Гайдамаки. 1-ша частина

 

І
Давно те діялось...
Мій батько був крепак, родом з панського села Чорностава.

Колись чорноставське панство далеко знали. Склалася й пославка: бенкетує, як чорноставський владир.
Щиро розкошував нашого пана батько, не постив і син, то удвох вони таки гарненько порозпорошували дідизну і великі добра з димом та з вітром по воді пустили.
А проте на бенкети чимало ще зоставалося – ще зоставалися села й хутори, поля і степи, гаї і пущі, до того гута, крохмальня, цегельня, риболовні, броварня, отари, гурти, табуни і крепацькі хрестьянські душі. Спродавай, що тобі любля, та бенкетуй досхочу.

Найкращі панські пущі, чорноставська та дрочиловська, буявшій, сливе, поруч: гоней, може, у три від села чорноставська, поза нею трохи на одшибі у глибокім роздолі бурчак, а по тамтім боці дрочиловська.
Чудові були пущі. Тепер таких і не надибаєш, бо таких вже нема.

 

 

Мій батько – звали його Лавро Несвітайло – служив за чорноставського лісника. Серед пущі стояла наша хатка.
Вже і знаку від тієї хатки нема – не зосталося ані звалисочка, ані опадлинки. Темний чорноставський гай як огнем пожерло, вже й сам я у землю увіходжу, а наче вчора виглядав з того хатнього, на схід, віконця та мружив очі проти блискучого сонечка, що променіло крізь зелену просіку; наче вчора шуміли мені понад головою старі дуби та берести, а я, дурний та веселий, біг у яр купатись... Біжу, що дух у тілі – вже пахне мені та свіжа та прозора глибина – на бігці усе з себе зриваю, та з кручі шубовсть в озерце... Аж вода ізорне, а птаство в березі пурх-пурх...
Усе проминуло... Усе наче полум’я згладило, а в споминку живесеньке, аж сяє...

Нас у батька було двойко, я, хлопчик восьмиліток, та моя сестра Катря, вже таки доросла дівчина – у 16, мабуть, рочок уступала.
Мати наша вмерла молодою. Я зостався у сповиточку, і випестила мене батькова сестра, а моя тітка, стара Мокрина.
Була та тітка Мокрина удова, свою єдиначку давно поховала і хазяйнувала в нас, щиро пильнуючи кожнісеньку нашу трісочку, а мене й Катрю доглядала і жалувала, як своїх рідних діток.

Жили ми у пущі в затишку і самотньо. Батько сливе не заглядав у село, бо пан не дозволяв і на годинку кидати лісу, а підпанки пильнували, щоб лісник шанував панського розказу. Не дуже вчащала у село і тітка Мокрина, а коли було наважиться одвідати родини, то вдосвіта, як на селі ще тільки прокидаються люди, або присмерком, як вже змрок почина опадати на землю, та не прямує, а біжить яром, геть-геть обминаючи панську садибу.

Спершу тітка інколи брала з собою Катрю, а далі батько заборонив:
– Не води у село, сестро, коли не хочеш, щоб вона на виспі опинилась.

Була, бачте, така виспа у Чорноставі, роблена... Оце як почав я, старий, те давнє згадувати, то й не потовплю споминок – вироюваються та вироюваються, та одна попереджає, та одна одну заступає. І наперед забігаю, і убік звертаю, і назад поступаюсь... Хай вибачають старому...

Так була, кажу, попід панським садом, на великому ставу, роблена виспа. Два роки аж три села поралось, поки висипало високу, сказав би, могилу; на тій могилі викохали дібровку, а в дібровці вибудували башточку – віконця грінджасті, мережені та мальовані, як писанка, дашок спичастенький, а на дашку якесь кам’яне чи янгелятко, чи так хлопчик з крильцями, голісінький, як робачок, стоїть на одній нозі, наче: «Ось летітиму!» – і держить у руці червоне знаменце. У ту башточку вкидали сільських дівчат і там замикали чи на два тижні, чи на два роки – то вже як пан приділить. Так і звалась та виспа – дівоча*.

