Людина. 2-га частина

 

* * *
Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених багатьох фляшок був він у лихім настрою.
Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу й наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим: тепер однак не стає вже і йому тої сили...
- Як можеш такі дурниці плести, чоловіче! - боронилась радникова. - Хто оставався завсігди паном своєї волі й розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була й недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенню, котре доводить мене до розпуки. Тобі і маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба в дітей або в зарозумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!
- Ха-ха-ха! - розсміявся чоловік замість усякої відповіді.
Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в остатнім часі сильно вихуділо.
- Ще й смієшся! - питала вона гірко-згірдливо.
- Ти мені хотіла би поводи наложити? - реготався він злосливо. - Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж тепер наслідки твого ліберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К...го.
Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній видно, що вона угиналась під їх тягарем.
- Чи се дійсно правда, Епамінондасе? - питала вона несміливо й нервово дрожачою рукою відсунула на столі лампу набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.
- І я хотів би, щоби се не була правда... - відповів радник насмішливо. - Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи... Чому ж ні? Дрантя бабське! - пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.
Жінка сіла та лиш закрила лице руками...
- З наймолодших літ мала вона завсігди свій розум! - лютував він дальше. - Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
- Сього вона не вчинить, Епамінондасе! - простогнала радникова. - О, коли б я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутність!
- За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! - говорив радник дальше. - Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду... - і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що ступає дуже неохотно, однак побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.
- Іду до Маргарети, мамо, - сказала, вагаючись, - і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забавлюсь довше, а, повернувшись, не хотіла б я нікого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.
- Що за діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов із коновки, і я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.
- Справді так, тату; і я мушу.
- Чого?
- Маю там діло, - відповіла неохотно.
- Що ти можеш увечері у старої вчительки за діло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vouz?20[20] Бережись! Все має свої границі, і я перестав бути зглядним і терпеливим!
Молода дівчина приступила скоро до стола і поклала збиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилі схилила його глибоко вділ... було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася...
- Се ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, - говорила поспішно. - Більше в мене, тату, нема ніякої тайни...
Радникова прокинулась на софі, а радник станув у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слідуючій уже хвилі приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.
- Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! - кричав він дрижачим із лютості голосом. - Як довго ще в мене стане терпеливості!
- Що хочете тим сказати, тату? - спитала вона спокійно, звиваючи назад розсипані ноти.
- Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям у лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступованням дає причину до всяких поговорів; що відкидає поважного чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім'я, цілу мою родину; що хоче а tout prix21[21] відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, - кричав, - встидаюсь, кажу тобі!!.
Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче осталась, як і перше, спокійною.
- Годі мені вам помогти, тату, - відповіла вона. - А що предложення поважного чоловіка не можу прийняти, а не хочу, щоб моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.
- Ти однак мусиш, коли я кажу!! - кликнув голосно, грубо. - В остатній хвилині пізнаєш ти ще, що батько голова родини, що його воля - воля всіх!
- Чому якраз в тім випадку? - питала Олена, і її великі очі зачали миготіти.
- Бо - ти дурна, і я собі того бажаю!
Вона здвигнула плечима й легко усміхнулася.
- Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз на завсігди, що не вийду за К...го, і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею...
- Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! - говорив він біля неї засапаним голосом.
- Позавтра довідається, що не стану його жінкою...
- Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір'ю, набери розуму, - побивалась радникова.
- Маєте ви, може, наді мною милосердя? - питала вона з несказанним огірченням. - Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я однак не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини,. а коли б вам те прецінь удалося, тоді успокійтесь... Тоді... я - не я...
- Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! - стогнала радникова. - Що жиє в твоїм безталаннім серці!
- Правда, мамо, й те, що виплекалось.
- Прокляття на тебе, невдячна гадюко! - засичав радник.
Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.
- Ваші слова, тату, мене не болять... - говорила. - Вам і не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має змислу для чистого шляхетного чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Іду! - говорила вона дальше. - Не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані розумітися не будемо.
- Я тобі маю лише стільки сказати, - кричав радник, - що позавтра приймаю освідчення К...го. Ти ще неповнолітня, а тепер - іди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились чудно.
