Земля. 4-та частина

 

Нараз урвала. Завернула звільна, неначе невидимою, зростаючою міццю силувана, голову знов просто в синявий, освітлений напрям, де на полях, що знижувалися, темнілися тепер оази лісів... Дивилась туди хвилю вигребущими, заляканими очима, з болісно зморщеними бровами, не звертаючи ні погляду, ні голови ані на хвилиночку від того місця. Нараз обхопила пальцями його рам'я міцніше. Почала мов у болю стогнати, а відтак легко зойкати:
- Вже знов... вже знов...- а відтак скричала, як перше, з несамовитим перестрахом: - Знов летить!
Він пірвав її з собою.
Вона плакала голосно, а він смертельно перелякався.
- Ходи! - кликнув, хрестячися та дзвонячи зубами.- Тут нечисте місце! Ходи! - І, піднявши з землі гриби, що вона в перестраху опустила, обвив її рукою й потягнув дальше.
Ішли, притулившись тісно одне до одного, між високим збіжжям.
Вона утирала очі рукавом, оглядаючись раз по раз боязко поза себе, перемагаючи все наново напливаючий плач, і йшла послушно за ним, коли місцями мусив сам ступати вузькою стежкою.
- Не вертай сею дорогою! - просила благаючим голосом і притискаючи його руку до себе.- Я боюся!
- Мені не станеться нічого, голубко! - відповів рівним, поважним тоном.- Мені не страшно! Я не боюся!
- Тут щось нечисте... на тебе й на мене, Михайле,-промовила в розірваних реченнях, тулячись тісніше до нього.- Я се виділа тепер!
- Що ти таке виділа?
- Щось страшного, не знаю напевно що! Щось престрашного... закривавлені, вогняні шмати... з двома розжареними, несамовитими очима, що зближались до нас у шаленій скорості. І так скоро, як воно летіло до нас ураз із лісом, так само скоро зникло. Боже, що се могло бути?!
Його пройняла дрож, і він перехрестився. Був забобонний, як батько й мати, як взагалі більша часть люду його села.
- Місячні ночі все таке з собою приводять! - сказав опісля в поучнім тоні, щоб вона успокоїлася.- Але воно не може хрещеному чоловікові заподіяти лиха! Ади, там недалеко панського дому, де виїжджається вже з толоки на дорогу, коло малого яру, яким можна найборше дістатися до нашої хати з толоки. Там також нечисте місце! Завжди, як місяць вповні, показується там великий чорний пес. Той пес гуляє на одному місці і не пропустить жодного чоловіка дальше, доки не схоче. Ні за що в світі не пропустить!
- Ти видів його? - спитала боязко.
- Ні! Я ні, але старий Петро казав, що бачив його раз! Він вертав,- оповідав одного разу,- пізно з села додому! Ніч була ясна й місячна, як нині. Він ішов сам. Чим ближче доходив до того місця, тим більше ослабав у колінах. І нараз станув перед ним величезний пес із огняними очима і витріщився на нього. Він і собі вилупив очі на нього. А коли відтак здіймав руку, щоб перехреститися, пес зник, а він, знаєш, він лежить, як сніп, на землі!.. Вже пізно по опівночі прийшов до себе, здійнявся з землі й поволікся додому. Казав, що ще три дні по тім чув слабість у колінах із страху. Воно вже так буває! - докінчив кріпшим голосом.- І в таких хвилях треба все лиш про хрест пам'ятати, треба зараз перехреститися. Відтак не видиться вже ніколи нічого!
- А я забула про хрест, Михайле! - сказала вже відважно й спокійніше і усміхнулася, мов дитя, з вогкими ще від сліз очима, неначе відкриваючи щось нового,- і тому виділа я те ще раз. Але тепер буду вже все пам'ятати про хрест,- і, сказавши се, перехрестилася побожне, склонившися глибоко до землі. Відтак обізвалася, відітхнувши: - Тепер я вже не боюся! А нині так ясно, що можна б цітки збирати! Але ще нема півночі! А я таки страшно перепудилася! - завернула вона на попередній предмет.- І що се могло таке бути, що я бачила? Що се могло таке бути? І ніби знаю, що воно було, а прецінь не знаю!
- Не згадуй! - обізвався він щиро.- Нехай воно від нас щезає!
- Нехай щезає! - повторила поважно, а по хвилі додала: - Зі всього я лиш припізнилася! Пані наказувала не бавитися допізна, а я якраз забавилася. Ходім швидше, Михайле! Дома будуть мене ще потрібувати!
І прискорили мовчки кроки. Ішли все ще вузенькою стежкою полем, та лиш уже тепер високою кукурудзою. Шовкове листя її неначе шепотом відзивалося до них, коли одно або друге, переходячи повз струнких ростин, десь-не-десь діткнулися або й відпирали її зі стежки руками. По недовгім часі спинилися недалеко білої хати Докії, а заразом коло дороги, що вела до панського дому. Тут обняв він її.
- Поцілуй мене тут ще раз, зозулько! - просив ніжно.- Далі не піду з тобою, бо люди будуть видіти! Не треба тепер!
- Не треба, не треба! - відповіла живо, обнімаючи його тісно за шию.
- Бог видить! - закинув півголосом і поцілував чисті її уста.
- Лиш бог один видить! - відповіла з цілої душі, відтак розсталися.
Вона пішла, а він остався ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою дорогою, а відтак як минула білу хату Докії, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерічка, так ішла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей.
