Boa constrictor (3-тя частина)

 

Відповіді не було. Робітники поглянули на себе в німім ожиданні, колесо млинка закрутилося з подвійною живістю, малий лип'яр непевним, хитким поступом підійшов к ямі, випуливши очі і не зовсім понімаючи, що се таке робиться. Герман глядів і слухав. 
      - Мироне, Мироне, чи живий ти? Обізвись! Знов хвиля мовчанки, - з ями голосу не чути ніякого. 
      Холодний мороз пробігає по жилах робітників, їх лиця 
      бліднуть, вони в тривозі позирають по собі. 
      - Тягнім догори, швидко, - може, не дай боже чого, - нещастє!.. 
      - Тягнім, тягнім!.. 
      Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою... 
      Дзень-дзень-дзень! - роздається різко і остро голос дзвінка. Всі відотхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей. 
      - Слава тобі господи, що живий! Ох, а ми вже гадали... 
      - Або ту далеко до біди! 
      Знов дзвінок - знак, щоб тягли кибель догори. Корба закрутилась, балаканка урвалась, і довгу хвилю Герман не бачив нічого, окрім одностайних розмахів корби. Він відступив від стіни і озирнувся, не знаючи, чи іти до кошари, чи ні. Але думка про лінивство робітників пропала з його голови. Він ще дрижав від того тривожного ожидания, заким роздався голос дзвінка, - в його голові, правда, не було бурі, котра там перед хвилею лютувала, але всі враження мінилися, перелітали, затиралися, мов тіні в хмарний день. Навіть ті слова, котрі ріпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'яті, - що більше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї час-іину гніву на "непотрібного лямпарта", як звичайно звав дома Готліба. "А все ж таки він мій син, і, як прийде до маєтку, буде вмів єго шанувати", - сказав він сам до себе твердо і рішучо, немов силувався сам себе переконати. Тота твердість утішила його, він з уподобанням повторював по кілька разів: "А таки він шй,син!" Між і им якось без свідома пішов далі, до третьої ями. Вона була трошки відсторонь від тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, вона і будована була ще по-давньому. Се була перша яма, з котрої плило головне джерело Германового маєтку. Але від кількох літ вона стояла пусто, відколи джерело кип'ячки в ній вичерпалося. Аж тепер, коли замість кип'ячки поплачував найліпше віск, Герман казав її відновити і копати глибше, бо вона давніше тримала тільки тридцять сажень вглиб. Коли відбито дошки, котрими була прикрита, показалося, що усподу вода, і треба було наперед вичерпати воду. Вже три дні черпано, а власне нині мав перший раз спускатися в неї старий ріпник Матій, щоб оглянути, де що треба направити і де копати штольні. Коли Герман підійшов к ямі, побачив, що ріпники саме витягали кибель з ями, в котрій сидів уже від доброї години старий Матій. 
      - А що? - спитав Герман, підійшовши к робітникам. 
      - Та нічо, - відповіли вони. - От Матій задзвонив чогось, та й тягнемо. 
      - Ну, що там такого може бути? - спитав зачудуваний Герман. - Тяжке? 
      - Ні, недуже. Щось старий мусив надибати. Герман, зацікавлений, став над яму, опершись на стовпці, і пильно дивився в темну глибінь. Сонце косо пересікало отвір ями, але вглиб не було видно нічого. Одно тільки вдарило Германа - дивно-неприємний гнилий сопух, але цікавість не давала йому відвернутися. Він пильно, немов помішаний, дивився в темну глибінь, між тим коли линва поволі навивалася залізними перстенями на вал корби. Він глянув на тоті перстені і пригадав собі страшні скрутелі величезної гадюки на образі. Його забобонна, роздразнена думка зв'язала як стій прочуття якогось лиха з тим привидом. Втім, плохо насмарована корба скрипнула проразливо, - Герман глипнув в глибінь і задеревів на місці. З темної пропасті виринала-виходила вгору на світло страшна, почорніла труп'яча голова. Герман стояв мов мертвий і не міг відорвати очей від того виду і в тривозі своїй бачив виразно нелюдський злобний усміх на тих щербатих щоках, у тих огромних глиняних очах. Він стояв, дивився і дрижав, мов у лихорадці, - дрижав з забобонного переляку і обридження. 
      І ріпники при корбі, побачивши такий дивний і страшний груз, скрикнули з один голос і трохи зовсім не випустили корби з рук. Подібні случаї, хоть давнішими часами зовсім не рідкі в бориславських ямах, тепер стали далеко рідші, а особливо їм, молодим ще ріпникам, не лучалося бачити нічого подібного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвінок, і се продрухало їх з переполоху. Швидко вони підтягли кибель вгору і висипали кості на землю. Дивно застукали ті кості, голова покотилася долі горбком і опинилася аж коло самих ніг Германа. 