- Так? - сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє "щось", що доктор порівнював із помішанням, показалось нараз у неї між очима. Не підводила повік більше. Не сказала ні словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Між старими урвалася розмова...


II

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er denn fuhren, wohin er will...
("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen)22[22]
До тої самої незначної хатини, отіненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лієвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темніська ніч укладалась, а дощ лляв неустанно. Від часу до часу піднімався сильний вітер і бив її дощем так у лице, що волосся на чолі перемокло, а рука, що піднімала довгу сукню, заціпеніла із студені... Се був один із тих неприязних зимних вечорів осінніх, котрі заганяють додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище...
Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала її стара вчителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неї щирою порадницею й подругою.
Який лагідний супокій, який мир привітали її в тій тихій кімнатці! Була лиш напівосвітлена. В притикаючім маленькім салоні, котрого двері стояли широко створені, сиділа старенька дама при фортеп'яні, цілком затоплена в Шопені. Він був її любимцем, і вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дівчина з плаща та хустки, тяжкі коси так і розпустила по плечах. За висками товклись у неї живчики, а голова сильно розболіла із зворушення.
Під вікном стояв старомодний фотель старої дами, а перед ним столик до роботи. Тут і опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що її гонили та слідили, наче яку небезпечну дику звірюку...
Наче хвилі, припливали до неї м'які звуки фортеп'яно. Раз любовні пристрасні, то знов западали вони глибоко в душу; ніби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамітно на іншу тему. Начала Шопена "Impromptu phantasie".
Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали нові, пориваючі, чародійні, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловік з болю задрожить, застогне, а далі вмовляє в себе: "спокою, спокою, спокою!"...
Як часто і прислухувалась Олена тій штуці, все однак, що відчувала при тім і думала, було однакове. Та сама гарячозимна дрож обгортала її, приковувала та загадочна сила музики, що нас пориває, додає сил, дотикає нас до найглибшої глибини душі... Нині однак в тій хвилі прокинулась вона так бистро, наче б її доторкнувсь який лихий демон; прокинулась і сховала розпучливим рухом лице в долоні. Се ж був його улюблений твір. З того однак часу не хотіла його більше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сиділа немов на вигнанню, а так і мусила прислухуватись; а хвилі звуків не мали милосердя. З їх глибини виринула згадка і стала живою картиною. Одного разу, коли обидвоє зайшли до Маргарети на музику, а вона відогравала "Impromptu" по-мистецьки, тоді і виявив він їй кількома словами свою любов. Смеркалось, наче нині. Він сидів, уперед похилений, підперши голову на руки, і прислухався. Неподалік від нього сиділа вона. Посередині гри встав нараз і приступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді - звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики - скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому признатись, аж таки він перший почав...
Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, піднімаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували...
Правда, що музика підсичує і біль у людській груді аж до божевільності. Музика пірвала тепер і молоду дівчину у свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною... О, боже, спокійною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу ніч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!..
Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла, і лише рука закривала очі...
Пізніше, коли вже стара дама перестала грати і увійшла з світлом до кімнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутністю; то було вже її звичаєм приходити незамітно й несподівано, а часто вже по якійсь хвилині назад вертати. Від часу смерті Лієвича стала вона такою непосидючою...
- Ще йде дощ надворі, Маргарето, - мовила Олена між іншим і притисла чоло до шиби. При тім вдивлялась у нічну темряву, наче б хотіла там конче щось добачити. Замість того бив дощ голосно о вікна, а поза углом хати свистів та вив вітер, немов хотів насилу зірвати стару хатину. Лише старі смереки шуміли перед нею успокоююче і горнулись охотно за вітром.
- Невже ж ти знов хотіла б відходити? - питала вдовиця з тривогою, а заразом любо... - І то в таку непогоду? Вибий собі лиш те з голови, я тебе не пущу.
- Ні, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собі їх на нині бажали, а далі хотіла те дещо оповісти, дещо написати...
- Лист?
- Лист.
Тут і розповіла вона старій жінці все, що пережила в остатнім часі, від сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.
