Посмішки нікого не ображають

 

Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце.


Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.


Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.


- Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла
- Хіба я знаю?


Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише до неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.


А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому - простору для посмішок вистачало.


- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнув ся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Ні, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нічого не робимо.
- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.
- І до того ж у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою на водите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч не сподівався ні якої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось ду же гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дошульпувався він. - Хіба для вас мало закутків?
- Чого це посмішки треба шукати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми закохані? - раптом запитала дівчина.
- У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами Є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
- Та ми навіть незнайомі! - засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
- Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
- Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, - з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.
- Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, - втомлено відповів той. - Зануда.
- Це вас треба в міліцію! Безсоромники! - зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.