      - Чорт тебе! - крикнув Герман, відскакуючи набік. - Як сиплеш?.. 
      Але він не міг більше нічого сказати, - тривога здавлювала йому горло. Знов дзвінок здолу. Ріпники шепчуть: "Господи, господи!" і забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утікає від ями. Він чує холод в тілі, чує дрож, неміч, а в його голові крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тільки фраза: "Gott's Fluch über mir! Gott's Fluch über mir!". Він і сам не знає, як і про що склалася тота фраза в його голові, і повторює її без мислі, без застанови, біжачи стежкою поміж ями. Йому бачиться, що ціла нога його мов в огні, що щось пече його в неї, щось давить і що відтам якесь дивне чуття розходиться по всім його тілі. Аж ось виліз з ями старий Матій і показує всім приржавілий мідяний перстень з червоним скляним камінцем. 
      - Ти, Митре, не тямиш того перстеня? - кричить він. Митро придивлюється, хоть трохи здалека, а далі скрикує: 
      - Господи, таж то самий мій перстінь, що-м три роки тому дав був Півторакові на заручини! 
      Всі ахнули, пізнали, що небіжчик - не хто другий, лиш Іван Півторак, котрий два роки тому не знати де подівся, лишивши молоду жінку з дитиною. 
      - Адіт, де бідний пропав, дай му, боже, душеньці легко! 
      - Господи, як то не раз чоловікові смерть зайде, ніхто і не знає, де та що! 
      - Гей, то-то була поцтива душа - небіжченько! 
      - Вже хто, а ми оба жили, як рідні браття! - говорить Митро і замурзаним рукавом утирає сльози. Герман відсторонь чує тоту бесіду. Його обступило кілька жидів і говорять також живо - але він не слухає їх. Його збурена кров била, мов молот в груді. Лиш поволі серед людського гамору він успокоюється, силується бути супокійним, говорить навіть з жидами, але говорить без зв'язі, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та ріпникам ніколи довго пеняти. Наговорившись, назітхавши за покійником, вони розійшлися, - кості зложено на купу і присипано землею: "пай не лежат на сонічку божім" - і давня робота зачинається знов одностайно, мовчки, важко, мов і перерви ніякої не бувало. Часом тільки робітники при корбі забалакають до себе о нинішній новині. 
      Герман тим часом побіг далі. Його переляк потрохи усиокоївся. Він став покрикати на ріпників, як котрі ліниво робили, кричачи, добирав чимраз більше смілості та сили, - заглушував в собі зрушення. Аж вкінці неспокій немов зовсім улягся, думка звернулася доразу на щоденні, практичні питання, Герман видобув нотатку і зачав записувати імена робітників, котрі нині при виплаті могли надіятися не одержати повної зарібнини. Однако все-таки щось немов тіснило його. Не оглянувши всіх ям, він побіг до магазинів, відтам до дестилярні, всюди крутився, заглядав, кричав, - одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна - невгомонним, практичним Geschіftsmann-ом. 
      - Herr Principal, Herr Principall - почув нараз за собою голос вірника, що занімався набиранням робітників, годженням їх на роботу і надзирав над ними через тиждень. 
      Герман обернувся. Вірник, маленький, обшарпаний жидок, біг за ним, задиханий, почервонілий, махав руками і головою, немов цілий був на пружинах. 
      - Nu, was ist geschehen? - спитав Герман, не можучи дочекатися від нього слова. 
      - Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вірник і не переставав розмахувати цілим тілом на всі сторони. 
      Герман поступив пару кроків к ньому і силувався угадати, що так зрушило вірника, звичайно чоловіка тихого і повільного. 
      - Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав він. - Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, - Gott gerechter! 
      При тім вірник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки, і робив різні, на вид безумні та дивоглядні рухи. 
      - А-ах! - вирвалося мимовільно з уст Германа. Так ось чого біг за ним вірник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть віддавна привик слухати подібних вістей, став тим разом як вритий. Він думав, що щастя зовсім уже відвертається від нього, а воно ні. Щастя все ще служить йому, він сильний по-давньому, він нічого не боїться, нічим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих ріпників, що псоти сина, що грижа з жінкою! Щастя служить йому, а вони всі мізерні хробаки супротив нього, - вони мали б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Ні, ніколи! Не то життя, - і одної хвилі він не дасть собі замутити всіми тими мізеріями! Се нове, несподіване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордість, тілько разів сьогодня понижувана різними споминками, так сильно підкопана невмолимою рефлексією, ожила, одужала наново, почала надуватися, підносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецінь нічо такого важного - се нове щастя. Щастя природа була винна йому, - хіба ж вона не знає, які контракти він поробив, кілько б він шкоди утерпів, якби вона не ставилася на час зі своїм скарбом? Вона знає се - і стає на час. Вона покірна його волі, служить йому так, як служить всякій силі. І він сила, він не потребує навіть розказувати, потребує тільки хотіти, його воля - закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону! 