Він чув себе вповні щасливим. Вона його любила, й хотіла на нього ждати, і... буде його жінкою.
Відтак перехрестився і пішов назад стежкою, що вела в ясно освічений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрімаючи, закутаний у синяво-сріблисту мряку, й вижидав його з отвертими дверима і двома дрібними, проти місяця зверненими, тепер ясно-блискучими віконцями...

IV

Того самого дня, зранку, спостерегла Марійка, що в неї знов пропала одна велика курка, і завела голосний лемент.
- Треба спитати Саву! - обізвався Івоніка, що сидів недалеко хати, клепав косу і на всякі нарікання й допити своєї жінки не мав досі жодної відповіді.- Він же ґаздує тепер коло курей! Оноді чув я, як казав, що половик61[61] ухопив одну!
Вона розсміялася, викрививши уста.
- Прокляті половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тоді, як вони сплять!..
Старий підняв голову і глянув на жінку. Щось більше важного прокинулося в тоні голосу, чим у словах, коли спитав:
- Що кажеш, Маріє?
- Кажу, що є й такі половики, що пхаються аж у курник і забирають дріб62[62].- А як не будете вважати, то повиносять вам і інші речі!
- Маріє! Уважай, що говориш, та й май на увазі, аби ніхто не чув того, що ти говориш! - сказав, остерігаючи.- Люди завидують нам і так-так усього, а як довідаються, що наш син злодій, будуть із того ще раді. Я знаю, що то Сава все робить, і я йому того не дарую!
- Від мене він уже дістав свою партику,- обізвалася знов жінка,- але то все Рахіра через нього робить. Намовляє його до всього, а він лиш виконує те, що вона йому накаже. Оноді здибала я її, як вертала з пляшкою горівки від Мендля. Ти гадаєш, що сказала мені хоч "добрий день"? Де там! А я ж їй прецінь тітка! Її мама - моя рідна сестра. Дивилася, як вовчиця, в землю, переходячи коло мене. В неї нечисте сумління, бо ходить і намовляє хлопця до злого. Вона продає мій дріб у Мендля й купує горівку та тютюн. Я вже прийшла на тото. Домніка мені се сказала. Вона мешкає там недалеко них і бачить усе та чує. А Домніка розумна й виділа й знає багато. Недурно в місті десять років служила...
- Вона розумна, але й хитра і фальшива, Маріє! - відповів він спокійно й узявся далі клепати свою косу.
- Вона фальшива, але я їй ніколи жодного зла не заподіяла; я з нею добре живу. Врешті, вона знає все, що в селі діється, а вона би сього не знала! Сава пересиджує тепер більше у Григорія, як у нас. Колись тутки помагав йому на його винаймленім жебрацькім полі косити, казала мені Домніка. Я вам не хотіла сього казати, але тепер таки скажу. Михайло працює коло нас, мов чорний віл, не має супокою, аби все в ладі утримати, зривається від рання до вечора, а сей тратить свої дні і свої молоді сили там, для поганця. Вам би побити його з раз, Івонеї
Івоніка мовчав, і німе зітхання зняло йому грудь. Він се знав. Він знав багато дечого іншого, чого вона не знала. Недавно, приміром, копав щось у панському городі й украв із пшихліра63[63], що стояв на часок створений, грубезний ланц64[64]. Цей ланц продав відтак старий Григорій жидові на Гоппляцу, а він, Івоніка, був саме тоді при тім і пізнав панський ланц. Догадався зараз, відки се походило, але мовчав. Сава ж був його дитина! Те все скоїв Сава, однак що він мав діяти! Сором признатися-таки перед усіма, що ось його син злодій а з другим злодієм камратуе65[65] й туманить людей. Бог дав йому двоє дітей. Але що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив обох, вигодував однаково працею своїх рук. Оба були його рідні-ріднесенькі діти...
- Як Михайло піде до рекрутів, і він побачить, що нема кому все кутати66[66], він поправиться. Тепер він ще на Михайла спускається! - потішав він жінку й себе самого.
- Дай боже! - відповіла Марія.- Але доки він буде держатися сеї гадини, доти буде триматися його зло й лихо. Се я вам кажу, бадіко. Він сміється вже з мого жалю, а то, відай, не смішне, як мама плаче. Він видить, що мені серце з жалю тріскає, що Михайло мусить іти, а він каже: "Ідіть з ним до жовнірів... Хто йому там подасть груді?" Таке він до своєї мами говорить. У нього тверде, недобре серце, і бог би його скарав за його слова!
- Не проклинай, Маріє! - успокоював, остерігаючи, Івоніка.- Він так само наша дитина, як Михайло. Він поправиться. Я вже йому кілька разів казав та упоминав його, що коли не поправиться, не дістане від мене ні грудки землі. Все, кажу, дам Михайлові. Він се знає. І він знає, що чоловік без землі нічого не значить. Він се дуже добре знає. І видить, що Григорій у селі значить перед людьми...
- Вже змалку був такий упертий і злосливий! - тягнула Марія далі своє.- Я собі нагадую все добре.
- Від дитини нема чого великого надіятись, на те воно й дитина, і до того нема що чіпатися. І ми були колись дітьми й робили добре і зле. Що хто винен тому, що був дурною дитиною?
- Я кажу лише, що він уже тоді був непослушний і упертий і робив своїй мамі все наперекір, як вона приказувала що-небудь!
