Гайдамаки. 2-га частина

Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
– Чому ти досі не приходив? – питаю.
– А може, я й приходив, – сміється.
– А знов прийдеш?
– Може, й прийду.
– А коли?
– Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.

Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.

Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!

А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
– Ой дитино, як же ти спізнився! – каже тітка Мокрина. – І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.

А Катря увіходить.
– Ось і я, – каже.
– Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.

Катря не вечеряла. «Трохи, – казала, – голова болить».
– Та ти біла, як хустка! – затурбувалася тітка Мокрина.
– От піду, сяду на провівку, та й минеться.
Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.

А тітка Мокрина упада.
– Дуже, мабуть, головка болить!
– Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.

А я, вечеряючи, думаю: – чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.

На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, – може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.

А може, той Романець насміявсь – видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи – поналазило жабенят – нехай і поналазило, нема журавля ані буслі – нехай і нема...

Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
– Матвійку, чого се ти такий невеселий? – пита тітка Мокрина. – Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?

Запевняю, що здоровий.
– А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
– У гаю краще, ніж у селі? – питаю.
– Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...
– А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, – кажу. – Хіба забули батьківщину?
– То давнє, синочку... то минулося...
– А ви усіх людей у селі знаєте?
– Ще б то мені не знати!..
– А який там Романець живе?
– Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову – не згадаю!
– А живе ж там Романець... Солодкий – чи що.
– А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький – Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри – вона йому хресна мати, – то й не пізнала – парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди – не приділив Господь нам розкошувати, – та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав – був Петро такий вродливий, що й не сказати – високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...
– То пан дуже його вподобав? – перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
– Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» – пита. – Я – Солодкий, пане, Петро. – «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, – і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка – дуже засумувала, чи що, – далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
– Хіба ж дворак на прикові? – кажу. – Хіба йому не вільно інколи погуляти?
– Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв – вродливий, в батька вдався, – то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...
– Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
– Як то прийде? – питає. – Ми ж у лісі...
– Та що, що в лісі, – кажу. – Він прийде...
– Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
– А він таки прийде! – правлю.
– Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
– А ви його сховаєте?
– Ой дитино...
– Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
– Та годі вже, пустаче...
– Сховаєте! сховаєте!

Обхопив стару обіруч – хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
– Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...

Та додає:
– Як се ти прочув про того Романця?

Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
– Я його бачив... Гулявся з ним...
– Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
– Гулявся з ним!

І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
– Бач, вимислівчику! – сміється стара (а проте трохи й неспокійна). – Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться – відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...

А я своє:
– Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
– Та годі ж пустувати, Матвійку!
– Він, мабуть, завтра прийде...
– Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
– Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
– Тікай, бо зараз бити буду! – удає тітка.

А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!


IV
Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.

Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту – хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.

Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.

Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша – наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.

Коли враз – шелесть, шелесть... Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах...
Аж поточивсь я... а схаменувшись, у тропи...
Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать – гнучка та висока – і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.

Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина – аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить... А проте серце тенькає.

Тиша і пусто.
Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, – мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.
Коли знов шелесть-шелесть...
Скаменів я і очам своїм віри не йму – устріч мені Катря!
– Катре, се ти?
Спинилась.
– Я, – каже. – Не пізнав?
– Де ти ходила?
– А я, – каже, – недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати... то все шукала.

І Катря – й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі... А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.
– Знайшла? – питаю.
– Знайшла, – одказує, беручись за намисто – ось... А ти де ходив? – пита.
– Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.

Розказую, яке мені учуялось... Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:
– Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.
– Добре, – одказую, – не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?
– Ні... а таки не нагадуй.
– Не буду.

Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.
– Славно погуляли, дітки? – питає.
– А славно, – одказує Катря.
– Головка не болить, Катрусю?
– Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...
– Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...
– Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.
– Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...
Полягали спати.

Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.

Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося – якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь – чи не лісовничка?

А се Катря – заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.

А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет – хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.
– Катре! чого се ти?
Стрепенулась і шептом промовила:
– Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...
– Катре! – покликав.
– Дай мені покій, Матвійчику, – одказала, – я дуже спати хочу.

Що тій Катрі сталося? – думаю. – Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: «Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок – як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці»... І невередлива вона: як нездужала – нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, – а і разу не застогнала.

Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?

Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався – на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.
– Гей, лісник! – зіпає Жменя.
– Іду, – озивається, надходячи, батько.
– Шукаємо Солодкого Дороша – не бачив?

