Дяк. 1-ша частина

I
Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.

Не знаю от, як вам доводилось – яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, – то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий – і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою – з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре – йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.

Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей – і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви – шукав би, не знайти.

Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди – скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.

Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! «Щастя, – примовляв сам він, – як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.

Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, – шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. «Славний ви господар який!» – каже; а я знов його спів похвалив.
– Ну, – каже мені дяк, – тепер ви мене похвалили, а я вас, – сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.

Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.
– Добре вам, вченим! – кажу йому. – Всього ви довідались, а ми темні люди – то як у лісі.
– Ге! – одкаже мені. – Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.
– Ой здорово ви усього знаєте!..
– Та так – наче от аза до буки дещо й знаю.

Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.
Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах – пташки перелітають, то воно й балакається – точиться розмова, точиться.

Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.
– Еге! – кажу. – Не переспали, мабуть!
– Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору – як сусідині гуси!..
– Оце! – кажу. – Ви та гуси... Чого б то так заразом?
– Бо моїй дячисі дав Господь голос дзвінкий – так усіх здіймає...

Що його тут казать!
– Трапляється, – кажу, – усього трапляється у житті.
– Таку правду кажете, що я й чував.
– Усякому бува горе, усякому бува і добре.
– Чув я й се, та не зрадувавсь...
– Мені, – кажу на себе, – і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...
– ДОБРА ДУША – П’Є Й З КОВША! – сміється.

І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...
– Бодай вас! – на його. – Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!
– У Савлуківці, – каже.
– Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.
– Як бачите.
– Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.
– І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, – явіть, – не попович, а з козаків.
– Як! Як же ви вийшли на дяки?
– А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, – трапилося й мені.
– Та у дяки як би то вам попасти?..
– А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком – як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!
 

 

– Батька мого, – каже, – звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого – я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив – і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.

Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність – не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще – дзвона церковного – тонкого, жалібного.

Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.
– Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду – та важка недоля твоя буде!

І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.
– Чого, мамо, журитеся?.. – було, звідовуюсь.
– Годі, дитино моя мила, годі! – одкаже. – Тобі ще рано!
Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.

Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було, оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, думка була, якось я да втечу того смутку! Та, було, й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, – не знаю, як іншим.

В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде, було, вже на неї плащмечко* міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване – тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо і лежить дурно. Приміряють – широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да, було, й насуравиться за се: «Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде... Лучче б лежали!»

Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого; ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі – і дивилася на кожного так буцім добирала, що з його треба виробити – чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку – удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила, і мила, і білила, ткала і пряла, пекла і варила, – хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде, було, не хапаючись, а постигне саме впору у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці... Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви – така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще, було, і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.

Мати моя часто, було, до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.
Прийдем, було, у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа – жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед Матір’ю Божою уквітчаною; під божничком стіл, застелений скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою або й сам піп старий уступить; подивиться, постоїть – і як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.
– Чого зітхаєте раз у раз? – тоді Павлютиха запита одважно.
– Боже, Боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись – то й кому! – каже мати моя.
– Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!
– Трудно мені! – простогне попадя стиха.
– Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.
– Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!
– Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!
– Ой удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! – каже мати.
– Коли терпиш – страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. – подасть мову попадя.
– Хто у чім зван, у тім і пробувай! – одкаже повагом наймичка.

Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті – пряла плачучи, коли у двері щось стук-стук! Одчинила – чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: «Чи дома ваш чоловік Йосип?» – «Вмер Йосип», – ледве одмовила йому з переляку. «Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!» – та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав, начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, – як у око впала, – на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.

От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.

Тужать та тужать, мати – розважаючи попадю, а тая – жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.

А попадя одного разу й каже на мою матір.
– Став ти його, – каже, – на дяки!
– Як же його ставляти у світі Божому! Не приймуть!
– Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.

Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати – попадя словами, а мати моя сльозами.

Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.
– Як же се мені його приймати! жадного права! – одпрохуватись став.
– Прийми! Прийми!
– От нахаба! Буде лихо ще мені! – одмагається, та й погодився.

Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь – і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: «Лихо», – як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, недовго думавши, зараз навтіки куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день – не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.

Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім – як диня, голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин у тин із братом у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував аґрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.

У тому садку я почав і гласів учитись і хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так – поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи, було, навчуся псалтиря, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні – то запитає: «А яблучка хоч?» – та й простягає те яблучко до мене, і дивиться на мене пильно. «Не хочу!» – було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить...

Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів – зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись Богу або людям. Лукаш, було, приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне – та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає, було, на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава – то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає – жиє... Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням – не знать і куди, й що: весело стане!..

Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.

Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: «Добре, коли Господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала». А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.

І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. «Що ж, – каже, було, Лукашеві, – нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, а мені вже пора: час вже мені спочити!»

Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, – і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.
– Я вмирати не хочу! – скажу, було, проти Лукаша.
– Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!
– Я й великим вмирати не хочу!
– Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!
– Та я б, – кажу, – усе жив, усе жив і ніколи не вмирав!
Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...
– А я вмирати не хочу! – знов згукну.
– Перш поживи! – одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.

Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: «Тиміш, додому! Мати вмирає!»
– Іди, іди! – каже на мене тихо Лукаш.

Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату – мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: «Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою».
– Тимоше! Тимоше! – кличе мене. – Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!

Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:
– Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій – одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш – зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай – ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку – буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце – ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба...

Я слухаю, ключ приймаю... Тоді знов вона цілувати стала.
– НЕ ЛЯКАЙСЬ, – вмовляє, – НЕ ЛЯКАЙСЯ, МОЯ ДИТИНО, Й НЕ ЖУРИСЯ. ШАНУЙ ЛУКАША, КРАСНО СЛУХАЙ ЙОГО… МОЖЕ, ТОБІ ПРИЛУЧИТЬСЯ ТРУДНО… ХОЧ БУДЕ ГОРЕ, ПРИЙМАЙ ЗА ДОБРЕ… НЕ ЛЯКАЙСЯ, СИНУ, НЕ СУМУЙ!

Чую – хочуть мене одвести од неї... Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.

Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба... Мене вхопили двоє молодиць попід руки – тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти... Хто мені горішків, а хто бубличок... Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам... В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли... Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують... Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.

Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся... От згадується мені одна молодиця – з усього села була вона задирлива і зарічана. Було, ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. «Ото постигається з кимсь завестись», – було, говорять. Ся, було, аби мене зобачила – за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею та під кожне вікно підбіжить – лає: «От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!» Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: «В сироти радніші хліба шматок однять!» То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований, – їсти, бо сирота!

От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, «бо нікому більш, – мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю». Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче – так само.

Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні – пшениці, ячменю – пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо – дивимось, щоб не сполохать.
– Дядьку, – поспитав я раз у Лукаша, – у вас хто вмирав?
– Як?
– Мати вмерла, батько...
– Ні, я їх не пам’ятаю – малим був. А жінка в мене вмерла.
– Як вмирала, що вона вам сказала?
– Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.
– Як? Нащо?
– Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?
– За що не любила?
– Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився – того не знав.
– Що ж, – довідуюсь, – недобре ви жили? Сварилися з нею?
– Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.
– Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...
– Мене, сину, ноги не несли, – каже, – ані до неї, ані від неї.
– Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?
– Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, – каже, – а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»
– А ви що?
– Я нічого – що ж я?
– І вмерла?
– І вмерла.
– Скучали за нею?
– Скучав...
– Отець-мати її усе знали?
– Я їх після весілля ніколи не бачив – далеко живуть.


II
Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав – та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато – так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.
– А що се ти, любий, зажурився? – питав мене Лукаш.
– А так чогось нудно! – одкажу йому.
– А се буває так, – скаже на те Лукаш, – се бува так і знов перейде.