- Чи ти слухала все твоєї небіжки-мами, Маріє, ге? - спитав чоловік і усміхнувся, бог знає чому, вимушено.
- Ви старі й дурні! - затріпотала вона нетерпливо.- Я говорю про огонь, а ви говорите про воду. Я кажу, що він був уже змалку упертий і злобний, а ви кажете мені, які-то змалку були ви, яка я і які були інші. Що мені з того?! Адіть, одного разу, коли ще буз малий, відібрав йому один хлопець - мені здається, молодший брат Тодорики, що відтак помер, нагадуєте собі? - відібрав йому сопівку, бо вони все оба разом на толоці пасли товар. Сава не сказав нічого. Чотири неділі пізніше зловив великого джмеля і упхав його хлопцеві за ковнір. Як хлопчище заслаб і лежав запухлий, а Саву за те били, і сварили, та й допитували, чому таке наробив, мовчав, як камінь. Затявся та й мозчав. "Видиш? - кажу йому.- Він може і вмерти!" Він споглянув лиш по-вовчому в землю, зморщив брови, а по якійсь хвилі почав плакати. Плакав, але не сказав ані словечка. А як я приказала піти до хлопця та його мами та перепросити обох, не рушивсь з місця. Неначе закам'янів, так стояв тутки, і ніби занімів. Тоді була би я йому з гніву кості поломила. І лише мав щастя, що був усе такий мізерний і блідий, інакше, бігме, була б кості поломила? Та й такий він і тепер, та й тому маю я жаль до нього!
- Він не був усе такий, як тепер, не слухав тільки свого розуму, Маріє! - сказав старий.- Лише відколи зайшов у приятельство з Григорієм, вертиться йому плутанина в голові!
- Ей, він усе був лінивий і упертий! - закинула стара знов своє роздразнено.
- Лінивий!.. Але він не крав і не бокував від праці так, як тепер, та й...
- А ви се видите і скажете йому хіба раз у рік яке слово! - перервала вона люто бесіду Івоніки.- Якби він вам і хату над головою запалив, ви б набрали води в рот. Я не знаю, що у вас за серце. Ви все лиш добрі та добрі; лиш оце одно знаєте ви, але се недобре, Івонікуі
Він задержався в клепанні і глянув на неї.
- Маріє! - сказав поважно і докірливо.- Чи Сава не є так твоя дитина, як Михайло? І чи ти його менше любиш? Чи ти його не вродила? Що ти від мене хочеш? Він молодий і дурний і підмовлений лихими людьми. Рахіра наробила йому щось, але як то минеться, вона стратить свою міць над ним, він назад верне до нас. Я його пазю67[67], хоч і мовчу. Мовчи й ти і тримай язик за зубами. Михайло також видить більше, як ти думаєш, а Сава се знає. Довго не буде її триматися; вона не чесна дівчина, а женитися з нею він не буде, бо ж вона його перва сестра, а се ж гріх. Він знає оце все, і оце все мусить скінчитися. Треба лиш бути терпливим... і бога просити, щоби нас не опустив... щоб і Михайла не опустив...
- Михайле, Михайле! - зойкнула нараз Марія, мов уколена.- Дитино моя, серце моє! За що відривають тебе від мене, за що садять у ярмо? Що будемо без тебе діяти? Що пічне земля без тебе? Як те сонечко, так зайдеш ти для нас, а я розіб'юся, жаль за тобою виссе мою кров і побілить моє волосся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле!
Він підняв живо голову і глипнув журливо на неї. Чи не товкла знов головою до стіни? Коди жаль обхопляв її так нагло, як тепер, коли пригадувала собі розлуку із своїм любимцем, чинила се майже за кожним разом, а вона була вже слаба і немолода.
Але сим разом вона не робила того. Вона лише заводила й нарікала, а там, може, й заплаче знов...
Похнюпив голову, як перше, на груди, зморщив болісно чоло і клепав перед собою дальше мовчки косу, ба ще пильніше.
Вона не вмовкала. То зсередини хати, то по надвір'ю прокидався її голос жалісно... все нарікала. Від часу до часу здіймалася її худа права рука... і грозила комусь удалині...
Відтак настала ніч. Ясна й тиха, найшла обох, як спочивали кожне в глибокій тишині в темній хатині... з їдовитим горем у серці, безсонно...

V

О тій самій порі, коли Михайло дожидав своєї дівчини, закрадався Сава, мов злодій, крізь городи й поміж хати до Рахіри.
Мешкала зі своїми родичами в малій, хатині в по-близькості старого величезного лісу, що станув коло села, мов велетенський мур, недалеко найліпшої товаришки Маріїної, розумної та язиком гладкої Домніки.
Старий Григорій і його жінка, сліпа на одно око Тетяна, не мали жодної землі і винаймали щороку кільканадцять пражин поля у чужих людей, щоб хоч отак тручати свою біду вперед. Мала хатина, що стояла посередині малого садка, була стара й похила, і здавалося, що по кожній сильній тучі щораз більше похилялася в сторону лісу.
Григорій був зарібником, його жінка ходила враз із ним на роботу, бралася за всяку працю, лиш Рахіра оставалася дома і проводила свої дні у безробітті або швендяла по селі, задержуючися коло кожної хати, де були дівчата або молоді хлопці й нав'язували балаканку.
Се було правда, що вона, а властиво, її батько походив із "Циганії".