Серце як не розбило мені грудей – мого Романця старший брат!
– Не бачив, – одказує батько.
– Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...
– Ти, Микито, – приказує парубкові, – зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?
– Чув.
– Пам’ятай добре!

Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, – дохожалий дворак і двоє молодших.
– Шукаймо! – загадує Жменя.
– Шукаймо, – одказує батько.
Та й розсипались по пущі.

Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?
– Ходім, тіточко, у хату, – каже Катря, – зарані обід зваримо...

Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, – може, трохи бліденька – порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...
– Оздоровіла головка? – питаю.
– Оздоровіла, – каже.

Тітка, не дочувши, та до мене.
– Чого питаєш, Матвійко?
– Пустує, – відказує за мене Катря, – щось давнє згадує.

Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.
– Здоров, Микиточку! – підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. – Чи давно тебе взято у двір, голубе? – пита.
– Вже третій місяць у дворі, – одказує Микита.
Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.
– Не звик ще? Сумуєш?
Наче недочув.
– А мати давно бачив?
– Давно.
– Усе нездужає?
– Нездужає.
– Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...

Він і розказав.
– Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, – розказує. – Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: «Як ти насмілився, мурло? Перепроси!» Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: «Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку»... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв – він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, – не йде, шукають – нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: «Щоб достали його живого чи мертвого».
– Достануть! – промовила тітка Мокрина. – Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: «Де Катря?» Пам’ятаєш, Катрусю?
– Пам’ятаю, тіточко, – одказує.
Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.

– Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, – править тітка Мокрина. – Скарає її Господь... Давно ж її взято?
– Тижнів, може, два, а то й більш.
– А Тесленкову Варку вже викинуто?
– Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...

Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін... Вже й зоряється – тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер... от ніби зашорошило... от-от, здається, тут вони... Ні... Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то... Та й ізводило ж те прислухання!

Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.

Минає й ранок... Вже й по півдні...
– Їдуть! – промовив Микита.

Чуємо... Ближче та ближче... От Жменя, от його помічники, от батько...

Не знайшли! Не піймали!
– На коней! – гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:
– Ти за нами слідком!
Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.

Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!
– Ви, діточки, не бійтесь... не журіться, – ледве з жалю промовляє, а нас тішить, – може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти... Пуща велика... Хіба ж так не бува, що якось... Мати Пречиста заступить...

А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.
– Мати Пречиста милосердна... А якщо спостигне кара, то перетерпимо... Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі... скрізь... Усі... скрізь...
– Годі вже, тіточко, – промовила Катря.
Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.

А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...
А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...

Коли йде він... іде батько.
– Тато, – кричу, – тато!

Нічого не питаю, тільки дивлюсь йому в вічі.
Він зняв мене з дуба.
– Мабуть, давненько виглядаєш батька, – каже, – аж з лиця спав.

А я все дивлюсь у вічі.
– Ні, синку, не катували. Тільки дурно продержали, – каже.

А тут надходить Катря – теж недалеко, мабуть, була.
– Поки що усе гаразд, дітки, – хвалиться батько, – панові не до мене: іменинник він сьогодні, то празникує свого святого та гостей вітає. Там такого гостей, що й не злічити.

Пречиста Мати заступила! – хреститься тітка Мокрина. – Дякувати Господеві!


V
Пани бенкетували та бенкетували. По батька не приходять.

Минає тиждень, минається й на другий.
– Забули! Заступа Пречиста! – тішиться тітка Мокрина.

Одно, що тітка впова на Пречисту, а друге й те, що людина, кажуть, і в пеклі звикає, а звикне, то не метушиться. Немов заспокоювалися і ми.

Розляглася чутка, що пан свата, чи вже висватав якусь генеральську дочку. Пан вже давненько удовів – покійна пані була, славили, тиха і плохенька, атаки не викрепила, мусила від його втекти і десь на чужині вмерла; при йому жила і хазяйнувала його старша сестра, теж удова. Була та його сестра вже підтоптана – пасок, мабуть, із сорок з’їла, а проте здорова, як лось, пиката, боката, шати дорогії, на пучках, на грудях золото, вирла блискучі, а голос... Як колись приїздила в пущу з гостійками панночками по проліски, та послала зап’ятника привести тітку Мокрину і питала, де найкращі квітки ростуть, то тітка довгенько іздригалась, згадуючи той її голос...

Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку – очиці якось пригасли, устоньки зблідли.
– Зстаріла ти, голубко, – каже їй тітка Мокрина. – Мабуть, ще не оздоровіла?
– Оздоровіла, – одказує, – та живу наче в Божій карі – все боюся, що знов візьмуть.
– Ти ж давно засватана – повінчатись би вам.
– Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь – жалко дуже... – та й вмилася сльозами...
– Зажди, голубко, – каже тітка Мокрина, – от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...
– Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.
– Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...
Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...

Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...
– Завтра, як трохи звечоріє, – каже мені тітка Мокрина, – то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр – там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся – бач, ти така, як з хреста знята...

Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: «І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти», то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що – не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, – стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:
– Нездужаєш, дочко?
Не признається.
– Я, тату, здорова.

І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:
– Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...

От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, – а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче – чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина – звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.
– Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?
А вона вже коло хати.

Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.
– Спаси, Господи!

Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:
– Мабуть, втомилися дуже? – пита. – День Господь дав скварний такий...
– Ледве дихаю, – промовляє чорниця.
Та до Катрі:
– Дівчино, дай мені водиці напитись.
– Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! – впада тітка Мокрина. – В нас водичка славна.

Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.
– Треба їй сприяти, – клопочеться тітка Мокрина, – чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...

А чорниця п’є – не нап’ється.
– Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, – кажу, – та все цмулить.
– Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, – уріка тітка Мокрина. – Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.

Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу – чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся – спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.
– Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, – жалкує тітка Мокрина. – Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.

Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:
– Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? – пита.
– А є така стежина, – каже тітка Мокрина, – а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...

А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.
– Добре, тіточко.
А чорниця:
– Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...
І зникла з Катрею поза зеленими купами.

– Не встигне до змроку, – каже тітка Мокрина, – чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися – зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила – самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна... – знов почала переглежувать ту панську травичку.
– Ой, коли б же той посланець не барився, – зітхає. – Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, – а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...
– А як у двір візьмуть та не вподобають, – кажу.
– То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, – чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!
– А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.
– Ось я й тут, – каже Данилко – такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.
– Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?
– А хто його зна, – одказує, – що буде, то буде. Більш копи лиха не буде – нехай з копу.
– Не чутно за Дороша?
– Ні, – наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.
– То всі ви там живенькі?
– А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.
– Боже мій! – сплеснула руками тітка Мокрина. – Втекли?
– Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок – по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, – бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, – запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, – якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.
– Щасливо!
– Мати Божа милостива! – журиться тітка Мокрина. – Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!
– Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти? – кажу.
– Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...

Та й згадала:
– Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.

Гукнув – не відгукується.
– Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...

Я льотом долетів до гайового окраю – нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля – не видко. «Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути».

І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю – жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...

Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею – хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плака¬ла, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.
– Тітка кличе, – кажу.
– То ходім скоренько, – відказує.
– А чого вона досі стояла? – питаю, ідучи.
– Хто? – пита.
– Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...
– Втомилася дуже...
– А чого тебе за руку держала?
– За руку? – немов дивує.
– Авжеж...
– Се тобі виснило, братіку...
– Бачив! – наполягаю.
– Оце реп’яшком узявся! – жартує.
– А я таки бачив! – наполягаю. – Добре бачив!
– Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?

І стихенька обійма мене за шию рукою.
– Хіба тобі що шкодить? – перепитує.
– Мені нічого те не шкодить, – одказую.
– То й покинь за те думати...
І знов мене любенько притуля до себе...

А тітка Мокрина вже устріч вийшла.
– Як же ти забарилася, дитино! – каже. – Мабуть, далеко проводила?
– То поскорімось по зілля, – одказує Катря, – со¬нечко вже низенько.
– Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, – знов почина тітка Мокрина, – втомишся, голубко.
– Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах! – жартує Катря.
– Де вже там! – зітха тітка Мокрина, – ти така, як...

Глянула та вже не сказала: «Як з хреста спущена», бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю – може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.

Проте спинила:
– Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: «Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило», а хвалитися не треба... бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись...
– Я, тіточко, не врічлива...
– Не жартуй тим, серце... Ходім вже, коли йти...

Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє... Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, – лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.

Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі... З думки не йде...

І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?


