Земля. 7-ма частина

 

По хвилині бистрої надуми, під час якої її чорні очі оббігли блискавкою хату, додала:
- Я незадовго буду з ним і перекажу йому дещо від вас! З неділі, як бог дасть діждати і як мені що в дорозі не станеться і я не заслабну - бо я слаба, та лиш бог один знає, як я з отим бовваном гарую і яка я слаба - то підемо з Ілією в місто. Злагодьте дещо для нього! Спечіть кілька хлібів або малаїв, доложггь кусень сиру й масла, а як маєте солонини, то дайте й солонини; принесіть до мене, і я або Ілія передамо йому. Ілія викличе його з касарні, а я вже сама передам йому та перекажу, що треба. По слабості буде жадний маминого хлібця; а там дістає три рази денно їсти або, може, лише рано й увечір. Так, так, мамцю! - тягнула з великою щирістю дальші- Зробіть, як я кажу! Злагодіть усе, а я вже візьму те з собою та зроблю так, аби добре було. Буде тішитися, бідний. Якби ви не мали часу,- додала ввічливо,- то злагодьте лише усе, а я прибіжу сюди та й поможу вам зробити. А як ні, то дайте мені муки додому. Я все дома пороблю і вже готове принесу вам. Муку могла б я вже і тепер із собою взяти,- додала байдужніше,- не треба б було по два рази ходити. Ви, може, не будете мати часу, а що я вже сама тут, то зроблю вам те зі щирої душі, і ще як зроблю! - додала майже співучо.- У мене нема дітей, але я знаю, як мамі на серці, коли вона видить, що її дитина голодом мліє і над нею збиткуються. Я се добре знаю, і чому мені не помогти, як можу?
Марійка зворушилася тими словами до глибини серця і обтерла долонею сльози, що тиснулися їй до очей.
- Бог заплатить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна красно подякую! - відповіла так само щиро.- Оце, що ви кажете, ви добре кажете! А якби ви були такі добрі та й спекли зо два буханці хліба й зо два малаї, то б мали поману94[94] за мене, слабу та нездорову. Муку може вам Сава віднести. Він і так має іти по світло до Мендля.
Домніка злякалася.
- Сава? - кликнула.- Ей боже! Сава не донесе до мене всієї муки. Він простісінько піде з мукою до Рахіри, та й там зроблять собі з неї празник. А хоч і принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. І хоч би він їй і сам не дав, то вона видере від нього. Він же не витримає, аби не вступити вперед до неї. Від мене недалеко до неї. Дайте мені вже ліпше все відразу; я собі сама понесу, попечу все красно і вже вам готове принесу. А як хочете, то віднесу вже прямо до хлопця, та й не будемо часу тратити. Йому кожний день там чорний, як ніч. Вже я для нього що зможу, то найліпшого зроблю; він у мене хлопець жвавий і добрий! - додала, як перше, щиро і побожно.- Спустіться лише на мене!
Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:
- Село осиротіло, відколи він пішов.
Марійка хитала мовчки головою.
- Чи лиш воно осиротіло! - відповіла гірко.- Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю!-додала, підводячися з лавки.- Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! - додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще, до того, Домніку із клуночком від мамки.
Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.
- Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень ні вночі,- говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кожним її рухом.- Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити. Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний... А мені при тих словах так, як би хто студений ніж у серце всадив... А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?
Домніка потішала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а відтак тим, що все "минає". Все мало свій час і все минає. І не таке, та й минає. Вже які вона гризоти мала у своїм житті, гадала, що в землю піде з жури. А бог дав, та й усе минуло, та й вона і до сьогодні живе. Коби здоров'я...
Півгодини пізніше йшла назад тою дорогою, що перше. Сим разом несла мішок на плечах і ступала повільним кроком. Несла муку, з якої мала спекти колачі і хліб для рекрута, а далі й інші речі, які ще в останній хвилі передала за її намовами стурбована мати.
З чорного змарнілого лиця світилися вдоволено чорні очі. Тішилася добутком, думаючи: "Спечу йому два малі колачі й зо два буханочки хліба, а рештою поділюся. Що то хлопцеві пошкодить, як я собі зі всього потрошку візьму? Коби всім така біда, як йому! Гей, гей! Тато щотижня бігає, а мама день і ніч за нього пам'ятає. За мене хто дбає? Той туман?" Її уста викривилися в гіркій зневазі. "Якби я сама не заробила та не придбала, то хоч гинь із голоду! Тут є звідки брати! Вони мають більше, як я! Коби всі їх так кривдили, як я! Хто їм так усе добре зробить, як я? А мій труд не варт нічого? А то, що я йду? Гей, боже, боже!"-зітхнула глибоко і, підкинувши скручений в руках мішок вигідніше на плечі, пошкандибала до своєї хати, що стояла під великим, тепер змертвілим лісом, і прямувала до одинокої цілі в її житті.
Ототу хатину, що дивилася до неї, мов прикована на місце дитина, заповнити всячиною і прибрати стрійно знадвору й зсередини. І се їй удалося, її вроджена інтелігенція і розум перли все до дальшої праці й акції, а відколи Михайло Федорчук покинув хату своїх родичів, пішовши в рекрути, відколи Сава подався за Рахірою, хата Марійчина сталася для неї якимсь невичерпаним джерелом, із якого черпала свої зарібки, та точкою, коло якої кристалізувалися всі живі думки тої даровитої, хитрої голови, спинялись її жадібні руки, руки, що ніколи не спочивали...

IX

Глибока зима. На широкій площині за містом, де відбувалися звичайно військові вправи, уставили за розказом95[95] генерала кілька наметів. На ніч вислали туди кільканадцятьох рекрутів. Мали там провести ніч і тим випробувати, чи намети скажуться достаточною охороною проти тріскучих морозів і заметільниць.