У сусідньому селі, що вважалося уже містечком, бо в ньому відбувалися ярмарки й торги, осілася була ще за давніх літ колонія циганів.
Тодішній дідич і властитель села подарував тій колонії якусь частину землі. Так вона осілася там, і частину тої землі враз із мешканцями прозвано "Циганїя".
Цигани мали тут свого, окремого двірника, своїх громадських радних і держалися кріпко своїх звичаїв і циганських установ. Найкращу циганочку взяв властитель села до свого двору, і вона проживала тут у розкошах, мов княгиня в давніх казках.
Однак роки 66-67 привели зміну. Запанував голод, прокинулася холера, багацько родин вимерло, багацько вивандрувало із Циганії до Молдави, а ті, що осталися на місці, змішалися з іншими мешканцями, і лиш небагато з них осталося вірними своїм традиціям і обичаям.
Старі люди, що пригадували собі ще добрі часи, у яких процвітала Циганія, оповідали не один цікавий епізод про їхнє життя-буття і вдачу та про їхній особливий талант обманства. Та проте згадували їх із симпатією й якоюсь теплотою.
Як було проходити коло їх толочки, де літньою дниною пасли звичайно крадені вівці, у неділю, приміром, мож було сміятися до розпуки. Всі малі циганята, нагі, збиралися тут роями, гуляли, качалися і крутилися, побравшися за руки, блискавкою, так що їх чорні тільця у сяєві сонця лиш так поперед очі мигали й вилискувалися. Кидалися переходячим під ноги й просили дикими а заразом бутними рухами милостині, кричали та благали, співали й заводили правдиву чудасію, так що хто переходив, мимоволі усміхнувся й сягнув рукою до кишені.
Вони мали свою окрему музику, торгували дерев'яним начинням, мали своїх ремісників, а в суботу передягалася більша часть жінок у лахміття й ходила в сусідні села по милостиню. Григорій Чункач, батько Рахіри, був потомком Циганії. Він одружився з сестрою Марії, на одне око сліпою Тетяною, бо мала кілька пражин грунту, а коли пропив усе, мусив винаймати землю й ходити на щоденні зарібки.
Тетяна була добра робітниця й мала славу такої на ціле село. Їй і тій славі мав одиноко завдячувати Григорій, що діставав роботу, інакше не мав би ні одного свого прихильника, ні своїх рук. Він був злодій і мав на своїм сумлінні одне людське життя. Одного разу упився і побив одного старого так сильно, що той кілька днів по тім помер. За те просидів у криміналі довгий час, однак, коли вийшов на волю, не став ні на волосок ліпший.
Рахіра цілком у нього вдалася, і він любив її, мов свою душу. Мала не лише його круглі чорні жадібні очі, але і вдача його відбилася у неї, немов у дзеркалі. Лінива до розпуки, пленталася цілими днями бездільно по селу, балакаючи та оглядаючи все, що впадало їй в очі, особливо ж дріб, або ставала там, де ґаздині білили свої полотна, щоб опісля, при відповідній нагоді, з одного або другого затягнути незамітно під паху.
Її мати не мала жодної волі й жодного голосу дома і чинила завсіди лиш те, що наказував чоловік і чого бажала донька. Була для обох мовчазливою, невсипущою машиною. В молодих сільських хлопців не тішилась Рахіра симпатією. Вони погорджували нею явно і висміювалися з неї голосно. Вона накидалася кожному, і осягнути її ласку не було трудно.
Ніякий хлопець не просив її на танечнім місці до танцю, але вона лізла від одного до другого, мов ласиця, і підлещувалася та просила так довго, доки один або другий не потягнув її за рукав напівжартом, напівповагою до танцю і, обкрутивши її кілька разів, трутив від себе або відіслав двозначними словами на місце.
Але вона сміялася з того. Зі своїми білими, блискучими зубами й червоними викоченими устами виходила при слідуючім танці, неначеб не було нічого, сміючись наново до них, і вміла наново звернути на себе увагу і діпняти свого. Від кількох місяців лип до неї Сава. Симпатія взяла початок у гульбі. Жартами і сміхом, штовханцями, а відтак перемінилася в грізну, поважну силу.
Вона була старша від нього. І було се тому - чи лежало се вже в її вдачі, вона так ним знала верховодити, що не було ні одної майже точки між ними, в котрій він не згоджувався б з нею і не піддавався б насліпо її видумкам або напівдиким химерам. Була для нього богинею і держала його при собі, мов магічною силою...
Крім того, випереджувала всі його бажання, і кожний поступок його повискував у неї похвалу.
Находив у ній підпору для своїх найгрубіших і найнижчих зворушень, а що не замічав у засліпленні її хиб, так тонув чимраз глибше й глибше в атмосфері її духу й душі. В товаристві її родичів не потрібував ніколи в'язатися. Пив враз із ними і не бачив у тім нічого соромного бути п'яним. Вони знаходили все якусь вимівку на те, а коли Рахіра приносила додому кусень білого вкраденого полотна або вкрадену курку, оповідаючи, як одно або друге опинилося в її руках, то головною річчю в тім було те, як вона заходилася коло того, щоб добути се в свої руки, і що скаже він на те. Він сміявся дивним здавленим сміхом і подивляв її зручність і притомність. Поводився з нею свобідно. Батько й мати не в'язали їх ні в чім, і так Сава проводив із нею не раз цілі вечори й ночі, і ніхто не встрявав до їхніх відносин до себе та до їхнього діла. їх почуття могли розвиватися без упину і розвивалися...
