Олівець (1-ша частина)

   

Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь - мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се мiг би я, як кажуть правники, "ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани - селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвської областi).), "побожити й заскаритися, на чiм свiт стоїть". Пiвчетверта цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало, як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо вiн своїм затемперованим * (* Затемперований - заструганий, загострений) носиком хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моїй шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати, то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про пiвчетверта цаля задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний i полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl" на тупiм кiнцi; з другого кiнця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки потрiбно для сiльського школяра.
   В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своїм срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер хлопцiв, що дожидали пана професора.
Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину" вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки, але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.
   Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi, вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої книжки. Але що при тiм було не зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм вiцi не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов олiвець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно свiтило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був його згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то вiн, якимось дивним способом загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його, бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi не мали падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до школи. Що ж, хiба шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм - нi! Менi дуже сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моїй руцi, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть, вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що, значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
   В класi повно вже було школярiв. Деякi сидiли в лавках i бубонiли завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко позираючи на дверi, чи не йде професор. Iншi, смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками, мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко намоченою шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не питав. Се мене дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку i сiв на своє звичайне мiсце. Виймаючи книжку, потрiбну для слiдуючої години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв - не знаю, чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.
Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось i година минула, професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому, про олiвець нiхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола i тремчу, мов злодiй над краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде хтось i зажадає вiд мене олiвця. Але нiхто не жадає олiвця. Школярi ходять i вчаться, сваволять i товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий знайомий, наближується до мене.
   - Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
   Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що вiн таки жартом говорить; притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день писав пальцем цифри по шибах вiкон, покритих густою росою?
- Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - вiдповiв я Степановi. - Уважай лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!
   Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом, з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько - сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так гризько вiдповiв йому? За що засмутив його? Вiн же ж говорив до мене жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!
   Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i мовчки сiв у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його батько, бiдний селянин, був сусiд мого вуйка, у котрого я жив, тож i оба ми, хлопцi, товаришували раз у раз iз собою. Степанiв батько давнiше, кажуть, був багатий чоловiк, але великий огонь та всiлякi iншi нещастя зруйнували його господарство. Вiн був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, i говорив грубим, рiзким голосом. Я мимовiльно якось боявся його i вважав його жорстоким чоловiком. Зато малий Степан весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним iще, добродушним лицем i ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастiвнику * (* Пастiвник - пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв вийде з хати, аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи не надовго. Я, гарячiший до сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до перепросин, а Степан, усе однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:
   "А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"
    Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.
Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула; про олiвець нiхто нi пари з уст.
   Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав йому там писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi самi цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.
   Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан, якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi обридло.
   Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину при столi, вiн устав i викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi знаки з-пiд моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали на старий плiт, у якiм кожний кiл стримить у iнший бiк, а хворостини пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з колами. Але що було робити:
викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у праву руку шмату, а в лiву крейду.
   - 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?
   Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках, вiдтак пiдвiв праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання писати на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi" цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед горiшнiй, а вiдтак долiшнiй каблучок * (* Каблучок - кружечок.). Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблицi. А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi, то проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве їх видно. З тяжкою бiдою я намалював трiйку.
- А що, вже? - кричить професор i обертається до мене.
- Ще... ще нi, - вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.
- Що, що, що? - скрикнув професор i прибiг ближче до мене. - Як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблицi. П'ятка подобала радше* (* Радше
- кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.
- Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?
I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор одною рукою вхопив зi столика широку лiнiйку, а другою мою руку, з якої вилетiла крейда, i голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i стала якась нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу твердий на бiль, не заплакав, тiльки скривився.
- То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться 5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
- Пиши далi, - крикнув до мене, - 48! Я взяв крейду i почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов знов мiж лавки.
- Чому не пишете? - крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.
- А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.
Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.
- А то що зверху, над 5?- питає другого.
- Капнуло з пера.
Знов ляск лiнiйкою по лапi.
- А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.
- Та я... про... прошу пана професора, - чуть крiзь сльози голос Степана Леськового.
- Що? - кричить професор гнiвно.
- Я десь олiвець загубив.
В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я так залудився * (* Залудитись - злякатися.), рука моя так затремтiла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не змiг би був написати її.
- Так, - крикнув професор, - загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока - причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не обiйдеться.
- Марш на середину! - крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко, знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге, бiляве волосся i виволiк насередину.
- Тут стiй! А ти, - обертаючись до мене, - написав уже?
- Написав.
- Сiдай! А ти йди до таблицi!
При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув, раз тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до таблицi, - бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало менi внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм буде й моя вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю, але те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй - осиковий. лист.)
Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.
- Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!
- Та за що, прошу пана професора? - обзивавться Степан.
- Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
- Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
- Лягай! - крикнув той i, не ждучи далi, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
- Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! - кричав вiн задиханим, уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного Степана.
Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка митом шибнула менi через голову, була - встати i сказати, що я всьому винен, що Степанiв олiвець у мене, що я знайшов його i не вiддав Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив мене до мiсця, спутав мiй язик, стиснув горло мов залiзними клiщами. Крик Степана прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль, гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i так живо, що всi мої мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось захлипало голосно, на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже - ох, i пригадувати не хочу! - що дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, - мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi, котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi, забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi, огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк, кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.
- Не встанеш ти? - прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.
Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i став, держачися рукою лавки.
- Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!
Степан пiшов на мiсце. В класi знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн знав, що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його, i вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.
- А, драби * (* Д р а б - босяк, обiдранець.), розбiйники!- крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд носом, а далi обертається до нас i кричить:
- Додому!
Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай на день увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв i вiдiбрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснiшого викрику професора, щоб усi встали до молитви.
Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу, то дiялося се без звичайного шуму й товкiтнi; всi йшли звiльна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось так страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися пiд землю. Не знаю, хiба розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув тодi. Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так живо уявляв собi його бiль, - нi, я терпiв не менш його, - а тут iще той проклятий внутрiшнiй голос раз у раз шептав менi, що вiн через мене терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що то його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше, як пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно воно видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i стидом, було зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я бажав заховати той олiвець для себе, - де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у моїй торбi, пiк мою руку здалека, - я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу i витряс iз неї все, так щоб i олiвець випав, а Степан вiдтак мiг його взяти, - ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, - та й не до того було школярам.
Скоро лиш iз класу та з професорського подвiр'я, всi обступили ще хлипаючого Степана i почали його розпитувати, як i де загубив вiн олiвець, який то був олiвець; деякi голосно вiдказували на професора, iншi жалували Степана i говорили йому, аби конче пожалувався татуневi.
- Або я-а знаю, де я за-агубив, - хлипав Степан. - Але що менi тепер та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а я-а загубив! Ой, ой, ой! - заплакав бiдний хлопець, що боявся вiтця не менше, як професора.
- Та не плач, дурний, не бiйся, - потiшали хлопщ, хоть, певно, нi один iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.
- Ага, не пла-ач! - вiдповiв сумно Степан. - Та вони мене за-аб'ють за олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього в мiстi... "А як менi, - кажуть, - де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.
Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.
- О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!- крикнула при моїм входi на мене тiтка. - Що такий приходиш задиханий, як той пес гiнчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!
Тiтка була ще дiвчина двадцяти кiлькох лiт вiку. Вона була "дуже добра", - бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нiколи "дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло * (* Не х и б л о - не бражувало) слiв.
Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, - де менi було до вчення! Я сидiв над книжкою, мов пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi самi слова, не тямлячи, що читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менi на думку, проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки про давнi проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а страшна нора, i не олiвець, а гадина.
Як я перемучився, поки не настав вечiр, не буду розказувати. Якi страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався, як за мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом "Мittеl" на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою i шестигранними кiльцями, затемперованими при кiнцi, - се також нехай тоне в криницi забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанницi * (* Поливанниця - полив'яна миска.), а тiтка вдодатку насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села і, скинувши грубi, суконнi рукавицi з рук, зачинав розповiдати про рiзнi сiльськi новини.
- А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? - питає вуйко нараз мене. Те питання страшно перепудило * (* Перепудити - перелякати.) мене, немовби хто обiлляв мене окропом.
- Та... та... та... каже, що десь за... за... за...
- Що ти, говорити не вмiєш, чи що? - крикнула збоку тiтка. - Ну, та що там такого сталося iз Степаном? - запитала вуйка.
- Та так там його вчора професор збив за якийсь олiвець, що ледве живий прилiз додому.
- Та який олiвець?
- А во, купив йому отець у понедiлок олiвець, а вiн учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн тому що винен. Чуєте, ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та й повiдає, а старий ведмiдь сказився та бий дитину! За волосся, та пiд ноги, та обцасами!..* (* О б ц а с - каблук.) Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..
Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.
- А тобi що? - спитав вуйко зачудуваний.
- Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? - крикнула тiтка.
- Я... я... я... - пролепотiв я, плачучи, але хлипання не дало менi докiнчити бесiди.
- Ну, що, що, кажи! - промовив вуйко ласкаво.
- Я... знайшов... Степанiв олiвець!
- Знайшов? Де? Коли?
- Вчора, перед школою на снiгу, - проговорив я вже смiлiше.
- Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?
- Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.
- А потому, по школi?
- Я... я боявся.
- Боявся? Та якого дiдька лабатого? * (* Лабатий - клишоногий.) - спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.
- Ну, i де ж той олiвець?
