Вогник далеко в степу. 3-тя частина

Обору будити недовго. Він виходить майже одразу, як тільки ми постукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у нього не лише шкура бичача, а і весь він такий - залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться, не зморюється і - мовчить. Єдине, що його катує з ранку до вечора, - їсти хочеться. Якось він. сказав: "М'ені і вночі, як сплю, х'очеться їсти". Звісно, дебелий, сильний... Нам з Силкою легше, ми дрібніші.
Діходимо до Кібкалової хати - у вікнах темно. Завжди, як викликаємо його свистом, у них уже світиться (тоді ми напевно знаємо: вчасно я встав, скоро п'ята година), а сьогодні поночі. Хіба пішов уже, і ми запізнюємося! Так ні, він побоїться сам іти. Чи рано?
- Щось не те, - каже Силка. - Ти, як до мене йшов, півня ніде не чув?
- Ні... Може, перші вже одспівали, а другі ще не почали? Свиснули раз, друге. У Кібкалових вікнах зблиснув сірник і знову погас. Рипнули сінешні двері, і з порогу озвався Василів батько...
- Рано ще, хлопці. Ще тільки півдругої.
І мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, знову вставати... Іти помалу до райцентру, а там сидіти під училищем на морозі? Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в коміри.
Старий, видно, таки надумався:
- Заходьте, що ж...
Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці: товчуться у дворі за високим дощаним парканом - не видно, що роблять; говорять - не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати - клац засовом... І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнах ворушаться, із-за них виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов.
Кібкало завів нас не до великої хати, а в хатину.
У ній пахло молоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою. Але найдужче - молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки білів у темряві оберемок соломи. Кібкало розгорнув її ногою.
- Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу.
У старого Кібкала, як і у Василя, брови завжди зобиджено стремлять угору, губи плаксиво опущені, до того ж верхня трохи накинута на нижню, але в селі його шанують як хорошого і некрикливого машиніста.
Так ми й поснули: у шапках, шинелях, підперезані брезентовими пасками з лудженими бляхами "РУ".
Вперше поснули спокійно за ці чотири місяці, відколи ходимо в училище.
Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти, морозець видався м'який, підоспали в теплі... Та головне - Кібкалова мати напоїла нас молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. А коли виходили з хати, провела до воріт і попросила Обору:
- Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищі, щоб ніхто не зобижав мого синочка, - і гладила Кібкала по вузькій довгій спині.
Обора пообіцяв, що приглядатиме. На горі він міцнющо обняв мене за плечі і тихо сказав:
- Ти ще р'азок устань ч'асів у два!
Ми й тепер, як випали сніги, берегли свій вогонь біля станції Осика. Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осінню темряву, а щоб було де перегрітися посеред дороги. Та й звикли до нього. Пеньки осикові, трухлі, жевріють по два, а то й по три дні. Ми беремо їх у Писаревому лісі. Удариш ногою - він і вивернувся. На плече - і до шляху. Цілу купу наносили про запас.
- Це нам сьогодні таке добриння випало, що й на сніданок можна не спішити! - знічев'я вигукує Чи це-я-чи-не-я. Він завжди так, зненацька щось вигукує. - Хай би дитбудинківці поласували нашими пайками, так лінійка ж...
Сидимо навпочіпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємо до нього долоні так близько, що аж кісточки в пальцях просвічуються. Обора притяг з лісу оберемок сухого гілля, кинув на жар. Полум'я. - стовпом, іскри сіються на сніг і сичать. Обертаємося на місці помалу, як пожежники на каланчі, гріємо шинелі з усіх боків. А коли полум'я падає і тільки вилюжиться по пеньках, рушаємо далі.
Кібкало як іменинник: усміхається раз по раз до всіх, забалакує, упевнений, що сьогодні, за хліб і молоко, йому ніхто не відповість мовчанкою. Та і в польову сумку не треба крастися рукою - воно ж, мабуть, нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, він спіднишку поглядав на мене так, ніби прицінювався, скільки я коштую. Я ловив той погляд і, не кліпаючи, дивився йому просто в зіниці. Він прикривав їх повіками.
