Земля. 12-та частина

 

Десь поділася постійна лісна тишина. Витиснена ворохобною луною, кинулася в осамочені поля і тут розстелилася,
Ніщо її не спиняло.
Одно пасмо імли, рівне, як простягнений серпанок, прямувало таким же серпанком тим тихим полем, а відтак стануло.
З одного вікна било слабесеньке світло, і воно тут спинилося.
В хаті ні мушка не забринить.
На постелі лежить смертельно хора дівчина, а при ній, опустивши голову в руки, сидить скорбно поважна Докія. Молиться.
"Тут лише господь бог один може помогти! - снуються їй думки між мольбою в голові.- Лише господь один!" Сама по собі вже знає...

XXIII

Десять неділь пізніше земля задубіла. Сонце ослонилося ніжною ослоною, і повільним льотом падали сніжини тонкими звіздками без упину додолу.
- Христос вступив в Івоніку!
- Він вступив у нього, зачинив йому уста, а зір відвернув від землі до себе. Виросло довге волосся і борода, а голова похилена набік, мов піддався зовсім під терневу корону.
- Господи, змилосердися над ним!
Так приповідала білоголова старуха людям, вертаючи селом, відпочиваючи то коло одної, то коло другої хати, та обпершися на грубу палицю і віддихуючи важко. Тяжко було волікти за собою майже столітні ноги... У торбині ж на плечах тяжіли ще милостині від Марійки.
- До нікого словечка не промовить. Хіба часом рідко. Те, що дуже вже потрібне до обходу. Постарівся, подався і від трунків відрікся. Хоч і не пив ніколи, як інші люди, а відрікся. Бог знає, що в його душі заводиться. Часом спливе сльоза по лиці, та він, замітивши, що хтось її доглянув, зараз рукавом обітре. Завтра відбудеться п'ятий поминальний обід у нього. Щодня визирає свого Сави, а Сава не вертається.
- А Марія говорить. Що й заговорить, та заклене убійника. Сама воском стала. Про вмерлого майже не згадує. Виходить, що ніби через нього молодшого втратила...
- Кажу, не дай господи, як клене! Якби оце її прокльони сповнилися, не треба б йому й кари божої. Та й щоб ви знали, людоньки добрі! Вона ніби не та стала. Нічого не зачуєш від неї, лише Сава, Сава та й Сава. Губить душу свою в жалю. Що лише груді йому не подає. За пару днів мають обоє іти до суду. Через Саву. Чую, і Рахіра також...
- А що з Рахірою? - питалися люди.
- Та що? На поминках у лісі їла, як той голодний вовк, а очима лише то сюди, то туди стріляла. Не виділи, чи що? До неї й ніхто не приступав. Самі сиділи., Оноді, здибавши Марію недалеко Домніки, сміялася їй у лице й кликнула: "Добрі були пироги на поминках, матушко!" Щоб із нею! Воно без сорому на світ прийшло. Не до смаку мамі повибирали хлопці невістки. Про ніяку не хоче чути. Одна люта, як пекло, а Анна повдовіла, заки під вінець пішла.
- Близнята має...
- Та має. Кажуть, такі красні, що село таких не бачило. Сарака Докія побивалася нею. А вона все її по руках цілувала та плакала. "Мамцю моя добра, мамцю!" - говорила та й плакала.
- Чоловік із жалю ніж би собі в груди всадив, як її видить,- казав Петро, а Петро не то що, а чоловік раз...