Як пан приділив батька за лісника і перегнав нас з села у пущу, Катря вже подругувала з сільськими дівчатками, і веснянок вміла співати, і мережити лиштви, а мене взято немовлям, і рідний свій Чорностав я знав тільки по по-слуху. Було, тітка Мокрина, сидячи за шитвом чи за прядивом, частенько пригадує та розказує, як у тому Чорноставі колись ми жили, яка та сільська наша хатка була придобна, а у дворі криничка, а вода з неї чиста, як сльоза; як одного року уплодило в садочку вишення, яка копаночка там славна – каченятка було й на став не хочуть: гиля-гиля, а їх з копаночки не викишкати... А закомірочок, як скринька... Сусідочки приязненькі, родина недалечко – незабаром і раду знайдеш, і пораду...

Як почне, було, пригадувати, то й кінця нема.
– І все те мусили покинути! – зітха. – Хоч ми й тут лісову хатку впорядкували собі гарненько – є в нас і криничка глубоченька, маємо і городчик, і пашні трохи, а за копаночку нам аж ціле озеро – усе гаразд, усе добре, та не батьківщина, що там родилась і хрестилась, молодою співала, увійшовши у розум, горювала...

Отак, згадуючи, розквилиться було старенька, та зараз і схаменеться.
– Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче. Се я, грішна душа, перебендюю. Хоч Господь простить та гіршим не карає. А нам ще можна жити і Бога хвалити...
А по сьому – знов згадувати батьківщину, то утулочок придобний, то стежечку до ставка...

Отак, прислухаючи, закортіло мені подивитись зблизька на той, мовляв, рівний Чорностав – здалека я вже до його добре придивився: в конець гаю на окрайку стояв дуб-довговік, і як злізти на саму верховину, то геть-геть видно... Зараз заблискочуть великі вікна на панському будинку, що красувався на узгорку, висадою на нашу пущу, – замережать по саду квітники та стежечки, кущовики, намети; за будинком розкинеться широкий панський двір – безперестанку тут рух, бігачка, проводять коней, щось несуть, щось везуть, крутяться, вертяться, звиваються... А геть за панським двором наче з жмені пущено в ту долинку хатками та садками.

Дивлюсь, було, та вишукую, де та наша колишня батьківщина і ті стежечки й заулочки, що тітка Мокрина наче мені намалювала словами.

І став я просити:
– Нехай же я, тіточко, того Чорностава зблизька побачу!

Хоч добряща була і плохенька, і був я в неї, як кажуть, мазунчик, а не послухала і разу.
– Ой, дитино, що ти надумав! Там пани, там панські хорти! Розірвуть тебе на мотлошки!
– Та то мені, тіточко, байдуже, – наполягаю.

Хоч малий, а знав вже я трохи, що то пани, а що панські хорти, та цікавий, бачте, вродився, а до того дитяча сподіванка, що напасть ніби не моя часть – якось то так оборудується, що я і з лиха вибавлюсь, і свого покоштую. І чіпляюсь: «Візьміть та візьміть у село».
– Мій ти єдиночку, неможна! Ти ж маленький. От як трохи підбільшаєш, то поберемось і у село, і у ярмарок – скрізь погуляємо... Ось тобі коржики... Ось тобі горішки... Не можна! Не можна!

Як чого забажає цікава дитина, то дарма їй казати: «Не можна!», бо вона того «не можна» зроду-віку не прийма, а ще гірш розпалиться. Пече мене хоч зазирнути у Чорностав...

Одного разу кинув я об землю горіхи і сиджу, як хмара, на порозі, коли надходить батько з лісу та й пита:
– А чого се, тітчин підбічничку, сидиш, як у розсолі?
– Він журиться, що не беруть у село, – одказує Катря. – Відкупались тітка горіхами – не хоче й горіхів, так журиться.
– Нехай собі трохи пожуриться, – каже батько, – без журби не прожить у світі.

Постояв трохи та до Катрі:
– Ти, дочко, на тому тижні була у Чорноставі? Пізненько? ввечері?
– Була, тату... одвідала Орисю...

А сама стрепенулась і спахнула, як іскра.
– Щоб ти більше у село не заглядала. Чуєш, дочко?
– Чую, тату. Більше не піду.

