Два сини

 
М.О. Максимовичу

І

Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба
своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала.
Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипіло!
Збула... Клопочуся, бідкаюся — з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками
втішатись...
А дітки ростуть, уже й в'ються коло мене і щебечуть— мої соловейки.

II
Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий;
веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою,
а ще лучче розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.
А що вже Василько, — тихий, сумирний: і в хаті не чуть, і на дворі не видно. Був
якийсь задумшливий змалку: чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько
після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог дав.
Андрійко село оббіжить, — вернеться червоний, сміючися, пустуючи; а сей, гляди,
під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує;
розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає... Гукне
Андрій, він увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цілісінький
день і пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.
— Що се задумався, сину? — спитаю.
— Який сей світ великий, нене!
Ще хлоп'ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і де й коли
процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і коли прилітають з
вирію — усе він теє знав.
— Се йому так бог дав! — було мені кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так
бог дав!

III
Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, — заберу
обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати: як вмію, так і
навчаю. Розказую їм і про те, і про друге — толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко
хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. «Пустіть
вже, мамо!» — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! І гомонить, і
пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною
сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі
прокинешся — не спить Василько мій.
— Сину! Чому ти не спиш?
— Так... не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна?
— Так бог дав, дитино, що темно уночі... Спи, — кажу йому, — спи!
Він і змовкне... Тільки довго ще невпокійно ворочається.
Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я
од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, — то й
укриваю, було, їх і наказую Василькові: «Не дивись, Василечку, на місяць, — не
годиться!» Він і зітхне... То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив
тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном
висипається, розкидався-розгорівся... Як його звечора трудно упорхати, так і
піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, — і гуком його в хаті аж сохи
движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє,
веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш,
було, і покрикнеш на його...
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був, палкий, як
іскра, — то, було, тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й
поб'ється за яку пустоту.
— Андрійку! — каже тоді Василь, — а що ти невеселий?
— Бивсь, от що!
— Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби ти не
заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не стидно б було, що тебе попобито!
А Андрійко йому своє:
— І так сидіть нудно!
Та знов югне з хати — і слід загув!..
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь
його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома:
не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті, сам із собою. Не
говіркий був, не смішливий. У кого вже він вдався такий!
Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а
годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — і очей не
зведе, і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.

IV
Діти мої, діти мої!
Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом
обняло. Поглянула на своїх парубків — що то за хороші, за молоді, боже мій
добрий! Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав! — сказано мені, що на
черзі Андрійко у некрути...
Збираю останнє, споряджаю його... яково-то свою дитину на лихо, на біду
виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А він-то на моїх очах уже
прив'яв... Де той погляд молодецький, де усміх веселий!
Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві серденько слізьми
в'ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні
виспівує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається. Отже, й
виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами,
лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та
любу... Сподівалась я невісточки, як ластівочки, собі на втіху... Пішла моя
сподіванка слідом за некрутами!..

V
Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тієї години, —
коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два чоловіки в хату.
— Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!
Я віри не йму їм.
— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!
—Ні, мамо, — промовить Василь, — так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!..
І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу
їх, а до серця ніщо мені не доходить.

VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між
своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають...
І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам'ятаю.
Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та
будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх... Господи, боже мій!
Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

VII
Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не
скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною
увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько...
Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!»
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо...
— Не журись, старушка! — прохрипів. — Трошки ваші синки поскучають — без того не
можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось
померхли... Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки
свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..
VIII
Попрощалися. Провели мене діти за місто... От іще й досі, як вибереться літом
день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом...
позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека
заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце
пекуче...

IX
Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через
силу, нічого не знаю, не чую...
Минає рік, і другий, і п'ятий...
Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної
ночі: то дітоньки мої!
По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду... Надворі
завірюха, аж у вікна б'є, і світло мигтить...
Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!
— Василечку, синочку мій! А Андрійко де?..
— Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити!
На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ
погнався!..
— Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
— А так мені жилося: устаю — плачу і лягаю — плачу, так мені жилося!
—Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..
— Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка.
Полежав, похирів — та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло
так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали...
— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! — було каже. —
Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі.
— О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у
світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!..
І в останню годину промовив:
— Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як косою
скосило... А я зосталася...

Х
Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.
І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по
хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям
сидить, задумався...
Прокинусь... пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти
горенько...
Живу... Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю... якось
дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...