Лихо давнє і сьогочасне (3-тя частина)

 

Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись між собою.
- Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо - хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тільки й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть е, його німець господарює, а сією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? - так гомоніли одрадяни поміж собою, гноблячи надію в серці про оренду.
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.
- То він, він! То його сам бог до нас засилає! - мовили одрадяни й виставилися в дві лаві по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою здоровенний ридван. Вікна в ньому зачинені, та ще й фартушинами завішано; високі, мов верстви, коні важко топають; у них селезні грають та калюка з-під коліс розкидається на .всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в дворі, шапки скидають, низько вклоняються... Та їх ридван не примічає - котить собі з затуленими вікнами; один тільки кучер вигукує: "Ну, дияволи!" - та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчатись селом і повернув у панський двір.
-- Махнемо через яр навперейми! декілька з молодих кинулися бігти.
- Постойте, постойте! - загукали на них старші. - Бачите - у вікнах нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай назавтра.
Назавтра - ще ні світ ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від двору до двору: кому йти? як доступитися?
- Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері? - хтось пораяв. - Хай старшу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас слово, вивідає - як там... А тоді вже й ми за нею доступимося.
- А справді, що так! - загукали всі й мерщій майнули усім гуртом до Марини.
Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся розкуйдане.
- До тебе, Марино, з проханням! Запоможи горю! - загомоніли.
- Якому? Що за рада? - питає Марина.
- Йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш доступитися. Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Иди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду...
- Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая? - замовила гірко Марина.
- От ще що вигадай! Иди так, покажись такою... Дрантям та латтям скоріш уразиш панські очі.
- Не піду я туди старчихою, не піду! - одрубала рішуче Марина.
Громада задумалася. "От ти й знай! Що ж тепер робити?" - дехто загомонів.
- Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або плахти залежаної? - гукнув хтось.
- А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій! - загукали одрадяни й повернулися до Марини:
- Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тільки й ти нас уваж.
Назносили Марині одежі - той те дає, другий друге тиче.
- Мою, Марино, надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить, - каже один.
- Бери мою! Моя буде краща, - перебиває другий.
- А моя новіша! - гукає третій.
Юртуються одрадяни... Й сміх, і лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася... Де її й старість ділася, де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, протоптана голодними злиднями, отже як прикрила Марина ті злидні доброго одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарілося, краскою грає, зовсім молодою Марина виглядає!..
- Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе німець не закохався! Та вузлувата тварюка так і стріляє очима,
як побачить що красне! - регочуть одні, а другі радять:
- Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку, та йдіть разом. Покажися, як там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та воно ж, здається, й зрідні трохи - зразу в вічі кинеться. Кров - не вода!..
Нарядила Марина й Килину. Як квітка та поміж травою, так червоніє Килина в новому уборі. Личко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, грають; над очима гарні бровенята дугами послалися, мов бархатні рямця зверху ясні очі оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов по заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так і обхопила широкі плечі, високі груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а червчата плахта, мов пук квіток, облягла кругом неї. Як наділа ще Килина черевички-сап'янці - картина, а не людина! Усі дивувалися на неї.
- Що то воно значить панського роду та благородного коліна! - дивувалися люди, а найбільш усіх Марина. Вона на Килині добачала своє давнє, згадала про свої молоді літа та аж заплакала.
- І красу, і здоров'я бог дав, та щастя не вгадав! - плакалась Марина.
- Годі, Марино, не плач, - потішали люди. - Не мути краси своєї. Воно так кожному на світі: те є, другого не достає; одного й багато, а другого ніяк це запобіжиш... Збирайся у двір, пора вже!
Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввійшла у двір, чоловіки поприсідали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть - Мариям немає; уже й сонце високо підбилася, уже й ма обідню йору повертає, а Марина не показується.
- Наша, браття, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю прийняли - бач, і досі не вертаетаься. То-то розживемося! - радіють одрадяни.
- А що, як Марина нас змилить? - обізвався хтось.
- Як то змилить?
- А так: об собі поклопочеться, а про нас забуде...
- Що се ти, дурню, верзеш! Як же се можна? Хіба не однаково вона з нами страждала? Ще, може, більше від нашого.
- То-то й є, що страждала. Про себе більше й дбатиме. Як голодний чоловік, то він і рідного батька за шматок хліба продасть!