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, – у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами – нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.
– А се вже там чужі землі, – туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки – і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.
– Піти б мені у світ, – кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.
Лукаш теж всміхнувся.
– Оце! – каже.
– А піти б мені справді у світа, – говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.
– А що се тобі усе світа на думку навертаються?
– Та хочу йти в світа.
– По віщо ж ти підеш?
– Так собі... а може, й по добру науку...
– Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...
– Дарма, – кажу, – мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, – кажу, – піду...
– Не ходи, Тимоше! – І став мене відмовляти: – Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.
– Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув – а піду!
– А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.
Я взяв торбинку на плечі та й пішов.

Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...
Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.
Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.
«А що далі буде, побачу!» – думаю.

А далі було велике село.
Вже смеркало, як я увійшов у те село, – імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!
Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: «Добривечір!» – «Добривечір!»

На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.
– А звідти, – кажу, – де вже мене нема!
Сміху та веселості дівочої – брате мій!
– А куди йдете?
– А туди йду, де буду!
Знов сміятись та ахкати.

Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!
Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища – усе я своїми очима так і поїдаю.

Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою – вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...
Просили мене і кликали до себе – так мені ніяк не можна, – поспішаюся я дуже, – прощаюся та дякую.

Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду, та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, – додивляюся, та дослухаюся, та день славлю, що удень усе видно та ясно.
Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, гнав я туди, мов циган.

Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери, тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата, вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись – що його в Бога купити... Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі, усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, а більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків; тим-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається, – се, певно, сирота, що сама господарює, – от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її юпочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: «Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!» – нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна, така вона поважна та розсудлива, старша сестра. Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші; і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять... і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а якщо купували, то обоє до себе руками манили... Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг... коли разом зчинився великий грук і крик: котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька – сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники – високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали – стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок – усі троє зв’язані кріпко.

У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав «Буду бити усіх: і писаря, і далі вгору», – а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку, – зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому – якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, – чи познаете такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх – і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма...
– Чуєте? – крикнув писар. – Хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!
– А як втече? – спитав хтось коло мого боку.
– Се вже пана писаря журба, – одказали за мною.
– Бач, сидить нашого Бога дурень! – додав хтось з другого боку.

Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може, не вперше) та до мене (я стояв ближче, коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):
– Хто такий?
– Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, – одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. «Бувай здоров», – вітали мене вони.

Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.

Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека, чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: «Брати! Що то цигани за славні люди!» – а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік – мовчали.
– Жиде! – кажу я до одного жида. – Ось тобі гроші – дай мені хліб!
– Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може... хто вас знає, що ви за чоловік... ой, що ви говорите! Як се можна! – голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.

Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці – як він на Великдень христосувався, – єй же богу моєму, і досі я не збагну сього, такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку – брови – як намет над карими очима, а очі – як зорі, – винув із торби хліб і подав мені: «На добре здоровля». Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. «Ні на чому», – одказав і пішов.
– Піжди, піжди! – крикнув писар. – Що ти за чоловік? –- Я Муха Яким.
– Звідки ти, питаю?
– З Гороховки.
– Ти, мабуть, з ним приятель? – спитав писар, киваючи на мене. – Знайомі, мабуть, люди?
– Я його не энаю.
– Неправда твоя!
– Правда моя.
– А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?
– Ні, не хочу.
– Чому так? – засміявся писар.
– Бо мені на ярмарок треба. – І пішов.

Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявея такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку, од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!
– Що таке? – крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить; «Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!»

Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар... ком...

А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. «Вдушиться», – загомоніли люди. Десятник шапку одняв.
«Таки ні! таки ні! – заверещала молодиця, аж присідаючи до землі. – Таки ні! таки ні!»
– Та пустіть її до біса, – крикнув затурканий писар.

Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками – її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: «Та я! та вони! та...» Ми до вечора стояли у ярмарку: писар купував собі тютюн і сережки, десятники – сині хустки і рукавиці... Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.
………………………………………………………………….

