В неділю рано зілля копала. 6-та частина

 

Вже стільки разів постановляла собі не говорити Маврі нічого про Гриця, про їх любов, і завше переможе любов і щирість до тої старої чортиці, вона зраджується, говорить.
Зате вертає, от хоч би й нині, знов з затроєною душею додому, із зболілим серцем, з жалем недовір'я в душі до нього, доки його знов не побачить, доки він знов своїми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз'яснить її посмутнілу душу, не успокоїть і вона знов не повірить.
"Грицю! - кличе її щире, тепле серце і рветься чистою неподіленою любов'ю. - Грицю, чи не так? Ти любиш?"
"Га-й, га-й! - прочувається їй в душі остерігаючий голос старої циганки, мов відганяв би якогось хижака... прошибає її душу гострим жалем. - Га-й, га-й!"
Тетяна розплакалася...

Вернувши додому, кидається мовчки в тихій світлиці перед ікону пресв. богородиці, як одного разу, рік тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей і чола, повторює заєдно:
- Господи, чому мені смутно? Чому мені смутно? Смутно мені, о боже!..

Кілька років тому назад розказував одного разу старий білоголовий мандрівник, перепочиваючи кілька день у богомільної і милосердної Іванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, які зібралися в неї, що був або, може, й єсть ще між українським дівоцтвом звичай в надвечір'я Івана Купала ворожити та про свою будучність у русалок довідуватися.
- Як? Чим? - допитувалися молоді дівчата цікаво в старого мандрівника.
Докладно він сього не знає, не з тої він околиці, але дещо осталося ще йому в пам'яті, і він переповість. Пізнім вечором перед Іваном Купалом плавають дівчата по воді човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-під води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом і співають різні тужливі, любовні, гарні й приманчиві пісні. Дівчата на той вечір пристроєні пишно, мають на голові гарні вінки і, співаючи отак в човнах по воді або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вінки в воду, ждуть, співаючи, і роззируються, куди донесе вода вінок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрілювати26[26] під водою свавільною рукою вінки - се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розійдуться. Часами задержується вінок з тої сторони річки, звідки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх міццю і силою, все з вдячності, що в вечір Івана Купала дівоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно і оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими співами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дівочою душею різними подіями, зрозумілими лиш дівчатам, або чудними снами, що вказують на будучність.
І зацікавилися дівчата оповіданням старого мандрівника.
Та хоч і зацікавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Одні не хотіли, бо не було човнів, другі відмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили між себе в воду, інші знов вагалися, бо хлопці, довідавшись, поглузують, і так відмовлялися, аж врешті ніхто з охочих не остався.
Так було тому кілька років назад.
Але сього року склалося інакше.
Сього року захотілося бог зна чому самій Тетяні розвідатися про свою будучу долю. Товаришки і ровесниці, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Івана
Купала вінками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращої та, на їх гадку, найвідважнішої дівчини, що, як впевняла, нічого не боялася: ні русалок ні вдень, ні вночі, ні сміху всіх хлопців у селі, а так просто хотіла. Хотіла побачити, куди попливе її вінок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всіх товаришок і ровесниць на надвечеріє27[27] Івана Купала над ріку оподалік трохи від млина.
І справді, вони сповнили її волю, набравши нараз і собі охоти поворожити вінками, погуляти ясною ніччю над берегом ріки, переспівати в гурті як змога найкращих співанок і приспособити собі ласку русалок, захованих на дні води...
Аж от настав врешті очікуваний вечір, а з ним і місяць вповні.
Завтра Івана Купала, а сьогоднішня ніч ясна, зориста, неначе умисне розцвілася, щоб молодим дівчатам зрадити28[28] над річкою будучу долю і милого.
Мов гарні птахи, зібралися вони над берегом ріки, що, осяяна місячним світлом, виблискувалася приманчиво межи густо залісненою, вечором темною Чабаницею та білою дорогою, що бігла попри неї.
Неначе срібна широка струя, рухалася вода шумливо вперед і все вперед.
Але не на всіх місцях однаково.
Он там, де її ложисько на часок звужується, де з її дна висадилося каміння-велетень неповоротною формою, вона поважніє. Там, під тим камінням, що пригадує невеличку скалу, береже вона кілька місць, мов тайн своїх, місць проразливої глибини, над якими її поверхня то морщиться, то виром крутиться.