VI
Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє – молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу жінку.
– Господи милостивий! – жахається тітка Мокрина. – Куди він, старий, подрався? Хіба де лучче знайде? Чи ще не гірш буде!..
– А може, так думав: хоч гірше, аби інше, – догадується Максим.
– Що та бідна жінка перетерпіла! Покинув.
– Еге. В його жінка добра – сама, славлють, йому нараяла: «Тікай, друже, щоб мені на твою муку не дивитись та легше помирати».
– Та, здається, його ж ще коли карано, – згадує тітка Мокрина, – ще, мабуть, на пущення, і не втікав, ніби й не замірявсь, – бо я його якось бачила – приходив до Левка по обіддя. Піклувавсь, що жінка нездужає, казав, неодмінно треба йому собі кобеняк справити... за лихо й не нагадував.
– А трапляється так часом, що за давнене лихо чоловік не нагадує, гне обіддя, приміряється кобеняк справляти, та зразу і втече... наче його вихрем винесе, – чи жартує, чи кепкує Максим.

Він тоді саме косив у нас в лісі – були такі в пана улюблені сиві коні, що нібито мусили вони живитися гаєвою травицею. Не дурно ж кажуть, що пани, як дурні, – що схотять, то й роблять, – то в нас він днював і ночував, і, примічаю, усе він ніби з батьком радиться. Оце по вечері як посідають де-небудь оддалік, то зорі висиплються і попригаснуть, а вони все розмовляють. Ми спати полягаємо, а розмова все точиться. Батько свого доводить звичайно спокійненько, а Максим як почне – упевняє, вговоряє чи що, то часом зопалу аж крикне.

А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, – аби підсунувся, став прислухати, зараз: «Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут». Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.

А проте я таки дещо почув... деякі летючі слова поперехоплював...
– Оце улеву – дощу сподівалися, – каже Максим батькові, – а та градова хмара обминула нас далеко.
«Нащо йому та хмара», – думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: «Якби нахмарило».

Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк – аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка – молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик... Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!
– Здоровенькі були, повечерявши, – вітає. – Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому – там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти... Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці – я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, – та проведеш мене додому, а він не прийшов... горе мені з ним! То вже до вас забігла... Біжу, та так боюсь, так боюсь... Боже!

А батько й каже:
– Хіба вас яке вовченя налякало?
– Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!
Та аж рученьками сплеснула.

А тітка Мокрина зараз допитуватись:
– А що ж там у Кривчуках, Меласю?
– Ой, і спом’янути страхаюсь... Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!
– Та розказуйте вже, серце, розказуйте, – просить тітка Мокрина. – Що там таке? Яка напасть?
– Ой, напасть, напасть... У п’ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху. То що, одказує, як надумала одвідать, то й одвідай. Я ранесенько і побралась. Кума так мені рада, що господи... Заночуй, просить, кумцю, бо мені самотненько, – її чоловік, знаєте, мабуть, як восени втік, то й досі нема, – я й заночувала. Се позавчора, а вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату кумина сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, вилякана, аж труситься. Бачу, хоче щось оповістити і варується. Не бійся, любко, вговоряю, кажи усе чисто, бо зо мною поговориш, то як у піч укинеш... Тоді вже вона усе чисто розказала... Ой, Мати Божа! І розказувати боязно! Та вже від вас не потаю, а ви ж нікому в світі... Оце ж у ту-таки п’ятінку, що я до куми вибралась, панство опівночі повечеряли. Пан книжку став читати, а пані сіла проти дзеркала і загадала Оришці кучері їй у папірчики завивати. Округи тиша – звісно, опівночі... Коли щось близенько як затупотить, як затупотить... «Що се тупотить, – каже пан, – наче хто конем у двір в’їхав. Та до вікна, дивиться. А пані йому: «Ти не жив, як не вимислиш абияку дурницю! Хто б то мав уночі приїхати?» А тут як загуркотіло, затуркотіло, загримало, загаласувало по покоях – боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко. А за ними ще семеро, та ще, та ще... Безліч... та усі, як орли, та усі, серденько, узброєні аж по вуха... Списи такі страшенні, шаблюки, рушниці, самопали... а ножі, а сокири...
– Се вже Оришка передала, мабуть, куті меду – щось засолодке! – каже Максим.
– То ви такий неймовірний, – трохи усердилась Мелашка, – на свої очі бачитимете, то й то віри не доймете.