Чималий час сиділи ми там – більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі нерети понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок, як на Великдень, викрасився – сорочка в його була вишивана та вимережана. «Хто йому, рябому, так вишивав та мережив?» – думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: «Ні отця-матері, ні риби!» А був у його... він по ночах охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.

Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: «Сіно скосив, то тепер нехай держать, я за сіно дуже боявся, а тепер... що мене кортить». Другий знов говорив: «В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!»

Приїздив справник і дивився нас – грозив, що буде нам... нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. «Що з ними робить?» – питав йото десятник. «Нехай сидять – що ж з ними робить?» – та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні – тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: «Дай, Боже, й вам улови добрі! – зичить рибаку. – А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!» – се вже мені... аж побіг дорогою.

А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...

Тут люди зійшлися – усі питають: «Що таке? Що таке?» Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...


III
Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.

Коли одного разу кличе мене піп до себе – і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:
– Тимоше! У Макухах дяк вмер, – оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. – Зітхнув і тихенько додав: – Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! – просить Лукаша.
– Будеш женитися, – промовив мені Лукаш роздумчиво.
– Їдь ти, – говорить мені піп, – їдь ти у Терни, там живе старий піп, – він вже одставлений, вбогий і не гордий, – може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде – бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.
– Добре, батюшко, – одказую йому.
– Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!
– Оце прийшов час, – поможи, боже! – промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.
А я повеселішав дуже.
– Коли ж у Терни? – пита в мене Лукаш.
– А коли ж, як не завтра? – говорю йому.

Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:
– Чого се так поспішатись?
– А чого ж маю баритись? – питаю його.
– Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже, борони од сього лиха – воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!

Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив:
– Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!

А мені дуже весело, що такий мені тепер клопіт великий, таке, мовляв, поле передо мною – і женитись, і на дяка стати. Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв.

На другий день вранці, добре розпитавши дороги, побрався я у Терни. Коник в мене був буланенький, возок громохкий, а в шапці лист до старого отця Якова.
Лукаш прощався смутний, неспокійний, обняв мене: «Гляди ж, друже!» – ізнову промовляє.

Я доти не вельми на дівчат вважав і зроду нікого не кохав. Я знав, що є у нас в селі дівчата гарні; що ся чорноброва, а ся білява; ся хороша, а ся краща, та й тільки. БАЧУ – ДИВЛЮСЯ, А НЕ БАЧУ – ЗАБУДУ, ЩО ВОНИ Й НА СВІТІ Є.
«Яка ж ця буде? – думаю собі, їдучи вузеньким шляшком поміж житами, просами та гречками. – Яка вона буде? І що вона? І що я?»
Я привиджував, як увійде, як заговорить: вона добре, а я ще краще, і то мені весело, думаючи, то смішки. Я, бачте, ждав її, як товариша абощо, що, може, добрий – полюблю, а може, чудний – посміюся, а все-таки буде мені занятно й весело, чи так, чи сяк вийде.

Їхав я день і ніч – серед степу ночував і коника попасав. Лежачи на возі та дивлячись у зоряне небо, почав знов виявляти, яка вона, та попівна, та, задивившись, роздумався о зорях... та об тім, який Київ... та хто перший корабель пустив по морі... та хто Київ будував... думав, зітхав... забув про попівну...

На третій день увечері дотягнув до Тернів. Хуторець маленький, вбогенький, садки усюди густі й зелені. Люди саме з роботи верталися. Діти маненькі кричали, ворота рипіли. Я став коло чиєїсь хати і спитав, де отець Яків живе.
– А ось в кінці хуторця на одшибі буде будиночок біленький і садок – там живе, – тоненько одказав мені хтось з хатнього вікна. – Ніколи мені вийти самій провести, вибачайте...
Як мені сказали, так я і знайшов.

