Не судилось. 2-га частина



В И Х І Д ІV

Ті ж та Аннушка й пані.

А н н а П е т р і в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).
А н н у ш к а. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,
А н н а П е т р і в н а. Тут и девки гуляют?
А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.
А н н а П е т р і в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
А н н а П е т р і в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...
А н н у ш к а (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).
А н н а П е т р і в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
П а р у б к и і д і в ч а т а (стиха співають).

Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!

Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна.
Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!

А н н а П е т р і в н а. Поют? Где зто? (Встає і прислухає).
Д і в ч а т а. Гляньте, чи не пані йде?
П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!

Розходяться парами, обнявшись, співаючи.

Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти;
Іде козак від дівчини, - починає дніти!

А н н а П е т р і в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, - кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?
А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо - может, і воні.
А н н а П е т р і в н а. Пойдем навстречу.

Ідуть направо.

В И Х І Д V

Катря і Пашка.

П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
К а т р я. Ох мені лихо, чого?
П а ш к а. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.
К а т р я. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!
П а ш к а. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?
К а т р я. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.
П а ш к а. Та що це з тобою сталося?
К а т р я. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!
П а ш к а. Що ж то, Катрусю?
К а т р я. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?
П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).
К а т р я (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.
П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
К а т р я. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!
П а ш к а. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
П а ш к а. Я? Чим?
К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала.
П а ш к а. Ну?
К а т р я. Я ж і послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, - співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, - а у мене в серці - тільки ворог мій, а у мене в думках - одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?
П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, - то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душі не чує. Може, ні, скажеш?
К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?
П а ш к а. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!
К а т р я. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...
П а ш к а. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
П а ш к а. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.
К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його - до загину, до пропаду...
К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!
П а ш к а. Ет!
К а т р я. А мати? А батько? А люде?
П а ш к а. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, - принаймні знала б хоч за що?!
К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!
П а ш к а. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, - то я добре знаю!
К а т р я. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже - не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно - тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, - і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!
П а ш к а. Крий боже, що вигадала!
К а т р я. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна, божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє серце, мов...
П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його...
К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!
П а ш к а. Ти не зоставайся сама собі на самоті з такими думками; більше в гурті бувай! От ходім зараз за млин, на Деркачівку, - там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.
К а т р я. В гурті ще гірше.
П а ш к а. Та ходім, ходім! Вдармо лихом об землю!

Виходять.
В И Х І Д VI

Павло, пані, а далі Аннушка. Павло виходить з панією з гущавини.

П а н і. Невже ви думаєте, що я не понімаю нових ідей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно.
П а в л о. Та ви не трудіться, пані, кажіть по-своєму: гражданку ми вчили.
П а н і. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мові...
П а в л о. Навіщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
П а н і. А ви б уже хотіли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що він і пойме!
П а в л о. Нічогісінько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!
П а н і. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.
П а в л о (набік). От тобі й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.
П а н і. Ні, тривайте! То вам оддалеки здається - і село, і мужики... ідеальними, а сядьте на... собственнім хозяйстві, - не те заспіваєте!
П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дітям не лишив краденого.
П а н і. Ви дуже... упрямі: я це по ваших чорних очах бачу... і ще... озлоблені; я понімаю вас... я вас довго із... із... ах!.. наблюдала. І знаєте, чому ви такі чорстві?
П а в л о. Цікаво?
П а н і. От сядьмо тут на траві.
П а в л о. Та я й постою. (Набік). От, не здихаюсь!
П а н і. Ні, сідайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму.
П а в л о (набік). Ну, нав'язалась потороча! (Сіда й запалює цигарку).
П а н і. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не гріли, певно, ласкою, любовію?
П а в л о. Байдуже паски, аби порося!
П а н і. Признайтесь, вас ніхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?
П а в л о (набік). Куди це вона гне? (До неї). А вам навіщо?
П а н і. Навіщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вік, щастя не знаючи. Оддали мене заміж молоденькою за этого старого... Що я понімала? Я так боялась перед вінчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повірить, яка у мене палка натура; а тут літа свої трать... в томлении...
П а в л о (набік). Розманіжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?
П а н і (зляга більш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.
П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нівроку, аж плеча не чую.
П а н і. Який ви грубий з женщинами! Як відром холодної води обіллє! (Дивиться у вічі).. Впрочем, мені й самій обридли лебезіння та делікатності: навіщо китайські церемонії? Нащо розвитим людям іти проти природи?
П а в л о. Правда... Тільки, далебі, рука отерпла, (Випручує).
П а н і (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, віроятно, догадались, що я...
П а в л о. Ні, не догадався.
П а н і (набік). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене красніть... (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя!
П а в л о. Що-о?
П а н і. Люблю страстно, безумно!
П а в л о (піднімається). Анна Петрівна, чи ви не здуріли?
П а н і (обніма його). Я вся твоя!
П а в л о (одхиля її і встає). Годі! Пора закінчити цю гидку сцену! Мені не пристало Іосифом бути, та й вам до Пентехріїхи далеко: не всі зуби в роті!
П а н і (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!
П а в л о. Не регочіться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.
П а н і. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!

Аннушка вбіга.

Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!
П а в л о. Дуже радий.
А н н у ш к а (проводить паню; набік). Ну й репрьоманд!