Між висланими рекрутами був і Михайло Федорчук. Він і ще один камрат мав також ночувати в однім із наметів. Не сміли спати. Жоден з них не смів заспати, хіба що на коротеньку хвилиночку і то на переміну. "Щоби котрий туман не замерз!" - гукав за ними, остерігаючи їх, один підпоручник.
Настала ясна тиха ніч і привела мороз і студінь із собою. Легені, неначе хлипаючи, набирали морозячого воздуху в себе, а на вії насідали срібні іскорки палючого морозу. Зорі дрижали й миготіли, і їх світло здавалося очищене й відроджене в тій напрочуд ясній, мов кат, немилосердній ночі.
Оба рекрути були за приписом одягнені, одначе, коли зблизилася північ, студінь паралізувала сустави їх тіла. Вуха понапухали, а щоки розболіли й розпеклися, мов огнем поприскувані. Намети сказалися дуже марною охороною проти такої брутальної студені, коли в одній напрочуд ясній ночі, одначе, треба було в них видержати аж до рання.
Під час коли Михайловий камрат умостився на малу хвилину задрімати, він сам проходжувався машинально на означенім місці коло намету сюди й назад.
Грубі сльози тиснулися йому із зимна й з болю все наново в очі. Був до крайності огірчений і розжалоблений. Мерз страшенно, а ніч ясна та скреготяча здавалася безконечною, та супокоєм своїм лиш завзивала до ворохобні96[96]. Своїм здоров'ям мали випробувати намети. І невже ж? Хто журився їх тілом? Хто журився їх здоров'ям? Хто журився мужиком? Ет! - збив кулаками докупи, мов грубими грудками землі, і протер морозом отяжілі очі. "А нехай би він свою силу і своє здоров'я стратив, які вніс отут, вернув калікою додому, яка нагорода ждала би його по тім всім? Хто рятував би його відтак? Хто, хто? Еге! Прийди, тату, та подивися, як твій син, як та собака, виє зі студні!" В його нутрі здіймився огірчений голос. "Прийди! І дома гризе студінь, з'їдає, як огонь, але дома ти не собака і не йдеш на безплатне каліцтво, як отут..."
Перед його душею спинилася нараз одна картина, яку бачив раз із своєю мамою на однім торзі і ще й досі її не забув. І його мама хрестилася все, коли згадувала ту стрічу.
То пробували на ярмарку. Був великий стиск, і одно товпилося галасливо округ одного. Погода була прегарна, і старе і молоде, жіноцтво, і дівоцтво, і чоловіки вешталися живо всюди.
В тім поквапнім здвигу зачули нараз музику. Хтось грав на катаринці чи на чімсь подібнім. Мимоволі подалися за звуками. Вони протиснулися крізь громаду, і який вид указався їх очам! Жовнір (в такім же самім мундирі, який він мав тепер на собі) незвичайної сили в плечах стояв,- ні, не стояв, плечі його стояли на землі, бо у нього були ноги майже по пояс відтяті,- стояв і крутив на землі уставлену катаринку. В колосальних плечах, здавалося, сила сконцентрована.
На грудях блистіла медаль, а його скісно всаджені чорні очі горіли недобрим огнем. Такий похмурий і небезпечний був його погляд, що він, не промовляючи до нікого ні слова, поражав своїми очима. Виглядав, неначеб мав у найближчій хвилі пімститися тяжко на кімсь із товпи за своє велике нещастя. Дівчата відверталися від нього, перелякані тим поглядом, а дві вагітні жінки віддалилися прудко з його округа, спльовуючи та хрестячися раз по раз. Його мати говорила, що чула до вечора його погляд на своїм чолі і мусила дома вугля гасити. Таке величезне було нещастя сього чоловіка, що, мов невидима лиха сила, переходило поражаюче на інших.
Він сам був сильно потрясений тим видовищем. Не раз бачив уже калік, калік різного роду, але тут, де чоловік був у самім найсильнішім розцвіті своєї молодечої сили такий скалічений, де нещастя через полишену силу й міць майже розкішних членів виступало так ярко наверх, воно було засильне, щоб не оставити тривкого враження. Він мав його свіже в своїй душі.
Ніхто не розпитував у нещасного, в який спосіб окалічів так страшенно, одначе його мундир і медаль на груді вказували самі, де шукати причини.
Як Михайла відібрано до війська, то мати його була перша, що нагадала йому того нещасного.
- Сього можеш у війську дослужитися! - віщувала гірко й заплакала голосно.
І коли він саме того не боявся, він був усе дуже обережний із зброєю, мав взагалі перед зброєю якусь неописану відразу, то міг окалічіти в інший спосіб. Кілька то повідало, як вернули каліками. Покинули свою землю молодими, здоровими, а вернули назад із скалічілими руками... А земля вимагала лише дужих і здорових рук... Але що кого обходило, які руки поверне він, Михайло Федорчук, своїй землі?
Він збив із зимна неповоротно прибраними ногами докупи і звернувся бистро від намета назад. Відтак глянув на нього. Ніч стояла ще вповні... Півгодини пізніше станув камрат на його місце, а він, закутавшися в солому й у жовнірське покривало, ліг спати.
Ніч здавалася безконечною. Він мерз страшенно, а до того, боліли його ноги й руки. Лежав і мав, як звичайно, коли був на самоті, свою рідню і рідну сторону перед душею. Тамтого року в тім часі був він дома і пильнував своєї худоби у стайні. Там було тепло, і худоба огрівала його ще своїм теплим віддихом, а тут мав він міряти своїм тілом степені зимна.
А відтак, коли настане весна - за три місяці вона вже настане - буде земля його надармо вижидати. Розстелеться чорна й широка, як море, голубе небо буде сміятися, а його не буде. Не він буде її орати. Великі її скиби будуть на ній стирчати, і не він буде їх розкрилювати.
Тисячі чорних, обгорілих рук будуть тим зайняті, будуть тяжку залізну зброю чистити і вправлятися в її уживанні. Дужі, молоді, мускулярні руки - се становило якусь силу!
