В неділю рано зілля копала. 8-ма частина

 

* * *
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби сонна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзивалась:
"Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далі - господь є.
В лісі добре.
В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її, чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не заподіяла. А бережучи, заєдно молиться: "Господи, зціли, господи, скріпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що вперве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилилась, гробу бажає...
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері: - Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе - і бачить - у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла...
- Іди з богом, доньцю, до Маври, з богом і вертай, - виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила...
- Господи, зціли, господи, скріпи - від смерті сохрани... - прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.

Тетяна вже в Маври стоїть на порозі.
- Правда, Мавро? - було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі грали, пірвалися.
- Правда, доньцю, правда, - відказує Мавра, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. - І говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. - Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. "Хлопцеві дві любити можна", - каже. І він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду - мусить уступити. І що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів - то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше. Вона багачка, другий посватає, і все буде добре. Нею він не журиться. Йому гірше. Він має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весілля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самі дівчата лиха наброїли, його полюбили, і тепер він винен. Доста Настка гнівається, а то ще й вона заводить. Як він лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але він не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркині, що за тиждень в нього з Насткою весілля, але він її любить... Ой, - зойкнула вкінці Мавра, і мало що не сплакала. - Мені жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось і гірко. Мені жаль тебе, бо ти моя, а жаль і його, бо чимось і він мій. Господи боже, чому воно так склалося? А такий він гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись і в мене. Господи, прости, я хоч прогрішилася, чоловіка зрадила, але ти... - і урвала.
Тетяна не відповідала.
Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заєдно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: "Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!" - вона, не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала...
Біжить білою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серці - і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, що щось мусить статися. З нею самою чи з ним - не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досі не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знівечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шаліє щось в її цілком роздразненім вже мізку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Відтак знов виринає, змагається перша її думка, що щось мусить статися. Передусім статися, що б убило те лихо, що убило її щастя. Вона його уб'є. Вона чує, що уб'є. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не знає нічого... Нараз в її голові починає знов путатися. Хто винен? - питає сама себе. - Гриць? Ні, Гриць не винен. Він її любить, ось сказав і Маврі, що любить. Настка винна? Ні. І Настка не винна. І в Настки щастя нема. Її Гриць не так любить. - Нараз застановляється. - А може, і любить? О, любить, любить! - закричало щось кривавим зойком в її душі, перемагає, заглушує все попереднє. - Любить! Інакше би не брав. Любить! - і тут же заливається вона страшним божевільним сміхом...
Відтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Ні, Гриць не винен, її серце каже, що Гриць не винен. Се щось інше. Се те лихо винно, що в нім заховалося і його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона тото уб'є. Вона... Нараз станула, мов укопана, - закинувши руки позад голови, і роззирається блудними очима по лісі, по верхах дерев... Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в її мізку. Хто їй скаже? Ніхто. Бо ніхто не знає. Але вона сама. Раптом обзивається нараз щось в ній. Вона вже знає. Цвіт папороті їй скаже. Цвіт папороті! Вона знайде цвіт папороті, і він один їй скаже, щоб ніхто не знав, ніхто не чув. Скаже. Хто знайде цвіт папороті, казав їй раз Гриць, той все на світі знає, і своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, - шаліє в її мізку, - щоб його нігде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки... Нігде не було. Тоді буде добре. Але скоро, скоро треба... іти... скоро... щоб не було пізно... і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу...

* * *
Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. "Що замикає її уста?" - питала себе сумно. І їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі... Що ще далі буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку хворобу не впала. Або... або... що ще гірше... аж страшно подумати, - з розуму не зійшла... І так буває.
Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала - мала; се перший раз в житті - грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе - воно повторилося... Від кого потяглося те лихо? - питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею і Тетяниною різниця хіба та, що то з нею скоїлося в пусті, а оце тут, в лісах...
Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе - і вийшла.
Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.
Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої гори і яром, з шумлячим потоком - і ніби зумисне перед її хатиною - станув.
Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.
