В неділю рано зілля копала. 4-та частина

 

Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.
- Чекай, я йду! - кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.
Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.
Остаточно опиняється він вже коло неї.
- - Туркине! - кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.
- Туркиня, - відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.
- А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! - каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: - Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.
- Мені в цвітах красно, - відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.
Він німіє.
Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.
"Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?" - виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:
- Тепер скажи, чия ти донька?
І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.
- Спитай ще раз... може, й скажу.
- Але попам'ятай, - погрожує, - з Грицем ти не жартуй.
- Я тебе не кликала, - відказує вона. - Іди назад. Я також іду.
В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.
- А ти хто такий? - питає вона, не спускаючи з його очей.
- Я багатирський син, - відповідає він. - Казав вже тобі, на всю гору.
- Ба-га-ч? - питає вона протяжно і підсуває високо брови.
Багач ніби чудується.
- Багач, - спішиться він об'яснити голосом, що несвідомо старається з'єднати собі її ласку.
- А я не наймичка твоя, - відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.
- Я ж не кажу, що ти наймичка, - обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.
- То чого кленеш?
- Бо ти глузуєш з мене.
- Ні, - каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.
- Поскидай свої маки і дай мені! - просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на нього, чудується бровами.
- Ти не бачиш, що мені в них красно? - питає.
Він затискає зуби.
- Бачу, - бовтнув.
- Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
- За капелюх заткну.
Вона усміхнулася мовчки.
Кінь коло стежки заржав.
- Твій кінь кличе тебе, - каже вона відтак спокійно. - Сходи скоріше. Я також спішуся.
- І кінь пожде, і ти пождеш! - обзивається він майже люто і приказуюче.
- Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, - відповідає вона.
- Ти пождеш, - каже він рішуче хвилюючим голосом, - щоб я надивився на ті твої брови, що тобі їх чорти над очима змалювали...
- Дивися! - каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. І втім, побілівши, додає нараз: - Я тобі казала, що ти дурень! - і ладиться дальше сходити.
Він знов спиняє її в ході, кидаючи їй на сей раз свій капелюх під ноги.
- А дивися! - каже. - Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? - і в його голосі дзвенить щось недобре.
- З сеї сторони, - відповідає вона спокійно.
- З сеї, - повторяє він і палить її очима...
- Та відтіль, - каже вона. - А перше, як тебе не було, я була цілком сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, - додала квапно, - бо в долині мама жде. Вона не жартує.
Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.
Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив'язують до себе добротою.
- Чому ти отак заєдно зо мною говориш? - питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають19[19].
- Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!
Він затискає п'ястуки.
- А як мені не схочеться цілком тебе пустити?
- То я тобі в десятий раз скажу, що ти дурень, і ти мене пустиш!
До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, вдасть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.
Ідуть обоє.
Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, - вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі - і більш її не бачить.
Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільного тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:
- Туркине, прий-деш??
А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:
- Не прий-ду!
І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: "Не прий-ду!"

* * *
По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.
Він не годен.
Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.
Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек - і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.
- Розлінивів наш Гриць до краю, - жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.
- А то що? Я в вас на дні станув? - кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.
- Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, - роздумує журливо батько-господар. - До роботи ні, до господарки20[20] ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало21[21]! Панська вдача... де, де, де! - посвистує господар, а врешті вмовкає.
А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От - петльованець22[22] його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мій ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.
Так ось і сим разом.
Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії - а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:
- Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі - колись відвдячуся...
- Гай, гай... - погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: - Як другу посватаєш...