Старі вийшли в сусіднє село на роботу й не вернули ще. Вона сиділа сама під хатою на призьбі і, дожидаючи Сави, гляділа нерухомо великими очима в жаристий місяць.
Недалеко від хати направо тягнувся великий чорний ліс, наліво - сади сусідніх хат, і глибока тишина панувала повсюди.
Що не приходить!.. А обіцявся, що прийде ще перед заходом сонця. А де вже тепер сонце!.. І сліду з нього нема. Ніч розцвіла як можна пишно, а замість сонця запалився місяць і розжеврівся, аж притягав до себе.
Певно, заставили його дома умисне до якої роботи, щоб лише перешкодити йому піти до неї! Тета Марія! О, то вона така злобна! Вона ненавидить її, Рахіру. Вона бажала би її скорше нині як завтра побачити на лаві, і все через те, що Сава любить її і помимо всяких заборон і грізьби ходить до неї і тримається її.
Її великі, неприборкані, неуговтані очі спалахнули. Вона держатиме умисне Саву при собі, їм на злість буде Сава її любити, візьме її за жінку, їм на злість... на злість... Тій старій, скупій вороні на злість і йому, Михайлові, що вдавав усе такого святого...
Їх не має ніщо обходити, що він її любить. Вона їм усім уже покаже, хто вона, особливо ж тій старій відьмі! І що вона їй за тітка? Має гроші й корови, мала полотна й мед, всілякого рода збіжжя, а навіть не дивиться в той бік, де проживають вони!
Часом не мали в хаті й по кілька день молока, кусня кулеші, а вона вдавала, що й не знає їх. А її мати, Тетяна, її рідна сестра! Але вона сього колись жалуватиме. Вона їм колись покаже, аби вона так здорова. Має в сусідньому селі тітку, що розуміється на всяких зіллях і ворожбитстві; до неї піде й виманить яке недобре зілля. Нехай вони лише лишать її в супокою! Її й Саву...
Чорний худий пес, що був недалеко хати присилений на мотузку, забрехав нараз завзято. Але вже у слідуючій хвилі приляг до землі, поволікся кілька кроків покірно вперед, опустив голову на простягнені передні лапи й замахав живо хвостом, переміняючи брехіт на втішне скавуління. Замовк. Се Сава надійшов. Ішов скоро. Під пахою держав малий збиток.
Вона скочила з місця і підбігла проти нього.
- Аж тепер, Саво? Чому так пізно? - спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під ремен.
- Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! - зайнявся він, обіймаючи її за шию.- Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?..- Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.
Відтак розвинула з листків сир, з'їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвила рукою його шию.
- Знаєш,- почала,- я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то певно вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж і так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?
- Косив. Цілу днину був запряжений.
- А що той робив?
- Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.
- Коби вже раз забрався,- закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць.- Він так, як би наш "нечистий", Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.
- Ай, нещастя! - глумився хлопець.- Хотів би я знати, що він мені може зробити!
- Він бунтує старих проти тебе.
- І...?
- Ти дурний, Саво.
- Чому дурний?
- Ти не видиш, як він підлещується старим... як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати?68[68] Я тобі кажу, за ним помандрує все з хати до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая, так воно буде. Будеш видіти, що так буде.
- Так що ж мені діяти?
- Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!
Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.
- Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!
- То... так... не йде... не можна!..- відпер він здержливо.-Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато:
"Хто не любить землі, той її не потребує мати!" Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.
Її очі горіли, як перше.
- Але ти любиш землю, Саво! - сказала і притулилася близько до нього.
- Ей, що там "любиш"! - відповів він роздразнено.- Що значить чоловік без землі?
"Те, що мій батько..." - хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.
- Ти будеш мати землю, Саво!-сказала.-Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! - додала з неописаною погордою.- Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?
- Авжеж! - відповів Сава.- Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту... тоту...- й обоє пирснули нараз сміхом.
- А ти?
Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.
- Ти, певно, перепудився... Він розсміявся вимушено.
- Перепудився? Я?.. Я сплюнув перед неї!-відповів і перехрестився три рази.- "Мене чіпається, ви? - кажу їй.- Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?"
"Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій",- і почала кричати.
Рахіра сховзлася, мов кітка, перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.
- А ти, Саво? - спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.
- Я? Я підняв кулак і погрозив їй. "Видите оцей кулак? - сказав я їй.- Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав,- казав я їй,- а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм! І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! - казав я.- Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік".- "Не дочекаєш ти того, ти проклятий! - пищала вона.- Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!" -та й з тим луснула мене в лице... Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой,- вирвалося нараз із його уст нетерпливо,- як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги...- і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.
- А що каже вуйко Івон?
Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.
- Ну?..
- Ет, каже!
- Та що?
- Коби казав, а то він нічого. Се гірш усього! Його очі прийняли чудний вираз. Здавалося, що
збільшаються в льодово-зеленім блиску, що стають такими, від яких доводиться страхатися.
- Старий лиш один, що його я боюся! Він мені нічого не каже! Мовчить! І, власне, тому, що мовчить, я його боюся! По словах не так страшно! Сьогодні в'язав я з ним посторонки разом, і він за цілий час не промовив одного слова. Аж страшно було! Але ще давніше казав мені: "Кинь Рахіру! Се гріх, що ти її любиш! Вона тобі сестра! Я не позволю, аби ти взяв її за жінку! А як не послухаєш мене, то не слухай! Лише аби ти того потім не жалував!" І ніколи більше про те не говорив. Не можу знати, що він думає. Мама заводить на ціле обійстя, а він мовчить.
