Інститутка. 2-га частина

 

XXVII
Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж це бабуся.
- Здоровенька була, дівчино, - промовила до мене. - Просимо на вечерю, зозулько!
- Спасибі, бабусю!
- То й ходімо.
- Ось я панії спитаюся.
- Чого питатись, любко? То ж вечеря!
- Чи звелить іти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
- То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки підожду.
Пани сидять укупці любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввійшла, а пані:
- Чого сунешся?
- Пустіть, - кажу, - пані, мене повечеряти.
- Іди собі - вечеряй!

 

XXVIII
Пішла я за бабусею через двір у хату.
- Оце привела вам дівчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушниь.ом навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки, і зелені, й червоні, і жовті, наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще: і кужіль м'якого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою.
- Просимо до гурту! - привітали мене і вклонились.
- Може б, поруч зо мною така краля засідала, га? - каже Назар.
- Хіба ж ви тутечки найкращі, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.
- А то ж ні? - каже Назар. - Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
- Хіба поночі! - одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жіночка, - звали Катрею: білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять.
- Ну, ну! - каже їй Назар, - коли б оце не галушки, я б тобі одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
- Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

XXIX
Катря хоч і говорить, і жартує, а, здається, все чогось сумна і неспокійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
- А що, пташечко, - питає в мене бабуся, - при молодій панії давненько служиш?
- Яка вона гарна! - закинула молодичка.
- Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, - коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зітхнула важенько:
- Годі тобі, годі, Назаре!
- А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - він, мабуть, ізроду нікого не скривдив.
- Дай йому, боже, і пару таку! -промовила бабуся.
- Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
- Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.
- Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув Назар. - А тепер - до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Пані тобі в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
- Нехай мені та пані й не сниться! - одмовив парубок, сідаючи проти мене. - Де вона й вродилась така неприязна!
Тоді молодичка до мене:
- Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі...
Та й спинилась. Всі на мене дивляться пильно... І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то все б нічого, а при йому соромлюся та червонію, - трохи не заплачу.
- Дівчино! Лиха наша пані молода? - вимовить Катря.
- Недобра! - кажу їй.
- Господи милосердний! - крикнула. - Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! - кинулась до колиски, схилилась над дитиною: - Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побиває.
- Не такий чорт страшний, як намальований! - каже Назар. - Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді її дитину пані своїм оком пожерла.
- Годі, голубко! - вмовляє Катрю бабуся. - Чого нам дуже тривожитись? Хіба над нами нема господа милосердного?
Парубок ані пари з уст; тільки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX
Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною:
- На добраніч, дівчино!
- На добраніч вам! - одказала та й ускочила в сіни. Увійшла в дівочу, - серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю... що, як він вдивився в мене очима!.. І пані моя теж мені на думку навертається: ледве у двір ступила, вже всіх засмутила... І чого той парубок чіпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Місяць стоїть проти мене уповні...
Ой місяцю-місяченьку,
Не світи нікому!..
Пісня так і підмиває мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб він знову озвався під віконцем, чи щоб не приходив...

XXXI
Минає день, тиждень, місяць, і півроку збігло за водою. Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусіди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усім у неї вчитись!
Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсім, - ніщо з його. Опитувавсь він жінку вмовляти, та не така-то вона. Далі вже і наменути на сю річ боявся, - мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ві сили. Сказано: добрий пан - не б'є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять мені друга!"
- Не буде з його нічого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував,.. Якби таку жінку та мені - я б її у комашню втручив, - нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.
А що Катря сліз вилила, то де вже тії й сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає уголос.
І Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зо мною вже не пожартує.
- Оце ж бо які ви смутні! - кажу йому одного разу (се було ввечері, присмерком). - Чого ви такі смутнії?
А він мене за руку, - пригорнув і поцілував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII
Усі люди пов'яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, - бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
- Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. - Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, - хіба за ділом, - та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться.
Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. "І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!" - думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.
- Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю... Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
Посідали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: "Що це тобі? - каже. - Чого ее так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

