Boa constrictor (2-га частина)

 

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до котрого при тім не мав ні вмілості, ні охоти. Кілька день він жив яко-тако на одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він зістане зовсім без нічого, голий і голоден, перелякся дуже і завзявся - радше тут згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий случай, котрий показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшлися одного вечора якісь чорні, страшні люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, підійшов ближче і став слухати. Се були самі молоді, 18 - 20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава "л и б а т и" кип'ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те "либання", але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, котрий відповів йому, випиваючи душком склянку пива: 

- Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то береся кінський хвіст, згонится ним поверх води, то тота ропа набираєся на волосінь, а з неї рукою зсуваєся до коновки. Тото називаєся "либати". 

- Ну, і де ж діваєся тоту ропу? - спитав зацікавлений Герман.
- Носится сюда, до Дрогобича, ту є такі, що куплят.
- А добре платят?
- Чому ні! За коновку п'ять шісток. Ну, а як добре звиватися, то за день дві коновки назбирає. Тільки ось носити біда!..
Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, то зато легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра іти з либаками до Борислава, і коли сказав їм о тім, вони тішилися, - тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб "обілляти" свій новий стан.
Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця:
Борислав і Дрогобич. Хоть дорога неблизька - либаки мусили кождої доби отіпатитамі відтам: вечором з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожніми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вдався Германові в тямку. Він живо нагадує ще тепер той холодний іюранок майовий, коли враз із п'ятьма другими либаками ішов стежкою поперек піль до Борислава. Вони ішли через Тептюж, лишаючи Губиц збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і облило кровавим світлом ратуш, костел і церков святої Тройці. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змія, Тисьмениця і шваркотіла в віддалі по камінні. Дуби в Тептюжі іно що зачинали розвиватися, зато сподом ліщина шевеліла вже своїм широким темно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, - хто молитву, а хто і так собі дещо співає. У кождого при боці торба з хлібом і цибулею, - се його цілоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, - передними поле зелене, свіже, далі лука, замаєна цвітами, знов горбок, через котрий гадиною звивається стежка, - і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах, кождий вишукав собі місце, і стали до роботи.
Бориславська кітлина виглядала тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне підгірське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжі Ділу понад потоком. На пригірках від Бані і Тустанович були поля господарські, а нижче - луки і мочари. Але при всім тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли сніги і зм'якла глина, чути було виразно якісь рухи в землі, щось немов тихий віддих, немов пульсування гарячої крові в глибоких, невидимых жилах. Поміж народ ходили слухи, що на тім місці, де стоїть Борислав, були давніми часами великі братобійчі війни, що тут поховано багато люду, невинно побитого, і що трупи щороку силуються встати на світ і силуватися будуть доти, доки не прийде їх час. А тоді вони проломлять землю, розвалять весь Борислав і підуть в світ воювати. Не знали бідні бориславці, говорячи собі зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна підземна потвора небавці вже прорве земну опону, розвалить їх бідне, сумирне село і зруйнує дотла їх і їх дітей! А тим менше знали і гадали вони, що тота потвора - то зовсім не трупи давніх рицарів, а тота гидка, чорна, воняча ропа, котра тепер випалювала їм сіножаті, а швидко мала розійтися по всім світі прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!
Герман все ще думав про перший день своєї нової роботи. І чим довше думав, чим виразніше ставала йому перед очима кожда подрібність того дня, тим тяжче і сумніше робилося йому. Се був такий самий хороший, теплий, погідний день! Саме в такий день, перед 20 літами, перший раз обхватив його удушливий нафтовий сопух і швидко погасив перед ним і сонце, і денну ясність, прогнав з-перед нього запах цвітів, заглушив співи пташків, перемінив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться далі горою, давлячи і гнетучи все, - оживлену тільки жадобою грошей, зиску, багатства! 20 літ минуло від того першого дня, а удушливий нафтовий сопух все ще не розсіявся, все ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить і убиває хороші, людські пориви серця!
- Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! - прошептав він без свідома, сам ще не знаючи, що се за тюрма і чи можна з неї видобутися на волю.
А споминки йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих літ, не питаючи, чи радість по них остає в серці, чи жаль і горе. Його заробок відразу пішов добре. З невидимих джерел підходила кип'ячка ненастанно і спливала блискучими перстенями на поверхність каламутної води. Герман, либаючи цілими годинами, дивувався, що се за сила пре наверх той жовтавий острий плин і де є його джерело. Він думав собі, що якби добувся до самого джерела, то тоді аж міг би розбагатіти. Але його товариші балакали частенько, що се тільки земля "потиться", що джерела ніякого Герман не добуде, бо його і зовсім нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмішок і покинув говорити, а далі і думати про нафтові джерела.
Тим часом, і не добуваючися до джерел, він умів тягнути зиск з того, що було. Недовго двигав він кип'ячку на коромислі до Дрогобича і швидко побачив, що воно погана річ. Але у нього були гроші, - пощо йому мучитися, коли мож і самому собі полегшити, і ще від других скористати. Ось він, змовившися з другими либаками, купив за свої гроші коня і візок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. Этого вийшла потрійна користь для нього. Раз то, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо міг возити їх, та и то що другий день, - тим самим і часу менше тратив, і міг більше улибатн, - а ще і другі либаки давали йому для перевозу і продажі свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кінь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, котрого самим ніколи було налибатн, селяни давали Германов} сіна і ще не боронили йому поставити коня з візком через вільний час під своєю шопою.
Так воно ішло кілька літ, а за той час Германів каппал не тільки не розтратився, а при його зручності і хитрості майже взатроє виріс. Він за той час жив дуже нужденно і ощадно: не пив нічого, окрім води, їв мало і плохо, і для того і сила його, при нездоровім воздусі серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чимраз сильніше опановувала його, чимраз частіше він думав над тим, яким би тут способом розбагатіти. Зимою він сидів в Дрогобичі, - звичайно у того-таки жида, що літом купував у нього надибану кип'ячку. Се був нестарий ще, сухий, поганий жид. Він торгував маззю, мотуззям, заліззям і всякою всячиною, яка потрібна для селян. Герман, прибуваючи у нього зимою, помагав йому не раз торгувати, при чім багато йому придалася давня його онучкарська-вправа. Жид звичайно зазначував ціну за всякий товар, здаючи Германові до розпродажі, а що йому удалося взяти звиш тої ціни - се його. Розуміється, що Герман не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесності готові самі собі шкоду робити. Він шахрував купуючих і дер з них що міг, а коли не раз деякий селянин зачав сваритися або проклинати, він, сміючись, витручував його за двері. Таким способом Герман дороблявся. Про його гроші не знав піхто, і всі уважали його простим наемником. У свого господаря він повнив зимою всяку службу і немало не раз натерпівся від його жінки і від других жидів всілякої сварки, а то і биття. Однако він хилився перед ними і таїв у собі злість.
