Лихо давнє і сьогочасне (1-ша частина)

 

Присвячується В. І. Василенкові

Добре тому Башкирові, на весь повіт добре! Земель в його - не міряно, слуг у його - не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Співучі пташки ціле літо не вгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!
Тільки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозорця... І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, тиняються, як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога.
- Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! - від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зітхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанки в вічі Башкиреві.
- Добре вам, Олексію Ивановичу, - й цареві краще не треба! Землі у вас не міряно, людей у вас не злічено... Та ще до того й люди такі покірні та слухняні - нижче трави, тихше води!..
- Не кажіть мені такого про людей! - кричав Олексій Іванович. - Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однії ласки просив - дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі... Тисяча голів на те, щоб тобі шкоди та втрати наробити!.. Господи!.. чом ти не дав їм однії спини?!
- Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Ивановичу, то й з тисячею вправиться! - казали панки.
- Ні, пристав... Почав приставати... Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну - до самого краю мій ляск достягає! А тепер - не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів... А все не помага! Не виб'єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів... Ніяк не виб'єш!..
Не любив Олексій Іванович не тільки волі, а й думки про волю - страх не любив. Звісно, не задля себе: сам він був найвольнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в чому ніяких припон й перегород... А не любив, щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
- Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались? - казав він. - Ій-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого... Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися? А от пити та ледарювати - то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в мандрах - пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було, коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І цареві горе, й військові - друге. Царя кожний би нехрист-бусурмен у полон узяв, а таке військо поодинцю перебили. А от коли всі держаться купи - що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий, - о-о, то зовсім інша річ!..
Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Капказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Ивановича вислухували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків - чи речі, чи арапник Олексія Ивановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан - могутній пан: і духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше - до печінки дойме, а чи голосом крикне - душа з ляку аж в ноги вступе, під п'яти ховається.
І справді, Олексій Иванович був чоловік неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою, рот широкий - трохи не до вух, ніс приплесковатий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа, вуси руді та довгі, униз загнулись, очі - бульками, з червоними жилочками на білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров ю, і аж випнуться, а в зіницях зажевріють хижі іскорки, дикий звір - і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік, та ще й підданий пана Башкира! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловік Олексій Іванович та ще до того й могучий. Він безпремінно був маршалом, а маршал тоді був не те, що тепер предводитель. У його в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня Олексію Ивановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити, бо як лірою - то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї сили віником, не наженеш такої.
Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир він на увесь повіт: губернатор під проїзд знає тільки його одного домівку - прямісінько до його завертає; сам він, буваючи в губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходе;
не раз і цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор так аби з ким не поцілується! Сказано - могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слово сказати Олексію Ивановичу, а не то щоб не послухатися його наказу або піти проти його. І от би, здається, жити Олексію Ивановичу, жити та бога хвалити! А проте і він часто та густо нарікав на свою долю. Ні честь, ні слава, ні заможність - ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого і в убогого.
Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в повазі, і добра у його - на дев'яти б стало... А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати у тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!
Як його й справді не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, дивись - поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За першими ще не велика була скорбота - надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись, а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тільки не робив, як не розкидав своїм розумом - уже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скільки разів і на прощу молитися їздила - ніщо не помагало!
- Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли, - радять йому добрі приятелі.
- Яких-то стрічних кумів? - спитався він.
- Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в куми запрохати.
- Першого стрічного? А як то кріпак буде? - скрикнув Олексій Іванович.
- На те вже божа воля: чи кріпак, то й кріпак - треба й кріпака прохати, - кажуть йому.
Олексій Іванович нічого на те не одказав, тільки голову опустив та замислився... Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор з господньою волею? Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було - саме кріпацтво...
І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тільки що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Ивановича нестямний крик... То був крик і великої радості і немалого горя задля його батьківського серця:йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився, та ще, як запримітив його "камандинер", і на ліву ногу.
- Буде ж тепер грому! - додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові - задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.
Минула тільки та чутка одну Проценкову хату. Стояла та хата недалеко від панського двору - так через яр на горбику, якраз вікнами на панське дворище, й димарем схилилася до нього, мов разом дивилася й слухала... Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї недоброї звістки.
Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в ній завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора вона була любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувалися до того цілий день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря турбувалася їжею, пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в огороді огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким їй доведеться рядом у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилітнього парубка, що як стрінеться з нею де-небудь, то, знай, пуска їй бісики очима.
Так було вдень. До вечора збиралися. Сіло сонце - почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоб назавтра якнайраніш устати. І поснули швидко, та не надовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала - кричала. Коло неї Федір з Мариною клопоталися, що б їй дати, чим запомогти... Давали непочатої води, й умивали, і збризкували - не помагало. Марині кинувсь у вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря - викинула... Криком кричить, духу пускається!..
- Тату, ви б за Лазорчихою збігали... може, вона одшепче, одчитає, - плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль - світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Лазорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тільки мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
- Може, тобі пити хочеться? - питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила... Почало сонце сходити. З-за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до Проценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев'я кинувся.
- Ану, годі тобі! Час у поле - опізнимося, - промовив він до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
- Що ж я вдію? - сердито скрикнув Федір. - Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепа!
Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, узяла свій клунок на плечі и повагом потяглася за батьком. Шлях на поле йшов яром, понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки; Федір - попереду, Марина - за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли одно за другим, нога за ногою, похмурі та понурі.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.
- Ох, лихо! Он уже й на постать стали, - промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішала.
- Ей, стій! - донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з'явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на їх.
Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулася Марина з клунком за плечима та так і заколіла.
- Здорові! - промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання; у
Федора тільки мишка забігала на спідній губі та од ляку
перекосилися очі.
- Куди се вас бог несе? - питає Олексій Иванович.
- Пшениці жати, паночку! -обізвався Федір, низько вклонившись, і зразу засипав:- Винуваті, паночку, опізнилися... Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі... твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз - і пожалуйте, і помилуйте... Не самохітно то, случай такий випав, не доводь його, господи, нікому! - одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.
- Та годі тобі! - каже Олексій Іванович, - Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи... Бог послав мені сина, йди його охрестити.
- Паночку! - скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги, - От бог свідок - жінка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексія Івановича блиснули очі.
- То що, що жінка недужа? - спитав він грізно. - То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові... "Дитини охрестити... Хреста цураєшся... Якої дитини? Якого хреста? Ох, похристить оце він нас- довіку будемо знати'.."
- То ти не хоч, питаю? - ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
- Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля - ваша й сила! - покірно одказав Федір, підводячись з землі.
- Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексій Іванович. А в Федора від тієї ласкавої мови серце замирає.
- Паночку, - зітхнувши важко, вимовив він, - хай уже я один в одвіті буду... Он дочка в мене... Пустіть Її, лебедику!
- Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна з батьком кумувати? - питає пан.
- Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухати? Простіть на сей раз...
- Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан. - Я тебе до себе в куми прошу... Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу, - каже йому Олексій Іванович.
А Федір дума: "Ох, знаю я, у які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину придбав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала... То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрохуєш охрестити". І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і ДУШУ-
- То ходімо до хати, - каже пан. - Поки се та те, поки зберемося, то тим часом і священик прийде. Я за священиком вже послав.
Іде Федір за паном у двір - серце тремтить, душа не на місці. "Якби-то се молодий та сам, - дума він, -дременув би убік - хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлип а.
Федір трохи постояв, поки дочка наблизилася, й, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу.
- Цить, дурна! - прошепотів він стиха. - Більше битимуть! - і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.
Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора і Марину помили, принарядили й повели у горниці.
Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали їх мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові - жовтинці, штани широкі - оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили - так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці у садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта - аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темно-синя оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкі червоні сап'янці; на шиї - намисто добре, хрести та дукачі; на голові - з квіточок віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!
Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зведе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла... Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводе, самому панові кумом стає, а його синові - хрещеним батьком. Він почуває, що це не чужа йому дитина, а є в йому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на рукак перед купелем, на те у хрест його вводе!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед... І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що кличе його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..
Тим часом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж се видано, де ж се слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?
Пан тільки всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
- Пустіть, пустіть його! Хай самій матері віднесе сина. Не одступайте від закону, не ламайте звичаїв.
І Федора з Мариною пустили до пані.
- Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай, господи, щоб великий ріс та щасливий був! - мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина приложилися вустами до тії куминої руки.
