Людина. 3-тя частина

 

* * *
Була осіння сонячна днина... Пізно по обіді. В селі панувала тишина. Велика часть мешканців забралась на. ярмарок, а й на полях не видко було нікого. Давно позвожено . все додому, і далеко та широко видко було голий простір, - далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовільно зверталось око до темного дубового лісу, котрий, припираючи до західної сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько біля нього йшла сільська дорога і не один утомлений вандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоби в їх тіні відпочити. Осіннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагіднім вітрі і набирало при західнім сонці рішуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група беріз очі всіх прохожих. Вони росли на узгір'ю, низько до землі схиляючи свої сплетені віти, і ніби умисне висунулись із лісової гущі, ближче до дороги. В ясних місячних ночах виглядали їхні білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привітливо. Се завважила, мабуть, і Олена, що вийшла отcе із глибини лісу та оглянулась за місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на ній нікого, усіла потрохи знеохочена...
Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять років глибоких слідів на її лиці? Так - і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієвобіле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур - як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим, вона вистарчає; вдовольняє вона і мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на свіжім воздусі скріпити зав'яле тіло; однак, ніколи не вистарчає вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого бездушного життя. І вона була остроумна і надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний добробут.
Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в'язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В такі хвилі сум страшний налягав на її душу, і в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, однак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась утома свідчили про її психічні терпіння...

Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва "Бджоли".
Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти "трутнів"... - Тепер читала вона дуже рідко.
Наче б забула і себе і все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, і кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишені, витягнула пом'ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обійстя й поля; випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтів, бо в противнім разі могли би уже за рік остатись без пристановища, їй неможливо інакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д... Всі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться дальше на господарстві. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна і горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листя, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона - її "сила", що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала27[27], побивалась, неначе мужчина, дома і по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе, підстава цілої будівлі стала порохнявою і захиталась...
Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із старою ненькою й обома сестрами найновішою вісткою, себто тою, котру одержала вже від нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко, привітно, що по упливі року відбирає поля і стане сам ґаздувати...
Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності, нужди; щоби їм при оповіщенню сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто і не бавилась так довго по прогульках28[28]. Особливо ж сусіднє село її немов причарувало...
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходити, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза і тупіт кінських копит. Вона заворушилась і вп'ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина і поганяв сам коні.
Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.
Візок приближувався чим раз, то скорше. З-під тонких скорих кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрожали...
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, 29. З його одежі мож було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих, білих зубів.
- Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! - сказала вона з притаєним зворушенням.
- Буде мені мило, дуже мило! - відповів він радо.
Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед...
Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим, оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в сусідньому селі і дальше у службі, а може, і на завсігди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що і заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула...
Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо і мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно29[29] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.
- Поводити кіньми становить особлившу приємність, - сказала вона. - Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.
- Таж се можете й ви вчинити, - відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.
- Але ви мусили б мене сього навчити.
- Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі.
Він мав великі, голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
- Але держати треба неабияк! - завважила, повернувши голову легко за ним. - Чи ви не втомлюєтесь ніколи?
- О, я? - він сміявся. - Сього в мене не буває!
- Ціле тіло неначе в напруженні...
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м'якім профілю. Її щоки зарум'янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.
- Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.
- Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шість відер води...
Він широко створив очі.
- Дійсно?
- Можете мені вірити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна...
- О, пані, ви не повинні щось подібного робити!
- І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.
А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно - вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такого працею.
- Пані, ви дуже господарні.
- Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсігди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!
- О, певно, - відказав поважно. - Доньки нашого -священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на -фортеп'яні, від неї й дістаю я завсігди різні часописи до читання.
- Т-а-к? - завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. - Ви, певно, буваєте там частіше?..
- Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
- Знаю, - сказала вона байдужне. - Чим вона вам імпонує? - спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.
- О, мені! - кликнув, зарум'янівшись, теж насмішливо.
- Я так думала, - і знов усміхнулась.
- Чому б мала мені імпонувати?
- Знати те - се ваша річ.
- Так я сього не знаю, - відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.
- Читаєте радо? - спитала його опісля.
- Радо.
- Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
- А ви, пані, не читаєте?
- Тепер ні. Не можу.
Він дивився на ню цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
- Так мені лучче, - відізвалась стиха.
- То лиш час забирає, - обізвався, - а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати...
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс, і остро, виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову30[30] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв'язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.
- Бестія, - муркотів крізь зуби.
- Я тому винна, - промовила.
- Ні, - відповів нетерпеливо. - Се лучається нині вже третій раз. Однак, я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? - додав опісля м'яким голосом. - Я був би, прецінь, не допустив, щоб ви впали!
Вона не відповідала нічого.
- Я стала боязлива, - говорила вона тихо з сумним усміхом.
- Як? - і він нахилився трохи вперед.
- Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.
- А чому рідко виїжджаєте? - спитав він.
- Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!
- Сього вам і не треба чинити, - сказав із відтінком гордості і увічливості. - Тих драбів ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кождим разом дістати, наколи лише захочете.
- Дякую, одначе без вас я не поїду, - сказала вона м'яким голосом.
Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знову нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів через хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:
- Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійне лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.
Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:
- Хочу...
Дальша їзда відбулася супокійно і "лівий" ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоть лише за орудками, однак тоді бувала вона завсігди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тім, щоб її завезти аж перед дім, відповідала живо.
- Мушу ще на хвильку зайти до учительки, - і подала йому руку на прощання, причім уникала його погляду. - Далі хотіла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, - додала м'яким шепотом, - щоб ви не їздили так напрасно31[31] кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні...
Він схилився й поцілував руку, що спочивала ще в його руці.
- Добре! Смію однак за чотири дні по вас вступити?
Вона потакнула мовчки головою, а опісля того він завернув візок і від'їхав. Ще раз оглянувся за нею і поздоровив її. Вона стояла, випростувавшись, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася за ним. Опісля з'явилось теє неприязне "щось" у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе... З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знайомих газдів...