Кожний лишив дома десь там свій загонець, і він буде надармо його вижидати. Мов сирота, буде його вижидати... І межи тою землею і ними грала, мов струни, сюди й назад - доля...
Та кукурудза, що він із татом ще сеї весни посіяв, вже геть підросла. Вже пряла. І її було багато, цілий лан. Виросла висока й сильна, і її стьожкувате шовкове листя шелестіло неустанно в легеньких подувах вітру...
В тишині чув він добре її шелест. Тепер, в отім сонячнім надвечір'ю, як усе затихло, пизата гарбузина неначе навмисне висунулася на межу та шелестіла між собою:
- Як мається Михайло?
- Мабуть, добре!
- Недобре! - потягло воздухом.- Він тужить!
- За нами! - прошелестіло листям.
- За нами...
А відтак потягли, мов морем, незлічимі шелестячі голоси понад лани:
- За нами...
Опісля умовкло, неначе на місці закам'яніло...
Другого дня зранку вернули інфантеристи напівзамерзлі з повідморожуваними лицями, вухами й руками назад до касарні, а генерал прийняв мельдунок, що ним проектовані намети показалися нездатними проти студені і що кількох інфантеристів, сильно перестуджених, відіслано до шпиталю.

Х

- Ти правду казала, Рахіро, біганина не має кінця! - говорив Сава глумливо до дівчини, що несла пляшку з горівкою із корчми, де стрінулася з хлопцем, що купував там пачку, і тепер вертала разом з ним додому.- Аби ти казала, що просидить дома одну неділю, то й то ні! Скоро лише по півночі, старий зривається та й топче землю до нього!
- Видиш! Не казала я? Я се відразу знала! - відказала дівчина з енергічною певністю.- Дивися лише, скільки грошей вивандровує за ним! Тепер ви збили трохи хліба! Дивися лише, що за ті гроші закупиться! І скажи мені відтак, чи й ти обірвав що з тих грошей?
Не відповів нічого. Знав, що його батько спродав уже половину змолоченого збіжжя, але він боявся сказати се Рахірі. Вона силувала чоловіка зараз до чогось... а він не мав настільки відваги, аби виступати проти батька. Чи мав жадати для себе грошей? Сього не робив досі ще ні Михайло, ні він; старі самі розпоряджали грішми, та в нього й не було, до того, ніякої причини до жадання. Але вона б ще присилувала його до того, та й таки її правда.
- Чи він прийде на Великдень додому? - спитала.
- Може, як дістане урльоп! Старі аж гинуть за ним!
- А ти?
- Я? А мені що до того? Про мене, най прийде! Врешті, я хотів би видіти, чи він усе ще такий боягуз і боїться стрільби. Він страшно боязливий, Рахіро, ну...- відтак урвав раптом і замовк.
- А стара все так дуже плаче?
- Правда! Я мушу десять разів на день слухати, що з ним потягло з хати й "сонце", і все "добро". До того всього вона тепер люта, що він там звикає. Вона була би хотіла, аби він і досі за нею заводив та плакав, тим часом він уже звик. Зразу так банував, що хотів утікати. Тато се сказав мені. Вона нічого про се не знає. Через те й розпочалася була біганина до нього. Щотижня, щотижня, кажу тобі! Тато потішав та, мов камінь, пересиджував на толоці, де жовніри егзецирувалися, щоб він тата видів, аби не банував і аби йому легше було. Ти чула таке? І не сором йому? А дурний тато сидів. Люди, що його десь виділи, як він сидів, певно, гадали, що він одурів, а він сидів, аби хлопчисько мав його перед очима та аби не банував так дуже.
- З ним, певно, й не один клуночок повандрував! - додала вона.
- Розуміється! Стара гадає, що при війську не дають нічого їсти!
- Ти,-сказала Рахіра по хвилині бистрого намислу,- як довго він ще там буде?
- Мені здається, ще півтора року. Але я не знаю напевно!
- А відтак?..
- Що "відтак"? Відтак верне назад додому, ожениться і буде ґаздувати, як усі люди!
Вона не промовила нічого. Стягнула хмарно брови над чолом і вп'ялила очі в землю. І він не говорив більше нічого. Кілька людей вийшло проти них, і він завернув доріжкою до своєї хати.
Розсталися.

ХІ

Було вже по Великодні.
Озимина зеленіла тут і там у яснішій і темнішій зелені і відбивалася весело від непоораної ще ріллі.
Івоніка трохи припізнився з оранням. Не вспів покінчити всього на час. Не міг сам зі всім упоратися, і хоч Сава живо при всім помагав, все-таки не доставало Михайлових рук. Орання затяглося і, що найгірше, оралося лише одною парою волів.
Тяжко було сеї весни.
Роздумуючи над землею і своїм хлопцем, гадав Івоніка те саме, що Михайло, лише іншими словами. Тисячі обгорілих рук складалися на те, аби очистити тяжку залізну зброю, міцні, молоді, годні руки, а земля лежала облогом... Тому збиралися що другої днини смутні хмари під небом і воліклися жалібно то сюди, то туди над занедбаною землею...
Марійка засівала капусту.
Взяла найбільший горнець, який лише був у неї в хаті і в якім на пущення варила завсіди капусту зі свининою, наповнила його дрібненькою, неначе ситом пересіяною землею, перемішала її з насінням і засівала на двох грядках на розсаду. Так звичай велів.
Такі великі мали бути опісля й головки капусти, як он той горнець. Коли в нім варилося на пущення і не було стільки людей, аби те все поїли, вона висипувала на їду худобі. Розходилося, головне, о те, аби в тім горшку варилося.
Сава помагав їй при роботі.