В И Х І Д VII

Павло сам.

П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матері мені годиться: син одноліток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тікати з цього багна, щоб і самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... Поїду мерщі до пана Олександра, а Михайлові одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину...

В И Х І Д VIII

Павло, Дмитро, 1-й і 2-й хазяїни.

Д м и т р о (тихо підкрадається). Павло Платонович! То ви?
П а в л о. Я.
Д м и т р о. Тут давно прийшло кілько хазяїв, хочуть побалакати з вами.
П а в л о. Добре. Клич їх сюди!
Д м и т р о (одійшовши, маха). Ідіть!
П а в л о (підходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.

Люде скидають шапки.

Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надівайте шапки: я не пан і не батюшка.

Люде надівають.

Ну, в чім же, панове, річ?
Д м и т р о. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує - або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.
1-й х а з я ї н. Та ще й ціну править, як за рідного батька.
2-й х а з я ї н. Нема кому нас і обстоювати!
П а в л о. Якби ви більше дбали про громадські діла та дітей учили, то, може, і з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкіл не заводите, а де вони суть, - дітей не посилаєте!
1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.
2-й х а з я ї н. Та й школи ті... вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них більше п'яниць і виходить.
1-й х а з я ї н. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.
2-й х а з я ї н. У нас - сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!
П а в л о. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?* (*)
2-й х а з я ї н (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.
П а в л о. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.
1-й х а з я ї н. Велике спасибі, якщо ласка.
П а в л о (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозуміли?
В с і. Зрозуміли, зрозуміли.
П а в л о. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.
1-й і 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні вам до водопою, ні вам до вигону - як у мішку.
Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й х а з я ї н. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку підняли...
П а в л о. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозуміли?
Д м и т р о. Зрозуміли, зрозуміли.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Та й ми... воно ніби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на сковороді, закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гірше не вийшло... Всі не підуть, побояться... і
П а в л о. Чого?
1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив...
П а в л о. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а і н ш і. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.
1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловік, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові урок і дань... Як відберуть знову землю й волю...
П а в л о. Ех, ви, люде, люде темні! Як будете вівцями - одберуть, а не будете - самі відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, - то вже й правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, - чуєте, от помещиков, - землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвіку була - поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Х а з я ї н и. Правда, правда...
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.
В с і. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!
П а в л о. Слухайте ж далі... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для того щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.
В с і. Так, так...
П а в л о. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...
В с і. Атож, атож!..
П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати - зважитись.) Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...
В с і. Знаємо, знаємо.
Д м и т р о. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.
В с і. Та вичитаєте нам усі закони.
П а в л о. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.
В с і. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, - як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...
Г о л о с и. Та хіба ми що... аби хто почав...
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...
Д м и т р о. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...
В с і. Правда, правда...
1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?
Д м и т р о. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.
В с і. Ходім! (Пішли).

В И Х І Д IX

Михайло сам.

М и х а й л о (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки опадають, хочу думати - думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок - і я вже розкис... Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви - чулі, м'які, а до загарту нездатні? (Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього - раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!

Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.

К а т р я (за коном).

Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!

М и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, - вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!

В И Х І Д Х

Михайло й Катря.

К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).

А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, і муки-горя набереться!

М и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собі... Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?
К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...
М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).
К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.
М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Ні, не всякий.
М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?
К а т р я. Ні, нічого.

Сідають під млином.

А ви швидко звідсіль поїдете?
М и х а й л о. Через місяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.
К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба - зроду!
М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?

Катря мовчить.

Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки - вір мені!
К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?
К а т р я. Хто його зна...
М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?
К а т р я. Що ви? Борони боже!
М и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі - то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...
К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь...
М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?

Катря потупилась з сорому.

Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?

Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.

М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
К а т р я (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...
М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!
К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!
М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).

Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.

М и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!

Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.

К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?
М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?
К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
М и х а й л о. Як так?
К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!
М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!
К а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!
М и х а й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії - і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!
К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?
М и х а й л о. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?
К а т р я. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію! (Припада).
М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, - то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!
К а т р я. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...
М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях - отуди, під лотоки!
К а т р я. А мені хіба ні?
М и х а й л о. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?
К а т р я (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!
М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

В И Х І Д XI

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.

П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?
М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора... Прийдеш?
К а т р я (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!

Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло.

П а в л о. Так так же і робіть.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибі вам.
П а в л о. Прощавайте!
1-й і 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!

Павло іде в один бік, люде - у другий.

П а ш к а (підбігає). Катре! Ти осьде?
К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Картина 1

Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.

В И Х І Д І

Михайло сам.

М и х а й л о (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко нікого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криниці, вийшов. Що за таїна? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні з батьками, ні зі мною, - аж збентежило всіх. Одного листа тільки й одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа і пробігає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо - може, до чогось і доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і училище, а не забавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще". Золоте серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі... Тільки, брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну навіть... (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) і втіхою... Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік пити повну чашу поезії... Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю красою, - ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає первоцвіт жаги... Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то -- дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освітити... так не до книжок тепер... після уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі... І кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, - так ні! Правда, їй поки працювати треба... От оці каторжні, невладовані питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!

Читати далі