Три долі. 2-га частина

 

VI
Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, - сидів такий, не гадки, як і вчора.
Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.
Довгенько у хаті тихо було...
- Голубе мій! - заговорила мати: - нашу Катрю хочуть сватати...
- А що ж! Нехай сватають, хто хоче, - з того догани нема!
- Се молодий Чайченко хоче сватати... Яка твоя вгода?
- Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх:
"Катре! Катре! Усе пропаде!.."
Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.
- Дитина дуже парубка вподобала, - просить мати: - нехай же вона в нас щаслива буде!
- Не на те я дочку викохав, - гримнув батько, - щоб я її первому пройдисвіту мав оддати, який там їй в око впаде!
- Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.
- За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі чужому.
- Знали б люди... чулись би непокори на їх, а то усі шанують... Ти сам перве з ними заходив...
- Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх ніколи...
- Велику ласку мені зроби, послухай!
- Годі!..
Катря як скричить, зарветься до хати, - я її за поперек вхопила, у сіни назад одкинула...

 


- Що таке? - пита батько з хати, біжить мати...
- Се ми йдемо в берег по воду, - одкажу голосно. Та відра на коромисел, та Катрю обіручки за собою...
- Не журись, - вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться - він же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
- Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи ізлякалася:
- Та бо'? із тобою, Катре, - кажу, - обміркуйся гаразд!
Облилася вона слізьми дрібними.
- Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бігаймо у великий гай, - він сьогодні у гаї дерево рубає.
- Бігаймо, - кажу, - утрися, не плач!
Вона тоді зараз обітерла очиці, і побігли ми до гаю, приховавши відра свої понад ровом у бур'янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливій людині на добру годину ходп, а ми перебігли не зупиняючись. Чуємо вже - сокира цюкає і голос вітер до нас зносить - пісні хтось співає.
- Се він, - впізнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидві заразом, ще оддалік... Вже тоді вісень ішла; лист червонів, жовтів, в'янув і обсипавсь, і котючий вітер низався поміж деревом безлистим.
Голосно і просторо стало округи, у свіжім гаю пахущім... Бачимо його, а він нас ще не бачить - співає. Катря припинилася.
- Що він таке співає? - спиталася, вжахнувшися співу того: - що він співає?
- Послухаймо, - кажу, - то й почуємо... Ходім ближче.
- Цить! Постривай! - шепоче мені.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев'я і пеньки свіжі; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав, - задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.
Отака була його пісня:
Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, - і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші - та до інших серце вже не приляже, до нікого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
- Яких се ти пісень співаєш? - покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.
Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, - знов пустив і знов сокиру підняв.
- Спасибі, - каже, - спасибі, що прийшла, а я не сподівався...
- Боже милий! Якої ж смутної ти співав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я - друга?
Він так ніби трохи ізмішався...
- Лучче, - одмовляється, - лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, - вона усе своє горе забула...
- Ні, - каже, - я знаю, що ти мене вірно любиш, а я тільки пожартувала, - збач мені те... Та й знову перескоком:
- А нащо такої смутної співав? Проти чого співав такої?
Тоді вже я з-за куща озвалась:
- Чи забула, - кажу, - голубонько-гуркотливочко, чого бігла сюди?
- Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
- Що ти кажеш? - пита її Чайченко, вклонившись мені. Усі ми посідали на прикорню.
- Батько за тебе дати мене не хоче!
- Має другого зятя до руки?.. Кого се? - пита він, та чудно мені те, що пита він ні весело, ні журно, наче за хлібсіль подяку складає.
- Когось там думає на моє безголов'я! - говорить Катря, заплакавши.
- Вже зять нарекований! - каже тоді Чайченко. - От воно що! Кращого знайшли! Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать...
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався... уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули... Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устає...
- А тобі ж як? Ти що думаєш? - пита Катрі.
- Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? - одкаже вона.
- Та хто вас зна, хто й розбере! - промовив Чайченко гірко: - покохаєте вранці, забудете ввечері!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Він тоді узяв її за руку.
- Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
- Як? Без тебе? Хіба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
- Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!.. Прощай, дівчино! Бувай здорова й щаслива!
- Та що се ви, - говорю я, - та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобігти? Може, ще й ні за що буде на долю нарікати. Сідайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посідали; він сумно дививсь, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася.
От і стали ми радитись.
- Не треба батькові докучати слізьми, - кажу. - Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
- Я батькові до ніг упаду, - нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. - Як не віддасть мене батько за тебе, я вмру!
-Ти й до ніг зажди упадати, - мовлю їй, - і вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, - кажу, - не займай батька, нехай він сам трохи вгамується.
- Та яково ж отакечки й не знати - чи мені жити у світі, чи лежати у домовині? Ой лихо моє! Лихо моє!
- А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надійсь та сподівайся, - виводжу Катрі.
- Або ще й сподіванку покинь та живи собі так, як без неї живеться! - додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втішити...
- Розумний не стратить надії, - я йому: - треба сподіватись, живши...
- Поки не зрадять, - знов мостить він. А Катря тоді до його пригорнулася.
- О, - каже, - отсе я тебе зраджу?
Аж і він на таке любе словечко всміхнувсь.
- А нам пора додому, - нагадую, - щоб часом не нажити нам собі лишенька!
- Іди, Химо, голубочко! - говорить Катря. - Я ось тільки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку... Я пішла... Що й казати! Я ще під гаєм чималу годинку тривала тих двох слів... Та вже добре й те мені, що вона прийшла трошки спокійніша і веселішая.
Допали криниці та боржій, сповнивши відра, додому побрались. Нас перестрів батько.
- А до якої се криниці ходили? - спитав.
- Ми ще й прогулялися собі трохи, - одказую йому. Він подививсь мені в вічі й подививсь на дочку... А в дочки сльози хвилюють...
- Батенько! - промовила.
І пішов собі, наче він не завважив і не чув слова її благащого...
VII
Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія...
- Як, - каже, - як! Та чи ж ти не рідна мати своїй дитині? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я - мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби.
Та аж тоді вона посварилась з нашою матір'ю і довго до нас не ходила.
А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, - надія, бач, така: його там побачить.
Сії осені і батько наш на всіх весіллях гуляв... Помічаю я, що Чайченко став більше до Катрі припадати: то було поперід вона його шука-шука, поки-то він уявиться, а то вже сам він ії очима назорить між дівчатами і вмисне тоді до неї горнеться, як старий батько тут буде, - як би його волю мав нехтувати.
"Голубе, голубе! - думаю, - сього тобі не перетенетити так, - шкода й заходу!.."
Ну, батько нічого собі, - тільки дивиться - не на Чайченка, а через його голову, згори...
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов ті голубки сиві, що бачать, як їх гніздечко розношають...
На одному весіллі Чайченко вже надто всміливсь: од Катрі мало що і одступає... Мати вже у такій тривозі була, що забула й молодих привітати.
Перш усіх гостей наш батько побравсь додому і нам звелів сходить; а ще саме гуляння; самі танці... пішли ми додому; пішла Катря плачучи.
- Не плач, Катре! Що поможеться? - вмовляю.
- То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Він мене любить, і я його любитиму, поки мого життя... нехай батько знає! Хоч горюю, - я щаслива - нехай і те знае!
- Катре! Краще буде, як батька не гнівити; лучче, коли б Яків тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться... Уважай, яка мати смутна, та й у якій вона тривозі... Не горнись ти вже так до його - і дівчата сміятимуться з тебе.
- Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!
- А як батько образився, - як не пустить більш по весіллях ходити - де тоді Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає...
Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими.
- А таки я щаслива, - промовила. - їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі. Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне... Приходимо. Зирк-зирк по хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках - бігма Чайченка.
- Ще рано, ще він прийде! - каже Катря. Ждемо та дожидаємо - нема. Вже пізно уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила - сіла вона собі оддалік. Наша мати сама до неї добралась - сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся, -дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається та й каже:
- Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
- Чому він не прийшов? Чому? - вимовила Катря сама, матері не дожидаючи - своєї, - чужої не соромлячись,
- Катре! - дорікнула мати. - Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
- Чому не прийшов? Чому його нема?
- Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені - буде... : а нема!.. Мабуть, притичина яка... я його поспитаю... я тобі скажу...
Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється - що 'тсе таке?
Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, - якісь воли на спродаж находяться... того він і не прийшов, мабуть.
Невзабарі вона похватилась додому і пішла.
Ми ще було по весіллях, а Чайченка - як пійма поняла - нема, ніде не буває. Мати його ходить, і - то вона скаже, що він нездужає, то скаже - дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
- Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, і горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
- Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі - батько не гнівиться, - а там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.
- Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, - благала Катря, - нехай він хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
- Зажди, зажди, не можна! - одмагалася Чайчиха.
- Зажди, зажди, не можна, - просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха - сподівається добра іще...
Одного дня увійшов старий у хату веселий:
-Чи не буде снігу, - каже, - там такі білі хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмілилась:
- А що, мій голубе, - вимовляє любенько, - що ти бачив? Що чув?
- А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів - схопився; хто стояв - у куточок горнувсь...
- А хто ж сватає? Кого нам господь носила? - питає мати, ледве голос зводячи. Катря біло збіліла.
- А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей почастує.
- Що з тих кубків, як повні сліз! - мовить мати.
- Гм! - Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала - ховала.
- Я собі б кращого зятя сам не шукав, - знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усі думки приплакали: "Що його робити і що його чинити!"
Катря аж білі руки ламле...
Як на ту ж пеню - і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому поради дати, нікому розважити... А того любого як запав слід, то й запав...
Мати почали були Катрю умовляти:
- Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!
- І ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. - побивається Катря...
- Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, - кожне одбува... Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається...
- Він одцурається? Може, і я його занедбаю! - Та й засміялася... Хотіла я їй тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко мені її стало... І мати за се більш нічого не змовила, - зітхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батькові!" - "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тією межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
- Ходім, - кажу Катрі, - ходім до Марусі, що нам, що старі посварились - ми того не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.
Маруся сидить - шиє; удови не було дома.
- Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу розділити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
- Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся.
- Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч і батька й матір то я для його покинула б - не пожаліла... Що мені тсе? Нехай скаже - я за їм на край світу піду! Піду та й не оглянусь разу! Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, - мені нехай життя із ним вкупі!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
- Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
- Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покірлива?..
- Голубко моя! Сестрице! - обіймає її Катря ридаючи. - Ти мене не судиш?
- За що? - стиха питає Маруся. - А ти ж його любиш?
- Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
- Я б не покинула.
Я все чую, та віри не йму.
- Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула?
- А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася - тільки того, кого любила...
- Ти моє серце розвеселила, Марусечко! - дякує Катря. - Дуже вже мені було важко... хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали... Спасибі тобі, Марусенько, галонько!
Маруся їй осміхнулася.
- Ні за віщо дякувати, - згомоніла: - я правду свою тобі кажу.
VIII
У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а батько говорить:
- Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
- Катренько! - кажу їй тихо, - роздумайся добре! - Вона мов і не чує. Уступила до хати біла, а сміла, необорная - хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і грізно...
- Я парубку ганьби не даю і піти не піду! - одказала, Катря чисто, як виспівала.
Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати... Ми не ворухнемось; Катря стоїть... Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати...
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде - не оглянеться; хто озветься - не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. І матері його не видно... Вже Катря сама до їх бігти заривалася - дак мати впиняла.
- Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
- Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте... Тільки пустіть до ного!..
- Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!.. Не годиться!
- Я втечу од вас! - озивається Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолію!..
- А він же як? - інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. - А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки - ти не помисляєш... Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
- Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле - я піду... Чому ж бо він не йде і досі! Хіба він мене покине?
- Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди... Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно... Перекажи через мене: я хоч і сходжу до їх.
- Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
- Піду. Говори, - що сказати?
- Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину!
- І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати...
- Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов мене одвідати... батько не знатиме... а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не буде...
- Нащо таке казати, Катре? - знов їй Маруся. - Хіба ж йому й так не важко?
- Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся...
Того ж таки дня Маруся каже:
- Піду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила... Вже як Маруся виходила, убравшись, - вона запитала:
- Чого се ти у Любчики?
- Піду, мамо, прогуляюся.
- Іди, доню. - Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала - коли прийде; перейняли ми її ще на дорозі.
- А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
- Треба тобі, Катре, ще потривати... - каже Маруся.
- Вже несила моя тривати! Так він не прийде? Пощо ж і ходила? Чому він не прийде? Що казав?
- Дуже він печаловитий щось, - говорить Маруся.
-Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мій! - Сама так слізьми й розлилася.
- Я піду до його сама, - піду - хоч нехай мене потім киву замучать, - я піду!
- Він велів, щоб ти не приходила...
- Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хіба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть мені за плечима по ому?
- Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вірно, то послухаєш.
- Авжеж я його послухаю!..
І довго вона по тому слові своєму плакала - сидячи край дороги.
Тільки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очі спустить, то щось у думці має собі... Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї.
- Марусе! - кажу, - щось мені той Чайченко не певен!
- Як то? - питає.
- Не любить він Катрі щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
- Та я не знаю, Химо! - одкаже мені, роздумуючись.
- А я дак знаю, що ти Катрі розказала не все. Аже не все?
- Ні, не все.
- Кажи ж мені усе.
- Та нічого, Химо! Я що там чула, од Катрі не потаїла, й се, бач, в мене мої думки...
- Дарма! Розкажи тії думки свої!
- От, прийшла я туди, - розказує, - мене стріла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла - вона заплакала сильне... Нічого й не одмовляла вона на мої слова, тільки усе плакала... Уступив і він у хату... Десь він, Химо, сам у великих мислях, у скорботі... Так змарнів на виду... Я говорю, що мене Катря присилає - і здалося мені, - чи то так, може, здалося, - що він, почувши, не обрадів... Не каже мені свого слова, не пита мене... Тоді вже я сама усе переказала, і що Катря хотіла сама до його прийти; а він зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажіть їй, будь ласка, - нехай вона не приходить!" - Вклонився мені та й з хати пішов...
- А стара? - питаю.
- Постояла я трохи та й беруся йти додому; тоді вона мені, плачучи, заговорила: "Дівчино-ластівко! - каже, - велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас ізглянеться... перекажи 'тсе Катрі - щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде..." Та я й пішла...
- Що 'тсе там у їх - тайності? Щось непевно... Чи не довести сього Катрі?
- Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самі гаразд, - каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрі; нехай же й вона відає. Колись-таки ся правда справдиться, - лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годі! А чи пойме ж віри вона мені? Та й чим мені довести? І як тоді вона прийме?.. Якби на мене, то правда гіркая краще кривди солодкої, - воно й здоровіш до того, - та не всі ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собі... Ні, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сиділа собі тихо.
- Катре! - кажу їй. - Чи ти знаєш певно, що Яків тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу - осміхнулась.
- А що, - кажу-таки, - як він тебе та покине?
Вона ще веселіш до мене засміялась.
- Ти ще нічого не розумієш! - промовила.
- Може, розумію краще, ніж ти, - говорю їй, - збоку усе вбачається видніше!
Зводжу на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі, що вимагають щирості, не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних!.. Усе світове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, - та шкода мого розуму клопітного! Як хто кого любить, то любивий - і найкращий у світі, і все вже добро від його. Не думки нам, що робить він, як і інші люди, - не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то мені Катря одмовляла, що їй розкажу - яку зраду - вона й одмовить: я б і зроду такого не кохала парубка!
- А чому твій Яків сам не йде і не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навідається?
- Се він знає; він мені скаже.
Я вже тоді і доводити їй, і говорити годі. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речі так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, - і з мене ще вона сміється: нічого не розумієш!
У хаті у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться... Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.
- Матусю! Годі вам плакати! Або ви Катрі не потурайте, або не плачте вже!