Батько знов побравсь у ліс, а Катря задумалась.
– А що, – дратую, – і тобі у Чорностав не можна?

Вона наче не почула.
– Катре! Катре! – гукаю. – І тобі у Чорностав не можна? Еге?
– І мені не можна, – одказала.
– Мене не беруть, та й ти не підеш, еге?
– І я не піду.

Словами одказує, а мислоньками, здається, десь далеко залинула.

От наче ще стоїть мені перед очима та сестра моя Катря, як тоді присмерком стояла вона в задумі коло нашої гаєвої хатки, – молоденька, як калинова квітка, трохи схмуривши чорні брови, стиснувши уста, втопивши карі очі у землю…

А далі, примічаю, і тітка Мокрина наче забува свою стежечку чорноставським яром.
«Мабуть, і тітці заборонив батько!» – думаю.

Та й питаю:
– Тітко, чому се ви не одвідаєте родини?

А батько чує.
– Часу не маю, мій голубе!
– А перш-то ви мали час? – чіпляюсь.

Озвався батько:
– Бач, сестро, як твій підбічничок бере тебе на решето. А я так думаю: коли вже йому кортить погуляти у Чорноставі, то ти не впиняй, – нехай тудою простує. Як не порвуть хорти, то, може, так він там присмачить, що зостанеться у панському дворі, і сквапний з його дворак випеститься...

А тітка перехоплює:
– Якого іще там дворака видумали! Та боронь Боже.. Оце напались на дитину! Дитина тільки спитала. Хіба вже не можна спитати? Навіщо йому той Чорностав здався? Він зна, що нам тут, у лісі, в затишку, краще... Хоч людей не густо і трохи ніби самотненько, та спокій в нас... А пташок у лісі! А зимничок! Правда, Матвійку? (Се вже до мене). В нас у гаю і малина, і суниці, і полуниці... Схочемо, то зловимо собі зайчика... спорядимо гойдалку...
– А я так думаю, нехай він свою волю волить, – править батько.
– Та я туди вже й не хочу, – кажу, – байдуже мені той Чорностав... Се я тільки пожартував...

Любив я свого батька і шанував. Був він маломовний і ніби похмурий, хоч від нього ніхто урази не дознавав, але нікого він і не голубив, а проте одно його абияке слово переважувало наймильші тітчині пещоти** і ласощі. Коли, було, часом трапиться мені спокутувать, то його поглумка гірш не те лайки – бійки, а як він до мене озветься, дещо спита, попожартує або дечому навчає, то вже я величаюсь, як Мошко на хрестинах. Аби йому догодити, чого б то я не занедбав, чого б не віджалував!
Так і занедбав я Чорностава.

Ріс я в лісі на самоті і бавився, як сам собі знав. Товариша однолітка не було. Сільські діти давненько перестали заглядати у пущу, бо хто колись заглянув, то так добре пам’ятав панську кару, що й другим заказав тудою заглядати. До того дітвору спиняли старші, бо, караючи сміливу дитину, теж і батька її і матір карали. Не минала кара і недбалого лісника, що не приміг впильнувати малого злочинця.

Пан частенько оглядав свої добра і проїздив пущею. Сидить у повозі ще не старий, – тільки дуже отілий – очі гострі, хижі, недобрі, усе їх мружив і уса підгортав. За повозом зап’ятники, а поруч верховні. Було, повоза ще не видко, ледве чутно, як торохтить, а вже тітка Мокрина вполохана аж труситься, ховає Катрю у комору... Мені шепоче, щоб тихо сидів десь поза кущами...

Прилучалося, що у пущу приїздила з ним сестра його – він вже давненько удовів. Пані його була – славили – здалека, з чужої країни взята, і добра, милосердна до людей, – може, того, що сама щастя не зазнала: хутенько по шлюбі зненавидів її пан і так знущався без милості, безперестанку, що вона ходила, як з хреста знята. Терпіла, поки була на руках дитинка, а вмерла дитинка, втекла. Приїхав ніби одвідати її брат, та вночі її викрав. Пан як з гіллі зірвавсь – за нею: «Вертайся!» Та не вернулась, а незабаром невдашечка і вмерла. Після покійнички вселилась сестра, вже таки підтоптана пані, здорова, як лось, гладка, що й миш не одержиться. Вже пасок, мабуть, із сорок із’їла, а вбиралася у цвітні атласи. Пика така, що й решетом не накрити, а на голові дрібушечки та кучері – сидить, як під димком попід якимсь завивалком, а з-попід завивалка братові хижі вирла світять...