* * *
Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При прощанню він поцілував знов у руку, а вона просила його приходити.
- Розуміється! - кликнув він радісно, - і то так часто, як часто позволите...
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його ім'я, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з нею діється щось замітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче...
Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз32[32] писати до нового властителя в справі оренди.
- Пождімо ще, мамо, - відповіла знехотя і немов задивилась за чимось у вікно.
- Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
- Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула остатні слова.
- Що ти знов береш на себе, Оленко? - спитала журливо. - Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
- Вас беру на себе! - відповіла в тоні, ніби жартовливім.
Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили перстені. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.
- Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! - відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В городі33[33] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вгору й уносив усе далі.
Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс...
- Маю тобі передати поздоровлення, Олено, - заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла і перелякалась.
- Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.
- Так? - обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі до столика і чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
- Що ж він там робить?
- Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у місто на ярмарок і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, - додала по хвилі, - що він інтересується тобою.
- Так? - сказала вона зворушеним тоном. - І що ж, Іринко?
Іринка здвигнула плечима.
- Він добрий чоловік, але дуже ограничений...
- Ну, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..
Тривога і здивовання заграли нараз на лиці молодої удовиці. Вона не розуміла сестри, одначе не могла не зрозуміти тону, в котрому вона се сказала.
- Здається мені, що він пересиджує охотно в жіночім товаристві, особливо в молодім... - казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.
- Був там ще хто? - спитала неспокійно.
- Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Опроче, що він нас обходить?
Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різким голосом:
- І чому б не мав він нас обходити?
Молода жінка замовкла та в наглім перестраху спустила очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за руку і поцілувала.
"Я ж його не люблю", - хотіли вимовити її побілілі уста, однак, не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.
- Не думай зле про мене! - простогнала вона тремтячими устами.
- Не знаю нічого, - втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.
- Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають, - сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро вийшла з кімнати.
Ірина осталася одна, і її очі звернулись, як і передше, на краєвид. Тим разом уже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, несупокійно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу...
Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вірити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?..
Вона так і затопилась у важку задуму, одначе небавом відвернулась назад від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна... Наче блискавка блиснула одна думка в голові молодої жінки. Вона станула немов укопана на місці і слідила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди йде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом...

Вона йшла звільна, щоб успокоїтись. Їй справді діялось, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в ню вірила. Вона відчувала, що з постановою статись його жінкою утратила теє щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лиш фізичним життям. Однак вона не може собі інакше порадити. Що про ню тепер думає Ірина? - гадала вона далі. - "Чи я його люблю?" - і вона усміхнулася слабо: "най собі се думає". Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, ні за що в світі не сміла... Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити...
Потім стала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він ограничений, і котрого їй встидно... Лише чоло має він біле, гарно сформоване, котре надає виказ34[34] цілій статі, й сильно збудовану постать рідкої краси. "Се ж дійсно щось гарного - така сильна і здорова людина", - думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо і (згадавши се, паленіє ще тепер), здіймаючи, притис її на хвильку до серця...
- Боже милий, що я дію? - прошептала нараз і стала, немов укопана... - Іти? Іти! - відповіла опісля наче не своїм голосом. І її уста усміхнулись у несказаннім огірченню. Так, вона все до чогось придатна...
І знов думала про нього. Думала й вірила в те, що його любов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові...

