Сава Чалий. 4-та частина

 

ЯВА IV
Т і ж, без джури.
3ося (біля вікна). З ними мало не ціла хоругв надвірних козаків... Чого б то?
Чалий. То так бояться. Жезніцькому ввижаються скрізь гайдамаки. Він хоробрий тілько в замку, а за стінами замку тремтить, як заєць. Я його терпіть не можу! І чого це вони притислись?
Зося. Це перший раз... Ти ж, Саво, не показуй виду, що гості не в пору.
ЯВА V
Ті ж, Яворський і Жезніцький.
Яворський і Жезніцький. Пану полковнику чолом б'ємо.
Чалий. Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тілько, навіщо ж величаєте полковником мене?
Яворський. Слухаю пана.
Жезніцький (подає лист, Сава чита). Це не жарт, ми б жартувать так не посміли! Пан Сава справді є полковник! Полковника ж достав за те, що у поход послідній розвалив град запорозький на річці Бугові і розігнав відтіль ватагу запорожців-гайдамак, спаливши церкву їх!.. Вітаємо ще раз полковника!..
Зося. Саво! Ти церкву спалив?
Чалий. В запалі, моя голубко, в кривавім бою не розібрали, чи то церква, чи просто будинок, - і спалили!.. Це гріх великий на моїй душі... Я каюсь і жалкую... але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про це... Зате, як бачиш, тепер полковник я і справді! Вибачайте, панове, що зразу не повірив.
Жезніцький. І не тілько полковник, а віднині Сава Чалий благородний шляхтич Речі Посполитої! А от і грамота від короля! (Кланяється, за ним Яворський.)
Чалий (розвернувши грамоту, поцілував). Спасибі вам, панове, за добрі вісті! Прошу сідати.
Сідають. Тепера, Зосю, не будуть родичі тебе цуратись.
Зося. Байдуже. Шляхтичів багато, а Сава один!
Жезніцький. Ясновельможний гетьман теж віта полковника свого з королівською милостю і просить прибуть до нього завтра на обід і разом з тим принять ще подарунок. (Подає ще лист і кланяється.)
Яворський теж кланяється.
Зося. Що там ще?
Чалий (чита). Ясновельможний гетьман дарує синові нашому сто тисяч злотих і просить... щоб я сина свого... хрестив у католицьку віру!..
Зося. Для чого ж то?
Сава. Об цім ми побалакаєм з тобою опісля... Стілько, панове, разом наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра приїду сам в Немирів і там подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду!
Жезніцький. Тепер пану полковнику і шляхтичу не випада стоять, як перше, за хлопські інтереси, повинен він оберігати інтереси панські.
Джура вносить мед.
Чалий (палива кубки). Холопський і панський інтерес один: спокій і добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезніцький занадто розходиться зо мною у поглядах і вийде суперечка, а у такі щасливії хвилини я б не хотів сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове.
Яворський (бере кубок). Слухаю пана!
Жезніцький. За здоров'я прекрасної пані полковникової і її сина.
П'ють.
Чалий (знов наливає). А пан Шмигельський ще не вертався?
Жезніцький. Нема ще й досі, і ясновельможний гетьман тривожиться.
Чалий. Я й сам в тривозі немалій, бо маю відомості, що тут десь недалеко Гнат Голий, і завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу, панове!
Яворський (бере кубок). Слухаю пана!
Жезніцький (бере кубок). Пан Шмигельський заздрить пану полковнику і, не пораявшись, пішов сам у погоню, щоб самостійно лаври взять.
Чалий (наливає). Пан Шмигельський - лицар. Велику має честь і славу при всіх дворах панських і нікому не завидує! Панове, прошу! (Бере кубок.)
Яворський (бере кубок). Слухаю пана.
Жезніцький. Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить мед!
Чалий. Зосю! Почастуй нас, рибко!
3ося (наливає). Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки!
Жезніцький. Шляхтича!
Яворський (бере кубок). Слухаю пані!
Жезніцький. Прекрасну пані Зофію пан Яворський слуха, а свою пані не слуха!
Яворський. Ба, слухаю! Присягаю! Ми так кохаємось, що жить одно без другого не можем. От я вже занудився за моєю панею, бо хвилина без неї мені віком здається!