Морщачись і дрижачи якимось злорадним приманливим миготінням, вона старається все в тім місці безпощадно поглинути в себе, що появиться на поверхні.
Ніхто не переходить тих глибіней, таких супокійних на вид, а таких зрадливих своїм супокоєм, ніхто не пробував перепливати їх.
Вони не цікаві.
Супокоєм своїм не манять нікого до себе, а кого приманять на хвилину, той відвертається, збагнувши оком глибінь обіч камня-велетня, не журиться більше ним і йде. Тож і ріка на тім місці ніби опущена і ніхто не мутить там її супокою.
Не самі прибули дівчата над берег блискучої вночі ріки. Межи ними є й циганка Мавра. Пристроєна в якусь стару червону хустку, спущену недбало з голови, в срібне давнє намисто на шиї і на грудях, з розпатланим волоссям, вона проходжується між дівчатами, мов марево.
Розвеселена дівочим балаканням та дарунками, якими привабили її зі сховку поміж себе, виспівує вона якісь чудні монотонні пісні, на рідній, лиш їй зрозумілій мові, і чогось вдоволена.
Нині захопила її, очевидно, струя живого життя молодіжі, і вона ніби відмолодніла сього вечора з ними. Зрештою, вона найбільше через Тетяну тут. Тетяні захотілося над рікою поворожити, а се було для неї те саме, що її власне бажання. Тому вона весела.
Вона відповідає голосно на всі допити дівочі, що раді би заглянути хоч на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, і сміється весело.
Дівчата уставляються врешті по вподобі і волі кождої на обібраних місцях і співаючи, кидають з голови одна по другій пишні вінки з лентами, якими пристроїлися сього вечора, на блискучу воду - і ждуть.
Коли упав перший вінок на воду, почувся перший голос:
Гей, на Івана, гей, на Купала, гей, гей, гей!
Красна дівчина долі шукала, гей, гей, гей!
Цвітки збирала,віночок вила,
Долі водою його пустила.
Другий голос:
Поплинь, віночку, по блискучій хвилі;
Поплинь під хату, де живе милий.
Поплив віночок долі водою,
Серце дівчини забрав з собою.
Третій голос:
На заріночку змарнів поволі,
Не дав Купало дівчині долі.
Гей, на Івана, гей, на Купала
Дівча во північ зілля копала;
В північ копала, в північ варила,
А до схід сонця вже отруїла...
Відтак глядять всі дівчата на веселі хвилі, куди і як несуть вони вінки. Понесуть їх далеко чи близько? До милого чи до чужого? На якім місці берега спиняться? І тут же в сім селі? Чи, може, розірвуть їх дикою грою в дрібні кусні, не донісши цілими, де судьба призначила?..
Якийсь час глибока мовчанка. Дівчата стоять посхилювані на березі, дивляться, стережуть очима, ба чи не всім тілом, розколисані водою вінки - і лиш десь-не-десь повторюється півголосом:
Гей, на Івана, гей, на Купала
Красна дівчина долі шукала!
Цвітки збирала, віночок вила,
Долі водою його пустила.
Нараз крик і сміх.
Один вінок натрапив на бистрішу хвилю коло берега, і вона викинула його збиточне29[29] на траву. Зо два інші, сплетені неміцно, розірвалися зараз з самого початку і розплилися поодинокими цвітами по всій ріці, мов роздробилися для всеї ріки, і хутко зникли з очей.
Лиш одна Тетяна мовчить, не дбає ні про кого, не цікавиться нічим.
Вона опинилася на березі коло спокійної глибини, означеної велетнями-каменями, і надумується. За нею поволіклася, мов друга її тінь, і ворожка-циганка.
Її обходить нині найбільше вінок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його ріка? Чи далі до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розірве на кусні, на сміх пустить? То її цікавить!
Тетяна не здіймає вінка з голови. Вагається. Передусім вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче співати. Не хоче, щоб звертали увагу на неї, одним словом, не хоче нічого. Нічого, в чім захотіли би й інші брати участь.
Щось сама одніська хоче.
А нараз вже ніби й того не хоче.
Так стоїть і вагається.
Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе:
"Звінчаються вони сеї осені, як заповідав їй він, чи будуть ще далі ждати?"
"Заки сніг упаде, будеш в моїй хаті", - казав він їй сам своїми устами, і вона йому вірить. Йому одному на всім світі. Вінок і вода не скажуть їй більше, як він сам. Він своїм голосом і своїми устами, якими цілував...