- Якби він був для тебе добрий, не заказував би тобі мене брати! - обізвалася дівчина, обнімаючи поривисто обома руками його коліна.- "Се гріх!" - каже він,- і розсміялася.- Чи він буде за нас покутувати, у пеклі горіти? А то не гріх, що він і тета цькують за нами та гонять за мною лихими словами, мов за нечистим? Чи я тобі ворог? Хто тебе більше любить, як я? Ти можеш від мене просити чого хочеш, я тобі все дам. Я тебе за одну курку не битиму й не клястиму. Я вкраду у жида мила, аби тобі випрати сорочку, а вона відкусила б собі скорше палець, чим віднесла б кілька крейцарів із дому. Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічого, нічого!
Замовкла на хвильку.
Він не обзивався. Між них неначе що уступило.
Вона ждала, відтак завертілась. Глянула на місяць, округ себе, глянула на нього.
- Чому мала б я так говорити,- перебила нараз мовчання, що ставало неначе стіною межи ними,- якби воно не було так? Та я, власне, бачу, що воно так. Ти б мене завсіди слухав, Саво!
- Слухаю,- сказав він.
Сказав правду. Ціле його єство звернулося до неї. Була чимось сильнішим від нього. Не боялася нічого... Нічого в світі. З тим було йому добре, хоч не здавав собі ніколи справи з того. І він не боявся, але вже з нею... ех... з нею... з нею!..
- Ми маємо багато ворогів, Саво, навіть і в селі межи чужими людьми! - тягнула далі.- Ади, мого батька не шанують, бо його найшло нещастя, що мусив сидіти в криміналі. Ми бідні, не маємо ні грошей, ні поля. Навіть одної худобини не маємо коло хати, лише он того чорного на мотузку, котрому голод з очей світить, і кілька курок. Усі ґазди відмовлятимуть твоєму татові, аби ти не брав мене за жінку. Се я знаю! Ну, а вже надто твоя мамочка!
Несказанна ненависть заблисла в її очах, і звернулася в сторону, де між стемнілими тепер городами білілася сільська хата його старині.
- А моя мама,- тягла дальше,- боїться тети, неначе її наймичка. Здається, полизала б її руки, якби вона до неї слово промовила.
- Може, не візьмуть тебе до жовнірів, як уже Михайло піде додому! - сказала по новій хвилі короткого мовчання.- Тоді ми могли б побратися!
- Скорше врубаю собі руку, ніж піду до війська! - закинув він завзято.- Я не хочу до жовнірів. Ти гадаєш, що ні? Аби я мучився там через три роки дурно? Пощо й для кого? Ні, я не буду такий дурний, як інші! Я нікому нічого не кажу, але я знаю, що зроблю. Вони ще не знають, хто такий Сава.
Спустив голову вниз, а відтак підняв її трохи і глянув похмуро на місяць. Він жарів і стояв недвижно на своїм місці, здавалося, саме проти хати, щоб могли глядіти на нього.
- Роби, що знаєш,- заохочувала вона його,- лише аби тобі було добре. Я тобі буду помагати. Як буде треба, то я піду й у місто до Ч. Я там не заблуджу. Допитаюся, де буде треба; будеш видіти! Я не така дурна! І твої старі знають, що я не така дурна! - додала співучим голосом.- Та й тому спекли би мене за те, що ти тримаєш зо мною. Але я тебе ніколи не покину,-говорила все пристрасніше,-ніколи, хоч би і мій тато й моя мама убивали мене!
Вона прилипла до нього, мов ласиця, а її блискучі, майже дикі очі впилися жадібно в його блідаве, ніжне обличчя.
- Бог звів нас докупи й судільниці! - обізвалася схвильованим півголосом.- Я буду таки твоя, Саво, щоб ти се знав! Воно йде дорого! Я все виджу! А відтак чому любиш ти мене, а не другу? Завсіди, коли я ось тут сиджу на призьбі, на ось тому місці, і коли ворожу собі картами, падеш ти мені. І все стоїмо ми разом. І все стою я коло тебе. А коли ти на одному кінці, то я стою на другому, і нас щось в'яже... не знаю, як воно зветься, але се щось так, мов нитки, що їх не видко. І коло нас стоїть багато людей... коло тебе більше, як коло мене, але ми все виходимо десь із карт, ідемо окремою дорогою. Я ще не знаю, що нас веде,- сказала з задуманим, глибоким поглядом,- але нас веде "щось", і ми підемо за тим, що нас веде, бо так нам стоїть у картах...
Він дивився на неї розгорілими очима, і у його умі кружало. Не думав нічого ясного в тій хвилі, не мав слів і не шукав за ними. Але душа його хвилювала, мов ладилася впотемки до діл, віддільне від розуму й волі, і зовсім на свій невидимий лад. Замкнула його уста й пірнула у свою незглибиму атмосферу...