Чимало йшло й їхало шляхом, що біг по узбоч пущі, а у пущу ніхто сливе не завертав, бо кожне знало, що як тебе там застукає якийсь панський доглядач, то наберешся добрий кош лиха.

Пам’ятаю, як одного разу запопали того старого Гершка римаря під дубами... був той Гершко такий старий, як світ, римарював та тяжко бідував, бо обсіли його дрібні унуки, а за розкоші мав він тільки чорну, як торішній стрючок, козу. Їхав сам пан і вгледів бідолаху.
– Ти, жиду, пощо тут?
– Я, милостивий пане, – каже Гершко, – відпочити трохи.
– Відпочити?
– Еге, милостивий пане, славно тут потомленому відпочити – наче під зеленими наметами.
– Кохаєшся у зелених наметах?
– Еге ж, милостивий пане, – каже Гершко.

А сам і сміється, і ніби плакати хоче.
– Добре, – каже пан.

Та як гримне:
– Беріть його, та он на того дуба, на саме верховіття!

Вмент і козачки, і возниця, і верховні – до Гершка, вхопили і на височенного дуба настромили. Посипалась травиця, що бідолаха своїй козі урвав – всього там було із жменьку тої травиці...

Спершу кричав і плакав старий, а далі ні пари з уст. Вхопивсь за гілля і дивиться звідти, звишку... Наче умерляк страшний, а сльози по зморшках, а сльози по зморшках... Висів там аж до змроку, поки пан по пущі гуляв, а як зняли його, то мусили держати, бо не стоїть, пада. Вивели його на шлях і поклали на шляху під вербою...

Проте інколи і в нашу хату уступали гості, то родичі, то давні батькові приятелі.

Невеселі були ті гості. Одвідували вони нас, як тітка Мокрина чорноставську родину, покриєму. Приходили пізно, як вже змрок обійме землю, та тим тільки й хвалились, яке в них у селі знов коїться або скоїлось лихо. Сього добра і по сей час досхочу у Божому світі, а тоді сипалось воно на крепацьку голову, як спілі грушки з дерева – одна ще пада, а друга вже попереджує, одно лихо ще душить, а друге вже в пазури бере.

Вже всі вони, ті батькові друзі, давненько по тім боці, а не забув я ані одного. Так добре пам’ятаю, наче ще дивлюсь на них та їх слухаю.

Не дуже вони гомоніли. Кожен потомлений, засмучений, кожен понуро оповідає або про гірку ганьбу, або про пекучу згризоту. Той хвалиться, яку щоденну, щогодинну муку терпить, другий міркує, якої напасті на завтра діждеться. Ніхто на краще не сподівається. Не радяться, бо нема ради. Зійдуться та тугу розділяють, біду свою тішать.

Одного разу довелось мені почути й жарти, та бодай такого й не чувати.

Якось дуже пізно увечері уступа до нас Дашко Хижняк – був чоловік розквітлого віку, тільки б йому жити та Бога хвалити – уступає та, всміхаючись, каже (а сам білий, як стінка на Великдень): «Оце я з катовні та навпростець до вас. Одвідаю, подумав, та похвалюсь, як мене виборно катували – чи не дві копи батогів на мене віджалували! А таки мусили мене покинути, бо я не скляний – їм на злість не розбився».
Ніхто на той жарт не озвався. Посиділи мовчки і попрощались.

З того вечора Дашка Хижняка як вода умила. Покинув жінку і маленьку дитинку. Дуже впадав справник, якби його вишукати, бо пан казав: «Подарую сивого коня, як вишукаєш», – а справник саме тоді добирав до своїх сивих, чи що – та не вишукав. Нема, загинув чоловік. «Де він, безпритульний? Хоч би мені знати? Чи живий він, чи мертвий», – було плаче жінка. А дитинка на руках веселенька сміється, ще гірш жалю завдає.