- А тепер кумові та кумі - їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися: по трудах час і закусити! - порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків. Олексій Іванович запрохує панотця сідати, силоміць усаджує й кума з кумою.
- Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте; ви тепер мені мовби й рідні - через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї оковитої, а кумі - червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою - такий привітний та ввічливий!
- Тепер же, кумо, - повертаючись до Марини й заглядаючи у її чорні, як терен, очі та свіже, рум'яне обличчя, каже Олексій Іванович, - треба сина доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
- Так, так! - одказує той, запихаючи в рот півпирога, - На те кумою ставала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього лихого.
Марина мовчить, тільки душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
- Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти - виглядимо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини... Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
- Спасибі, спасибі тобі, Федоре! - дякує Олексій Іванович. - Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!
- Та ще ж, куме, й за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, - базіка Федір, вже посоловівши від другої.
- А треба, треба! - одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум. - Я от що тобі, Федоре, скажу, - каже далі Олексій Іванович, - то твоя хата через яр?
- Яка вона моя? - ухмиляючись, пита Федір.
- А чия ж?
- Як чия? Панова!.. Ми панські - і хата панська. Олексій Іванович ще більше здивувався... Сей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє стійло зна, свого не забуває!
- Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська, - одказує Олексій Іванович, - Отже як ти живеш у тій хаті, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш... Або дочці твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити - недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
- Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! - кланяючись, дякує Федір. - Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого немає. А все-таки я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. "О-о, - думаю, - та й похристять же мене з дочкою!.." До самого посліднього, ото вже як увели нас у горниці, дали вина до рук та постановили перед євангеллю - тоді тільки я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я, - жартуючи й шкуру здіймає!"
Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже п'яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку втішну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а тільки засміявся.
- Отже що я тобі, Федоре, скажу, - почав Олексій Іванович, - щоб ти не думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати, от тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого заподіяти.
Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов - звалився на пана.
- Рученьку!.. Рученьку вашу білу! - скрикнув він, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцілунками. - Барин... кумочку-барин! - і Федір заплакав.
Ще довго п'яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не обридла його розмова.
- Ну, Федоре, - сказав він, - ти тепер іди додому та справляй свої діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
- Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора, - згадав Федір про Хіврю, - От би тільки роздягтись треба, у своє одягтися.
- Навіщо? - пита Олексій Іванович. - Що тепер на тобі та на твоїй дочці - я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг:
- Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш - на друге й не зостанеться!..
Федір п'яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися на них, як вони проходили двором. Були такі, що й кепкували:
- Он як нового кума прибрали, як того снігура!
- Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!
- Бо важка, бач, робота була!
- А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
- А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомоніли між собою дворові, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федорові випало таке щастя. Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї хати, тільки й знав, що плескав про нього.
- От ти й знай!.. Отаке! - гомонів сам з ообою. - І наїлися, і напилися, і... діло зробили... Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федір - панів кум, Федір - батько хрещений його синові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти думав як?.. - І Федір, зостановлюючись і коливаючись, тикав поперед себе пальцем, ніби бачив перед собою кого другого, що перечив йому. Потім, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою, він знову зупинився й Марину зостановив.
- Марино! - повернувсь він до неї. - Ти мені от що скажи: хто я такий?
- Хто ж! Звісно, батько!
- Ні, брешеш! Я кум панський, а ти - кума. Ну, а Хівря що? От що ти мені скажи - Хівря що? Я - кум, ти - кума, а Хівря- дуля з хвостом!.. От ти й знай, додав Федір, придержуючи Марину за рукав.
- Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо, може, там матері треба в чому допомогти, - сказала Марина, одводячи його руку.
- Ну, то йди... йди! І я прийду... Ти думаєш, - може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правді розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хівря - дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти - кума, а Хівря?.. - патякав Федір сам з собою, колихаючись у присінки.
Тільки що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав нестямний крик.
- Ой моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? - голосила Марина над помершою матір'ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав, отже, встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а над нею, припавши, голосила Марина.
- Умерла? - промовив Федір. - Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не лаялися, - промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її мертві очі, потім положив руку дочці на спину.
- Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв... Бо що вона таке була між нами?.. Я - кум, ти - кума, а вона?.. Не плач! - потішав п'яний Федір свою дочку.
Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила...
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося й нарадуватися тим несподіваним щастям. "Тут би тільки жити та бога хвалити, а вона візьми та й умри!" - гомоніли люди.
Один тільки вівчар Улас, білий, як молоко, дідуган, що й побілів, пасучи овець, і не знав та й не признавав іншого щастя на світі, як бути біля овець, - один тільки він якось глухо бубонів сам з собою:
- Толкуються! Про що вони толкуються? Про позаторішні вишкварки!.. Тоді скажеш гоц, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федорові гіркими слізьми поливати те кумування. Все бридня на світі, окреме праведного бога та вівці смиренної... Та хоч нікому лиха не заподіє - смирна! А то все бридня на світі та омана!..
Одначе люди не звертали уваги на ті Уласові речі.
- Старий став - з ума вижив... Що не кажи, як не верти, а все-таки Федір - кум панів! - плескали вони.
Через тиждень, як поховав Федір з Мариною Хіврю, їх перевели у двір. Марину - прямо в горниці до сина Петра пристановили, а Федорові, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хаті перебути.
Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою. Все йому в, чого душа забажає: чи їсти - то й їсти, чи пити - то й пити, чи нарядиться в що - й нарядів усяких 'Федорові нашили. Не знає Федір, де те все береться, нема йому ні про що турботи, не знає він ніякого клопоту - все те неначе з неба падає.
- Ану, Федоре, панів куме! Час тобі вставати - робота важка тебе жде... Треба надумати, де-то його цілісінький день діти, - насміхається Федір, продираючи очі, як уже сонце геть-геть підіб'ється.
Кепкує Федір з свого несподіваного щастя й радіє йому. А проте сам не знає, чого частіш та частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хатині, його Хівря - така клопотлива та неспокійна. "Добра була вона жінка!" - дума він, і туга, тихо підкравшись, щипає його за серце, в душі жаль прокидається: чого Хівря так швидко вмерла? "От би коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є... Не привів же господь!" - дума Федір, а жаль розростається в його душі дужче, копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.
- Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає... пропала сім'я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! - трохи не з плачем скаржиться Федір.
Поки ще він жив у дворі, у прикажчиковій хаті, то було йому з ким погомоніти, словом перекинутись, і туга його не так доймала. А як перейшов він у садок, у свою хату, як зостався сам собі, без роботи, без клопотів, - тоді туга, мов гадюка, вп'ялася в його серце, немилосердно ссала, кусала. Важкі думки окривали його голову, не давали ніччю спати. Він не знав тоді, що йому робити, де себе подіти.
Частіше та частіше він почав завертати до підвального. Посиде, погомонить і півкварти додому принесе. А горілка в підвалі смаковита та добра!
- Ану, пораднице! - промовляє Федір до пляшки, - Заговори мою тугу! - і витягне зразу до половини.
Загорить, запече коло серця, розіллється по тілу якась тепла радість; голова піде кругом, якісь легкі думки її вкриють.
- А все-таки панів кум - от що! - усміхається сам до себе Федір, лягаючи спати.
Роздобрів від того життя Федір, потовщав. Був колись сухий та замлілий, а тепер?.. "Шия в нього - хоч обіддя гни, пика - як не лусне, очі жиром запливають, сам у шкуру не втовпиться!" - кажуть про нього дворові.
Добре Федорові та ще й як!.. А Марині? Та й Марині в горницях не лихо. Ходить Марина в тонкому біллі, носить Марина дорогі та пишні убори, їсть Марина смачну та еиту страву, п'є солодкі чаї. Роздобріла Марина, вибілилася, мов та панянка... Сонячна пригара зійшла з її обличчя - біле воно в неї та рум'яне, мов те яблучко наливчате, й тіло - недавно ще шорстке та жилаве, пом'якшало, налилося; руки і ноги, мов ті кругляки виточені, кругом груди - в обійма не вгорнеш, а стан круглий - рукою не обхопиш... Як іде Марина, то й земля під нею угинається!
