Земля. 11-та частина

 

І оскільки її лише старі ноги могли воліктися, зарвала свій мішок із листям і дрібку гілля та й утекла. І чи їй хто повірить? Чим скорше втікала вона, тим голосніше й страшніше розходився крик за порятунком.
- Рятуйте, рятуйте! - не хотіло ніяк умовкати. І чим живіше й щиріше здоганяв її оклик, остільки борше вона утікала. Ніколи в своїм житті не зазнала вона такого страху, як тої ночі. Ніколи, а вона вже була стара жінка. В неї ж волосся біле, як сніг... їй здавалося, що якби був побережник дав їй тоді лише один поличник, вона була б зараз упала на місці трупом. Вона була, як те порохняве дерево, що лише копнути ногою, а воно розпадається. Без ніякого звуку, само з себе...
І вона втекла.
Як вийшла в поле, загас голос сам зі себе.
Івоніка збив долоні з дикої розпуки.
- Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! - кликнув із несказанним жалем.- Якби ви були завернулися!
- Його душа відчувала чоловіка в поблизькості, і голос біг до вас по порятунок. Господи, господи! Ви могли врятувати чоловіка від смерті! - обізвався жалісно й побожно, а заразом і з нетаєним докором Петро.
- Видко, вже так бог хотів, вже так мало бути, аби він умер! - поясняв поважно Онуфрій Лопата.- До чого здався б убійник?
- Коби я була знала, що там діється,- обізвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведінкою,- я була б від хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала.. А так я думала, що побережник б'є якого злодія, та й утікала, щоб і самій у бійку не попасти. Ой господи, добрий та великий, прости мені гріхи мої, що я наробила! Що я душі людської не врятувала!
Відтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого.
- Я мав лише сон,- замітив він,- але я б хотів його розказати.
Дозволили.
- Мені снився небіжчик. Ніби мені десь розказував, що він вояк у малім містечку, в якім ніколи вояків не було, і що його хотів замордувати хтось, що для нього був завсіди добрий і щирий. "Між жабами хотів він мене життя позбавити, у багні,- ніби оповідав мені,- і коли я боронився та кричав із цілої сили рятунку, він гримав на мене, аби я мовчав. "Замовк би ти на ціле життя твоє,- лаяв мене,- та й таки не відтвориш більше рота". Але я все-таки лишився жовніром і лишуся й загину жовніром!" Відтак узяв ніби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечі косу й пішов. Він пішов, а за ним заголосив хтось так жалісно, що я пробудився.
Івоніка глядів на оповідача витріщеним, задеревілим поглядом, і як сей замовк, почав пальцями рити в волоссі.
Він боявся поглянути на кого-небудь із присутніх. Се горе було затяжне... Лише цяпинка, а одне ім'я було б вимовлене, і все пропало. Відчув, як страх виточив йому краплі поту на чоло.
Ціла любов до вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Відітхнувши глибоко, мов відпираючи грудьми камінь, що скотився йому на груди, повів майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчої110[110], ясної душі, що досі відчувала лише ясно і звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подія щось, що затемнювало ум.
Відчував безвиразний страх і безвиразну любов. Страх і любов до живого, і любов і жаль за вмерлим.
Дарма що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонійну душу, дарма! Любов була сильніша й перемогла ненависть... Він учепився одного й держався того ціпко.
Все дав бог. Його судьба була така.
Чому? Звідкіля? Для чого? Над тим не був в силі застановитися саме тепер посеред події, що потрясала всіх.
- Він дуріє! - прошептав старий Петро до Докії, що якраз надійшла, та вказав на нього.
- Хто б не здурів? - відповіла вона простодушно. Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підняв голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Він мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий, як крейда, і трясся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лікар подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна... Перелякано приступив до хлопця.
- Що тобі, хлопче? Болить тебе що?
Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув: "Болить".
Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.
Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростався знов.
- Із чого се в тебе? - спитав, вказуючи на криваві плями.
- З... з... зайця...- відповів сей невиразно, трясучися, як переділе, на цілім тілі.
- З зайця? - сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.
- Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина.
- Се ще здавна.,.
Суддя оглянув криваві плями.
Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в'язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні і неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.
