Сім

 

 (поема)

 

ВIКТОРУ КIБЕНКУ
МИКОЛI ВАIЦУКУ
ВАСИЛЮ IГНАТЕНКУ
МИКОЛI ТИТЕНКУ
ВОЛОДИМИРУ ТИЩУРI
ВОЛОДИМИРУ ПРАВИКУ
(Мов з козацького реєстру,
Чи не правда?)...

І всi шестеро — пожежники,
Тiльки сьомий,
ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО, —
Кiнорежисер…
Де ви тепер,
Матерiв своїх дiти,
Колисаєте сон?
…Вдарило в очi свiтло,
Яснiше тисячi сонць

1
Струсонуло цiлим свiтом.
В Страхолiссi перед свiтом
Брязнув дуб тисячолiтнiй —
Охнула земля.
Тiльки — пилу мертва хмарка,
Та ще крук зловтiшне каркнув:
— От i всi кiнцi,
Хлопцi-молодцi!
Самоїли дух i тiло,
доки й корiнь переїли! — І регоче, гад.
Аж мороз — до п’ят.

Дзьоб нацiливши, мов жерло,
Карка: — Ну, нарештi зжерли —
Та не просто дуб
На криничний зруб,
А тисячолiтнiй символ,
Пiд яким щодня мiсили
Для дiтей казки:
«Ми, бач, козаки!»

А тепер вже дiло часу —
Розжувать i стовбур в масу,
Щоб i знак погиб,
І — вперед, углиб:
Позаяк струбили жертву,
Саме час наспiв
Одне одного дожерти
Під застольний спiв.

Слава Богу зуби добрi
(Як-не-як, а й корiнь дроблять):
На здоровля — їж,
Тiльки чимскорiш,
Щоб, дивися, кляте плем’я
Не взялося їсти землю...
І регоче, гад,
Аж мороз — до п’ят.

— Дай-но, — карка, — свiте, сили
Дожувать їм врештi символ
І себе самих — без солi,
Щоб земля їх не носила.
Порятуй нас, доле,
Вiд цiєї поторочi,
Хай самих себе поточать
Шашiллю до пiр’я,
Щоб на цьому свiтi
Хоч зостались звiрi!

Я кажу йому:
— Чи так же
Завинився рiд наш, враже!
Люди ж ми таки.
Ну... не козаки,
Але щось i ми робили,
А не тiльки пхали рило
До масних корит.

Щось i ми намудрували
А поглянь: летить
За космiчнi перевали
Син землi.
Живий.
Не робот!
Вiн же, гад, поляскав чобiт,
В зуби —
Сигарету.
Рiже:
— В космос чи до чорта,
Тiльки — чимскорiше, щоби
Вас змело з планети,
Як страшнi хвороби!

Вашi чола розпад мiтить,
Ви себе як бiовид
Вичерпали з тої митi,
Коли в генах,
як бандити,
Скальпелем лишили слiд.

Коли гуси («гуси бiлi-i-i!»)
Спритний геноiнженер
Перевiв з краси
в дебiлiв, —
I поперли в свiт наш бiлий
Ордн тлустих ненажер,

Коли ти в зерно природи
Увiгнав по лiкоть шприц,
Щоб нагодувать народи
Хлiбом збочених пшениць.
Що ж, возрадуйся тепер:
М’ясо
з вилупкiв дебелих,
Хлiб iз хворого зерна
Доти їли,
що в дебiлiв
З’їхали самi сповна.

— Ну, кажу — так це знедавна:
Гени, коди, ДНК...
А ранiш велося справно,
Вiд природного струмка.

— Що?! — Вiн з подиву аж звився. —
Та на всiх дiлах i мислях
Ваших —
озирнись!
Ще задовго до потопу
Знак гадючий
мiзантропа
Кiльцями повивсь!
Хочеш глянуть в ретро? На! Знiмаю ретуш.

2
На вилах — вола.
На хрестi — Христа.
Гуса Яна—
На майданi…
То куди вже далi, пане?!
Бабця вироста
Нишком з-пiд хреста.
Пiдкида хмизку в багатгя...
О Пречиста Дiво-Мати —
Простота ж свята!
Хоче прислужитись Яну:
Пiдсуває п’ятипало
(Бач, i руцi не вiдпали!)
Та ворушить хмиз...
Що ж ти очi вниз?!
Це ж твоя — людська! — подоба,
А не сатанинська проба:
Бiс тут нi при чiм.
О, береш в прицiл
Знову Понтiя Пiлата!
Але ж Понтiй теж, сказати б,
Твiй по кровi брат!