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що "не прийде". "Та - може... - думає, - може, таки раз ще "прийде". Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз".
Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на "хвилину" в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, "Їдь", - сказав батько - і він поїхав.
Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки - до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.
Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але - "куди веде вона дальше? - питає Гриць себе, - відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?"
Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той "Білий камінь"-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої - яр-пропасть, звідти не надійде. За яром - стіна сусідньої гори, так само не прийде.
Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.
Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під "Білий камінь", він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.
Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком... Гей, Туркине!.. я тут!
Жде...
Лісом іде легкий шум.
Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються - урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає...
Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту... сама-саміська вона!
"Тихо!!" - неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.
І справді - вона йшла.
Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з "Білим каменем", ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, - а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.
Скрикнув би - та боїться. Вона зараз щезне... В нім аж серце б'ється.
Лежить, не рухається...
Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.
- Туркине!
Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.
- Ти тут? - питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.
- Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, - починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.
- Я прийшла тебе бачити, - каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.
- Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.
- А тебе?
- Я - Туркиня!
- Чому ж вже так?
- В мене от, - каже і показує на золоті півмісяці в ухах, - турецькі ковтки.
- Хто тебе так охрестив? - питає.
- Люди в селі. Ти не чув про мене? - питає.
- Ні.
- Не буваєш в нашім селі в Б...?
- Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.
- Або ти ніби знаєш? - каже і чогось заздалегідь усміхається.
- Чому смієшся?
- А чому би ні?
Він уразився.
- Гляди, - каже і морщить брови, - щоб часом люди не посміялися з тебе.
- З мене ні, - каже вона певно і гордо.
- Ов-ва! - наслідує він її.
Вона не зважає.
- А про тебе я, здається, чула, - обзивається відтак, - та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.
- Гриць, - каже на те він.
- Ти вже це казав, - відповідає. - Але ваше село велике і багато людей так зветься.
- Гриць... Гриць, - притакує він і вдарився по грудях. - Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає... той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, - додав потім. - Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди... - грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.
Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.
- Нічого. Будемо любитися.
Вона мовчить, а відтак обзивається:
- Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?
- А що, - відповідає він. - Буду плакати? Хіба за тобою плакав би - бо ти он яка красна!
Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.
- А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? - питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.
- Або я їх маю вчити? - відповідає. - І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.
- Хіба ідуть світами, - каже задумливо, півголосом.
- Не журися ними, - потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.
- З мене не будеш посвистувати, - відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.
- З тебе ні, - каже він впевняючим голосом. - Ти моя зозулька.
- Ти! - каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. - Ти!!! - - повторює ще раз. - Ти знаєш що?
- Знаю, - відповідає і сміється очима. - Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!
- Ов-ва! - обзивається вона.
- Ов-ва? - повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. - Гей, Туркине, Туркине, - додає він, погрожуючи голосом і очима, - щастя твоє, що ти красна, а то...
Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.
- А он, на землі, - каже він нараз чомусь з покорою, що старається з'єднати собі її ласку.
- Самі випали? - питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.
- Ти, - каже він далі, - така красна, що тебе одну я люблю.
- О... о... о! - викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.
- Не віриш?
- Що маю вірити? - питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.
- Що тебе одну люблю.
- Мене?
- Тебе.
- І ти красний, - каже вона просто, - але мені тяжко на душі.
- Чому? - питає він щиро і нараз обіймає її за шию. - А он мені не тяжко.
Вона виховзується.
- З тобою мені тяжко.
- Зо мною?
- Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.
- Та зате я прийду, - відказує він.
- Куди?
- Всюди - де ти будеш.
- Ба не всюди прийдеш.
- Прийду, як раз кажу.
- І до нашої хати?
- І до вашої хати. Та де ваша хата?
- Коло млина над рікою. Знаєш?
- До Іванихи Дубихи? - питає він зчудовано. - Так?
- Так. Вона моя мати.
- То гонорна пані, - відповідає і майже свиснув. - Здалека кусає.
- Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.
- Та що з того? - обзивається він.
- Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо...
- Ще тебе в черниці дасть, - жартує він.
- Може, й дасть, якщо коли захочу.
- Як не посватаю.
Вона спаленіла.
- Чи підеш, за мене?
- Як захочу, піду.
- Ов-ва? - наслідує її знов.
- Ов-ва! - обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: - Іди собі!
- Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!
- А мені ліпше, як тебе не бачу, - обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.
- Туркине! - кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. - Зозулько!
- Хочеш свиснути? - питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.
- Туркине!
- Іди собі! - майже молить. - Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко... іди!
- Дурна ти! - обзивається він.
- Гадаєш, я не кажу правду? - відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: - І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.
- Прийди, прийди, зозуле! - просить він покірно і схиляється низько перед нею. - Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.
Нараз, поки він спостеріг, спам'ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла...неначе її й не було.
Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув...
Слухає...
Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання...
Все мовчить, вижидає.
"Не прийду!" - долітає нараз звідкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслід за ним відбилося почерез яр на противній скалистій стіні, виразно умліваючи:
"Не прийду!"...

Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться: "Господи, мені смутно! - жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. - Господи, мені смутно... Чому мені смутно?"

Вернувши скорою їздою додому, Гриць іде просто до білолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що він любить Туркиню. Що вона така, що вона сяка... Що його серце болить... Що казала се... відповідала те - і багато такого іншого кипить в його грудях. Тому й пішов.
Настка ждала.
Вона все ждала.
Коли б і не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без відміни, і все радувалася ним.
- Настуне, голубко! - каже він сумно, тужливо і обіймає її. - Настуне, я дуже втомлений...
Настка тулить і голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що він хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.
Тепер сидять обоє обік себе і не говорять нічого... Само мовчання говорить за них.
Він глядить задумано вперед себе на ліс і гори і нічого не бачить. На нього дивляться чорні очі з-під лукуватих зчудованих брів, горять коло лиця червоні маки, дрижать в ухах золоті півмісячики, цвітуть любі уста.
"Туркине! - стогне, благає мовчки його стужене, зворушене серце. - Туркине! Чому мене не любиш?"
"Не прийду-у!" - відзивається в його слуху любий голос і замирає в смутній глибині спрагненої його душі. "Не прийду!"
- Поцілуй, Насте! - обзивається він нараз по якійсь хвилі твердим, якимсь приказуючим голосом і притягає повнолицю слухняну дівчину до себе й тулить. - Поцілуй!..
Поцілувала...
- ...Так... - каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею більше ні півпоглядом, і відходить...