Часто стрічалась вона з ним і кождим разом уміла так зарядити35[35], що з її родини не був ніхто присутній; а коли трафлялось, що Фельс появлявся іноді дома в її родичів, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарні36[36]. Здивований, споглядав тоді за нею. Його очі слідили неустанно кождий її рух, однак, тут була Іринка та інші; була й "наймолодша", котру радникова консеквентне придержувала в кімнаті, і він бавився переважно з ними. Лише при його відході з'являлася точно і позволяла, щоб він цілував її руки при всіх...
Коли впали сніги і настала санна, приїздив він кождої неділі і забирав усіх на прогульку. Тоді сиділа Іринка з наймолодшою сестрою разом, а вона біля нього напереді. Або знов трафлялося, що він приїздив лише по ню саму й відвозив її у сусіднє село до жінки тамошнього надлісничого. Тоді під час їзди питав її щохвилі, як сидить і чи їй не зимно.
В остатнім часі стратив багато зі своєї звичайної сміливості супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела і опанувала його зовсім. Коли він бувало розговориться про яку річ, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядів, тоді спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин і він мішався.
- Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим під лад!
- Тиранка з вас, панно Олено!
- Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам неприємно.
- Чому ви до мене такі гострі? - питав з вимушеним усміхом. - Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене се болить.
- Я не хочу, щоб над вами хто глумився, - відповіла вона м'яким, перепрошуючим голосом. - Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм.
Тоді він знов цілував її руки.
- Ви мій ангел-хоронитель! - говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се відчувала, і її обгортала якась злослива відраза, їй було б приємніше, наколи б він був їй противився; а так піддався охотно її сітям...
Раз небагато вже бракувало, щоби їй освідчився, однак вона збила його з пантелику такими різкими словами, що очі його зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилі, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тій хвилі бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй під ніяким взглядом під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати; котрого ограниченість її дражнила. Була отже до нього немилосердна і поводилася супроти нього в спосіб, котрого несправедливість помічала лише опісля.
При слідуючій стрічі вітала вона його зате привітно і питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така "фатальна", а властиво - дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду...

* * *
Настав Великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарстві, де було треба, повисипала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за лісу, а раннє зарево поблідло. Був се правдивий весняний поранок, із своїм здоровим свіжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надією. Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокійній, тихій природі...
"Великдень!" При тім слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.
Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила хіба на те, щоби не вмерти. Навіть відживаюча природа не розігнала її байдужності. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, згадала минувшість, подумала про будучність і під ваготою думок немов угиналась....

Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сільського двірника37[37] і, як іноді жартом її прозивали, "стара штафета".
- Христос воскрес! - кликнула.
- Воістину! - відповіла Олена. Стара затрималася.
- Не йдете до церкви, паннунцю?
- Піду трохи згодом.
- Ідіть, ідіть! От була я вчора в пані фештерки38[38], там була й пані професорка39[39], та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли нині до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на півмилі чути той запах! Але ж бо там знов і гостей!
- Хто ж прибув?
- Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жінки; молодий пан фештер з гарними кіньми та сивим капелюхом, що то минувшої неділі був у вас. Все забуваю, яке його ім'я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з міста, що то її пан від людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цісарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер іду. Хотіла лише те сказати. Хочу також піти до церкви, мушу однак уперед сі писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта, красна, мені дорого коштувала. Отже, ідіть, паннунцю, до церкви та помоліться св. Миколаєві, щоби дав, аби ви уже від сьогодня за рік свячене не самі їли, а з чоловіком та дітьми. Не годиться дівувати увік40[40]. Бог та святі най дадуть мому Іванові небо... Він був добрий чоловік і ґазда. А любив мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б'є. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забігала...
- Заслужили-сьте, коли так...
- І чому ні? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: "жінка не бита, а коса не клепана - одно й те саме"! Одного разу то полежала я три неділі. А з мого волосся осталася майже половина в його руці, але-бо я й волосся мала!!.
- Ідіть, Катре, ідіть; ви знов пересаджуєте!
- Так? Пересаджую? Дай, боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік... Земля пай му пером стане! Щодо мене, - додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, - то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з білими латками... за вісімдесят п'ять з. р.41[41] Такої ще наше село, мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона... Тепер біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, станула однак знов, наче вкопана.
- Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професора і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом42[42]. Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, се певно, що так... Щоби, було, не здурів... Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсігди дає мені молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! - І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату... Трохи згодом пішла ціла родина до церкви...