- Ти тут хочеш кидати вінок? - обзивається нараз за нею голос Маври і перебиває раптом лет її думок.
- Не тут! - відповідає знехотя молода дівчина і відвертається, немило вражена циганкою, що перебила їй думки.
- Не тут, доньцю, не тут, - підмовляє Мавра, - бо, ади, тут у воді вир, і він не дасть добре вінкові поплисти. Все буде ним в однім місці крутити. Іди трохи далі та кинь вінок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеї осені, чи ні.
- Поберемося, поберемося! - відповідає Тетяна гордо і додає роздразнено: - Кину вінок, де схочу. - І з тими словами відступає від циганки на кілька кроків. Хотіла кинути вінок ніким не спостережена, сама одніська, тим часом Мавра не дає.
- Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! - каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з місця. Се подразнило ще більше уперту вдачу дівчини, що не зносила над собою ніякої власті, і вона відступила від циганки дальше. Ще недалеко відступила, коли її нараз щось мов підтручує невидимою силою назад на те саме місце. Вона вернула і зняла з голови вінок. Далі - не створивши уст ні на одне слово, кинула вінок з усеї сили коло каменя в воду... Вінок заколисався сильно і, поплававши кілька хвилин кругом по тихій воді, почав, немов кермований невидимою силою з-під блискучої поверхні, сунутися ледве замітно вперед.
Не далеко.
Тетяна стояла на березі, похилившись, з очима широко створеними, і не рухалася ні на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зігнена циганка.
Важка хвиля... мовчання...
- О! о! о! - скричала нараз Тетяна і простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив її вінок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однім місці, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибінь, і Тетяна не побачила його більше.
Мовчки обернула вона своє побіліле лице до старої циганки, що й собі витріщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дівчину.
- Не посватає тебе сеї осені твій хлопець, - обізвалася врешті, не надумуючись, - не посватає. Тетяна відвернулася.
- Ов-ва! - сказала лише згорда і повела спущеними очима по воді.
- Ов-ва?! кажеш, доньцю? - спитала з явним докором Мавра.
- Ов-ва! - відповіла, як перше, гордо дівчина, мов не своїм вже голосом, і, відвернувшись від води, відійшла...

* * *
Знов минув якийсь час.
Настка пішла з своїми родичами на прощу в далекі сторони і не попрощалася з Грицем, їй боліло серце, що він майже ціле оце літо занедбував її, навідуючись лиш рідко до неї. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до неї, як уже не раз бувало давніше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще і яка інша дівчина заняти, їй не приходило досі на думку. Звичайно, бувала се досі сама його чудна непостійна вдача, що брала над ним верх і або віддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячої запальчивої праці; тоді й тижнями не заходив до неї.
Та все ж він і тоді навідувався до неї бодай на хвилину-дві, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботі захопляла сльота, він звертався хоч крадьком до неї.
Але сього літа він лише десь та не десь загляне на хвилину до неї вечором, а зрештою в неділю, свято його мов вітром удувало...
Куди ходив? - запитувала себе Настка і чудувалася.
А може, і взагалі не ходив?
Се раз. А по-друге, чому вже не говорить їй, як давніше, де бував, коли вже віддалявся?
Вони ж собі межи собою вже давно по слові30[30] і ждуть ще ніби дозволу батьків, щоб відбулося весілля. А саме тепер починає він її занедбувати. Саме тепер, їй боліло серце, віщувало смуток, і бували хвилі, коли вона гірко жалувалася на його невдяку і байдужість, на чудну вдачу, а іноді, переговорюючись з матір'ю, навіть плакала.
Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про якої силу і міць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далі й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самоті, на горі Чабаниці, в лісі, отже, треба би ще із кимось іншим іти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собі, і піде до неї, то що скаже ворожці? Що милий спроневірився?. Вона того напевно не знає. Не раз і не два впевняв її, що її одну любить, її одну на світі.
Та що питати її? Про що розвідуватися? Що він не любить довго держатися хати, одного місця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хіба що, може, йому ким що починено?
Ким?
Не знає.
Дівчиною якою?
Котрою?
В селі всі дівчата знали, що вони собі по слові, жодна межи них не стане, хіба би яка молодиця. А молодиць їй не страшно, хоча й кажуть люди, що є між ними і такі, що чоловікам відбирають розум. Та він не боїться. Гриць не боязливий. На ціле село він один нічого не боїться. Тож чого їй до ворожки?