Само собою розуміється, що таке життя йому швидко збридло і що він ждав весни, як спасенія душі. Навесні отвирався для нього свобідніший світ, а життя в Бориславі, хоть нужденне і невигідне, все-таки якось швидше і веселіше збігало серед сміху і жартів других либаків. Але не того бажав Герман. Він пізнав ціну грошей в нужді, пізнав, що без них жити плохо, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, погані і унижения, які так часто мусить тепер терпіти. Поволі в його душі розгорялася стрініша, гаряча, сліпа жадоба грошей, заглушувала всякі другі чуття, закривала перед його очима всі завади і манила його тільки одною метою - багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку з Іцкового промислу, рахував їх щотижня, ховав як найдорожчу надію і не проговорився о них ні перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його як-небудь пропустити їх. Але він знав, що гріш, лежачи, не росте, д^я того обзирався пильно довкола, ловив всякі слухи, розпитував незначно про корисні гешефти. Гешефт незадовго лучився. Ряд почав будувати в Дрогобичі депо військове і шукав підрядчиків на різні будівничі матеріали. Часи були бідні, підрядчиків зголошувалося не багато, а ряд, хотячи приспішити діло, поставив легкі і корисні вимінки. Того тільки треба було Германові. Він нанявся достарчувати дерева і вапна, але його власних грошей на те далеко недоставало. Він крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочі годі було надіятись, і Германові недалеко було до того, [щоб] стратити все дочиста та іти знов дибати кип'ячку до Борислава. Несподівана, хоть і не зовсім для нього щаслива приключка вирятувала його тим разом.
Жид, у котрого пробував Герман кілька літ, дізнавшись, що його слуга, простий либак, взявся рядові достарчувати матеріалів до будівлі, зразу ухам своїм не повірив, відтак розсміявся, вкінці, видячи, що Герман не на жарт таки заходиться коло роботи (і кавції кількасот гульденів зложив, і дерева та вапна довозить), розлютився дуже на нього, чому йому того не сказав вперед, чого не пішов з ним на спілку і т. д.; а коли вкінець Гермап зачав просити у нього позички кількохсот гульденів, гнів його дійшов до того, що не тільки відмовив грошей, але ще, вилаявши молодого спекулянта, вигнав зі своєї хати.
- Марш, забирайся! - кричав розлючений жид. - Хто знає, відки ти гроші взяв! Може, то крадене, ще мені біда буде! Рушай, най тя на очі не виджу!
Герман забрав свої манатки і пішов. Його не так діткнула образа і погане підозріння, як завід і відмова позички. Що діяти? Тут наставники наганяють, щоб швидко достарчувати всього, а тут ні за що ні матеріалу більше закупити, ні навіть фіри заплатити. Правда, матеріал і перевіз були тоді в дрогобицьких околицях вп'ятеро дешевші против теперішнього, але у Германа не було майже ніяких грошей.
Він задумався важко. Як на термін не поставить усього, пропаде кавція, а тут і надії нема на яку-небудь поміч.
Вже вечоріло. Забиралося на сльотаву, погану ніч. Гермап ішов, не думаючи ні о чім, крім свого "гешефту", не обзнраючись ні на пору, ні на погоду. В руці. ніс невеличкий пакунок. Думки його, мов потривожені воробці в самотріску, шибались в різні сторони, шукаючи виходу. Холодний піт виступав на лице, коли наверталась йому думка, що "прийдеся на все махнути рукою та й...". Махнути рукою на те, на чім він довгі літа будував всю надію своєї будучності! Ні, сього не буде! Він мусить найти ще спосіб, мусить щось придумати! Поволі стемнілося, холодний дощ почав кропити в лице Германа. Дрібні, гризькі, студені краплі упали так несподівано на його розгарячене лице, що він в одній хвилі зупинився і оглянувся довкола, немов пробуджений зі сну, пригадуючи собі, де се він і що з ним робиться. Аж тепер він нагадав собі, що його вигнано з хати, що треба шукати де-небудь нічлігу.
"Треба іти до шинку спати", - подумав він собі і оглянувся довкола, на якім то він передмісті.
- Та се Лан! - проворкотів він сам до себе. - А я ту коли зайшов аж із Зварицького передмістя? Тьфу!
І він обернувся як стій, щоб вернути на Зварицьке і піти там на ніч до знакомого шинку, в котрім звичайно збиралися либаки. Обертаючись живо на краю улиці, він в сумерках зачепив ліктем якусь людину і мало не струтив її до глибокого рову край дороги.
- A ruach an daanen tat'n arani - крикнув на нього дзвінкий дівчачий голос, і при тім дві м'які руки обхватили його руку так нагло, що він задрижав цілим тілом і мало що сам не стратив рівноваги.
- Nu, wus is? - запитав він, обертаючися в той бік, де грозило небезпеченство. Помимо неласкавих слів, якими привітала його незнайома людина, в голосі його не було ні гніву, ні прикрої жорстокості. Дотик м'яких рук зробив на нього якесь дивне враження; він сам не знав, що воно таке, і почав крізь сумерки приглядатися незнайомій особі.
Се була жидівська дівчина, літ, може, коло двадцяти, повнолиця, чорноока, хоть і не зовсім хороша собою. Подібних лиць бачив Герман день-денно цілі десятки на улицях, але тоді, вечірньою добою, під вліяііпям м'якого дотику її рук бачилось йому, що те лице якесь принадніше від других, очі живіші, голос приємніший; одним словом, він став немов причарований і з глупою міною дивився на незнайому дівчину. Ще і тепер, пригадавши собі тоту стрічу і цілу сцену на улиці, Герман сплюнув з досади.
