Наївне дівчисько

 

Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром - підставляла йому рум'яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її непорочний стан. Дівчина відчувала, що на ній схрещуються цікаві погляди, і їй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тільки но ранком вона відкрила в собі жінку і трепетно переживала це відкриття.


Вона ніби вдруге народжувалася на світ. На сіруватих великих очах раптом заіскрилася блискуча вогка поволока, конопляні пасма волосся чомусь поніжнішали і прищулилися до лобика, а тіло стало таким легким і слухняним що вона й сама дивувалася, як це вітер не вхопить її на свої легкі лапаті крила і не понесе кудись далеко-далеко.


Дівчина була об тій порі, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне і таємниче. Вона ще не знала, що та загадковість і таємниця - поруч, що то звичайна потреба юності кохати і бути коханою. Вона тільки знала, що прагне чогось дуже гарного і ще не звіданого, чогось такого, без чого й жити не варто.


Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок маги начиняла її інструкціями і годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумілої бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потім це стільки разів повторювалося, що аж обридло.


- Тато насилу підшукав тобі місце, - наставляла мати. - Тримайся його. Робота чиста і люди там гарні.


Подумаєш, люди там хороші! Ніби в іншому місці немає ще кращих. Ось вона стоїть в автобусі, і всі на неї дивляться такими добрими очима. Хіба в поганих людей бувають добрі очі? І взагалі хіба погана людина стане дивитися на гарну?


Вона випурхує з автобуса і, заграючи з білим сніговієм, біжить до заводоуправління.


- Де тут завком? - довірливо запитує у вахтера.
- Це, дочко, на третьому поверсі праворуч, - каже він їй цілком серйозно, як і личить вахтерові говорити з дорослою людиною.
- Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозі доповідає вона вже підтоптаному чолов'язі з темними очима і галявиною серед чорної чуприни.
- Ага. Дуже приємно, - відповідає той і міряє її лінивим поглядом. - Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів товариш Крекотень, для вас - Микола Панасович.


Він запалює цигарку і не дуже доречно запитує.
- Де вчилися друкувати?
- У мами. Вона друкарка.
- Сідайте за машинку.
Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює.


Добре. Молодець. Зрідка це нам ставатиме в нагоді А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак. - І простує до свого кабінету.


Оксана мугиче пісеньку про сніг і вітер, газети тріпотять в її руках сірими крилами і слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з підшивками і заходить до кабінету.


- Миколо Панасовичу, газети підшиті.
- От і добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
- Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.
- А що мені робити? - вихоплюється в неї.
- Не спіши поперед батька в пекло, - несподівано переходить на "ти". - Будеш потрібна - скажу.
Знічев'я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
- Надрукуй список заочників.
- Зніми копію з цього листа. Два примірники.
Стікає день. Проповзає тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.
- Коли вже я почну щось робити? - питає вона одного разу.
- Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
- А хіба в мене так і не буде справжнього діла?
- Справжнього діла? - Микола Панасович навіть осміхається. - Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо і докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він - син свого часу. Колись якось висунувся, його підняли і посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури і убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко замінити чимось.
- Знаєте, Миколо Панасовичу, - несподівано для самої себе каже Оксана, - завтра я не прийду на роботу...
Вона не чує, що він бубонить їй услід. Вона вже біжить по східцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге і ніжне, відвойоване в байдужості.
Оксані знов хочеться, щоб на неї дивилися. І справді, в автобусі вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Він зводиться з місця і пропонує:
- Сідайте, будь ласка.
- Я зараз сходжу, - прямує дівчина до виходу, - почуваючи на собі його незвичайний погляд. Перед тим, як зійти, вона озирається, раптом показує парубійкові кінчик язика і виплигує на асфальт.
Вітер підхоплює Оксану на свої білі крила, вона кокетує з ним і зовсім не думає про те, що мама страждатиме від її нерозважного вчинку.