- Ну хай ми. А чого ти, Васи', ходиш оце в училище? - спитав Силка. Він ішов попереду, вбравши велику голову в плечі і засунувши руки - одну в кишеню, другу за борт шинелі. - Я з таким достатком, як у вас, зроду школу не покинув би, а вчився і вчився.
- Тато заставили, - мляво одказав Кібкало. - Кажуть; вивчишся на механіка, заберу тебе до машини, підучу - коло неї не пропадеш...
- Т'очно! - сказав Обора. - Од машини і в п'аровику можна цей... зерна додому привезти.
Погана випала ніч: кура, вітер на мосту між палями стогне, підвиває по-вовчи, у димарі плаче, а в хаті стужа, вивіяло тепло. А що робиться зараз, як на гору вийти?.. Не підійдеш, валить з ніг. .Була вже така ніч у грудні, насилу добилися до училища.
Разів чотири прокидався, уставав до вікна. Нічого не розбереш. Тільки сніг об скло, намерзло пальців на два, шкребеться.
Тітка Ялосовета озвалася з печі:
- Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора і очей не стуляла.
- Ну мені йти, а ви чого не спите?
- Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, і зостануся я сама, як пучка. Ні тата, ні тебе... Кому я здалася?
- Чого - самі? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися.
Тітка Ялосовета зітхнула в пітьмі.
Треба мені йти. Краще раніше, аніж хлопці через мене зостануться без сніданку. Спробуй тоді до обіду викріпити не ївши. Сьогодні практика, можна поверх форми надіти комбінезон, але в таку холоднечу, та ще як проти вітру, краще згорнути його втроє та покласти на груди під шинелю: тоді вітер не так прошиватиме.
Швидко взувся, відкотив пілотку, щоб зробилася, як торбинка, натяг на, лоб, на вуха, як німці під війну, а поверх неї - шапку,
- Глядися, щоб лице не приморозив, - каже тітка Ялосовета. Вона застібає мені шинель, а я притримую на грудях згорнутий комбінезон. - Господи, краще б оце мені йти... Одвертайся ж хоч, як дуже проти вітру.
- Я, тітко Ялосовето, поки закінчу училище, то й лекції зумію читати, як проти вітру ходить, - шуткую. Мені жалко дивитися на її пальці худі, що стягають шинелю, аби якось застібнути гаплички. Всю жалко. Але й пожаліти ніколи. Та ще словами... Краще мовчать.
Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вітер і сніг січуть по шинелі, як батогами. Глянув уздовж по селу з-під шапки з пілоткою і зупинився; світиться майже у всіх уже хатах.
Це ж годин шість!
Кинувся бігти - не підбіжу. Пхає мене назад. Знаю ж: коли сильний вітер у груди - бігти не треба, бо тоді йому легше звалити, в землю треба дужче впиратися.
Скільки ж воно годин?
У Мані теж світиться... Постукати у вікно? Спитати? У них теж є годинник. Ні. Запізнився, у пілотці під шапкою... Краще не треба.
Звернув ближче до хат, щоб затишніше було, і знову побіг, шурхаючи глибоко в сухі сипучі замети.
До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж світилося.
- Пішов Василь, Павлику, недавно побіг, - сказала Силчиха. Вона розпалювала сирі дрова в печі. - А ти заспав? Ой горе, горе. - І пожаліла: - Мої дітки!.. Та хіба в таку лиху годину не заспиш?
До Обори я не заходив; Силка, звичайно, його збудив.
Що ж, треба доганяти.
У Кібкалів поночі, видно, сплять собі. Кібкала у такий холод і вітер батьки до училища не пускають, їм можна. Вони обійдуться без ремісницької пайки та сякої-такої побовтюшки.
