Дяк. 2-га частина

 

IV
Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:
– А що? А як? Бачу, – каже, – бачу, що ти веселий, – мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!
– Що ж не говориш? – пита Лукаш. – Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?
– Ні, – кажу йому.
– За тебе не пішла?
– Пішла. Я заручився.
– Заручився! Що ж вона? Охотою йде?
– Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, – слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.
– Коли так, то будеш щасливий, – говорить мені, – знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.

Пішли ми з Лукашем завістили батюшку – батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем – небожем у других. Почула Павлютиха – прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:
– Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!

Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:
– Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?
– Молодий такий дуже, – одказав їй Лукаш.
– То що? Ще й не такі молоді женяться – бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.

Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи – не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.
– Батюшка дома? – питаю в неї.
– Дома.
– А як мені його побачить?
– Ви пощо прийшли?
– Я до батюшки лист маю од його родича.
– Увійдіть!

Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік – тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов – вибачайте – сам дідько з превеликими рогами – жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге – рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. «Дочки, мабуть», – думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.

Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:
– Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.

Сказавши, піп сів.
– А що ж ви мені, батюшко, скажете? – питаю його.
– Та що ж! Воно б і можна...
– Можна?
– Можна, да вже другий на тому місці...
– Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..
– Аякже! Обіщався – сього відрікатись не можу!
– Та як же другий?
– Попадин небіж трапився – у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.
– Чого ж мені, батюшко, ждати?
– Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.
– А як другий небіж трапиться?

Він взявся за бороду і подумав.
– Ні, – каже, – ні, другого небожа в неї нема.

Трохи помовчали. Далі піп питає мене:
– Де твій рід і який твій рід?

Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові – зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю – важко ступала, очі чорні, бистрі – так вона їми і впивалася в християнина.

Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців – превелика, мабуть, хазяйка в домі.
– А вже оженився? – питає вона мене.
– Ні ще, – кажу їй.
– А ти звідки? Де рід твій? Який?
– Я з Савлуківки.
– А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!
– Та я буду хутко женитись.
– А є вже на прикметі в вас?
– Є, – кажу, – в мене на прикметі.
– От як! А хто се така?
Я кажу.
– А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала – молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся – се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце, було, молодими та важимось на вагах – так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?
– Дочка доброго здоров’я, – кажу.
– Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.

Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни – аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:
– Се мої дочки – маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря – втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася – третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...

Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок – і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.
– Ну, йдіть собі, – каже вона дочкам.

Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:
– Чи вподобали моїх дочок?
– Аякже! Дуже гарні в вас дочки!
– А яку краще од усіх вподобали?
– Усі, – говорю їй, – усі в вас дочки гарні.
– А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?
– Сама найменшичка – що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.

Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.
– Ви хочете на дяка стати? – спитала мене попадя, узявшись у боки.
– Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...
– Се не батюшкове діло, – перебила.

Батюшка кашлянув, – мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.

– В нас сім дочок на відданні, – промовила попадя. – Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку – і місце ваше буде.
– Та я вже заручений, – кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.
– Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків... А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця... Терновський піп вбогий і дурний...
– То прощайте, – кажу, – дякувати вам за ласку і добрість вашу!
– Щасливо! – одказує попадя. – Як роздумаєтесь, то приходьте.
– Прощайте, батюшко, – говорю попу.
– Бувай здоров, – прощається піп, – кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.

Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, – думаю, – коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!» Буря втихла ік світанню – тоді я заснув.

А прокинувся – голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго – сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав – далі вже не пам’ятаю, що було, – кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.
– А що? – спитав я в Лукаша.
– Та, слава Богу, – одказує він мені, – видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лїкарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, – мені хотілось якнайхутче у Терни – там ради пошукать...

На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.
Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.
– Здорові були!
– Звідки Господь приніс, милості просимо! – говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.
– Я, – каже, – з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.
– Що се сталося? – питаю. – Що там таке?
– Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.
– І дуже слабий?
– Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.
– Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?
– А се ж я затим і прийшов до вас.
– Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.
– Вмер, то й вмер. Усі вмирають, -– се вже відома річ, – чого ж метушиться?

Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.

Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.
– А що, Гапко, – питаю, – чи живий ще?
– Де там, голубе мій, – одказує плачучи. – Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.
– А Марта?
– Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.
– Яка? Звідки?
– Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо – не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива – крий Боже!
– Та хто її сюди покликав?
– Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що, й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і нагледжуйте, і порядкуйте усього.
– А що Марта?
– Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.
– Ходім же до родички несподіваної. Де вона?
– Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.

Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе, як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю – за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста – як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:
– Чого треба? Звідки? Пощо?
– Та прийшов, – кажу, – свою Марту одвідати.

Вона як вискокне з-за стола:
– Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.
– Як за жінку візьму, то й навчу.
– За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.
– Нехай нам буде, що буде, а вам дай Боже великої честі собі вишукать.
– Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.

А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю – яка була вона бліда і яка радісна мені!
– Марто! – кажу їй. – Кого мені слухать – скажи? У вас нові люди, нові норови.
– Яка була я, – одказує, – така й тепер.
– Підеш ти за мене?
– Піду.
– Ох, нещаслива дитина! – заголосить родичка. – Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх...

А Марта стоїть коло мене, мовчить.
– От попович Кряжевський тебе вподобав – він тебе посватає.
– А, – кажу, – як вже маєте кого, то, Боже, щасти!

Тай до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.

– Бувайте здорові! – кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею – ловить.
– Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? – промовляє Марта.
– Та от не хочу вам у поміху стати; дай, Боже, всього доброго та й не трохи!
– Так ти мене покидаєш? За що?
– З кращим буде краще!
– Скажи, за що кидаєш?

І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.
– Прощавайте, Марто!..
А вона за мною:
– Постій. Справді кидаєш мене?
– Справді! Прощавай!

А вона таки знов, і вхопила мене, і припала до мене.

(Далі бракує кількох сторінок оригіналу – більшої частини V розділу. )


VI
Треба вам сказати, що тим часом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу – що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя... А жили, терпіли... Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю – без думок одпіваю.

В нас нового попа наставили, – він і досі править там, – досі такий же здоровий, жвавий, басогласий, як і тоді, тільки пристарів за чотири роки на чотири роки... Він оженився з старшою дочкою макухинського попа. Вона була дуже гарна – біла, як папір, червона, як ягода, очі чорні, як вуглі, брови колесом, білозуба, свіжоуста, вбиралась у рябенькі одежі. Як стеменна попівна, вона зараз як віддалася, то й почала грубіти і раховати. Вони з попом жили, як то кажуть, согласно: не билися, не сварилися, вкупі набивали калиточку і радились за преосвященного, за празники й за церкву.

Я таки був при службі – співав гласів, і піп мені не платив, за те він мене жалував і не брав другого дячка, що йому б треба платить. Так я пережив із рік. Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться... Хрестини і похорони мішались із собою – мені ні вмерти, ані народитися... Співав гласів, слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися, як до попа приїздили родичі і знакомі білими кіньми, притягали вози з важкими попівнами, бистроокими попадями, розумними попами, поживали страву і бесіду... А в будень знов так тихо, так спокійно, що хоч доти сиди, доки аж новий місяць вимислиш або нове добре життя. Проте я страх як занудився – нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна – усе в світі.

Одного разу впала мені у руки книжка стара Лукаша-покійничка: я давно її знав, по їй вчився читати, – попав я її, щоб розгорнути та й відкинути, та й сам не знаю, як почав читати, поки аж не прочитав до кінця всеньку. Се був псалтир Давида-царя, і я з ним разом замолив і заблагав: «Дай мені крила – привітаю птицею по горах».

Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая – вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями... Обвісив я на шию торбинку та й прийшов попрощатись з своїм попом. Піп мене було не пускати, нагадувати, що вже колись мене в’язано, а я йому – що йду на богомілля, що того вборонить ніхто не повинен, а дяком для мене теж не ласощі бути; тоді, почувши таке, піп обійшовся по-чеськи: гарненько поблагословив і попрохав принести йому просвирку з богомілля...