XXIV

З бурдея вела снігом вузенька, лихо утоптана стежечка крізь поля до цісарської дороги, що вела до міста.
По ній пробиралися одного ранку Марійка з чоловіком.
До суду.
Він ступав уперед, а вона за ним. Хитким кроком, пошпортуючися. Від часу до часу обзирався за нею.
Бідна жінка! Ніколи в житті не переступала порогів суду, не переступала хоч би в наймарнішій справі, а тепер на старі літа постаралася про те їхня дитина.
"Боже, що ти робиш?" - кленуло раз у його душі болісним зойком і обняло серце невимовним жалем.
Ні одної спокійної хвилі не мав він, відколи горе загніздилося в них. Страх і любов, любов і страх так і напереміну мучили його душу.
Плакав духовними, невидними сльозами, згадуючи Саву. Плакав і за померлим. Здавалося, ніколи не любив Сави більше, як тепер, як грозила небезпека втратити його гірше як смертю, як якась страшна кара мала його навіки вирвати від нього. Прийшло до чогось страшного, і коли прийшло, він опинився і туманів серед того горя.
І хто був винен? Хто був винен?
З глибини його душі виринула кудлата, мов у собаки, голова дівчини, й лакомі очі заблистіли проти нього.
Вона всьому винна!
Нехай би йому хто й що говорив, тисячі разів говорив, він знав своє. Вона була всьому винна. Се ж був великий гріх у своїх наслідках. Його син злучився а нею, що йому майже сестрою була, а се не могло господу вподобатися. З тої хвилі зблизилася кара, знищила Михайла і спинилася тепер перед ним самим. Рахіра загнала всіх у безодню. Що тепер далі буде? Бог один знав, що могло бути.
- Маріє, уважай! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе господь боронить! - обізвався по довгій мовчанці Івоніка.
- Аа, ая! Я ж говоритиму правду! - відповіла жалісливим голосом, силуючися зрівнятися з ним. Сніг упав такий великий, її ноги були такі зів'ялі, що вона щохвилі оставалася дальше позад нього.
- Чого вони хотять від нас? Ми вже сказали, що не знаємо нічого! Може, Сава вже вернеться з нами? Не знайшли нічого, як лише кілька крапель крові від зайця, і за таке пхати хлопця в нещастя! Господи, змилосердися!
- Нічого не знайшли! - повторив Івоніка коротко. Він не говорив із нею і не сказав їй і досі своїх тайних думок та здогадів про убійника. До чого ж? Вона й так як напівбожевільна з остраху за хлопцем, а наколи б дізналася про страшну правду, зійшла б цілковито з розуму! Се вже останеться навіки загребане лише в його груді!
- Жандарі казали мені, що нічого не знайшли досі, що б на Саву свідчило! - тягнув він дальше із удалим спокоєм.- Убійник був такий хитрий і осторожний, що затер усі сліди за собою, мов прямо в воду кинувся. "Нічогісінько",- казали. А хоч і є підозріння, та як нема доволі відповідних доказів, хлопця не можуть покарати. Так казали. Від панів із суду чули. Але він може ще і з півроку замкнений сидіти. Він у підозрінні, і за доказами можуть іще хто знає доки пошукувати.
На білій, бездоганній поверхні виглядали обоє здалека, мов дві чорні точки...
В суді ставили їй між іншим ті самі питання, що дома: чи Сава був дома, коли брата замордовано?
Вона зблідла, мов смерть, дрижала на цілому тілі і, оглядаючися переляканими очима довкола себе, сказала, що був дома. І чому ж би не був? Таже каже, що був. Доконечне був. Нехай вже її покарають, як се неправда, запруть на цілий рік; хоче минутися в криміналі, лише нехай її сина пустять на волю...
Суддя поглянув на неї довго, тихо.
- Ти мусиш заприсягнути те, що говориш! - сказав.
Вона позирнула благаючим поглядом на чоловіка.
- Івоніко, чи не так? Він був дома? - пробелькотіла.- Господи милосердний! Скажи ж бо!.. Він спустив погляд до землі.
- Я не знаю, Маріє! Мене не було дома!
Вона знов оглянулася довкола себе, та сим разом уже майже блудним поглядом.
- Тебе не було дома?-спитала і, усміхнувшися безсмислено, заніміла.
На столі засвічено свічки коло хреста.
- Підноси руку! - велів суддя. Вона кинулася з жахом узад, витріщилася несамовито на нього.
- Я не буду присягати! - кликнула і, метнувшися з неописаним переляком узад, мало що не перевернула судді. Сей скипів і потермосив її за плечі. Вона вичерпала його терпливість нині до крайності.
- Брехливе мужицьке насіння! - гукнув погірдливо.
Івоніка стояв мовчки і сплакав. На його жінці не було ще чужої руки!
- Не буду, не буду!..
Вона тиснулася, мов божевільна, до стіни...
Кілька хвиль пізніше випровадив її Івоніка напівзімлілу на коридор.
Як уведено Саву, Івоніка перелякався. Виглядав, як кістяк. Вихуділий, блідий і втомлений. Не говорив майже нічого. Побачивши перед собою батька, спустив погляд додолу, і ні словечка не перейшло через його уста. Взагалі мовчав. Хіба що вимовляв слово "ні". Не можна було з нього нічого видобути, і його виведено назад.
Івонікові краялося серце на вид сина, одначе і він мусив мовчати.
Відчув. Мовчанка, завзята, рішуча, глуха мовчанка, була одиноким способом рятунку. В ньому одному могло все навіки потонути, могло все загубитися безповоротно.
В суді довідався Івоніка також, що померлий не мав і при війську ворогів. Між камратами був загальнолюблений і поважаний, шаржа була з нього вдоволена. Замітна була в нього лише незвичайна відраза до оружжя, особливо ж до рушниці...
"Вже тоді відчув він, що на нього звернений десь якийсь набій,- толкував собі нещасний батько,- і він опирався тому зі всіх сил, як міг, а проте мусив його неустанно при собі терпіти. Як страшно мусило йому бути! Хотів вирватися на волю, але він його здержав. Грубі касарняні мури не впускали смерті до нього, вона заховалася до лісу і дожидала терпливо його приходу літами. Дома не мали спокою, щоб його вирвати зі столітніх мурів, а як уже справді вирвався, повернув, тоді й уставився сам перед набій..."