А тітка:
– Та ну ж бо, Меласю, розказуйте, розказуйте.
– Вхопили пана й пані, скрутили, кинули долі, та як почали господарювати, як почали... Боже світе!
– Вбито? – скрикнула тітка Мокрина.
– Ой, трошечки, трошечки що не вбито... трошечки... і покойових дівчат поскручували, і всеньку челядь... Один скручує Оришку та приказує: «Гляди ж, чорноброва, лежи мені тихо, бо як поворухнешся, то вже не кажи: моя мамо, – я тебе замордую!» Приказує та приморгує, серце, та сміється, а погляд, як блискавиця. А вуси такі страшенно довгі, що як нахилився її в’язати, то вони по чолі лоскочуть... Зав’язує їй вуста та ще наче жартує: «Чи дихаєш? – пита. – Бо шкода таку співочу душити»... бо вона, та Оришка, така, що оце слізьми вмиється, а вийшла з покоїв – і заспівала... А він, матінко, і те зна, бо характерник... Він ще їй щось приказував, та не признається вона, – почала та й зупинилася. Тільки наминула, та й годі. А я таки допитаюся... Умисне піду до куми.

А тітка Мокрина промовляє:
– Мати Божа! Мати Божа!
– Позабирали злото, срібло, перли, оксамити, атласи – усе чисто, та й зникли, наче їх не було... Зникли, серце, як мара... А панство лежить скручене – бо теж, не жартуючи, скрутили... як залізом. Відспівали опівночі півні, співають вже й на світання... Пан не рухне, лежить, як галушка, а пані як почала репетувати, як почала... ревла, як тур... – Хіба не знаєте, яка? Там така, що кам’яну гору пересіче! То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась до порога, та головою, любочко, у двері, та головою – аж двері заспівали, та знов гукати, та знов покотом, та знов підскоком до другого порогу. А сонечко вже у всі вікна променіє – та знов репетувати: «Оришко! Ганно! Параско! Іване! Грицько!» А ті ані пари з уст – поскручувані! Репетувала б вона хто його зна поки, коли б не холодківський Омелько Шпак... Несе той Омелько Шпак лист від свого пана і в див йому, що вже сонечко геть-геть підбилося, а в дворі, наче серед степу: ані голосу людського, аніякого руху. Загляда у стайню, а там, любочко, возниця той, Іван Дейнека, – наче у сповиточку! Шпак його визволяти – та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів. Пан дуже, мабуть, перелякався – і голосу в його нема, а пані б’ється, а пані кричить – аж синя. Підвели, розкрутили... як зірветься вона, як затупотить на челядь: «Де ви були? Де були?» – Скручені, кажуть, уста нам позатулені... Не второпає, що їй кажуть, кидається, як несамовита, по покоях: «Я вам! Я вас! Знатимете! Пам’ятатимете!» Зараз по справника. «Біжи! Лети!» Скочили по справника, хто його
зна, що й буде! Там тепер уся челядь, як нежива. «А дівчатам, – хвалилась пані, – таку кару завдам, таку кару»... І хто його зна, що буде! Хоч з мосту та в воду!.. А пани наїздять та наїздять – із Лучки, із Махночки, із Красноборовки, із Журавки, – та все радяться, як тих гайдамаків запопасти. І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! Чи ж таки їх не знайдуть? Як на мою думку, то їх таки застукають, хоч вони, може, й характерники.

Оце спитайте мене, що діялось позаторік, то, може, й не згадаю – навіть забуваю і сьогорічне, а те стародавнє немов перед очима. Коли яка пташка кудою пурхнула, де який вітрець повіяв, хто яке слово промовив – усе, як викуте, в серці... Давненько та лепетлива Мелася Чубатка по тім березі, а ось вона тут, блискотить очима та дроботить... Бачив я її і стареньку, та старенька згадується мені, наче крізь туман, а стоїть жива в очах та давня чорнява білозубочка у червоному очіпку, швидка, як мотиль, а вертка, як дзиґа, невгавуща, як вода в лотоках...
– А в Зарубинцях не чутно за тих гайдамаків, Максиме? – пита тітка Мокрина.
– Може, я й чув, – одказує, – та вже й забув, що там плескали.

Мелашка перехоплює:
– Як то? Як то? Я питала Гершкову небогу, що шинок держить у Зарубинцях, то, каже, такий там розрух, що батько сина, а чоловік жінку забувають, як звати... Недалечко там, десь коло попової греблі хтось вже бачив тих гайдамаків, – так, кажуть, вигравають кіньми, і хвалилися: «Усіх, хвалилися, порубаємо!» Моя годино! Доскочуть вони, серце, і до нашої пущі і до вашої... Певно...
– А поки що час мені пущу оглянути, – каже батько.
– Та мені час додому, – додає Максим.