- Пляма не давня. Майже цілком свіжа.
- Вона... від качки... я різав її... і держав межи колінами...- зачулось знов гикання.
Тут же розбіглися запити й відповіді.
Мав він рушницю?
Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках.
Де він був тоді, як його брат пішов до лісу?
Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.
Він не був дома. Він нічого не знає.
Де був уночі?
Не був дома. Був... у одної дівчини.
Хто та дівчина?
В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.
- Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там... геть... під тим великим лісом. Його перва сестра... її тато - його вуйко...
- Старий - то шибеник і злодій! - гукнув нараз твердо старий Петро... Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.
А де був батько тієї ночі?
...Старий піднявся й поклонився низько... з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:
- Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.
Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?
Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.
"Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде, тоді не міг бути з братом у лісі".
Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як бог захоче...
- Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути...- остерігав поважно суддя.
Виступив один чоловік.
Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати - не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений...
Всіх погляди звернулися нараз острими ножами на обличчя Сави.
Що він скаже?
Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові,- та зараз відійшов.
- І блідо виглядав?
- Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, як би перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.
- Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? - Се питання відносилось до батька.
- Ні, Михайло був добрий і ніколи не розпочинав спору.
- Але ще передше... ще давніше...
- Давніше часом. Небіжчик научав його і докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?
Не сказав: убивати.
Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання... успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: "Не знаю". З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.
Комісія звернулася відтак до бурдея.
За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.
В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз'яснити убивство, відколи на брата стало підозріння.
Тут поступлено майже по-варварськи.
Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля111[111] в ній була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна.
Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпощадно.
Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж... на яке-небудь оружжя... може, й на яке письмо: він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати,- але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика і коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.
Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка.
Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничних зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.
На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.
Перешукали кожний кутик і майже догори ногами перевернули все. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору - вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі, дико розпущені звуки затривоженої її душі неслися довкола неї далеко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі перешукали ще хату Григорія і переслухали його з родиною. Вони ж були в зв'язі з молодим хлопцем і ворогували проти родителів убитого.
Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосне, що нічого не знали і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них.
Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечора прийшов до неї і не рушався аж до рана з поду. Рано пішов просто від них до ворожки - і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано.
І ворожку переслухувано. Вона оповідала: - Він прийшов рано-ранесенько... майже в потемки до неї і поклав перед неї жменю землі. "Скажіть мені з карт, до кого оця земля належатиме?" -сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: "На половині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно". На таке сплюнув він уперед себе, ба майже на неї сплюнув, і, не вислухавши її до кінця, забрався.
Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присутніх і держалася ненастанно в поблизькості молодого сина. Ледве що він на крок віддалився - вона вже майже кричала: - Саво, де ти?
Як довідалася, що Саву підозрівають за убивство брата, заголосила не своїм голосом. Відтак кинулася до нарікань.
Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорніша брехня, що повзла по землі. Хто здурів на таку вигадку? Аби рідний брат забив брата? Він же в неї одна-одніська дитина, і най би лиш посмів хто на нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звірячими очима). Най би посмів хто забрати його від неї. Ще й його від неї видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати від неї та пхати криміналам у пащу?
- Саво!.. де ти? - крикнула майже по-королівськи.- Іди, стань тут коло мами, та не відступай від неї!
Жандарям грозила просто п'ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю.
Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб,- се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то і її не мине. Її одніську дитину в кримінал пхати?
Тут вона розсміялася так страшно, що людям мороз пішов по тілі.
- Анна нічого не казала суддям, бо вона лежить хора,- вступився Петро твердо за дівчиною. Він же не міг ніколи стерпіти, як обиджували невинно безталанну ту дівчину.
- То най і не підійметься ніколи з постелі, коли нею там кинуло,- почулася божевільна відповідь.
Як суддя спитав у неї по раз другий, чи Сава вечором і вночі був дома,- брехала, що не опускав хати ні одним ступенем. Впрочім, вона "нічого не знала". Нічого... хоч най її й зараз на місці уб'ють. Заголосила не своїми голосами.
Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розсліду убійства. Побілів, мов полотно, і скрикнув жалісно:
- Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?
Наостанку заховався в малих темних сінцях хати й визирав звідти через мале низеньке віконце надвір.