- От, не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкій дорозі! - проворкотів він, морщачи чоло. - Дурень з мене був, та й годі!
Але тоді, при першій стрічі з Рифкою, Герман дуже а дуже далекий був від подібних неделікатних думок і викликів. Впрочім, на хвилю він не міг прийти ні до яких загалом думок, доки йому над ухом не прозвучав дзвінкий сміх дівчини. Сміх той протверезив його.
- Ну, чого стоїш, очі випуливши! - проговорила вона. - Ади, дощ буде, махай!
Вона хотіла відійти, - Герман мимоволі, машинально хопив її за рукав, осміхаючись. Вона поглянула на нього якимось дивним, напівгнівним, напіввизиваючим поглядом. Герман осмілився, почав розмовляти, ідучи поруч неї. Так зав'язалося їх перше знакомство.
Рифка, як і Герман, була сирота, її родичі померли також на холеру, вона лишилася маленькою дитиною в опіці старої тітки, у котрої жила і тепер. Тітка тота, бездітна вдова по орендарю з Залісся, взяла її за свою, обіцяючи при виході замуж дати їй п'ятсот гульденів посагу і виправу. Рифка розповіла про все то Германові зараз першого вечора, закнм зайшли до її хати. Герман, відпровадивши її аж до дверей, пішов, задуманий, ночувати до шинку. "Щасливий случай, - гадав він собі, - коб лиш удалося! Возьму оженюся з Рифкою, а єї віном мож буде порятуватися бодай що-то!" Тота думка засіла йому в голову, і він твердо рішився виповісти її. Притім і часу годі було тратити, - діло пильне, а Герман хотів якнайшвидше доп'ята свого. Зараз на другий вечір він підстеріг Рифку, як ішла до міста, і розповів їй свою думку. Вона зразу завстидалася і почестувала його звичайним своїм "a ruach an daanen tat'n aran!", але, коли Герман розповів докладно про себе і свій заробок, стала трохи ласкавіша, час від часу поглядала спідлоба на нього і вкінець веліла поговорити з тіткою. Діло удалося, хоть не без звичайних торгів і передирок, а за дві неділі Рифка вже була жінкою Германа, а Германів "гешефт", попертий Рифчиними грішми, пішов живо вгору, приносячи Германові значний зиск. Оженившися, Герман почув ще гарячішу жадобу грошей, - він знав, що незадовго на його голові буде удержання численнішої родини, прокормления кількох голодних а непрацьовитих ротів. А йому так не хотілося попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по його тілі, коди подумав собі щось подібного, - для того кинувся всею силою в "гешефт": уривав всім і кождому, крутив, вився, кривдив кого міг, ошукував ряд на якості дерева, на вазі вапна, на всім, підплачував злісних і половину кльоців брав задармо з панських лісів, - одним словом, був всюди і дер лико, де тільки дрібку відставало. Така праця, дрібна, томляча, гидка, серед вічних сварів, проклять, криків і унижень, прийшла якраз до смаку Германові. Вона забирала всі його сили, всі його думки, не давала йому ні над чим застановитися, заглушувала всякий внутрішній людський голос, окрім невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка і її тітка (Герман жив в їх домику) дивилися на його невсипучу запобігливість і тішились, подивляючи сприт і розум Германа, коли той вечором в шабас розповідав їм про свої штуки та обороти. Всі троє вони жили по-давньому, - крайнє ощадно. Рифка і її тітка занімалися деякою роботою, котра їх прокормлювала, а і Германові також небагато було треба. Таким способом гроші призбирувались докупи, і незадовго Герман міг уже виняти з обороту жінчин посаг - як чистий зиск. Коли до будівлі не треба вже було ні дерева, ні вапна, Герман піднявся доставки гонт, лат і других потрібних знадобів і на всім виходив з зиском через свою спритнісіь і часто безсовісне туманення гоїв - фірманів та злісних. Будування депо протяглося цілих 4 роки, а за той час Германів капітал успів нарости до значної цифри 10 тисяч. Інший на місці Германа затер би в долоні з-радості, що удалось так гарно зискати, і, пам'ятаючи стару приповідку:
"По зиску утрати надійся", сховав би грошики в безпечне місце та й зачав сяк-так жити процентами. Але Герман був не з таких. Боротьба задля крейцара, задля гульдена, а то і сотні гульденів, боротьба завзята, тяжка і ненастанна, розгарячила його. Він шукав другого поля, на котрім би міг сейчас стати до бею з новими противниками. Таке поле ежє існувало, а існувало воно не де, а в Бориславі.
Доме, знаменитий прусський капіталіст, котрому наша Галичина майже в кождій галузі промислу винна перший товчок, проїжджаючи раз через Дрогобич, звернув увагу надивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку. Переконавшись, що се нафта, занечищена земляними і другими мінеральними примітками, сіп забажав побачити те місце, де добувають ту мазь. Йому сейчас вказали бориславські мочари. Селяни розповіли йому, як вона підходить наверх води, як випалює траву і всяку ростинність, - а деякі заговорили навіть про підземних заклятих бойовників, котрих перегнила кров випливає наверх. Доме, практичний чоловік, розуміється, небагато там зважав на такі казки, але швидко покмітив, що нафтові жили мусять бути неглибоко, коли нафта сама підходить догори, і що мусять вони бути неабиякі багаті. Він поїхав до Борислава, звидів місцевість і рішив сейчас зачати першу пробу. У кількох бідніших він позакупляв за безцінок частки поля і, нанявши бориславських-таки парубків, почав копати вузенькі "дучки". По трьох-чотирьох сажнях показалася нафта. Доме тріумфував. Він швидко кинувся будувати дестилярні, почав радитися з ученими інженерами та гутниками. А тим часом збоку натягла інша хмара, котра швидко затемнила його надії.