Так роздумувала Настка і осталася, не пішла. Лиш коли родичі заговорили про хід на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотіла господу помолитися, за свій гріх покаятися, про щастя попросити. І пішла. Не зрадившись перед ніким з товаришок - зібралася й пішла.
Грицеві стало ніяково, коли зачув, що Настка пішла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спімнувши йому про те ні словечком, і не попрощалася.
І стало йому нараз прикро і жаль за доброю, щирою дівчиною, що за ціле літо не зробила йому ні одним словом докору за байдужість до неї.
Правда, він не все був до неї байдужий, лиш саме в той час, як стрічався з Тетяною. Тож лиш тоді він її занедбував. По кождій стрічі з Тетяною він неначе тратив власть над собою, так дуже підходила вона йому під душу. І був би, коли б був міг, з нею вже давно одружився. Вона, - як говорив їй іноді сам, - весь розум з голови випивала і мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши її довше, як ось і тепер через якусь роботу, до якої батько мов прикував, починав тужити за Насткою і відчував виразно, що без неї не може обійтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всім за ним, а нараз відвернулася. Тому він сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрім нього, нікого не любила...
- Грицю, - грозила саме останній раз (пригадалося йому), усміхаючись жартівливо до нього, не бачивши його довше в себе. - Відай, ти знайшов собі другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! - казала, а проте, хоч і каже се, тягне і обіймає його пестливо за шию. - Я знайду собі другого Гриця. Не тільки світа, що наше село, не тільки хлопців, що Гриць на границі. Як хочеш, Грицю, - додає і, усміхаючися, заглядає йому в очі, обіймає і голубить, доки не усміхнеться він і не прихилиться, не примириться знов з нею.
І так все і завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гніву, з устами, що з усміхом вітали.
А тепер пішла на прощу - слова не сказала, тепер, перший раз в житті, здається, відчула справдішній жаль до нього. "Невже ж дізналася про Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А коли вже дізналася, хоч і не знаю звідки, бо як і хто таке розказав би? - то вже ліпше розкаже він їй сам про все. Хоч буде по правді. Про все переконається.
А розгнівається вона, він її перепросить. Вона мудра, простить йому і помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хліба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Інакше годі поступити, її шкода, її жаль лишити, її давно він любить.
Отаке.
Одної жаль лишити, бо вже давно любить, ба навіть зв'язався, другої не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самі між собою зроблять лад, як котрій що не по душі...

Як повернула Настка з прощі, Гриць пішов до неї. Діждався її врешті.
Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась.
Він поглянув на неї і пожалував в душі.
Тому всьому він винен, - заговорило в нім сумління.
А далі обізвався.
Чому не сказала, що йде на прощу? - спитав, вітаючись з нею. - Може б, був і він до них прилучився, був би і він пішов. Чому затаїла перед ним, що йде, і пішла без нього?
Чи він їй вже байдужий? Не любить його більше?
Вмісто відповіді Настка розплакалася.
Вона його любить, як давно любила, але він не щирий. Він вже сторонить від неї, так робить недобре. Нехай по правді признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, і все буде добре. Але старостів, "знай", - додала поважно, - нехай присилає, бо довше ждати її родичі не хочуть. "Через того Гриця, - кажуть, - що гонить за вітрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою". З жалю пішла на прощу, впевняла. "З жалю". Щоб від нього та від гріха відмолитися. Щоб він се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку іншу? Як любить, то най любить.
Гриць тягне її до грудей, до себе і притискає.
- Та хоч я скажу, то що з того вийде?
- Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, - відповідає вона. - Ти лиш скажи.
- А он, - каже він врешті, - Тетяну Іванихи Дубихи в третім селі відси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.
Настка побіліла.
- Туркиня?
- Туркиня.
- Та, з золотими півмісяцями в ухах, що бровами мірить?
- Ота сама, що бровами мірить.
- Тебе, Грицю, вчепилася? - ледве питає.
- На смерть полюбила...
- А ти?
Гриць сміється, тулячи її знов до себе.
- Обох я вас люблю, обидві ви однакові. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обі ви дівчата, лиш Настка не Туркиня.
Настка споважніла, як ніколи досі.
- Грицю! - каже. - Чи в тебе дві душі, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. - додала, і раптом її сині очі замерехтіли. - Настку не покинеш. Настку не здуриш.