- І що ж задумуєш чинити, Олено? В неділю з'явиться напевно. Дожидав, як мені здається, лиш приїзду своєї матері, котру хоче тепер взяти до себе.
- Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намір щодо мене; заким однак рішуче приступить до діла, мусить одне дізнатись; а то, що дівчина, котру задумує на ціле життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде становити "душу" його дому, не любила його ніколи. Що коли б я хотіла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, одній незабезпеченій сестрі і собі придбати якесь пристановище. Не єсть се ніяким услів'ям, під котрим вона рішилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди і понижаючої хвилі, а заразом хоче і очиститись від закиду, будто вона слабує на гордоту і химери. За нього не вийде. Не могла б сього ніколи вчинити; попросту вона не може зобов'язуватись до доживотної брехні...
- Се в тебе, Олено, дійсно не...
- Жарт? Ні, Маргарето, правда.
Вдовиця мовчала через хвилинку.
- Кождий має свої погляди на такі речі, - обізвалась опісля; - однак, як то кажуть: "і мудрому чоловікові не встид послухати поради..."
- Для мене нема поради, Маргарето, - відповіла тихо Олена. - "На милування нема силування", так само і на поважання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно зв'язані з нашою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.
- Сього я й не хочу сказати. Я хотіла була лиш спитати, що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш віддатись?
- Задумую жити по своїй натурі і по правді.
- По правді! - усміхнулась сумно старенька женщина. - Не знаю, що собі властиво під тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш супроти особи К...го? Що тепер його не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе знаю, може, взагалі не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю однак, що людська натура доволі знана, щоб будувати на ню і на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Він добрий чоловік, се кождий знає. Він досі щиро спомагав матір, а тепер навіть бере її до себе. Сього не вдіє нині кождий.
- Дійсно! - перебила її Олена, гірко усміхаючись. - Рідка великодушність! Кождому відомо, що доки він учився, вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоб його удержувати на університеті. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвір, то вже імпонує світові!
- Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою. Він не грає, наприклад, у карти, не п'є, а те, бач, чимало значить.
- Ні, зате він чоловік холодний, з вирахованням, котрий лиш хоче вживати, котрого "я" становить для нього одинокий світ. "Уживати, бо лиш раз живеться" - се його засада, котрої він і пильно держиться. "Однак при тім і другим дати жити" - се не його засада, Маргарето. На те спустіться. Се егоїст і чоловік гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нічого на світі не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував, котрого ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожду, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз, його, наприклад, важні соціальні питання життя нічого не обходять, бо на те, імовляв, єсть доволі студентів, філістерів і інших божевільних. Для нього його завід - то лиш дійна корова; а про мене говорив раз Стефанові: "Чи думаєте, що ся хоть крихітку ліпша від других? У неї, як і у всіх жінок, остатня філософія: "віддатися". Я їх знаю. Наколи б мені її дійсно схотілося і була б уже моєю, тоді й полишила б усі свої ідеї, при помочі котрих робиться тепер така інтересна в родинному гнізді. Зрештою, і не сміла б мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б", Що мені з такого чоловіка, Маргарето, без любові? І чим була б я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею його дому... а там... - тут і урвала.
З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно ніколи вона не говорила. В які мрії заганялась-вона при своїх спосібностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Однак вона любила сю дівчину, немов свою рідну дитину, і думала, що вона нізащо в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.
- Прислухуючись твоїй бесіді, Олено, - обізвалася, поважно, - можна б утратити віру в добрі прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був і Стефан без блудів?
- Стефан? Ні, - відповіла трохи згодом Олена, підчас коли її великі очі глибоко засяли. - Він мав також свої блуди. Був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще блуд одідичений, про котрий довідавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволіла. Се була тайна, його батько збожеволів з пиття і помер з того, а він, Маргарето, як-небудь і не пив налогово, однак пив радо. Ви розумієте, що се значило для мене мати такого чоловіка (а я змалку бридилась усіми напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кождого часу? Однак ми любились, і, віруючи в нашу любов, ми думали се лихо перемогти. "Лише при твоїй помочі", - говорив він бувало, - "зміг би я ту нещасну хворобу задавити, а з другою жінкою... ніколи". І я вірила, що мені вдасться його вирятувати, при чім і натерпілась би, може, чимало, однак що було то все для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рація виходити за сього чоловіка? Ми вели б неустанну боротьбу між собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, я не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого.
