Земля. 8-ма частина

 

Він сплюнув крізь зуби.
- Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!
-Не можна, Михайле! - сказала вона поважно.- Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!
Він махнув рукою.
- Ет, звик! - сказав.- Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай боже, смерті. Якби я знав, що маю загинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!
- Без тата й мами на чужині! - додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.
- Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають...
Вона зітхнула глибоко.
- Ей боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав,- тягнув він далі,- саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного раза як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся там. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако98[98] та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугілля. Я все мусив дивитися на ту труну.
"Вайльо, яка вже чорна! - гадав я все собі.- Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! - гадав я.- Та й я можу!"
- Іди, йди! Не говори такого! - зганила його дівчина з переляком.- Ще в лиху годину скажеш!
- "Гей, то буде твоя мамка радуватися,- гадав я собі,- як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!" - тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.
- А вона не знала, що він був слабий? - спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.
- Та де знала! Він не писав! "Що вона мені ніби поможе?" - казав. Врешті, він хотів тепер іти на урльоп та й усе мав надію, що до того часу підійметься. "Підведуся та й піду",- говорив заодно, сарака.
- Сарака!
- Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: "Синку, я вже тебе не бачитиму більше!" А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла... Геть без пам'яті була, такий жаль!
- Мамині очі добачили його смерть за плечима! - обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе.
- Та й таки добре знала, що не увидить його більше!
- А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!
Обоє замовкли.
- Я лиш того боюся! - обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання,- А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він...
Знов урвав.
- Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще сам перебути,- почав знов.- Такий мені довгий здається та нудний!
- Та й мені! - повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.
В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.
- Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже - гай, гай! - аж свиснув на потвердження своїх слів.
- Якби ти мав там умерти, Михайле,- обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства,- то я не знаю, що би тоді було! Не дай боже, Михайле! Михайле, не дай боже!
Він усміхнувся.
- Якби я се знав, то скорше приволікся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже бог святий кликав перед суд.
Знов замовкли.
- Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана,- обізвалася по короткій хвилині Анна побожно.- Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.
- Так кажуть,- повторив задумчиво Михайло.- Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожурилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.
- Мама таки хоче найбільше через тебе йти,- сказала Анна, а відтак додала:-А може, й через Саву, аби покинув Рахіру...
Тут Михайло підвів журливо брови вгору.
- Ой, той Сава, той Сава,- сказав він протяжно,- він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора ввечір трактую його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: "Брате,- кажу,- Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?" Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі позеленіли й засвітилися, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіка напасти, і зойкнув: "Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрі!" -та й увалив собі кулаком по коліні... По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадав, йому й до голови не приходить. Я йому не казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів99[99] дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здурів ще.
- Вона й на мене недобра! - обізвалася Анна.- Від часу, як виділа, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: "Лизунка!" А як я оглянулася і хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо за паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся.
- Лиши біду, нехай щезає від тебе! - радив спокійно хлопець, сплюнувши далеко від себе.- Нема з ким говорити!
- Нема! - відповіла вона слухняно.
Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татові, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне.
- Вже мовчім і далі, як мовчали досі! - радив він.- Мама розповість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре!
При розлуці наказував:
- Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу!
А вона сказала поважно, що "добре".
Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: "Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!"
Чомусь мало так бути, бог знає! Вже здавна... здавна... здавна вже... Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі в них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху і усміху надальше...

XIV

Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, яr звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирипували хати.
Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може, таки ще добре з рік.
Тепер мала його в себе, мов у гостях. На різдво, на Великдень і на святу неділю. І так, як тішилася ним, коли приходив, так і сумувала, як відходив.
- Прийшов, розорав серце й пішов! - жалувалася перед своїми двома білоголовими старенькими сусідками, що приходили її опісля потішати, а до нього говорила, прощаючися: - Ідеш, синку, і не застанеш мене, може, вже більше, як повернеш!
Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці.
Вижидала того дня, мов сходу сонця. Коби лише бог святий допоміг, аби перебув щасливо ті маневри. Мав їх відбувати в іншім краю через три неділі. Там-того року не пішло йому на них щасливо. Як хотіла йти до святого Івана, просто тягнуло її туди піти й помолитися, аби перебув їх щасливо, та й не вспіла. Кілька день перед святим Іваном станула, не хотячи, на залізні граблі і пробила собі ногу. Мусила більше як тиждень бідувати та штигулькати з палицею, заки нога загоїлася. З призьби каліка мусила придивлятись, як Домніка або інші добрі люди сповняли за неї ту абу сю роботу. Як було їй пішком іти в таку дорогу, як до Сучави? А навіть хоч би й залізницею? Як би була там перебилася між стільки народом?
Не йшла. А Івоніка також не міг із дому віддалятися. Робота всюди кипіла. Саме під час жнива припадало. Він лише що до їди забігав до хати, а так, то все день у день пересиджував у бурдею і в полі. Жнива й покоси розпочалися, і кожний день приводив із собою свіжу, наглячу роботу. Ніяк було йому йти на прощу. Та й, мабуть, тому не відбув хлопець щасливо маневрів.