Та до Чубатки:
– Може, проведемо вас, як ви такі налякані дуже?
– Ой, проведіть, проведіть, голубе, бо поспішаюся, так поспішаюсь, а боюсь... Ходім, ходім...

Та, спинившись на порозі:
– Застукають вони нас, тітко Мокрино, застукають, любко, як пити дадуть... А там такі вони, славлють, немилосердні, такі немилосердні... Замордують! Ой, застукають...
– Поспішаймося трохи, – знов каже Максим, – щоб часом нас не застукали от тут у лісника на хатньому порозі.
– Ой, не лякайте мене, Максиме, бо й так серце колотиться, не вгаваючи... Ходім, ходім хутенько, бо чоловік давненько, мабуть, виглядає...
– А що, – кажу, – як ті гайдамаки та справді заскочуть?

Тітка Мокрина, хоч в самої, може, тенькає серце, заспокоювати та вговоряти:
– Хай Бог милує, дитино! Не лякайся, голубе, бо та Чубатка часом набазікає, що на вербі груші... Катре, любко! Що се ти в задумі?

Катря наче прокинулась і знов узялася за свої мережки.
– Ти не бійся, серце. ЩО БОГ НАВИНЕ, ТОГО НІХТО НЕ МИНЕ.
– Я, тіточко, не боюся.
– Часом ПРАВДИ НА НОГОТОК, А ПРИЛОЖИТЬСЯ НА ЛОКОТОК, доню...
– Авжеж, тіточко.
– Як Божа воля, діточки, то, кажуть, ВИРНЕШ І З МОРЯ, ТО ВПОВАЙМО НА ГОСПОДА. На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється; часом здається, що ДОЖИВСЯ ВЖЕ ДО САМОГО КРАЮ – ТІЛЬКИ Й ХОДУ, ЩО З МОСТА ТА В ВОДУ, а Господь і визволить. От хоч би й я: чого-то я не знала в світі – бачилось усе, зналось усе... А ось дожила до сивої скроні, та ще Господь і здоров’ячка дає на потрібну роботу. То не турбуймося, голуб’ятка... Вповаймо на Пречисту.
– А як таки заскочуть? – кажу.
– Щоб ти мені і думати про се покинув, Матвійко! – ніби гримнула тітка Мокрина. – Чуєш? Ти от лучче послухай, як колись твоя стара тітка та ведмедя вилякала. Прилучилося те давненько, ще як я дівувала і червоним маком квітчалася... Того року суниць і полуниць така сила зародила, що й не сказати – по лісі, по полянах скрізь як кармазином вкрито. І так нам, дівчатам, ті суниці аж пахнуть. А в чорноставську пущу ми і тоді за старого пана боялися заглядать. Що його робить! Коли Настя Несвітайлова і надумала; то то ж була вигадчиця, то то ж була замислівка! А вже як чого сильне забажа, то ніхто не переконає – свого докаже. А бистра, як блискавиця, а весела! Велося, як і іншим – горенько знала, – а ніколи не журилася, не смутовала. «Нехай і так, – було каже, – а я таки веселюся... Хоч плач, хоч танцюй, – каже, – лихо буде – нумо ж танцювати». Хто б то сказав, що така їй доля судиться! Втопилася! Заручилась вона з Яковом Поліщуком, а того негадано віддано у москалі: старий пан, як і теперішній, був марнотний дуже і дражливий. Як угнівається, то знічев’я людину не те, що упосліднить, а й занапастить навіки... Щось він спитав, а Яков ніби не до ладу відказав, розпалився, осатанів: «У москалі дармобита!» Не дали і попрощатись з зарученицею. А вона тільки здалека подивилась услід, а далі тихенько пішла, посиділа в березі, розплела косу, як на дівоч-вечір, та кинулась в саму бистрю, в глибину... Молоденька – у 17-й рік уступала, а гарна, як іскра... Отаке-то, дітки, на світі діється... Матвійку, ти чого насторожився? Ти лучче слухай, що я розказую... Так оце ж Настя й надумала: «Гайда у Чорну Дібровку! Хоч далеченько, та вже там улакомимось, усолодимось донехочу – лісник там старий, як світ, не поженеться. Гайда у Чорну Дібровку!» Ми відмовлятися, змагатися, та вона усіх переконала. Побралися ми яром. Яр превеликий, іде заломами – густо поріс дубиною, стежинка крученая. Ми собі весело йдемо, жартуємо... Коли невеличка тіснинка, а в тіснинці...