Добився до півгори. Тут, понад голою кам'янкою, ще гостріший вітер бриє, то йшов, зігнувшись у три погибелі. Дроти на стовпах не гудуть - завивають на різні голоси. І як не перервуться - так понамерзали.
- ...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!.. - долинуло так здалеку, що ледве чути.
Зрадів: хлопці. "Іду, йду, хло..." - бурмочу собі в застебнуту на гацлики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму - куди ж проти вітру кричати? Подих заб'є, тільки-но рота розтулиш. Та й не почують однак. Ітиму вже сам, буде як буде. Мо' вони біля вогника підождуть мене, якщо його не розвіяло. У такий вітрюган і пеньки покотить, не те що жар рознесе.
Поминув станцію Ли. Ледве впізнав її крізь куру: Ли чи А? Вдивляюся у пітьму з-під інею на бровах. Що во но?! Вогник! Наш вогник! Наш вогник... Але звідки він тут узявся? До нього ж іще йти та йти. А він - осьо. І не грає, не міниться, не кидає іскор, як завжди. Що за мана? Зупинився, пригледівся пильніше - два вогники, близько один біля одного. Чи то мені у віччю подвої лося? Вийняв закоцюблі долоні з рукавів, потер пальцями обмерзлі вії, повиднішало трохи. Таки ж два вогники! І стоїть хтось кроків за п'ять попереду. Чи двоє?
- То ви, хлопці? - спитав, холонучи від передчуття, що то не хлопці.
Вогники світили нерухомо; вони були зелені, ія, ще не сказавши собі, хто то стоїть, позадкував.
"Вовк... Це ж вовк!" Я відчув, як волосся на голові почало ніби тужавіти, ніби йому тісно зробилося під шап кою й пілоткою.
Не знаю, чи то мені здалося, чи я й справді сказав:
"Пішов геть!", бо вовк не пішов геть, а так само сидів і світив очима.
- Цюцю, нах! - сказав я ніжно, підлабузницьки і, терпнучи зі страху, простягнув до вовка долоню, наче на ній лежало бабине Остапишине козеня, - Цюцю, нах, нах!..
Так ми, малими, завжди підкликали до себе собак і показували їм щось на долоні, а тоді гралися з ними.
Вовк не відступався, але й не наступав, а стояв - наче тішився. Мені навіть уздрілося, що він сидить на задніх лапах і посміхається у пітьмі, як дідусь. Тоді я осмілів, розсердився і закричав:
- Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу! Мені ж на лінійку треба! Чув? Чи тобі позакладало?! Ах ти ж, вовку... - Я хотів вилаяти його "вовкулакою", але затнувся і знову сказав ніжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: - Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсівся, як пан... Пусти, сказано тобі!
По вовчих очах ковзнув презлющий відблиск, і мені добре стало видно всього його, високого, худого - дві тіні: вовчу і свою. Я озирнувся: від гори, то кидаючи промені вгору, то впираючись ними в замети і телеграф ні стовпи обіч шляху, світило дві фари. Машина!! Глянув туди, де тільки що сидів вовк - нікого, лише сніг побіля межового стовпчика в'юниться, обминаючи його з обох боків.
Фари наближалися, різали мені в очі, але я все одно дивився прямо в них і махав обома руками, шепочучи:
"Візьміть, дядьку... Візьміть, дядьку... - А серце як не вискочить, штовхається об комбінезон на грудях. - Візьміть, дядьку..."
Вже стало чути мотор. Він гув на всю потужність, і фари не пригасали, як те буває, коли шофер збирається зупинитися і "скидає газ".
"А може, він не бачить, може, їде і дрімає потроху? Невже не стане? Та не стає ж!"
Коли машина порівнялася зі мною, я закричав що сили до ледь освітленої приладами кабіни:
- Заберіть мене, дя'! Тут вовк!!!