І регоче, гад,
Аж мороз — до п’ят.

— Гей, — почав я грiзно, — круче,
Щось ти взяв занадто круто, —
Та й затнувсь, бо власнi пальцi —
Достеменно як у бабцi
Звiдти... з-за хреста.
Зцiпило уста.
А вiн маже,
Сила вража:
— Бачу не дiйшло.
Може, щоб велось яснiше.
Перекинемось на вiршi?
Згода?
Почали:
«Великоднiй дощ
тротуаром шов-
ковая зелена
ярилась з-пiд землi.
Це Христос воскрес
мертвих воскресити...
Гарно вишито, панотче?
Тiльки ж чом боян примовчав,
Як воскреслi пiд хрестом
Воскресителя Iсуса
Прибивали в тiлi й дусi
До грiхiв своїх,
як брусiв,
Щовеликдень молотком?!
Щоб на свята Великоднi
Вiдмоливши всенародно
Крашанку Христову,
Согрiшити знову...

Отакi дiла,
Мосцiпане:
На вилах — вола.
На хрестi — Христа.
Гуса Яна —
На майданi...
Далi нiкуди, миряни:
Ваше плем’я окаянне
Виродилося в нiнащо,
Бо коли своє, найкраще,
Палить, аж сопе,
І на себе, в ямi сидя,
Землю з червами i гиддю
Весело гребе,
То, вважай, у бiовидi
Вижило себе.
Прожило себе!

А рекли ж «Вiнець!»
Щоб на вас правець!
Ще й заглавними аршинно
Величалися:
«ЛЮДИНА!»
Теж менi святi
Браття во Христi!
Та у кожнiм з вас змiїна,
Схована пiд одежину
Била в три хвости
Ще у сповитку —

Загнаний в кутку:
— Гей, — кричу я, — ти
Переходиш мiру, враже!
Не вичорнюй менi в сажi
Золотi слова:
«Шовковая, зелена...»
Певно, що — трава.

— А по тiй травi, —
Кряче вiн менi, —
iз дiрою в головi
Пiд обрiзом у прицiлi
Тягнуть голову артiлi...
Ех, дiла землi!
А по тiй травi
За дiла кривi
На вiдплату в повну мiру
Пiвсела везуть в сибiри
Да по тiй травi,
Все по тiй травi...

— Постривай, — кажу, —
Це ж покiль межу
Ми гуртом не розсотали,
Та коли б не... (що си стало
З пам’яттю?) Коли б не той...
З прiзвищем iз сталi.

Вiн же — в регiт, гад,
Аж мороз — до п’ят:
— Он завiв куди?!
Лiпше ти зажди
Та скажи на ласку й милiсть,
Чи не ви тодi,
Колiнкуючи, молились:
«Батъку Сталiне, веди нас
(Себто весь народ)
До нових висот!»

І валили ходом хресним,
I йому творили меси.
Хто ж вас тяг — повiдай чесно, —
Всiх за язика?
Ну! Чия рука?
…………………………………………….

З
— Ач, ми як заговорили! —
Чорно вдаривши у крила,
Аж затiпавсь крук. —
А ходи сюди, промовцю.
Вiдступись на пiвстолiття,
Саме в тридцять сьоме лiто,
І повiдай:
що це?
Дивися i слiпни:
у страдницьку путь
Народного маршала бранцем ведугь.
Обiрванi з м’ясом,
висять нагороди,
Ще вчора — народний, вже — «ворог народу»
Сьогоднi.
А де ж твiй народ?
Е нi, не вiдводъ свого погляду в Кут:
Народного вчителя —
в’язнем ведуть
За те лиш, що мову плекав твого роду,
Ото й сподобився на «ворог народу».
То де ж твiй народ?

Чому ж твої очi скакають,
Як ртуть?
Дивися!
Впiзнав?
Твого діда ведуть
За те, що (ну й пам’ять у них!)
в тридцять третiм,
Рятуючи рiд вiд голодноi смертi,
Сховав зо три жменi вiвса з недороду,
Здобувши на старостi — «ворог народу».
Так де ж твiй народ?!