XXV

У Анни були близнятка, два хлопчики.
Докія рішилася тримати її в себе до весни, а навесні мала вона умістити діти між людьми, а сама йти на службу, щоби що заробити. Від нещастя, здавалося, виросла, збільшіла, але виглядала страшливо: худа, жовта, з зів'ялим цвітом у лиці. На устах не з'являвся ніколи усміх. Терпіла в горі з цілою повагою глибокої своєї натури і втратила розуміння будучності. Її вдача немов була настроєна для такого страшного нещастя, що потягало за собою також саме страшне терпіння, і, здавалося, терпіння становило тепер одиноку діяльність її поважної молодої душі. Рідко коли бувала така ніч, яку перебувала б із сухими очима. Навіть до сну втискалися сльози і скроплювали вогнем її душу.
Мов підстрілену звірину, тягнуло її до самоти. Стогнала, побачившися на самоті, а угледівши де-небудь хрест, кидалася на коліна і молилася, її уста поблідли, викривилися, погляд став понурий, а голос стратив звук.
Вмерти, з обома дітьми вмерти,- се було її одиноке бажання. Стояла цілком безпомічна, безрадна проти свого горя і ніяк не бачила виходу з нього. І так волікла свої молоді дні за собою. Лише одно викликувало в ній зміну, вводило її у зворушення та розгоряло її хмурі очі. Се було ім'я убійника.
Здавалося, що при звуку того імені прокидалося в ній життя і нерви напружувалися до крайності.
В таких хвилях перемінялася в якусь безмовну фурію, що заховувалася непорушне та чекала відповідної хвилі, щоби кинутися безпощадно на свою жертву.
Так, приміром, не віддалялася майже ніколи з дому, але як їй одного разу лучилося вийти в село, і вона там довідалася, що Саву, мабуть, випустять на волю задля браку відповідних доказів, сказала:
- На що заслужив собі, його не мине! Коби мені лише бог допоміг дітей вигодувати, коби мені лише бог допоміг!..- і відітхнула цілими грудьми, її ніздрі задрижали, а очі спалахнули такою страшною ненавистю, що лячно ставало на неї глянути.
Іншими разами знов, коли сиділа сама коло дітей, пильнуючи їхнього сну, заверталася душею в цілковито інший, дивний напрям. Робила собі докори, що оказувала померлому замало любові.
"А ось діти, одиноке багатство її, лишив він їй, а що взяв він від неї в гріб?"
Зразу, як лише зблизився він до неї, в дворі ще, промовляючи то тут, то там добре слово, вона німіла. Напружувалася, мов струна, та й умовкала. Змінялася несвідомо, мимоволі. Якась незрозуміла, брутальна сила вступала в її грудь, розсаджувала її іноді з болю, а уста так і паралізувала.
Він говорив здержливо, а вона не мала цілковито права виказувати своєї любові. Відчувала се вродженим, жіночим інстинктом. Вона бідна наймичка, на яку гляділи всі через плечі!
А потім все так інакше укладалося.
Увесь рай, що носила його в грудях для нього, ховала на ту хвилю, коли доступить права увійти в його стіни і статися йому чимсь шалено добрим. Потім її уста вже самі з себе створилися б. Те, що тримало її брутальною силою, мов у кайданах, замикало її уста, а його вводило в думку, що вона його не любить,- воно покинуло б її вже само з себе. Надія на ту хвилину додавала їй героїчної сили, і вона із невимовною витривалістю зносила все горе свого положення.
Потім, як уже могла говорити, ділив їх час від себе, а тепер - його не стало.
Іншими разами знов кидалася на свої діти, мало не давила їх із якоїсь дикої любові.
Вони обоє подобали на нього. Не мали її чорного волосся, а ясне, мов шовк, волосся його. Пожирала очима їхні дрібні личка і немов бачила їх дорослими.
Такі були, як він, цілком такі, іншими й не могла уявити собі їх. Потім попадала у божевільний плач.
Його не було! Його не було і не буде вже ніколи, доки світу. Казав, що візьме, а покинув. Шаліла з болю, товкла головою до дитячої колиски і викликувала тяжким зойком раз по раз його ім'я.
І не зазнавши ще щастя, мусила божеволіти з жалю за ним. Стояло так близько коло неї, завтра-позавтра мала зіткнутися з ним, а воно відвернулося від неї навіки!
Одного разу дала намовитися Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла просити їх, щоб вони прийняли за своє одно з дитят.
- Може, схотять викохати собі одного внукаї - радила розважна жінка.- Не можна ж знати їх думок!
Може, бог дасть, що приймуть! Осиротіли тепер, та, може, й полегшає їхнє горе з дитиною! Ось того старшенького бери, більше похожого на батька!
Зразу вона тій думці страшно опиралася, але пізніше піддалася їй і пішла. Задля дітей пішла.
Івоніки не було дома, а Марійка кинулася на неї, мов тигриця.
- Щоб ти не посміла мені більше мій поріг переступити, розпуснице ти! - кричала.- З ким іншим розпочала собі забаганки, а на Михайла спихаєш? Хто тебе коли в селі бачив із ним? А Саву хто викричав убійником перед цілим селом? Як прийдеш мені ще раз під очі, то витравлю тебе псами з подвір'я! А як хочеш від мене хліба, то прийди на поминки. Тоді я й жебраків годую!
До глибини поражена, з лицем білим, як полотно, і майже блудними очима, вернулася молода, упокорена мати назад, не сказавши ні слова, уклала мовчки дитину...
Поглянула на неї Докія та догадалася наслідків ходу, однак не ставляла ніяких питань. Боялася, щоб ті побілілі уста часом не створилися, як боялася того страшного, розгореного погляду чорних очей...
Але пізніше довідалася про все.
І ніколи більше не переступала дівчина порога тої хати, а як бачила Марійку здалека, обходила її кожним разом совісно.
Інакше заховувався Івоніка.
Він не вторкався до тої справи, але вірив у колишні зносини свого сина з сею дівчиною, як вірив у її чесність і доброту. Докія його пересвідчила. Стрічаючися з нею на дорозі, стримував її сам.
- Що робиш, Анно, здорова? - питався щиро, та тут же й уникав її погляду. Йому стало невимовно жаль сеї дівчини. Бідний його син любив її, і як уже було, так було, а вона лишилася в великім горі. Та проте не міг для неї нічого вдіяти.
Марійка гонила її, як собаку, від хати до хати, а по-друге,- вона була найтяжчим ворогом його Сави. Обвиняючи його прилюдно в убійстві брата, грозила ще й сама, що заподіє йому зло. Так не міг він її нічим рятувати, хіба що, може, дав би їй коли трохи грошенят, аби Марійка не знала, але поки що мусило так усе остатися. До того, був такий перейнятий власним горем і тривогою другого сина, що не був у силі спинитися думками коло чужого горя.
Таким чином була вона полишена зовсім собі самій і не числила на нічию поміч. До матері і брата не заходила. Вони не хотіли про неї нічого чути, відколи брат одружився, а мати пересвідчилася, що від родичів померлого не наспіває поміч для неї.
Чужі не всі оказували співчуття для неї. Вона ніколи не тішилася особлившою симпатією між жінками та дівчатами. Завдяки тоншому, довголітньому окруженню у дворі і благородному впливові жителів його на неї, станула вона духовно і морально вище від своїх сільських ровесниць, а того не простило їй ніколи консервативне, упряме мужицьке розуміння жіночого сільського світу.
До того спричинялася і зависть, що задавлювала для неї співчуття.
Майже кожна господиня в селі, що мала доньку в хаті, числила тайком на Михайла, як на будучого зятя. А тут і показалося нараз, що його вибір упав на наймичку! Розчарування було засильне й несподіване, щоби не потягнуло наслідків за собою. Він не жив уже, не міг посватати наймички, та проте за життя вибрав собі її та мав її за свою будучу ґаздиню.
Як сходила коли бесіда на неї, кінчалася звичайно словами:
- Все таку добру та й святу удавала, а тепер має, чого хотіла! Якби була порядна, могла б коли-небудь стати у першого-ліпшого господаря до служби, а так най уже собі помагає, як може! Най до свекрухи йде!