      Гордим, смілим поступом зблизився Герман к щасливій ямі, коло котрої лежала величезна, свіжо видобута груда воску - перша з надибаної матки. Він радісним оком оглянув той скарб, між тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подібну груду. З якою величною повагою Герман казав занести віск до магазину, з якою царською великодушністю обіцяв робітникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарібку по гульденові! З якою щедротою він в пориві радості дав ущасливленому вірникові сейчас на місці 5 золотих ринських надзвичайного "трінгельту". Він справді в ту хвилю був в своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тільки весь сей народ, але і сама природа! 
      Сонце вже хилилося на захід над Попелівську гору. На небі не було і хмарки, в природі залягла тиша, переривана тільки гамором робучого люду, котрий розповідав собі про нинішню новину, т. є. про видобуті з ями кості Івана Півторака. Жінка Півторакова, котра робила в Германовій хаті в дестилярні, не знала ще нічо о тім і журилася тільки дитиною, котру лишила саму в хаті. Але нині не був звичайний вечір, - нині день виплати! Потомлені, виблідлі та посинілі лиця ріпників нині оживлювалися надією на той  гірко запрацьований гріш: люди, що не раз по цілому дневі пс сказали й слова до других, нині ставали говіркі, жартували та запрошували товаришів на горівку. Мертвий Борислав чим ближче ночі, тим більше оживав. 
      Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили урадувані ріпники, Герман пішов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактів, векселів, в вухах пробрязкувало срібло та золото, світ цілий бачився йому огромним ринком, на котрім він єдиний праводавець, він сам бере весь зиск. Всі прикрі, важкі враження нинішнього дня щезли, мов ніколи і не бували, бо тепер, - думав Герман, - коли його щастя вернуло, коли діла ідуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має ніякої підстави, не має розумної причини. Вона можлива тільки в нещасті і непевності, - але не тепер. Так думав Герман і сильно в то вірив і був би непомалу зачудувався, якби хто був посмів йому сказати, що нема пана над совість, нема сили, котра б могла їй розказати. Він прецінь сам був такий пан, - він розказав, і совість з усіма своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала! 
      Прийшовши домів, він сейчас запитав, що робить Готліб. 
      - Спит еще, - відповіла служниця. 
      - А не вставав за той час? 
      - Ні, не вставав. 
      - Ну, то добре, - проворкотав Герман і пішов до світлиці, в котрій находилася каса і де мала відбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна, вертгеймівська каса. Герман казав собі сюди знести свої рахункові книжки і поволі перебирав в них, виписував якісь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлиці, вор котячи та рахуючи під носом, і знов брався до книжок та до пера. 
      Смерклося. Надійшов вірник, і за ним лавою привалили робітники. Всі нині говорили багато, шум і гамір хвилею линув до тихої хати. Вірник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Він нині також був розмовний і веселий. Се був чоловік відмолоду вихований на чужій ласці, відмолоду прибиваний і давлений, котрий весь свій вік прожив чужою волею і в котрого не було ні своєї думки, ні навіть (бодай на вид) своєї втіхи та своєї жури. Щастя його пана тішило його, як власне, хоть сеся утіха не випливала з якогось там прив'язання або з якоїсь любові до Германа. Герман не був йому ні свояком, ні добродієм, ні нічим, він платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вірник чув се дуже добре і при нагоді не міг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всім тім він тішився його нинішнім щастям, не роздумуючи, чому і за що. Се вже сталося йому другою натурою. 
      - Матію, Матію, - кликнув вірник, відхиливши двері, ведучі до сіней, - Матію, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко! 
      Матій, старий ріпник, був нині важна особа між ріпниками. Ціла їх товпа, стоячи в сінях і ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його і Митра, слухаючи їх оповідання про небіжчика Півторака, котрого кості нині видобуто. 
      - Говоріт собі що хочете, - кінчив він свою бесіду і, сидячи на порозі, пикав файчину на короткім цибусі, - говоріт що хочете, а я кажу все, що бідному Іванові хтось прислужився!.. Як мя ту видите! 
      - Як то може бути? - заганули довкола ріпники. 