Мабуть, у крепацькому серці ще змалечку заляга той сумний жаль, та пекуча згризота, що, невгаваючи, шарпає його від молодих літ до сивої скроні і з ним у домовину моститься, бо з упливом часу всі ті давні урази і кривди, що вони хлоп’ятка не дуже-то, здається, і піклували, не тамуються, а гірш заяривають, а проте Господь милосердний і крепацькій дитині не боронить зазнати дитячої втіхи: скрізь вбожество, лихо, скорбота, сум, а дитина метелики, пташок гонить, скрізь кривавії ллються, а дитина, аби запопала яку цяцьку, бавиться та тішиться.

Господь милосердний і мені приділив крипточку того дитячого щастячка. Хоч було часом стисне і дитяче серце жаль, – стисне аж до плачу, а навернулась яка іграшка, той мій жаль як вітром знесло. Бува ще по личку сльоза росить, а я вже наввипередки з птаством щебечу.

Отак я ріс і увійшов у літа. І випив свою добру повну…
Відколи вже все те перегоріло, перетліло, а й досі, як інше згадаєш, то за плечима й морозом, і вогнем всипне.


II
Одного вечора напровесні... Ти, мій Господе! наче воно ще тут, біля мене, наче все те я ще бачу, чую... Наче оце проходжаю по тому Чорноставському лісі... От той ліс... Птаство ще не повернулось з вирію, дерево ще без листу, ані шелесту, ані голосу – тихо й глухо. Ще скрізь сніг біліє, а весняна теплиня вже орудує: зрана на землі на гіллях приморозь, а зійде та вигріє сонечко – закапле з стріхи, одвільжають і залисняться стежечки.

Так от певного, кажу, вечора напровесні сталася мені пригода, і повертався я з гуляння додому дуже невеселий.
Того року батько спорядив мені прехороші ґринджольці, а до того я сам, щиро помайструвавши із тиждень коло шпильочка над озерцем, таке спорядив собі урвисько, що шургав з його, як з печі, трохи не до другого берега – аж в очах зеленіло.

Як посадив одного разу коло себе Сірка та з ним отакечки шургнув, то після такої забавки хитрий собака, аби загледів, що я йду по ґринджольці, схопиться, наче хто його кип’ячом сипнув, і втіка, кудою втрапить.

І не сказати, як спершу кохався я у своїх ґринджольцях. Було, як скочу зрана до того шпильочка над озерцем, то ввечері треба мене додому, як чуже теля, загонити, а далі трохи вже відпустило, а ще далі ніби трохи й докучати стало, а там вже й добре надокучило. І зовсім занедбав би я ті ґринджольці, якби тітка Мокрина не почала надозолювати: «Ой дитино, не слухаєш, та все ходиш на озеро, а там вже лід такий тонесенький, як шкло!» «А ти, мабуть, знов з ґринджолами, Матвійку! Ой голубе мій, не ходи на озеро!» «Ой, знов не слухаєш мене! Журиш мене! Що ж мені з тобою робити! Чи ж таки зачинити у коморі? І зачиню, бо неслухняний... Втопиться хлопець! Чує моє серце!»

Не дурно, мабуть, кажуть, що заборона – то подмух вогнику... Тільки що отак мене пострахала добра душа, мене як з мосту пхає на озеро.

Що ті старі баби тямлять! – думаю. Старі баби усього жахаються. Хіба я сам не знаю, що лід тоненький? Нехай тоненький, то що з того, як хлопцеві не бракує розуму? Як хлопець здатний і доглядний. А мені того добра не позичати – маю досить.

Оце повечоріє, калюжки постужавіють, а хоч молодик не дуже світить, та хто зна усяку повороточку в березі, той, замруживши очі, втрапить кудою треба, та й катне так, що аж дух захопить...

Оце ж я й катнув і дух захопило: хруснув лід, а я з ґринджолами у воду...

Виграмолився мокрий, як хлющ, по самісенький пояс. Попало теж і за комір, і в рукави.