В околиці рознеслася вість поміж всіми маєтнішими або і бажаючими швидко доробитися - про Домсову нахідку і про "чистий інтерес", який з того дасться зробити. Всі, а особливо жиди, лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто і так, на щастя. Почалася боротьба, якої досі не бачила Галичина. Слизький, влізливий елемент жидівський, мов вода під час повені, вдирався у всі закутини, всі шпарки, немов тисячі хробаків, і показувався всюди, де його ніхто й не надіявся. Докладне знання простого люду, умілість використувати його, ошукувати в дрібницях на кождім кроці - надавали жидам велику перевагу над німецькими капіталістами і всякими фаховими людьми. Доме не міг видержати їх конкуренції і хоть не перестав держатися в Бориславі, однако діло не приносило такої користі, якої надіявся. Тільки жиди зі своїм "рабівницьким господарюванням" могли удержатися. Вони не зважали на ні на що, щоби тільки добути "кип'ячку". Закопи роблено вузькі, огороджувано хворостом, вентиляція зразу була дуже мізерна, ніяких приписів безпеченства на здоров'я не заховувано, - тисячі і тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і мільйони. Вони і один другому не пропускали. Де один добув нафту, другий копав ту ж побіч нього, брав глибше, підкопувався під тамтого. Уряд не міг собі з тим дати ради, бо довгий час не було в Бориславі майже ніякого урядового контролю, майже ніякого надзору над публічним безпеченством. Всілякого роду проступки, а то і страшні справки були дуже звичайні. Село Борислав поволі щезало в тім непрослідимім хаосі, мов піна на воді. Давні, побиті боївники встали з могил, а встаючи, розвалили село, котре виросло було над ними!
Герман Гольдкремер був один з перших спекулянтів, що злетіли на Борислав, мов хижі ворони на падло. Незадовго у нього були вже три ями з "матками", с. є. з головними нафтовими жилами. Герман став напруго багачем. Досі він тільки боровся, - тепер став безпечно на ноги. Капітал плив йому сам до рук. Але ще довгий час не покидала його тота гарячка, з якою колись взявся до першої спекуляції. Довго ще він цілими днями літав по Бориславі, заглядав від ями до ями, сварився, кричав, штуркав робітників, - одним словом, як говорили ріпники, "квапився, немов завтра вже мали его нести на окопище". Він зразу немов сам не вірив свому щастю, боявся, що ось-ось воно розслизнеться, розвіється, мов дим. Не раз вечорами він заглядував в тісні темні горла ям, і дрож пробігала по його тілі. Він пригадував собі своє либацьке життя, пригадував собі селянські оповідання про людську кров в землі, про поганих "песьоглавців", що живі лежать в могилах і ждуть, поки хто їх не випустить на світ. Йому ставало страшно. Його забобонна фантазія рисувала йому почварні образи, йому причувалися навіть в сні стогнання, котрі ніби добуваються з ям серед пітьми і мертвої тиші. Але такі хвилі, не то рефлйксії, не то мускулярного змучення і успокоения, були дуже рідкі. Гарячкова діяльність затопляла Германа, він був немов сліпий, немов сновида, що під проводом невидимзї сили ступає понад пропасть і тим тільки щасливо переходить над нею, що не бачить нічого коло себе. Так само не бачив Герман в своїй гарячці деяких важних речей, котрі відтак тим дужче дали йому почутися. Передовсім він не бачив того, як розвивалося за ті літа його родинне життя. У нього родився один син, Готліб, але Германові ніколи було уважати (впрочім, ні уміння ані спосібності до того в нього не було), як розвивається, під якими вліяннями рзсте його син. Він знав тільки то, що на четвертім році віку малий Готліб почав учитися від звичайного, трохи порядніше одітого бсльфсра гсбрсйської мови і письма св[ятого], а на шостім році пішов до "німецької" школи в Дрогобичі. Знав також і то (учителі частенько йому о тім говорили), що Готліб дуже тупа голова і плохо учиться. Але розважити докладніше над тим всім він не міг і не мав коли, тому-то і збував все грішми, - платив добре учителям, що "підучували" його Го'гліба приватно, дома, платив вино та цукри оо. василіанам, під котрих зарядом була школа, - і Готліб поволі, з тяжкою бідою ішов з класу до класу.
Та недовго ж тяглося образования Готліба. Скінчивши четвертий нормальний, він навідріз об'явив вітцю, щоделі "мучитися в тій проклятій школі" не думає. Отець спершу зачудувався, далі розлютився і почав грозити, а видячи, що все то не помагає, пристав на жадання сина і дав його до склепу на науку торгової практики. Там пробував Готліб і досі. Сцена з сином по скінченні нормалок перший раз створила очі батькові, розгарячкованому грошовими спекуляціями. Він побачив, що його син, попри всім лінивстві, попри всій оспалості, близькій до ідіотизму, вміє бути таким упертим, таким завзятим, що йому аж страшно стало. Довгі часи стояла Германові перед очима маленька, груба, буцмата фігурка його сина з низьким чолом, щетинистим, вгору стирчачим волоссям, з грубими, посинілими зі злості губами, з маленькими сірими очима, в котрих палала така тупа завзятість, така злоба і лютість, якої він досі ніколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками і з страшним криком Готліб кидався на нього, сам не знаючи чого. Напад лютості небагато різнився у нього від нападу епілепсії.
Але спекуляційна гарячка Германа тоді ще зовсім була не устала. Готліб успокоївся, поставивши на своїм, хоть з лиця його, - ее Герман аж тепер побачив, - ніколи не сходила понура упертість ідіота, котра знов часом напруго переходила в безмисну, ідіотичну веселість. Друге, що Гермай відтепер мав час розважити на своїм сину, - се була жадоба грошей, - ні, жадоба розкидання їх. Він купував різні забавки і тут-таки псував та товк їх, книжок, бувало, на курс у нього переводилося більше копи, одежа щезала на нім, мов на огні, - одним словом, Готліб відмалу перемінювався поволі в якогось кобольда, в якогось духа-мучителя, котрому все на заваді, все в дорозі і котрий все старається змести і знищити, до чого тільки може руку приложити. Стіни в його покої повні були дір, виверчених в мурі ножиками, а тут-таки, в тих дірах, виднілися ще поламані вістря ножиків. Слуги і служниці мали з ним істе пекло: ніколи не дав їм спокійно перейти попри себе, щобнешвякнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом. Герман, котрий дуже рідко бував дома і котрого Готліб впочатках трохи боявся, не знав або мало знав о тім; аж сцена вищезгадана створила йому очі. Та й тоді він над тим так багато не застановлявся. "От дитина, - погадав собі, - звісна річ, живе, вразливе". Він успокоївся, віддавши його до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та недовго тривав його спокій. Син і тут не переставав бути тим, чим зробила його напів природа, а напів виховання матері, і дуже часто Германові приходилося слухати жалоб других суб'єктів, ато і самого принципала, дуже часто приходилося йому сплачувати значні суми за шкоди, яких понаробляв його син в різних місцях.