Жезніцький (Чалому). Бреше! Щодня б'є канчуком! Ну, пане Яворський, їдемо до Немирова.
Яворський. Слухаю пана.
Жезніцький. А як же б пан не послухав, коли вже сонце над заході і треба засвітла добратися до замку, щоб часом де не злапав нас бестія Голий!
Чалий. При вас мало не ціла хоругв козаків - і пан боїться?
Яворський. Я? Ні крапелини, присягаю! Що я їм зробив?..
Чалий. І правда. А пан Жезніцький?
Жезніцький. У-у! Противні морди! Але і я їх не боюся, коли вони сидять у мене в тюрмі. (Сміється.) Прощайте! (Іде до дверей.)
Яворський. Завтра побачимось!
Чалий. Як будем живі!
Жезніцький. А чого ж нам помирать?.. Певно, пан полковник дума, що ми піймаємось і справді Гнатові у лапи? Не піймає! У нас коні добрі...
Вийшли. Чалий за ними.
ЯВА VI
Зося одна, іде до дверей.
Зося. Бабуню! А йдіть сюди! (Іде до колиски, тихо, замислившись. Здригнула.) Сава сказав, що Гнат тут близько десь, і в мене ноги затремтіли... І раз у раз так страшно робиться мені, коли я чую ім'я Гната!.. Сава його так любить, а він на Саву ножа гострить. Цур йому, нехай він згине...
Входе баба.
Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню.

ЯВА VII
Ті ж і Чалий.
Чалий. Вже виносите мого козака від мене? Ну, прощай, сину, рости здоров!
Баба. Я сама, пані, однесу. (Виносить.)
Чалий. Га? Зосю, чула? Зося. Що, Саво? Що?
Чалий (запальчиво). Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку віру?.. Яка образа, яка зневага!
Зося. Хіба ж вони тебе примусить можуть! Тепер ти шляхтич, рівний гетьману самому, то й король заступиться за тебе!
Чалий. Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому річ! Ти тілько подумай! Чого хотять? І хотять, знаючи, що я за віру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всі лічать, що я за гроші і почесті, і віру проміняю, і стану люд свій до унії примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки-одно, а віра-друге!.. Не від гетьмана ця думка йде, а від ксьондзів!
Зося. А коли так, то не тілько син твій не буде католиком, але і я, жона твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо жона і муж - тіло одно, а в однім тілі і дух повинен буть один!
Чалий. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз, - як от хоч би й тепер! Ти - родина моя, ти - все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далекодалеко -десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай!
Зося. Так що ж, тікаймо звідціля... Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу! Чалий. ІІрийдеться утікать... (Піднімається і слуха.)
3ося. Чого ти? Наче що побачив, слухаєш!
Чалий. Ти нічого не чула?
3ося. Ні.
Чалий. Мені здалося, наче хто під вікном сказав: "Добривечір!"
Зося. Ой!
Чалий (ласкаво). Бог з тобою. А може ж, і справді хто сказав: "Добривечір".
Входить джура і ставить свічку на стіл. А подивися, чи нема кого там на подвір'ї.
Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан і садовить біля себе.
Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!
Зося (сіла і пригортається). Бранка! Ох, як гарно тоді було, коли я тебе щовечора у корчмі ждала, аж радісно згадать! Сидю, в вікно дивлюся і вся тремтю... Та тілько то не страх був, як тепер, то була тривога, що серце наповняла і прудко гнала кров, малюючи у мріях чарівну постать страшного всім і славного на Україні Сави, которого я так покохала, так (дивиться на Саву), що батька, матір, все для нього забувала і рада б з ним була в корчмі весь вік сидіть - отак! (Обгортав його шию і цілує.)
Чалий. Чого ж ти вся тремтиш?
Зося. Від щастя, милий, біля твоїх грудей - страху нема! Я зараз смілива така, я - справжній гайдамака і нічогісінько вже не боюсь: з твоїх грудей в мої перелилася смілість і одвага.
Входить Джура.
Джура. Не видко ніде нікого: ні біля світлиці, ні на подвір'ї. (Вийшов.)
Чалий. Отак, коли стривожишся чого, тоді і вбачається, і вчувається.
Зося. А, пусте.
Входить баба.
ЯВА VIII
Баба. Ідіть, пані, погодуйте сина.
3ося. Плаче?
Баба. Ні, тілько мурчить.