Все б то можна викрепить – чого на світі не трапляється! – якби сам знав свою пригоду і нікому не хвалився. Так треба ж у хату, а уявись у хаті, то і тітка, і Катря сплеснуть руками, наче ти тричі потурчився: «А я ж казала! А я ж знала! Та де, та як, та коли, та Боже ж мій, та скрухо ж моя, та лишечко ж мені»... Хіба ж їм втямки, що як спостигла кого пригода, то не сикайся, як оса, йому в вічі, а дай йому покій – сам собі спокутує...

От так роздумуючи та розважаючи, іду і на ході все зупиняюсь та зорі вилічую. Стежка від озерця до хати неначе надвоє покоротшала. Здається, от-от тільки що видряпався з води, а вже ось і хатня одвірка.

Спинився я коло віконця і подививсь у хату. Каганець палає, батько струже лопату, тітка прядиво розмотує, а Катря мережить руками. І тітка ніби прислухає – мабуть, вже турбується, що я забарився дуже.

Постояв я, постояв, а таки у хату мушу. Зітхнув востаннє і вже руку до хвіртки простягаю, коли поміж деревами щось замарило. Придивляюсь – хтось височенний простує до нашого дворку. Я хутенько убіг, за старого дуба, і дожидаю. Він ближче, зростом і статтю око-в-око Максим Коренчук, – його й похода легка, а могутня, – той Максим, хоч вже пожив на світі, вже й сивизною його трохи сипнуло, добре він знав, почім ківш лиха, а не втеряв міцного здоров’я й сили. І неначе Максимова висока шапка. Так Максим був у нас позавчора, а вчащати не має часу. Та й стежка з села не тудою – сей прямує наче з пущі, від глибокого яру, або від Козачої Лучки. Придивляюсь пильно, а він вже близенько. Максим!

Так мене й підкинуло: мабуть, вже взято Орисю на виспу!

Максимова дочка Орися, хоч дуже рідко, а таки одвідувала нашу Катрю – така була славна, ясноока щебетушечка...

Позавчора Максим, уступивши у хату, похвалився: «Оце наша Орися на черзі». Здається, неабиякі слова, не страхота, не скарга, і промовив він ніби спокійно, а сумно стало, аж дух захопило.

Ой, та й пам’ятливі мені ті доби вечірні, як увійде нещасливий та похвалиться своєю гіркою напастю, і тихо стане у хаті, наче усі замруть...

Батько спитав:
– Взяли?
– Завтра зрана поведуть, – одказав Максим.

Тітка сплеснула руками:
– Боже мій милостивий!
Катря не озвалась.

З тим Максим попрощався, а ось він знов до нас поспішається. Може, Орися втопилася, як торік Ковалева Настя? Може, втікла світ за очі, як Приходькова Домаха?

Він не зогледів, що я тут, коло хатніх дверей ховаюсь поза дубом, а мені вже байдуже, що я по пояс мокрий, – я за ним у хату.

Тітка Мокрина і Катря стрепенулись, аж не дихають, дожидають, що він скаже. Сам батько, що по йому не дуже то пізнати, чи йому холодно, чи тепло, і той ніби трохи блисконув очима.

А Максим поздрастувався, усіда на лавці та й каже:
– Оце уступив до вас трохи відпочити.

І такий якийсь він... не походить на того, що сидів тут позавчора, білий та понурий, схиливши голову; наче світ йому угору піднявся...
– Далеко був? – пита батько.
– Був у Гайворонщині, – каже.

Від Чорностава до Гайворонщини не так, щоб дуже близенько – верстви неміряні, – а поїхавши зрання та доброго коня добре поганяючи, встигнеш туди опівдня.
– А як же ви Переплавку перебрели? – пита тітка Мокрина. – Мабуть, крига вже скресла, а там така бистря, що Боже...
– Ще держить, – одказує, – хоч вода вже поверх дзюрчить, перебрів якось.
За Орисю ані словечка.

Тітка Мокрина розмотує своє прядиво та раз у раз спогляда на його та зітха, сама аж по комір почервоніла, – кортить поспитати за Орисю. Кортить, мабуть, і Катpi, тільки Катря сидить як мальована та вишива свої квіточки. Катря трохи в батька вдалася – коли вже наважила: не ворухнусь, то не ворухнеться, хоч її запали.