XXXIII
Боже мій милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить пані на вечерю йти - Прокіп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвійзі, погорюємо обойко... Бо денної пори, хоч і стрінемось, - тільки зглянемось, словечка не перемовимо, розійдемось.
- На лихо ви покохались! - каже було Катря.
- З біса розумна ти, моя люба! - кепкує з неї Назар. - Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б і лапки полизала єси!
- Кохання в мене на умі!.. Мені й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю...
- Чого се ви дівчину сушите та лякаєте? - озветься бабуся. - Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

XXXIV
А пані куди далі, то все злісливша, усе лютіша: аби я трохи спізнилась, забарилась: "Де була?", та й стріне мене на панському порозі лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, - така собі веселенька, жартую, пустую!.. І коса заплетена дрібненько, і сорочка на мені біла, - нікому, було, й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні питва, ні до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, - не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала: а тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, обсій, - та ще пані гримає: "Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!"
Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, - до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" І такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
- Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? - кажу їй.
- Робитиму, робитиму, поки сили. (А очі в неї так і горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, - воно й переставилось.
І побивалася ж Катря, і мучилась, і раділа:
- Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, - лиха не знатиме моє ріднесеньке! - А далі й заголосить: - А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
Назар - ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усіх сумує.
По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:
- Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!
- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем із'їжте тепер! Дала ж їй себе знати пані!..
- Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
- Устино-серце! Зв'язала єси мені руки!..

XXXV
Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візнику.
Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, - скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, - і заліг там, аж зчорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.
- Се, певно, ти гроші сієш? - каже на пана. - Ой, боже мій, боже мій!
Пан на те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.
А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.
Пан дуже зажурився; а пані:
- Чого тобі смутитись не знать чим? Хіба ж ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була! І очі якісь страшні, і заговорить, то все не путнє...
- І справді, - вхопився пан за те слово, - не повно в неї ума було!
Навіжена та й навіжена... Нащо й краще! Порадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі...

XXXVI
Згодили якось москаля з міста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, то ляже на лаві та все свище, та свище, та свище, та раптом як співоне! - дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо; тільки, було, спитає: "Сьогодні бито? - та й додасть: - Іначий і не можна: на те служба!"
Назар уже не той став, уже й він якось поник, а все жартує:
- Коли б мені хоч один день хто послужив, довіку б згадував!
Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловік він хороший, так мене поважає! А він, було, як стоїть перед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпигь на неї: "Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося..." Такеньки усе чисто одбубонів і дожидає, що пані йому одкаже; сам тільки очима луп-луп!..
А пані йому раз по раз:
- Добре! Добре! Усе добре!.. Тільки ти гляди в мене, - не розледащій між моїми вовкодухами.
- Ніколи того не всмію, ваше високоблагородіе!,, Вклониться їй низько, вправо, вліво ногами човг! Та і з хати, та на лаву - і знов свище.
- Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви...
- Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось... На службі втеряв!.. Був у нас копитан... ух!
Та тільки ухнув.
- А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. І! Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
- Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! - гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. - Не така в мене вдача! - каже Прокіп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!
- А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. - Мандрівочка-рідна тіточка.
- Піймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Піймають - пропав!
Що там у кого було на серці, а всі засміялись.
- Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - інший побіжить, та й спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?.. Од якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку... '
Та все пани, та все дуки... - заспівав, як у дзвін ударив.

XXXVII
У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, - веліла дівчинку ту висікти: "Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!"

XXXVIII
Наша пані журилась і плакала за старою дуже.
- Вже тепереньки сама я в світі зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, - каже панові, - яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ - не псуй мені людей.
- Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотів він її розважити та й каже:
- Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.
- Кого ж ти просив? - перехопила його пані.
- Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.
- Боже мій! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
- Серденько, не плач! - благає пан, - серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кінець. Скажи тільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю.
- Полковника треба прохати, - от кого!
- Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!
-Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш: усе меііе журиш!
- Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався...
Та як заридає!
Пані до його:
- Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а він затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, насилу стишився.
- Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його.
- І сам не знаю, моя любо, - одказує пан, ніби всміхаючись, - так чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався.
А сам зітхнув.
- Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить пані.
- Ні, любиш.
- Люблю та ще й як!.. А вкупці не можна раз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!
Та й поцілувала його.
Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми.

