Весілля Опанаса Крокви

 

Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.


- Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.


Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.


- Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.


Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.


- Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.
- Скільки ваших синів у лісі? - переклав учитель запитання есесівця.
- Та всі до одного.
- А хто у вас є дома?
- Була баба, та вмерла.
- А щоб тобі язик не відсох! - висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!


Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.


- Це ваша баба? - спитав Опанаса.
- Угу. Моя. А чия ж іще?
- Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? - допитувалися в баби.
- А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться...


Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.


Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.


Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.