8. За павутинкою

(збірка Звук павутинки)

Сьогодні вона не така.
Дивіться: пливе... сюди повертає і здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана,  сидить на борту, і довга коса аж у воду звисає.
Човник її біжить веселіше.
— Доброго ранку! — гукає мені.
— Здоров, Ніно!.. Обережно, там корч.
Вона проминула підводний камінь, де світла вода, гойднулась на хвилях і вниз, у  протоку... “Ух ти!” — шарпнуло мене, бо човен підкинуло і носом у бризки, і  понесло між камінням.
Ніна пригнулась, весло — сторчма, і став, завмер її човен під скелею.
— Ти молодчина, — сказав я, заглядаючи до неї в протоку. — Думав, так і хряснеш об камінь... Давай повідок, прив'яжу човна... А ти знаєш, Ніно, — торохтів я  далі, — ось тут, у цій розщелині, застряв був кінь.
— Знаю, — сказала Ніна. — Ось тут. Камінь-гостряк йому врізався в ногу, так я вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила.
— Ти? — аж похлинувся я з несподіванки. — Так це ти Бакуна звільнила?
Ніна як і не чула мого вигуку. “Трам... трам...” — замугикала “Єньку” і долонями по колінцях: плесь, плесь... Я й забув, що вона не любить про себе говорити. І почав хитріше вивідувать:
— А вночі й не ви-и-идно, — сказав я з приспівом.
— І видно. Бо в мене ліхтарик є.
— А де ж той ліхтарик?
— А ось він, — і подала мені білий шапкастий гриб.
— Це ж гриб!
— Ну й що. А вночі він світиться.
Я засунув гриб під сорочку, зробив темне дупло і встромив туди носа: точно!.. світиться гриб!.. синім холодним вогнем. Від цього світла під сорочкою стало синьо, і вийшла маленька ніч — небо, земля і повний місяць.
— Знаєш, Ніно, — зірвавсь я на ноги, — бери свій ліхтарик і гайда... в біле глинище.
— А там що?
— А там — нора. Ціла печера. Глибока-глибоченна. І страшно. Ходімо!
Я подав їй руку. З човна вона стрибнула на берег, зняла свої білі туфельки. Вона була майже рівня, ось так — по чубок мені, хіба що трохи щупліша і незасмагла, як і Адам.
До цього Ніна сиділа тільки в човні. А зараз ступила на камінь і чомусь опустила очі. “Не бійся. Ходімо!” — я повів її через брід, через лозняки — на той бік річки.
Стежка звивалася вгору. Земля під ногами була суха, червоняста, і нам частенько траплялись кремінці. Ніна застрибала, заойкала: ой гарнюсі, ой сюсімусі... Дівча — воно завжди дівча. Тут, показав я Ніні, кремінці найкращі: є гострі, є плескаті, є схожі на стародавні ножі. А яких вони кольорів! Бачиш: і лимонні, й зелені, і кров'янисто-багряні. А як викрешують іскри! У мене дома цілий картуз кремінців. Хочеш, можу промінять на ліхтарик. Або й так віддам. Назавжди.
З балачками пройшли ми далі, попід косогором. Уже видно, що скоро будуть копні, цебто глибокі ями, — стежка до них всипана білою глиною. Аж ось круте зривисько, майже пряма рудувата стіна, порита дощами, а під стіною — нори. То ходи в глинище.
Ми зупинились коло першої нори.
Ну як вам сказати: кругла дірка, треба лізти наче в погрібець, хтось навіть зробив рівненькі земляні сходи. А тільки ж темно. І холодом віє...
— Полізли? — спитав я непевно.
Вигляд у мене був, мабуть, нудний, бо Ніна так посміхнулась, як посміхаються старші над хлоп'ячим ластовинням. І я, будь, що буде, сьорбнув повітря і з'їхав униз, на верхню приступку. Ніна за мною. Вона підняла свій грибок, і ми, тримаючись за руки, полізли туди, під землю.
Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував ногу, спершу одну, потім другу. Щось липке, може, павутиння, чіплялось за голову. Я йшов пригнувшись і чув, як мені в потилицю дихає Ніна.
— Не страшно? — питаю.
— Ні... А далеко ще йти?
— Далеко.
Хтозна, чи боїться вона, а мені таки моторошно. Бо над нами ціла гора землі, і трактори там ходять, і дядьки з лопатами. І вже не видно, де той вузесенький вихід. Хіба добіжиш до нього? Мимохіть вчувається: двигтить земля, потріскує... ось-ось тече піщаний струмок... Ми й дух притаїли; якщо перемовляємось, то тільки пошепки.
— Ніно, — кажу, — вище світло держи, бо темно.
— А може, назад?
— Та скоро вже.
Спускаємось углиб, і нора все похмуріша, і морозцем хапає за литки. Раптом:
“Ой!” — я підсковзнувся, шурхнув у темінь, у мокру виямку. І щось упало зверху на спину — гиц! І світить мені у вухо. “Ніно, це ти?” — Ми злякались, але тут же й чмихнули од сміху.
Ніна встала, підняла над собою ліхтарик. “О-о! — сказала вона зачаровано.

 Диви! Яка тут краса!..” Ми були вже в самому глинищі, у білій печері. Та ні, ви бачили білу печеру? З білої, чистої глини? Бачили, щоб і долівка, і стіни, і стеля, — щоб усе було наче підсинене, і все щоб горіло рівним морозним вогнем?
Ніна дивилась на це біле сяйво, і обличчя у неї було здивоване, а на щоках зробились глибокі рожеві ямки. В тих ямках неначе світився мед. Мені аж солодко стало в роті, я стулив язик жолобком і кінчиком язика лизнув її щоку.
— Ай! — сказала Ніна. — Ти що лякаєш? Мокрим таким тицькаєшся.
Вона витерла щоку рукою, ще вище підняла ліхтарик і підійшла до стіни: у білій холодній глині, порубаній лопатою, заряхтіли барвисті камінчики, заблищали червоні жилки. Із тих жилок виступала вода і студеними краплями — цок! — падала під ноги. Здавалось, краплі тут же замерзали, і в печері лунко цокало від кожного їхнього удару.
Я змерз, притулився до Ніни, і ми пошепки, один одному на вухо, заговорили:
— Ніно, у тебе очі світяться.
— І в тебе.
— У тебе ніс холодний.
— І в тебе.
— У тебе губи дрижать.
— І в тебе.
— Давай звідси тікать.
— Давай.
Аж затокотіла печера, коли ми дременули назад.
Ми бігли, штовхались, падали, повискували од страху чи од сміху, не можу сказати. І ось — на горі... А сонця, а спеки, а пахощів тут — хух, як добре!
Постояли вдвох, як сліпі, зігрілись, надихались вволю.
— Давай пограємо в кремінці, — раптом сказала Ніна.
— Давай, — погодився я, хоч про себе подумав: “Може, не тре... Дівчача гра — кремінці. І ніколи в мене далі “перевоза” не йшло, я тільки бачив, як інші
грали: дуже марудна штука...”
— Цур, я перша! — тим часом сказала Ніна і — хвать-хвать — швидко назбирала гарних, обточених камінців.

— О, рівно п'ять?
Вона сіла на землю, обсмикнула платтячко, а потім з якимось таємничим виглядом подмухала в руку, по-своєму розклала на долоні всі кремінці.
— Граю “квочку”, — сказала вона.
Я не зглянувся, як Ніна підкинула кремінці. Підкинула, блиснула долонькою і —
хап — зловила їх на спинку руки. Камінці стукнулись в повітрі, купкою впали на руку і як завмерли — жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь — і знов камінці на долоні.
Ловко!
І я колись пробував “квочку” — одного чи двох ловив. А це значить: далі будеш грати з тим одним чи двома камінцями, що назбирала “квочка”. А нічого не піймав
— все, вилітай, братику!
— Тепер — “перевіз”, — мовила Ніна.