Але поволі-поволі, з ростом маєтку, потухала спекуляційна гарячка в Германовій крові. Він тепер уже став найпершим багачем поміж всіми бориславськими капіталісіами. У нього було кількасот власних ям, кільканадцять дестилярень, на нього працювало кілька тисяч робітників, працювало під надзором невмолимих неробів-жидів, котрим Герман за те тільки і платив по 40 - 60 кр[ейцерів] денно, щоби наганяли робітників до роботи від рана до ночі. За 15 літ від часу почину бориславської спекуляції Герман закупив бориславську домінію і ще кілька шляхетських посілостей в околиці і став уже дідичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се сталося, настав в житті Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Його очі, досі засліплені тільки одною жадобою, заняті тільки шуканням одного - багатства, тепер, найшовши його, почали оглядатися навкруги,почали пильніше роззирати всі обставини, серед котрих текло життя Германа. Той, так сказати, критичний зворот не надійшов разом, не став ніколи дотепер надто сильний, але все-таки багато вражень, котрих Герман вперед недобачував, підпадали йому під очі, будили його увагу, мутили потрохи супокій і, падучи поволі, незначно, час від часу, мов краплі холодної води на розігріте тіло, разили його глибоко, лютили і перероблювали цілу його вдачу, весь світогляд.
Окрім дивної натури сина,котра перша звернула на себе його увагу, він швидко покмітив, що і його жінка в своїм роді не менше цікаве і сумне явище, і коли темперамент сина не мож було назвати інакше, як хоробливим, - то і вона зовсім не була нормально розвита. Ожепившися з нею, Герман відразу кинувся до своїх діл, з головою потонув в них і не бачив, як жива, бєсідлива і яко-тако привітна дівчина, з котрою він оженився, перероджувалась, перемінялася поволі в зовсім другу, не подібну до першої. Вона зовсім не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа наганяло їй страх о будущу долю і заставляло до якої-небудь роботи, доти і до людей була подібна. Але швидко маєтковий стан Германа поліпшився, йому нічого, було боятися о будущий хліб, - сам не знаючи, як і коли, він став жити вигідніше, в порядній, хорошо мебльованій хаті, став держати слуг, коні, далі закупив в Дрогобичі кілька камениць на власність, - і тут життя його жінки пішло зовсім другою дорогою. Всяке заняття" всяку роботу вона покинула, стала їсти смачно і багато, немов хотячи винадгородити собі давніші часи недостатку. Строї занімали її якийсь час, і вона видавала на них немало грошей. Але чим дальше в літа, тим більше вона товстіла і лінивіла. Цілими днями вона сидить, бувало, в м'якім, вигіднім фотелі під вікном та смотрить на ринок. Її лиця стали повні і віддуті, очі, колись чорні, блискучі і заманчиві, тепер стратили блиск і стали немов олов'яні, голос понизився, згрубів, а рухи стали тяжкі і неповоротлив!. Людська жива подоба замітно тонула в надмірі м'яса і товстості. Пані Гольдкремер на всякого, хто її бачив, робила прикре, аж гидке враження.
Безграничне лінивство, фізичне і духове, виродило у неї також упертість, властиву ідіотам, котрим годі подумати очім-небудь, значить, годі і рішитися на яку-небудь зміну, на який-небудь живіший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої зміни довкола себе! Вона й синові свому передала тото ідіотичне лінивство і тоту тупість, тільки що у Готліба до неї примішалася ще вітцева гарячка, виступаюча рідкими вибухами лютості і вічною жадобою нищення, псування та трачення всього без думки і без цілі. Правда, школа, товариство, в котре відтак ввійшов Готліб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змінили її. Вона виявлялася тепер рідше, ніж вперед, але все-таки виявлялася, скоро що-небудь збоку дало до сього досить сильний товчок.
Герман не швидко успі в докладно приглядітися всьому тому. Зразу не клав на то великої ваги. Але вічна нерухомість, бездійність і упертість жінки лютила його, гарячкового, непосидючого спекулянта. Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона не раз і відповідати йому не хотіла або на його бесіду відповідала напівдобродушним, напівглупим сміхом. Герман лютився і вибігав з дому. Подібні сцени послідніми часами ставали щораз частіші. Германові робилося дома чимраз прикріше, він чувся немов в різницькій ятці, переповненій запахом свіжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, але сам він не знав куди дітися. Та щастя його, що він не зовсім ще ясно бачив, що се за люди, з котрими йому треба жити, що се за натури - його жінка і син! Щастя його, що він не знав, чому вони такі дивні, капризні, уперті, що він уважав їх здоровими людьми! Коли б він був знав, яка велика мірка помішання розуму і психічної недуги лежить в їх крові, він, певно, не буз би міг і днини ночувати з ними під одною стріхою! Правда, життя і природа - се дуже консеквентні діячі, вони швидко показали йому і тот бік діла, але все-таки ближче застановлення могло б було злагодити переворот, а то і зовсім звести його на супокійну дорогу лікарського та психіатричного рятунку.
І тепер, в хвилі найбільшої переваги рефлексії та споминок, яку досі тільки переживав Герман, він не задержувався довго над картинами свого родинного життя, - так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жінкою, в котру вмішався і син, що на той час був дома. Герман тепер вже і не тямить, о що їм пішло, але тільки тямить, що жінка і син насіли на нього так, що мусив утікати з дому. Жінка лаяла його, а син грозив, посинівши зі злості. Герман сплюнув перед себе з досади. "Прокляте боже на таке житє!" - шепнув він, беручися до роботи. Швидко перо заскрипіло по шорсткім сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман зупинився по хвилі, поглядаючи на великі стовпи цифер, що п'ялися перед його очима на папері.
- Для кого то все? - прошептав він. - Хто з того схіснує? А на се прецінь весь мій вік пішов, всі мої сили!
Але діловий, практичний чоловік в одній хвилі обізвався, і всі непотрібні рефлексії втихли, поховалися геть, мов малі діти перед різкою. Герман встав, пройшовся по комнаті, випив склянку води і засів до роботи.