Мавра молиться до місяця, в нім душею потонула, а з тим і в Тетянинім горі. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калічать, її серце крається на згадку страшного терпіння бідної зрадженої дівчини, що, не знаючи зла, і його сама ніколи не чинила, - нараз мов з небес в саму безодню упала. І все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душі якась струна жалю і за Грицем. Він сирота, як їй розказував, без матері, батька, підкинена дитина. Годованець. Звідки, що, яких родичів? Він не знав. На призьбі під хатиною господарів в лахмітті знайшли; ніби "в циганськім", як докоряла іноді господиня.
Мавру в спогаді тих слів мов гарячою кров'ю обілляло. Її дитина з-під її боку зникла, а в багатих господарів в третім селі відси в "циганськім лахмітті" на призьбі якась підкинена дитина знайшлася.
- Господи боже! - зітхає вона і здіймає в якійсь німій муці, молячи, руки вгору і мов божеволіє на думку, що... може... може... може - аж скричало щось в її душі - се її син! Він же такий подібний... до її любка32[32] з пусти, а її дитина біла була, господи боже, біла! Та ні, ні, се вона ось тут, в тій самітності, та тепер з жалю за Тетяною збожеволіла цілком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... - обізвалось над усе з болісним зойком її серце... Тетяна розбита. Ним розбита.
Та він - чи винен?
Іноді - оповідав він їй, оправдуючись перед нею за Тетяну - іноді його серце кудись так тягнуло в інші місця, в далечину, на кінець світу, здається, що він був би без упину ішов. Шукав причини, сідав на коня і гнав з дому, щоб лиш іти, зміняти місце. В такій одній тужній, добрій чи лихій годині стрінувся з Тетяною в лісі. Він її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день і ніч, її очі, її чорні брови, її червоний цвіт, чув її сміх і тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодій, в світ навіки втік, якби не була і вона його полюбила. А як полюбила, то вже в лісі сходилися, і все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже він. Хоч застріль його, а він вже такий. І що з ним зробиш?
- Та й ви самі, матінко, - казав їй, - остерігали з карт не любити чорні очі, бо, мовляли: "чорні з синіми в пару не укладаються. Бери такі, як твої, буде доля ясна". І ,от і в нього воно не укладалося. Мусить Настку брати. І лиш .одна та Настка його вкупі держить, любить і прощає, хоча б він і що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, і він її не лишить. Тетяна в своєї матері одна, горя не зазнає, поплаче, посумує, а далі по всім... за другого вийде. Він нею не журиться, хоч йому жаль красної Туркині, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено...
Отаке казав їй, як у нього була - і інше ще.
Дивлячись вперед себе на гори та небо, засіяне зорями, і на місяць, вона гірко усміхнулася. Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..
Думаючи отаке, Мавра, не помітивши сього, майже аж сплакала. Бог знає, як перенесе своє горе бідна дівчина. А її мати? Цілий свій вік за свою дитину молилася, людям добро чинила, її саму від смерті, голоду врятувала, - і обидві вони, мов одна мати, над дівчиною дрижали, сторожили - а прийшлось вкінці - від смутку-горя зберегти не вспіли. От відійшла нині від неї, мов підстрелена, не обізвавшись ні словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемінилася.
І думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною і нічого не годна видумати ні в один бік, ні в другий. Дала б любистків, матригунів Грицеві, щоб його до дівчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зійшла. Одної хвилі говорить, як належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А й Гриця їй жаль... Вона Настки, яку він бере, - не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не доріс він щастю злучитися з нею? До кінця її любити? До кінця!! Красою своєю? Він же красний, як той місяць на небі. Іншим чим? Не знає. І вона чує, що не годна тут щось розібрати, і що тут щось плутається, заглушує її, що не для її ума... Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому і чужа, бідна циганка лише, якої він, може, в житті і не згадає більше - їй чомусь жаль Гриця, і ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає.

Було вже коло півночі, а Мавра все сиділа, тонула в гадках.
Сон її не брався.
До місяця, зір молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену ніч, самітний, в глибині лісів, як вона? - питала себе.
Ні. Не самітний.
Округ неї столітня деревина, проти неї місяць, а долиною, в пропасті, потік. Жене, шумить в святім супокою ночі, виблискується плавучим сріблом до магічного сяєва місячного, а в висоті зорі...
Не самітний.
- Господи, змилосердися над нами, відпусти нам гріхи наші, - прошептала, вдарившись кілька разів в груди, Мавра і вернула в хату.

