Інститутка. 1-ша частина

 

Т. Г. Шевченку
І
Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить - тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде - охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати.

 


За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже пані гніваючись, - не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, - не зараз вам умирати".
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по інших чуємо.
А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, - аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!.. Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, - крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, - у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, - і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!
Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо... Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути!
Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, - та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

II
Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: "Може, тобі того з'їсти? може, того спити?" Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, - не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.
- Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? - питає стара. - Ти мені не кажеш нічого.
- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
- Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
- От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!
- Голубочко моя!.. Звісно вже - чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені зараз сього не прописала?
- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
- Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?
- Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас - та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
- Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки - на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.
- Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французької мови і до музики добре і я бралась, - до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше - тільки морока... Учись та й забудь! І тим, що учать - нуда, і тим, що вчаться - біда. Багацько часу пропало марно!
- Так як же оце? Погано вчать?
- Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю?
- Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?
- Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!
- А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
- Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, - наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: "Серденько моє! Втіхо моя!" А панночка до неї ласиться та просить:
- Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!
- Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!

III
- Ходім лишень, голубко, - говорить стара пані, - я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
- Се ваша панночка, - промовляє до нас пані. - Цілуйте її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
- Боже мій! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: - Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.
- Чому? - каже стара. - Зуміють, серце. А ні, то навчимо.
- Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: - Ся буде мені!
- Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
- Ходім уже, бабуню; годі вже! - перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, - от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають...
- Треба ж, голубко, - каже стара, - її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
- Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та й говорять собі, наче про коней, абощо.
- Ой, Устечко! - журяться дівчата, - яково-то буде тобі, що вона така непривітна!
- А що ж, - кажу, - дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде - побачимо.
Та й собі задумалась.

IV
Увечері кличуть: "Іди до панночки - розбирати". Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
- Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на ліжко:
- Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? - питає.
- Ні, не вмію.
- Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають:
- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
- Дурна я, - кажу, - дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..

V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька.
- Дома я! - каже. - Дома! Усе мені вільно!
Цілує стару панію та раз у раз питає:
- Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
- Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
- Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому - весело буде, людно, музики, танці... Бабусенько мила, люба!
- Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплітає, то стрічками перев'є, то вквітчається...
- Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню вберуся?
- Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, і виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. Було, і к весіллю зовсім приберуться, і будинки поставляють кам'яні, і коней вороних позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й зітхне:
- Що, бабуню! Тільки говоримо... І досі ще нікого в нас не було!
- Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

VI
Та й справді перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочивку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, -так, як ті джмелі, гудуть. Обійшла либонь вона їх усіх, - кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім'янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, - а більше що?

VII
Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, - життя і господарство.
- Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
- Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара.
- Візьміть книжку почитайте.
- Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
- То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!
- Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чіпчик з стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості - вона напоготові, привітає їх.
Стара вже світом нудить, а панночка втішається:
- Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

VIII
Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться.
Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар, - засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси - не так! Знов розплітую та заплітаю, - знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, і геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, - дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь - дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, - аж їй у роті чорно.
- Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світу зжену!
А панночку вмовляє:
- Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
- А тобі, ледащице (знов свариться на мене), - а тобі буде!..
Та й не-знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, - так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впади коло мене плачучи:
- Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?

IX
Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, - усі на панщині, - лежу та все собі думаю:
"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітерець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. Опівдня сонячний промінь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька із своїми думками - як у світі жити! Рада, було - боже мій, як рада! - коли зашумить садок, стемніє світ і загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче... регіт і гоміц... у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; вітають мене; вприскають мене дощем Із себе; пнуться на вікно, аетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують:
Зійди, зійди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір'ячко!
Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні видзвонює.
Увечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом соняшним, і тяжкою працею; всі мовчать - хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха...
Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.
- Устино! Голубко!
- А що там у вас діється, сестрице? - спитаю її.
- Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!
-Про мене нічого?
- Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Х
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.
- Іди, иди, хутенько иди, Усте!
- Куди йти?
- До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, йди!
- Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!
- Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходім-бо, ходімо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозі стріла панночка.
- Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик і пані не задлялась прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тоді в нас карності щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) - панночка біжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - молодий вік ізгадала!