Знову удруге я погнав у ті світи широкі і великі; пригадалося те першеє: мандрівочка веселая, так пригадувалося, наче хто над ухом мені верещав: «Пригадуй! пригадуй! пригадуй!» – «Дарма, дарма, – кажу собі, – я стратив своє щастя, та ще добра в людей много і без нього, я ще насищуся і вп’юся...» Випив два неповні, а третій по половинці! Я підходив к великому місцю К., з смілими мислями, з бистрими думками, з хітнім і певним серцем. Ви коли самі не видали, то чували; а я тоді й не подивився, і тільки дороги питав до монастиря. Перебіг усі улиці й заулки, як заєць гай частяк, проскакуючії та дивлячись уперед; прийшов під монастирську браму, виглядаю, викликаю – приманив до себе худенького, бліденького, старенького служку. Я питаюся, де тут в їх найбільший пан, він тільки на мене подивився. «Де?» – знов кажу йому, знов тільки дивиться, начебто й не треба було мені ніколи одвітувати. А я таки питаю утретє і вчетверте. Тоді він: «Нащо тобі?» – «Я, – кажу, – здалека, за ділом приходжу, – пустіть мене до його». – «За яким ділом?» – питає. «А єсть таке в мене до його діло – пустіть». – «Не можна». – «Чому ж не можна?» – «Він спить». – «Розбудіть», – прошу, а він мені тільки на те промовив: «Ступай назад у своє село!» – засміявся і став дивитись у другу сторону. «Коли ж можна? Коли прокинеться? Чи не заждав би я у дворі монастирськім?» – «Добре, зажди!» – «А чи він довго всипля?» – «Довго», – каже. Та й пішов од мене, а я сів у монастирськім дворі дожидати. Сидів-сидів, думав-думав, а далі оглянувся, придивився округи себе. Двір був великий, урослий розкішним зеленим деревом; травичка оксамитилася, поперерізувана, поперехрещувана стежками у всі кінці й боки – важкії ноги чернечії ті стежечки, як ножем, прорубали глибоко. Міський гомін здалека тільки доносився до двора – начеб під брамою стихав. Келії біліли округи двора, – квітки процвітали під їх вікнами пахучі. Бачу, вже вечірня тінь сходить – хутко до вечерень вдарять. Церква стоїть поперед моїми очима кам’яна, старая, кріпкая, велика, з високою дзвоницею. Бачу, пробіг маненький пономарик, підібравши поли... Дзвін загудів. По дворі почали мигтіти ченці молоді, як мухи, зо всіх кінців; старі тягнули, як поранені, товсті двигали, як кораблі важкі.

Один до мене підскочив: «Звідки та пощо?» Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. «Що? що? як?» – і ціла зграя чорних ряс, як ворони, злетілися – білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали як на одпочинок – питали усі.

Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. «А хто його зна, хто він такий, – одказував служка. – Каже, діло єсть; його преосвященство обудилися, питають: «Що там у вас?» Я й кажу: от такий і такий чоловік. «Веди його, – каже, – сюди». От я й веду». – «А що він, веселий устав?» – питають голосів скілька. – «Дуже веселий», – одказує служка. «За кого питав? Що казав?» – «Ніколи тепер, ніколи», – одбивається служка, – а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.

Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання, наче живе тут немощний чоловік – без сил, без моці, – а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, пощо я до нього прийшов?
– Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.
– Добре, добре, – перебив. – А якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?
– Я роду козачого... – Усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.
– Шкода твоя, – каже нарешті. – Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток – вже підовчених... Ні, ні, тебе прийняти не можна.
– Змилуйтеся, – кажу, – прийміть мене. Чи того, що я козак, то й в Бога не чоловік. Всі ми од Адама!
– Може, Адам козак був, а? – питає він, регоче і втішається.
– Прийміть мене, не губіть! – кажу і благаю. – Я хочу вчитись – прийміть-бо мене.

Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить – німіє. Я усе його прошу та благаю.
– Звідки се такий узявся! – каже він. – Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?

Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.
– Та я його знаю, знаю! – сміється він. – Я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші...
– Тепер вивчився!
– Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!
– Здається, і розумних Бог не обіжає в вас, – кажу оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.
– Що ж, хоч б’є його попадя? – питає.
– Ні, – кажу, – попадя в його смирна.
– Та, може, хоч він її б’є?
– Ні, не чув.
– Оце вже вечірня йде давно, – озвався служка, що, стоячи у кутку при дорозі, слухав і дивився, – спізнитесь...
– Та вже спізнився, – хутче, хутче, давай мені хустку! Он вона, давай мені камилавку – ось вона.

Та й ринувся у двері, як поток.
– А що я? що ж мені? – питаю, підбігаючи за ним. – Візьміть мене хоч служкою...
– Іди в ченці постригайся – ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу, га?
– Нічого, – кажу, – нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!
Він аж за боки взявся – втішався.
– Вечірня одходить, – промовив знов служка.
– Та ні, я ще поспію, поспію, – нагодуй його, – каже киваючи на мене, – він ще мені розкаже багато... Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай!
Ха-ха-ха-ха-ха!

Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі, я, нікчемний служка, було, собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного: любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив – усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.
У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:
– Переказує вам Марта своє вірнеє слово.
– Яке?
– Іди, – мовляла, – до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду, – нехай скаже, я сама до його прийду.
А я йому одказую:
– Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.
Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.
А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.

Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома – то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило, – вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.

Годі, кажу собі, годі за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...
Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.


VII
Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.

Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.

На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.

Я попу уклонився – він мене пізнав.
– А що? – пита мене піп.
– Та нічого, – одказую.

Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю – тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.
– А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. – пита в мене попадя.
– Не знаю, – кажу, – чому вони се не приїхали – ярмарок славний.
– Тільки усе дорого – правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?
– А хіба мене хто шукав? – питаю.
– Та місце єсть на дяка... Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! – каже на попа і на дочок. Усі за нею пішли.

Попадя усе до мене говорить та й говорить – така стала добра, хоч її до рани приклади, тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці.

Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори, і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці... Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались – де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу – у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо – і серце моє похолонуло»...

Попівни налітали на ті крамниці, як горобці на рясну вишню; попадя усе до дна перевертала, усім перебирала, крамарів Богом лякала і розв’язувала калитку важку з параф’янськими грошима – весільними, хрестинними ї похоронними. А ми з попом за ними услід, говорячи об тім, об сім, а більше ні об чім.

Пізненько вже повернулись додому, і мене попадя за собою привела у кімнату, попросила садитись. Сів я; сів проти мене піп; посідали гюпівни у рядок, як верби на великім шляху. Сидимо. Попадя пішла господарювати, каже, бо Господь гостя налучив приятного.

А приятний гість свої мислі має, дивиться на тих дівчат рум’яних, білих, як з сахару зліплених; дивиться на той двір, де нова комора стоїть, та бачить другеє: другий двір, де тепер по тихому тому двору чужі люди ходять, де чужі люди господарюють, де колись молода і кохана господиня походжала... куди вже дорога заросла і затратилась...

Знов шопадя увійшла. Наймичка за нею унесла вечерю.
– А ви якого краму собі придбали у ярмарку? – пита в мене попадя.
– А ніякого, добродійко, – кажу їй.
– І правда, для кого вам купувати? Ще не жонаті. Да що ж ви досі думаєте?
– Та ще, мабуть, не пора...
– А на дяка хочете стати? Без жінки дяком не будете!

Піп дивиться собі у бороду. Попівни почервоніли усі, як гарячі уголля.
– Та що – кажу, – я проживу собі й так, не дякувавши.
– Проживете! Та як проживете?! Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини, та й без совіту, і без помочі! З поміччю й ріки течуть!
– Або течуть, або в землю входять, – кажу їй.