* * *
Світлиця в Іванихи Дубихи слабо освічена. Перед великою іконою пресв. богородиці горить, блимає світло. Іваниха Дубиха лежить напівроздягнена на своїй постелі і надслухує; а надслухуючи, чує, що Тетяна, котра недалеко від неї лежить, все з одного боку на другий прокидається... і від часу до часу щось незрозуміле говорить.
- Не спиш, доньцю? - питає врешті мати, що сама ще ока не примкнула, а все наново горем доньки перемучуючись, кождого її руху стереже.
- Ні, - відказує Тетяна і зривається з постелі на рівні ноги.
- Що то шумить, мамо? - питає.
- Це ж наша ріка, донько.
- Ріка?
- Так. Над котрою наш млин і наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи. Господь все з тобою. Він все стереже тебе. А в твоєї матері лиш ти одна на світі. Спи...
- Я йду, мамо, я йду, - відказує Тетяна спішно і вже стоїть на рівних ногах перед матір'ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. - Я йду.
Мати жахається її, майже умліває з жалю-остраху.
- Куди йдеш, рибчино? - питає лагідно півголосом і бере так само обережно руку доньки межи свої долоні.
- Цвіту папороті шукати, - відказує дівчина спішно. - Буду все знати - казав Гриць - все. Я йду, мамо...
Мати бачить перед собою з переляком лиш двоє блудних чорних очей з блідого змарнілого лиця.
- Не йди тепер, донько, ніччю, - втихомирює, давлячися сльозами, - тепер північ. Підеш завтра. Мене саму лишаєш?
- Завтра не північ, - відказує Тетяна і зараз, мов опам'яталася, сідає слухняно коло матері.
- Завтра не північ, донько. Завтра неділя.
- Неділя. Так, так, неділя, - підхоплює Тетяна і додає, надумуючись, півголосом: - Мавра казала: "В неділю рано", і нараз урвала, мов стала щось інше пригадувати. А по хвилі почала знов: - В неділю рано...
- В неділю рано, - підхоплює собі мати і потверджує: - В неділю рано підеш. Обидві підемо господу помолитися.
- Цвіту шукати, - прокидається знов Тетяна неспокійно і шукає блудними очима за чимось у хаті.
- Цвіту шукати, - повторює спокійно півголосом мати і обіймає і тулить хору доньку до себе, коли тим часом її очі заливаються слізьми. - Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирює її і гладить і тулить до грудей, мов малу дитину.
- Все буду знати, - каже співучим півголосом Тетяна і тулиться тісно і довірочно до грудей матері, заплющуючи очі мов до сну. - Все... бу-ду зна-ти.
- Все будеш знати, - відказує мати так само півголосом.
- А як сніг упаде, буду в твоїй хаті, - обзивається знов Тетяна.
- Будеш у моїй хаті, - відказує осторожно шепотом мати, зрозумівши інстинктивно, що донька з Грицем розмовляє.
- Я прий-ду! - кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матері. - Я прийду.
- Прийди, зозулько, прийди, - відказує все шепотом мати і перестає дихати, щоб божевілля не зворушувати, рухом не збільшати. - Прийди!
- Я Туркиня...
- Туркиня моя пишна.
- Твоя одна на світі...
- Моя одна на світі...
- Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
- Моя...
Врешті утихло.
Тетяна дише неспокійно, а по лицю матері зсуваються чимраз частіше великі пекучі сльози.
- Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна.
- Моя.
Врешті утихло.

Іваниха Дубиха не рухається більше, а дивиться, мов на ангельський образ, на бліде лице своєї нещасної дитини, котра що кілька хвиль то опам'ятовується, то знов блудом думає.
Через кілька довгих, мов убитих, хвиль спокійно...
Іваниха Дубиха схиляється впосліднє над нею і глядить крізь сльози і дрижить.
Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
Так. Здається, спить.
Ба ні.
Не спить. Ось вона підносить голову з грудей матері, розкриває великі свої блудні рчі і питає знов:
- Що то шумить, мамо?
- То наша ріка.
- Ріка?..
- Так, доньцю. Що над нею наш млин і наша хата стоять.
Тоді Тетяна затулює наново очі і, притискаючись з неописаною ніжністю і довірочністю до грудей матері, усміхнулась і починає півголосом співати:
Гей, на Івана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
Красна дівчина долі шукала - гей, гей, гей!..