Та й не доказала, скрикнула не своїм голосом, бо десь розлігся такий виляск, що аж за озером одлунало... Скрикнула не своїм голосом, кинулась до мене, до Катрі, схопила, притулила... Збіліла, як хустка, хоче щось промовити–не здола.
– Се десь пугою виляснуло, – каже Катря. Та, вислизнувши з тітчиних рук, до дверей:
– Подивлюсь, чи не з панського двора до нас їдуть, – і зникла.

А я за Катрею... А тітка Мокрина за мною, вхопила, не пуска.
– Катре! Катре! – гукає.
– Та чого ви так налякалися того виляска! – кажу (хоч почувши, сам трохи іздригнувсь). – Се хтось їде та пугою виляснув.

Не слухає, та все гука:
– Катре! Катре! Де вона поділася?
– Ось я, – одгукується Катря і вийшла з гущавини.
– Се десь далеко, – каже. – Округи тихо і нікого нема...

І справді, округи тихо і нікого нема.
– Проте наче зблизька виляснуло, – кажу.
– Се нам так почулося, – упевняє.


VII
Минув тиждень.

– Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, – кажу тітці, – а вони й забарились...
– От се молодиця! От се вітролетка! – свариться тітка. – Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що...
– А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно... – кажу.
– От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки...
– А з Бобриків знов поголосок... погромили там панську пасіку...
– То все брехенька, мій голубе...
– А ви ж самі вчора казали батькові...
– То що, що казала? От, казала, яке базікають.
– Ні, ви казали: ой, лишенько...
– Ой дитино, який же ти морочливий! Не слухаєш мене, журиш мене... Кажу, не турбуйся... І ти, Катрусю (до Катрі), не турбуйся.
– Я, тіточко, не турбуюсь, – одказує Катря.
– А чому раз у раз вибігаєш з хати? – глузую, – та прислухаєш, та виглядаєш? Мабуть, неправда?
– Тобі, мабуть, вменило, братіку...
– Ти не ходи далеко, голубко, – приказує тітка Катрі.

Я зараз чіплятись:
– А ви ж запевняєте, що гайдамаків нема, то чому не ходити?
– Ой Матвійку, Матвійку, журиш ти мене! – зітха тітка. – Чого б то вони мали по лісі блукати? Вона вишиватиме... Правда, Катре?
– Вишиватиму, тіточко...
– Ой Матвійку. Якби ти такий слухняний, як Катря...

А мене наче душить в хаті – тільки я дихаю, як вирвуся у пущу. Хоч оглядаюсь, а часом і добренько стрепенусь, сполохнусь, а таки никаю та никаю, та все наче чогось сподіваюся...

Минув і другий тиждень. Скрізь тихо, усе гаразд: пан усе залицяється та сватається, то з панського двору жодної новини – лихо поки що спить, Катря оздоровіла – тепер вже і тітка не пита, чи здужа, бо дівчина літа, як на крилах, робить, співаючи, а очі як різдвяні зорі... Настигли суниці, почали червоніть полуниці, розвеселяючи тітку – аби часинка – вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та в’яже у пучечки, та сипле на загнітку, сушить і в’ялить і на згагу, і на хрипоту, і на гризь, і на захолоду, і на вареники, та любує: «Ой, та й рясні! Ой, да виборні!» До того і годинка в Бога, – ані хмарочки. Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде, – то тиха...

Того останнього тижня якось разом почали до нас люди учащати. Під нашою пущею саме одбували косовицю і, сподіваючись молодика, дуже поспішалися, щоб заблаговрем’я у стоги вкидати. Ще на світ не займається, а вже коси крещуть, як блискавиці, не вгавають косарі і до вечора. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. А батько наче забув панський загад – прийма усіх. Посідають де-небудь оддалік хати і чи радяться, чи що... А далі почали вчащати поруч з нашими чорноставськими і чужесільні люди: то з Кривчуків, то з Зарубинець, приходять і з Книшівки, і з Очеретного. Став одвідувати і Овдій Чубатий, що, мовляла його жінка Мелася, наче прикипів у своїй Дрочиловській пущі. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають... Голос, як дзвін, хоч слово не хапливе, а розважне. Чую, каже батькові, – найпридобніш буде оборудувати на Ляховому шпилю – побачать в Кривчуках і в Шатрищах; а з Кривчуковської кручі дамо гасло аж у Водолаги.
– А ми з Степової погаслуємо у Розкопаньці, – каже Максим...