Саме як відбувалися, царювала тяжка спека. Марширували до Галичини. Маршируючи одного разу через село, спинилися тут на відпочинок.
"Все кинулося до води,- оповідав опісля Михайло, прибувши додому на відпустку.- Я гинув за водою. Ми посивіли з пороху, почорніли зі спеки. Ми марширували з ранку від третьої-четвертої до другої по обіді, а все рівниною, все полем, все у спеці так, що з нас лише піт ллявся.
Як же по такім марші в такій спеці опинилися в одному селі - хто б не кинувся за водою?
Все гуртом пігнало до керниці. І я кинувся до неї. Гинув за водою. Ви ще не знаєте, як то хочеться пити під час маневрів. Гірше, як у нас у жнива. Сто раз гірше.
Я стиснувся між інших, аби зарвати крапельку води, та й і не снилось мені, що мало мене подибати за кілька хвиль.
Не хотячи, штурхнув я одного лейтнанта, що враз із нами тиснувся до води. Та й скоїлося.
Він оглянувся. Доки жити буду, не забуду його очей, чорних, великих, як спалахнули іскрами, і його лиця, що від спеки і злості почервоніло та туй-туй кров'ю не заллялося.
Він оглянувся, кажу, та й витягнув мене з гурту. Тут потряс мною з цілої сили, а відтак як всадить мені кулаком межи очі - боже! Всадив мені межи очі кулаком, а відтак в ніс, а відтак тарахнув ще по губах. Так мене справив, що потім камрати не пізнали. Кров мене обілляла, і я стратив світ з-перед очей. Вже як мені потім було, лише бог один знає та й я. Голова боліла, аж лускала, а ще в такій спеці! Лице запухло, аж скривилося, боже! Син нашого пана, що був тоді також на маневрах, той молоденький, що лише рік служив, радив, аби я замельдувався хорим, але я не міг сього зробити. В доктора я був би мусив сказати, що мені є, хто мене так справив, а я сього не хотів робити. Той лейтнант мусив би був прийти перед капітана, що був добрий пан і за такі речі тяжко карав, і я собі гадав, що най уже йому бог заплатить за мене. Та й хто б мені, врешті, був заручив, що він за мою скаргу не пімстився б на мені? І як ще мене зганьбив, та й що я міг зробити? Що такий простий рекрут значить? Їх так багато, так багато, кажу, що коли один загине, то й сліду по нім нема. А всі вони мусять стояти послухом перед старшими. Дарма що ті старшують і кулаком, і збиткуванням. Панич радив, мабуть, добре, та я вже махнув на все рукою. Нехай його судить лиха година, як він мене за мою провину осудив тоді! Я плакав, як дитина, і качався в гарячці по землі, аж інші термосили. Я проклинав... Боже, як я вже проклинав, але відтак, як настав поранок, я все-таки підвівся та й поволікся дальше. Бог мене не опустив. Я і то перебув. Декотрі з моїх камратів похорувалися зі спеки і мусили лишитися, а один німець помер, сарака, таки під час маневрів. Також зі спеки..."
Таке лучилося хлопцеві під час тамтих маневрів, бо не могла, як задумала, за нього помолитися, так зате сього року вона ходила на прощу до святого Івана. Ходила... Дала панотцям на чотирнадцять службів божих. Сім службів за Михайла, а сім за Саву. Нехай їм на щастя вийдуть. Вона молилася з цілої душі за свої діти, понесла святому, що могла. Меду, полотна, рушників і свічок, а навіть і один гарний скорцик (килимок) в додатку.
Тепер ожидала своєї дитини за пару неділь. А по тому... по оцих двох місяцях відпустки мав відтак лише ще кілька місяців служити і потім уже навсе вертався додому. Зітхала і дивилася очима, що сміялися, кудись вперед себе в далечінь. Бог добрий дає всього діждатися... Але ж бо й молилася!.. Їй здавалося, що коли лише вступила в церковне подвір'я, між високі старі мури, то опинилася тут коло самого бога святого. А вже коли опинилася посеред церкви, запахи зілля та кадила так і тягнули до бога.
І скільки побожних було тутки! Хорих, нещасних, калік і темних... і все клячіло100[100], все цілувало святу землю, все молилося й приносило дари... Гуртом із ними молилася й вона... І Анна ходила з нею. Як смерть бліда увійшла до церкви. Не сказала ні словечка. Відтак кинулася на землю... та лежала майже з годину, молилася і била поклони, неначе мала назавсіди зі світом розпрощатися.
Тоді вона любувалася нею і думала: "Ади, яка побожна, як молиться",- але потім усе вийшло наверх. Показалося, чому в неї було таке нечисте сумління. Всі дізналися. Ціле село знало...
Анна мала стати матір'ю. Як? Що? Ніхто нічого не знав. Вона до нічого не хотіла признатися. Скільки й допитувано в неї, скільки намовлювано, грожено - все надармо. Мовчала, як камінь.