Стара таки не викріпила, спитала:
– А що ж, Максиме?
– А що? – пита Максим. Наче забув!
– Узяли Орисю?
– Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.
– Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже? – журиться тітка Мокрина.
– Може.
– Дякувати Господеві! – зітха тітка. – Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!
– Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.
– А ми ще часом журимось! – додає батько. – Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.
– А бува, – згоджується Максим.
– Чого се ви надумали у Гайворонщину? – пита тітка Мокрина.
– Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, – каже, – як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.

Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.
– Там тепер чималий переляк і розрух, – одказує Максим.
– А що там таке? Що таке? – перехоплює тітка.

Цікава була старенька.
– Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.
– Ой лишенько! – вжахається тітка. – Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас... А ми самі в лісі... Мати Божа...
– Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, – впиня Максим, – нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі сидить у Кривчуках.

А тітка Мокрина:
– Мати Божа, Мати Божа! Піймав?
– Ще.
– Піймає! Піймає! – метушиться тітка. – Пильнесенько, мабуть, шукає?
– А пильнесенько... і щиро... От як інколи ви голку, – всміхається Максим. – У кривчуковському лісі, кажуть, наче ярмарок, – гук, огром, тупотить, грукотить... Усі вовки у ноги – кудою який втрапив. Кривчуковський пан двораків узброїв – такі лицарі, що й не сказати – сам на коні виграває, атаманує... А ПО СІЙ МОВІ, БУВАЙТЕ ЗДОРОВІ – ЧАС ДОДОМУ. – Та до батька: – Може, трохи проведете мене, Лавро?
– Чому не провести, – каже батько, – мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.

І батькові невеселі очі якось блисконули.
З сим словом виходить з хати.

Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.
– Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?

Та, зглянувши на мене, об поли руками:
– Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!

А я прошуся.
– Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду...
– Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою – неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка – одягнись... Змерз, мабуть... Ой, лишенько!

Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався – чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?
– Чуєте, тітко, – кажу, – батько кличе... Та й відсуваю двері.
– Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!

А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.
Дременув, та разом і скаменів...

Батько з Максимом недалеко подались – сидять на колоді коло тину. І чую – Максим ніби батька запевняє:
– Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними... І жартує, казав Микита, є, жартує...

Батько загледів мене та й пита:
– А куди се ти вибрався, хлопче?
– Та я б, тато, з вами, – кажу, – до Великого Яру.
– На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже – самий час спати.
Мусив я до хати.

І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.
– Може, ти злякався? – пита. – Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють... Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити... А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав...
Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій...

Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає – І ДУМУ В МЕНЕ, ДУМУ, ЯК НА МОРІ ШУМУ... Дашко з ними – з ким? Наш Дашко? Пізнали його... Чую, тітка Мокрина бере своє прядиво й пита:
– Катрусю, любко, що ж се ти задумалася?
– Я, тіточко, мережу.
– Ти не бійся, серце... Де б то ті розбишаки взялися.
– Ви, тіточко, самі, здається, забоялись, – одказує, ніби всміхаючись, Катря.
– Та се я так зразу... бо таке несподіване, а далі я вже розмислила, що нас не заскочуть... А ти, голубко, не заходь далеко... Оце по той хмиз берешся аж геть за озеро, у той байрак, у саму гущавину... Не треба того хмизу... Обійдемося, чуєш, Катре? Не заходь далеченько!
– Добре, тіточко.
– Казав Максим, вони людей не напастують, тільки панів ніби трохи лякають... І не вбивають нікого, еге?
– Так він казав, тіточко, не вбивають.
– Гайдамаки вони, чи що? Тільки гайдамаки вбивали. Ох, вбивали! Я, дитино, бачила тих гайдамаків, на власні очі бачила. Була ще маленька, а пам’ятаю, добре пам’ятаю... Моя старша сестра покійничка – нехай царствує в Бога! – надумала у гостину до дядини і дуже журилась... Відколи журилась, надумала, а й досі не вибралась, та хто його зна, чи коли й виберусь (дядина жили далеченько на хуторі). Коли одного ранку покійничок батько – хай над ним землиця пером! – кажуть: «Мушу з возом до містечка, дівчата, сідайте та їдьте до дядини, підвезу вас аж до Сорочого Броду, а там вже не забаритесь перебігти до хутора». Покійничка сестра зраділа, хутенько вбралася і мене вбрала – як ми всиротіли, то вона була мені ніби за маму, – як кози, скочили до воза, доїхали до Сорочого Броду і побралися пішки. Їдемо весело. Сестра розказує, як у гостині погуляємо, навчає, як мені, малій, треба поводитись, як дядину любенько вітати. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, – тупаю...
– А чого се поперед нами такого вороння летить? – каже сестра.