- Досі ще жодної я не здурив! - борониться Гриць. - Бо ще до жодної сватів не слав.
- Але знав дорогу, як казав, що любиш?..
- Знав, Настуне. І тепер ще знаю, - відказує він. - Але все шкода Туркині. Буде заводити. Буде проклинати і мене, і тебе. Що нам тут робити?
- Будемо добиратися, - каже рішуче Настка і нараз, як великий змій, обіймає Гриця.
- А Туркиня, Настко? Я ж її не уб'ю. І вона, як ти, по правді мене любила.
Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.
- Ти нею не журися, - відповіла врешті. - Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.
Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.
- Що ти зробиш з нею? - спитав врешті несміливо, майже покірно.
Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала:
- Любиш дуже Туркиню, Грицю?
Гриць відіпхнув її.
- Дай мені спокій, Насте, - скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. - Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай мені спокій...
- А Туркиня?
- Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб'ю!
- І я ні, Грицуню, - відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. - І я ні, Грицуню!
- То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.
- Ми обі однакі, кажеш, - підхопила вона, - і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш...
- А Туркиня? - завернув знов Гриць.
Настка викривила погано уста.
- Не журися нею, - сказала коротко. - Я її не уб'ю.
- І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? - допитувався Гриць неспокійно.
В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.
Гриць розлютився.
- Чого знов регочешся? Мені не до сміху.
- А мені до сміху, - відповіла Настка. - Ти, Грицю, май розум, - поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. - Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!
Гриць умовк.
- Та знайде, - каже нараз. - Але буде проклинати, буде нарікати...
- Хто, Грицю? Туркиня? - питає Настка. - Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? - повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі... заздалегідь тому, що має прийти від нього.
- Іваниха Дубиха, - відповідає Гриць. - Вона не жартує...
- Та нехай, - каже зневажливо Настка. - Від прокльонів я нас відіб'ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш...
Гриць змішався.
- Що розказати?.. Гарна... і вже...
- Чи справді вона така багачка в селі?
- За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть - перша багачка. то, певно, багачка.
- Так, так, Грицю, не журися, - почала знов, успокоюючи, Настка. - Вона і без тебе віддасться.
- Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати. Настка випростувалася... а була висока.
- А мене не жаль? - сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.
- Та як не жаль! - успокоював Гриць. - Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. - І з тими словами якось чудно розсміявся. - Що мені робити?
- По дві не любити.
- То не любіть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну...
Настка розплакалася.
- Не боїшся бога? - спитала крізь сльози. - Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..
- Станемо колись всі перед бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, - потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. - Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. - Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.
- Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? - спитала.
- Бо починила, - відказує він. - Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала... От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! - вмовляє. - Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводь чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше кидаю тебе і йду до Дубівни. Вона не плаче.
Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.
- Я тебе люблю, Грицю... ти ж мій, - сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. - Ми собі по слові, Грицю... Чуєш? - питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. - Ми собі по слові. Мене ти не здуриш...
- Чув уже. Коли скінчиш? - скипів нараз Гриць. - Я що знав, сказав тобі по правді, а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко - піду.
Настка - знов обнімає за шию.
- Не в світ, Грицю... - як сновида успокоює, - а звінчатися, Грицуню...
- Тож звінчаємося... але... - і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якої рішучість знав і боявся.
- Ніколи більше до Туркині не виходь, - наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: - Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я... - і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.
- Не бійся, цить! - втихомирює Гриць. - Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, - каже, а сам з-під уса усміхається. - Не бійся...
В Настки знов очі замерехтіли.
- Гри-цю! - погрозила рукою. - Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи.
Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:
- Бувай здорова!
Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.
- Не вийдеш?
Він оглянувся:
- Не вийду!
- Треба закінчити, Грицю.
- Треба.
- Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.
- Я не журюся! - відповів він. - Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій... - і з тим знов іде...
- Грицю, я лагоджу рушники.
- Лагоди на осінь...
- Та осінь от вже тут.
- Ну, то й гаразд.
- Інакше, Грицю, втоплюся, згину! - жалується, грозить Настка.
- Не бійся! - сказав і станув. - Ви не гинете. Скорше я умру...
- Я не дам, Грицуню...
- Ов-ва! - вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов...

* * *
Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.
Так і сим разом.
Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин...
Так вона говорить і нараз стає.
Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.
Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна? І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.
- Господи благослови її, господи благослови! - повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.
- Діду, - каже. - Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу. Дід зчудувався.
- Кажи, дитинко, - відмовляє, - що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.
- Діду Андронаті, - почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. - Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали - і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.
- Кажи, душко, голубко, - відповідає старий і опирається ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір'ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.
- Ми любимося віддавна, діду Андронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, - сповідається дівчина.
Старий усміхнувся.
- От-то, новина! - сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі. - Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш - Дончуків - я нігде не бачив. Виглядає мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, і розумний, і м'якого серця. - І з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. - До красних він легко липне, чи не так, голубко? - питає, все сміючись.
- Так і не так, діду, - відповідає Настка, лиш якось неспішно.
- Тим-то і штука, біла ти голубко...
- Гриць лиш мене одну по-щирому любив...
- А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? - перебиває. - А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька?
- Бо сам розказував мені.
Дід ніби аж засвистав крізь зуби з подиву і знов засміявся.
- Отже, в чім твоя грижа, коли тебе любить? - питає. - Чи вже перестав любити, хоче до іншої старостів посилати?
- Е, ні, діду, - відказує нетерпливо Настка. - Такий Гриць не є. А біда в чім іншім, і ви нам зарадьте.
- Я? А що я вам поможу? - спитав. - Де в вас батько-мати, хіба вони не хочуть, щоб ви побралися?
- І то, діду, ні. Вони не противні. Побратися - ми поберемося... лиш от... - і урвала.
- Лише що? - питає дід живіше. - До чого я вам тут потрібний? Я старий і бідний, сам на людській ласці, з людських рук живу, з людської милостині.
- Правда, діду, - відповідає Настка прихильно. - Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довіку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.
Дід розреготався.
- Се так ти кажеш, дівче, - торгується дід. - Ти, що візьмете старого цигана до себе. А скоро лиш віддашся, мене і знати не схочеш!
- Е, діду, - опирається Настка і сміється з дідової недовірливості. - Не такі ми, діду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самі ви сказали, що з серця він м'який. То й вірте!
- Отже, в чім річ? - питає вже дід і сам цікаво. - Чи зіллячка вам якого треба? При собі не маю. Треба ще збирати.
- Е, ні. Не зіллячка, дідуню, - заперечує Настка, - лише розуму вашого старого і такого слова.
- Сло-ва? Ага! - сказав дід протягло з чудуванням.
- Слова, діду, і розуму...
- Кажи ж, най знаю.
- Діду, - починає наново Настка і глибоко віддихає, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. - Діду, - і її голос затремтів, уста не складаються. - Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за "Білим каменем", живе одна млинарка-вдовиця, на ім'я Іваниха Дубиха. Іваниха Дубиха сама богомільна. В селі перша багачка, для бідних милосердна. Оце знаю про стару. Та в неї є дочка. Одна-одніська, діду, пещена, як та птаха, і звуть її люди Туркинею.
- А-г-га! - сказав дід протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк і ждав.
- Оця Туркиня, діду, як у селі її звуть, вона чарівниця і прикувала Гриця. Мабуть, лихим зіллям серце відібрала, чорними бровами в дорозі нам стала. Старости в мене були, і ми вже по слові, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обіймає, Туркиню любить; мене він цілує, за нею сумує. Не може її забути, все вона йому сниться, все в червоних цвітах, з ніжними словами. Рятуй, діду, - благала далі дівчина, складаючи руки, мов до мольби. - Ти ж Грицуня знаєш, в нього м'яке серце, буде колибатися між нами обома. Буде гірко жити йому й мені. А все через неї, через чорні брови, через лихе зілля, через її намови. - І з тими словами Настка вмовкла, ніби стоячки умлівши, а дід задумався.
- Кажеш - дуже гарна? - питає по якійсь хвилині.
- Гарна, мов сама княгиня. Чорні брови має, каже Гриць... Очима манить, як та зірка ясна, а цвітом починяє. Що я, діду, вдію? Рятуй!
- І багачка - кажеш?
- На все село - кажуть.
- А - мати богомільна?
- Як сама черниця.
- Для бідних милосердна?
- Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та пані.
- А донька починяє? - питав дід недовірчиво.
- Бровами, і зіллям, і червоним цвітом, яким усе строїться, до себе приковує... О діду! - додала майже з розпучливим зойком дівчина. - Рятуй!
- Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? - питає знов дід і задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеї білої Настки, шкода і Грицуня, щоб двоїв душу. От і його Мавра двох так полюбила, а на самім останку - долю погубила.