XXVI

Був саме святий вечір різдва Христового. Сава сидів усе ще замкнений у слідстві, і в сільській хаті Івоніки було тихо та сумно. Марійка пересиджувала в ній сама, бо Івоніка мешкав у бурдею. Коло бурдея стояло немолочене ще збіжжя, в бурдею бджоли, і всього того не можна було лишити на самоті, без догляду. Свої воли й іншу молоду товарину спродав Івоніка на видатки, що потягнув за собою похорон і взагалі нещастя, а одна корова, що лишилася, находилася в Марійки. Вона мусила її мати близько себе, і так стояла стайня коло бурдея глухою пусткою...
Було пізно вечором.
Поля були завіяні, надворі грала люта завірюха, вихор метав завзято сніжними хмарами, і всякий слід ноги чи залубнів116[116] зараз зникав по хвилині своєї появи. Неприязно й лячно виглядало довкола, навіть виду не було ніякого. Скільки й витріщався зір, не угледів нічого. Хмари снігу одна по одній гнали шаленим льотом по білій поверхні й заслоняли всякий вид. Івоніка вихилився на хвилю з бурдея і озирнувся. Лише шмати снігу вдарили йому мокро з вітром у лице.
Він вернувся досередини й присів на землі, скулившися при печі, де горів огонь. Коло бурдея тишина.
Сойка зарилася зі зимна в солому і ні звучечком не обзивалася, а стайня стояла пусткою. Пишні бурі з сильним теплим віддихом знаходилися бог зна де, а бджоли спали якимсь мертвецьким сном або заховувалися безгомінно тихо у своїх круглих хатках. Він один надавав усьому життя. Та ніколи не був так самітний, як тепер, як от сього вечора. Іноді, як перебував тут сам, так була у нього надія, що хтось надійде, приміром, Сава, як Михайла не було дома, або хто інший; були бурі,-але тепер знав, що ніхто не загляне до нього... Кому яке діло пускатися в таку страшну ніч до його нори? До пустки його? А його самого не було нікому потрібно; він став немов відлюдником від часу, як стратив сина.
А самітність доконувала свойого.
Глибока, глуха туга виростала з неї, добиралася до нього й точила неустанно спокій. День і ніч квиліло в ньому питання: "Чому те все сталося, що сталося? Як його земля носить? - А відтак знов: - Пощо сталося? Чому, чому, чому? Чи бог так осудив? Чому бог так хотів? Що йому з того прийде?"
Його велика побожність і глибока, щира віра у вищу силу попалися нараз у найглибшу муку й терпіння, і ніяк не могли з них висотатися, ніяк не могли собі розв'язати оцеї кривавої прояви. Бог потрібував душі Михайла. Бог також чогось доброго потрібував. А Михайло був добрий. Та чому забрав йому сина такою дорогою? Чому мала рука його другої дитини піднятися на сповнення сього нечуваного вчинку?
А відтак знов: "Кров страшна, в яку ступив Сава тілом і душею, але те, що затягнуло його в ту кров, чи не було воно в тисячу разів страшніше?.. Що се було? Звідки походило? Силою якоюсь?" Він чув силу якоїсь незнаної могутності, та його дитиняча душа не була ще доросла до того, щоби збагнути ту необмежену тайну. Відчув насліпо, неясно існування ще якогось іншого світу, крім того, що його знав, і понуряв у глуху задуму... Відтак знов те саме, знов починався біль у його душі, знов неописане терпіння. Терпіння навпомацки. Світ з ним потемнів. Михайла не було вже. Не буде вже ніколи. Він лежав уже в землі, а он тепер товклися над ним хмари снігу...
Його лице викривилося. Почав хлипати, мов дійсна дитина. Сльози так і зсувалися пильно по його обличчю.
На таке вигодував він своїх двох синів. Таке була в нього сього року різдво...
А той, другий, сидів замкнений межи мурами і з дня на день чимраз більше сох, білів... А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пшеницю і колядували. Він був такий веселий і жартівливий! А відтак притаскалися оба сюди й ночували тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.
Сього року ніхто з ним не говорить...
Темінь зростала, а огонь в печі, що став притухати, освічував уже слабо предмети в хаті. Полумінь мигалася нечутно, переміняла жаріючу барву в легко-синю, а тишина й самітність довкола нього розширялися чимраз більше й більше, неначе сповивали його у свої невидимі обійми.
"Торік о тій порі виходив до товарини глядіти, що вона робить,- промайнуло йому крізь ум, в ненастанній думці про сина,-а сього року стоїть стайня пусткою..."
"Ремигають..." - сказав, як вернув зі стайні.
Відтак ще щось сказав і сам засміявся. Веселий був.
Звук його голосу і сміху стояв йому напрочуд живо в пам'яті... Застогнав із жалю, у гризучій самітності. Така порожнеча й тишина, замкнена в його хаті тишина, обдавали його, неначе все життя попрощалося з оцим кутиком землі.
А там, на "горі", сиділа його стара жінка сама й плакала. Була як помішана.
Він плакав в одну сторону, а вона в другу.
А як він родився, то тішилися, що будуть мати кому свою працю полишити. На їх місці мав він станути - оба мали станути - статися такими, як вони, обробляти землю, як вони, а тим часом...
У деяких хвилях бувають сльози криваві...
Надворі неустанно лютувала завірюха... Ні одна звіздочка не заблимала на небосклоні, а хмари снігу шаліли, мов фурії, по далеких, снігом привалених полях. Недобра, нечувана ніч спустилася оце на землю.
Вітер розірвав двері від стайні і скажено гримав ними від хвилі до хвилі.
Лісок за бурдеем і ліси, що тяглися далі, "сусідній" і інші, визирали темно й задеревіло із білої заметільниці і ледве відрисовувалися своїми темними, неповоротними зарисами із снігової фурії...