Степова – то висока, спичаста могила за Чорноставом, а Ляхів шпиль висився понад усією округою в кінець Дрочиловської пущі.

Когось дожидають. Чи ж тих, мовляв, гайдамаків? Хоч я й смажив собі голову, безскутешне мізкую. Чи що собі замишляють старші, і в чім тут сила, а проте у своїх дитячих забавках кохався. Втоплюся у розвагу, а навернеться бавильце, то й забув.

Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.

Колись побавився пан, ловлячи вовків, занедбав тую ловитву, і зосталась велика глибоченна яма, як яр глибокий. А навкруги позаросло так, що й не проглянути, та тернина, та повзунка, та дереза, та чепиця. Як я тудою уперше продряпався, то пика в мене стала, як писанка.

Хоч витропив я того пугача, а гнізда його не знайшов – тільки дурно подрав штани, лазячи по тому дуплавому дереву, та, впавши з дуба, гарненько забив потилицю і трохи не повидовбував очі на спички. Та все б те нічого, якби вскурав.

Треба ж таки мені того невірного пугача конешне дістати. Узброївся, як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні, бо думка така, що до смерку він ховатиметься, то я, може, застукаю його у дуплі. Поскоряюся та роздумую, як здатно орудуватиму, – в думці пугач вже в мене в руці, – коли разом я зупинився: що се, наче десь близько люльку палять. «Оце приснилось», – думаю і знов поспішаюся. Тихо у яру, а таки заходень з гори легенько тягне – от потягло, і знов чую: палять люльку... Наче мене холодом обвіяло, а таки йду до своєї наміченої стежечки – так, не стежиночка, а, сказати, нитиночка. Ступаю, розгортаючи терен, та й каменію: серед вовковні збатовано двоє коней, а на колоді хтось сидить і курить люльку... Дременув я з яру, наче мене з лука спрягло.

Спинив, перестрівши, батька.
– Чого се, синку, так гониш? – пита.
– Тату! – кажу, – тату!

Та й не вимовлю зразу, бо дух захопило.
– Тату, там у вовчім яру у вовковні двоє коней збахтажено, а хтось сидить на колоді і курить люльку.
– Дуже злякався? – пита.
– Злякався, тату...
– Слухай, сину: ти нічого того не бачив. Чуєш?
– Чую, тату, не признаюсь.

Він нічого більш не приказав, а я нічого не питав, а не признався б, хоч би мене на капусту сікли, на локшину кришили, змололи на дрібочки. Ідемо поруч.
– Голова в тебе, синку, як стріха, – каже.

Та простяга руку і погладив мене по голівці. І так мені серце взрушалося, наче питима мати пригорнула... Ніби радію і плакати хочу.
– А тітка щодня загадує причепуритись.

А моє серце так розмилувалося, що зразу і слова не промовлю. А далі питаю:
– Тату! – питаю, – чи ті гайдамаки заскочуть?
– А ти, мабуть, хутко їх сподіваєшся, бо гарно приховав свої маєтки?

А я, викопавши як чималеньку ямку, склав туди ґринджолки, вершу, нову пугу, волошок, свистачку, та ще деяке хлоп’яче добро, прикидав камінцями, притрусив земелькою і зіллячком і певний, що зроду-віку ніхто тієї схованки не вишукає.
– Як се ви, тату, вишукали? – дивуюся.
– Може б, і не вишукав, та з угорка бачив, як ти порався, ховаючи.
– А гайдамаки як прискочуть, тату, то людей рубатимуть?
– Ні, сину.
– А я трохи боявся.
– Не бійся.

Я у той мент і послухав – от наче він загадав мені води принести абощо...
– Вже не боюсь, тату.
– І добре, синку.
– А тітка, – кажу, – бачила гайдамаків колись давно, то хвалилась, так дуже злякалась.

Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом – широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.
– Усе гаразд, – каже Максим.

Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...
– На тому тижні? – пита батько.
– Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, – одказує рудий кремез. – А ви не забаритесь?
– Не забаримось, – каже батько.

А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...
– Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, – каже Овдій.

І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.
– Іди собі, синку, додому, – каже мені. – Ти нічого не бачив і не чув?
– Еге, тату, нічого не бачив і не чув.

Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...
– Нагулявся, синочку? – пита тітка Мокрина. – Може, їстки хочеш?

Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.
– Тіточко! – скричав, – та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?
– Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?
– Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.
– А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.
– Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! 

 
і на цьому місці рукопис уривається.