Але машина проревла мимо, ударила в мене сніговим пилом та бензиновим духом. У заметі вона трохи забуксувала, задні колеса занесло вбік, мотор заревів ще дужче. Я рвонувся вперед і, захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями за обмерзлий бук сирний гак. Це була півторатонка... Я ще ні разу без Василевих рук не діставав до борта, і якби не вовк, якби не його очі, які тільки-но зеленим холодом зорили мені в душу, я, напевно, так і не підчепився б. А то - дістав. І вдержався. І ніяка сила не відірвала б мене від борта... Далі було просто: виважився (недаром дрова тягав та рубав щодня, вистачило сили виважитись), і опинився в кузові. Пішов до кабіни, заточуючись від того, що кузов підкидало, та й ноги зморилися, доки біг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабіни хлопав на вітрі, а в кузові, коли сів на дно, пахло теплим борошном. Я ніколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди від нього дише теплом... Обмацав мішки, чотири чи п'ять, - так і є: борошно або дерть. Я зліг на них боком, дотягся до забужавілого кабінного віконця і крикнув:
- Дядю! Там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх! Скло помалу опустилося, і я почув:
- Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!..
Машина рвонула ще швидше і засигналила довгим злостивим сигналом. Я став коліньми на мішки - попереду і світлі фар махали руками Василі, Силка та Обора.
- Спиніться, дядьку! - закричав я, нахилившись близько до віконця. - Ми на сніданок запізнюємося. І вовки кругом! - І побачив на шоферові шапку з козирком. "Фріц! Це ж він!"
- Я вас -візьму-у... Ви в мене покатаєтесь! - сказав Фріц якимось звірячим голосом.
Що за людина?.. Вовк - і той був смирніший. А цей завезе кудись та ще, може, й поб'є.
Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі, що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок буде. Якось устану.
Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не за гальмував, і я ледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці, єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фари били по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків. Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:
- Ти мій номер бачив?
- Ні, дядьку, не бачив, - сказав я, не розуміючи, чого він про це питає. Номера я справді не бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.
- Тобі до емтеесу? - знову спитав шофер.
- До емтеесу. У нас сьогодні практика, - крикнув я.
- Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стояти ніколи...
Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду. Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася з базарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорога падала в яр.
- Давай! - крикнув шофер.
Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побіг до заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи і силкуючись проштовхнути в грудях хоч ковток повітря - так забило дух - бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, і вогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.

Перше, що я почув, опритомнівши, - жіночий голос. Жінка говорила дуже швидко, аж захлиналася!
- Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну - чорніє щось на дорозі. Зразу злякалася та - назад у двір. Тоді таки насмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж. Збігала, покликала матір, занесли його в хату - легенький, як пір'їночка. І стогне - страх. То я мерщій до вас... Хто ж його так ото покалічив, сердегу... О, дивіться: розплющився!
В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що то наша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізної бочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всій майстерні.
Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав до лоба щось холодне. "Сніг..." - упізнав я. І чув, як по моїх щоках за комір, по плечах і грудях .стікають крапельки води й лоскочуться. Ніде не боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.
Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік - ногу, половину грудей, плече - ніби ножем полоснуло, а в голові закалатав глухий дзвін.
- Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, - лагідно на казав майстер.
Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки, дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.
- Васи'... - сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. - То - Фріц... Я козирок бачив...
- Який Фріц? - спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
- Шофер. Він смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
- А який номер - не помітив? - Майстер нахилився ще ближче. - Хоч одну цифру?
- Я знаю номер! - вигукнув Силка, - Я ще восени запам'ятав: ЩЦ-41-18. Точно! Я запам'ятав. Він ще тоді за нами ганявся...
Майстер підвівся.
- Староста!
- Я! - Гришуха виструнчився.
- Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!
- Зробимо, товаришу майстер, - сказав Гришуха, ніби аж весело, - Од нас не втече.
І він почав називати прізвища своїх, дитбудинківських. Я знаю їх. І подумав; "Од них - не втече..."
- І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню, - сказав майстер.
- Вже послано, Федоре Демидовичу.
Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.
- Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає. Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавлені дрібки солі.
Дивлюся, а в грудях тисне щось - отак недуже, м'яко...