- Вам, скорим отаким, лучче у світі, - одкаже смутно, - ви собі як вже покладете - "так буде!" - та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що мені перш діяти: не гарно Катрі потурати, та жалко і впинять - як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут і краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловік скипається проти мене, - вже й на очі не хоче приймати...
Окрім Шеляха, ніхто ще Катрі не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дівчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жінку, мов тую крамарку багату, - там-то намиста дорогого, тамто дукачів; а сама жінка маненька, коротесенька, та аж пихче під тими убраннями, - а він усе її мимо наших вікон у свято проводить - сам у такій шапці, як решето, у поясі шовковому, червоному, що аж очі в себе бере. Іде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я його добре не бачу?" - таким, було, поглядом поглядає.
Пізно під вісень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здорові!" промовив усім нам за гурт та й пішов... Ми за їм ідемо проводити його за слободу. Стали мати гірко плакати, - він трохи зупинивсь і говорить:
- Ви собі робіть як знаєте; кохайтеся, коли вхітні, - а я на своєму слові стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здорові! - Підняв проти нас шапку та й пішов дорогою, - а ми услід його дивимось, стоїмо, як холодом прибиті.
- Катре! Катре! Дитино моя! - вимовила мати: - в яку се годину ти закохалася! Господи світе! Пішов, ледве попрощався - коли се бувало? - Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а він усе далі та й за гору зайшов, тільки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"
Ще дослухалися - стояли, та вже тихо - додому тоді повертали:
- Катре! - питає мати. - Чого задумалася?
- Я хочу Якова бачити!
- Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
- Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала і на все, що її прохала мати, і зупиняла, і жалувала - на все вона одмовляла:
"Я хочу Якова бачити!"
IX
- Катре! - говорить мати, - нехай я лучче сама піду туди, - сама за все розвідаю...
- Ні, мамо, ні! Чи таки ви самі не бачите, що мені не до жданків, не до обітниць... Не збороняйте мені, мамо! Я не послухаю вас... я нещаслива - я на все піду...
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радість божевільна: усе вона позгадувала і балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхідчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весіллі; пригадала знайомих дівчат любчівських і парубків, усі жарти і вигадки веселі наші, - от нібито вона була десь у тісній земній неволі, та се визволилася, і знов йметься їй на життя веселе і любе, і забігає вона вже думками поманливими...
Уступили ми сперву до своєї родички; зраділи нам, приймають. В хаті у їх усе так, як і було, тихо та сумирно. Чоловік Її привітний, сама весела та спокійна. Він же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осінь була, доброї і зими сподіваються... Здоровий величенний кіт мурий, на сонці потягаючись, мрукає - з свого доброго талану; воли високорогі половії дивляться з загороди у двір поважно; білії гуси поспішаються на воду з гори; а чорнорябі каченята, крякаючи, у двір садком беруться; кури різнопері по всьому дворищу розбрелися, а півні невгомонні кукурікають, місто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добіляються полотна, розстелені по землі, і нитки розвішані по дереві; сушаться на сонці грушки й яблука на тичках тоненьких; у городі гурки, на насіння зоставлені, жовтіють та гарбузи...
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
- Та я хочу ще Чайчиху навідати, - каже мати.
- Її ж дома немає.
- Де ж вона? - спитали ми усі, а Катря голосніш од усіх.
- А поїхала у Хмелинці ще позавчора, до сина.
- А син чого там?
- Хто його знає! Він же давненько все тиняється десь... Наші люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се і мати доїхала туди до його; вони ж самі з Хмелинців, в їх там якісь родичі...
І хати білі, й хазяї милі - немов пилом припали по тій новинці для нас... Слухаємо, як вони розказують та хваляться і життям і людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкі речі безнапасного щасниці, при своїй лихій годині? Се як тяжко недужому припадають пахощі весняні, що й хороше дочувати їх, і томлять на умір...
Пішли ми собі додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин і подивилась у тихий та пустий двір, бліда сама як хустка.
- Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тільки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловік возом їде, воли поганяє - зараз Іди впізнали Михайла Іваненка: як його не пізнати? Дуже був білявий волосом, а засмалений вітром, опалений сонцем - то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похіпливий, жвавий... Сей Іваненко напропале закохався у ярмарках, у куплі та в продажі: чи засівав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом він було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свіжа копійка!" Жінка його горювала за ним: як одружився, то він вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жінка жаліється людям: "Які хаточки були придбані, які славні - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, літ моїх яе вважує!" А як він дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися - не можна із ним сварку зачепити. Він їй привезе і очіпок, і сережки, і хустку завсіди; він свою куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жінкою приміниться, такого їй новинок нарозказує, - а була жінка цікава з цікавих, - що вона його слухає та й заслухається, - та тоді туман спаде, як вже він знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
- Звідки бог несе? - пита мати Іваненка...
- З якого ярмарку? - кажу.
Катря іде попереду, не слуха, тільки вклонилась Іваненкові, маючи звичай.
- А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедівці; у Хмелинцях був...
- Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от і Чайчиха туди поїхала, - не бачили її?
- Де то вже не бачив? Ходить і вона по ярмарку, мов гроші загубила.
- Чого ж ее так? Там же вони з сином?
- А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселіє, що загублене знайшла.
- Яка удова?
- Хороша, молода, свіжа... От коли б таких та спродувати чи купляти, - були б торги, кажу вам...
- Чи не знаєте, як вона на ім'я прозивається?
- Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звідки взялося? Вона Терничихою прозивається.
- Чи ж Чайченко її сватати хоче?
- Там їх, зальотчиків, біля неї такого, що за день не перевішаєш; хто сватає, а хто візьме - се то вже вона знає.
- Бувайте здорові!
- Щасти боже!
Катря нічого того не чула...
- Боже мій, боже великий! - промовляла мати з жалем, ідучи дорогою. - Боже мій добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завістити про те, що чули, та, порівнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись" та просить "забудь!".
- Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Іваненка.
- Годі! Годі вже! - тільки одмовляє.
Як у хату увійшла, припала на лаві, схилившись на покутнє віконечко, - дивиться та думає; а там як звелася - бліда, бліда!
- Що тобі, Катренько, що тобі?
- Нічого! Я подумала: що якби тому правда була, що він іншу покохав... я тільки подумала, я віри не йму... і не йнятиму...
На другий день вона таки знов пішла у Любчики; була і на третій. Що мати говорила, сварилася - не слухала... усе вона собі думала і частенько на виду блідла...
На завтрий день вона знов у Любчики і на позавтрий - щодня йде. Коли було я за нею піду собі - вона мене і не завважить наче; а заговорю до неї, "годі, годі!" - перехопить мене... у Любчики увійде (я вже було усе веду її попід городами, як із нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на двері позачинювані, на втихлий двір, постоїть та й додому вертається...
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усі ми такеньки до неї й кинулися..
Сіла стара на лавці, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь - змарніла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
- Та не так-то добре, - одказує мати, - як би серденько моє жадало!
- А що старий каже про діток наших? Чи він коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло неї сиділа та трепеталась, при цім слові як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:
- Де він? Де Яків? - вимовила.
Стара її жалує, - говорить, що він хутко буде до неї, що здоровий... Мати взяла Катрю за руки, я дала водиці...
- Коли буде він, скажіть мені! - просить стару Катря.
- Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твій...
- Нема батька!
- То раненько прийде.
- Завтра раненько! - промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.
- А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже він?
Тоді їй мати усе й розказали... Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
- Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
- Годі! Що се ви!
- Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.
- Як пороблено? Хто йому поробив?
- А та ж удова, те моє лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. - Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина... Слухайте ж усього горя мого!
- Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна... Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така - що й летючі слова хапає... така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна... Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок - ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його...
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:
- Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів... А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що,-сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі... Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів - я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню - йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається... Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив... Дала вона якесь дання йому, - якісь чари зачарувала...
Я, моя матінко, ріки сліз вилила - благала: сину, оженися, - коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не сміється. Довго він мене не слухав, - а далі сам схаменувся. Була у нас дівчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватів - дівчина не хоче... Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподіяно так було: з другим парубком дівчина повінчалася... А тая безбожниця йому, під вікном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні!" І з реготом пішла собі - у долоні плеще; а він за нею услід біжить, як дитина, а він, як дитина, плаче... Вона побралася із тим своїм багачем, поїхала із ним, та хутко з його родичами усіма посварилася, з людьми поневірялася - не схотіла жити там: вмовила чоловіка у Хмелинцях хату купити і знов у Хмелинці вкинулася... Тоді вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів. Люди вже стали хитати на його головою... Я усе спродала своє, і селитьбу, і товар, який був, та в Любчики ми перебралися від неї... І бог мені допомагав: Яків одужав, став неначе трохи забувати, на вечорниці став ходити, - колись він у мене між усіма парубками так і сяяв! От він вашу дочку вподобав... Я вже долі йому сподівалася, - сподівалася, що старий ваш таки змилується - коли Яків: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" І прочула я, що в неї чоловік вмер: де вже з нею на світі задляється! Несподівана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав... Він і поїхав... Я за ним; прохала, ночі не всипляла, дні не вгавала - він не слухає, він для неї і матір стару, і самого себе забуває... Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене і мій Яків поміж іншими... Я вже хотіла додому та до вас, усе лихо сказати, - коли Яків до мене прийшов та й впав на лаві... Що таке?.. А се вчора ізнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тоді Якову говорити, вмовляти - і він слухав мене... Думали - як вашого старого вблагаємо, так і весілля буде... Та, мабуть, вже подія така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бідолаці!
І стала Чайчиха плакати сильне, і мати плаче. Катря швидко із хати вийшла; я - за Катрею...
- Катре! Катре! - кличу, - не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: -Та куди ж ідеш, Катре?
- Не знаю... куди-небудь дальш від хати... Так от чого він такої пісні співав! От чого він смутував! Він не мене любив - її.
- То було, та вже тепер пройшло - і ти не думай... Добре, що обміркувався він, - збач йому: нема того древа, щоб птиця не сідала!
- Боже мій, боже! Він мене не любив і не любить!
- Бодай тебе, Катре! Хіба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, - нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить...
Вона озирнеться на мене, - як схопить мене за руку:
- Ти мені не згадуй його на ім'я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревні її слова перехопили... Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала! Мене не слухала - не чула...
Там утерла сльози і знов швидко завернулася до хати. У хаті мати з Чайчихою горюють удвійзі.
- Я не піду за вашого сина, - промовила голосно Катря.
- Як? Що? - питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постаті. Злякалася й мати.
- Не піду за вашого сина, - ще голосніш говорить Катря, - не хочу. Хоть і батько даватиме - не піду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слізьми вливалася.
- Чари, - каже, - чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довіку!"
Усі плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тільки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тільки сказала: "така вже доля!", - ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж іздригнулася) та й пішла собі додому горюючи.
Катря за нею услід подивилася. Сіла на лаві й дивилася по хаті, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала - та недобре ще обміркувалася.
- І добре, доню, - озвалася до неї мати, - батьку покорилася... перейде туга, знайдеш собі до пари... - та й хотіла її пожалувати...
Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає - у нас в хаті ридання голосне, та гірке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тиші ночній зітхне мати або я ворухнусь - усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузі сили - і тужить вона знову, і ридає, і побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усі тихо собі у смутку. Ніхто не порається, не робить нічого. Так і сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
- Ну, кажіть мені, що ви казатимете, - кажіть, чи не мерлі вставатимуть? - Та одхиляючи нас від себе, та не слухаючи нас, нарікати стане, жалкуватися: - Коли б же хоч попрощатись прийшов - коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та мені з-за його плеча удовине личко красовите движітиме... мені їх любі слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого він смутував! А я, щоб ви знали, я його ще більш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж мені!..
- А чим він винен, що перше любив? - вимовила Маруся.
- Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
- Коли ти його вірно любиш... - щось почала знов Маруся...
- Чи ж я не любила вірно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер мені що? Лучче б я його поховала!