Осел і Лев

 

Був собi раз Осел. Забагато йому стало працi i батогiв у господаря.
      "Давай,- думає,- втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися по лiсi, i хто менi що зробить?"
      I, не думавши довго, втiк вiд господаря, та й у лiс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нiчого, нiхто його не б'є - вiдколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.
      "Ну,- думає собi Осел,- аж тепер по менi буде!"
      Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився i помiркував собi:
      "Ану, може, я його деяк здурю?"
      Та й як стояв, бух на землю, лiг собi i лежить, мов i гадки не має. Надходить Лев i кричить уже здалека:
      - Ей, ти, хто ти там? Як ти смiєш лежати? Чому не встанеш i не поклонишся менi?
      А осел мов i не чує. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапає.
      Надiйшов Лев i знов кричить:
      - Зараз устань i поклонися менi!
      - А хто ж ти такий?- питає Осел.
      - Ти ще й питаєшся?-кричить грiзно Лев.- Хiба ти не знаєш, що я Лев, над усiми звiрами цар?
      Осел, не встаючи, пiдвiв голову i витрiщив на нього очi.
      - I що ти за дурницi балакаєш?- промовив вiн.- Ти цар над усiми звiрами? Хто тобi се сказав? Маєш то на письмi? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!
      Лев став, мов чолом об стiну стукнувся.
      - Хто менi се сказав? Та всi менi се кажуть, що я над звiрами цар. Хiба ж се неправда?
      - Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усiми звiрами не хто, а я.
      - Ти?- здивувався Лев.- А ти хiба маєш се на письмi?
      - Певно, що маю! Ади* (* А д и - лишень.) подивися ось тут! I вiн устав на рiвнi ноги i, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.
      - Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.
      - Ото диво!- промовив Лев.- А я про те й не подумав нiколи. Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо трiбуватися*(* Трiбуватися - змагатися.). Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде правдивий*(* Правдивий - справжнiй.) цар.
      - Добре, нехай i так буде,- промовив Осел, i з тим розiйшлися.
      Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звiрину - за годину мав уже щось п'ять чи шiсть штук. Бере те все i волоче до Осла.
      А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, i насеред луки кинувся на землю, ноги геть вiдкидав, очi зажмурив, язик висолопив на пiвлiктя - сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, ка-нi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нiм скакати, дзьобати його язик та очi. А Осел нiчого, тiльки як котра пташина надто близько надлiзе, а вiн клап її зубами або стук її ногою, вб'є та й ховає пiд себе, та так хитро, що другi й не бачать. Не минула година, а вiн уже надушив їх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися зi Львом. Приходить, а Лев уже там.
      - Ну, що,- каже до Осла i показує йому свою здобичу,- бачиш, скiльки я наполював?
      - Ну, та й дурний же ти, небоже,- каже Осел i копнув його звiрiв ногою.- Таких звiрiв я мiг би був наловити зо двi копи. Та що вони вартi! А ти подивися на моїх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, попробуй ти.
      - Нi, я такої штуки не втну,- вiдповiв Лев.- Аж тепер бачу направду, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!
      - А видиш!- промовив гордо Осел.- Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого вiд себе, а тодi що буде? От i тепер я мiг би тобi зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобi, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волi. Iди ж тепер i пильнуйся на другий раз!
      I Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбгавши хвiст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лiсi Вовчика-братика. -- Здоровi були, найяснiший царю! - каже Вовк i кланяється низенько.
      - Ет, iди, не смiйся з мене!- каже сумно Лев.-Який я тобi цар?
      - Як то нi?- скрикнув Вовк.- Хто ж би смiв iнакше казати?
      - Мовчи, братику,- шепотом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, бiда буде i тобi й менi.
      - Правдивий цар?- дивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крiм тебе?
      - Є, є!-з перестрахом шептав Лев.-Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навiть тих звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Богу дякую, що мене живого пустив.
      - Ну, що ти говориш!- дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей лiс не вiднинi, але нiяк не придумаю, хто би се мiг бути. Як же виглядає той новий цар?
      - Одне слово - страшний! - говорив Лев.-Вуха отакi, голова, як коновка, а на заднiй нозi царська печать.
      - Нiяк не вгадаю, хто се може бути?- клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи покажи менi його!
      - Я? Нiзащо в свiтi!- скрикнув Лев.- Досить уже раз страху наївся.
      - Та ходи-бо! Чого боятися?- Заохочував Вовк.- От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мойого, смiлiше нам буде йти!
      - Про мене,- каже Лев,- нехай i так буде.
      Зв'язалися оба хвостами докупи та й пiшли. Вийшли на горбик над полянку, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:
      - Ось вiн! Ось вiн! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:
      - Дурний Леве, таж се Ослисько!- А Левовi причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далi втомився, став та й озирнувся.
      - А що. Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тiльки язик вивiсив. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу i давно вже й духа спустив.
      - А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!