Чинив се трохи злінива й мовчки. Але вона була рада, що мала його цілу днину дома, а тепер при собі, і не робила вже йому докорів. Починала вже вірити в те, що все говорив Івоніка, що як Сава, взявшися раз до праці, полюбить землю, не відвернеться більше від неї. Тоді й Рахіра вишумить йому з голови. Тоді буде міг вибирати між Рахірою або землею. Одначе коли б хотів при своїм остати, то на них усіх спав би великий гріх. Се ж був би нечуваний гріх, аби він узяв за жінку таку близьку своячку. Того вона не хоче дожити. Не дай, боже! Не дай, господи, дожити такої хвилі!..
- Тамтих літ помагав мені Михайлик розсаду засівати, а тепер ти рятуєш мене! - почала поважно, вештаючись коло грядок і сина.
Він не обзивався.
- Ніби ти не міг би мені все отак помагати, як він? Так, приміром: як він тепер на Великдень дома був, такий чемний та красний, як капітан! І зараз заглянув у всі закутки, чи все в порядку і чи все так, як за його часів бувало. Може, ні!
Він усе ще мовчав.
- Мені аж світ роз'яснився, як я його побачила! - тягла вона дальше, незважаючи на те, що він не відповідає їй ні одним словом.- Лише бог один знає, скільки ночей я через нього переплакала і як мені його смуток, мов камінь, на серці лежав. Але богу дякувати, що я бодай його виділа! Що знаю, що здоровий і живий! Коби я ще того діждалася, аби вернув додому, та й тоді хоч най мене бог святий в землю спряче!
Зітхнула...
По якійсь хвилині, під час якої гладила заодно рукою грядки сюди й назад, почала знов:
- Але коли діждуся вже того? Тепер прийде знов хіба аж восени, може, дістане урльоп по маневрах, а як ні, то аж на різдво... На святу неділю хоче тато до нього йти.
- Чого? - спитав Сава і глянув на неї похмуро, скоса.
- Так! Аби тішився!
- Аби тішився! - повторив Сава глумливо і більше до себе. Голосніше додав: - Він дасть йому, певно, і грошей, а ви пішлете йому печену курку?
Вона глипнула на нього.
- А тобі жаль за тим? Дякуй богу, що ти дома зимну мамалигу їси! Доста йому того, що він з хати пішов! Чекай, прийде ще й на тебе черга, то й ти переситишся тим добром, що він!
- А сього ви хотіли б якнайскорше діждатися, не правда? - спитав він, і його позір, що вічно немов гойдався, повис на ній. Здавалося, він сам розірвав гать, що здержувала досі наплив слів.
- Мой, мой, мой! - кликнула вона і збила руками.- Дивися, що він мені співає. А врешті, ти гадаєш, для тебе було би зле, якби ти пішов? Га? Михайло каже, що не одного навчишся там. Тяжко там, каже, водно гаруй, не знай ні себе, ні землі своєї! Про тата та маму забувай, а науку їх пам'ятай, але вчишся та світу видиш! Для Сави було би добре в жовнірах, казав, його чорна п'явка відпала би там від нього!
Сава дивився хвильку мовчки на неї; його очі збільшіли у холоднім, страшнім полиску і набрали виразу, що не мав нічого спільного з його ніжними, дитинячими чергами. Ледве що можна б було як-так означити. Щось незглибимого розігралося в тих очах, мов вічна, нерозв'язана гадка, на яку він сам не знав би відповісти.
- Він се казав? - спитав.
- Аякже! Він видить, як вона тягне тебе в нещастя, як тобі яма отвираеться. "При війську,- каже,-покинула б вона його, як пропасниця!"
- Най він на себе дивиться, а до мене най не мішається! - відповів хлопець неприязно. В його груді мов грім закрався, так дзвенів його голос.- Я не дивлюся в той бік, де він парубочить! Я не дивлюся, з ким він любиться!
- Він не має жодної, то й не маєш чим журитися! Він хлопець чемний, і кожний ґазда в селі дав би за нього із щирої душі свою доньку!
- Гай, гай! Будемо видіти, що він вам за чічку додому приведе! Ви перші будете собі з люті кулаки гризти!
- Будемо видіти!
- Будемо видіти!
- Коби ти таку вибрав, яку він собі вибере! Я б насліпо тебе перехрестила! Та коби він мені вже дома! Але я тобі кажу, бо хто оце тобі скаже, як не я! Чужі не скажуть тобі, що й тато не раз казав: "Як не кинеш Рахіру, то не дістанеш ані грудки землі!" Оце я тобі кажу! А що ти варт без землі? Га? Та й як ти гадаєш, небоже? Ми тяжко працювали, заки доробилися сеї землі. Твій тато небагато взяв за мною, решту ми самі доробилися. З рання до вечора тягли, мов у плузі. Ледве що настала свята неділенька, що руки опустилися на спочинок, уже знов треба було запрягатися до плуга. Ми робили коло залізниці під лісом. Місця, якими вона біжить, були багнисті, і їх треба було висушувати й нову землю навозити. Гай, гай! Що ти знаєш, сарако, як я вас вигодувала! Ти гадаєш, я прохолодила собі коли губи краплею молока? Чи я з'їла коли яєчка? Чи виділа коли кришку м'яса? Вороги мої най би завсіди такі ситі були, як я була сита і твій тато в той чорний час. Молоко я продавала, клала крейцарик до крейцарика, і продавала яєчка, і прятала крейцарики, і воно тривало якийсь час, заки ми оцього доробилися, що маємо. Якби оця земля могла говорити, то вона б тобі розказала, скільки нашого поту вона заважила. Мої крижі пірвалися, бо я день у день тачками возила глину, а твого тата сам бог урятував, що не потонув там у багнах, в яких барбався день і ніч, вичерпуючи його ненастанно. І десять разів на днину бігала я додому та дозирала за вами й за хатою, лише бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарика ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні! А тепер, коли нам бог допоміг доробитися оцеї землі, в яку ми втопили свої роки, свої дні і кровцю свою, коли ми тішилися, що вона перейде у руки наших дітей, і вони як святу ікону рано й увечері цілуватимуть, тепер мало б таке чортище, як Рахіра, топтати ту землю і годуватися нею?.. Рахіра мала б годуватися кривавою працею твоєї мамки і твойого тата?.. Ади, видиш мої руки? - сказала, піднявши дико свої худі, як патики, руки.- Які вже слабі та недужі; але оцими руками задавила б я її на місці, якби вона поважилася ступити на ту землю. Пам'ятай - ніколи!