* * *
Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням "свяченого". Старі бажали собі притім обопільне усього добра, здоров'я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складали бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили "любу молодіж" саму.

Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве, що відступала від нього. Для кождого з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з "певністю", що з них вийде "пара", і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він - о, він знав, що не належав до "перших-ліпших". Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий...
- Знаєте, панно Олено, - оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, - що я придбав собі уже до вісімсот з. р.?
- Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?
- З того куплю собі урядження до мого помешкання.
- Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
- О, панно Олено!
Він глядів на неї сяючими очима, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо - сама теж несупокійна...
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою, її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно. Зразу старалась вона цілий план тайком розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.
- Я не маю вже нічого до страчення, - говорила нервовим голосом, - а вам усім треба пристановища...
- Я не можу прийняти твоєї жертви, - відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.
- Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів... - потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була Іринка головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була б і пропала без неї.
Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, "лови". А нині... нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило все рішитись.
Ірина усіла до фортеп'яну і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.
- Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! - обізвався нараз.
- Гадаєте, - замітила вона привітно.
- Так. О, панна Олена - пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? - спитав трохи згодом.
- Олени...
По його лиці промайнула немов блискавка, і він знову звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жінка від'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освідчився", - думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt"43[43] і що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmіlе"44[44] переглянути, його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, - він самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім... Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні...
Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна й заглянула в нього.
- Яка знов нині чудова ніч, - завважила стиха напів до себе, напів до нього.
- Гм?.. Що?..
- Настала знов чудова ніч, - повторила знов півголосом.
- Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?
- Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?
- Не знаю. В тій хвилі я відчуваю що іншого.
Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його лице було бліде геть аж до густого волосся, наче б уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем, її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрожала, - пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшла від нього на неї, і вона задержалась.
- Олено!
- Що ж?
- Я не знаю. Я...
- І я не знаю... - вона усміхнулась насилу.
- Оленочко!.. - повторив він.
- Бажаєте чого-небудь?..
- Так. Се бачте... ви...
Він її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задрожала на цілім тілі.
- Ідіот! - виривалося на її устах, однак вона змовчала.
- Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні...
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
- Тихо! - кликнув він у сильнім зворушенню. - Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
- Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! - сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко створеними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити.
- Олено, дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
- Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
- Ви не любите мене? - прошептав, глибоко зворушений. - Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.
- Коли так, то простіть!
- Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... - вирвалося з її уст.
А він, почувши се, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав пристрасні любовні слова, сміявся...
Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я...

Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь створене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні... Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач...

Не плач, Іринко!
Я не плачу...
Плачеш...

- Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію?
- Мені серце пукає45[45], я не можу... І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
- Іринко!
- Завернись, Олено!..
- Пощо? Се не мало б цілі...
- О, боже, боже, боже!
- І що ж на тім, Іринко? - прошепотіла скоро Олена. - І я, і ти, всі дістанемо пристановище...
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
- Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.
- В тім нема для мене нічого потішаючого...
- Що ж хочеш? Я сповнила своє "завдання". Чи ж ні?
- Дійсно!
- Чи ж маю я тепер плакати?
Ірина не відповідала.
- Се було б тепер злишнє. Не муч мене більше, Іринко! - додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не втихала. - Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..

- Успокійся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха!

* * *
Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але - нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала, їй здавалось, неначе б величезні, шумлячі, морські хвилі чим раз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж їх шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі... Її очі полинули понад хвилі, освічені червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море... воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом: прямо підійшов до неї і... усміхнувся...
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом...