Висипала своє добро на землю і повела “перевіз”, потім “карусель”. Швидко, високо підкидала камінці, то по одному, то по два, то по три, і поки вони пролітали перед Ніниним носом, вона хапала з землі новий плескач, встигала підкинуть і його, встигала сплеснуть у долоні, а то й обкрутиться на п'ятах і піймать камінці, жодного не впустить додолу. Я тільки бачив, як мигтять її кіски, бігають очі, блискотять на сонці коліна, як вона водить ротом, неначе і ротом ловить плескачі, що так і мелькають перед нею.
— Все! — з видихом сказала Ніна і язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кінчику носа, і стомлено сіла на землю. А в самої щоки пашать і в очах — веселі жаринки.
Ну, ясно: рада-раденька!
А от що мені робить? Як мені рятуватись, бідному? Аби ж то на ставку було та аби  ж ми грали “дід бабу везе”, то я б так запустив камінця, що він разів триста підскочив би на воді. Точно кажу: якщо не триста, то разів сім або вісім. А тут...
— Слухай, Ніно, — кажу, — краще підемо на Хіврю.
— Ти що, злякався? Грати не будеш?
— Не злякався, — кажу. — А на Хіврю спізнимось.
— А що там на Хіврі?
— Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скоріш!
Хівря — це наша гора; крутим своїм боком стоїть вона проти сонця. Тут, на  осонні, вигорав трава, земля аж пашить, і гірко в очах від сухих полинів.
Ми вибрались на гору, ближче до неба, звідси видно степ, горбастий насип дороги і телеграфні стовпи, що стоять у степу, як олов'яні солдатики.
— Сідай, — сказав я Ніні і поплескав долонею по гарячій стежці.
Ми сіли так, щоб Ніна бачила мене, а я бачив Ніну.
— Вгадай, хто тут живе, — я показав їй маленьку нірку, ловко заховану в траві.
В ту нірку хіба що палець міг би пролізти. А проте як вона гарно зроблена: стіни
гладенькі, кругло обчовгані, тонко-тонко обкладені ватою. Дарма що в землі —
чиста й світла нірка.
— Тут живе павук-хрестовик, — сказала Ніна.
— Правильно. Зараз ми поговоримо з ним. Я дістав свій припас — капронову нитку і
трохи смоли. Смолу розім'яв у долоні, похукав на неї, щоб м'якша стала, і зліпив
“язичок”. Почепив “язичок” до нитки. І тихо, обережно опустив його в нору.
— Посмикай, — сказав я Ніні. — Тільки не дуже смикай, а так, легенько. — І я
показав, як треба дражнить павука. І прибрехав, що коли подражниш його, то він.
сердитий, починає висвистувать.
— Ну що? — питаю.
Ніна схилилась над ніркою з таємничим виглядом; одніею рукою водить нитку,
другою рукою, пальцем, свариться на мене:
— Тс-с!.. Торкає... Хапає за нитку!
— Як сильно хапне — тягни!
І сталося так: Ніна шарпнулась назад, нитка за нею, і вилетів павук із нори, як
рак за наживкою. Сивий хрестатий павук, що кліщами вп'явся в смолу. Він гойдався
на нитці, якраз перед Ніниним носом, чеберяв волохатими лапами.
Не було б то дівча, щоб воно не підскочило, не кинуло павука, не запищало, не
ляснуло мене по шиї:
— Ах ти, брехун!.. Налякав мене! Поки ми штовхались і смішили себе штовханцями,
павук витяг лапи зі смоли та й гулькнув у нору.
— Як вони прядуть нитку? — спитала Ніна.
— Хто вони?
— Таж павуки.
— По-моєму... кхм!.. по-моєму, ловлять пушинки і з пушинок прядуть. І нитки
прядуть, і сітки для мух, і вату роблять для павучат... А навіщо тобі?
— Просто. Ось глянь, яка тонюсінька нитка. — І Ніна провела у повітрі пальцем.