      - Я вже знаю, що говорю, - відповів Матій, сплюнувши. 
      - Ба, але хто ж би то такий? - спитали ріпники. - Хіба небіжчик що завинив кому? 
      - Ей, де там завинив, - відізвався Митро, що стояв побіч Матія, опертий о одвірок, - але хоть би чоловік і святий був, а вороги найдутся. Чи то нині за ворога тяжко?.. 
      - Коби так за що друге, як за лихого чоловіка, - віді звалося кілька голосів. 
      - Матію, ходіт сюди! - закликав вірник, підхиливши двері. Але Матій сидів недвижно, пикаючи люльку, і не чув клику. Він мовчав. Його чоло морщилось, брови стяглись, немов якісь важкі споминки пересувалися по його голові, а він силувався зібрати їх докупи і витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного. 
      - Матію, чи ти оглух, чи що такого? - пищав вірник в дверях. - Кілько разів маю кликати? 
      Матій за гамором і задумою і сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече і сказав: 
      - А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана. 
      - А тріс би-с, жидівська пуго! - проворкотів Матій, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть згорблена стать виднілася понад всіх других ріпників. Товпа проступилася, і Матій супокійним і важким поступом увійшов до Германової світлиці. 
      - Мусит щось старий знати, - сказав Митро, коли вірник запер за ним двері. - Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого. 
      - Господь там знає! Може, і єсть що... А то чути, що він ту віддавна вже, надивився на тутошні порядки. 
      - Та що то з того всего вийде, - відізвався якийсь немолодий вже ріпник з .кута, - ції ту хто допімнесь за бідним робітником? От, був, жив, мучився, а відтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров! 
      - Вже ви так не говоріт, - відповів Митро, - а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була під ними линва урвала, то не з'їздила комісія? Гет випитували всіх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, і не посадили жида до криминалу? 
      - Ба-а-а! - відповів ріпник з кута. - То було що інше, а се що інше. Чень же Матій сам на свої очі не видів, хто небіжчика пхнув в яму. Бо якби був видів, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що з того вийде? На суді того доказати не здужає, і з цілої хмари буде пшик замість дощу! 
      А Маті й тим часом стояв в світлиці близько порога і розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм місці. Вірник не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матія і о чім хоче з ним бесідувати. 
      - Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte Matij! 
      - Gut, gut, - відворкнув Герман, кінчачи рахунки, по чім обернувся до Матія. 
      - То ти був в ямі нині, як тоті кості найдено? - спитав Герман, відразу приступаючи до речі. 
      - Я, - відповів коротко Матій, немов віддавна вже надіявся такого питання. 
      - Я чув... що ти там... того... говорив другим, що ніби... ніби знаєш, хто то був такий?.. 
      Голос Германа був якийсь непевний, він чув, що в його нутрі щось буриться. 
      - А знаю. То був робітник Іван Півторак, що два роки тому десь подівся, лишивши жінку з дитиною. 
      Виговоривши твердим і різким голосом сі слова, Матій озирнувся на вірника. На вірнику лиця не було, стояв блідий як крейда, коліна замітно дилькотали під ним, - здавалося, що туй-туй упаде. 
      - А ти почім то знаєш? - питав далі Герман, поволі і досить супокійне. 
      - Я пізнав небіжчика по перстені, що був у него на пальці. 
      - То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на то? 
      - Можу сто раз, не раз. 
      Герман задумався. Матієва твердість почала його мішати. "Прийдеся тягатися на судах, - подумав він собі. - Яким способом чоловік в яму упав? Певно, неосторожність! Лихо, треба кару платити, клопіт!" Роздумуючи ее, Герман дивився на Матія і замітив на лиці його щось таке, немов старий ріпник не досказав всього. 
      - Що? Може, маєш єще що сказати? - спитав Герман, зачудуваний таємничим виразом Матієвого лиця. 
      - Та я... - почав непевним голосом Матій, - я... би пану сказав ще пару слів... ні, я хотів би дещо розпитати, але... 
      - Питай, що там такого, чому не говориш... 
      Матій не відповідав, тільки дивився на вірника. Герман порозумів, що Матій хоче з ним говорити в чотири очі. 
      - Geh nur a bissei weg, - сказав він до Мошка, не дивлячись на нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тілько сили - кроку зробити війненим голосом він промимрив: 
      - Warrrum kann er... auch so... nicht? 
      Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блідість, тота дрож, тото помішання? Герман сидів як вритий і чудувався. 
      - Ja, aber was ist dir? Bist du krank? 
      - О ja... ja... ja... hab mich erkäl... tet, - npoлепотів вірник, забуваючи о нинішній спеці. 