Дід зітхнув і, здавалося, ще більше на палицю похилився.
- Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зілля не маю, не годен збирати. Хіба що примовлю, то одно ще знаю. Словами Дубівну відверну, інакше не годен, старість не вспіває... Коби мені Мавра...
Настка оживилася. Голубі її, як небо, і звичайно щирі, веселі очі замиготіли нараз якимось чудно зеленявим блиском, і вона обізвалася:
- Я вас навчу, діду. Я вже придумала, як її перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможіть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись - за нею побивався? Я їй вперед через вас погрожу... а як не поможе... знаю, куди піду... На горі Чабаниці живе одна ворожка, знає на все раду... До неї я піду. А вперед ідіть ви, словом погрозіть. Підете, діду? - просить.
Дід надумувався.
- А запросиш діда на весілля? - поторгувався трохи, а сам думками заєдно коло Гриця...
- Ой дідуню, приходіть! - кликнула дівчина врадувано. - Лиш перекажіть мої слова Дубівні, добре її злякайте, а сказавши моє, і від себе полайте.
- Так кажи, голубко, - обізвався дід. - Для Грицевого щастя піду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має Гриць спокій!
- Так, дідуню, - підхопила Настка і повторила: - Раз най має Гриць спокій!..
- Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, - почав знов дід.
Настка випросталася, відітхнула глибоко і почала:
- Відшукай, діду, Дубівну, проси милостині і, поблагословивши, таке їй скажи:
"Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі; що ти потаняєш злим цвітом і словом; що ти твориш лиха, відбираєш щастя.
І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна другу голубить. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабавом з нею він звінчається.
Що ти хоч від нього, прекрасна Дубівна? Щоб молоду покинув, до тебе пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш з смутком, як те марево.
І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців знайдеш і без Гриця. Молода Грицева, - знай, - на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив, тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме, заким доведеться старостів післати, тебе посватати.
І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої молодої, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
Чорними бровами ніби чудувалася, а з другої сторінки розум відбирала. Червоненьким маком ніби ти строїлася, а з другої сторінки до себе манила. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала...
Тепер спам'ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. До тебе вже не вийде більше і не жди, хіба що його побачиш де на чорнім коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбирала.
Та Гриць, як я кажу, давно Настку має, на тебе, Туркине, і гадки не має. Перестав любити тебе, чарівнице, і не буде більше до тебе ходити. Попрощайся з ним..." . Так, діду, - закінчила, мов змолола, Настка і, зупинившися, зітхнула, неначе скинула тягар з душі. І відвернулася.
Дід стояв довго мовчки, неначе все над чимось роздумував. Врешті обізвався:
- Ліпше тепер, як запізно. - Та згадавши нараз і Мавру, він аж посмутнів. По хвилині дальшої задуми додав: - Не зараз я оце перекажу, донько, що завдала ти, аж по третій заповіді, щоб не мала відьма часу весілля спиняти. Чорні брови здавна лихо все кували, і як хто не знає проти них ліку, той і в них пропаде, як в самій глибині. Слава богу, донько, що ти синьоока, лиха не коїш, добром розсіваєш. Я їй перекажу всі твої слова, та ще й від себе додам, що лише знаю. Нехай вона йде своєю дорогою, а Гриця не спиняє в дорозі до щастя. Я за нього молюся, здавна вже молився, він мені як рідний, для нього все зроблю. Не журіться нічим більше, добрі мої діти, хіба щоб весілля гарне спорядити. А бідних також просіть. Діда не забудьте. Дід вам заспіває, звідки Гриць походить, чому він тут, а за ним дід. Тепер щасти вам боже, доню синьоока, а Гриця пильнуй, від неї стережи. Поблищи очима, як та чорнобрива, а як він м'який, як самі знаємо, піде за тобою, а ту забуде. Дід своє зробить. Дубівну відверне, на сторожі стане Грицевого щастя - і буде гаразд.
Дід кивнув до дівчини головою і, не промовивши до неї більше ані словечка, відвернувся і пішов. Настка й собі погнала назад до хати, взялася за роботу і при ній співає...