Надворі під хатою секціонували тіло його брата.
Були при тім лиш старий Петро й батько. Батько благав словами-мольбами, що серце розривали, щоб його дитину не "шматовано", щоб так і впустити його в землю, яким уже є,- але надармо. Наостанку підчинився волі суддів, випросивши у них дозволу "своєю рукою тримати тіло дитини".
Гей, що за сила була он тут, що її розрізували тепер! Що за плечі, що за голова! Вже багато-багато людей мав старенький лікар під своєю рукою, але ще ніколи не бачив стільки сили й здоров'я! Мов дуб - було се тіло, а голова - мов залізо...
Секція виказала, що хлопець міг бути врятований, коли б був хто зараз іспочатку прийшов із поміччю; він був засильний, його молоде і здорове тіло засильне у відпорі, щоби піддатися відразу убійчому набоєві, але, стративши притомність і не одержавши в час помочі, загинув з причини втрати крові. Вбито його перед опівніччю. Ранок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.
Сильні плечі... ведмежі ті плечі, що залюбки, граючися, брали на себе найбільший тягар - не змогли опертися тягареві смерті.
По раз перший від смерті сина вибухнув Івоніка здавленим хлипанням; його жінка товкла внутрі хати, мов божевільна, головою до стіни.
Такого діждалися вони зі своєї дорогої дитини!
Лікар і судді звернули увагу на голову і не добачили одного.
Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.
Він побілів, мов смерть... і, колибаючися, віддалився набік.
За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції112[112]. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця - відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.
Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.
Саву взяли між себе жандарми.
Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця протеї нього слідства.
Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз,- коли, вдарений кольбою113[113], мов переломлений упав до землі,- крикнув, як передше, жалісно: - Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?! - Його поволокли до міста.
Мати кричала дикими голосами, рвала волосся і кидалася бігцем за ним,- та люди, що не відступали від неї, вдержали її. Івоніка станув каменем на порозі і, не створивши уст ні до одного слова, водив за ними непритомним поглядом. По хвилі похилилась набік його голова й задрижала. Побачив, як один із жандармів ударив хлопця знов по плечах, і з його грудей вирвався звук благальний, захриплий звук, що мав означати: "Не бийте його!!"
Відтак, заривши пальці мовчки в волосся, поплентався не своїм кроком до хати.
Там жінка вдруге зомліла.
Судді лагодилися до від'їзду. Івоніка лежав у їх ногах.
Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогодні поховали, а він оце благав дозволу, щоб похорон міг аж завтра відбутися.
- Завтра, як лиш зазоріє... як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навіки і лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, які пестив своїми молодими руками. Оставить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ляже в сирій землі...
Піднявшися і уцілувавши руки й коліна панів, упав знов тяжкою грудою до чужих ніг. Сиве волосся його й уста доторкалися їх раз по раз. Але відповідь була неприхильна.
Се ж не було можливо. Було цілком неможливо. Не сміло бути. Закон не дозволяв... І враз із відповіддю зсунено чорні, працею затвердлі руки, що, мов живі окови, укладалися ціпко довкола колін.
- Лише до завтра,- благав старечий голос, що серце розривав,- щоб я не відвів своєї найліпшої дитини під ніч у землю. Щоб я передав її другому світові при божім світлі, щоб воно поблагословило його востаннє, нім його вічна ніч захопить та приспить навіки молоді очі...
І знов те саме: "Не вільно". В такім стані не смів мертвець перележувати вже в хаті, а надто ще цілу ніч, коли ночі тепер далі найдовші...
А потім знов мольби...
Хто стратив дитину в такий спосіб, а другу... одніську... щоби вивели йому з дому отак?
- Я не знаю, як мене земля носить. Господь один знає, що далі буде... лиш дитину свою аби я вднину міг землі передати. Він у мене погас без світла й без сповіді! Він молодий... Він був сонечком у моїй хаті. Нікого на волос не скривдив... Все, що мав, іде з ним у землю... і мав би я його хоронити вночі... Він же в мене жовнір...
Та тут і урвався заржавілий голос. Удвоє покірно похилена стать повалилася наново до ніг. Як перше, змітало сиве волосся по ногах... як перше, доторкнулися їх судорожне уста, лиш що тепер і чоло діткнулося, мов святої ікони, тих ніг.