Покойові кажуть, що Марину панське око пушить, бо чогось на неї дуже пан задивляється. Та як його й не задивитись на таку козир-дівку? Як надіне Марина сорочку тонку лляну, затягнеться поясом шовковим та обстебне на собі керсетку, а керсетка як не трісне в грудях, - то хто втерпить не глянути на неї? Чиїх очей не візьме на себе? Що ж Марина повинна робити, щоб на неї не задивлялися? На те й очі, щоб дивитися! Та й який з того прибуток, коли її будуть обминати? Яка їй втрата, коли хто подивиться?
- Хай дивиться - не поживиться! - каже Марина, граючи веселими очима.
Що божого ранку виносе Марина в світлицю дитя на погуляння. Світлиця якраз поруч із кабінетом, де Олексій Іванович пробуває. Марина чує, що він уже встав, щось нишпорить, чимсь стукає. А коли любить, то чому йому на нього не подивитися, не порадувать очей?
Марина подає звістку: або стихенька пісню заспіває, або зачукика малого.
- Уже Петрусь встав. Піти подивитися на малого, - каже собі Олексій Іванович. Виходе, погляне, спитає, як Петрусь ніченьку спав.
- Мамка хвалилася - добре спали, - наче в дзвінок задзвоне, одкаже Марина, кинувши скоса оком на пана, потім переведе любий та добрий погляд своїх чорних іскрявих очей на невеличке Петрусеве личко, що приткнулося, мов до рідної матері, до її лона.
- Ти гляди, не дуже його пригортай до себе, щоб у головку не замулило, - каже Олексій Іванович.
- І чого б таки було йому мулько, - одказує, всміхаючись, Марина.
- Подушечок підмостила? - регоче Олексій Іванович, кинувши лукавим оком на Марину.
- От ще вигадайте що! - махає Марина головою і, окрутнувшись на нозі, повертається до нього своїми круглими, наче виточеними плечима та широкою спиною.
У Олексія Івановича очі загоряться, чогось серце шпарко застукає.
- Ти, слухай, - каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло, - ти не дуже крутися, щоб часом не впала...
- Не заб'юся! - щебече Марина.
- Та ти, певно, не заб'єшся... А он воно...
- Хай господь милує, щоб я його впустила! - жахається Марина й знов щебече, - Як таке манісіньке, гарнісіньке та впустити? Та я б сама себе, сучку, розірвала!
- А все-таки стережися. Береженого й бог береже! - каже Олексій Іванович, мерщій ховаючись у кабінеті.
Чого? Про те він знає, а Марині яке діло? Марина гуляє по світлиці з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитині. Чому ж їй не заспівати, не забавити хлопчика?
Марина співає, а її тонкий та дзвінкий голос доноситься через стіну до Олексія Ивановича, пестить його ухо, веселить серце.
"Гарна ся дівчина Марина, - дума Олексій Іванович, - з себе красива й весела придалася. А се для дитини добре: його малі очиці веселитиме краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пісня весела; радощі та веселощі вистилатимуть його невеличку душечку, і виростатиме хлоп'я не похмуре та вередливе, а спокійно-веселе та добре..."
Ясно та легко стає на душі у Олексія Ивановича.
- Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина глядіти, - каже він і- дивись, викотить до неї в світлицю таляра або золотого.
- Лови! Хай пограється хлопець, - гукає на Марину. Марина візьме, піднесе ту іграшку до очей малого, повертає перед ним на всі боки або покоте по долівці.
- Кіть-кіть! - забавляє, аж поки не обридне дитині Та іграшка, поки не почне воно очей од неї одвертати.
- Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! - каже Марина, просуваючи свою круглу руку крізь двері.
Дивиться Олексій Іванович на ту білу та пухку руку й дума: "Та й чесна яка душа в сії Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б - десь закотилися, а вона - ні... Чесна душа!"
- Хай у тебе будуть! - каже він.
- Нащо воно мені! Ще загубиться!
- А загубиш, то не чия втрата - твоя: я тобі їх дарую.
- Спасибі вам, паночку! - дякує Марина. - Я сих грошей ніде не діну. Заховаю їх далеко-далеко та тільки по неділях буду на них дивитися!
Весела Марина мерщій окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у вічі тиче. Побіжить з ними й до батька.
- А мені сьогодні ось що пан подарував!
- За віщо ж він тобі подарував? - пита Федір, уже лизнувши й гостро поглядаючи на Марину.