- Тобі паде земля через мене,- тягнула пророчим голосом і з котячою м'якістю дальше.- І в злому чи доброму, ми все разом. Ти гадаєш, се все пусте? А тамтого року, коли я на Андрія несла воду в роті з великої керниці, щоб спекти пампух, знаєш? То собаки гавкали з твоєї сторони. Се була, може, і ваша стара Сойка, що в тій хвилі віщувала мені тебе, а моє серце сказало мені виразно: "Сава буде твій". Тоді зав'язала я перед брамою нитку, і прецінь ти розірвав нитку, як прийшов того вечора до нас... сказати мені, щоб я тебе не дожидала другого дня, бо тобі несподівано випало їхати з батьком до млина. Пригадуєш собі? А як я потім лягла спати й під подушку засунула гребінь, а чоло зв'язала поясом, з чого сниться той, кого мається дістати за чоловіка, снився ти мені, Саво! А як я приступила до столу із замкненими очима й витягнула один колос, аби видіти, чи мій чоловік буде багач чи бідний,- вийшло, що він буде багач. Колос був із зерном. Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою! О Саво, Саво! - кликнула все ще півголосом, із сильною радістю, що наплила раптово до її серця, і обняла обома руками, притягуючи бурливо до себе.
Він почув себе дитиною, оголомшеним. Був воскои у її енергічних руках, і вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства. Без неї чув себе опущеним і безпомічним, а коли неначе виступала з себе так, як у тій хвилі, піддавався цілковито власті її дикого, бездонного характеру.
- Рахірко! княгине моя! - прошептав зі сльозами в очах.- Не покидай мене!
- Я не кидаю тебе... Чи я коли про се сказала? - відповіла зворушеним голосом.- Нашим ворогам усім на злість! Най буде так, як ми хочемо! Ти слухай лише мене, а ми добудемо свого!
- Я слухаю тебе!
- Ти будеш перший ґазда в селі, а я твоя газдиня!
- Ти моя ґаздиня!..
Чорний худий пес не міг знайти собі місця коло своєї буди. Вертівся, вставав, лягав, відтак підняв голову вгору і почав вити. В довгих здержуваних звуках і болісно.
Місяць стояв нерухомо на ясному небі, звертаючи своє розжарене обличчя повно до землі. Все потонуло в мовчанні. Могутнє, мов царство, прокинулось воно, а в нім заворушилось життя, німе, незглибиме, і нечутними невидимими рухами покермувало будущими подіями сліпих на його існування істот...

VI

Настав жовтень.
Небо звисало одною сірою, мрячною масою над землею.
Великий ліс, що задержався коло села, виглядав поважно і стурбовано, і лиш десь-не-десь дрижало замираюче пожовкле листя на чорному гіллі, зеленілась якась витривала ростинка на землі, зрештою, лежали лиш грубі верстви обпалого листя у пнях дерев і панувала тиша...
Над лісом виглядало інакше. Густі маси мряк, здавалося, лежали в лінивих формах, у німій боротьбі з чимось. Магічна сила лісу силувала їх клубитися над його понурим верхом, між тим коли їх тягнуло в далечінь.
І потяглися в далечінь.
У сумовитих неповторних постатях простяглися над голими стернистими полями, доки око сягало, одностайно, сіро, знімаючися й упадаючи, неначеб шукали відповідного місця, де б могли сформуватися в хмари. Так тягалися, блукаючи цілими днями. Відтак згубилися, і на полях стало ще пустіше.
Земля здавалася ще чорніша й голіша, і мимоволі прокинулася туга. Тяжка, пригнітаюча туга, що укладалася над усім, гризлива туга, якої сила остільки зростала, оскільки йшло до днини. Ніжний дощ росив безнастанно. Нечутно усувався з понурої висоти, розкладав повітря і розсівав смуток холодною мокротою. Такого одного дня покинув Михайло своїх батьків і свою землю.
Сава лишився останньої ночі перед його від'їздом у сільській хаті на варті, а Михайло ночував із родичами в бурдею. Мусив досвіта вирушати з батьком у місто, а мати рішилася сим разом остатися до повороту батька при худобі і бджолах у полі. Останній вечір хотіла перебути з сином.
Плакала ненастанно. Раз у раз заглядала до його клуночка, чи все вложила йому, що постановила, чи чого б йому ще не потрібно. А переконавшися за кожний раз, що все було так, як склала, почала турбуватися, що йому все відберуть у касарні і при вступі до служби.
Ані син, ані батько не могли її в тім згляді цілковито успокоїти. Оба гляділи в будуче життя, як у ніч. Було для них зачинене. До того, володіло ними пересвідчення, що у війську панувала над усе строгість. Безоглядна й безпощадна, одинока строгість.
Раз у раз споглядала на сина, як виглядає. Неспокійними очима вигрібувала щось із його обличчя. Відтак питала:
- Чого тобі ще треба? Може, тобі чого треба? Він не відзивався. Його очі заходилися грубими слізьми, і він відвертався від неї. Слова покидали його, одно по другім губилися в його душі, і він німів. Та проте ніколи не чув у собі стільки відтінків чуття, як тепер... Коріння його душі хиталося, а хвилями вривалося десь у бездонній якійсь глибині. Глухо, без лоскоту. Проти того никло все, що б не сказав. Та й не знав би, що сказати...
- І не мордує нікого, і не ріже, а мучиться, як той, що лежить у крові! - сказала заплаканим голосом Марія, коли він вийшов надвір, а вона поралася із сніданням сірого поранку при світлі в бурдею.
- Або то вже все? - відказав Івоніка.- Кров страшна, але... ей боже!-махнув рукою й занімів. Не доріс до того, що відчував і що в'язалося довкола нього й над ним невидимими тисячними ниточками...