Між одним і другим стеблом висіла павутина. Вона світилась на сонці. Гнучкі
стебла натягували її, як струну. І павутина тихо, мрійно, заколисливо бриніла.
— Це, мабуть, антена, — зашепотів я. — Павукове радіо.
— Давай послухаєм, про що вона грає.
— Давай!
Я підставив вухо, прижмурився і сказав:
— “Ні-і-ін-на... Ні-іна...” — передає.
Ніна підставила вухо, послухала і сказала:
— “Льо-о-н-ня... Льо-оня...” — передає. Я підставив вухо і сказав:
— “Брень... брень... ти бренькаєш, Ніно”, — передає.
Ніна підставила вухо й сказала:
— “Ні, це ти бренькаєш”, — ось що передає. Ми разом підставили вуха, буцнулись
лобами, і павутина — лусь!.. — обірвалась.
— От жаль! — сказала Ніна.
— Жаль! — зітхнув я.
Не змовляючись, ми встали й пішли за павутиною. Вона летіла в повітрі,
звивалась, як струна; вона була жива й весела і кудись мандрувала у степ, і ми
поспішали за нею.
— Бач, вона обминає бур'ян.
— Бач, тікає од ластівки.
— Бач, повертає на дорогу.
І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збиралися йти,
якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в
міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в
небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар.
Зникла павутинка, розтанула.
А на землі зостались стовпи з білими чашками, і між ними були туго натягнуті
дроти, які теж. очевидно, бриніли. Я приклав вухо до чорного стовпа.
“Гуд-гуд-гуд”, — загудів, задрижав роздратований стовп; натужне гудіння його
йшло із землі, бігло по дереву, неслось кудись по дротах.
— Ей, — сказав я до стовпів, — про що ви там гуд-гуд-гудите?
— Го-ду-ду, — сказав стовп.
— Про що, про що?
— Ду-ду-ду, — сказав стовп.
— Ет! — махнув я рукою. — 3 вами, стовпами, побалакаєш. “Бу-бу-бу, ду-ду-ду”, —
і більше нічого... Гайда, Ніно, додому, бо й так далеко забрались.
А й справді далеко, я тільки зараз угледів. Ми на самій горі, кругом небо, а там
унизу-унизу маленька хата, така маленька й біла, як грибок; і не видно ні вікон,
ні дверей, лише темні крапочки — крап, крап, крап. І стоїть у дворі знак оклику
(такий!), і махає мені комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали і
кличуть його, а Льонька за вітром повіявся.
— Ніно, побігли!
— Побігли.
— Давай, хто швидше!
— Давай.
Летиш з гори, і тобі здається, що ти на Бакуні, верхи шугаєш через кущі, через
канави; зелені копиці верб несуться тобі назустріч, і студить лице річкова
прохолода.
Хух, от уже й брід!
— Ніно, ти завтра приїдеш?
— Не знаю.
— Приїжджай. Бо я тут, бачиш, один.
— Добре. Якщо в Адама нічого не трапиться — приїду.
— Ну бувай. Ніно.
— Бувай.
— ...Льонь, а з ким це ти балакаєш?
Ледь-ледь піднімаю важку од сонця голову. На грудях, на ліктях у мене синя,
подавлена шкіра — видно, що довго лежав на шорсткому камені. Кожний бугрик і ямка відбилися на тілі. Від сонця, від лежання в очах мені темно, і я зразу не второпав, хто це і про що питає. А-а, мама прийшла. Стоїть з відром, з оберемком білизни. Буде полоскать на проточній воді.
— Так з ким ти, Льоню, говориш? — перепитує мати.
— Ні з ким. Лежу та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопців не вродило?
— Бідна дитина, — з гіркотою мовила мати. — Цілий день лежить, печеться на каменюці, нема з ким і погратись. Так, не дай боже, відлюдьком ще виросте.
Мам, не журіться, не треба.
Хоч і лежав я тут сам з собою, а вже побував у білій печері, ловив павука, блукав по степу, одне слово — набігався, набалакався вволю.