Чому ж вiн, зашивши переляком рот,
Спiвучий та добрий,
нiмує, мов риба,
Чи, в погрiб забившись,
налякано клiпа
i шепче сусiдовi крадьки в рукав:
«Та вiн же не винен,
а ,, ворон”... украв».
Оце твiй народ?!

А вашi ж дiди
починались красиво, як день,
Як ранок вселюдський, вони, молодi.
починали!
Яких вони свiтовi надарували пiсень, Яку вони мову,
розбивши закови упень,
Вписали в державнi Богдановi унiверсали!
Вони своїх коней пустили не вчвал,
І вiдстань, i час подолали
а в галоп.
в єдиному летi:
Воскреслi з болiт Берестечка, взяли Перекоп,—
i досi вiд захвату — сльози в зiницях
планети!

Якi в них буди Наливайки,
Сiрки,
Богуни!
Який у них гетьман родився, щоб їх освятити!
О, знали б високi, як низько падуть їх сини, —
Вонн ще в колисцi волiли б себе задушити!

4
Та хто ж ти врештi?! І з яких болiт
Явився, враже?! За яким це правом
Клюєш в ребро, де так менi болить,
Що кров скипає сизим переплавом?
І хто тебе послав чинити суд
Над волею моею безборонно,
Так, нiби ти єдиний знаєш суть,
Так, нiби ти один — закон в законi?!

–Чого це ти раптом засмикавсь, як лис?
Кого ти питаєш? У себе вдивись.
Який ще там ворон? — зайшовся до слiз. —
Твiй ворон давно, мов колiно, облiз.
Ти стiлъки його по катренах тягав,
Що вiн перевiвся на зайвий тягар.
I навiть маля, розжувавши твiй вiрш,
Сприймає його за курча — i не бiльш.
Я — з’ява страшнiша. Я — з костi твоєї
І шкіри.
Колись величавсь песимiзмом i вельми
Цінивсь,
Так ти ж мене зраджував стiлъки, що,
втративши вiру,
Я з жовчю злигався. І маєш нащадка —
Цинізм.
………………………………………………….
— Невже ж ми всi, — я вже волаю в пам’ять.—
Невже не той обрали шлях i брiд?
Невже ж дiди, конаючи на палях,
Не виправдали на землi наш рiд?!

- Ти знов хитруєш утекти
Вiд сповiдi в дiдiвську славу?
Так то ж вони дiстали право
Людьми назватись, а - не ти!

Хiба ж не я… хiба ж не ми
У рукопашному стремлiннi
В космiчнi гони безгомiннi
Ішли одчайно проти тьми

Непiзнаного, щоб пiзнати
Таїнь свiтiв надсвiтлових,
i умирали, як солдати,
В ядрi розлущуючи атом
задля живих!

–Задля живих?! — Вiн звивсь,
як вурдалака,
i в божевiльнiм реготі осiв:
— Спасибi ж вам за попiл Нагасакi
Від iменi грядущих Хiросiм!

Та хто ж вам видав дозвiл, волохатим,
Що ледве злiзли iз дерев на твердь,
Лапищами терзать невинний атом
І, в зраненому, розбудити смерть?!

Нездарнi лад навести в рiднiй хатi,
Ще не пiзнали таїнства огню,
А вже до нъого тягнетесь, рукатi,
Щоб землю з небом випалить на пню!

Чи вам одним земля — у нагороду
Що ви й прибрали всю до рук?
На неї мають право вiд природи
Роса i сарна, соловiй... i крук.

Трощiтъ себе до атомного пилу,
Гребiть судомно золото до ям,
Та не тягнiть же землю у могилу
Вона дарована не тiльки вам!

(Квiтка стояла так грацiозно. Нiжка
в грайливiм па.
— Тiльки ж чому це пiд віями сльози? —
Я запитав у пании.

–Хто вас образив? Де ваша хустка?
Тихо торкнув мiзинним.
...Скриппула жерстю синя пелюстка.
Сухо розпавшись тлiном.

Божа коровка — мов короговка,
Радiсть яка малечi!
А придивився — лиш оболонка
Мертвої порожнечi.

Сiв на травинку коник, як понi.
Вусики пружать в парi.
Мав упiймати диво в долонi —
Нiжки сухi вiдпали.