Вона того не слухає, а править своє. Вечеря на столі – просить вечеряти. Посідали вечеряти.
– Наливай гостю наливочки! – каже попадя; піп став мені наливати. Шанування іде собою, а мова собою. В голові в мене забриніло вже, а на серці заскребли такі миші, що, здається, зроду ще так не скребли. Гірка пам’ять вчепилася в мене, як хороба в тіло, в кров, в жили. Я тільки головою мотаю.
– Одречітьєя ви од всякої недоброї думки, – говорить попадя. – Оженіться! Добре буде! Спокійно буде! Гарно буде!

Я хотів би і сам оджахнути останню пам’ятку по булому, остатню тугу по тому, що буде. Я глянув пильніш на чорнобрових попівен: чи нема такої, щоб мої мислі поняла собою? Усі, бачу, вони хороші, і одна в вічі мені дивиться. А тут попадя над ухом моїм усе верещить: «Пора люба, та пора мила, та спокій». Годі мутиться мені, справді! Прихилюся хоч до кохання, аби одпочити.
– А що, – кажу, – се ви так говорите, наче вже маєте для мене яку пару на прикметі?
– Чому ні? – одказує попадя – Ось у нас ціла грядка ягідок – вибирайте!

Та й показує на саму велику. Піп зараз встав і одкинув рукава назад, начебто мене в’язати зараз треба.
– Я б з сієї грядки обрав від правої руки, – кажу. Тільки що я вимовив ті слова, як вже коло мене вона опинилася, руки наші зложили, іконою поблагословили, звеліли поцілуватися, за стіл посадовили, рішили весілля одбути у неділю. Попадя й піп мене, як біса, хрестом захрестили навіки.

На весіллі я веселився собі, як на чужім. Не пусто було коло мене, гомін від отусюди несеться, мене поважають як молодого; тесть у мене з розумною бородою, теща – з жвавими руками, зовиці вбрались, аж сіяють, молода моя весело дивиться; попів, попадь в мене на весіллі, як сарани...

Не всі, голубе мій, в морі топляться – більше в калюжах. От вже я й жонатий, і дяком поставлений «на месте злачне, на воде спокойне». Хата гарная, жінка молодая, і хазяйливая, і швидкая. Аби празничок – у нас повно людей, і розмови, і вітання йде. Усе гаразд, усе добре, та біда та, що ніколи ніде такого нуду нема, як там, де його б не треба. Може собі чоловік усе збудувати, та не згораздить собі життя довільного силою! Я он думав, що наші любі гостеньки багато говорять, а вони помічати стали, що я усе мовчком сиджу... Тоді напасть приступила... уразилися на мене, почали обносити, осужати... Мені б то і байдуже: Далеко лежало, мало боліло, та жінка моя почала спершу скоса поглядати, а далі й добре гніватись стала. А як вже раз на сю стежку ступила, то й пішла дорогою. Добрі родичі за нею – усі на мене. А я проворний, як муха в окропі: хоч не вискочу, та кручусь… Що ж! бачили очі, що купували! Я свою дячиху взяв, знаючи тільки, що в неї чорні брови; вона за мене йшла, бо мати їй повеліла… І живемо, і хліб жуємо вкупі… постолом добро возимо. І дай Боже здоров’я нам чортзна-поки.

Одного разу сиджу я, бачу, мій дяк іде; устаю і радію йому, та бачу, він у дорогу убрався.
– Куди се Бог вас несе? – питаю його.
– А се, – каже, – піду та зобачу, чи не гірш там де інш.
– Що се! – кажу. – Чи ж правда? Чи надовго?
– Піду, шляху не буду міряти, а часу лічити не буду.

Та й пішов; з того дня його й не бачили в нас.
Дячиха перше дожидала, а далі й перестала дожидати, тільки досі гнівається на його: плещуть люди, що ніби найбільш за те, що він їй руки зв’язав, а тут вона в око впала якомусь підпанку…

Де той дяк дівся? Хто його знав? Земля велика, як блукати по степах та по лугах, по байраках та по гаях. А де дяк зупинився? Яким ділом живе? А може, вже його земля не носить? Може, вже силу, й кріпость, і чуйність ісходив? Може, сира земля його тіло скрила?