Чалий. А ніхто не приходив у двір?
Баба. Ні, нікого не було!
Чалий. Почулось!.. Іди ж, голубко, та й спатоньки
лягай, а я листи ще напишу і сам прийду до тебе.
Зося. Може б, я ще прийшла сюда?
Чалий. Краще спи! Нехай тебе хранить господь!
Зося (іде, і од дверей). А може б, ти завтра листи
написав, бо вже нерано...
Чалий. Не будь же дитиною, моя люба, у мене діло є.
3ося. Ну, то я вже піду... (Постоявши.) Слухай, Саво, і я з тобою поїду завтра в Немирів, і сина візьмемо. Добре?
Чалий. Гаразд.
Зося. Мерщій же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пішла.)
ЯВА ІХ
Сава один, сіда до столу.
Сава. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і слуха.) Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сіда і пише.) І де він взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише, по хвилі здригнув, підняв очі на вікно і слуха.) Що це? Здалося, наче знову хто сказав "добривечір"! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір... Коли б мерщій вертавсь Шмигельський. Я цілий день сьогодня жду його і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких . думок, все більше й більш нагнічують вони мій мозок... Дивна річ... Коли я жив в степу, в норі, у лісі, - не знав тоді такої я тривоги... А тепер, от як не силкуюсь, - нічого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу... От чую, наче хто шепче мені і зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові, була і єсть на користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда - страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братів, ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву божую спалив, - полковник я і шляхтич!.. Шляхтич? Рідня, виходить, всім панам!.. Ох, як мен.і нудно і на серці трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх у ліс, у нори... Зося піде скрізь за мною... А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи! Ох, ні!.. Заросли мої шляхи тернами - немає повороту... Нема! Нема! (Б'є кулаком об стіл, говоре нервно, ніби хоче заглушити тривогу душі.) І не треба! Дитячий страх напав на мене, і я себе мордую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так... Так!.. Як море зрадливе сьогодня на лоні своїм гойдає тихо байдак і мов присипляє пливця, а завтра в мент один скаженіє і б'є на тріски той самий байдак і топить у хвилях своїх навісних необачного пливця - отак і народ: коли розірве ланцюг покори, подібен морю навісному! Покірний ще сьогодня й тихий, - він в мент один страшну підніме бурю, і Посполиту Річ потопить в крові, і все оберне у руїну! Пріч же, сумні думки, пріч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою, щоб він під панською рукою добув широкої освіти і прав на вільне й корисне життя для всього краю. (Здригнув і прислухається.) Знову хтось сказав "добривечір"! (Іде до вікна і, заглянувши, одскакує.) Що це? Ввижається мені! Чи й справді то Шмигельський?!! (Підходе до вікна.) Пан Шмигельський, блідний, і з уха кров дзюрчить! Пане Іване! Чого ж ти... Щез!.. Це мана... Це так мені здалося...
ЯВА Х
Чалий і Джура. Чалий. Це ти в вікно заглядав?
Джура. Ні.
Чалий. І нема нікого?
Джура. Ба, приїхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського.
Чалий. Де він? (Хутко, не діждавшись одповіді, вийшов.)
З других дверей виходить Зося.
ЯВА XI
Зося. Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Мені здалось, що пан Шмигельський приїхав?
Джура. Ні, пані, козак з його хоругви.
Зося. То, певно, він вернувся?
Джура. Не знаю.
Зося. Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнівавсь.
Джура. Слухаю, пані.
Зося зникає за двері.
ЯВА XII
Чалий і надвірний Козак. У козака голова перев'язана.
Чалий. От через що я так тривожусь цілий день - душа нещастя чула! Ну, ну - далі розказуй...
Козак. Я певен, що всі там полягли, до одного усі. І їх там полягло багато. Коли уранці після бою до мене знов вернулося життя, то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом - немовби хто позвозив їх багато так навмисне. Шукав між трупом я сотника пана Шмигельського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горі з десяток наших коней уже здихало, бо в них'розпорені були їх животи, а далі паслось скілько коней, так я піймав одного і от до тебе прискакав з цією звісткою лихою!
Чалий. О боже мій, яка потеря! Це Гнат - його робота, бачу... Ти знаєш місце добре?
Козак. Знаю.