- Такі думки, дівчино, - відповіла стара дама, хитаючи жалісно головою, - не доведуть до нічого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так і стрінеш усюди ключку. А все ж таки він узагалі відповідна "партія" для тебе, і ти привикнеш до нього. Привикає чоловік, боженьку, чи до одного! Тим скорше до людини: з днини на днину, з місяця на місяць, а там... о, ти не знаєш, як гарно може ще твоє життя уладитись, які хвилі береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самоті жити, от, хоч би так, як і я? - і гіркий усміх промайнув по її старечім зжуренім лиці. - Чи розумієш ти хоч трохи, що то значить бути злишнім? Або чи розумієш ти направду, що то таке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робить вовчкуватим, убиває! А як старість настане, сили уступлять, Олено? Фахової освіти не маєш. Чи хочеш сукні паням шити? ноти ціле життя відписувати? Хочеш, Олено?
Молода дівчина мовчала, її голова спочивала на згорнених на столі руках; ледве що видно було її бліде лице із спущеними віями.
- Хочеш сього, Олено? - обізвалась іще раз із притиском. - Ні, годі тобі того хотіти! Ти дійсно не можеш мати ще правдивого розуміння про нужденне вегетування23[23], а то мусила би ти його повітати, як свого ангела-спасителя!
- Ніколи, Маргарето; лучче вмерти! - почулося стиха.
- Умерти? - глянула понад окуляри на дівчину стара Маргарета. Був се ледувато-насмішливий, а заразом милосердний погляд, що на ній спинився. Опісля зареготалась вона і, беручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше:
- Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецінь жиєш. Не вмирається воно так легко, Олено; вір мені. Раз - се було, як і мій чоловік помер (щось у рік, як ми побрались); - я думала тоді теж, як і ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як і не знаю, чого живу? Всі вдовиці і старі панни, Олено, вони нічо. Остатні належать ще до тих безталанних, що ще до того і смішні. Самотні блукають у життю, без приюту, без становища, сказала би-м, без змислу, аті - жиють, щоб не вмерти. Наприклад я: смерті не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кінець сам прийде, а буде се сумний, глухий кінець... Чи хочеш і ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для "Ідеї" жити? Наприклад, писати? Се тепер... неначе хороба в жінок. Опроче, для ідеї живеться доти, доки не треба за кусником хліба побиватись. Виб'є однак та година, так ідеї перестають бути метою життя. Врешті, нехай собі й так. Думаєш, однак, що праця для ідеї заступить тобі се живе щастя, котрого розуміння мусить ще жити в твоїй груді, бо ж ти любила і була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?
Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крісла, ще й очі закрила рукою. Боже! Дійсно, чого ж вона ще хотіла? що оставалось їй ще хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смішним...
Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи ні пози, ні тону, говорила далі:
- Дійсно, Олено, в тім взгляді не можу похваляти твого рішення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!
Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею. А того вона не хотіла.
- Що мучить тебе, моя дитино? - обізвалась знов, бачучи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. - Невже ж тобі жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусила б? Іди ж бо, іди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі осталась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у життю і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любові, в тисячних случаях не щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за підставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване "розумне подружжя", а ти замість того любуєшся в романтичних засадах і не хочеш у те вірити, що ми не в силі кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К..., бо його не любила!..
- Світ, Маргарето? - відказала гордо Олена, і згірдливий усміх промайнув по її лиці. - Та маса наших знакомих? Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило! Мені просто неможливо розстатись із думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить одначе хвиля, в котрій правда сміло заволодіє; справедливість перестане бути якимось даром ласки, і настане час, коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам...
- От і маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять власне причину твого терпіння. Се головне вони творять розлад, безталанну дисгармонію в твоїй душі. Завернись, люба дівчино! - казала вона серйозно. - Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собі сказати, що серед людей осталась ти одна-одніська!
