Чорна підкова

 

Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.


- Я не люблю тебе, - сказала дівчина, дивлячись у небо. - Ти брехав мені...
- Я не брехав тобі...
- Ти не любив мене.


Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.


- Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. - Я люблю тебе...
- Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім.
- Дурниці! - раптом загарячився він. - Коли я став байдужим тобі, то...
Вона метнула на нього дві сині блискавки.
- Чому ти весь час дивишся в землю?
Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву.
- Це не має значення, куди я дивлюся.
- Ти ніколи не дивився мені в очі. Ти завжди був жадібним і нетерплячим, - розстрілювала вона його сумніви. - Ти не хотів бути щасливим зі мною, ти просто хотів ощасливити мене.
Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей.
- Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулася геть.
- Почекай! - Він рушив за нею.
Тягуче закашлявся грім, і об листя запорощали великі, мов боруб'яхи, краплі. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися захекані і мокрі, щасливі, що знайшли таку густу крону.
- Дивися, підкова, - вигукнув хлопець.
Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися їхні очі, потім руки і губи.
- Підкову знаходять на щастя, - прошелестіли її вуста.
Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.