- Я не знаю... За те, мабуть, що дитину добре гляджу.
- То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала, - відмовляє понуро Федір.
Чудно Марині, що таке батько плеще на неї. Там покойові їй проходу не дають: пройде вона - очима так і проводять, за спиною регочуть; а тут ще й батько гуди ж. "Гладка", - каже... Ну то що, що гладка? Гарно було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то кілок кілком!.. "Гляди!" - каже... Кого гляди? Дитину ж он гляджу, з очей не спускаю... Кого ж ще глядіти?.. Чи, може, се про те, що я з паном іноді жартую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього дитя приймала... Хіба пожартувати з кумом не можна?..
Вернеться Марина в горниці сумна-невесела... Стріне її Олексій Іванович.
- Чого ніс похнюпила? - спитає, ущипнувши злегка за щоку.
- Гетьте, не лізьте! - скрикне Марина. - Он мені всі голову прогризли вами.
- Хто - всі? - допитується Олексій Іванович.
- Хто? Дівчата... батько...
- А тому старому дурневі чого ще забажалося? - суворо спитає Олексій Іванович - і одійде.
На цілий день після того й сварки, й гомону по всьому дому. Ніхто нічим не вгодить Олексію Ивановичеві, - і те не так, і друге навиворот!.. Перешиває Олексій Іванович дівчат - на гречку, як кажуть, переганяє. Піде в садок проходитись, до Федора заверне.
- А ти, куме, що там дочці чорт батька зна що плещеів?
Дивиться Федір сонними очима на пана. "Що ж я плескав їй? Коли?" - думає і не пригадає.
- Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тоді в накладі зостанеться, - сердито скаже й піде.
"Розкуматися! - думає Федір. - Як то розкуматися? Ще такого не видано було на світі... Та хто ж то вигадав таке? Хто довів до пана? Невже вона... гладимаха?.."
І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже де той і хміль дівся! В голові тільки гуде та на серці холоне.
Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту. Сів, почав пити. П'є, п'є - не бере.
- Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість горілки? - промовив Федір і випив усе дощенту.
Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися - ніяк не встане; схилилася голова - голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці, на всі боки хиляється.
- А що, Федоре, панів куме! - ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір. - Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? Еге, щастя, що трясця... Бач, як тебе стрепенуло!.. "Розкумаймося", - каже... Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш... Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку... А що - зігнули?.. Виприснув Федір, як клинець з-під обуха... Й тепер виприсне... Ти його туди, а він тобі - відтіля! Що ти йому зробиш? В'юн Федір! - і він на всю хату зарегочеться.
- Бодай уже всі так в'юном звивалися, як звивається Федорове серце! - скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.
Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знемігся й, схилившись на стіл, не заснув.
Цілий тиждень після того отак кружав Федір. Не знав він за той тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутись з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка утекти куди-небудь, забігти безвісті, світ за очі. Все одно, де не пропадати!.. Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка - й та йому ворогом стала... Он щось таке панові наклепала... Уже ж би він не виссав з пальця того, що казав ото... Видно, вона йому про щось довела... Може, вже й близька стала?.. Пани заздрі на ласощі... Що кума - то дарма!.. Як у серці нема бога, то гріха не страшно... "А що, як то правда?" - думав Федір, і та його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. "Куди ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на той світ; немає іншого захисту, як під землею!" - думав Федір. "Ні, брехня! - втішав він себе, позираючи на пляшку, - є залити-втопити!" І Федір заливав, щоб забити собі памороки.
Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомогла йому їх збутись іншим побитом.
Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла після недугу, вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла проходитись по господі.
- Мамка? А где Пьер? - спитала вона про сина, зустрівши мамку.
- Нянька панича понесла гуляти.
- На двор?.. Как бы не простудила маленького!
- Ні, бариня, по хатах, - відказала мамка. Бариня пішла далі. Пройшла гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очі.
- Кажись, все в порядке, - шепоче вона, простуючи до кабінету.
- Отвори, - стиха наказує Хвеньці.
Хвенька відчинила двері. Бариня ступила на поріг та так опукою й посунулася додолу. Зачепилася вона чи від чого - мов два зняло! - впала додолу...
Олексій Іванович мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, положив на кресло, щось підніс у пляшечці, давав нюхати, натирав виски.