- Гей, гей, гей... - повторює мати і хлипає, давиться своїми сльозами. - Гей, гей, гей...
- Долі шукала, - обзивається впосліднє, засипляючи, Тетяна.
- Долі шукала, - пішло умліваючим шепотом з уст матері...

* * *
В неділю рано жене Тетяна в ліс.
Мати не здержує її, бачить - гірше, як.супротивляється. Нехай, - думає, - відсумує своє горе в лісі, де його здобула; нехай буде їй якийсь час свобода і воля по душі у всім, що забажає, а там побачать...
Тут вдолині вона не годна її успокоїти, тож як її серце бажає, так нехай їй буде. В тишині лісу вона поволі подужає. День за днем, чимраз більше доведе її до спокою. А там... може, і стара Мавра розважить потрохи своїм словом, вона їй як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.

Іде Тетяна не своїм кроком то в гору, то вдолину білою стежчиною; раз з широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрімає, а все про лихо товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити. Аж і опинилася коло Маври.
Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотіла. Вона по цвіт папороті прийшла. Ага! - схаменяється нараз, - вона хотіла того, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмівається. Мавра не дасть ради. Її від Маври відпихає, їй від Маври страшно. Мавра вже не любить її... Вона любить Настку.
Розпачаючи отак, Тетяна не помітила, що опинилася коло відчиненого вікна Маври...
Так. Їй від Маври страшно. Тому вона під її вікно сховається. І з тою напівбожевільною думкою вона притискається під вікно на призьбі до стіни і, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звисає чорним шовком по плечах, і, стуливши очі, - сидить нерухомо. В її душі заходить щось страшне. Вона нараз не знає, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хіба пригадає... і, ніби пригадуючи, вона безтямки риє в волоссі...
Чи чує які звуки округ себе?
Ні.
В її голові мішається і Мавра, і Гриць, і цвіт папороті, і вінок з Івана Купала, і те лихо, що в Грицю заховалося, і котре вона має убити... остаточно вона не знає нічого і шарпає все далі несвідомо довге шовкове волосся своє.
Нараз... здіймає голову і підсуває високо чорні брови... що се? Чи вона сього досі не чула? В Мавриній хаті мужеський голос. Вона напружує слух... і слухає. Слухаючи, мов відзискує свідомість, і з тим чим раз, то блідне.
Всередині в Мавриній хаті чує той самий голос, що передавав їй звістку, що Гриць Настку бере, двох відразу любив. Він саме оповідає, щоби їм обом, Маврі і йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповісти йому, чий він син, бо він циганів не любить - і, може, і господарів проти себе зворохобить, як довідаються, що він... бідної циганки син і цигана внук. Ліпше, радить той голос, переждати аж по його весіллі з Насткою. Від сьогодні за тиждень в неділю їх весілля. Вони пождуть і аж по весіллі підуть до нього і розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рівновагу душі. Зачувши наново про весілля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала - і блискавкою з свого місця зірвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозі, а за нею і старий Андронаті, вона вже знов в ліс погнала...
Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий і те саме повторив! Знов про Гриця і Настку. О, о, о! Знов, і знов, і знов!.. І знов діється з нею щось, чого вона не знає. Бігла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далі зсувається безсильно до землі і бачить: вона під "Білим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, і тут він зараз буде.
- Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом і - ждала. Не довго ждала так. В ній піднялась нова думка: "Прийде він?" А зараз по тім підсунулась інша: "Хто винен? Синьоока Настка? О ні. Настка не винна. Гриць винен? О ні; вона його любить, і він нічого не винен. Він ні. Се лихо винно. Лихо в нім сховалось, щоб його ніхто не найшов, що Гриця здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно винно. Вона його уб'є. Вона його в Грицю найшла, і вона його в нім уб'є. Так, в нім. Не буде його відтак ніде. Ніде, ніде на всім світі. Тепер вона йде до Гриця і розкаже все. Нехай знає і він. Вона йде до Гриця..." І підносячись на руках з землі, свої широко створені очі спиняє нараз на широколистім зіллі з-під "Білого каменя"...
- Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з дикою якоюсь втіхою. - Твого зілля повно! "Ага, Мавра! - заблисли їй спогади про стару циганку, і знов починає їй в мізку плутатися. - Що казала Мавра про зілля з-під "Білого каменя"? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо - учила Мавра. "В неділю рано - казала - зілля копати, в понеділок пополокати, в вівторок варити, а в середу.." в середу?" - киплять в її голові думки і тут ніби вмовкають...
Вона усіла наново на землю коло зілля, підсунувши високо чорні свої брови, і - нагадує. В середу? "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона вже знає, - стрілило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю весілля!!
Так. В неділю, казав старець, в неділю весілля. І з тим задивлюється знов на зілля. Його тут повно. Аж само в руки лізе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'є ним лихо, що в Грицю сховалося. Але... борзо... борзо... щоб не утікло. І з судорожно дрижачими пальцями, в шаленім майже поспіху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зілля і ховає в подолок. Відтак, нарвавши його над міру, стає на рівні ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землі, і кличе з усієї сили: "Я прийду!" А зараз по тім, наслідуючи голос жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врешті вмовкає, задивившись великими очима та підсуненими вгору бровами кудись далеко, і слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дійшло, обзивається почерез пропасть і тут же завмирає: "Люблю!!"
Настав вечір в середу перед весіллям.
Мавра стоїть коло своєї лави і перебирає при світі зілля, роздумуючи, котре б дати Тетяні, щоб її жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нині знов у Іванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побіліла.
Та от вже і перебрала зілля. Вона дасть Тетяні зілля з-під "Білого каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кидає - з примівкою: серцю, голові дає спокій; а дати забагато, воно іноді і смерть приводить.
Нараз в тих гадках вона зупиняється. Ні. Нині вона вже не годна Тетяні зілля дати. Вже пізно, і Тетяни вдома нема. Хіба, може, завтра. Вже третій день, як вона, нещасна, лісами блукає, ба навіть десь аж в сусіднім селі її бачили, де й ночувала. До того нині обіцявся і батько прийти до неї, а може, й зараз надійде, тож не піде з хати.
Так розгадувала Мавра, перекладаючи і перебираючи різне своє зілля.
На всі гори, скільки тут здіймаються, немає щасливішої від Маври. Вона віднайшла свого батька, якого вважала мертвим, і знає, що Гриць з угорської границі, годованець Михайла Дончука, се її, вкрадений від неї, її син. Довідавшись про те все, її бралося зразу божевілля з радості. Вона бідна, змарнована циганка, сама на цілу гору, на цілий ліс, вона мати прекрасного хлопця, а її батько, Андронаті, живий. Був ось тут. Він довідався припадком від Гриця і Настки, що на Чабаниці живе циганка-ворожка сама одна і зараз же відшукав її.
Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднів, з турботи і жалю, туги, але плакала і з радості, коли батько ступив в її хатину і вони пізналися! Він ледве пізнав її, так вона постарілася, а вона аж перелякалася довгої білої його бороди і згорблених плечей. А відтак настало каяння. Він вже був під її хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолювався, а вона його не пустила! А вже тоді були б віднайшли себе, був би він, білоголовий, коло неї зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину Мавра каялася, гірко плачучи. А вже тоді сповіщала їй карта, що в її хату падуть два чоловіки.
Старий і молодий. З одним щастя, з другим горе.
- З вами щастя, тату, - говорила зразу, - з вами щастя, а з котрим би горе?
- Був ще в неї хто з чоловіків? - питав старий. - Від часу, як вона його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай.
Вона гадала, роздумувала, аж і пригадала! Лиш один був пишний-препишний хлопець на чорнім коні. Йому вона і в карти кидала, долю вишукувала. Остерігала двох не любити і сповіщала далеку дорогу; щастя йому падало, але губилось в дорозі, та се вона йому не казала. Він їй добре заплатив...
При тім її оповіданні в старого Андронаті очі усміхнулися чорним блиском.
- Не питала вона, як він називається? - питався. Не питала. Лише знала стільки, що він викликав в її душі жаль, бо такий, як він, був лиш той, котрого вона, грішна, любила і через нього в своє горе попала. Молодий і красний. Точнісінько так він виглядав.