Її очі набрали такого ненависного, завзятого виразу, що її звичайно ніжне й лагідне лице на хвилю відражаюче споганіло. Одначе в тій хвилі виступила велика подібність між матір'ю і сином і зілляла їх неначе в одно єство.
- Ніколи, кажу тобі! Ані я, ані тато не допустимо до сього! Доки ми живі, ніколи! Ми не на гріх працювали! Не на кривавий гріх, що ще за гробом по людях ходить, синку! Вона випиває твій розум і висисає твою добру долю, як опириця!
- Чи я жадаю від вас землі? - спитав він із непевним поглядом, переляканий її рішучими, ненавистю палаючими словами.- Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!
- Іди, іди! - кликнула вона глумливо.- Наведи сорому на нас та на нашу хату, аби ми живцем у землю позападалися! Але ціле село, всі люди будуть знати, чому Івонічин Сава не дістав ані кришки землі! Враз із циганкою Рахірою буде він кукурудзи в полі добрим людям красти, буде кулешку з них собі й їй варити і з нею на заробіток ходити по чужих людях та по Бессарабії. Отаке жде його, як йому миліша циганка-відьма від тата та й мамки і від землі, що його вигодувала! Ей боже! - застогнала відтак та так уже тяжко, неначеб грім із самою землею зсунувся тягарем на неї і здавив її живцем.-Такого діждалася я на свої старі літа за свою криваву працю, за свою криваву муку, господи милосердний! Гадину зродила моя сестра, замість дитини; а вона затроїла мою дитину, затроїла її душу, і оглушила, й осліпила її. Але й вона колись згине, і довго буде вона конати! Мої сльози і прокльони не дадуть їй умерти. Я тобі се кажу, і ніхто тобі сього не скаже, лише тато та й мама. Чужі тішаться нещастям чоловіка. Та й що вартує Григорій у селі? Хто Григорій?.. Жебрак, розбійник і злодій! Його хата, як той випорожнений штубей, і добре, що засунувся з ним геть аж під ліс. Там ніхто не видить і не чує його. Неначе село сплюнуло ним туди. Так. Се я кажу тобі. Се я кажу тобі! - Вона цілком утомилася безпереривним напливом слів, і їй неначе щось віддих заперло.- Се я тобі кажу! Се тобі твоя мама каже! Ніхто не буде мати для тебе більше розуму, як тато й мама... тато, та й мама, та й бог святий...
Відітхнула з цілої груді й, застогнавши, вмовкла. І він мовчав. Навіть очей не підвів до неї. Механічно роздроблювали його пальці грудки землі на грядках, і здавалося, що мати виговорила всі ненавистю переповнені слова до якоїсь особи, що стояла оподалік. Що діялося в його нутрі? Се було б тяжко сказати! По нім не було нічого знати. Здавалося, немов занімів уже зараз по її перших словах... Надійшов Івоніка з батогом.
- Боже помагай, Маріє! - кликнув.- Чи ти вже готова з грядками? Я потрібую Сави!
- Чи я його коли спирала тобі? Най іде!
- Ходи, Саво!
Сава опустив грудки, так як тримав їх у руках, мов автомат, не роздробивши, на землю і пішов за батьком, що звернувся до плуга, який лежав далеко від бурдея на загоні.
Саме в тій хвилі перебіг великий заєць, може, сто кроків від хлопця скісно через поле.
Предивна зміна зайшла тут із хлопцем. Здавалося, неначе в одній хвилі забув він усе. Його очі замиготіли зимним, неприязним блиском, і миттю пірвав він камінь у руки. Ледве Івоніка міг угадати, що він задумує. Пігнав уже полем за звіриною.
- Лиши, Саво, тепер заборона на зайці! - кликнув за ним услід батько, вгадавши вже його намір.
- Саво! г-е-й! тепер заборона! Мовчання.
- Саво! г-е-й!
Надармо.
В довгих, сміливих скоках, еластичний, мов тигр, погнав полем. Відтак, зігнувшися вдвоє, розмахнув сильно рукою... щось забриніло у воздусі, а камінь полетів у рівнім, мов нитка, напрямку низько понад землею і влучив із цілою силою зникаюче звіря. Воно погнало ще кількома довгими скоками вперед, перебігло крізь шанці, скочило, майже підкинене самою землею, вгору і перевернулося додолу.
Кілька хвилин пізніше притягнув хлопець звіра за задні ноги за собою. З носа звірини капала кров. Хлопець був блідий і сапав. Його очі миготіли передшим блиском, а вираз його обличчя був глибоко поважний.
- Пощо ти вбив зайця? - гнівався Івоніка.- Ти ж знаєш прецінь, що вони тепер недобрі. Що тепер заборона! Га?
Хлопець не відповідав нічого. Сопів, як передше, дивно, майже по-звірячому, і шпурнув убитим зайцем геть далеко.
- До чого ти його вбив? - повторив обурено і гнівно батько, притупуючи ногою.- Будеш їсти печеню з нього, чи що?
- Бо так! - відповів Сава втомлено. В дійсності не знав, пощо вбив його. Якесь "щось" у нім приказало йому те вчинити. Так йому все бувало, коли заздрів де якого зайця, як йому яка пташина чим в око впала або яке інше незначне звірятко. Тоді мусив їх мати...
Недовго по тім пішов із батьком до плуга. Орав до пізнього вечора, і здавалося йому, немов не орав ніколи з такою охотою, як того дня.