* * *
Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою пресвятої діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.
Смутно і тужно тепер осінніми днями красній Тетяні. Мати за господарством та справунками в млині, лиш недовго пересиджує в світличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвітами та килимами, не знає іноді, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матері в господарстві... клопочеться враз з нею... втім, все ж таки бувають у неї такі хвилі... де здається їй... має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Іваниха Дубиха своїй одніській доньці не дає в руки, а туга за Грицем і потайна любов до нього підмулюють душевний спокій і рівновагу дівчини. Летіла би, як птаха, на гору до нього, він же кликав, молив лісом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильніше від неї, держало її вдолині, вдома, не допускало виходити проти нього.
Хотіла бачити - не йшла. Любила - не показувалася Зачинила душу і ніби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна...
"А що, буду плакати?" - гомоніло його голосом в її душі, коли пригадувала собі розмову з ним та те, що дівчата, полюбивши, повинні мати "свій розум".
Так. Тому ж і в неї був свій розум, - і вона не виходила в ліс до нього. Не вірила йому. А он бідній Маврі як пішло життя марно-марнотою, і всі покинули. Нікого, окрім неї та її матері, не мала вона на всім світі. Та вона так не хоче. Ліпше не любити, якщо мав би він її забути, висміяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила...
І чомусь їй лячно, і чомусь тужно. Скільки не молилася, віри до нього в неї нема. Полюбить, покине, осміє і свисне! - остерігає заєдно якийсь внутрішній голос її серце. Так учила, остерігала Мавра, а Маврі вона вірить.
О!.. о!.. о!.. - виривався на саму таку лиш думку стогін з її грудей, і віра, хоч би й була на час, щезла без надії - не вертає більше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, відбирає спокій. Насуває смуток, розпікає душу. Вона, Тетяна Дубівна, покинена, осміяна. Вона - що її мати держить, мов цвітку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотіла, мала по волі. Вона ним покинена, а він посвистує на неї!.. Мов під невидимим тягарем якогось незрозумілого їй самій страху - угинається Тетяна, терпить і умліває душею.
Так часто, так густо. Тому зачинені її уста мовчать гордо, не признаються нікому про біль і рай в душі. Прийде він або старости від нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в ній згасне.
Іншими днями знов Тетяна, мов той лід весняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! - красний та пишний, мов орел літає. А все її любить, душею в'ялить. Грицю, Грицю! - кличе її молода душа, простягає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?
Сам!
На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.
Та не спішить Тетяна лісом до нього, а біжить до Маври.
"Казати? Оповісти? - питає її непевний голос. - Розповісти Маврі? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час..."
Ні, ліпше мовчати. Не зрадитися ні словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, він пришле сватів, і все буде добре. Мати її віддасть за нього. Вони полюбилися, і вона упросить матір віддати її за нього.
Та не спішить Тетяна до нього, а спішить до Маври.
Хоч і не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає різне, розуміється на всім, бувала в світі, знає ворожити, споминає іноді і про любов... легше якось буде.
Ідучи одного разу лісом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де видніє Маврина оселя, і... врешті входить до неї.
- Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж... силує вийти... хоч би й до тебе! - Із тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч і несвідомо, пестощів і любові.
- Мавро, бачиш, я тут... тож за те обійми, попести...
- От і пригадала! - відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.
- Чому не приходила? - ставить питання. - Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на світі, її одну над усе. Більше... кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: "Татари ідуть!" - зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю біленьку!
...Тетяна сміялася.
- Страхали знов татарами?
- Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. "Відчини, Мавро, бо татари йдуть". Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.
- Багато сього літа зілля назбирала? - питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародійне зілля.
- Та доста.
- А он там на печі, що се за зілля? - спитала цікаво
Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.
- Тото зілля? - питає стара сухо.
- Тото. Від чого воно, Мавро?
- Від усякого лиха, - відказує знов сухо стара, - воно з-під "Білого каменя".
- Та від якого ж лиха, Мавро? - допитується дівчина, придивляючись уважно листю зілля...
- От, від лиха,.. - чує знов те саме. - Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон... - додала відтак вже приязніше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміються добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зіллячко! - додала і усміхнулася чудно. - Мавра також знається на нім. Лиш собі не вари, доньцю, - остерігала, - хіба тяжкому ворогові. Та ще й знай, коли його копати.
Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далі.
- Коли його копати? - спитала лише.
- Коли? - повторяє Мавра. - Ось послухай, як і коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів горшків звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха - інакше.
Тетяна усміхнулася.
Мавра погрозила.
- Не смійся, дівче, - додала поважно, - а краще затям. Може, я загину, ти одна запам'ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха... в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. - і аж заспівала, тріпнувши пальцями. - Гай, га-й! - і розреготалася. - Ой! - кликнула відтак з жалем. - Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув - не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною... ет! - додала гірко і урвала.
- То й що, Мавро? - питає Тетяна, і її очі створилися нараз широко, тривожно.
- То нехай був би хоч зо три дні переслався, як уже не що інше...
- Мавро! - крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. - Гріх, що ти говориш!
- Може, і гріх... - притакує Мавра твердо. - Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.
- Мавро... ти його любила? - обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.
- Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів - нікого. Тетяно, Тетяно, - додає сумно, - що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає... І най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, - остерігає Мавра і накладає люльку.
- Я збожеволіла б, - повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою, каже:
- Мавро!
- Що, доньцю?
- Ти багато знаєш...
- Хоч не так багато, а що треба - знаю.
- То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?
- Котрий?
- Що ти його любила, а він тебе... зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:
- Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.
Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає. Зате Мавра не мовчить.
- Доньцю! - каже нараз і дивиться пильно на дівчину. - Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стискає зуби.
- Не любиш її вже?
- ...Люблю.
- А більше нікого не полюбила? Г-а-а? - питає і па-кає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що "одну" її любить. '
В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.
- А хоч би й полюбила? - питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.
- Тоді не вір!
- А як повірю?
- То відтак не жалуй! - Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.
- Я не пожалую.
- Посилав уже старостів? - питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.
- Ще він їх пішле.
- З нашого села який?
- Ні.
- Здалека?
- Не знаю. Нічого не знаю.
- І ти його любиш?
- І я його люблю.
- Кажеш - він тебе посватає?
- Він мене посватає.
- Коли?
- Не знаю.
- Сеї осені?
- Не знаю.
- Тетяно! - остерігає Мавра з щирою строгістю ї грізно киває пальцем. - Тетяно!
- Що таке? - опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.
- Уважай, Тетянко!
- Він же мене любить!
- І ти його любиш?
- І я його люблю.
- І не з нашого села він?
- Не з нашого.
- А мама про те знає?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівниче. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.
- Їй - мама! - крикнула роздразнено, - нащо ще й мамі знати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.
- А як тебе хто інший посватає сеї осені?
- То не піду, - відповідає рішуче і гордо.
- А як мама скаже?
- Мама не скаже.
- А як присилує?
- Мавро! - кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдарити, а очі в неї заіскрилися люто. - Мама не присилує!
- Ні, ні, доньцю, - утихомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. - Мама не присилує.
- І ти допоможеш, Мавро? - просить Тетяна, приказуючи.
- І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
- Доки він старостів не пришле, Мавро?
- Доки старостів не пришле.
- Хоч би і другі прийшли і мама силувала? - питає Тетяна з притиском, ніби забезпечуючись відтепер Мавриною поміччю.
- Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.
Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчить.
- А хоч багатирський син він? - питає по якійсь хвилині знов Мавра.
- Авжеж, - відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.
- А красний?
- ...Ну-у-у! - відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: - Такий, мабуть, лиш твій був, Мавро...
- Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
- Красний - кажу, Мавро.
- Я чую, доньцю, - відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. - Тому я пропала, - додає, майже співаючи, півголосом. - Душу за ним дала - за його очима.
- За його очима... - повторює розмріяно, задумано Тетяна.
- А як його звуть?
Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:
- Подибала раз...
- Раз? І вже полюбила?
- Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.
- Тайком?
Тетяна мовчить, спустивши голову.
- В млині? - розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.
Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.
- Не хочу правди сказати.
- Тетяно! - остерігає Мавра, майже молить. - Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!
- Сам пришле він сватів, - обзивається твердо дівчина.
- Най бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, - додала пророче.
- Губить, - повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає...
Тишина... Мовчанка.
Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:
- Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..
Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:
- Хіба відтепер вродиться - що такий не буде.
- Мавро!!
- Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі...
- В нього щирі очі... я його люблю, - відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.
- Любиш, доньцю? Любиш? - відказує сумно Мавра, - Тож люби щасливо, бо я - одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.

Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври, її болить, як Мавра заговорить про них а з тим і про того, якого й не знає.
Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.
Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над'їде - говорить її серце - чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: "Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі".
Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: "Гриць її полюбив, а вона Гриця..."

Звільна минає день за днем осінь, наближається зима - аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію...

З-під густих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в'ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує...

* * *
Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що "не прийде", він аж посумнів. "Якби любила, то виходила б, - говорив заєдно, - хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би - щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою вагою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити - каже ждати... з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, - заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в'язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, - що гуляє, мов ногами пише, - не бачить іншого в селі, в'яне за ним серцем і до смутку любить...
А Туркині не видно.
Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою, їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна? Строга дуже пані?
- Горда дуже, - кажуть, - і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого боярина вижидає.
- А донька? - питає.
- За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, - розказують. - Каже, що не "по душі" і не хоче.
- От жвава, що й бідних любить, - вихопилося якось Грицеві з уст.
- Та яке там вже "любить"! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.
- А гарна яка? - допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.
- Сам вже придивися, - подають у відповідь. - Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.
В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня - спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.
Дивиться? Грицю, Грицю... уважай, що дієш! "Гадаєш, я зараз для кождого?" - пригадуються йому її слова.
"Я не для кождого..."
Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право... а все інше йому байдуже. "Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б". І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати...

Читати далі