Чалий. Так ти нас проведеш туди. Іди тим часом спочивай, обмий і перев'яжи свої рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сідлали, і сам вертайсь сюди.
Джура і козак вийшли.
(Сава сідає і пише лист, а написавши.) Сто душ лягло на полі і з ними кращий друг! Друг, котрий підтримував всякчас мій дух, друг, що вмів розгонити найтяжчі хмари життєві, які гнітили часто мозок мій, і душу, й серце!.. О, тепер я попалю усі ліси, я виверну все гайдамацьке гніздо, я заплатю за смерть Шмигельського вам всім сторицею, страшно, страшно заплатю!!
Входить Джура.
ЯВА XIII
Чалий і Джура.
Чалий. От три листи; один, що згорнутий удвоє, - в Немирів! Другий, що край один заламаний, -у Тульчин; а третій, одкритий, - в Рубань! Птицями нехай летять всі три!
Джура. Тоді у нас нікого не останеться в дворі, бо Харко й Трохим пішли на слободу і досі не вернулись.
Чалий. Так ти на слободу йди зараз і в двір до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб він узяв з собою всіх своїх товаришів, що колись були у гайдамаках. Вони мені потрібні і за послугу будуть мати добру плату. Іди ж мс'рщій! А не забув, куди який послати лист?
Джура. Цей - в Немирів, цей - у Тульчин, а цей - у Рубань.
Чалий. Так.
Джура пішов.
Годі вагатись, годі!
Входить 3ося.
І ти не спиш ще на лихо?
Зося. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я ні жива ні мертва!
Чалий. Молю тебе, не заважай мені! Сотня Шмигельського пропала, і я піду шукать її. Скоро збереться сюди вся близька милиція, і я виступлю зараз, по дорозі захоплю решту - і в поход!
3ося. То нехай коней зараз запрягають, і я поїду у Немирів з сином, бо тут без тебе я не зостанусь.
Чалий. Я вже послав на слободу, і зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п'ятнадцять таких молодців, що і на сотню підуть. Для всіх роздам я списи, порох, кулі і мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш їхать, то завтра вже поїдеш у Немирів; а варта все ж таки нехай стоїть в дворі... Іди ж, моя голубко, і спи спокійно, тебе одну я не покину! Знай, що у дворі у тебе буде п'ятнадцять добрих молодців! Іди і спи спокійно. Мені немає часу: треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемінилось!
Зося. Я слухаю тебе, і спокій мов росте в моїй душі. Прощай, мій сокіл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись... Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо біля мене малий Сава! Прощай!
Сава. Будь здорова, моя зоре. (Цілує її.)
Зося. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла.)

ЯВА XIV
Сава один, пише.
Сава. Увесь тремтю від злості... Коли б мерщій милиція... (Пише.) Кипить моя душа!... Я не так до вас приймуся... Коли б піймавсь мені тепер сам Гнат - я і його без жалю на палю посадю! (Пише.)
По хвилі входять тихо Гнат, Медвідь і Кравчина.
ЯВА XV
Чалий, Гнат, Медвідь і Кравчина. Гнат. Добривечір!
Чалий повертається і схоплюється з крісла.
Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати?
Чалий (шука очима броню). А чим же я таких гостей привітаю... Послав мені господь сина, буду в куми звати.
Гнат. Не кумовать тобі, Саво, з нами; не пить горілки та медів з преславним товариством,, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки...
Чалий хоче взять шаблю. Медвідь йому дорогу заступає. Сава хоче взять рушницю, що в другім кінці стоїть, - Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить.
Чалий. Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?
Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям всім своїм зробив.
Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Тепер же ви утрьох на мене безоружного напали, - цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же і мені мою ти шаблю взяти, тоді один я проти трьох кривавий бой прийму, а бог нехай рішить, і мертвий той нехай поляже, хто кривди більше наробив!
Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив, - тебе громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись... Проти громадського суда оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помінявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!
Всі троє обступають Чалого і проколюють його шаблями, проколовши, одступають.
Чалий (падає). Простіть... Я смерть приняв за рідний край... Я кров'ю змив свою вину... Прощайте. (Умирає.)
Гнат. Прощай!.. Краще, брате, гнить тобі в землі, аніж з ляхами вкупі на наші голови козачі меча здіймать і на безчестя козачеству всьому свій лядський рід тут розмножати.
Завіса.