      - Erkдltet? - замітив спроволока Герман. - No, nо, geh und schlaf dich ausi 
      - Abe... be... ber bitte, ich ka... ka... kann noch... vielleicht... wozu bra... brauch ich gehen?.. 
      - Ich sag' dir du sollst gehen! - скрикнув гнівно Герман, котрому ставало чимраз прикріше і моторошніше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вірник, тривожно обзираючись, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Лице його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре. 
      - Ну, що маєш питати? Говори! - сказав Герман по його відході. 
      Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом: 
      - Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана? 
      - А нащо ж тобі тото? - спитав зачудуваний Герман. 
      - А так, я прошу. 
      Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталога. 
      - До осені, десь так... тиждень по покрові. 
      - Як, як? - спитав Матій. - Тиждень, кажете, по покрові? 
      - А так, покрови було в суботу, - ось туй записано, - а він ще другу суботу виплату взяв за цілий квартал, 75 ринських. 
      - Виплату взяв? - скрикнув Матій, але сейчас успокоївся і тихіше сказав: - Гм, тиждень по покрові. А яєго на самої покрови послідний раз видів. 
      - Де? 
      - В трахтарні, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловіком. 
      - З ким? 
      - Я вже і забув... Але що то значит, - пропало! Мене тогди були троха потовкли п'яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам'яті, - відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами. 
      - Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав? 
      - Та так, але я гадав... 
      - Що, що? 
      - Та нічо, нічо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана! 
      Матій, сказавши се, скулився, згорбився і відійшов к порогові, а ціле його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не допитував його далі, бо знав, що не доб'ється нічого більше від старого, і, не тратячи часу, розпочав виплату... 
      - Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув мені урвати зо ш у с к у! 
      - Певно, ся зажурив, що тоті кості видобуто, бо то зараз комісія. Може, ще деякий клопіт, та й вже ему ся всего відхотіло. 
      Так балакали ріпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечора вони віддавна не затямили, і для того пішли між ними різні догади про тоту незвичайну доброту пана. Навіть тоті ріпники, котрим Герман нині обіцяв обривок і котрі за то вже немало його наклялися, вийшли зачудувані і вдоволені від нього - о обривку не було і згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, почали обзиратися за Матієм, почали допитуватися за ним, але його не було, ніхто навіть серед загальної сутолочі не завважив, куди він подівся. І про вірника Мошка було немало бесіди: всі виділи, як він вийшов з Герма'нової "канцелярії" блідий, дрижачий, змінений і як, обзираючись та поставкуючи щохвилі, поволікся долі улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" - допитували самі себе ріпники і ламали собі голову над тим дивом, але ніхто не міг вияснити всього надокладь. 
      І дійсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрів, хоть, кажу, тільки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразові лиця і цілому захованню під час виплати, той би був замітив багато дечого, але найменше доброти. Ні, се не була доброта! Тото отупіння і отуманення, тоті непевні рухи, тоті часті переливи виразу лиця, тота задума і видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклість очей, натуга цілого тіла, з якою він держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, - все то значило щось зовсім іншого, ніж доброту. Якісь темні чуття будилися в Германовій душі, клубилися і перли на світ, підмулювали його силу і гордість, - а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всім і перед кождим. Особливо страшила його наступаюча ніч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре. 
      - Тьфу, лихо якесь! - прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчилася і робітники розійшлися. - Я якийсь слабий, - то, певно, щось ми недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тій проклятій ямі, годі видержати. Десь на кождім кроці тобі дідьча мати пхає всяку погань перед очі! Але що все мене нині так дразнит, так допікає? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра піти до доктора, - то єдина рада! 
      В тій хвилі прийшла служниця і покликала його на вечерю. Герман звідався, що робить Готліб. 
      - Спит, ще від обіду ні на хвилю не будився. 
      - Може би, єго збудити до вечері? - спитав Герман. 
      - Та нащо? Він і так утомився, нехай відпочине. А якби збудився вночі і захотів їсти, то я ему лишу вечерю! 
      - Нехай і так буде! - сказав Герман і пішов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним сталося і що би йому робити. 
     

 IV 
      Ніч. Звізди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанівських пастівниках залягала мряка. Гори дрімають в тіні, крізь величну тишу, не переривану гамором людської недолі, чути тільки глухі, неясні прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи. 
      Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневній праці, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцією різних упоюючих напитків. Герман не любив упиватися, але нині прецінь треба було покріпити свою силу, треба запити щасливу нахідку нової матки, треба, впрочім, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрі, без перерви шпів і прожирав його супокій. Сідаючи до вечері, він почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навіть було діждатися, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича бутельки з вином та різними лікерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нім кров, чим скорше шибали різні думки, - тим більше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в ніщо, щоб тільки те розплинення було любе, лагідне, легепьке... Його лице палилося кров'ю, очі блищали, руки мимоволі підмітувалися на столі, язик починав лепотіти щось без зв'язі і мислі, - служниця ледве-ледве завела його до його кабінету, де вперед ще приладила і постелила була ліжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотів, силувався навіть думати, але в його голові все помішалося, все гнало і перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повіднімати всі слюзи і всі затвори. По хвилі він утих і заснув мертвим сном. 
      Але ніхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийі Ні, він зовсім не п'яний, він не спитьі Може бути, що колись... Він нагадує навіть, що був такий вечір, він пив багато, напивався жару і отяжів. Але тепер він легкий, такий легкий, що летів би десь вдаль, в той синій, усміхнений безмір, що над ним так любовно мріє! Він тепер щасливий, зовсім щасливий, яким ще ніколи не бував! Довкола нього зелень, цвіти, криштальні води, вдалі фантастичними контурами рисуються рожево-червоні скали, - ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом і заморокою! Тут чисто, ясно, весело, - ох, як веселоІ Герман віддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвітистих лугах, топче запашні цвіти, котрі, настоптані, ще краще пахнуть і звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де він... де він чув тоті звуки? Не може нагадати... 
      - Щастє, се твої звуки, твій запах, твій погляд в тій зелені, в тім чистім лазурі, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє - ти моє! Ти віддалося мені, як любка свому милому, ти відкрило мені своє лице, подало мені свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пізнаю тебе, чую віддих твій глибоко в серці, чую, як тепло розгріває мою кров, і она, звенячи, мов срібло, біжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої обняття, віддайся мені зовсім, навіки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою, запаху, утіхи! Ходи до мене, я твій навіки! 
      Який легкий, який свобідний Герман! Яким солодким, чарівним а сильним голосом прокликав він свою сю пісню, се закляття! Гаї, дуброви, ріки, і гори, і небо синг, і цвіти пахучі - все, ціла природа звенить, гомонить відголосом його піснії Кілько солодощів ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкішно дихається тутка, - ні, розкіш хвилями ллється в його грудь, розширює її до безміру... Він простер руки широко-широко над околицею. Він улетів над нею, мов огромний орел, а навстрічу йому з всієї природи гомонить: 
      - Щастє, я твій, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, утіхи! Щастє, ходи в мої обняття! Щастє, віддайся, віддайся мені! 
      Безмірну, велетну силу чує в собі Герман! Він обняв раменами цілу околицю від краю до краю. Грудьми приляг дэ її розкішної груді і лиш дивується, як він вперед не знав сього. Він п'яний з розкоші, притискає любку до груді, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до бога! Вона для нього все, він нічого не бажає, посівши її, - бо тепер ніщо не може розірвати його з нею. А вона з божеським усміхом на лиці глядить йому в очі, тає в його огнистих обняттях, слабне, в'яне, тае... Се пароксизм любовної розкоші, се зеніт щастя навіть для щастя самого!.. 
      - Любко, ти богиня!.. Ти вічна, безсмертна, правда? Що за усміх, що за голос, тихий, розкішний: 
      - Так, я богиня, я вічна, безсмертна, - я твоя. З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'є він її огнисті поцілуї! Більше жару! Більше огню! Більше розкоші! Хвиля така - то вічність! Ще, ще!.. Він тратить пам'ять, жар перемагає його, котиться потоками лави по його жилах, не дає думати. Він весь тільки одно чує - і очі зажмурив, щоб тільки повніше, безконечніше вливати в себе розкіш всіми порами тіла. 
      А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях... Пахущі цвіти зів'яли, потоки повсихали, мов від спеки. Але він сього не бачить, не чує, а чує тільки одно, як жар, сила, живість у нього чимраз більшає, росте, змагається, немов переходить від неї до нього. І чим сильніші стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим і обняття та поцілуї його стають сильніші, тим більше жар обнімає всю його істоту. 
      - Ти вічна, безсмертна, ти моя! - шепче він. А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усміхнутися. Вона тільки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повільніше. Рожеві гори почорніли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблідло, почорніло, країна щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволі, поволі сива мряка, удушлива, густа, почала залягати довкола. Повінуло холодом, і послідні сліди щастя забрав з собою той перший холодний повів. Герман ще лежав в безпам'яті, ще був велетом... 