Клени на майсъке вибрались вiче
Похизуватись клечанням.
А придивився: жовтi, як свiчi,
В присмерку поминальнiм.

— Хто ж це накоїв? — стиснуло горло.
Сиво мовчало груддя...
Вдарив у скроню каменем ворон:
— Люди!)

...Отямився.
Зв’язав уривки нитi
Розмови.
Повернувсь вiд забутгя:
— Ти змiшуєш в одне усе на свiтi, —
І нас, i їх женеш пiд каятгя
Однакове
Але ж не ми пiдпалювали хату
У Хiросiмi з ядерних трутiв.
Чому ж ми мусимо покутувати
Чужi грiхи?..

Вiн люто протруїв
Мене пекелъним оком.
i цинiчно
Уже й не каркнув — змiєм просичав:
— А хто ж мене, слiпого, научав,
Що всi ми — люди? i права довiчнi
На рiвнiсть нам природа воздзла,
Яка б у тебе шкiра не була, —
Нам важитъ тiльки те, що ти —
Людина,
Що спiлъний дiм усiм —
земля єдина.
І нам за неї, як за матiр дiтям,
Щомитi звiтувати перед свiтом
Без позиркiв на раси й колъори,
На гербовi печатi й прапори.

Куди ж ти дививсь,
коли дiти твоєї надiї,
Руйнуючи спокiй iще праслов’янсъких
пластiв,
Заклали реактор, як мiну повiльної дiї,
Пiд саму колиску твоїх однокровних братiв!

Невже ти хотiв ошукати природу закляттям,
Що в нас пак i смерчi ласкавiшi,
нiж за бугром?
Отямся ж нарештi!
Нещадний однаково атом
Що в них над Гудзоном,
що в нас над билинним Днiпром!
Однаково дiлиться вiн до межi рокової.
Чи вiдаєш ти, що за нею гряде з пелени,
Коли над планетою виросте гриб сатани,
Посiяний слiпо з твоєї гординi людської?!

Та є ще страшнiше, нiж вибух ракети
нещадний,
Коли без удару, нечутно, немов з-пiд поли,
Повзтимуть крiзь тебе у жили невинних
нащадкiв
Зловiснi потоки з отруєної золи
Кульгавих реакторiв, ще не доношених вченим, —
Нездарних калiк, що поквапно пiшли в серiал,
Вони прогризають наскрiзно бетон i метал
Ножем променевим i вирок пiдписують генам.

О, як ця омана купує!
Бо все — як було:
І ночi, i днi пропливають
у звичному плинi.
І сонце щоранку пiдводитъ античне чоло,
І мiсяць щовечiр гойдає колиску дитинi,
Нуртує загал у робочiй, крутiй товчії,
Будуються плани житейськi на завтрашнiй вечiр.
І жони несуть з магазинiв у вулик сiм’ї
Наїки, вгинаючи емансипованi плечi.
І збори киплять, наганяючи переполох
Вiтрами оновленъ на вигаслi душi i гасла.
І маску нову примiряє старий демагог,
Слизьким язиком натискаючи ревно
на гласнiсть.

І кожному свiтить своя, доморосла, мета,
І кожен, як може,
утверджує в нiй особисте:
В димах Запорiжжя доварюють предки метал,
Яким добивають в екстазi стiльцi
їх сини-металiсти...

Життя — як жипя. Не спинить його
коловорот.
i кожен по-своему радий маленькому щастю:
Скрипить на негоду стареча застояна плоть,
І скрикує плоть молода у зенiтi зачаття.
Кого ж ви зачинаєте... на смерть,
Коли у вашому спадковiм кодi
Вже перетято сув’язь родоводу
Ножем радiацiйним до осердь?!

Чи вiдаєте, сотворивши плiд,
Чи знаєте, що з вашої утроби
У свiт полiзуть виродки безлобi,
Яких ще не родив донинi свiт?!

I вас пожеругь,
i наплодять своє страхолiсся,
Де замiсть чола i обличчя
розвсрзнеться рот.
І женщини вашi,
уже вiд народження лисi,
Народять химер,
що зжують навiть слово «народ».

І риби триокi повзтимуть в отруєнiй масi.
І птицi безкрилi гiєнами в нiч прокричать.
І ляже тотального розпаду брезкла печать
На твiй бiовид,
що недавно людьми називався.