І вгадати було годі.
Вона ніколи з хлопцями не товаришувала, а на танці майже ніколи не заходила. Була тиха й працьовита, держалася від усіх здалеку, а нещастя спинилося біля неї... Се був недобрий з роду, що пхнув її в таку тяжку годину, але й вона не була добра.
Так їй того треба було... І вона справді пірнула в тяжке горе. У панотця вимовлено їй службу, а додому не сміла показуватися. Там її до крові збито, коли не могла вже затаїти нещастя. А коли просилася, аби мати лишила її при собі, то викинули з хати. Навіть речей, що їх мала дома і яких відтак домагалася, не дали їй, а сперли її грубими словами.
І не доста на тім. Скільки разів здибали її брат або мати, стільки разів діставала від них поличника.
- Чи на оце я тебе вигодувала? - кричала стара на ціле горло, хоч би й серед дороги, а брат, бувший драгун, лише затискав зуби і мовчки бив у лице.- Оце маєш за гонор, що мені ти справила,- сичав,- за гонор!
Найгірше гнівало їх, що не хотіла признатися, хто мав бути батьком дитини. Бризкали найгрубішими словами в лице, підсували найбрудніші вчинки.
Ходила бліда, зі змарнілими щоками і з очима, як голодна собака! - як приповідала Домніка. А що трималася завсіди здалека від усіх, як убога дівчина, не зносилася ближче ні з дівчатами, ні з іншими газдинями, то не мала між жінками майже жодної для себе прихильної душі, що була б заступилася за неї в її горі.
Лише одна була їй прихильніша, як усі інші. Се була Докія. Вона прийняла її до себе за щастя і за здоров'я, за поману своєї доньки, що плакала за мамою майже не щодня, відколи опустила її хату і стала під розкази свекрухи й чоловіка, якого, щоправда, не дуже й любила... Докія, отже, забрала її до себе і обіцяла не покидати в тяжкій годині.
Василь запивався тепер, як і перше. Петро ходив на роботу, і його тижнями не було дома, а вона гарувала сама всім дома. До того, ослабла ще більше від часу, як донька пішла від неї; і вона не могла завсіди удержати всього сама своїми руками в відповіднім ладі. Тому, з огляду на свою неміч, на доньку і з самого милосердя над нещастям молодої дівчини, мусив найтися і для неї кутичок у її хаті і найшовся-таки.
Вона одна знала про тайну дівчини. Дівчина призналась їй, але благала майже на колінах, аби вона не зрадила її. Перед ніким, ніким. Михайло сам усе скаже. Прийде час, і він сам скаже. Так урадили...
- Як хочеш, доньцю,- відповіла жінка,- але чи се тобі на добре вийде?
- Добре, добре,- впевняла дівчина.
- Ну, може, й твоя правда! - сказала повна задуми і поваги Докія.- Що твоє має бути, того не візьме тобі ніхто, чи буде хто про се знати, чи ні. То вже правда. Ми з Івонікою задумували звінчати Михайла з Парасинкою; поля наші споювалися разом, неначеб земля сама бажала того, та й ади, що з того? Старий хотів. Марійка хотіла, я хотіла, молоді були б хотіли, але бог не хотів. Усе буде так, як що має бути.
В душі думала ще інакше. Мала те святе переконання, що старі Михайлові ніколи не приймуть такої бідної невістки, як оця нещасна дівчина, їм ніколи не припадала інша до вподоби, крім Парасинки, а хоч би наостанку старий Івоніка пристав на такий вибір сина - він був чоловік добрий і щирий, як кавалок хліба,- то зате Марія не попустить від свого ні за що на світі.
Вона неначе чула, як стара нарікає: "На моїй гірко заробленій землі маю жебрацькі діти годувати? Що вона має? От тоту дранку, що її покриває? Мій син потрібуе ґаздині й потрібує землі!"
Але вона не зраджувала дівчині нічого зі своїх думок, не хотіла вбивати її надії. Її положення було й без того гірке, невідрадне.
Так зажила Анна в Докії, працюючи і ховаючися перед людськими очима. Числила дні до повороту Михайла, а з тим і дні злиднів і горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому і тут остатися два або, може, й три місяці. На святого Михайла мав говорити з татом і мамою.
При війську казав йому один молодий дячок, що його патрон, святий Михайло, се дуже могучий і важний святий і що дуже добре всякі важні справи розпочинати або кінчати в день святого патрона.
Оцей великий день припадав на двадцять першого. Саме тепер було посередині серпня. До приходу Михайлового було ще добрих чотири чи шість неділь. Одначе час скоро збігав. Збіжжя звозилося з поля, тут і там косилося ще дещо - і праця не уставала.
Її головна праця була: носити робітникам харч у поле, доглядати товарний на стернях, поїти її і шити. Вона шила гарно і скоро (се мусила їй сама зависть признати), і завдяки протекції Докії діставала від деяких ґаздинь роботу, і капнув за те десь-не-десь дрібний гріш у руку.