Насилу їв Михайло снідання. Горло було у нього мов зашите. Найрадше був би плакав, як мала дитина. Йому здавалося неможливим, зовсім незрозумілим, що мав уже зараз, за годину все покидати. Навіки, може, покидати...
Бувало часто, що при війську вмирали. Навіть тато казали раз одному знайомому, що таке буває часто. А його тато не говорили ніколи чогось, що не було правдою.
Старий Івоніка здавався від усіх найбайдужнішим. Сповняв свою звичайну працю. Обійшов худобу, заглянув до бджіл. Обійшов стоги, однак коли бачив себе на хвилину сам, стогнав тяжко. Щось, мов камінь, лежало йому в мізку, і він не міг того усунути. "Михайло йде!" Поза тим не був в силі більше думати. Воно всисало в себе все інше рухливе. Лишило лиш одно свідоме: "Михайло йде!"
Надворі зверталася до нього рівна, чорна, землиста просторінь і говорила тисячними очима і устами:
"Михайло йде!"
Все тхнуло тою свідомістю. Звисало в воздухах і в одностайній сірині небес.
Неспостережена трагедія, що з'являлася всюди на невидимих пальцях щодня, прокинулася і на полях...
Одно коріння виривалося й уривалося. Нечутно, невидиме, в супроводі глухого мовчання, без барв і голосних рухів, в самій щоденній одежі...
Михайло вступив до стайні. Там стояли його пишні воли й одна корова з кривими рогами, що належала до Сави. Всі три штуки обернули ліниво голови за ним, дивилися й жували. Він обняв їх за порядком за шию і притиснув до себе. Такі добрі звірята... а мале теля, що було в малій із різок сплетеній кучці в одному куті стайні, скочило при його приближенні на рівні ноги й витріщилося на нього великими сполоханими очима... Що се мало таке бути? Він приступив до нього і хотів його погладити, але воно відскочило з жахом від нього і гляділо за ним недвижне ще довго, хоч його вже давно не було в стайні...
- Тату, принесіть мені мою сопівку, як прийдете другий раз до мене до касарні! - просив він старого, вступаючи до хати.- Може, я коли заграю собі на ній; тепер мені не хочеться якось її брати!
Старому задрижало щось коло кутиків уст, а Марія прикрила долонею губи. Вона плакала нечутно, бо Івоніка сварив її, що своїм плачем завдає синові лиш жалю.
- Що вже ти там, синку, награєш! - сказала здавленим голосом, уривано і силувалася всміхнутися, та замість того вибухла голосним плачем.
Усі плакали. Михайло приступив до неї.
- Перестаньте, мамо,- сказав.- Мені й так серце каменем лежить. Перестаньте, мамо, та й бувайте здорові!
Взяв її руку й підвів до уст.
Вона цілувала його раз по раз у голову і притискала до грудей.
- Бувай здоров, Михайлику, бувай здоров! Не забувай за мамку; вона стара і слаба і може вмерти... Михайлику, прийди скоро назад, верни скоро-скоро...
Не могла докінчити. Плач знову прокинувся в горлі.
- Я прийду, мамо, певно прийду, може, на різдво...
- Ой, прийди! - і махнула рукою.
- Пришліть пшениці і приходіть!
- А видиш? - зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.
Відтак вийшли всі троє з бурдея.
Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок69[69] кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.
Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цілу просторінь, що розкинулася перед його зором, і прощався несвідомо з нею. Так часто обробляв її плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рік-річно перед ним у покірній гордості пшениця, а там ріс овес, а тут, недалеко бурдея, простяглеся майже щороку біле море цвітів гречки, а тут, направо, зеленіла конюшина, а там, далі, шелестіла тайком кукурудза, і все так тягнулося всюди на відміну, і лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому.
- Бувайте здорові, мамцю, бувайте здорові! - звернувся ще раз до матері. Він зняв капелюх із голови і поцілував її востаннє в руку.
Пішов...
Мряка уклалася між них.
Мати стояла ще довго коло бурдея і дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся біло, здавалося, перемінялася в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою...
- В сирітство ідеш...- шептали її уста,- в сирітство... а нас лишаєш старими сиротами...
Повторяла се майже несвідомо, її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її...
Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.
Відтак спинився його зір на "сусідньому" ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.
Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього...
Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга... був би ревнув уголос...
Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний...
Івоніка оглянувся.
- Мама все ще стоїть там? - спитав коротко, здавленим голосом.
- Мама?..- відповів здивовано.- Ні, пішла вже!..
- Бо ти оглядаєшся... Хлопець змішався.
- Я подивився лише! - сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.
Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.
Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі. Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь - худобу, а Докія годувала дріб.
- Уже в дорозі? - кликнув до них Петро.
- Щасливої дороги й щасливо вертайте! Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.
- Вже! - відповів Михайло.
- І що ж робити? - сказав Івоніка.
- Не журися, мой! - кликнув веселим голосом старий Петро.- Там щось побачиш і навчишся дене що! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий... гей, гей!
Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.
- Що, синку, - спитала його Докія ласкаво, - ти смутний, правда?
Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.
- А що мамка робить? - спитала зажурено.
- Ай, мама...- відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
- Так, так! - вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи.- Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем70[70] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.
"Лиши револьвер,- каже йому Николайко,- бо він набитий!"
"Та що, що набитий?" - каже той.
"Що? Дурню! Може вистрілити!"
"А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?"
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
- Господи! Господи! - зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
- На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
- Та й на місці застрілив його? - крикнув Петро.

Читати далі