Була одинадцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сопух і безконечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман все щесид'ві писав, незважаючи на ні що. Він умисно хотів набити собі голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другі, погані думки.
Нараз двері до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгоріле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готліб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.
- Га, - промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.
Герман, перепуджений і здивований, випулив на нього очі.
- А ти чого сюда прибіг? - запитав він по хвилі. Готліб не відповідав. Видно, що він пішки перейшов всю дорогу з Дрогобича, та й то перейшов швидко. *Що ж таке сталося? Чого йому треба?" - думав собі Герман, дивлячися на сина і ждучи його відповіді. Відповіді не було.
- Ну, що ж там такого? - промовив Герман ласкавіше. - Чого-сь прийшов?
Послідпє запитання стрясло нараз Готлібом, мов іскра електрична. Він в одній хвилі зірвався і прискочив до вітця.
- Гроші давай, чуєш? Гроші! - скрикнув він, чіпаючи його за груди. - Гроші давай, - мені гроші треба, - багато, чуєш!..
Голос ледве продирався Гетлібові крізь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблід зі страху. Він не знав що робити: чи кричати о поміч, чи уговорювати сина по-добру.
- Нащо ж тобі гроші? - спитав спокійно Герман. Він силувався на спокій, хоть чув, що йому щось під горло підступає, немов хоче його удушити.
- Треба! Треба! Не питай! - кричав Готліб, шарпаючи його. - Давай швидко, у тебе їх і так много! Давай!..
Готлібів голос урвався. Герман поглянув на його лице, в його очі... Боже! Що за дикість, що за страшна жадоба! Йому стало страшно і мерзко, немов се не власна його дитина, а якийсь гад дотикається тіла. Зачудування перейшло в гнів. Він одним замахом відопхнув сина від себе так, що той, хитаючись, покотився в кут к стіні.
- Що, - крикнув тепер Герман, дрижачи з гніву, - ти відки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою приходит? А, ти смієш на мене руку піднімати? Не знаєш, що в письмі написано: "Усхне рука, котра піднімався на батька!" І ти за грішми? Зараз кажи, нащо їх тобі?
Готліб, як упав на канапу, так-таки і лежав, не кажучи і слова. Він раз тільки поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герман замовк і, сплюнувши та пройшовшися два-три рази по комнаті, сів назад до роботи, не звертаючи уваги на сина.
Настало полуднє. Служниця ввійшла і звістила, що обід готовий.
- Їсти підем! - обернувся остро батько до сина. Готліб, не кажучи слова, встав і пішов до обіду. Він їв своїм звичаєм, багато і пажерливо, - але се не дивниця була Германові. Дивниця була йому тільки то, що Готліб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столі. Герман бачив, як Готлібові очі розгорялися чимраз дужче, грубі, вишневої краски губи рушалися, але ні одно слово не виходило з уст. Бачилось, Готліб бесідував, радився сам з собою не чутним нікому голосом. Батько зразу хотів заборонити йому пити так багато, але далі подумав собі: "Нехай, - швидко засне, то і перейде все". І дійсно, Германові недовго прийшлося ждати. Ще за обідом сон зло-мив Готліба, він перевернувся на софку і захропів, розкинувши руки і ноги і широко розтворивши уста. Він лежав так перед Германом недвижний, тільки губи раз в раз шевелилися, немов таємнича нарада з самим собою не переставала і у сні.
III
Сонце похилялося з полудня. Його гаряче проміння сипалося іскристим градом на Бораславське узгір'я, розсипаючись по сугорбах сірої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкі дротяні линви, навинені на корбах, заламуючись і мигтячи всіми фарбами веселки на калюжках та потічках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погідне небо горіло над гарячим Бориславом і виглядало так само сіро, як ціла зруйнована околиця. Вітер ні разу не шевельнув воздухом, не повінув холодом, не розсіяв важкого, густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потоків, з брудних магазинів, залягав хмарою над Бориславом, спирав дух в груді. А ще гори, обрубані з лісу, покриті голими стирчачими пеньками або зовсім вигорілими шутроватими та к.чмеїіястіїмп галявами, доповнювали сражения того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися і зливалися в один безмірний гамір, заповняючий всі закамарки Борислава, - тепер змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тільки ріпники в своїх зароплених сорочках, самі зароплені по очі, ліниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслі цюкали рівностайно своїми топорами о дерево, мов великі жовни. Всякий рух, який видно було довкола, всякий голос, який мож було учути, - ісе нагадувало радше повільний, сонливий рух та туркіт величезної машини, тільки що колеса, зубці, загачки та шруби тої машини були живі люди з тілом і кров'ю. Думка, не находячи нічого принадного ні поверх землі, ані над землею, мимоволі ниряла в тоту темну, страшну глибінь, де тепер, в тій самій хвилі, мучаться, працюють, риють тисячі людей, де кипить робота, оживає або завмирає надія, бореться життя зі смертю, бореться чоловік з природою. Кілько сумних зітхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викриків розлягається в нутрі землі, але наверх не видобувається ніщо, крім удушливого сопуху, все пожирає земля, глибінь, пітьма, мов той старосвітський божок власні діти. А сонце горить на небі, мов розпечена залізна куля, і, ба-читься, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всі живі соки в тих чорних, послаблих ріпниках і в тих голих, обнищених з лісів, тільки беззубими чорними пеньками наїжених горах.