І мова, якою дiди дивували свiти,
І пiсня твоя —
занiмiють безгубо на камiнь.
i все, що надбали тобi поколiння вiками, —
Умре за межею, якої вже не перейти!

Вiн каркав i тiпався,
як в пропасницi,
Аж тлiла на кiгтях руда роговиця,
І темнi, як нiч, його демонсъкi крила,
Здавалось, i сонце навiки закрили.

І тiльки над Прип’яттю, дужо i владно,
Якесь нетутешнє вставало свiчадо,
I сяйво його пробивалось уперто
Крiзь темiнь i крила, во злобi простертi,
I лики якiсь, як сузiр’я, вогнiли.
І їх було шiсть...
I мене осiнило!

5
— Одринь, сатано! загримiв я у свiт
троєкратно.
Я ледь не повiрив у хиже пророцтво твоє,
Та шестеро в робах, як в ризах, iз праху
встає,
І в сяєвi їхнiм апостольськiм меркне реактор.

Встають i вiдходятъ в легенду
Пророки завiтiв нових.
I ризи у них iз брезенту
i каски, як нiмби, у них.

I в тисячу сонць їх зiницi
Таку свiтлосилу несуть,
Що навiть свинцевi гробницi
Не в змозi‚ їм шлях перетнуть.

Поглянь у їх лики!..
Вiн вперше сахнувся, мов тхiр:
— Ти ж знаєш, пiдступний, що я від
народження свiту
Не можу дивитись на сонце.
А цi... твої свiтятъ
Яснiше, нiж тисяча сонць, i випалюють зiр.
Ти знову подвижникiв поперед себе
Женеш, затуляючи власнi грiхи.
Невже ти хоч нинi не втямив, лукавий,
Що ними ти сам же себе побиваєш!
Подвижники — виняток, їх — Одиницi.
А виняток правило стверджує ще раз:
Як низько в загалi скотилися ви!

6
Усе ще шалiв, але очi поволi вгасали,
І крила, як стяги поразки, хилилися вниз,
Бо там, де окреслювавсь обрiю синiй карниз,
Яснiше вiд тисячi сонць
пробивалось проміння списами.

Воно струменiло могутньо вiд ликiв шести.
І гостре його неземного зачаття свiтіння
У все прозирало до первiсної наготи
Вiд формули кровi до стронцiю душ
i коріння.

І видно було, як в магiчнiм кристалi, до тла:
Вiд червiв, що точать пожадно живу бадилину,
До жiнки, що суне в пелюшках за «трьошку»
Дитину

З похмiлля,
бо матiр в собi вже давно пропила,
до сина чийогось, — у нього ще й вус
не зійшов, -
А вiн уже корчиться в гиблiм чаду кокаїну,
Зiжмаканий, наче папiр з-пiд брудних
підошов,
Де стоптано пам’ять — останню опору
людини.
До тих янголят, що в сирiтсъких будинках
Ячать.
І в кожне жiноче обличчя вглядаються, чулi.
А їхнi вiдреченцi, наче данайськi зозулi,
У гнiздах сусіднiх розбещену плоть веселять...

Те свiтло не зна нi кордонiв, анi заборон.
Воно проникає під кiтель, i шкiру, i попiл
І важко iде в споночiлий вiд горя Чорнобиль,
Як вiск, прошиваючи у саркофазi бетон.

І перст його грiзний вказующе застерiга
Межу, що встає за четвертим до розпачу
зримо:
Там привидом бiлим гойдаються ядернi зими,
Де вмерзне у кригу останнього звiра нога,
Коли чоловiцтво i далi...
вiд себе повзтиме.

— Тримайтеся, люди! — гримить з рокової
версти.—
Убийте зневiру: встає над проваллям оплотом
Стiна порятунку, означена сяйвом шести
Новiтнiх подвижникiв вашої ж кровi i плотi!

[...А сьомий у зону («Володю, куди?!»)
Летить. Кiнокамера плiвку жене.
Вiн хоче те сяйво спинить назавжди
І сам через мить спалахне.
І в титрах за шостим на всi небеса височенно
Огненним клинописом сьомий свiтає:
«Шевченко»].

