За сестрою. 3-тя частина



V
Татарські бранці, що були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блисла надія, що може їх відіб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз і побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські арби. Татари порозділювали бранців після того, що вони були варті. Дівчат та малих дітей окремо, жінок та козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно і не розв'язували їм рук. Гіршу частину добичі вели на мотузках попри коні.
Бідні бранці були страх помучені і мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець приліг на траві; де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки, босий, в одній свитині, із зв'язаними руками.
Він приліг на траві.
Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожен пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша смерти. А він лежав тут безрадний.
Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуза, та тим більше; затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, відтак горі спиною і, ніби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радість вузол попускав щораз більше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкінці почув свої руки свобідними.
Не рухаючися з землі, він вийняв обережно з кишені ножа і найближчому товаришеві розрізав мотуза. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не догадувався нічого. Поглянувши на бранців, що лежали вкупі, не рухаючись, він пішов далі. Бранці одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилині пригнало в кіш кілька татар і стали щось балакати. Від того в коші наче запалило. Татари сідали на вози і почали рушати з місця.
Бранці посхапувалися і гуртом скочили над беріг ріки в комиш. За ними пігнало багато й таких, що не вспіли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тим, що їм лишилося.
Ті, що не вспіли втекти, мусили тепер бігти, мов собаки, попри татарські коні, а хто нездужав, тому зараз відрубували голову, коли нагайкою не могли його підігнати.
За хвилину лишилось тільки потоптане місце, де стояв татарський кіш.
Втікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганці вернуться? Догадувалися, що була стріча з козаками, та хто побідив?
Настала темна ніч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втікачі.
- Не багато либонь наших спасівчан урятувалось, - каже один, зідхнувши.
- От ліпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем краєш. Моїх усіх чи не в полон забрали...
-- А моїх вимордували на очах.
- Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий.
- От мовчи, не стогни, а то ще біду накличеш.
- Всі ми на однім коні їдемо, усім дісталося.
- Та, либонь, дехто заховавсь у тернину...
- Хіба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кілько трупів лежало...
- А якби ми так були всі боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво...
- Говори здоров! Та хто ж сподівався? Це вночі, усе спало...
- Гей, братіки, здійміть з мене мотуза!
- У кого ніж, признавайся!
Знайшовся ніж, і стали розрізувати решту.
- Ах, бодай тебе! Руку мені скалічив...
- А хіба ж я по ночі виджу!
- Братчики, їсти страх хочеться.
- Ходіть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасівку, то може дещо і знайдемо.
Пішли усі до води. Вода була тепла. Відтак знову в комиш. Посідали в колесо і кожний важко задумався. Не більш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хаті, серед любої сім'ї! Те щастя ніколи вже не вернеться.
- Ой, бідний мій синку, що з тобою сталося! - заплакав один: - Не побачать тебе більше мої очі на цім світі...
Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Вже було рано, як втікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулись. Один підвів голову з комишу і крикнув:
- Наші!
Посхапувалися. На те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.
- Гей, козаки братчики, .не дайте пропасти!
Втікачі гнали прожогом до козаків, хапали їх за стремена і плакали з радощів.
- Хлопці, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!
Козак добував з торбини, що мав, і подавав.
- Якби вас так передучора Бог приніс, не було б тої халепи, і хрещений народ не пішов би в неволю!
- Не журіться, догонимо...
В цій хвилині скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.
- Таточку, тату, де наша Ганна? - він обійняв батька за шию.
- Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну і маму...
- Маму ні - її татарин вбив, я бачив...
- А мене ж, тату, не пізнаєш? - обзивається Петро. Степан не пізнав зразу, а відтак обійняв старшого сина.
- Сини мої, соколи, ось де ми стрінулись!
- Гей, люди добрі! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю і приставай до нас. Нам не можна часу тратити.
Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався когось із своїх знайти, той і вертався. Інші взяли татарську зброю і пристали до козаків.