* * *
Було три-чотири неділі перед другою осінньою богородицею. Гриць вибрався знов раз на приказ батька в сусіднє село за справунками і пустився на своїм коні сим разом через гору Чабаницю і саме білою стежкою. Було вже добрих кілька неділь, як не виїздив сюди до Тетяни. Раз - не було досі якось коли, бо батько, мов залізом, держав при роботі, а по-друге - він боявся Настуні. Помимо всеї своєї доброти і поблажливості, відколи про його любов з Тетяною дізналася, - була вона тепер готова за ним аж тут погнати, щоб не допустити, аби з Дубівною бачився...
Їдучи тепер отак крок за кроком, він роздумував про дівчат.
Як воно скінчиться?
Настку мусить брати, вже й посватав її. Що з Тетяною буде, він ще сам не знає. Дедалі по другій богородиці його весілля з Насткою. А вона ще нічого не знає, старостів вижидає. Вже давно її бачив.
Щоправда, він кілька раз виїздить сюди потайки, та якось так останнім часом складалося, що коли вона виходила в ліс - він був при роботі. Коли ж знов виїздив він у неділю крадьком проти неї, мати її в хаті потрібувала, вона не приходила. От і розминалися поволі їх дороги, дарма що любилися. Та господь знає, чи не на добре воно се так, хоча вона йому мила, мила. І яка вже мила! Та дарма...
Але бачитися - вони побачаться, хоч Настка і противна тому. Одначе тим, що він дав слово Настці до неї більше ніколи не виходити, він не дуже журиться. Що буде, то буде, а любити можна. Настку ж він бере, а Тетяна?
Тетяна? - повторив, допитуючись, якийсь внутрішній голос, що пригадував йому чи не Настчин голос, та тут і вмовк.
Що він з нею зробить?
Дві сватати годі. Нехай тепер зроблять обі лад між собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона вигадлива, на все раду знає, бона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер робить. Убити не уб'є її... Що він тут поможе? Здійме бучу? Дівчата всі однакові, до лиха причиняються, а відтак плачуть і голови засушують.
Що йому з них?
Добре, може? Гриць, споважнівши, зітхнув.
Яке його добро? Що двох нараз любить? Стільки його добра, що з Туркинею був у лісі, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось нараз Настка, стала між них, і все мов закаменіло - настав кінець. І добра Настка, і щира для нього, ліпшої він не знає... І не те, щоб вже немила йому стала, а він полюбив Туркиню. Ні, Дубівна в душу влізла, і забути не годен...
Але тепер що він з нею зробить?
З матір'ю її?
Іваниха Дубиха не жартує.
Коби хоч де побачитися, наборзі31[31] до себе всміхнутися, легше стало б серцю, що б вже там і не було - а так...
А далі?
Що далі? - спитав себе і не знаходив відповіді.
Далі... якось воно вже буде, - казала мудра Настка. - Вона красна і багачка, віддасться і без тебе. Що тобі журитися?
І справді.
Що йому журитися?
І в дівчат є розум. Нехай журяться самі. І вони любили. Тетяна також любила.
Чого тепер сховалася? Дізналася про його весілля з Насткою?
Може, й дізналася...
Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..
І їдучи отак, роздумуючи над собою і дівчатами та минаючи знайомі місця около білої стежки, роззирається він тепер то вліво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з "Білим каменем", де також з нею стрічався.
І чомусь сподівається він, що звідкись вийде проти нього Тетяна. Пишна, усміхнена, заквітчана в червоні свої цвіти, і скаже, як звичайно: "То - я".
Одначе, хоч і як він роззирається, хоч і як бажає його серце спокою "з нею", "вона" не виходить. Не виходить, і не чути її голосу.
І зітхає скорбно Гриць, морщить хмарно брови. Повинна була вийти, бажає його серце: він же тут. Щоправда, він її не сватав, як обіцяв, він її і не візьме, наведе на неї смуток; та хто саме тут винен? Він один лише?
Обоє винні...
Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досі... хоч раз один ще... Раз...
- Тур-кине! - майже не стямився він, як крикнув. "Туркине!" - перебігло таким відгомоном по противній залісненій стороні гори і умліло.
- Ти тут? - пігнав з неописаною тугою в голосі, як перше, покликом... і ждав.
"Тут", - відбилося лише слабо його власним голосом, відгомоном і стало тихо... Скільки не надслухував він з усіх сторін якого шелесту, скільки не прагнув його, ніщо не ворушилося...
Гриць запав в задуму - і не ждав більше.
Знав. Тепер вже не побачить її.
Мусила розвідатися, що він посватав другу, і не виходить, плаче...

Читати далі