XXXIX
Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що мені трошки вільніше, - вибігла до Прокопа, - стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.
- Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? - сміється.
А Прокіп йому:
- Пане, оддайте за мене дівчину!
- Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.
- А пані? - каже Прокіп.
Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:
- Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
- Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:
- Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
- Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, - нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде, як на трубі:
- До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? - питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.
Усі пани за ним підхопили:
- Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари...
Тоді вже й пані:
-Та нехай собі!
Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.
Дуже вона гнівалась на пана:
-Як ти мене підвів! - дорікає. - Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
- А тобі, - свариться на мене, - тобі буде!
"Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми побралися!" Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже - мій!

XL
Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:
- А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би - крізь землю пішов. А зійдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.
- Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
- А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.
- О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в бога - догани тобі та муки!.. А боронити - несила... Важко, Усте!
- Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.
- А може, й справді так,рибонько!
Та й усміхнеться і пожалує мене.
Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!

XLI
Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось...
Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, - сіла одпочити.
- От уже й літечко красне минулося! - промовила, - сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
- Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? - питає мене.
Я гляну - аж справді коло тину купка діток.
- А що, дітки? - питає бабуся, - Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.
- Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на їх бабуся.
Дітвора так і сипнула в гад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:
- А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, - тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає:
- Се, - каже, - я по яблучку діткам дала.
- Ти дала? Ти сміла? - заверещить пані(сама аж труситься). - Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!
- Я - злодійка!? - вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
- Більш красти не будеш! - кричить пані. - Я тебе давненько пристерігаю, - аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!
- Не крала я зроду-віку мого, пані, - одмовляе стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. - Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?
- Мовчи! - писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
- Злодійка! Злодійка! - картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.
- Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!
- Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; пані - до мене; мій чоловік - до панії.
- Спасибі, моя дитино, - промовляє до мене бабуся, - Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
- Годі, пані, годі! - гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. - Цього вже не буде! Годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:
- Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
- Ні, годі!
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
- Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук.
- От твої щирії душі! - ледве промовила пані. - Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? - скрикнула ще голосніш. - Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!
- Що се поробилось? - питає пан на всі сторони у великій тривозі.
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, - такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.
- Розбишака!
- Не підходьте, пане, не підходьте! - озвався мій понуро.
- Е, бачу, - каже пан, - тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях - скільки хотя!
Пані аж верещить-
- У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
- Візьміть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжіть йому руки!
Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще й всміхнувся. А Назар під той гук до мене:
- Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, - не знаю...

XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана. Довго думав мій чоловік, - далі каже:
- Устино! Сядь коло мене!
- Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! - говорю йому.
- А що я сподіяв? Будеш вільна, - от що! Будеш вільна, Устино!
- Воля, - кажу, - та без тебе! Так мені гірко стало!..
- Воля! - покрикне він, - воля!.. Та на волі і лихо і напасть - ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! Акріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його:
- Нехай вам мати божа допомагає, діти! - А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться...
Під'їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокіп мою руку:
- Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
- Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Біс біду перебуде: одна мине - десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.
Коли виводять мого чоловіка... Боже мій, світе мій! Серце в мене замерло; а він веселий, як на Великдень...

XLIII
Зосталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуду!
Зараз мого чоловіка приручили дядькові, москалеві істньому, ізучатись військової науки. Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
От ми йому кланяємось, а він нічого; тільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші:
- Вибачайте, дядьку, що мало: кріпак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув:
- Ходім!
- Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! - каже мені Прокіп. Та й пішли. Ходимо улицями і заулками, гуляємо собі, а він питає:
- А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Та й сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? Продати нічого. Я поїхала - нічого не взяла. Та й не великі скарби були там у мене: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені було тоді, щоб те забирати, а послі вже пані не оддала. От я й надумала собі: "Піду я поденно робити!" Порадились із Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
- Добре, - каже, - будуть гроші, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й підожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.