Івоніка сидів, заривши пальці у волосся. Плакав і думав.
"Один у землі, а другий у криміналі... Ось чого він діждався на п'ятдесяти роках життя!" - переходило жалем крізь його розболілу душу. Відтак мимоволі вслухувався в завірюху.
"Тяжка ніч!" - промайнуло йому раз крізь думку. Завтра будуть поля цілковито завіяні, і він буде примушений по коліна брести снігом, щоб добитися до Марії. Все мусив своїм тілом дорогу пробивати.
Цілі снопи снігу жбухались у два малі віконця, шаліючи в дикій гульбі довкола бурдея, неначе уганялися за кимсь. Голосно й лячно гримав вітер дверима коло стайні і не думав умовкати.
Нараз підвів Івоніка, бистро надслухаючи, голову. Чи не свистав оце хтось протяжне, допитливо крізь нічну завірюху? Йому причувся виразно свист. Надслухував ще уважніше, повздержуючи віддих, і нараз почало йому битися серце. Поволі й сильно билося... Ось так свистав Михайло, коли вертав такою дикою нічною завірюхою з села до бурдея, зблудивши в скаженій заметільниці... Відтак відповідав він йому свистом або покликом, по чім справлявся по нім додому...
Надслухував хвильку із здичілим поглядом. Не повториться свист?
Повторився.
Довгий голосний свист аж улискувався. Миттю облягло його гарячістю по тілі. З блискучим, майже блудним зором зірвався із землі і кинувся надвір.
Вітер грав його сивим волоссям. Не зважав на те. Витріщившися хвилю в найстрашнішім напруженні в нічну завірюху, крикнув відтак, як за життя сина, але сим разом диким, несамовитим голосом понад розбурхану поверхню піль:
- Ми-хай-ле, твій тато тут!
Кілька хвиль пізніше примчав до нього стовпом високий вихор снігу, вдарився сильно о його груди, пірвав його кусень дороги за собою, покрутився вихром по місці і, тяжко стогнучи, помчався далі у нічну темряву...
З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.
Що се було? Що се було? Волосся стануло дубом. Зойкнувши з якогось дикого, раптового переляку, силувався перехреститись.
Тут Михайло був.
Цілим серцем своїм, цілою душею своєю, коли мав її коли від бога, відчув, що Михайло був оце в нього.
Він.
Він притискався до нього, поривав до себе, кликав, стогнав, а далі погнав, нещасний, вітром у незнані безвісті... Він же без світла помер. Перехрестившися насилу, заломив обі руки у побожній, розпучливій покорі.
- Господи милосердний, змилуйся над грішними! Господи святий, прости гріхи наші! Царю небесний, прийми нас у царство твоє і відпусти нам гріхи наші! Він прийшов до тата, щоби відвідати його, прийшов, щоб розбити самоту його й жаль його. Прийшов до тата, до татової груді прилинув, прийшов пожалітися на тяжку, невеселу й почорнілу свою долю...
І як стояв, так кинувся на землю й ударив побожні поклони. Відтак, перехрестившися востаннє, вернувся непевним ходом досередини і оглянувся неспокійним зором довкола себе в темряві...
Сильно втомлений, кинувся на давнє місце на землі і, заривши лице в долоні, віддихав тяжко, повними грудьми.
Не міг прийти до себе з несподіваного зворушення, яке так раптово напливало на нього. Перейнятий в уяві сином, не міг відзискати рівноваги духу.
Тут був Михайло.
Най се йому хто заперечує або ні, най се йому хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се душею. А він не був ні п'яний (він же відрікся напитків зараз по смерті сина, щоб коли не перемогли його душі, і присягнув навіть у церкві від них), ні сонний, ні з розуму не зійшов. Він відчув його присутність серцем, і оце утома по стрічі з ним звалила його з ніг, мов підкосила. Жадібними очима окинув свій бурдей. Шукав за святою іконою.
Несвідомо, мимоволі тягнуло його під величну таємничу опіку, під якусь силу, що царила, що мала б влити в його розбурхану душу спокій і принести те, що розстрілилося в нім до неладу, і угледів її. Ось там висіла. Мала, почорніла, заквітчана сухим васильком і жовтими гвоздиками, і повним видом була звернена до нього.
Він піднявся до коліна і, зложивши руки до мольби, мов дитина, потонув із цілою покорою і повагою, з цілою щирістю і довір'ям своєї гармонійної, простої, тепер глибоко зворушеної душі в молитву.
Далеко поза північ лежав навколішках і молився.
За душу сина, що блукала без спокою по землі й терпіла безвинно тяжкі муки, терпіла під тягарем його сліз і сліз його жінки, і тонула в них на спід пекельних мук, та за блудного свого сина, що навів страшне горе на всіх і вижидав між грубими мурами дальшого рішення запропащеної долі...
О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті. Хатина була слабо освічена. На накритім столі стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванці, зварені сушені сливки, горіхи, яблука, горівка із медом.
На печі сиділа розперізана, з розбурханим волоссям, у сорочці, скулена Марійка й співала.
Співала слабеньким, зів'ялим півголосом, ніби заколисувала дитину до сну.
Замовкла.
Зложила руки навхрест і, похиливши голову понад груди, немов дрімала.
Але не дрімала.
Ожидала синів...
Глибока дрімуча тишина панувала в хатині. Дрібоньке світло, що спадало з одної малої на стіні завішаної лампини, проясняло лише блідо нутро хатини.
Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збиралися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.
Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.
- Жандарми йдуть! - зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.
Стукання повторилося.
Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.
Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її...
- Івоніка дома? - закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.
Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.
Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.
По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.
- То ви лише самі в хаті, Маріє?
Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.
- Чий се голос? - спитала, дзвонячи зубами.
- Таже мій! Не пізнаєте?
- Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвилина неначе задуми, а потім:
- Мій голос старий!
- Ви жандар?
- Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
- Вона пуста, як спорохнявіле дерево,- відповіла,- а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
- А Івоніка де?
- На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?
- Я хотів собі лише люльку закурити... і нині... побалакати... я старий...- почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.
- То... увійдіть у хату...
- Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!..
Хвиля ожидання зсередини.
- Жандар...- прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни.- Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!
- То ви жандар? - спитала знов.
- Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!
Окрик болю роздався в хаті.
- Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..
Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.
- Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!
- Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом...
- Михайло! - крикнула вона переражаючим голосом.
- Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!
- Михайле! - крикнула знов Марія і почала товкти головою до стіни.
- Не заведіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому бог простить, коли має які дні перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Так я їх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав...
- Хто се був, хто се був? - скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки...
- Нехай вже вам господь бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здорові!
- Сава! - крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро.
- Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати...- почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло...
Марія забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармів. До того, тиснув протяг дверми назад до хати і грався її слабими силами.
Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.
Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучкий вітер бив її острими зимними колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.
- Бадіко! - зойкнула.
Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.
- Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! -кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала і знов кликала...
Ніхто не обзивався.
Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло і вона вернулася назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана.
Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайликом з рушницею,- убійник його...
"Нехай вже вам господь бог його ім'я скаже, вже я не годен його вам сказати!" - відізвалися в її душі слова незнайомого.
Закаменіла.
Як тоді, так і тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по її чолі під волоссям і розсипалося гранею по висках і коло уст.
- Сава! - зойкнула, умліваючи душею.- Сава убив його! - і упала на долівку.
Потім:
- Ні, ні, се. не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не діждався додому дійти, днини божої дочекатися! О господи, рятуй, рятуй, рятуй!..
Підняла руки і почала бити поклони. Не знала чому, аж після сформувалися її думки.
Аби убійник найшовся.
Той, що її дитину зі світу згладив. Що запропастив одного, а другого кров'ю обкинув. Щоби він з'явився перед її очима, аби власними своїми руками розшарпала його на кусні, а ціточка, що лишилася їй одна одним на запустілу хату і пропадала безвинно у в'язниці, нехай би вернула...
Заломивши судорожне руки, молилася з лихорадним поспіхом, від часу до часу озираючися неспокійним, лячним поглядом, коли сніг бився о вікна, а двері у завісах з дикої гри бурі скрипіли й глумливо озивалися.
Відтак огорнула її глибока втома.
Попала в півсон. Як прокинулася, лампа ледве вже блимала.
Витягнувши шию, повела розширеними, перешукуючими очима по хаті. В хаті було пусто й тихо, коло стола порожньо, нетикано. Мов отверезилася. Та разом із тим зайшла з нею предивна зміна.
Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов'ю і ненавистю, з кожним напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла. Вона відчувала в сій хвилі перший раз усім материнським інстинктом, що Сава убійник,- і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина.
Дикий усміх болю скривив її уста.
Почала клясти.
Не говорила, але сичала. Божевільні, страшні прокльони, що, немов лякаючись самі себе, розбігалися один по однім у тихій хаті й розповзалися в теміні, що чимраз більше зростала...