Одного разу пересиджувала Анна знов із товаром у полі й шила. Сиділа під якоюсь самітною деревиною, під деревиною, що її колись на знак межі засадив хтось он тут, і шила якусь чужу мужеську сорочку. Її уста склалися мимоволі до суму, а на лиці малювалася турбота. Переживала дійсно гіркі дні. Вчора переказувала їй мама через старого Петра, аби забігла додому, бо має їй щось важного переказати. А вона знала, чого мама від неї хоче і що її там жде, коли піде.
Не хотіла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є і нажене.
"Як знаєш для чужих робити, то знаєш і гроші прятати!" - були звичайні її докірливі слова, а відтак наступала обида.
Але їй було вже доволі того. Вже не ставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайності ослабленою. Не могла не раз і кусника хліба проковтнути, хоч голод так і не переставав їй дошкулювати, А все через гризоту і плачі. З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію.
- Адіть, адітьі - розводилася перед Докією.- У святого Івана чинилася така божа, неначеб не дивилася в житті на що інше, як на святі ікони, а тепер показалося, що їй було в голові!
Докія боронила її, а врешті, хто годен усі язики в обмові застановити? До того, Домніка причинювалася чимало до роздразнення тої жінки проти неї. Так, бодай, впевняла її Докія.
- Аби позір від себе відвернути, обмовляє інших, - говорила, - гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службі у жида. (Тут сплюнула). Я лише дивуюся, що Марійка тримає з нею компанію. Се така хитрунка й шахрайка, якої світ не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Віддалася за боввана, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього понашахровувала. Вже й обі вдовиці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, дивуються не рад її лакомству до всього, та проте язиком своїм обмотає кожного, як павутина, і здобуває на свій бік.
Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця.
"Коби хоч він тут був! - мовляла чимало разів до свого серця.- Коби хоч він тут був, усе було б інакше! Нехай би й мовчав, ще й цілий рік нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був!"
- Ти не посмієш мені на ніщо покласти, як будеш моєю ґаздинею! - говорив їй пестливо, коли приходив іноді на пару день на відпустку додому, і вона жалувалася, що тут або там уривається з праці.- Я тебе буду як у дзеркалі тримати...
Плакала за кожним разом, коли згадувала оці його слова. Говорив усе так, що мусила плакати. Такий був любий. І тому любила вона його так... тому мала таке серце для нього... була би вибрала те серце для нього... Вона боролася... лише бог один знає, як вона боролася... а наостанку не змогла. Та й так... Обтерла шитвом очі, що зайшли великими сльозами, і затиснула губи. Відтак підняла похилену голову і позирнула на товар, що пасся. Був тут, недалеко неї. Тримався все вкупі й пасся пильно, її погляд полинув дальше понад стерню, там, де поля незамітно знімалися в легкий котел, і спинився мимоволі на них. Там збилася в купу зелена густа деревинка, дрібна оаза; а коло неї, мов низьке гніздо, білівся бурдей. Бурдей Михайлів. А там далі зеленіли ліси. "Сусідній" і малий панський. Несказанний смуток защемів у її грудях. Вона згадала той вечір, коли Михайло говорив із нею перший раз, що її візьме за жінку, і як відтак злякалася перед "сусіднім". Вона всміхнулася смутно. Чого було тоді лякатися? Перед чим? От, дурна була! Він був коло неї, вона була як та птаха вільна, вони йшли удвох разом... Надворі було ясно, тихо, і чого було лякатися? Що то було проти оцього тепер?
 
Але, може, бог допоможе їй, що вона колись Докії за її добре серце віддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честі, як вони собі думають. Покаже, покаже... І вона й він покажуть. Докія стала для неї рідною матір'ю, а старий Петро - де-де був уже її брат коли для неї такий, як він! Ніколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив і булку від Мендля з Гоппляцу для неї.
- Їж, сарако,- говорив і втискав на силу булку в руку, коли вона соромилася взяти.- їж, небого. Тільки добра твойого, що з'їси!
Вона все підозрівала його, що він знає про її тайну від Докії, але мала заразом те пересвідчення, що він їм ні в чім не пошкодить. Умів сварити й лаяти на цілу хату могучим своїм голосом, зривав ним усіх з ніг, непокоїв сусідів, а робітників, коли надзирав їх у полі або коло стодоли, держав мов кліщами при роботі, та проте був він добрий і щирий, а серцем м'який, мов той справедливий шовк. Вона прала йому білля, передаючи його білим як сніг, і виконувала насліпо всі його прикази в господарстві.
Василь мало журився нею. Йому було байдуже, чи вона була тут, чи ні; ба було майже догідно. Коли він не раз по цілих днях пересиджував у Мендля на Гоппляцу за столом, Докія все-таки не бувала цілком сама дома.