Тоді розказав їй старий батько, як поступив собі з нею, щоб їй врятувати життя, на яке Раду напосівся. Тоді напоїв він всіх трунком, заправленим зіллям, а за тим і її саму, щоб могти її винести. Слава богу, йому все вдалося. А дитину мусив підкинути багачам, щоб не вбив її Раду, далі, щоб коло хорої в лісі не загинула, і ліпшої долі, як циганська, зазнала... Про неї, Мавру, сподівався, що вона не пропаде в світі, найде притулок між добрими людьми, і він її колись віднайде. До внука він не признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш від часу до часу навідувався, щоб переконатися, як йому живеться. І переконався, що в добру годину підкинув дитину, бо в добрих руках опинився хлопець. А тепер він її на всю милість просить не признаватися ще до нього, доки не відділить йому його господар землі, не стане він ґаздою в своїй власній хаті. Його господарі - люди заможні, горді, могли б діда і матір з хати викинути, а хлопця не наділити землею. Нехай вона ще жде, нехай мовчить, як і він, а все вийде на добре! Хлопцеві і їм. Ось він скільки років мовчав, як камінь, і на добре вийшло. Гриць незабавки жениться, піде на своє, а його молода, добра білолиця дівчина, заможна, обіцяла йому, що візьмуть його, старого, до себе. Він їй зробив одну прислугу і на її поміч найбільше числить. А як він коло них раз опреться, Гриць матері своїй не випреться. Тепер нехай вона ще помовчить і хлопцеві щастя не псує. Вони на весілля підуть, здалека будуть, як бідні, придивлятися; на весілля він їх просив, а там... нехай жде. Прийде час, заговорять. Мавра опиралася. Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв і кляв, ба навіть, по своєму звичаєві, з лютості кілька разів її ударив. Аж тоді Мавра покорилася його приказові і з його радою погодилася...
Тепер лиш одно її щастя мутить, одно її гне додолу, давить. Велике горе Тетяни, заподіяне її сином, і біль доброї Іванихи Дубихи. Чому не любив Гриць Тетяни до кінця? До кінця? - питала вона в розпуці майже сотню разів. Який оборот було би все взяло як для них обох, для її бідної матері, так і для неї самої! Чому, сину мій, чому роздвоїв так свою душу? А ще й вона причинилася до Тетяниного горя, ворожачи йому, остерігаючи його... перед чорними очима!..
Жура і жаль про Тетяну не дає їй спати, не дає їй їсти. Вона чи не на все життя позбавлена. Хто знає, чи й прийде вже цілком до давнього розуму Тетянка! Хвилинами вона, здається, ніби при умі, оповідала їй Іваниха Дубиха, а хвилями божеволіє, не пізнає, не бачить нікого, а все Гриця згадує і лихо. Який кінець тому буде? Чому, боже, так тяжко людям до щастя дібратися? От хоч би тепер і їй. Сина віднайшла, а Тетяну - тратить. Сама майже не знає, хто тепер ближчий її серцю. Він чи вона? Тепер одно вінчається, а друге остає без долі, розбите...
Чому Тетяна їй не звірилася? Цілком зараз спочатку? Чому так таїла, щоб мати не розвідалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо! Мавра аж сплакала, згадавши молоду дівчину чудову, та - збавлену власною її дитиною.
Відтак гірко усміхнулася. Ось як син в батька вдався! Дві душі в нім. До Настки горнувся, а її Тетяну любив. О, коби Тетяна була зараз з усім призйалася. Ба... Коби! Коби вона була тоді знала, що її син живе. Тоді!!! Але батько... і нараз урвалися її думки. Вона винувата. Вона, однісінька вона. Батько її, ще коли впрошувався, молив, а вона не впустила. Тоді він закляв. А він страшно кляв. Чи не закляв він тоді її щастя, а прикликав горе?
Не винен тут ні Гриць, не винна ні Тетяна, а винен... винен... хто? - питає себе Мавра і плаче. Грицю ти мій, сину, чому так в батька вдався? Чому не в матір... і тут, як перше, думка її урвалася. Чи була вона, його мати, ліпша? Вона ж мала чоловіка, а зрадила його. О, о, о! - застогнала нараз і вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. "Гріх, гріх, гріх! - ридало її серце. - Який страшний, великий, який без кінця. Гріх винуватий всьому, він один!.."