XLIV
Хазяйка наша була удовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід їх звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона сліз вилила: як, було, сидимо з чоловіком укупці та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що - ось ми молоденькі, ось ми і хороші - нівроку: жити б та жити та людей собою веселити... Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!
А вона його боялась дуже, що такий він: ані до його заговорити, ані його спитати.
- Що се за чоловік у світі! - каже, було, стара. - Який же він грізний та неласкавий - нехай бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:
- Чи добре натомилась, Усте?

XLV
От якось сидимо ввечері: москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі; коли у двері хтось - стук-стук; а далі: - Здорові були! - гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увійшов і стоїть перед нами, стелю підпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.
- Хазяйці і всім нехай бог помагає!
- Спасибі! Милості вашої просимо! - вітає його стара.
- Звідки се ти взявся, Назаре? - питає Прокіп. - От наче з землі вийшов!
- Я звідти, - каже, - звідки добрі люди мандрівки виглядають.
Дядько поворушивсь, - поглядає на двері.
- А чого се крутишся, пане москалю? Однії віри, - не цурайся.
Дядько все дивиться на вікна, на двері.
- Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не піймаєш. А лучче дай мені люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - питає нас. - Почому в місті молодиці моторні та гарні? - моргає на мене.
- А в вас там як? - питаю в його.
- Як?! На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
- Ох, мені лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. '
Дядько тільки вуса покрутнув.
- А стара? - питаю.
-Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там пані казала.
- Еге! Було за вас обох панові на горішки: "Через твій, - каже, - розпуск двох робітників утеряли! Хто ж дурнем зостався?" - се все пані; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав із-за пазухи пляшку горілки і поставив на столі.
- Вип'ємо, - каже, - по повній, бо наш вік недовгий!.. Бувайте здорові, в кого чорні брови!
А дядько:
- Що се, - каже, - за горілка? Лучче води напитись, як такої горілки!
- Коли хто схоче, то нап'ється й води, - озвавсь Назар.
- Горілочка, здається, добра, - каже хазяйка.
- Бодай тому шинкареві таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А проте випив іще, іще й іще. Вип'є і сплюне, налає і знов вип'є.
Стара дивується та головою хитає, а далі вже не стерпіла:
- Що ж ви так її гудите?
- Не твоє діло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелів п'ємо всяку.
- Та на здоров'ячко ж!
- Знайте нашу московську добрість! - додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблід на лиці й на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком та й каже:
- Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці... Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували - і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, - вік звікуєш під палкою... Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привіту, без совіту, - на всіх розкошах!
А стара тоді до його:
- А де ж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі?
- З кантоністів! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю.
- А матуся ваша?
- Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
- Отакеньки і я тепер безрідна! - каже хазяйка хлипаючи.
- Іще й вона між люди! - гукнув москаль. - Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа... Степовик! -мовляв (до Назара)... - Так, брате! Мене з стенів узято... Ну, і славні, мабуть, тії степи були!.. Дай, бабо, горілки! Вип'ємо до дна, бо на дні молодії дні!
А в самого сльози котяться-котяться. І сміється він разом, і горілку п'є... Далі вже як упав па лаву, так і заснув.
- Ну, по сій же мові та будьмо здорові! - каже Назар. - Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі грошенят крихту: п'ять карбованців. Поживай здоров!
- Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути.
- Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші - братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на півроку; з собаками не піймають.
Та й пішов, попрощавшись. Тільки його й бачили.

XLVI
Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, - нікого не боюся; робитиму чи ні, - ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.
Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход!
- Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, - будемо вільні.
- Так, так! - кажу, - так, мін голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвір'ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
- Чого ти плачеш, моя голубко? - питає мене стиха.
- Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!
- Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино.
- Та до смерті терпітимете?
- І терпітиму, пташко.
Поблагословила вона пас, як дітей рідних, обділила, чим ма.'іп. Попрощалися ми, пішли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша;
скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє проміняєте сонечко...

XLVII
Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
- Не суши себе слізьми, серденько! - приказував. - Я вернусь... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров'ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, - зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки - і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв'язані руки мої. "Це лихо дочасне, не вічне!" - думаю.
То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, мати божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь - байдуже мені, що й є ті пани у світі!