Коли хвилину пізніше піднялася сива голова й руки здіймалися, щоб скувати наново чужі коліна, за суддями й слід застиг. Тоді повалився він назад до землі... Уста викривилися в брутальну усмішку, і він вп'ялив у землю задеревілий свій погляд.
- Бери його,- заскреготав крізь зуби,- бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його! - І, припавши лицем до землі, заридав тяжко.- Господарика твого не дави... не дави, свята царице, господарика твого молодого, каменем не будь, пером будь - будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь!
...І пішов у землю плач такий, яким не заплаче вскорі перша-ліпша людська грудь, а чорні руки вривалися в її грудь і шукали судорожне полегші...
- Білий хлібець вложіть йому в труну і солодких яблук до того...- приказував Івоніка годину пізніше, віддаляючися нерівним кроком з дому до панотця, щоб сей лагодився похоронити сина ще нині вечором.
Зближалася ніч.
Тихо, незамітно, з легким смутним сумерком, а відтак з раптовим розцвітом цілої глибини небесної...
Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі що до одної зорі.
Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своєї пишності до тихої землі.
У всю свою чудотворну красу прибралася тиха небесна глибина.

XXII

Перед домом Івоніки поважний рух.
Люди чи не з трьох сіл зібралися тут - жінки й чоловіки, а їхній півголосний шепіт здіймається невидимою хвилею довкола дрібної хатини.
Віз, запряжений пишними волами і вистелений найдорожчим килимом, жде недалечке хати. На нім мають везти домовину.
Дикими поглядами оглядаються звірята довкола себе. Не такі спокійні, як звичайно. Довкола них горить світло, майже всі люди тримають у руках свічки, а їх прозорі, жовтаві язички так і хитаються за кожним рухом у сумраку ночі туди й назад.
- Світло боже вгорі, а світло свічок он тут, і хлопця поховають, мов уднину! - обізвалася Докія; бліда, з вогкими очима, мов цариця без корони, оберталася поважно межи людьми і своїми словами розраджувала тут чоловіка, а там жінку...
- Я собі не пригадую іншої такої красної ночі, як оця! - обізвалася одна із старух, що, спершися о стіну хати, роздивлялася уважно між людьми. Здавалося, немилі очі старості так і бажали проникнути все наскрізь.- Чи пригадує собі хто таку ніч?
- Так само видно було, як оба браття йшли до лісу, та відтак один лише вертав звідтам! - обізвався старечий дрижачий голос мужчини.
Вона оглянулася, її острі, блискучі, мов у половика, очі втопилися глибоко в одне старе мужеське обличчя. Вона його знала, але не відповіла нічого. По його голосі пізнала, що не сміла нічого казати.
- Один чоловік вертав пізно з міста і здибав обох. Один із них мав рушницю на плечах. Тоді була така божа нічка, як сьогодні!
Білоголова озирнулась. Не чув ніхто того, крім неї, що він казав? Не знала, ніхто нічого не сказав. Старий Петро, що стояв коло неї, закинув лише:
"Боже, борони, боже, борони!"-і склонився низько до землі. Вона пішла за його поглядом. Він побачив великий хрест, що поставлено в тій хвилі під стіну хати.
- Хоч людське око не добачило того всього, та проте бачила се земля і небеса божі! - промайнуло вже лиш шепотом коло її вух.- Тепер треба за двох молитися. За того, що там угорі, і за сього, що тут лишився. Та й оба належать землі. Але оцього буде вона пекти в ноги, що йому ніде місця не буде. Ану-ко, міркуйте, що я кажу!
- Моя голова біла й не тямить уже нічого! - відповіла старуха.- Скажіть се татові! Чому ви не мельдувалися перед комісією?
Пара сильно стривожених очей витріщилася на неї.
- Я мав станути перед комісією та й сказати? Я, одніський свідок, і можу на те присягнути, що один брат убив другого, бо я їх здибав? Мав би я оце татові зробити? Чи у мене нема душі? Хто б се татові зробив, хто б зрабував114[114] йому одніську дитину! Я не знаю! Ніхто не хоче на свою душу брати каменя! Се ж прецінь, адіть, таке: брат забив брата, а тато - обом тато.