Але вона ще врятує Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона врятує. Коби лиш до неділі, коби лиш по весіллі, вона візьметься до неї, приведе назад до розуму, ладу. В неділю рано-ранесенько під "Білий камінь" піде, зілля накопає, буде пробувати. Зразу самим зіллям потрохи усипляти, відтак примівками, відтак через сім неділь мольбою до нового місяця, доки не успокоїться. А там... з часом вона Гриця забуде і за другого піде.
Отак думає, передумує Мавра, перебираючи та впорядковуючи різне своє зілля, котре вже від чого, коли нараз чує.. щось застукало до її дверей.
Вона прокинулася.
Хто до неї о такій пізній годині? Се вже далі північ. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пішов по милостині до недалекого містечка. А вона тут за скорбними думками та всім своїм зіллям сном припізнилася.
Чи не Тетяна се?
- Хто там? - по звичаю своєї осторожності питає і надслухує.
- То - я! - відказує якийсь голос.
- Тетянка? - питає Мавра і надслухує знов, може, й вона, нещасна, лісом блукала і за світлом до неї добилася.
- Ні! То - я! - відказує знов той голос.
Мавра відчинила.
Перед нею станула дівчина. Висока, молода, в лиці біла-біліська, з заплаканими очима.
Цікаво придивляється їй Мавра, і її переймає при виді цієї дівчини прикре почуття.
- Тобі що, доньцю, о такій пізній годині? - питає. - Тепер далі північ. Але сідай - ось тут. Твої очі плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай іде до Маври, - говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує.
- О, рятуйте, мамцю! - кличе дівчина з розпукою і падає на лаву.
- Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! - і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. - Царю ти небесний - чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то... вона... вона!! - і, не докінчивши, знову гірко заридала.
- Цить же, доньцю, цить же, - вспокоювала Мавра і піднімає дівчину догори. - Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.
- Я, Настка, Грицева суджена! - кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. - Йому починено. Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз прийде, а далі вмовк...
- Грицева наречена? - скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.
- Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в неділю, мамцю, наше весілля...
- Грицю! - скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. - - Сину!!! Сину ти мій, сину! Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь!! - Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу33[33] перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали...
Біжить стара Мавра під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, і туй-туй паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.
- Йому починено, його затроєно! - кричить в один голос до старої Маври. - Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва...
- Тетяна! - кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. - Ось що гріх, що гріх! - стогне і звільняє крок - далі вже не годна...
Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенісся...

* * *
Коло Грицевої хати - сум і повага.
Посхилялись старі ґазди всі, що Гриця знали. Посхилялися в смутку і мовчки ждали. Умліває в хаті білолиця Настка, молодиці плачуть. Товариші-хлопці походжують, утираючи сльози. А матері, перешіптуючись, хрестяться і моляться...
Перед хатою лише що скінчилася тяжка, гірка сцена. Циганка Мавра в нечуваній розпуці кидалася вовчицею на старого батька. Він її сина, - заводила, - від неї забрав, підкинув багачам, щоб зазнав ліпшої долі, як циганська, і ось яка доля постигла його в багатстві...
І ніхто не бачив досі такого ридання, такого поведення, як у бідної циганки. Кидалася лицем до землі, роздирала на собі одіж, знімала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Співаючи, ридаючи, заєдно розпачала - аж доки не ув'яла:
Старий Андронаті зразу боронився, а відтак умовк.
Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тіла на свій жебрацький костур - він мовчав. Сам не замітив, як остаточно по голосінні зболілої доньки заслухався в жалібну гру трембіти, що неслась горою недалеко хати.
Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.
Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала - пригадав він собі.
Він тоді стояв рано зі сходом сонця високо на горі сього села і держав білого внука на руках... Держачи отак, ґлядів в сивій ранішній імлі .дитині за долею. Імла не здіймалася. Не бачив він тоді через імлу сонця, але воно було! В його внука була доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за імлою - чому не осягнув її?..

* * *
Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.
Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.
Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.
Може ж, діждеться...
Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам'яніє.
Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Ні. То Мавра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Нараз - що се? Сину божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Іваниха Дубиха біліє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.
Так. То вона.
Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то - вона.
Ніхто не рушається.
Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчання, і обзивається напівспівуче: "В неділю рано я зілля копала, в понеділок рано пополокала... цить, Мавро, - додає, прохаючи, - в вівторок, Мавро, - додає, прижмурюючи очі, мов нагадує собі щось, - зілля я варила, а в середу рано... - нараз уриває... - цить, Мавро, - просить з неописаною ніжністю в голосі і цілковито блудними очима, - цить, я лихо убила... твоїм зіллям, Мавро, з-під "Білого каменя". А він переспиться. Цить! А в неділю весілля. Цить! - і, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокої утоми, голову аж низько назад - затулює очі... Всі закаменіли.
Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.
- Суко! - скричала нараз не своїм голосом. - Ти мого сина струїла. Ти, ти, ти! Гинь! - і одним-одніським п'ястуком валить дівчину додолу. Та тут вже Іваниха Дубиха опинилася коло доньки.
- Стій! - крикнула, що всі потрухліли. - Мене ось добий. Вона вже готова, а мене добий!
Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожне за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:
- Доню моя люба, одна в мене в світі - ти Гриця струїла?
Тетяна усміхається.
- Цить, Мавро, - шепче, підсуваючи високо чорні брови, - лихо в нім сховалося... цить! Вже ніде лиха не буде...
- Доню! - молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. - Ти? Скажи правду всім, ти? Як господу богу скажи...
Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як перше, судорожне за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:
Гей, на Івана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
Красна дівчина долі шукала - гей, гей, гей!..
Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати...
Мовчки... без словечка... повалилась Іваниха Дубиха додолу...

* * *
Поховали Гриця, розійшлися люди.
- Ходім, Мавро, - обізвався вже по всім старий Андронаті до своєї доньки. - Ходім між циган. Тепер ми тут знов старці...
- Ходім, тату, - каже Мавра твердо, як камінь, і подала старому довгий костур в руки. - Тут вже мій гріх скінчився.
І пішли.
Злегка лиш колишуться ті сосни і смереки, яких вони, ідучи не раз білою стежкою, мимохіть дотикались злегка, і колишеться лісовий шум в воздусі, успокоюючи порвані струни в душах, доки не вийшли з лісу; а коли його оставили, він згубився цілком, і над лісом схилилася ніч...

* * *
Іваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь ліс і сховки, куди заходила Тетяна, і не найшли її. Вона без сліду пропала. Настала вже чи не сама північ, а Іваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелі - заєдно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже північ. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазоріє. І - коби вже й зазоріло... А як вона верне, тоді забере її з собою в монастир і віддасть її господу богу. Господь один її зцілить - скріпить. Господь один - а відтак нехай діється далі його божа воля...
В хаті тихо, мов у святині, лиш дрібне світло блимає і часом прискає перед іконою пречистої діви, - Іваниха Дубиха жде, надслухуючи, і її стулені очі заливаються безустанно слізьми.
От-от - знов якийсь шелест. Ні. То ріка. Вона не вмовкає. Кілька разів і збудиться вона з півсну, ріка все її дразнить, мов чогось домагається.
Нараз... і тепер вона не помиляється. Вона чує. Чує виразно, лиш не знає розрізнити - що се. Чи се бренькіт бджіл причувається їй, чи се ніжні струни, чи се ангельські голоси? Не знає. Але вона чує і не помиляється.
Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрія, мов бренькіт бджіл, мов шовк, що волічеться по струнах - предивно ніжний, співучий голос, що всю її душу мов у облаки небесні здіймає:
Гей, на Івана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
Красна дівчина долі шукала - гей, гей, гей!..
Іваниха Дубиха прокинулась, зірвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був її любий голос. Вона шукає під вікном дверей і співає...
Іваниха Дубиха встає як змога скоро, спішить, хитаючись, до дверей, розриває їх і бачить.
Вона, мабуть, спала. Надворі ясний день, усміхається сонце і вказує все ясно - лиш Тетяни нема. Іваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи їй спів Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справді? Та тут заблисла їй страшна думка до голови, і вона спішить до челяді...
Ідуть всі над ріку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там сліди.
Пішли...
Не довго ішли.
Там, де глибина царювала, де камінь-велет спокійно означав неповорушну глибину ріки, де на дно її утонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку. Другий, припершись аж до берега ріки, ждав - і як той, і собі не рухався...
Стоїть Іваниха Дубиха і дивиться без слова на ті два цвіти, а з нею і вся челядь.
Довго, довго дивиться вона на них - далі відвертається...

Відвели Іваниху Дубиху.