- Вон! Вон! - обмираючи, шепотіла бариня. Потім почалися сльози, посипалися прокльони.
До тих сліз і прокльонів додав свого репету й Петрусь із кресла, де лежав він, вимахуючи голими червоненькими ніжками.
Прибігла мамка й мерщій винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню й знову вложили в постелю.
Через годину після того Олексій Іванович виїхав з двору шляхом на город, а через другу - серед двору проти вікон барининої спальні вивели Марину в драній рядняній сорочці з зав'язаними на спині рукавами, посадили на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір'ям, а баринині покойові по одній підходили до неї й плювали їй у вічі.
За що? Через віщо? Що зробила вона таке? Ніхто нічого не знав. Так бариня наказала, та й годі!
Одначе Хвенька шептала жінкам та дівчатам, що тільки вона одхилила двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вискочила розхристана Марина, зачепилася за бариню та так її на долівку й повалила.
- Чого ж вона там була в кабінеті? А пан же де був? - допитувались жінки.
- Та й пангже там - з нею!
- Он воно що! - рішали молодиці, а дівчата, похнюпившись, лукаво всміхалися...
Федір спав п'яний, як нестямний грюк у вікно збудив його.
- Хто там? Чого?
- Федоре, панів куме! Іди подивися, до якого шлюбу твою дочку наряджають! - гукала на весь садок прикажчикова жінка, що з першого разу зненавиділа Федора.
У хату вскочили два лакеї й, схопивши Федора під руки, не дали, як кажуть, і вгору глянути, - повели в двір. Федір, закустраний та заспаний, хилився поміж лакеями то на той, то на другий бік.
- Аж ось і архірея ведуть! - хтось гукнув з купи, що кругом обступила Марину. Купа зареготалася.
- Розступіться! Розступіться! - гукали лакеї, підводячи до купи Федора.
Народ роздався. П'яного та заспаного Федора підвели до дочки й поставили проти неї.
- Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! - зло гукала прикажчикова жінка.
- Марино-о! - тільки й зміг вимовити Федір, захитався й, як еніп, повалився їй під ноги.
- Бач, як батько кланяється низенько своїй чесній дочці, -базікала прикажчикова жінка. Другі всі мовчали та якось понуро дивились...
Се сразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула, схопилася й, мов навісна, кинулася з двору. Баринин кучер Самійло з гострим батогом гнався за нею й чесав по чім попало. Марина в драній рядняній сорочці, що кругом неї так і майтолалася своїм дрантям, мов вітер, мчала з двору в поле. Люди навзирці її проводжали.
- Ач, як вивірчує!.. - гукала, заливаючись реготом, прикажчикова жінка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними сліз очима поглядав у поле, як Марина, нестямно лементуючи, тікала; другі боязко озиралися назад, де серед двору лежав блідий як смерть Федір. Усім стало якось моторошно, страшноЯк загнав Самійло Марину аж геть за могили, що вже її стало не видко, й вернувся у двір, то й Федора прибрали з-перед, барининих вікон. Його понесли до того ж таки Самійла на конюшню. Навіщо? Прочуматися? Похмелитися? Ні, щоб проспався... Бариня на другий день звеліла задля батька інше похмілля готувати. Самійло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирівці намочити. Та, видно, Федір, хоч і обмерший був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшні;
шукали по всьому двору й садку, та нігде не знаходили.
Кинулись у нову хату - аж Федір висить безпечно собі на трямку в сінях...
Одрадяни, почувши про те, наче потетеріли... Та кара над Мариною, що придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед їх очима, а в серці, на самому дні збентеженої душі, ворушилось гірке почування, що то з кожним може таке статися і ніщо в світі не боронить їх від того...
Пригадали вони тоді, як дід Улас плескав, як вони завидували Федоровому покуманню... Недаром він тоді казав: "Тоді скажеш - гоц, як вискочиш!.." Недаром!.. О, той дід із нюхом!..
А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла, допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнівалася, наказувала Самійлові, щоб вій пам'ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день взяв та й повісився.
Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже більше й не верталася звідти.
Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити, прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тільки прикажчик зостався, та й той хвалився, що в дворі небезпечно...
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами жалібно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися...
Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, про пала. Одні казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її земля проглинула...

Читати далі