- Борони, господи, від такого! - зойкнула стара.
- Але його кара не мине! Бог його сам виказав! Господь сам найліпший свідок! Недурно ж дав тоді таку ясну нічечку!
В тій хвилі вийшла з хати Докія.
- Труна вже замкнена! - сповістила беззвучним голосом.- Івоніка сам закрив її! Ніхто не смів її доторкнутися! Той чоловік з заліза!
- Але він з розуму зійшов! - обізвався старий Петро.- Не говорить до нікого словечка, а подивіться лише на його очі! Нікого перед собою не видить!
- У нього Христос вступив! - пробуркотала старуха.- Як хто мовчить з таким жалем на душі, то, кажуть, Христос у нього вступив!
Хто зачув слово "Христос", той перехрестився.
- Панотець співають, благословлять. Чи се ти, Анно? - спитала Докія, звертаючись до дівочої постаті, що ледве чутно воліклася ід гуртові.
- Я! - відповіла протягло, зовсім беззвучно і з великим напруженням.
Всі з поблизької групи озирнулися. Тут стояла Анна. Зовсім не та сама.
Глибоке мовчання наступило, і чутно було лише старечий притишений голос панотця в хаті.
Сто очей звернулося на дівчину. Але вона нікого не бачила. У неї очі потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах... Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого могла була обпертися.
Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала...
Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.
- Ади, яка стала!
- Та й за одну ніч...
- Ей боже!..
Оберталася поволі й автоматично і рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно,- загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.
- Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! -- прошептала Докія старусі до вуха.- Не пам'ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі та й, як тінь, снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком! коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, так таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще... не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. "А ти, сяка-така,- кричала,- що ти наробила?" Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та які скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику...
- Ну, та се могли б вони зробити! На їхній хаті тяжить великий гріх! - відказала, погрожуючи, старуха.
- Що вам в голові? - відперла Докія.- Марія мала б її приймати, як вона признала її хлопця убійником? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, може б, і приймив, але вона ніколи в світі. Та й Анна і сама не видержала б. Скільки разів угледіла би Саву, стільки разів зчинила би ґвалт, так як учора. Щастя мали всі, що вона лежала зрання і не знала, як комісія була тут, інакше була би таке завела, що пропав би Сава навіки. Казала мені, що уб'є його сама, як його не покарають.
- Ей, боженьку добрий!
- Але, адіть, адіть, що се Марія робить?
Старуха з сусідками озирнулися.
Із хати вийшла непевним кроком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє несли на руках багато речей: одіж, килими, білля, постіль і т. ін. Увійшли просто в купу народу.
- Беріть се, люди добрі! - обізвалася нещасна мати жалісливим голосом.- Беріть віно мойого Михайлика та моліться за його молоду неповинну душечку! Моліться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у криміналі!
І, заридавши вголос, роздавала власною рукою речі померлого сина.
Острим оком слідила Домніка за дарунками, її було жаль за прекрасними, іноді й цілком новими речами, та Марія і її не скривдила. Опроче вона була тут від двох днів господинею і не опускала такої хвилини, де могла б нагородити себе за свої труди. Щоправда, її тронула страшна пригода до глибини душі. Вона сама аж почорніла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибині серця в'язала її щира прихильність до оцеї родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш сказалася потреба.
- Посмертний обід відбудеться у лісі! - оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь "порядному" дісталися в руки дарунки.
- Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу, нарізали качок, я привезла з міста п'ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбах дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи,- звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувала безшелесне між людьми.- Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!
- Минуло... Минуло...- повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.
Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово "не плач!", викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей...
Та вона не обзивалася.
Мов справді завмерла за одну ніч...
- Умер, та й з тим і покинув її,- докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.
- Стоїть, як би смерть вступила в неї! - прошептала турботно Докія до сусідки.- Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!
І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях... Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!
Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.
Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана... Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.
- Стань коло мене, доньцю! - прикликала її Докія до себе.- Зараз виноситимуть домовину!
Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.
- Та й ти тут, та й ти тут, суко? - роздався пискливий, неприязний голос за нею.- Марш звідси!