ХІІ

Увечір, по скінченій роботі, сидів Івоніка в своїй хаті на лаві коло печі і теребив кукурудзу на мамалиґу, що мала жорнитися. Сава пішов до бурдея до худоби, як лиш повечеряли, а старі осталися самі. Хату освічувала мала лампа, але з печі била ще ясна полумінь і освічувала ярко худу постать Марії. Вона стояла коло печі й варила ще другу велику мамалиґу, що мав Івоніка взяти з собою досвіта в поле.
Від часу до часу пересувала і збивала тліючі поліна в печі й говорила в одностайнім тоні. Перемелювала сотий раз стару річ.
- І видко, що вона йому ще добре в голові стримить. А що мене найбільше гніває,- нехай би я що говорила, він не обзивається до мене. Десь-не-десь кине словом, а зрештою, мовчить, як німий.
- Що казав?
- Казав: "Не потрібую ані крихітки землі від вас!" От що лише відворкнув.
Івоніка не обізвався. В його серці немов хто засягнув зимним ножем. Він зрозумів слова свого сина. Сава хотів радше відректися землі, чим покинути Рахіру, хоч не казав сього прямо. Що се було за нещастя з тим хлопцем? Уже два роки тягнулася та лиха година, і не було їй кінця. Він не хотів "ані крихітки землі",- се було вже найгірше...
Несказанно смутне почування порожнечі майже запанувало над ним. Михайло тратив свої дні при війську, а сей тут... "Не потрібую ані крихітки землі!" - казав він, і більше не треба було казати.
Для кого працював він, запрацював оцю землю, для кого обробляв її, як не на те, щоб колись їм обом полишити? Хто міг знати, як скінчиться ще час при жовнірах для Михайла? Він вправді там уже звикав, але за кожним його кроком ступала смерть. Життя при війську йде рука в руку зі смертю, і його кроки мали для його криваві сліди. Хто міг знати, що його там іще ждало?
Все буде, як бог дасть!
Але тут - Сава? Він лишився при татові й мамі, був із дня на день вільний, мов олень, міг братися до всякої роботи, до якої хотів, ніхто не спирав його. Його життю не грозило нічого, хіба що сталось би так, як би бог схотів, а він усе-таки не був такий, який мав бути!
Смутно було.
А він його любив так само, як Михайла. Плакав душею за ним, як за тамтим, бо й не міг інакше. Його пряма, гармонійна натура не зуміла б інакше. Лише як Михайло щокрок підходив йому під лад, ішов Сава, мов наперекір усім, своєю дорогою. А воно не було добре, що він ішов своєю дорогою. Десь здиблеться з нещастям, сам звертається до нього лицем.
- А сьогодні орав так добре, що я аж радувався! - почав по смутних хвилях мовчанки.- Ніколи не займався землею так, як сеї весни! Та й добре оралося, Маріє!
- Я все кажу: доки господь бог сам не улегшить землі, нема що веснувати! - відповіла знесло Марія.- Донедавна була ще земля мертва! А ви вже бідкалися, Івоне, що опізнитеся із засівом!
- Перед благовіщенням нема що зачинати...
- Та й, кажете, добре оралося?
- Дуже добре! Земля розкрилювалася, мов розжарене вугілля, і не була ані засуха, ані замокра, Сава провадив плуг, як старий ґазда... "Тату,- казав раз та й такий рад,- тату, сьогодні так добре ореться!"
"Аякже,- кажу йому,- богу дякувати! Ти не втомився?"-кажу, бо увидів я, що він геть-геть засунув капелюх на зад голови.
"Ні,- каже,- я б так день в день за плугом ходив! Позвольте, тату, най я пшеницю посію!"
Марія аж засвистала з подиву.
- Ади, ади, сам сіяв би!
- Коби насіння не було таке дороге, був би я його пустив, а так я боявся, що він зле посіє, і пшениця не зійде однаково! Михайло мав уже вправну руку, а все-таки, засіваючи, лишав голі латки!
- Та вже ж, що міг пересипати насіння...
- Я кажу, Маріє, що він уже полюбив землю,- тягнув дальше Івоніка,- та лише того не показує! Видить, що нема що без неї робити! Може, тому казав так собі, лише з люті: "Я не потрібую вашої землі!" Бо хто не потрібував би її? Що він без неї варт? Він се лиш так із жовчі мав сказати, він упертий; я видів, що він уже інакше в поле вперед себе дивитьсяі
Марія підкинула плечима та й махнула рукою.
- Ет!
- Що, Маріє?
- В нім нема ладу! Ану, уважайте! Сьогодні хотів орати й сіяти, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снуватися, нишпорячи, буде хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться. Як той вітер... (Вона вдарила себе кілька разів пальцями по губах). Бог його знає, що ним так каламутить; так, як би проти півночі родився. А як був малий, то я боялася, аби й муха на нього не сіла. Таке-то було!
Вона зітхнула.
- Такий уже вдався! - відповів Івоніка. І справді, такої вже був удачі, так уладжений. Ніхто не приспособлював його, був сам із себе такий.
- Чим старший, тим йому більше мову відбирає! Ще якийсь час, і він геть-геть заніміє! - докинула ще Марія.
Обоє замовкли.
Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаної миски, і лоскотіло дерево в печі... Вогонь горів живо, а по стінах колисалися предивні тіні..
- Маріє!
- Гай, бадіко!
- Я гадаю, чи не було би зле піти сього року до святого Івана до Сучави.
Вона не відповіла зараз, аж пізніше сказала:
- Чому мало би бути зле? Але що понесемо?
- Те, що носили давніше, та що зможемо! Там, у монастирі, все приймають! Понесемо свічки, меду, полотна, може, маєш кілька красних рушників і грошей. Звідти принесемо собі свяченого зілля. Я його потрібую для бджіл, межи насіння і таки так треба його вже, аби в хаті було. Хотів би я дати на чотирнадцять службів. Сім службів за Михайла, за його здоров'я та й аби щасливо і скоро вернув додому, а сім на щастя для Сави.
- Аби якнайборше додому вернув, Івоне, аби якнайборше додому вернув!-потвердила Марія.-Тоді б я знов відітхнула! Вже б я знала, що маю його при собі і нічого не боюся!
По малій хвилині задуми, під час якої докинула трохи хворосту, спитала:
- Чи підете ви самі на прощу до Сучави, чи підемо обоє?
- Підемо обоє.
- Я про се собі вже давно сама гадала,- сказала,- але не казала вам нічого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку піти на прощу до святого Івана навела мене Анна.
- Котра Анна?
- Ну, таже та, що в дворі служила! Донька старої Параски, тої поганої кланцатої97[97] вдовиці. Коли пани випровадилися до міста, забрала її стара до себе; але вона довго в неї не витримала та й наймилась у попових паннів. Від осені, казала, хоче там-таки на рік наймитися. Саме тепер буде зо дві неділі, як я з нею говорила, зараз по великодні, і якось тими днями, як Михайлик у місто назад від'їхав. Вона вертала звідкись і здибалася зо мною. Я ходила тоді до Домніки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно і друге, а нараз спитала вона мене:
"Чого ви такі марні, лелієчко Маріє? Чи ви вже недужі? Ви такі білі й марні!"
"Як маю виглядати,-кажу їй,-коли у мене під серцем як камінь стоїть? Доки мій син у муштрах, доти не матиму супокою!"
"Дасть бог, він поверне до вас!"-відповіла вона чемно.
- Вона чемна дівчина! - закинув Івоніка.
- Чемна. А я їй сказала: "Заки сонце зійде, роса очі виїсть!" Вона всміхнулася й відповіла: "Се правда,- каже,- але треба щось зробити, аби на душі легше було!"
"Та що робити? - кажу. - Що я можу зробити?"
"Та от,- каже,- підіть на прощу до святого Івана та дайте на службу божу за вашого сина та й за ваше здоров'я!" І як лише се сказала, мені на душі неначе й полегшало. "Ти оце добре кажеш, доньцю,- кажу я їй.- Може, я й піду до святого Івана".
На те вона мені каже: "Якби ви йшли, то й я б із вами пішла. Я б хотіла раз піти до святого Івана!"
Звідси прийшла гадка мені піти до Сучави. А якби ви,- тягнула дальше,- не могли зо мною піти, то я б могла піти сама з дівчиною. Вона чемна і жвава дівчина, і ми могли би обі піти пішком або поїхати колією. Вона казала, що воліла би піхотою. Казала, годиться піхотою йти.
- На молоді літа й ноги! - закинув Івоніка, сміючися.- Але се вже байка. Пощо їй до святого Івана? Слаба, може?
- Не знаю! Казала, що хотіла би раз піти до святого Івана, бо кажуть, що там дуже краско! Хотіла би там помолитися і свяченого зілля принести. Каже: "Бідний, та й не має долі, але най хоч боже зіллячко у своїй скринчині має. Тяжко на світі жити!" Се правда! Її мама, як мені пані самі казали, погана жінка, забирає від неї кожний крейцар, а її брат п'є пиво, то все хоче крейцара. Та й забирають і від неї, сараки.
- А чому не йшла з панею до міста?
- Бо стара не пустила. Але від осені хоче на рік до попа в службу. Тепер лиш на дні наймається, та й мусить іще з мамою кукурудзи висапати.
- Ну, в попа також буде мати своїх гірких три дні,- сказав Івоніка.- Попадя, як п'яна, все б'є, що їй під руку прийде. Панни добрі, але як то вже буває: де нема ґаздині, нема й голови. До хати веде сто стежок.
- Панни чемні та й добрі! - боронила Марійка.
- Але зле платять.
- То чого туди йде?
- Бо, певно, хоче мамі з очей уступитися.
- То най іде до нашого господаря. Але їй, відай, усе ще кава пахне під носом, що її пила у панів; а у попа таки, мабуть, буде її пити. Дурна дівчина! Най богу дякує, що має кулешу, та й коби її лиш мала! Вона нічого не має, бідна така, хто її візьме? Фудулиться, кажуть деякі жінки, що всяку роботу знає, але вже знає не знає, коби грунт! А в неї - дасть біг!
Івоніка похитав поважно головою.
- Хто знає свою долю? - промовив.- Бог дає та й бог бере!
- Так, се правда! Я їй не ворог, і мій син не має її сватати... Що мені до неї?
- Та вже ж!
І знов замовкли обоє.
Марія задумалася над прощею у святого Івана, як там буває, бо вона вже два рази там була і добре все знала; думала над свічками і полотном, що їх треба понести, котрі рушники вибрати їй, аби вдоволити панотців та й собі аби кривди не зробити, а Івоніка теребив невтомимо кукурудзу і думав про свою роботу. Завтра хотів сіяти і знов до бджіл подивитися.
Може, сього року буде добрий рік?
Весна почалася вчасно. Озимина зеленіла пишно, і пупчики на деревах пукали. Ночі були теплі, а дні красні та сонячні. Може, не заверне вже мороз, і бджоли матимуть добру весну! А він потрібував сього року багато меду. Для святого Івана, в монастир, відтак хотів ще спродати, трохи занести до міста пані й Михайлові, а наостанку й собі лишити на храм. (Може, Михайло прийде сього року на храм. Він припадав на вересень; повинен уже хлопець бути по маневрах). Потрібував меду до горівки на храм. Його горівка з медом бувала все найліпша. Не жалував меду й усякого пахучого коріння...