Днина була гаряча, і до заходу сонця було ще далеко. Великий мотиль літав плавучим, кокетним польотом у поблизькості дівчини, сідаючи то тут, то там на хвилину коло неї, неначеб бажав, щоби вона подивляла його оксамитну, темну красу. Польові коники дзикотіли в стерні неустанно й оживляли мило тишину, що розлягалася далеко-широко округ неї на полях. Трохи оподалік від неї, на сусіднім загоні, накладали два чоловіки снопи на фіру, а врешті, було безлюдно в її окруженні.
Нараз спонукало її щось підвести погляд від шитва. Якесь прикре почуття перешибло її від голови до ніг. Вона стала вразлива останніми часами. Проти неї взялася звідкись, неначеб із землі виринула, Рахіра і зближалася живим кроком чимраз більше. Вона мусила на неї поглянути. Вони обі зналися лише переходом, не говорили ніколи з собою довше, як кілька хвилин, та проте не почували до себе взаємно ніяких приятельських почувань.
Рахіра не любила Анни, бо та не вдавалася з нею ніколи в балаканку, що молода цікава циганка над усе любила, та й ще за те, що вона сказала їй одного разу прямо в очі перед іншими дівчатами:
"Чому ти не розчешешся? Твоя голова розпатлана, як вивернений киптар!" А всі присутні дівчата реготалися весело. Сього не могла вона їй ніколи забути. А Рахіра була Анні немила, бо чула про неї від Докії і Михайла, а переважно від осіб, нею найбільше шановних і люблених,- саме пусте.
Окрім того, знала, що Рахіра була хитра, мов лисиця, цікава до обурення і що - як зачула останнім часом - тішилася її горем.
"Вона уникала в неділі танців на Гоппляцу, літала понад конюшиною, доки не вернула з медком на ніжках",- глумилася перед Савою, а Сава розповів іншим хлопцям; зачув се і старий Петро та приніс додому.
З того вийшло, що між ними прокинулася неприязнь і ворохобила тайком тут і там молоду напівдику кров. Рахіра йшла до доньки старого Лопати, в лісок, з якою мала вічно інтереси задля ціток і ґерданів, а що далеко й широко не було нічого такого, що могло б викликати в її лакомній душі глибоку увагу, то, побачивши дівчину при товарі, порішила без вагання задержатися на часок коло неї і побалакати з нею. Може бути - думала - вдасться їй он тут на самоті видобути з неї тайну, що саме тепер була для всіх жінок і дівчат найцікавішим предметом, а дальша доля поважної дівчини неабияким предметом балакань і вгадування. Кожна з них була б над усе бажала бути тою першою, яка б дізналася щось певне про героя в Аннинім житті і роз'яснила цілу таємничу загадку, що всіх мов за ніс водила.
"Як бджола в потемки будує стінку, так і вона зачинялася перед людьми та тче свою долю!" - говорили одностайно білоголові сусіди Маріїні, дві вдовиці старухи, і здвигали байдужно плечима, їх одних уже ніщо не цікавило, хоч би Домніка або Марія не знати що розказували.
З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила молода дівчина, мов кітка, безшелесне до сидячої над шитвом похиленої Анни. Анна відчувала чимраз більше близькість надходячої, одначе удавала, немовби не бачила її. Її гнівало се, що буде приневолена говорити з он тою, як її називав Михайло, молодою "відьмою", відповідати на всякі її допити; вона ж була славна з своєї хитрості і витривалості у виграбуванні всяких новин. Опинилася, врешті, коло неї.
- Боже помагай, Анно! - промовила підхлібним голосом.
- Дякувать! - відповіла Анна.- Куди дорога?
- До Єлисаветки Онуфріевої. Маю принести собі взірець до ґердану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш?
Анна почулася в душі враженою тиканням несимпатичної дівчини. Вони були вправді в однаковім віці, але що Рахіра взагалі не тішилася доброю славою і звикла була чути про неї лише легковажні слова, так тепер подразнила її інтимність, що мусила відповісти їй доволі сердито:
- Роблю те, що видиш!
- Шиєш весільну сорочку? -сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра.
- Може, й весільну! - відповіла Анна коротко.
Рахіра помовчала хвилину. Відтак кинулася до іншої тактики. Підняла одну ногу вперед себе і поглянула на неї журливо.
- Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собі ногу на терні, що ледве можу далі йти. Мушу трохи сісти! - сказала в зовсім іншій модуляції голосу.
- Сідай! - пробуркотіла Анна, окинувши її збоку похмурим поглядом. Відчула. Тепер лише сама цікавість прикувала її біля неї.
Рахіра усіла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно.
- Для кого оця сорочка? Се мужеська?
- Так.
- Се тонке полотно! З такого шиються весільні сорочки!
Анна не обзивалася.
- Я тобі всього добра з душі рада, Анно,-тягнула вона живо далі,- чи маєш велику гризоту! Коли твоє весілля?
Анна почервоніла.
- Коли мій милий захоче!-відповіла змішана.
- А жінки в селі гомонять, що він уже тебе покинув і має другу!
Аннин голос задрижав.
- Так! Хто ж се каже?