В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.
- Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! - успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.
Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапне назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.
Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване і короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.
- Його виносять! - скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.
Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.
- Мене ще забув ти, мене! - кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце "мене" коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним...
Її мати метнулася до неї.
- Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? - гукнула, підносячи безсоромно руку до удару.- Чекай, прийдеш ти мені додому,- та тут і опинився вже коло неї старий Петро.
- Підеш ти звідси, відьмо?! - гукнув дико на неї громом.- А ні, то уб'ю зараз на місці! - І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.
- Засватай її, як ти такий добрий! - просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї... Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.
Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі...
Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.
Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору...
Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко-широко на полях - тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.
- Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?..- викрикувала, збиваючи долонями.
- В землю йде... в темну нічечку йде... не поверне ніколи!..-відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, і затягали далі своє.
- Вночі передаю тебе іншому світикові... вночі покидаєш татка твойого!..- крикнув раз болісне Івоніка.
- Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! - потішала Докія.
- Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! - притакував старий Василь по-п'яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам'я сумного батька.
- Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! - потішав третій.
- Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а на останку й ми до нього підемо! - сказав четвертий.
- Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! - забелькотів Василь.
- Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татові? - скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице.
На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав євангеліє.
Настала безгомінна тишина, і лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Білі голови жінок похилилися покірно, а чоловіки поклонилися за ними вдолину.
По перечитанню євангелія велів панотець підіймити домовину й забрати вистелений під нею прегарний дорогий килим. По похороні діставалися йому звичайно килими в дарунок, та, побоюючись сим разом якогось випадку, що ненадійно вирвав би йому таку коштовну річ, приказав уже тепер віднести килим додому.
Івоніка зжахнувся, мов уколений, на такий варварський приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього.
- Тепер уже забирати килим і сим разом?
- Ідіть, ідіть, чого стоїте та дивитеся? - квапив панотець чоловіка, що стояв нерішуче, не знаючи, чи слід виповнити приказ, чи ні.
- Панотчику, змилуйтеся, лишіть килим, він вам не пропаде! - благав Івоніка з невимовною гіркістю в голосі, між тим коли в його груді серце із жалю розривалося.
Якнайкраще хотів би похоронити свого нещасного любимця. Краплями був би кров свою віддав, коли б воно причинилося до піднесення сеї пресмутної, урочистої хвилі. Ніщо не було для нього коштовне, ніщо закрасне, чого б не був пожертвував із цілого серця. Се ж уже він в останній раз давав йому... Все, що велів закон і прастарий звичай, виконав він точно. Хто був убогий, не давав, а хто міг, давав із щирої душі. А тут здирав захланний старець, що трясся над гробом, і здирав останню прикрасу з-під домовини, щоби дві години скорше дістати її на власність.
- Ти потому забудеш, Івоніко! - протестував старечим, дрижачим голосом піп.- Й іще не даси.
Івоніка майже зойкнув із жалю.
- Не забуду я, панотчику, а Михайло не візьме з собою до гробу! Змилуйтеся!
- Не мішайся до сього! Тебе те нічого не обходить! Я твого сина поховаю красно, з почетом, а килим віднесеться тепер до мене додому! - відказав енергійно старенький панотець і, махнувши на кількох людей з гурту, слідив уважно, як мовчки виповнювали його приказ...
Марійка заголосила не своїм голосом, а Івоніка збив п'ястуками по боках. Він не сказав уже більше ні слова. Не протестував ніколи проти приказів вищих, але хто його добре знав, той знав, що він був у тій хвилі обиджений і обурений до глибини душі. Його очі впилися ножем у домовину, а відтак пішли блудом між люди.
Йому йшло тепер усе наперекір...
Коло десятої години спинився на малім кладовищі. Було переповнено людьми. Свічки догоряли мерехтячи.
Чорно й неприязно дишів гріб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святі на хоругвах, осяяні місячним світлом, мов і собі поблідши, гляділи задеревілим поглядом у розриту землю...
Кілька жінок вибухнуло плачем, а чоловіки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав.
Відтак короткий, сумний спів... кількасот літ старих-старинних слів, виголошених беззвучним, старечим голосом, і щото вступило у присутніх і пірвало їх. Домовина спустилася вниз, і тут же прірвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогін сам із себе вирвався на уста кожного...