- А що ви думаєте! Хіба не правда! - піддержав ще хтось.
- Та ні. Такого не може бути. Марина не така людина, та й на собі звідала панську ласку... Певно, не забула того, що якби дід Улас не приберіг, то пропала б;
зна, що за свого треба держатись: свій і пожаліє, й не видасть! - забивали баки неймовірним.
- Згадали про діда Уласа, - промовив хтось. - Де-то він тепер? Живий ще чи помер?.. Певно, нема вже на світі... Скільки літ минуло, як пішов од нас!
- Давно то було, давно. Килина ще, здається, і дівкою не була, як він кинув село, а тепер, бач, давно вже Килина дівує.
- Мабуть, вже й кісточок не зісталось від Уласа - потліли!
- Якби живий був, то вернувся б або звістку подав. А то скільки часу пройшло, а про нього й чутка пропала! Певно, помер.
- Того не минеш: всі там будемо... А проте шкода Уласа. Хоч і чудного з себе вдавав, та певний був, громадський чоловік: свого нізащо не видасть...
Отак гомоніли поміж собою одрадяни, сидячи в ярку та дожидаючи Марини, а Марини все не було. Вже сонце почало з півдня звертати; вже деякі, виголодавшись, махнули додому хоч чого-небудь перехопити; вже повернулися й назад, а Марини все немає... Почало вечоріти.
- Ходімо, мабуть, додому. Завтра дознаємося, -рішили одрадяни й сумні повернули в село.
"А що як справді Марина змилила? - скребла кожного за серце думка. - День не малий, здається, можна б за цілий день хоча звістку подати... А то ні Марини, ні звістки!"
Не хотілося одрадянам тому вірити, та на серці, на самому споді душі, заклюнулося недовір'я й росло, ширшало, піднімалося вгору, мутило тихую радість, застилало сумним почуванням ясну надію...
На другий день, ще ні світ ні зоря, як одрадяни кинулися до Марининої хати. Хата стояла чогось розчинена, на столі лежав боком розбитий горщик з недоїденою кутею та окривав холодний морок голі стіни. Ні Марини з Килиною, ні їх убогого збіжжя одрадяни в хаті не знайшли. Ще більший сум обняв їх голови.
- Значить, Марина верталась, коли збіжжя немає й хату кинула розчинену... Чого ж то так крадькома? - допитувались вони самі себе.
Перше недовір'я перевернулося в віру, що Марина змилила їх. Гірка печія вхопила за серце. Отже кожен ще здержувався, не знаючи, що то справді так.
Тільки вже на третій день, як панич поїхав, одрадяни запевне дізналися, що він дуже радо прийняв Марину, звелів німцеві одвести їй ту хату, що покійний батько вибудував у садку задля Марининого батька, а Килину так понравив, що й з собою взяв.
Отоді все зле та лихе, що було за душею в одрадян, зразу вивернулося зі споду, зринуло наверх. А найбільш тоді, як Марина через прикажчика вернула їм одежу, що наряджали її з дочкою, як ішла до панича.
- А що, одігріли змію біля свого серця! - гукали перші неймовірці.
- Хто ж знав, хто гадав, що таке каторжне задасться, таке проклятуще зародиться? Дочки, бач, не пожаліла, а то ж чужих! - казали ті, що йняли віри.
- Та що ви плещете про дочку? - спиняли старші люди. - Вона ж хоч яка там не є, а все ж сестрою йому доводиться... Як же то можна? Не звір же він буде!
- Навіщо ж він узяв її з собою? Чого така шана та дяка матері?.. Знаємо ми тих панів! Що їм з жиру робити?..
Лютували одрадяни страх як! Пустили про Марину з Килиною недобрі вісті; казали, що Марина продала паничеві свою дочку, а сама біля німця ворожить.
Та Марина того не дочувала, до Марини те не доходило. В теплі та в добрі вона згадувала ті лихі години, що їй приходилось переживати, і дивувалася, як то вона їх пережила.
- Було таке - ні зернини, ні соломини! їсти нічого, топити нічим. Коли б не паничів тік, то досі б з голоду опухли! - хвалилася вона німцеві й розказувала, як Килина поміж кучугурами попелу знаходила недогорілі снопи й носила їй ніччю, щоб ніхто не бачив, додому.