- Годі мене вже урятувати, - відповіла молода дівчина, сумно усміхаючись. - Не в тім змислі, в якому, було, задумали. Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не такі ідеалістичні, як ви думаєте. Коли б була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я ані в часті такою безталанною серед нинішнього ладу суспільного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дійсно.
- Твоя уява надто роздразнена.
- То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, тривалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що єсьм "нічо", єсьм якимось недокінченим, неповним сотворінням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що остається мені? Нічого, Маргарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.
Трохи згодом, немовби собі що пригадувала, додала рішуче, ніби більше до себе:
- Нехай врешті все б'є на мене, я хочу до остатньої хвилини оставатись праведною, а хто в силі чинити більше, нехай робить...
- А за потреби життя забула, серце? - спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярів.
- Моральна нужда а абсолютна бідність - се одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, - додала опісля спішно, - дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.
Вона встала, перейшла звільна кімнату і станула врешті перед старою женщиною. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, однак ніколи й такою чужою.
- Се твоя невідмінна постанова?
- Невідмінна.
- І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?
- Так, я того свідома, що не брешу...
- Годі, бог з тобою, безталанна!..

* * *
Щось у годину пізніше покинула Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що десь-не-десь блимали зорі, а по місяці таки мчалися хмари. Лише вихор гудів та свистів безнастанно, та гнав тихими улицями...
Прощання обох женщин було холодне і німе. Щось стануло між ними, що їх роз'єднало; вони обі се порозуміли...
Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний подув вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою дівчиною луснули сильно і замкнулись.
- Чого, властиво, вона хоче? - пробурмотіла стара нетерпеливо і вертала звільна напомацки у свою світлицю. - Чи при умі вона?

* * *
Чаша горечі, яку довелося випити родині Ляуфлерів, не була ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солодкою гармонією серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумів він поезію, в котрій, зливалось місячне світло й соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зрозумів золоту їх пісню, казочну. Зрозумів сумраку вечірнього чародійну силу. Він потонув у найніжніших чувствах... він, Герман-Євген-Сидор... любив. Одначе його любка (була се жидівка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його просьбу, щоби стала його дружиною, відкинула вона рішуче і холодно, його горя і розпуки не в силі описати ніяке слово людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб...
Недовго по тім усунено радника з служби... і гарні, золоті часи, про котрі знав оповідати він, його товариші та добрі знакомі, - стали tempi passati!24[24]

* * *
З чотирьох доньок була лиш найстарша і Ірина замужня. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера і проживала безжурно далеко від родичів. Ледве що раз або два в рік питала листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала їй точно й коротко. Обі сестри ніколи не годились з собою, а від часу, як найстарша віддалась, відчужились ще більше. Тяжко приходилось тепер Олені до неї і її мужа відсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко від міста кільканадцять фальчів25[25] поля з обійстям, і теє хотіла тепер пані радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полишено радникові, була така мала, що ледве вистарчила б на життя одному. Крім того, були в них ще й довги і, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, - аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи і заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак і Олена мусила підписати.
Небавом відтак переселилася далеко-широко знана і поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: "заки заакліматизуєтесь" - писала) в нужденне пусте село і почала нове .життя.

* * *
Минув уже п'ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кождий виїзд у місто був сполучений з видатками, і для того вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли мож було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він просиджував цілими днями в нехарних26[26] сільських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. Тут і вироблював їм різні подання і супліки та залагоджував і інші справи, а за те платили йому мужики горівкою або і грішми, котрі відтак пропивав знов з ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при суперечці попадав у злість, поводився наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, напідпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала і казала йому назад вертати туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним за жінкою. Близесенько біля її виска пролетів він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього і потрясла його сильними руками.
- Гадюко! - кричав він несамовитим голосом. - Кара божа! Відчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!
Далі махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього і страшний зимний усміх викривив їй уста.
- Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичі винні, коли діти суть для них тягарем, - і вийшла.
Вона була тою, котра управляла цілим господарством і на котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так - цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А і наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, - "щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини", - як писала найстарша. - "За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль..."