Герман Гольдкремер не міг нині по обіді і на хвилю заснути, - так зрушили його різні враження нинішнього дня. Він вийшов зі свого помешкання і пішов на Новий Світ, де було найбільше і найбагатших його ям. По дорозі минав він багато чужих законів, але не обзирався на них, силувався навіть нічого не видіти, нічим не займатися, бо чув, як всяка, хоть і найзвичайніша річ дивним способом тривожить його роздразнені нерви. Він був немов в гарячці, коли всякий, хоть і зовсім легенький дотик на болюче тіло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодня. "Чи я мало спав, чи перестудився, чи що такого?" - воркотав він сам до себе, чуючи в собі тоту дивну, нечувану зміну. Йому здавалось іменно, що на все він нині дивиться якимись новими очима і що весь Борислав нині для нього якийсь новий світ. Що се мало значити? Чому, напримір, худі, нужденні, чорні лиця ріпників, працюючих коло ям, нині так глибоко щеміли в кого серці, а звичайно навіть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нині обходила його далеко більше, ніж груди воску, котрі вони раз за разом витягали з ям? Відки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямі мусить бути страх негарно сидіти в такій глибіні і в такій задусі цілих 6, а то не раз (в його ямах) і 12 годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони волять іти сюди за такий нужденний заробок та страшно бідити? "Нужденний заробок!", "Страшно бідити!"... Так, тоті іменно фрази, з котрих він не раз так їдко насміхався, в котрих правду ніколи не хотів повірити, просунулися тепер через саму тайну глибінь його душі, мов чорні хмари, передвісники бурі. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить він до подібних рефлексій, він, твердий, практичний, вирахований Geschдftsmann, він, у котрого ставало на тілько серця, щоб за найменше припізнення, за найменшу недбалість, за найменше грубе слово навіть уривати своїм робітникам з платні? Відки він сам тепер приходить до подібних думок? Хіба він не знає, що се все дурниці, dummes Zeug, як він сам звичайно говорив перед другими?
О, Герман знає все то дуже добре і тямить дуже добре свої власні науки, але що ж, се була якась така погана хвиля, коли подібні думки шибнули йому в голові. Він старається насилу прогнати їх. Ідучи звільна стежкою поміж ями, минаючи ріпників та жидів, що з пошануванням кланяються "такому велике пан з наші віри", - він насилу хоче занятися рахунком, діловою комбінацією. Ось послідніми тижнями ями принесли йому о 20 тисяч менше доходу, ніж звичайно, - в його касі починає показуватися недобір, - робітники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з різними фірмами виходить. Правда, при належитій натузі можна щедігнати хибу, - треба лишень наняти більше робітників і створити два закопи, котрі недавно мусив заперти задля недостачі рук. Але що ж, се також ризико. Ану ж в законах покажеться жила води, - а се річ дуже легка, і так уже декуди сльозить вода в штольнях. Тоді пропала робота, і треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту ніщо надіятися, бо і джерела вже майже вичерпані, та й вона, впрочім, не оплачується, не видержує конкуренції з заграничною. Лихо! От, якби так тепер порядну жилу воску надибати, то се би якраз помогло! Але тут Герман запинився. Його переслідувала вже від тижня думка, що щастя починає відвертатися від нього, а тепер він знов щастя просить - о жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобір буде побільшуватися, вода заллє закопи, контракт пропаде, все, що він через тількі літа з такою мукою, грижею, працею і гарячкою назбирав і нагромадив докупи, - все пропаде, розслизнеться, розвіється, мов порох на вітрі, бо щастя відвернулося від нього! Так, воно відвернулося, він отім сильно переконаний. Він знає з досвіду, що поки чоловікові щастя сприяє, поти тіло його сильне, мов залізо, нерви тверді, мов сталь, думка ясна і певна себе, поти цілий чоловік подібний до блискучої острої стріли, випущеної з лука і з свистом летячої просто до цілі. Герман був колись - недавно ще - такою стрілою! Але нині вік не тойї Нині він дразливий, зламаний, нині грижа їсть його серце, травить його силу, мішає його думку, - нині щастя покинуло його, відвернулося від нього!
Такі невеселі думки шибали по голові Германа. Він і незчувся, коли став перед першим своїм законом. Кошара з дощок і різаних стовпків розсілась над ямою, мов сіре циганське шатро, - всередині було брудно і душно, хоть кошара не запиралася ніколи; всякого, хто знадвору входив до неї, сумерк хапав за очі; аж по довшім часі можбуло до нього привикнути і розглянути добре все, що всередині находилося. Герман увійшов.
Ріпники іно що пополуднували і бралися до роботи, їх було чотири, самі молоді парубки. Один давно вже стояв при млинку і млинкував свіжий воздух до ями. Поки се не зробиться, не мож лізти в глибінь. Два другі приладжували третього, котрий мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлеєю попід пахи і відтак причепили шлею до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи і слова.
- А що, чей уже мож спускати? - сказав один з тих, що його оперізували. - Ану, Миколо, подай ему там оскарб і ліхтарню, - швидко, небоже.
- Ну, ну, ніщо квапитися, є час до вечора, - відповів тамтой від млинка. На ті іменно слова Герман надійшов до кошари.
- Так, так, є час! Поволеньки собі поводітся! - крикнув він гнівно. - Вже друга година, а ти ще наверха?
Ріпники не ужахнулися, не переривали своєї роботи при Германивім приході, ні один навіть не поглянув на нього. Микола рівнодушно складав оскарб і мотику в бляшаний кибель, причеплений на кінці линви; Семен млинкував далі, хитаючися притім на оба боки, мов п'яний, а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрій стримів дзвінок, відтак засвітив ліхтарню і дав її Гриневі.
- Чому швидше не робите? - крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила тога рівнодушність.той дерев'яний супокій ріпників.
- Так робимо, як можемо! - відповів Семен. - Таж годі его спускати в замороку! Самі знаєте, що вісімдесят сяжень - то не жарт!
- Ну, Гриню, бери ліхтарню та іди в божий час, - сказав Стефан.
Гринь взяв ліхтарню і ступив одною ногою в кибель, а рукою взявся за линву. Стефан і Микола стали до корби. Поволі замахувала вона своїм крилом, і линва, мов червона змія, почала сховзуватися з валу, на котрім була навинута. Гринь ще стояв на березі ями. На його лиці крізь густу верству глини і кип'ячки мож було добачити якийсь неспокій, якусь тривогу і щось мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матір, котра завтра, в неділю, жде його на обід. А тут ось перед ним ся глибоченна, 80-сажнева пропасть, брудна, вонюча і тісна, мов життя в нужді. А там в глибині кілько-то різних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за дві його товариші не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож прешла по його тілі, коли кибель почав тонути вдолину, коли на його лице повінув важкий підземний холод. Йому стало так тяжко, як ще ніколи. Ось він, стоячи одною ногою в киблі, рукою держачися линви, перевис в воздусі і захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзується звалу, - він тоне, тоне повільно, тихо... Йому дух захапує, - дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гірницький оклик:
-  Glück auf!
- Glück auf! - відповідають серед глибокої тиші три голоси, - ні, не три! І четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:
- Glück auf!