Дехто впав на коліна, закриваючи з жалю лице, а далі піднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала.
Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!..
Мов градом посипалася груда в глибину на домовину і, мов останній привіт молодого, що минувся, роздався у відгомін вгору назад. Відтак домовину засипали навіки...
Божевільним плачем заходилася навколішках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Івоніка, припавши лицем до землі, затовк, мов на смерть, головою о неї.
Тут уже все скінчилося.
Все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч,- все пропало, минулося, пішло під груду, у глибінь пішло.
Люди підняли його.
- Вбити хочете себе? - загомоніли.
- Бог з вами! Лишіть уже жаль!
Він не чув їх.
Вп'яливши здичілий погляд у гріб, заговорив:
- Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень...
- Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!
- Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе... Наймитом був ти, наймитом!
Махнув рукою і відтрутив людей від себе.
- А воно, воно, що його і не чуєш, і не видиш, приступило, а він усе покинув та й пішов!
Зарив грубі пальці у волосся і, витріщившися, глядів здичіло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила.
- Не смійся! - ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п'ястуком.- Не смійся! Доста ми дурні твої...
Люди довкола нього перехрестилися і переглянулися з острахом.
- З розуму зійшов!..
Він роздер одіж на своїй груді і знов розтрутив тих, що приступили до нього.
- Пішов! - крикнув дико.- Ходи, Маріє! Він лишив уже тата й маму... Ходи!
Кілька чоловік у поблизькості відвернулися й обтерли твердою долонею очі. Відтак узяли його кріпко під руки і повели силоміць додому.
Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.
- Тепер уже сам буде ночувати! - обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяеві та лиш очима світила. - Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами...
- Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте - ні?
- Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, господи, нещастя!
- Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?
Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в "сусідній" ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.
- Він буде їм у перших днях з'являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?
- Не знаю! - відповіла Докія.- Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.
- Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі! - сказала поважно старуха.- А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!
- Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! - почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.
- Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу "Отче наш". Адіть, яка ніч! Ей, господи боже, ти вже знаєш, що робиш!
Вийшли на поле, і в препишному місячному сяєві указався їм виразно "сусідній" ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.
- Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! - обізвався один із гурту.
- Вони будуть дома випрятувати та межи собою душу поминати. Геть ослабли! - сказала білоголова старуха, відтак додала: - Адіть, скільки очей дістав "сусідній" ліс!
- А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарі та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться...
- Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! - промовила старуха.
- А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! - завела й собі одна молодиця.- Не дай, господи!
- Та люди туди й ніколи-таки не заходили! - об'ясняла Докія.
- Хіба по дрівця опівночі, як бабка...- пошуткував Петро.- В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки...
- Покійному була, мабуть, там смерть призначена! - сповіщала бабуся.- Марійка сказала, що він усе в тім лісі любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убійник хотів від нього?
- Хто може сказати, що душогубові тепер ліпше? Не дай, боже, мати людську душу на своїй совісті...
Замовкли.
Чотири постаті перейшли їм дорогу, звернули до лісної дороги й попрямували в "сусідній" ліс.
- Виділи ви, хто се був? - спитав Петро, моргнувши хитро очима.
- Хто?
- Таже Григорій із жінкою та й зі своєю гадючкою! А четверта, то кланцата, Аннина мама. Ей, то-то б я їх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тім ділі, то мав; але вона певно, що мала! Адіть, заприязнилася вже з кланцатою, пізналися відьми...
Докія завернула додому, а інші подалися до лісу.
Надворі сяєво місяця, блиск зір, а в лісі язики свічок і жаріюча полумінь смолоскипів.
Червонава луна смолоскипів грається пильно по грубих деревах і чорних гілляках та кидає огнисті рухливі плями по грубо опалім листю на землі. В лісну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвінко й чутно, а відтак гуртами. Вкінці мішаються в один барвний густий гамір і розбігаються живим відгомоном у затишні, неосвічені закутки лісу.
Від пня до пня простягаються стрункі дошки, повкривані білими скатертями й полотном, і угинаються від хлібів, страв і трунків...

Читати далі