      - Любко, любко, ти моя, правда? - шептав він. Але в тій хвилі знов повінуло холодом, острим, пекучим, і він стрепенувся, - замість вічно молодої богині побачив чорного, страшного трупа! Він чув, що жар страшний горить в його крові, розсаджує його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво... 
      - Щастє, щастє, де ти? - кликав він в страшній тривозі та розпуці. Ніхто не відповідав. 
      - Га, ти покинуло мене, ти відвернулося від мене, - скрикнув він. - Та годі, ти мені не уйдеш! Я сильний, у мене в крові цілі вулкани огню, я здужаю дігнати, зловити тебе! Ти не уйдеш мені, ні, ніяким способом! 
      І він пускається скаженим бігом кудись в темну далечину, не бачачи, куди і за чим. Його сила росте , але він чує, що нема вже у нього такої легкості, як вперед. Він не може свобідно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося щастя. Його гарячий, важкий віддих уноситься перед ним, мов хмара, і затемнює його погляд. Залізні, сильні його мускули м'якнуть, стають звичайним людським тілом, хоть утоми ще в них не чує. Він летить без упину. Околиці мигають перед ним, мов образки, ріки блискають, мов перлові шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тій скаженій погоні. 
      - Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецінь віддалося мені, ти моє!.. - але відповіді нема. 
      Мряка - він кидається в мряку, мов блискавка. Холод - він розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залізо. Дерева хиляться, куди він пройде, трави в'януть, цвіти перегоряють на уголь. Але він не питає, він летить далі, він знає, що мусить дігнати щастя! 
      - Стійте, пречудні привиди! - кричить він, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тілі чутна утома, в крові холод. 
      - Стій, щастє, ти прецінь моєї. 
      І воно стало. З густої памороки виринає країна - хороша, блискуча, зелена. Де він бачив таку країну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагідна, люба ясність, не тото синє небо, не тоті рожеві гори, не тоті цвіти пахучі. Тут небо ціле горюче, червоне, мов луна безмірного пожару. Тут гір нема, тільки море зелені, темної, твердої, острої, а береги того моря - то густа паморока, що хмарою зноситься над лісом високого гінкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокі групи високих стрімких пальм з вінцями огромного листя, котре махається в воздусі власною силою, мов крила вітряка. І потоків сріблистих тут нема, тільки далеко десь чути шум водопаду, і в гущавині бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де він бачив, де він бачив сю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тій горючій землі, по тих острих, тернистих листях? І запаху любого не чути, тільки вогкі повіви гнилизни. Де він? Куди занесла його погоня за щастям?.. 
      Тривожними, дрижачими ногами ступив кілька кроків наперед. Чує - шорох між високою травоюі Се переполошена його приходом газель зірвалася зі сну і зручними скоками погнала далі і щезла. Але Герман уже не думає, де він. Якась дивна сила здавлює його мислі. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив, а прецінь на чолі виступає холодний піт. Він спішить наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тінню, своїм товстим зеленим листям, що без вітру раз в раз шевелиться, мов огромні вахлярі порушані невидимою рукою. Він так спішить до тіні, такими любощами наповняє його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!.. 
      Ось він під пальмою, в холоді, коло живого, журчачого джерела. 
      Але нараз - крізь темну зелень мигнула різнобарвна блискавка, - Герман почув тільки, що вона мигом повалила його на землю. Він обезумів від страху і болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був намальований і котрим він не раз так любувався, - обкручував його своїми дужими залізними скрутелями. Ах, що се він зробнві Пощо ішов в прокляту тінь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався круг нього і придавлював його заразом до пня пальми. Холод від тіла гадюки доходив йому до кості, морозив смілість і силу, - він не міг ні крикнути, ні утікати, пі боропптпся. Його ноги вже були обпутані і здавлені, мов кліщами. Скрутелі доходили вже до грудей, до шиї. Германові спирає дух в груді, - він чує, що вуж обмотав його доразу, він бачить його голову, його страшенні, демонічним блеском, злорадною утіхою граючі очі якраз протав свого лиця, погляди їх стрітались, і Герман помертвів. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий погляді Ось паща змії рознімається широко-широко, мов кровава пропасть, і Герман бачить, як під блискучою лускою корчаться залізні мускули гадюки, щоб послідній раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй кості. Він чує страшенний тиск, лютий біль... Його очі рвуться наверх, створені уста харчать, тіло холоне і мертвіє... 