- Іди з богом! - додав Микола і залощу. Гриць утонув в темній пропасті.
В кошарі тихо. Ані один голос не перериває тиші. Всі мовчки працюють. Колеса, намазані кип'ячкою, обертаються нечутно,мов духи серед сумерку. Линва тихо сховзується і хитається. Всім якось важко, немов при похороні, коли спускають трумну до гробу. Дивна річ! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловік до ями, - і щодень те саме важке, гнетуче чуття здавлює душу, щодень вертає думка: "Ось спускаємо до гробу живого чоловіка!"
Герман стояв і дивився, дивився і мовчав, вій сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слідив він нині за виразом лиця тих ріпників, а особливо того, що втонув в глибині, того "живо похороненого!" І диво! Ті самі чуття, що шевелилися в них, що викликували в них дрож, і зітхання, і тривогу, - ті самі чуття бушували і в його груді, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетіло через думку Гриневі, коли стояв над ямою, все 'ю переходило і через думку Германа, але як ярко, як живо, як важко! В його уяві рисувався не один сбраз нужди, розпуки, недостатку, - не один, а тисячі, і всі вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолі, в котрій гриміли і стугоніли якісь змішані, глибокі голоси. Тих голосів він не міг поняти, хоть знав, що воно щось страшне. Він стояв в куті кошари, нерухомий, холодний, і силувався позбутися страшних привидів. Він широко отворив очі, щоби вид дігаЮсті прогнав марева. Але і дійсність не могла його потішити ані успокоїти. Бо чи ж його марева не були тота сама дійсність, тільки більше оживлена, піднесена фантазією на вищу ступінь?
- Glück auf! Glück auf! - повторяв він безмисно. - Щасти біг вам, бо ми не зазнали щастя! Щасти біг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вік! Щасти біг вам!..
- Кому? Ну, кому ж, як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрі можемо спокійно стояти, дивитися на обороти корби, сховзанє і хитане линви, котрі можемо спокійно наганяти тих людей до пильності, спокійно слухати їх страшного, прошибаючого: Glьck auf!..
Герман вийшов з кошари, не сказавши і слова більше ріпникам. Сонячна ясність надворі успокоїла його трохи, притишила розбурхані думки. Він пішов далі оглядати і старався по дорозі набрати як мож найбільше супокою і твердості. Він говорив сам собі, що "властиво, що ж се за велика річ? "Лізе хлоп до ями, ну, і бере за то заплату - цілого гульдена! Якби не хотів, то би не ліз, силувати его ніхто не силує. А як там що... того... ну, то за то прецінь я не можу відповідати. Я що можу, то роблю для їх безпеченства. Кілько-то мене коштуют кошари, млинки, лампи нової конструкції! Що ж мені мож закинути? А що я за свої гроші хочу совісної роботи, то се зовсім природна річ. Значит, я не маю нічо на своїй совісті, немаючого тим гризтися! навіть думати о тім нема що! ..."
Так міркував Герман, уцитькуючи тоту невидиму силу, що нині збудилася в нім і валила-перевертала всі його рахунки, бентежила весь його супокій. І справді, вона, мов на Германів розказ, затихла. Герман став спокійний, навіть якийсь жвавий і радий, мов чоловік по слабості. Тільки час від часу легенька дрож його мускулів давала йому знати, іцо страшна, ворожа сила в його нутрі не замерла і що найменший сильніший дотик, найменше потрясіння може наново її розбудити.
Він підійшов к другій ямі в веселім настрої. Йому хотілося забічи ріпників несподівано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Він знав, що тепер його вірника нема коло сеї ями, і для того легко йому буде доконатися, чи варті тоті люди і тих грошей, що беруть. Він підійшов злегка к дощаним стінам кошари, ступаючи без шелесту на м'якій глині, і заглянув через вибитий сук досередини. Такий спосіб надзирання був у нього не новина, і всі майже робітники знали о тім, бо звичайно при виплаті Герман уривав їм зо чверть зарібку, говорячи: "А, то ти через тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по гроші приходиш!" А коли бідолаха-ріпник починав суперечатися та божитися, Герман цілий наливався кров'ю, як індик, грозив ріпникові жандармами і казав вірникові як стій викидати його за двері.
Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напротив нього був вхід, через котрий входило досередини трохи світла, відбитого від сусідньої кошари, - проте Германові легко було розглянути все, що діялося всередині. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, - видко було, що іно що спустили одного вспід і ждали дзвінка, коли мають тягнути вгору кибель з воском. Тільки третій при млинку крутив раз у раз корбою, хитючися в боки, мов і сам став машиною. А коло входу сидів малий заталапаний хлопчина - лип'яр, котрий звичайно вибирав з-поміж глини дрібні грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, він дрімав, опертися плечима о стіну; його худі брудні руки висіли безвладно долі боками, а долоні лежали в глині.
Дзвінка не чути, - робітники балакають.
- Слухай, чого так нині нашого пана хлопець летів задиханий до вітця? Так, мовби хто гнав за ним!..
- А що, - певно, грошей потребує! Ей, то тобі, брате, урвитель, най бог сохранит. Я видів не раз в Дрогобичі, як ся тото над людьми збиткує, господи! А грішми то так розмітує, - де що видит, зараз біжит, купує, поламає, попсує та й знов біжит далі, знов купує!
- Добре ему дуріти, коли є за що. Розмітує людською працею, розвергло би ему кості!
- А знаєте, - докинув той, що при млинку, - я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що він не згине своєю смертею. Протренькає вітцеві тисячі та й піде людей розбивати.
- Ой, певно, що це що єго чекає, а шибениця! То лишень ему ся в тоті жаб'ячі очі подивити, то аж чоловіка морозом перейме!
- То бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда і на третім поколіню відомстится!
- Бийте плішки, бийте плішки! - крикнув спросоння здріманий лип'яр і прокинувся. Германів погляд упав якраз на його нужденне лице, перед часом зів'яле і вихуджєне, - і йому перемигнуло в думці повне, червоне лице сина. Він сам не знав, що таке вразило його при тій згадці, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синові робітники.
- Що такого, що Мирон не звонит? - спитав той від млинка. - Ану, закричіт там до него, що з ним?
Один з тих, що стояли при корбі, нахилився, прикляк над яму і крикнув щосили:
- Мироне, Мироне!

 

читати далі