Коби лише Онуфрій не вкрав йому якого роя, бо він дуже на бджоли лакомий! А все бреше, що у нього страх як бджоли рояться!.. Вже й уліїв стільки не має. А то все неправда. Так закрав йому вже кілька роїв. А все намагався ненадійно в його бурдей вступити і злим оком усе застановити. Ну, але се не часто лучалося йому. Хіба що як він від бурдея подалеки працював, або як його дома не було. Звичайно то не вдавалося йому. Стара Сойка була розумна собака і гавкала вже здалека на нього, тоді він мав час скинути з себе ремінь і кинути ним вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком або й чим іншим.
Ніхто не знав, чому він се все робив, як хто до його бурдея приближався, се була його тайна. З нього сміялися, але йому було з тим добре.
Він мав найкращий товар і найкраще збіжжя.
Його і його жінку називали скупарями. Але се було йому байдуже. Не один говорить, аби лиш рота не загулювати, але не всі вміли так коло товару ходити, як він. І збіжжя було у нього прекрасне. Він давав землі, чого потрібувала, обробляв її впору, а се ж була перша й найважніша річ. А коли зближалася туча, то робив усе, що знав, аби свою землю забезпечити перед градом. Коли збиралися чорні дощові хмари над нею і, мов нечиста сила, звисали над нею, аби збити та знівечити її градом, або коли таки град садив і злива несамовито та несподівано кипіла, він летів з великим ножем, обнажений, через усі свої поля і промовляв проти граду та тучі.
Нехай би відтак хто хотів ішов та дивився!
Он тут була кукурудза Василя Докіїного цілком подірявлена і пошматована, там лежала прекрасна пшениця двірникова на землі, мов сама лягла гинути. Через кілька загонів панотця погнали справдешні потоки, звернули овес до землі і пограбали його намулом, а пан мав і тут, і там, і он там, у долині, замулений хліб...
Лише його земля оставалася неначе нетикана. Нехай би хто йшов та й дивився, то й побачив би. Навкруги його землі було збіжжя збите, але чим дальше в глибінь, тим краще стояло, тим краще здіймалося по дощі. Воно лише сполоскалося в дощі, і тим сильніше гнало вгору і в колос. Град оминав його поля, а дощові хмари розступалися і перетягалися на інші лани, неначе на німий, невидимий розказ...
- Маріє!
- Гай!
- Нагадай мені, аби я на малім ланку під "сусіднім" лісом викопав сими днями шанець. Я посію там гречку, і як прийдуть дощі, аби мені не замулили гречки. Знаєш, насіння від швабів роздобув, дорого коштувало, і гріх був би не схоронити.
- Таже Михайло копав там щось, як був тепер дома!
- Ая, але він лише почав був. Докінчити мушу я. Він той ланок любить,- тягнув далі вдоволений Івоніка, - тому що припирає до лісу. Все каже: "Тулиться до лісу, як до своєї мами, треба його добре обробити!" Він і той лісок любить...
- Аякже, любить! - відповіла Марія спокійно.- Любив ще малим хлопцем та все забігав там шукати грибів, хоч я не позволяла. Мені все здавалося, що він мусить там пропасти за тими грибами.
- Ліс невеликий! - сказав Івоніка, ледве замітно добродушно всміхаючися.
- Та відтак. Як де кого блуд візьме, то най буде і яке мале, задурить чоловіка. Я не люблю того лісу. Стоїть там так, як би лиш на те, аби в нім злодії ховалися. З нашого і з тамтого села.
- Але гречці буде добре під ним, все буде захована від вітру. І Михайло наказував, аби там гречку посіяти. І для бджіл буде добре, що будуть її мати близько. Будуть мати конюшину і гречку.
Марія мовчала, мішала кулешу.
- Може, дасть бог, що сей рік буде добрий; весна така, коби щороку так...
Івоніка відітхнув. Мав дуже багато роботи, силу роботи. Але богу дякувати, що було на чім працювати. Коби він лише здоров, то зі всім упорається. З роботою в полі, коло товару, коло бджіл... Коби він лише здоров! Але бог добрий, простить людям, хоч як вони його гнівають, хоч мордують одні одних, убивають, ошукують, присягають фальшиво, крадуть. Він все ще добрий для них...
Між старими зовсім утихло.
Під піччю в однім закутку почав сверщок цвіркати. Полумінь у печі згасла, ледве блимала, а світло дрібної лампини освічувало лиш слабо невелику хатину.
Марія вилізла по скінченій роботі на піч і, перечесавши своє сиве волосся, уснула таки там. Не чула, як скінчив Івоніка теребити кукурудзу. Але він сидів он тут, у слабім освітленні, ще довго, як його тверді, мозолисті пальці стереблювали механічно дрібні зернята. Його уста неустанно ворушилися. Він молився. Голосним шепотом говорив довгі молитви, а побожні, щирі й покірні слова оживляли чудово тишину, що чимраз більше зростала...

ХІІІ

Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на великодні свята.
- Мама та, брат не будуть над тобою стільки збиткуватися,- казав їй,- а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм!
На те вона усміхнулася.
- Вже най би так, як ти кажеш.
- А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? - спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, перескочивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів.
- Та що! - відповіла.- Мама казала, що я її знати не хочу, а брат - що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. "Ти,- каже,- даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш". Не вірить,-додала,-що панотець мало платить. Каже: "Я колись прийду та розвідаюся, ти, мудрагельнице панська!"
Михайло зморщив чоло і збив кулак.
- Гай, гай,- погрозив похмуро,- коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.
- А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.
- Чекай, чекай! Дасть бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! - потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку.-На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але не ставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.
Вона не хотіла прийняти.
- Або я вже не годна собі заробити на хустку? - боронилася.- Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!
Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози...
- Анно... Анно!..- говорив щирим, неголосним голосом.- Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? - Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.
Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.
- Кажи що! - просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз'ясненими очима.
- Та що казати, Михайлику? - відповіла вона.- Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, як би мені щось душу підгризало! Щодня... тоді раз... а тоді раз... не раз аж плачу! Не раз прямо так, як би мені хто казав: "Так має все бути!"

Читати далі