* * *
Щось у місяць опісля, тихого ясного вечора ішов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою і виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос і тремтів у воздусі. Зблизившися до помешкання Ляуфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що розложився якраз перед фронтовою стіною помешкання, на подвір'ї стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря ходить між ними з поважним лицем та фляшкою горівки і частує газдів та ґаздинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!"
Заїзна брама стояла широко створена, і віз за возом заїздив на подвір'я. Се весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх знакомих з околиці. Фельс наставав на те, щоби весілля відбулось гучно, а вона не противилась тому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Гратулюють удруге сяючим з утіхи родичам. Займають урочисто вказані місця у святочно прибраних кімнатах. З головою, гордо піднесеною, проходжується нині радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишніх добрих часів... Давня зарозумілість, що мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій прибитій жінці. Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі... Правда, се віддавалася її донька... Її доньку вибрав найгарніший мужчина з цілої околиці за жінку... А он там, під дзеркалом, на убраному квітами столі лежали дарунки, котрі подіставала молода від різних давніх і нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце пані радникової гордістю, материнським задоволенням... Ні, її погляд спинився лише на одному місці стола, а то на середині... Там пишалась прекрасна китиця рож, а біля неї лежала велика касетка46[46] з сріблом на дванадцять осіб. Се дістала Олена від Фельсового барона. Він пізнав її вже, і вона, як довідалась пані радникова, мала йому дуже сподобатись. На весілля не прибув він, звиняючись дуже привітно, однак обіцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новім ґаздівстві.
Була тут і стара Маргарета. Вона прибула що лиш нині ранком. Постарілась дуже і стала ще хмарнішою. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться він з її родичами, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного ужитку.
- За безцінь, дорога Маргарето. за нічо! - запевняла радникова. - "Вам з Генею не слід побиватись на селі, - говорив він. - У місті життя легше, можна собі скорше порадити". Іринка їде, розуміється, з Оленою; ті обі вже нерозлучні. Він з доброї родини, - говорила далі з притиском і помітним голосом, наколи Маргарета на все відповідала мовчанням. - його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичів ще дитиною, а з свояків остався йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його і виховав; тому й він посвятився сьому заводові47[47]. Але що се має до речі, Маргарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!
- Дай боже! Дай боже! - прошептала стара дама. - Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона і заслужила на ліпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що відмовила тоді К - у, так сказала би-м "легкодумно"! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, жиє безжурно, і то ще як жиє!!
- Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?
- Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се місце!
- Нема нічого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, - відповідала радникова згори. - Все залежить від призначення. Хто знає, чи К... був би нам такий прихильний. Щоправда, матеріально була би собі ліпше стояла, як тут, однак вона поступала собі лише за власною волею. Ми її ніколи до нічого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лієвич. В першій хвилині, як він лиш вступив в нашу хату, віщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилі і прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: і поважана буде також, як жінка Фельса.
При тих словах промайнув знов її погляд по пишнім букеті та по срібнім дарунку, і вона була дуже задоволена...
Маргарета не відповідала нічого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нині ледве що не злякалась...
Чудно! Привітавшись, обі бентежились, а опісля Олена сказала з вимушеним усміхом:
- Бачите, Маргарето, я таки віддаюсь!
А Маргарета стиснула лише мовчки її руку.
Зацікавлені сидять гості, перешіптуються з собою врочисто та очікують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, - а вона?
Ірина, котра нині так успосіблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується ніде... говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до літньої кімнатки...
- Вона прощається з своєю дівочою кімнатою, - шепнула одна груба економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усміхнулась двозначне.
Олена справді заховалась на хвилю в одинокім тихім кутку, який їй ще лишився.
В білій довгій сукні, в довгім аж до землі спливаючім серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатній. Сей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло.
"Лише раз, в остатній раз!" - подумала й розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олівцем написані слова:
"Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі - твою легеньку малу руку... тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний; ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою - а потому великдень. Я все відкладаю на великдень... душа така повна, їй мене знаєш... так, але лежачи, писати утомився"...
Се були послідні слова Стефана, писані до неї. Василь їх післав до неї.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла вона письмо до уст і подерла його на дрібні кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вікна і, спершись, закрила лице руками...
До неї вгору доходив упоюючий запах лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумить одностайно чудні тихі слова...
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один візок заїхав, немов гонений, на подвір'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх... Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує два-три ступні старих сходів, спішить до її покою.
Її очі спинились тривожно на дверях... він зараз увійде. Ісусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її - одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи - його? - Адже вона винувата!! Сама, саміська вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?..
Вона заллялась несамовито сміхом.
...Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила рятунку.
Він підвів її і притис до грудей.
- Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!.