- Та в торбi.
Вуйко позирнув до торби i вийняв нещасливий олiвець. Я не смiв позирнути на нього.
- Ну, дивiться, люди добрi, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!
Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою. Мене тiтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозi, а сльози текли менi без моєї волi по лицi, хоч на душi стало далеко легше.
Того дня i цiлий слiдуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго * (* Напруго - раптом.) й професор: вуйко догадувався, що, певно, його старий Леськiв мусив добре "обломити". Чи воно так було, чи нi, того я докладно не дiзнався-досить того, що Степана я пiсля того не бачив цiлi двi недiлi. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокiйних снах його добре, тихе лице, сине ще вiд побоїв, зболiле й марне, - яким важким докором глядiли на мене його сивi добродушнi очi! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всi муки, весь неспокiй перебутих днiв немов вiджили одним разом у моїй душi, - але тiльки на хвилю. Степан тепер був уже здоров i веселий по-давньому, заговорив до мене добродушно, мов нiчого й не було мiж нами; про олiвець анi споминки. Чи вiн не знав про те, що то я мав його олiвець у себе i стався причиною його болю? Не вiдаю. Досить того, що нiколи потiм про олiвець мiж нами не було бесiди.

Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь - мiра довжини, 2,4 см.) завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се мiг би я, як кажуть правники, "ствердити головною присягою", або, як кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани - селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвської областi).), "побожити й заскаритися, на чiм свiт стоїть". Пiвчетверта цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то лiт тому чимало, як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо вiн своїм затемперованим * (* Затемперований - заструганий, загострений) носиком хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моїй шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати, то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про пiвчетверта цаля задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний i полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом "Мittеl" * (* Середнiй (нiм.).)на тупiм кiнцi; з другого кiнця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки потрiбно для сiльського школяра.
В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви "Мittеl" виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своїм срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер хлопцiв, що дожидали пана професора.
Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину" вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки, але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.
Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi, вложив його до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої книжки. Але що при тiм було не зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився своєю знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своїм вiцi не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов олiвець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно свiтило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцiї була та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був його згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то вiн, якимось дивним способом загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його, бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi не мали падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до школи. Що ж, хiба шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм - нi! Менi дуже сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моїй руцi, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть, вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що, значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
В класi повно вже було школярiв. Деякi сидiли в лавках i бубонiли завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко позираючи на дверi, чи не йде професор. Iншi, смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками, мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко намоченою шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не питав. Се мене дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку i сiв на своє звичайне мiсце. Виймаючи книжку, потрiбну для слiдуючої години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв - не знаю, чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.
Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось i година минула, професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому, про олiвець нiхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола i тремчу, мов злодiй над краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде хтось i зажадає вiд мене олiвця. Але нiхто не жадає олiвця. Школярi ходять i вчаться, сваволять i товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий знайомий, наближується до мене.
- Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще як менi скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що вiн таки жартом говорить; притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день писав пальцем цифри по шибах вiкон, покритих густою росою?
- Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - вiдповiв я Степановi. - Уважай лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!
Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом, з усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько - сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так гризько вiдповiв йому? За що засмутив його? Вiн же ж говорив до мене жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!
Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i мовчки сiв у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його батько, бiдний селянин, був сусiд мого вуйка, у котрого я жив, тож i оба ми, хлопцi, товаришували раз у раз iз собою. Степанiв батько давнiше, кажуть, був багатий чоловiк, але великий огонь та всiлякi iншi нещастя зруйнували його господарство. Вiн був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, i говорив грубим, рiзким голосом. Я мимовiльно якось боявся його i вважав його жорстоким чоловiком. Зато малий Степан весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним iще, добродушним лицем i ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастiвнику * (* Пастiвник - пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв вийде з хати, аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи не надовго. Я, гарячiший до сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до перепросин, а Степан, усе однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:
"А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"
Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.
Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула; про олiвець нiхто нi пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав йому там писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi самi цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.
Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан, якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi обридло.
Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину при столi, вiн устав i викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi знаки з-пiд моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали на старий плiт, у якiм кожний кiл стримить у iнший бiк, а хворостини пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з колами. Але що було робити:
викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у праву руку шмату, а в лiву крейду.
- 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?
Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках, вiдтак пiдвiв праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання писати на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi" цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед горiшнiй, а вiдтак долiшнiй каблучок * (* Каблучок - кружечок.). Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблицi. А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi, то проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве їх видно. З тяжкою бiдою я намалював трiйку.
- А що, вже? - кричить професор i обертається до мене.
- Ще... ще нi, - вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.
- Що, що, що? - скрикнув професор i прибiг ближче до мене. - Як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблицi. П'ятка подобала радше* (* Радше
- кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.
- Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?
I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор одною рукою вхопив зi столика широку лiнiйку, а другою мою руку, з якої вилетiла крейда, i голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i стала якась нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу твердий на бiль, не заплакав, тiльки скривився.
- То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться 5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
- Пиши далi, - крикнув до мене, - 48! Я взяв крейду i почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов знов мiж лавки.
- Чому не пишете? - крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.
- А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.
Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.
- А то що зверху, над 5?- питає другого.
- Капнуло з пера.
Знов ляск лiнiйкою по лапi.
- А ти, свату, чому не пишеш? - питає третього.
- Та я... про... прошу пана професора, - чуть крiзь сльози голос Степана Леськового.
- Що? - кричить професор гнiвно.
- Я десь олiвець загубив.
В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я так залудився * (* Залудитись - злякатися.), рука моя так затремтiла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не змiг би був написати її.
- Так, - крикнув професор, - загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока - причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не обiйдеться.
- Марш на середину! - крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко, знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге, бiляве волосся i виволiк насередину.
- Тут стiй! А ти, - обертаючись до мене, - написав уже?
- Написав.
- Сiдай! А ти йди до таблицi!
При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув, раз тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до таблицi, - бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало менi внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм буде й моя вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю, але те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй - осиковий. лист.)
Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.
- Досить! - кричить вiн. - А тепер лягай!
- Та за що, прошу пана професора? - обзивавться Степан.
- Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
- Та за що мене пан професор хочуть бити? - спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
- Лягай! - крикнув той i, не ждучи далi, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
- Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! - кричав вiн задиханим, уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного Степана.
Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка митом шибнула менi через голову, була - встати i сказати, що я всьому винен, що Степанiв олiвець у мене, що я знайшов його i не вiддав Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив мене до мiсця, спутав мiй язик, стиснув горло мов залiзними клiщами. Крик Степана прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль, гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i так живо, що всi мої мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось захлипало голосно, на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже - ох, i пригадувати не хочу! - що дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, - мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi, котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi, забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi, огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк, кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.
- Не встанеш ти? - прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.
Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i став, держачися рукою лавки.
- Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!
Степан пiшов на мiсце. В класi знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн знав, що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його, i вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.
- А, драби * (* Д р а б - босяк, обiдранець.), розбiйники!- крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд носом, а далi обертається до нас i кричить:
- Додому!
Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай на день увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв i вiдiбрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснiшого викрику професора, щоб усi встали до молитви.
Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу, то дiялося се без звичайного шуму й товкiтнi; всi йшли звiльна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось так страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися пiд землю. Не знаю, хiба розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув тодi. Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так живо уявляв собi його бiль, - нi, я терпiв не менш його, - а тут iще той проклятий внутрiшнiй голос раз у раз шептав менi, що вiн через мене терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що то його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше, як пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно воно видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i стидом, було зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я бажав заховати той олiвець для себе, - де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у моїй торбi, пiк мою руку здалека, - я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу i витряс iз неї все, так щоб i олiвець випав, а Степан вiдтак мiг його взяти, - ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, - та й не до того було школярам.
Скоро лиш iз класу та з професорського подвiр'я, всi обступили ще хлипаючого Степана i почали його розпитувати, як i де загубив вiн олiвець, який то був олiвець; деякi голосно вiдказували на професора, iншi жалували Степана i говорили йому, аби конче пожалувався татуневi.
- Або я-а знаю, де я за-агубив, - хлипав Степан. - Але що менi тепер та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а я-а загубив! Ой, ой, ой! - заплакав бiдний хлопець, що боявся вiтця не менше, як професора.
- Та не плач, дурний, не бiйся, - потiшали хлопщ, хоть, певно, нi один iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.
- Ага, не пла-ач! - вiдповiв сумно Степан. - Та вони мене за-аб'ють за олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього в мiстi... "А як менi, - кажуть, - де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.
Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.
- О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!- крикнула при моїм входi на мене тiтка. - Що такий приходиш задиханий, як той пес гiнчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!
Тiтка була ще дiвчина двадцяти кiлькох лiт вiку. Вона була "дуже добра", - бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нiколи "дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло * (* Не х и б л о - не бражувало) слiв.
Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, - де менi було до вчення! Я сидiв над книжкою, мов пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi самi слова, не тямлячи, що читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менi на думку, проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки про давнi проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а страшна нора, i не олiвець, а гадина.
Як я перемучився, поки не настав вечiр, не буду розказувати. Якi страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався, як за мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом "Мittеl" на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою i шестигранними кiльцями, затемперованими при кiнцi, - се також нехай тоне в криницi забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанницi * (* Поливанниця - полив'яна миска.), а тiтка вдодатку насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.

читати далі