      "О розпуко! Чи так суджено мені гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти ж мене сюди завело?.." Ся думка промигнула йому через голову в тій страшній, послідній хвилі. Червоні колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кров'ю... Ще хвиля, ще один стиск... Але ні! Герман зібрав дослідні остатки сили... ні, не зібрав, бо свідомість відбігла від нього серед страшного стиску. Сам його організм пруднувся в послідній натузі так сильно, так нагло наперед, що скрутелі пустили, звільніли, обсунулись, і Герман, доразу пробуджений, зірвався на рівні ноги, держачи, в судорожно затиснених руках... що? кого?.. 
      - Прокляте на тебе, - не вдалось!.. - прохрипів над ним лютий глухий голос. 
      Але Герман в своїм нелюдськім зрушенні, не можучи прийти до повної свідомості зі сну, страху і болю, зібрав всю свою силу і з найбільшим зогидженням кинув до підлоги тото холодне, звиваючеся, ціпке тіло, ,котре держав в руці. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесі два рівночасні і рівно страшні голоси протверезили Германа. Він скочив в одній хвилі з ліжка, черкнув сірником по стіні і засвітив свічку. Що эа вид показався йому! На підлозі лежав його Готліб з окровавленою головою... Він вився і харчав в страшнім болю, але з очей його ще не сходила тота затекла злоба, тота ідіотична ненависть, котра блискотіла в них ще в полуднє, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Він мимоволі глянув в дзеркало і, побачивши себе, залякся. Його лице ціле посиніло від страшного здавлення, білки очей залиті були кров'ю. 
      - Ти що робиш, вироде? - спитав Герман по довгій мовчанці, під час котрої Готліб все ще лежав на землі з затисненими зубами і часом тільки кидався судорожно з болю. - Ти що робиш? - питав далі Герман глухим дрижачим голосом. - Чого хочеш? 
      - Прокляте на тебе, - прохрипів ідіот. - Грошей хочу, давай сюди! 
      - Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на гроші? Ти, може, томився на них ціле житє так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде! 
      - Давай гроші, то ти дарую житє, давай! 
      - Най прокляте Єгови спаде на твою руку, котра піднялася на батька, і най она всхне, як суха тернина! 
      Готліб страшно захарчав, хотів зірватися на ноги, але не мав сили і покотився аж до ніг Германа. Лице його було страшно бліде, він почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, він кинувся до сина, щоб зав'язати йому рану, але Готліб почав битися о підлогу, кидатися і кричати, щоб батько не дотулювався до нього. 
      - Пусти мене, не хочу твоєї помочі! 
      Надбігла служниця, збуджена гамором, і остовпіла з ляку. 
      По довгім шамотанні Готлібові зв'язали хустками руки і ноги, відтак обмили і перев'язали рану і поклали, втомленого, охриплого, ледве живого, на ліжко. Він ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайності, заснув швидко, мов дерево. 
      Служниця пішла, дрижачи зі страху і зачудування і не знаючи, що се все значить, що сталося з Германом і його сином. А Герман лишився сам в своїм кабінеті. 
      Все, що сталося після страшної хвилі його пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподіване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабінету, важко дишучи, без руху, без ясної думки. Він силувався пригадати і роз'яснити собі все, що сталося з ним через тих кілька хвиль, але ясність і споминки приходили так поволі, що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камінна статуя, а не живий чоловік. 
      Поволі-поволі Германові прояснювалося все діло і ставало перед ним в цілій страшній правді. "Мій син перший бажає моєї смерті. Ненавидит мене люто, завзято, як найгіршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь вік, мучився, ссав, дер, щоб тепер не  бути безпечним свого житя навіть перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славився, - де оно? Коли в житю я зазнав єго? Хіба тогди, як ще малим хлопчиною їздив на онучкарськім візку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що, за які гріхи затроїв мою кров горющою жадобою грошей?.." 
      І Герман в скаженім болю грозив небу, зайнявся з всього, мов дитина, зайнявся перед посліднім зерном людської натури, котре ще остало в нім, неперепалене забійчою золотою гарячкою. Але чим більше зайнявся, чим більше кляв, тим тяжче ставало йому. Він не міг зразу переглянути всієї незміримої пропасті недолі, пониження і одичіння, в котрій тепер нараз побачився. Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, він розрив всю погань, яка нагромадилася здавен-давна в його житті, аж тепер побачив ясно причину всього того, що мучило його і гризло. Якими огнистими палящими буквами виринали записані глибоко в його серці вічні закони братолюбства, чесноти та рівності з всіми людьми! Яким безмірним докором гриміли тепер до нього всі суспільні рани, всі пута та тягарі життя людського, котрих він досі так мало чув, про котрі навіть не думав ніколи! "І ти причинився до збільшеня тих ран і доложив свою часть до сего тягаря, що давит братів твоїх!" 

читати далі