Став я під ворітьми, – ворота були розчинені, – бачу дворочок чистенький, травистий і багато стежечок проходжено перехресних; у дворочку тихо, тільки шелестіла верба кучерява. З білого будиночка два віконця у дворочок і високий рундучок; за дворочком садок, і в садок одчинена хвіртка; у садку, бачу, полотно розстеляне і, чую, хтось співає – дзвінко так та вільно, а невидимі чиїсь руки стягають полотно, а далі пішла луна, наче прачом б’ють... Пісня усе чується...

Я стою, слухаю, роззираюсь, а схаменувся – проти мене молодиця в рябім очіпку, рум’яна і кирпатенька, дивиться на мене, як у темний льох, та ще у чужий.
– Тут отець Яків живе? – питаю.
– Тут. Коли вам отця Якова треба, то просимо до хати.

Я за молодицею на рундучок – рундучок де-не-де проріс м’ягенькою травичкою; дашок теж місцями зазеленівся, як нива в литвина; уступив я у сінечки біленькі, а з сінечок у біленьку кімнаточку – пахло тут васильками. Стіни білі, стульчики плетені низенькі; уквітчаний божничок, стіл під білою скатеркою і двері в другу кімнатку, – там бачив я тільки узеньке ліжечко, а над ліжечком великий хрест чорний, а перед хрестом лампадочка горяща... У першій кімнаті сидів старий у темній рясі, зморщений, наче печений. Побачивши мене, устав.
– Ось до вас прийшли, – каже йому молодиця, пускаючи мене у двері.
– Милості прошу – сідайте! – вітає він мене.

Я подав йому лист, а він став читати. Прочитавши, зрадів і, не потаївши того, говорить:
– Коли б Господь благословив мене свою дитину на хазяйстві побачити! Спасибі отцю Мирону (нашому-то старому), не забув мене – згадав. Що ж? Ви, от пише, добрий, чоловік, а в Бога та в убогого усі люди. Байдуже мені, що ви з козаків. От побачите мою Марту і якщо вподобаєте, то Боже благослови!.. Гапко! – кличе. – Де Марта?
– Як-то де? Десь хазяйнує. Чи вона ж в нас не хазяйка? – одказує молодиця, знов уступаючи з-за двері з тонесенькою свічечкою, – звечоріло вже зовсім. Мабуть, вона чула розмову нашу, бо тепер дивилася на мене так, наче цінувала.
– Я тим не журюся, що я вбогий, – каже мені старий, – а тим журюся, що не можу за дочкою посагу дати – немає!
– Як то немає? – скрикнула молодиця з-за дверей. – Одежива уся нова-новісінька, красна, – дві скрині сповнені...
– Та й уся справа! – зітхав старий.
– Як то уся справа? Кунтушів два – вишневий один, а другий синій, кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, – що, мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...
– Е, Гапко! Давно, мабуть, моля поїла!
– Як то моля поїла? Оце ви наче своїй дочці свекор! Авжеж, нехай подивляться, чи поїла моля? Я хоч зараз перед очі принесу!

Ся Гапка кожне слово так тихенько, та любенько, та жалібненько промовляла, неначе у цілісенькому світі Божому нема такої, як вона, овечечки, коли б її не зражали ті щоки рум’яні, і той стан, жваво підперезаний поясом червоним, і ті руки, що раз у раз у боки брались, що здавалося – гарно-прегарно мусить вона танцювати і підковками вибивати, а кирпатенький носик та ще усики чорненькі доводили добре сміливому, щоб її не зачепляти.

Та пісня, що я чув, увійшовши у двір, було замовкла, а тут знов почулася і дзвенить все ближче та ближче.

Гапка пурхнула, як птиця, і спів разом стих.
– Ось дочка іде! – каже старий. – Я піду дочку звістити, що гостя маємо. – Пішов, а я до вікна.

Гапка цокотала коло садка. Коло неї стояв хтось; біліла з чохлами сорочка; на високій, гнучкій постаті мріла уквітчана голівка...
– Марто! Марто! – покликав старий.
– Зараз! – одкликнулась Гапка.

Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...

Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.
– Дочка моя ще дуже молода, – почав, – ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.

Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.

Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:
– Марто!

Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.
– Марто! – кличе старий. – Марто!
У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.
– Оце ж моя дочка, се моя Марта, – показує старий.
А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.

Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.

Тоді старий пита мене:
– Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?
– Вподобав, – кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові – так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.

Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно – тільки очі свої бережу.
– Не бійтесь, лягайте просто – усюди сіно і м’яко, – кричала Гапка під дверима, – а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася – буде з мене. Добраніч!
Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.

Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... «Чого вона така непривітна», – думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...

Заснув. Снились якісь сни чудні – пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце –- наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око – Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя – як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.
«Нехай же на мене гляне!» – помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.

Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені «любий ти».
– А що, заспав у нас? Втомила дорога?
– Оце! – озвалась Гапка. – Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув – так там добре спати.
А я думав: «Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла».

– Що ж! – почина він. – Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, – всі, кажу, люди в Бога та в убогого!
– А дочка ваша знає, що я її сватаю?
– Аякже! Знає. Я ще вчора їй сказав, зараз, як ти приїхав, і по вечері, як ти спати пішов, я знов.
– Чогось вона неначе смутна? – питаю.
– Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: «Не хочу заміж!»
– А ви питали, чому не хоче?
– Та що ж там питати! Якась дурничка.
– А може, у неї хто другий у мислях?
– Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька – тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаетесь, то й полюбить.
– А як ні?
– Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!

А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: «Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!»
«Не візьму Марти я й сам», – помишляю, та й роздумався, як би її взяти...

– А що задумавсь? – пита старий. – Не роздумувай!
– Добре-бо, – кажу йому.

Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився – очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.

Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік – підняти суху гіллячку, то у цей бік – сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.

Минув ще день – Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: «Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!» – і зажидаю...

По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.
– Пішли б ви у садок прогулятись – ходімте, я вас проведу.
«Чи не знаю сам дороги – чого докучає?» – думаю, йдучи за нею.

– Де ви там? – крикнула Гапка.
– Я тут, – одказала Марта з-за дерев.
– Ходіть-бо сюди – хутенько-хутенько!

Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.
– Оце гость скучав сам, – каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: – Мені дуже ніколи.
А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.

– Куди ж ви втікаєте? – питаю. – Заждіть трошечки
– Може, ви не знаєте, – промовила вона до мене, – що я вас не хочу. Мене не слухають.
Очі в неї сповнені були слізьми.

Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:
– Я й сам такеньки думаю.

Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:
– Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.
І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.

– Та ви, певно, когось вже обрали собі – так ви й кажіть!
– Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.
– А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?
– Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...
– А чому ж до мене ваше серце не приляже? – жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.
Вона нічого не сказала.

– Я од вас поїду, – говорю їй, – а поки ви мене не жахайтеся – я чоловік смирний.
Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:
– В вас нема роду?
– Нема, – говорю, – нема в мене нікого!
– Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?
– Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!

Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.
– А в нас хутко празник, – каже він, – побачиш, як наша молодь гуляє.
– Не побачу – мені вже час додому їхати.
– Зостанься на празник! – говорить старий.
– В нас дуже весело у празник, – промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:
– Зостаньтесь!

Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. «Не буду я нічого казати!» – думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:
– Підете ви за мене?
– Піду! – одказала вона.

Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.

Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: «Добридень!» та «Добривечір!», а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає – з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: «Чуєш?», наче питає: «Знаєш?» Чи Гапка що-небудь свого розкаже, – вона любила усе про дурнів розказувати, – Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...

Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:
– Щасти вас, Боже!
– Піждіть, – кажу, – потривайте!
– Коли ж вернетесь? – пита мене.
– У місяць вернусь.
– Добре, вертайтесь у місяць.
– Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, – кажу їй, – аж і мені любо!
– Се щоб ви веселі повернулись!
– А як не повернусь?
Вона до мене:
– Чому?
– А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?
– Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.