- Одна жінка казала мені! Так казала: "Якби Анна була розумна та не затаювала всього, то він був би її мусив узяти, а так вона мовчить, як би боялася свойого права, тим часом він собі другу найшов, а з неї лише дзвони пустив. Хто її візьме з дитиною? Хто схоче чужу дитину годувати? За яке право, за який довг?" От так казала та жінка.
Анна задрижала з жалю і обиди.
- Та вже вона побачить, хто такий мене візьме! - відповіла, глибоко зворушена.- Нехай не журиться мною! Я вже собі дам раду; нехай другі себе пильнують!
- Се і я їй сказала,- тягла Рахіра гладко далі,- але вона ще доложила: "Анна,-каже,-робить сором і хлопцям, бо в наше село приходять люди із сусідніх сіл у свати, та що собі подумають? Скажуть, що у нас такі хлопці, що збавляють дівчат, а відтак на сміх їх пускають. Не приймуть у своє село. Все сватав кожний дівчину, як таке лучалося. Кожний ішов до панотця, покаявся, панотець насварили і звінчали, а тут? Сором та й сором!"
Рахіра вп'ялила свої блискучі очі вигребуще в лице противниці і, помовчавши хвилину, додала:
- А відтак ще сказала: "Я була від Анни всього надіялася, але вже такого стиду мамі і братові наробити, де брат хоче в порядного ґазди засватати дочку, то, ану, де і хто таке чув? Тепер нехай іде до жидів на службу!"
Тут Анна підняла голову. Була цілком біла. Її очі стемніли аж вчорне, і несказанна погорда і ненависть пробилися в них.
- Ти! - просила вона.- Чого ти прийшла сюди і під'їдаєш мене твоїми мельдунками? Іди собі геть, звідки прийшла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що люди про тебе розказують!
Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку... Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпливості і чисто градом посипалося їй з уст:
- Ти... ти... ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! - кликнула без віддиху а непоборканими рухами.- Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду!
- Хочеш знати що? - відповіла вже й собі роз'ярена Анна.- Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових грунтах? Зараз-таки! - розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності.- На се почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх грунтах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те можеш спуститися. І нічого тобі не поможе, ані твоя матригуна, ані твої різні ворожбитства, а мене не маєш шпигати, бо тобі до вінчання також не вільно вінка брати, се всі знають, а Сава тебе не засватає! Впрочім...
Вона хотіла ще щось доказати, та Рахіра опинилася вже близько неї, відсапуючи широко випнятимй грудьми. Вона взялася попід боки і кричала:
- То він тебе засватає, га?
- Мене ні, але й тебе ні. Івоніка і Марія ніколи на те не дозволять! Я знаю! - кликнула Анна дрижачим голосом із цілковито збліднілим лицем.
Се було найгірше, чим можна було вразити Рахіру, і перед чим жахалася, мов перед їдовитим шпиганням голки. Її очі заіскрилися недобре, одначе і вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на ціле горло.
- Мене Сава не засватає, кажеш,- спитала вона,- і ти се знаєш? Він тобі казав? Можеш забожитися? А хто пішле до тебе сватів, ти, покойова на ласці, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких синів? Чи, може, собі вибереш, котрого схочеш? Їх у тебе стільки, що перснів у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як його на ім'я охрестити, та й через те лишишся з сивою косою? Може, се старий Петро, що сидить у своєї сестри на ласці, як ти тепер, а може, се Сава тебе візьме, як не мене? Га? Або, може, візьмеш його брата Михайла? Він буде, може, колись двірником, хвалився раз перед Савою, то й ти будеш попри нього пані двірничка. Старий Івоніка і Марія відчинять двері заздалегідь перед тобою, та й в куми можеш їх запросити...- і, не докінчивши речення, розреготалася наново на ціле горло.
На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружинах. Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши їй дико п'ястуком.
- Ая, ая, аби-сь знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала! - процідила білими устами й погаслим голосом.- А заки він стане двірником і відділить тобі твою партику , я тобі її дам від себе.
Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молодої дівчини, і голосний відляск пішов воздухом.
Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками на Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила її майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад.
- А як Михайло буде двірником,- кликнула беззвучним голосом,- а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із села, як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хочеш! Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшла!
Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, що, пасучися, віддалився трохи від давнього місця.
Рахіра не пішла за нею.
Вона боялася тої роз'юшеної постаті й тих сильних п'ястуків, яких силу щойно спізнала.
Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи раз по раз п'ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутально-грубі і обидливі слова.
-Чекай, чекай!-кінчила кожне нове речення зневаги якимсь співучим голосом.- Попам'ятаєш ти ще оце! Попам'ятаєш ти ще, хто така Рахіра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знаю, чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще, до того, з торбами! Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай!
Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільно, нескорим кроком із нещасного місця назад.
Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком противну сторону на пашу і вже ані разу не оглянулася більше, їй стало цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почуття, що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі вже здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чула лише, що їй тепер добре...
Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердану. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому.
XV
Того вечора зайшов Сава до Рахіри, і так пересиділи обоє до опівночі.