XI
Тільки і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привітна, люба - і що то? - не пізнати!.. А вже як ті паничі коло неї... Той поруч із нею шиється, а тон з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж між ними, мов тая перепеличка, звивається.
- Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дівчата... - Дознає неборак, почім ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась велико тими гостьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привіту собі; один одного зневажає, та й сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками (за очі) взивати. Аж так над осінь доля панноччина прийшла - і шарахнули вони усі од псі врозсип, себе самих соромлячися.

XII
Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, - і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що якийто вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, і уста рум'яні, і станом високий, - така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:
- Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, - нехай побачу, який!..
А стара, було, на те:
- Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велико диво - полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?
- Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють.
- Цур йому! Ще вв'яжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, - бодай ви виказились!
От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
лікаря та й лікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
- А коли ж ви нас одвідаєте? - питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?
- Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гості, як на ногах не підлітуючи. І поїхали, раденькі що дурненькі.

XIII
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
- Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря нема. "Дякує, - кажуть, -за ласку, та нема в його часу ані години: недужих у його багато, - лічить".
- І не силуйте його, - каже стара, - нехай лічить з богом!
Панночка тільки почервоніла і уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, - по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, - дожидає.
Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навідаюсь".
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лікар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... І що він собі думає!"
Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, - постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не б'ється, та нічого не врадить: "Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете - умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"
Стара й годі, тільки охає.

XIV
Спустіло панське подвір'я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: "Здорова була, дівчино! А що панночка?"
Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:
- Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
- Ох, боже ж мій! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
- Та хіба ж таки кращих за його нема? - не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
- Для мене немає у світі кращого, - нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, - не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю проклинає:
- Се господь мені лихо наслав, - каже, - і як тому лихові запобігти, не знаю.
Молодий став помічати, турбується:
- Що таке? Чого смутна?
- Та я не смутная...
- Скажи мені усю правдоньку, скажи! - просить, у руку її цілує.
- Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
- От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
- Бач, ти об мені й не думаєш! - одмовля йому. - А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бідують!"
Та й заплаче.
- Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
І почнуть отак обоє собі журитись.

XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються :
- Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?
- Вважайте самі, - одказує панночка всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
- Слухайте, - каже до його, - їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
- Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє. Або так. Хоче він води напитись, - вона:
- Не пийте, не пийте!
- Чому?
- Я не хочу! Не пийте!
- Та коли ж я хочу пити!
- А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли то й розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає - трохи не плаче.
Панночки приїжджі дивуються:
- Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, - вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:
- Це він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
- Дитино моя! В його хутір є!
- Справді? - покрикне панночка, зірвавшись з місця. - Де? Хто казав?
- Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
- Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, - нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, - хуторець вітають!

XVI
Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, - аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:
- Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:
- Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!
- Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
- Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
- Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!
- Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й сміється.
- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
- Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - і хазяйство переведеться, і впокою душі не матимеш. Панське око товар тучить, - недурно сказано.
- Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ одродили!
- То будь же в мене веселенька, - не плач...
- Не буду плакати, бабуню, не буду! Тільки що жених на поріг, панночка до його:
- Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:
- Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, - як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
- Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, - ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...
- Що ж? - питає панночка. - Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?
І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:
- Ти ж моя, - каже, - хазяєчка кохана!

XVII
Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує... Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці - смерть!
На весілля панів, паній понаїздило, - гуде у будинку, як у вулені. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Інша як побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очі заплющить: так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, - тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візника плечастий, усатий, у високій шапці. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візника той сидить, як виконаний з заліза, - не обернеться, не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.
- З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю; кланяються мені... Швидко-швиденько бігли коні, - тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо мною...