До них пристав і Степан. Йому не було до кого вертатися.
Тепер Недоля залишив частину козаків при таборі, а з іншими вибраними пігнав слідом за татарами.
Слід був значний, бо татари їхали возами.
З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся віднайти дитину.
Козаки пустилися скоком. Слід показував до берега ріки.
Вже було коло полудня, як передові козаки повідомили, що побачили татарський табор.
Недоля казав напоїти коні й відпочити. Тепер уже татарва не втече.
Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лінивий від спеки і неворухливий. Посідали знову на коні й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали підтюпцем.
Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об'їхати колесом і забігти татар збоку. Так і сталося. Козаки наближались з двох боків. Вони бачили табор, як на долоні. Він тягнувся довгим мотузом понад беріг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.
Тепер козаки рушили з усієї сили. Татари побачили їх і зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали підганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запізно.
Козаки налетіли на них, як яструби. Татарії не вміли гаразд боронитися. Деякі стали по одному втікати, та тих половили на аркан. Цілий табор з усім награбленим добром дістався в руки козаків. Степан з Петром увихалися поміж: возами, де були бранці. На кількох арбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків.
- А да Ганна? - кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.
- Нема її, синочку! - обізвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців і поїхали наперед.
Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнів. Уся надія пропала...
- Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх піймемо напевно... Господи, що з Ганною сталося?
Козаки не втратили в цій стрічі нікого.
Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарізали кілька волів і почали пекти м'ясо.
Спасівчани, що тут були, порадились і рішили з возами, кіньми і відібраним добром вертатися вранці додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив і Петра. З цього не був радий Павлусь. Він знав з оповідань Андрія, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Він знав, бо це знала кожна, дитина в Україні, що поганці виробляють із бранцями, що їх продають на базарі. І він уявляв собі, як його любу сестричку татарин веде на мотузі на базар, як її поганці оглядають та торгують, а відтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, і звідти ніколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.
- Хіба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочі?
-- Так мусить бути, коли не можна, інакше, - каже батько. - От не рви мого серця... Не вона одна...
- Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.
- А знаєш ти, братіку, де Крим? - відзивається Петро. - Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!...
Павлусь затяв зуби і не говорив більше нічого. Вже над вечером надійшла решта козаків з табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком і братом, ніби спав. В обозі затихло.
Тоді Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його дві пістолі, мішочок з кулями й ріжок з порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові поміж сплячих козаків просто до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня і обережно виїхав помежи ватри вартових козаків у степ. Від'їхавши на таку віддаль, що його кулею не досягне, він потиснув коня і пігнав скоком.
Тепер поглянув на зорі і завернув коня на південний захід. "Там і Крим лежить", думав собі хлопець. Бо покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре собі запам'ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. "0сь це великий віз, - повторяв собі Павлусь, - а ця зоря над нами показує північ. Ну, напроти неї мусить бути південь". І туди він поїхав.
Коли Степан з Петром .рано прокинулись, Павлуся не було. їх аж заморозило. Вони відразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звідти напевно не вернеться, пропаде.
Коли це сказали Недолі, він говорив:
- Як хлопець з цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде...

VI
Хлопець за ці два дні освоївся із степом і з татарами, а тепер не лякався нічого. В нього ж була шабля й два пістолі, то не те, як він утікав із Спасівки. Тепер він вже між козаками бував у поході і бачив, як татарва б'ється...
Їхав так підтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь річку і напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам з'їв кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе південного заходу.
Коло півдня він дуже знемігся, спати йому хотілося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балці в найвужчім її заглибленні росли кущі, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Він розсідлав коня і припняв його на мотузі до куща. Кінь напився води і почав над потічком пастися. Павлусь з'їв жменю смаженої в салі каші, напився з джерела води і поклався в холодку на сідлі спати. Якийсь час чув, як кінь хрупав траву, як бриніли комахи в траві, перекликались пільні коники, а далі й заснув твердо.