А свiтло струмує живим джерелом по вiках —
З глибин ханаанських по нинiшнiй день
І годину.
І ти осягаєш до зашпорiв у п’ястуках,

Як дорого сплачено право назватись —
Людина;

Як ратно стояв за iм’я своє
предкiвське рус,

З кострів самозречення сам воскресаючи Руссю.
Як віщо горів і горить, не згоряючи Гус,
В стражданнях людських допиваючи чашу Ісуса.

Та лінія свіла тече з Берестечка у Брест,
Бо всі, хто на Волзі й під Жовтими Водами впали,
Хоч скільки б віків поміж ними кордон мурували, -
Єдині в часах, бо єдиний несли вони хрест,
Де кров’ю впеклася присяга: «Вітчиза і честь!»

І твердості їхнього духу немає рівні!
Та все ж я стою ао останню годину і подих:
Є вища звитяга, ніж в полі оружному подвиг, -
Їх віра, в якій не хитнулися навіть у дні,

Коли її чоботом стоптував сам напівбог,
З чиїм вони іменем йшли на багнет, як на палю,
На кого в глухих таборах Колими уповали
По свій (в два аршини) останній промерзлий чертог?!

Вже тим вони справдились свiту вiкам i добi,
Що, вирвавши iдола з кров’ю рукою своєю,
Самi ж i очистились змученою душею
Від того,
кому, може, вiрили бiлъш, як собi!

Чи знайдеться мiра на бiлому свiтi всьому,
Яка б осягнула страждання народу i силу
Що навiть, зiрвавши з корогви
несправджений символ,
Не втратив дитинної вiри в корогву саму?!

Вклонись йому, свiте! Можливо, своїми
грудьми.
Коли уже ядерний шнур засичав пiд тобою,
Вiн ще раз тебе пiсля круппiвсъкого
градобою —
Вiд смертi вберiг непоправною смертю семи.
Коли вiн таких
колисає для людства синiв
Йому не було i не буде вовiк недороду!
Вклонiтъся, великi народи,
моєму народу:
Вiн навiть у пеклi душею до вас ясенiв!

Вiн ще назове, не минаючи, всiх iмена,
Хто зманював хитро його
в алкоголънi затони,
І вирубав лаври у головах Бородiна,
І славу козацьку обпльовував жовчю багна,
i шабаш чинив
над останками Багратiона!

Вiн все перебуде, бо вже на гiрких сухарях
Усе перебув — i не вигаснув у милосердi.
Вiн сирiт дрiбних (о ганьба! при живих
матерях!)
Отецькою ласкою вигрiє в лагiднiм серцi.

7
Та тiльки не вчiть його жити з чужих букварів.
І, квiти з могил його вкравши, не спродуйте ницо
Сп’янiлим з любовi. При світлі своїх прапорів
Вiн бачить усе. І тяжка його в карi десниця.

А вiн не забуде нiколи людського добра
i в пам’ять запише усiх, не питаючи нацiй,
Вiд юних солдатiв до вчених найвищих
iнстанцiй,
Хто нас в Страхолiссi закрив од чуми радiацiй,
i горе навпiл роздiлив, i омився з Днiпра.

Прийдiте до нього усi, в кого вiра живе
На жито грядуще, на щедру годину i долю!
О матiр Терезо, — стеблинка iндiйського поля,
Ти вища, нiж мати, вознесена iменем «Божа»,
О, як ти на матiр мою милосердiєм схожа!
Прийди i врачуй матерiв iз гiрких полинiв,
Що в тузi сирiтсъкiй уже не чекають синів.

Прийдiте пiд шати калини — слов’янського мирту
Усi, хто не молить приречено долю сумирну,
А в потi солонiм iз петри довiчноi вiри
Возводить нащадкам собор всепланетного миру!
Чи знаєш ти, свiте, як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно моєму народу болить!?
…А свiтло сузiр’я семи лебедить,

І ворон, ослiпiлий вiд нього,
безкрило кона
В травi...
Шов-
ковою зеленою
Тичина пiшов.
Озирнувшись на мить,
Ворону кинув:
— Каїне.
Минуле, як рана, болить,
Але тобi не покаюся,
Бо все це — моє:
Нi продать, нi купить.
i менi, а не третьому,
Нещадно його судить.
I самому собi не прощатися.
— очищатися.
…Болить.

1989