XXVII

По просьбі Марійки збігалася Домніка по всіх ворожках околиці, аби розвідатися щось про убійника. Але ні одна не могла сказати щось певного. Сліпа ворожка в місті сказала:
- Чого оця жінка думає стільки про якогось хлопця? Він не варт того! Він убив свого брата і ще колись свого тата уб'є, як він не вволить його волі. Татову хату обкидує хтось раз по раз недобрим зіллям.
Зачувши про се, Івоніка, вдарив другий раз Марійку.
- Івоніка бив свою жінку! - сповіщала Домніка урочисто, майже не що в кожній хаті, тріумфуючи, що подавала таку цікаву новину.- До часу нещастя Івоніка і не кивнув117[117] пальцем на свою жінку. А тепер? - Вона була перша, що довідалася про сю нечувану річ. Вона саме незвичайне знала розказувати!
- Та за що бив? - питали.
- Аби мовчала, вмісто по ворожках розвідуватися.
- Тяжко йому, аби інші люди знали його нещастя. Один син застрілений, а другий...
І ніхто не доповняв тяжкої думки до кінця, ніхто ніби не говорив щось певного. Правда, були й глибокі пересвідчення, хто був убійником; безгомінно умостилися вже давно у всіх серцях, та ніхто не висказував їх словами. Кожне жалувало нещасних родичів.
- Марійка віднесла до Сучави до святого Івана на десять службів, аби віднайти убійника, а вісім до монастиря до ДрагомірноЇ, аби кара божа постигла його, але кара його оминає! - докінчувала, розтолковуючи свої оповіщення.