XIX
Хутко перебігли до міста; наче межи комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі, шершавіють.
Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав - пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се візника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матінко! Такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся - зубів у його незліченно, а білі ті зуби, білі, як сметана.
- А кого вам треба? - питаю його.
- Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходімо зо мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти, - думаю, - як його піти? Ще пані бучу зніме!
- Спасибі вам, - одказую, - я не хочу їсти.
Візника всміхнувся: "Як собі знаєш, дівчино!" - та й пішов.

XX
Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли панн. Пан тоді зирк на мене!
- А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обідала ти?
- Гей! - крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. - Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.
- Що це, що це? - жахнулась пані. - Ми її ждатимемо?
- А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й намерзлась добре!
- То що? Вони до цього звичені. Спізнимось; я боятимусь.
- Бігай, дівчино, та хутенько! - каже мені пан. - Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
- Час їхати!
- Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
- Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує!
- Сідай! - гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, - стоїть.
- Що ж? - питає пані. - Хутко? Тоді сердега сідає коло неї...
А хазяїн бородатий:
- Дівці а б єду не прикажете?
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.

XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Ідемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих.
- Спасибі, спасибі, - дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. - Привіз я вам панію молоду, - чи вподобаєте?
Сам сміється, радіє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А пані як гляне на його, - аж іскри із очей скакнули, на лиці міниться. Люди до неї - щоб то її по-своєму вітати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері - стриб! Люди так і шугнули од тих дверей, нічого панові и не одмовили.
Пан, неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять пани. Прислухаюсь - пані моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
- Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, - звіку б не казав!
- Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють! - викрикне наостатку.
- Серце моє! Люди добрі, прості...
- Я не хочу нічого знати, слухати, бачити! - задріботіла пані. - Ти мене з світу хочеш оце зігнати, чи що? - вигукує ридаючи.
- Годі, годі, любочко! Ще занедужаєш... о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй мені сей случай.
- Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог із тобою!
- Гріх тобі так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую - поцілувались.
- Гляди ж, - каже пані, - як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!
- Буду, серденько, буду!

ХХІІ
Проходила я по всіх кімнатах - нема нікогісінько. "Се чи не од нас повтікали?" - думаю собі. Вийшла на рундук, - ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дівчинонько!" - як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
- Стоїш сама тутенька, - знов озивається парубок, - мабуть, не знаєш, куди йти?
- Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися трохи. - Бувайте здорові!
Та швиденько в двері.
- Бувай здорова, серденько! - сказав мені услід.

XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зіллячко за образами:
- Що це таке?
- Се баба божничок уквітчала.
- Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькій.
- Добре,серденько.
Тоді вона його цілує:
- Голубе мій!
От, находились, наговорились.
- Що це, - каже пан, - що нікого нема? Куди се баба поділась?
- А бач, бач, - зацокотіла пані, - які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.
- Та не де дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
- Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько, баба прийде, - говорить панії, вмовляючи її.
-Та де вона була?
- Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
- А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
- Де була?
- Ось у цій кімнаті.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь і слухаю.

XXIV
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:
- А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
- Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
- Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, - не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
- Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурніше.
- Готова, паночку, - тихо і спокійненько одказує бабуся.
- Серце (до панії), може б ми повечеряли?
- Я не хочу вечеряти! - одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.
- То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.
- То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
- Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! -загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
- Добре, паночку!
Вклонилась і пішла собі.

XXV
Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. "Боже мій! - промовив до себе, - чого вона плаче?" І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпів - пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
- А вечеряти не хочу, - каже панові. - Я на твої слуги - не то що - і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі та й годі!

XXVI
Сиджу сама у дівочій; сумно, тиша така... Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, - думаю собі, - наші дівчата наживуться без моєї панії! Веселенько та любенько їм укупці... А мені - чужа сторона, і душі нема живої..."
Коли щось у віконце стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи - знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
- А хто се тут? - питаю.
- Я, дівчино-горличко!
- Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те віконце добуваєтесь!
- То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
- Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крізь подвійне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вікна. А він таки:
- Дівчино! Дівчино!
- Чого се ти попідвіконню вкопався, Прокопе? - загомонів хтось потиху. - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нікого нема!