- Там ще багато є хліба, якби вимолотити, - додала.
- Ну, та й що з того? Куди той хліб годиться? - спитався німець.
- Люди б поїли... За одробіток позабирали б, - одказала Марина.
Німець чогось мугикнув, а на другий день, на диво всій Одраді, звелів до току машину котити, недогар'я молотити.
Йшлося вже до різдва. Люті морози скували землю, прикрили її снігом глибоким. Пошесть на людей почала стихати - чи то холод її задавив, чи всі ті, кому суджено було вмерти, перемерли. Зосталися тільки ті, до кого й смерть боялася приступити; зосталися задля того, щоб повідати нащадкам, чого то чоловік не переживе та не перенесе!.. Хліба, справжнього хліба, вже давно не стало. Той хліб, що їли люди, був випечений з усякої всячини: там була й полова з остюками, і земля з куколем та горошком, і жолудів підкидали задля смаку. Такий хліб тільки заможніші їли, а біднота й того не знала; надолужали картоплею, буряками, та й те вже було на сході, і те матері видавали видавцем дітям, наказуючи "не все зразу жерти". То був справжній голод, голодне лихо, що примушувало про все на світі забувати, про себе одного дбати... Одрадяни, як ті вовки, тинялися по вулицях та по вгородах, розривали кучугури снігу, сподіваючись знайти на смітнику який-небудь завалящий огризок; виходили за село в чужих однімати; вигонили голих і голодних дітей милостині прохати; били тих, що нічого не приносили додому.
Тоді саме німець гукнув по селу:
- Хто хоче хліба до нового врожаю позичити або за одробіток взяти, йди до двору!
Як та галич, налинули одрадяни у двір, до комір, з мішками та лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала:
- Бачте, добрі люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте... А за віщо? Що ж мені було робити, коли панич не хотів вам землі віддати? Чим, каже, вони будуть платити, коли їм і самим їсти нічого?.. Хіба не правда то? А ви кленете!.. Та, сількісь! Я злого не пам'ятаю і от вам ще в пригоді стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлібом допомогти, з голоду б усі пропали! - стріла вона одрадян з докором.
- Та то лихі наші вороги отаке на нас наклепали! Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить! - кланяючись, белькотали одрадянм.
Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап'ята товстим шерстяним платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди; вона, як та дзига, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрібаючії із засіків борошно, не дуже мірки вивершували й насипали в підставлені людьми мішки та лантухи. Вона лічила, скільки кому всипано, а німець тута ж сидів за невеличким столиком та записував.
Вернулися одрадяни додому з повними мішками за плечима, раді та веселі. Жінки кинулись до мішків борошно обдивлятись.
- Чого ж се воно чорне? Пополам із землею? - питали жінки.
- Де там земля? То воно трохи з горілим, бач же, й димом припахає.. Спасибі й за се! - дякували чоловіки.
Вчинили те борошно, хліба наробили, спекли... То не хліб білий з борошна, то кізяк чорний з попелу та гарі!.. А проте, смакуючи, їли та дякували Марині.
- За що ви їй дякуєте? - питали жінки. - Воно ж треба за се горіле колись добрим віддавати.
- Коли-то буде та віддача? А вона тепер запомогла! - одказували чоловіки.
А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай німцеві, казала:
- Бач, якби не я, то ви б і не догадалися горіле в діло пустити! А тепер, як літа діждемо, назад добрим вернемо.
- Бо твой мужик - дурак! - одказав німець, заїдаючи солодкий чай пухкою з маслом булкою.
Через тиждень після сього несподівано вернувся в Одраду дід Улас. Старий та немічний, він ледве волочив ноги, опираючись на довгу гирлигу. Обличчя в нього було сухе, як кістка, жовте - аж чорне, борода рідка, як молоко - біла, одні густі брови чорніли, настовбурчившись над запалими очима.
- То смерть іде! смерть прийшла! - гукали хлоп'ята, тікаючи врозтіч від діда Уласа, як він ковиляв через село до своєї хати.
Не веселим привітом, не теплом та радістю стріла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дірками замість шибок примушувала його повертати назад.
- От ти й знай! - промовив Улас, поглянувши на хату. - Пустує... Та, здається ж, вона? Здається, я не помилився? Де ж Марина ділася? Невже й її довелося пережити?