Ніч була ясна й тиха; вони сиділи на призьбі, говорячи та сперечаючися.
Вона була страшенно зворушена, і її круглі очі прискали раз по раз іскрами. Оповідала йому приключку з Анною, може, по раз шостий, і все наново наказувала йому віддати їй, Анні, "партику", інакше грозила:
- І не подивлюсь у той бік, де йдеш; очі тобі видряпаю, як приступиш на крок до мене!
Він обіцяв їй твердими словами покарати Анну. Був сам так глибоко обурений образою, заподіяною дівчині, що товк від часу до часу п'ястуком по призьбі, неначе мстився вже на неприятельці, одначе се не вдовольняло дівчини.
- Та коли почастуєш її? - допитувалася нетерпливо.- І як се зробиш? Я б се хотіла знати; найліпше, я б таки хотіла десь заховатися і дивитися, як ти частуватимеш двірничку!
- Не журися тим! - відповів він глумливо, з похмурим поглядом у своїх сталевих очах, що ніколи не спочивали.- Се вже моя річ. Я почастую її, де подиблю, на полі або й на дорозі. Відтак нехай іде до суду й подає мене.
- Колись, як вона сидітиме сама в полі при товарі, без свідків.
- Тепер зараз я сього не можу зробити, бо вона буде зважлива,- додав,- але трохи пізніше, як уже й сама забуде. Я піду на наше поле... а наше поле об межу з Докіїним ланом, і там охрещу її. Зайду до неї цілком тихо, так, як би хотів спитатися, чи вона не має при собі глечика з водою, та й стану перед нею. Стану перед нею,- тягнув дальше нараз з обличчям зовсім зміненим, неначеб переживав у дійсності сцену, яку малював саме словами,- і буду на неї дивитися. Відтак спитаюся: "Слухай, Анно, хто така Рахіра? Хто вижене її з села?" А відтак почастую її поличниками то вправо, то вліво, що земля зігнеться під її ногами та й в очах почорніє. А відтак спитаюся її: "Відки ти знаєш, що Сава Івонікового Федорчука не засватає Рахіри? Відки ти знаєш, що вона відьма та й дає йому матригуни? Виділа ти те та й маєш на те свідків?" Потім промине їй вже охота чіпати тебе та й називати відьмою, не бійся. Не прийде охота й тоді, як Михайло стане двірником, а вона його жінкою. Спустися лише на мене, лиши мені се.
Він зблід страшенно і предивно під час тих небагатьох слів. Його очі зайнялися чудним блиском, збільшилися незвичайно і стали зимні, мов лід. Все те стояло у дивному контрасті до його ніжних, дитинячий черт. Його груди піднімалися й опадали, а він сопів, неначеб що лиш напружився тяжко при фізичній праці. Вона вхопила його за руку і глянула вдоволено на нього.
- Ти... як ти оце зробиш... як ти оце зробиш...- вона ледве могла промовляти з повздержаної утіхи,- то я не знаю що... Інакше я б і їй, і Докії, і всім тим, що ховають ту гаспиду в себе, запалила хату над головою. Бігме, Саво, що запалила би!
Він обіцяв ще раз сповнити своє слово, і вона вкінці впокоїлася. Пізніше всунулася безшелесне в хату, де старі спали, і винесла тютюн і пляшку з горівкою.
- Тепер напийся! - прошептала вдоволено й підсунула йому під рот трунок. Сама усіла на землю, підібравши під себе ноги на орієнтальний лад, і напихала люльку. Се був для неї найкращий момент, найбільше пожадана хвилина. Курила радо, до пристрасті, але не сміла того робити інакше, як тайком, бо мати била її за се, а вона боялася глуму людей. Ні одна дівчина в селі не курила, се було лише у циганів звичаєм, а вона не хотіла уходити за циганку. Ніяким способом, ні за що в світі... Супротивлялася тому з цілою амбіцією своєї дикої, неуговканої вдачі. Але так, уночі, коли вони сиділи на самоті і ні одна людська душа не доторкалася їх, могла поступати собі до вподоби.
І він любив, коли вона курила, бавився тим, мов забавкою. Купив їй сам у поблизькім містечку, що притикало до їхнього села, люльку, і любувалися в тишині незрадливої ночі оцею приємністю.
А що тепер були дні гарячі, то вона ходила лише в сорочці підперезана. І так сиділа й тепер у його ногах. Густе неподатне волосся спадало їй дрібними кучерями на чоло, а коротка груба коса теліпалася при скорих руках її голови на плечах, мов жива. Курячи, гляділа ненастанно на Саву. Припала до нього цілою пристрасною своєю душею. Тішилася, бачачи, що справила йому приємність принесеним трунком, що він оживився ним і став говірливий. Іноді й побоювалася його. Та все, коли трохи попив, було легше дібратися до нього або випросити що-небудь у нього. Ніч була така ясна, круг них виднілися всі предмети так докладно, що можна було з легкістю виразно почислити дрібне листя вишневих дерев, що здіймалися довкола нужденної хатини. З темної зелені малого яринового садка визначувалися стрункі білі мальви гучним ростом угору, а їх білі цвіти, здавалося, в деяких хвилях немов блідніли між густим листям у магічнім сяєві місяця. Зі східної сторони хатини, десь за садком, закричала смутно, переразливим голосом сова. Рахіра зачула се.