Прокинувся від того, що сонце вихилилося з-поза високого берега і заглянуло йому в вічі. Він відразу нагадав, де він. Від здорового сну йому весело стало на душі. Він почував у душі певність, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далі, поки ніч настане.
Тепер краще було їхати. І кінь відпочив, і він почувався здоровий і ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода плила між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби лише пригоже місце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсіла його хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найкраще обігнатися ватрою. Вона й вовка відстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захисті, щоб не видко. Він узяв коня за поводи, пішов понад беріг і пильно розглядався. Тут натрапив на два високі камені, що стоячи один коло одного, лишали між собою невеличку прогалину. Недалечке тих каменів була відстань від води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що між каменями, ріс високий кущ верболозу. Павлусь аж усміхнувся, побачивши таке гарне місце. Зараз завів коня під беріг і припняв до куща.
Далі побіг на беріг і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину між каменями. Тепер викресав вогню, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Він знав, що в таких місцях, гадя буває. Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кілька їх сам Павлусь винищив у степу таки ціпком. Та вночі - то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.
І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, втікаючи поміж кущі.
- Вибачай, пані-матко, - говорив стиха Павлусь, - що не дав виспатися. Цим разом поступись гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.
Павлусь розвів невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє леговище, він побачив під берегом печеру і подався туди з віхтем горючої трави. На землі розлазилися малі гаденята. З печери вилетіла сова і трохи не скинула хлопцеві шапки з голови. Випаливши печеру, він приніс сюди своє сідло і лагодився спати.
Тепер він нагадав, що йому хочеться їсти. Він не хотів з'їдати усіх своїх припасів. Забавляючи себе, він збирав потоптані гаденята і кидав в огонь. Вони на жару вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусеві нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або... жабу. Таки жабу ліпше. В ріці, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поможе, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб справді скочило у воду.
Хлопець поліз у воду і став собі світити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін. Була чиста. На споді видко було пісок. Від світла відбивало біле тіло його ніг.
Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв, не рухаючися. Трава горіла ясно. З неї відпадали горіючі іскри на воду і тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусеві білі ноги і, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися но ноги. По дорозі проковтнула вуглик, та зараз і викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тоді Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову і вп'ялив пальці в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалась на всі боки.
- Це мабуть краще, як жаба, - подумав Павлусь. - Слава тобі, Господи!
Виліз на беріг і пішов у свою печеру, де вже вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Він її зарізав ножем, випотрошив і поклав на грань. Відтак обертав її на всі боки, поки не спеклася.
Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом і заснув безжурно.
Він прокинувся вранці від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.
Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.
Чоловік був одягнений в подерту, замазану одежу і в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, пов'язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього - довгий ніж за поясом.
-- Вставай, козаче, пора в дорогу! - гукнув і плюнув крізь зуби...
Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Таж: це напевно харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.
Одного разу у Спасівці зловили парубки такого саміського при конях. Він його бачив...
- А хто ви, дядьку, будете? - питає Павлусь і чує, як у ньому серце затривожилось.
-- Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.
- Куди ж ви мене?
- Побачиш, візьму тебе з собою.
Павлусь вхопив миттю пістоль і натягнув курок...
Та заки вспів стрілити, харциз копнув його ногою по руці, і пістоль випав геть з руки.
- А диви, жаба! До пістоля береться!
Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.
- Дядечку, пустіть мене! - просився Павлусь, аж плакав. - Я так із страху, ви мене страх налякали... я далебі нічого... я за сестрою шукаю... її татари в ясир взяли. Пустіть, дядечку, пустіть; Бога за вас молитиму, а то я припізнюся.
- Ну, заспокійся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш...
Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо усміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.
Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.
Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.
- Ну, тепер поїдемо до татар!...
- Дядечку, мені болять руки; розв'яжіть, бо зімлію.
- Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобі забаглось втікати або теє, то не прогнівися, а головку тобі скручу, як горобцеві.
Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревів. У нього світили очі, мов у вовкулаки.
- Куди ж ви мене везете?
- Тобі кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?
-- Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набігли на нашу Спасівку, багато людей піймали й її теж.
- А ти?
- Я втік на татарськім коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан освободили.
- Далеко звідсіля?
- Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте...
- Дядьку! - сказав по хвилі.
- А чого?
- Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру віднайти і визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу...
- А в тебе є гроші?
- Є, далебі, є і червінці і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна...
Харциз усміхнувся злобно:
- Ну, заспокійся, побачимо...
За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.
Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Тож то зрадіє, як сестру викупить і визволить та привезе додому! Харциз відгадав думку хлопця і був певний, що він не втече, а буде його держатися.
Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що вертались із Киева в Крим.
Було їх не більше, як двадцять людей. Вони сиділи то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Воліклися поволі. Вони зараз спостерегли харциза і пристанули.
Харциз, в'їхавши між них, став щось по-татарськи розповідати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою і дивились в зуби, достоту так, як роблять купці із скотом на базарі. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Він догадувався, що харциз продає його татарам.
Впевнився у своєму почутті, коли татарин виймав, гаманець 'з грішми і став їх числити на руку харцизові, що не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався в степ.
- Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? - кричав Павлусь. Він хотів за ними бігти.
Харциз оглянувся й каже:
- Шукай, дурню, сестри; вони тобі дорогу покажуть.
Павлуся придержав татарин за руку:
- Не втікала, бо зв'язала тебе на мотузок; твій тато спродав мені тебе...
- Який він мені у чорта тато! - кричав сердито Павлусь, а наздогін харцизові гукнув:
- Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!
Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями, та ще й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Він почав співати, аж луна по степу пішла.
Він був такий зайнятий собою та тим, як він загуляє, що не зважав ні на що. Кілька разів із радощів потягнув коня нагайкою і їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися...
Аж ось побачив ватагу козаків, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотів харциз стрінутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Україні. Його знали, як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу в Україну, крав козацькі коні, хлопців та дівчат, де трапилося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушниці, а так, то може ще вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця й може ніхто його не пізнає.
Він здійняв шапку і став вигукувати:
- Пугу, пугу!
То була ватага Недолі.
Харциз під'їхав ближче.
- Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся...
- Ти звідкіля?
- Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, .що-небудь їсти.
- Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.
Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазивши з коня, заїдав, аж тріщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.
- Добрий у тебе кінь, небоже, звідкіля ти його взяв? - питає Непорадний.
- Татаринові вкрав, прости Боже гріха, - каже харциз, усміхаючись.
- Пане сотнику, - каже Непорадний, - він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме. Харциз поблід.
- Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нічого не знаю.
- Ось зараз будеш знати, чортів сину, - крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.
Харциз став оборонятись, та відразу кинулось на нього кілька козаків. Його стягнули з коня і зв'язали.
- А дивіть, хлопці, - каже один, - і Петрові пістолі має.
- Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? - гримнув Недоля.
Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом і оглядали.
- Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже 'правди.
До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козаків.
Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.
Харциз мовчав.
- Я його знаю, - каже татарин до сотника. - Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблід ще більше, тепер йому амінь.
- Егеж, це той Карий! Його ціла Задніпрянщина знає, жінки дітей ним лякають... Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
- Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? - питає Недоля. - Я з тебе шкуру зняти накажу.
- Я продав його татарським крамарям.
- Панове молодці, в сідлі ще заховані є гроші, так як були.
- Панове товариші, - питає Недоля, - зробімо над цим безбожником суд. Він відрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братів своїх, продавав християнські діти поганцям. Що йому за це зробити?
- Смерть! - гукали козаки.
Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.
-- Чуєш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - візьми його і скарай на голову.
Татарин махнув ножем і відрізав голову харцизові. Тоді взяв Карого за ногу й поволік у степ.
Проклін Павлусів здійснився.