Дід Улас почвалав довідатися про Марину до зборні. Там він дізнався, що Марина тепер угору пішла, панією стала. Люди йому розказали все про Марину: і як вона своїх обійшла, як дочки не пожаліла, як тепер людей наділяє горілим хлібом.
- На, дідусю, сам розкоштуй, що нам доводиться їсти! - казали йому одрадяни, тикаючи Уласові шматок хліба, сухий та чорний, як кізяк.
Дід Улас узяв шматок хліба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.
Переночувавши в зборні, він на другий день подибав у двір провідати про Марину.
Марина спершу не хотіла до його вийти; думала - за милостинею старець приплентався.
- Одріжте шматок хліба та винесіть йому! - порядкувала Марина.
Слуга вернулася з шматком назад і повідала господарці, що дід не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.
Нехотя вийшла до його Марина.
- Чого тобі треба, діду?
- Не пізнаєш мене? - міряючи очима, спитався Улас.
- Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! - неласкаве одказала Марина.
- Може, й багато; чув я - голодом господь карає... А, певно, в тебе був один тільки дід Улас? Пам'ятаєш його?..
- То ти будеш дід Улас? Пам'ятаю, - як же не пам'ятати? Колись мені в великій пригоді став... Чого ж тобі, діду, треба?
- Чого треба, питаєш? Тебе бачити... на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись. Пам'ятаєш, як дід Уласпереховував тебе від лиха?..
- То давно було! - якось вихопилось у Марини.
- Давно, кажеш? А тепер? - спитав дід Улас, пильно дивлячись на Марину.
- Що ж тобі тепер треба від мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати - нагодую.
Дід увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очі з-під настовбурчених брів, як вугілля, запалали.
- Марино, Марино! - замовив він старечим охриплим голосом. - Не їсти я прийшов у тебе прохати... І без тебе нагодувало мене лихо так, що вже Їсти не хочу... Я прийшов довідатися, чи правда все те, про що люди кажуть?
- Що ж вони про мене кажуть? - граючи очима, спитала Марина.
- Недобре кажуть, Марино!.. Як тебе колись лихо спіткало, вони тебе приберегли й не дали лихові тебе посісти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хліба даєш їм у позику? Ось на, подивись! - і він витяг з-за пазухи той шматок хліба, щд сховав учора.
- Коли їм не згодне брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує? - байдуже спитала Марина.
- Голод, Марино, голод! - глухо бубонить дід Улас.
- А мене хто чим годував, як я з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, небійсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годі про дурне, діду, базікати, даремно часу гаяти! - одказала, повертаючись, Марина.
- Дурне, кажеш? - спитався дід. - А щоб же ти була давно здуріла, клята! - гупнувши в землю гирлигою, скрикнув дід.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на діда.
- Чи в тебе, діду, усі дома? - покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його. - Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собі заздалегідь, бо, тільки пам'ятаючи давнє, я не велю тобі в три шиї дати!..
Дід Улас увесь затіпався, хотів плюнути Марині в вічі, та від немочі тільки в землю плюнув, кинув геть від себе шматок хліба, що показував Марині, й повернув з двору.
Він пішов знов до зборні та як ліг відпочивати, то вже більше й не підводився. Сторож розказував, що всю ніченьку він бубонів із собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
- Марино, Марино, - гукав він, витріщившись у сволок очима, - кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?... Правда, що й то лихо було - тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те, давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні, сторони, не примушувало забувати своїх, навчило дер? жатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо - то справжнє лихо! - метаючись на всі боки, вигукував дід Улас.
На ранок він затих, а об обідній годині й на той світ переставився. Як обмивали тіло, то знайшли в діда на шиї гаманець, а в гаманці дві сотні грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повідав одрадянам, що дід Улас одписує Марині свій огород і дві сотні грошей, аби тільки вона приберегла його на старість та поховала.
- А тепер же як бути? - спитався хтось, як паламар ЇТ скінчив читати бомагу, Уперед виступив сам староста.
- Дай сюди бомагу! - сказав він паламареві, взяв у руки, підійшов до печі, що топилася на той час, і кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася білим попелом.
- Отак бути! - сказав староста. - Діда Уласа як слід поховаємо, а що від його грошей зостанеться - на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а огород в обчеське піде.