- Хтось умре! - сказала сухо, звертаючи свої блискучі очі в ту сторону, звідки дався почути віщий оклик.- Звідки вона кричить?
Він здвигнув плечима.
Оклик повторився і, як уже тепер здавалося, зовсім в їхньому сусідстві.
- Агі, се таки близько коло нас! - кликнула. -- Боїшся? - спитав він і глянув поважно на неї.
- Ні.
- Не бійся, ти не вмреш!
Вона всміхнулася і показала свої білі, блискучі зуби.
- Най мої вороги гинуть! - сказала.
По хвилині, під час якої мовчали обоє, обізвалася:
- Не скажеш таки нічого старим про се? А я б їм таки навмисне все розповіла. Нехай потішаться трохи, як чорною годиною. Я їм не до вподоби, то, може, вона приросте їм до серця!
Але він похитав головою. У нього прокинулася інша думка. Він хотів собі се заховати. Воно могло йому колись пізніше ліпше придатися. Колись і проти самого Михайла стати в пригоді. До того, хотів колись Михайла захопити з дівчиною і вже тоді... Його очі засяли, як передше, зимним блиском, що чимраз більше ріс, погойдалися по землі від одного предмета до другого, і він замовк. По якімсь часі спер голову в руки, а ті на коліна, втопив очі в землю і промовив:
- Сього року має тато прекрасну пшеницю! Саме та, на котру я сам орав і котру до кінця досівав!
Вона виймила на хвилину люльку з-помежи зубів і спитала:
- Та й що?
- Ніщо! Але та земля, на якій ми сього року ту пшеницю сіяли, дуже добра. Всі наші грунти дуже добрі! Земля товста така та красна, що хоч що посій, то все пишно виросте!
- Се ти вперше знаєш? - спитала вона із легким глумом.-Ціле село знає, що грунти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, мабуть, ліпші!
- Я се й перше знав! - відповів він звільна і все задумчиво.- Але відколи Михайло пішов, знаю се ще ліпше. Як чоловік сам сіє, сам оре, сам сапає,- спізнає все ліпше. Але той кусник - він лежить недалеко від бурдея і від нього найближче до цісарського гостинця - я б його дуже хотів мати. Я б собі хотів там поставити хату. Але,- додав, сумніваючися,- чи мені його тато дасть? І Михайло казав раз, що там було би дуже добре поставити хату. Навкруги мали би ми свої грунти. До дороги близько, в бурдею не буде можна все сидіти. Ми оба не зможемо в бурдею сидіти.
- Старий не дасть тобі того лану! - закинула рішучим тоном Рахіра.
Він не відповів.
- Старий не дасть тобі його! - повторила вона роздразнено.- Він дасть його Михайлові, а як уже дасть, то захоче, аби ти мене покинув...
Очевидно, він мав ті самі слова на устах, бо докинув так само нетерпливо і роздразнено:
- Він зараз зачне говорити про гріх і скаже, що з гріхом на душі чоловік ніколи хісна з землі не здобуде, та й таке інше. Я знаю! Я вже наперед знаю...
Вона гляділа вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним у неділю до церкви. Всі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж миналися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових грунтах! Вона, Рахіра!
Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя. Прилягла до нього цілою своєю ненаситною, гарячою вдачею, З цілим голодом молодої дикої натури, що, зіллявшись ще і з іншим життям в одно, ніяк не могла розстатися хоч би й у думці від неї і всіх об'яв і вимог, які її за собою потягали.
В погоні за удержанням того її грубого, уявою вимріяного щастя деморалізувалася несвідомо чимраз більше, не жахаючися ніяких, хоч би найпідліших, учинків для заспокоєння своїх бажань.
Так, як вона собі уявляла, як думала та як хотіла,- мусило статися. Інакше й не могло воно бути. Він хотів її, вона хотіла його, він мав дістати землю від родичів, а все інше майже не існувало для неї.
- Ти! - вирвалося нараз нетерпливо із її уст.- Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?..
- Та й я маю ще до війська іти! - відповів похмуро. - Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!
- І тебе? Таже вже Михайла відібрали?
- Та так, але я мушу за себе служити! - сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:
- А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?
- Авжеж!
- А ти б конче мусив?
- Гадаєш, ні? Тоді тим більше!
- Чому тим більше?
- Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?
- Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? - спитала.
- Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають! Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму. По якійсь хвильці спитала:
- А як воно буває, як дома є лише один син?
- Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: "Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити".
Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:
- Як Михайло прийде, то ти будеш мусити йти. А заким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю.- Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав... Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.
- Та я не мушу йти до війська,- сказав.
- Але ж ти сам казав, що мусиш іти...

Читати далі