XXVIII

Перед воскресенням вернув Сава із в'язниці додому. Його випустили на волю, бо не було доказів проти нього.
Повернувши, пішов уперед до Рахіри і аж звідси доперва до родичів. Пізнім вечором вступив у батьківську хату.
На його вид батьки заридали.
Він вернув худий - шкіра та кості, побілівши на лиці, мов полотно, і неначе німий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у куті і шукав за чимось очима по землі.
- Тебе вже зовсім випустили? - спитав батько боязко, між тим коли його серце в грудях краялося із жалю на вид сина.
- Зовсім, я вже зовсім дома лишаюся! - їв мовчки, не даючи майже ніякої відповіді на різні допити родичів, і ліг спати.
З ним уступило в хату щось, що немов стісняло... щось чуже, похмуре. Ні батько, ні мати не всміхалися. Він був тут, той так із розпукою ожиданий, очікуваний, той одинокий син, та про те воно якось інакше складалося, чим собі представляли. З ним неначе ще щось увійшло в хату, перед чим прості душі селян відтягалися й онесмілювалися.
Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуванні і тяжіло на них невидимим тягарем. До пізньої ночі не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мрець блідий на постелі і спав, а старі - кожне із свого кутика гляділо мовчки на нього і заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовними сльозами; вона нечутно, з затятими устами.
Ось той блідий хлопець, те змарніле, виголодніле тіло, з тим дитиняче дрібним личком - се був його одинокий син. А той одинокий його син був братоубійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І воно так буде до кінця життя його, до останнього віддиху його.
Другого дня зранку, зараз по сніданню, ладився Сава до Рахіри.
- Ти куди хочеш іти? - спитала його мати, майже дрижачи з турботи про нього.
Вона ж так страшенно боялася про нього!
- Куди?.. Я до Рахіри...
З неописане гірким усміхом спитала вона:
- Ти не забув дороги до неї?
- Чого б мав я дорогу до неї забувати? - відповів він поглядом, що займався в полуміні.
- Вона винна всьому нещастю... Він замовк і глянув до землі.
- Не вийде воно на добре! - тягнула мати грозячим голосом.- Ми сиділи ось тут, молилися та плакали кривавими сльозами за тобою... числили дні, коли ти повернеш, а тепер, як бог тобі допоміг переступити наново поріг тата та й мами,- ти звертаєшся до неї?.. Саво, Саво, бог мусить тебе покарати!
Він підвів на неї очі.
Великі, блискучі, в тій хвилі чудові очі.
- Мамо, я був вчора в неї! Я пішов наперед до неї, а потім прийшов до вас! Аби ви знали...
Стара мати витріщилася на нього. Мов закаменіла на місці.
- Вже вчора? Наперед до неї?
- Ая!
Наново зайшла та зміна з нею, як тоді, на святий вечір, коли вона його перший раз закляла. Та вона замовкла.
Перший раз у житті забракло їй слів на виявлення своїх почувань. Її рухливі уста задубіли, заніміли. Але як тоді, так і тепер відчувала, що в неї не стало другого сина.
Щось страшного втиснулося в її серце і рвало його. Щось страшного, гіркого, неописаного. Вона збила п'ястуки, щоб ними вдарити когось в груди, але того "когось" не було.
- Ви гадаєте, що я стою о вашу землю? - спитав він сам, перериваючи тяжку хвилю мовчанки.- Я вашої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Молдави! - і, сягнувши за капелюхом, вийшов з хати.
Лишилася сама мов приголомшена. З широко створеними очима, з побілілим, як стіна, лицем пленталася безтямки, без заміру й цілі по хаті, від часу до часу перешіптуючись з кимось, а роботи не дотикалася ніякої...

XXIX

- Анна дуріє!
- Що з нею?
- Хоче убити Саву...
- Ей боже!
- Жаль заступив їй розум...
Так ходило селом від уст до уст - і се була правда. Де б і не добачила вона його - на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою і силувала вдушити. Забувала про ціле своє окруження, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:
- Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! -І за кожним разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.
І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-одніська вона. Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.
- Святий став! - перешіптувалися глумливо між собою люди.- Мабуть, ненадовго!
- Чому ні? Може, він уже жалує...
- Бо так! На великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.
- Страх! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче...
- Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най господь боронить!
- У бійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!
- В чоловіці як би дві душі. І як би одна в одну прокидалася...

Читати далі