Спогляну – летить воно та летить, одно одного попереджає.
– Може, і вони до дядини у гостину, – кажу.
– Бач яка вигадничка – що вигадала! – сміється сестра.

Дочапали ми вже до Холодної гори, і зазеленіла нам глибока долина – та Холодна гора височенна, а схилок у долину повільний і рівненький.
– Перебіжимо долину та за тогобочною кручею зараз і хутір, – каже сестра.

Коли дивлюсь, неначе щось чорне по долині розкидано, а хиже птаство понад нею колесом, колесом... Ми далі до схилку, ближче – аж то лежать люди... неживі... замордовані... Пізнали Мошку лимаря, а коло нього якесь кучерявеньке жиденятко... Боже мій! Світе мій! Повернули Ми – та втікати...

Біжимо, біжимо... Упадемо, підведемось, та знов біжимо... Коли чуємо, щось ніби гукає: «Дівчатка, шкода втікати». Оглянемось – аж їздець чвалує, а за ним ціла зграя. Доскочили, переймають; ми устеч. З переляку збожеволіли ми. Вже наочно, що не втекти, а таки втікаємо... А той, що попереду, знов гукає: «Дівчатка, не втікайте! Дурно свої ніженьки не втомлювайте!» Спобігли нас...
– Звідки ви, дівчатка, кудою простуєте? А чого ж се ви так злякалися? – каже той, що попереду доскочив, атаман їх, чи що. – Хіба хто б скривдив таких гарних дівчаток? Та за таку кривду земля б його пожерла. Правда, товариші?.. Як тебе зовуть, крале? – А сестра покійничка була красавиця. – Мене зовуть Одарка, – одказує сестра, – а се моя менша сестра, Мокрина. – Ось тобі, Одарцю, на пам’ятку. І дає їй два дукача. – Носи на здоров’ячко. Мабуть, ти вже й одлюблена? Еге? А таки згадай колись мене, гайдамаку. Бувай здорова, ясочко! І ти, маленькая (так до мене). Щасти вас Боже! І побігли чвалом... А ми так і пали при дорозі...

Прислухаю я – бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, – прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя – біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.


III
Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: «Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!» І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.

І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.
Празникував і я.

У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились – ще скорупочки на хвостиках, – а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.

Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.

Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув – аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:
– А чия тепер качка буде?

З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
– А ти звідки? Ти хто такий? – питаю.
– А я Романець, – каже. – Солодкий.
– А не можна по панській пущі гуляти.
– А я ось гуляю, – сміється.
– А тебе зловлють! – страхаю.
– А поки що я нагуляюся.
– Качка моя! – згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)
– Відкупив у Бога? – пита.
– Хоч не відкупив... я перш знайшов, – доводжу.
– А може, я?
– Я перш! – гомоню.
– А заплач, – кепкує, – та дуже!

Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
– Стрепенула! – розпачую.
– Тут вона сидить, як врита, – запевня Романець. – Придивись лишень, сорочий дядько!

Придивився я – тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.

Дихнув я вільніш...
– Почуває! – каже Романець. – Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!

І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
– Моя качка! Я перш знайшов.
– А ти коли знайшов? – пита.
– Аж на тому тижні, – правлю, – у четвер.
– А я, може, в середу, га? – сміється. – Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
– Я зараз піду додому, – лякаю, – та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...
– То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!

А я барюсь...
– Поспішайся, панський доглядачу, –кепкує, – а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує...

І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...

Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав .