Три долі. 3-тя частина

 

XI
Час збігав; туга якось потроху втихла - та на усе розляглася. Пішлися тоді Катрі оті ранки довгі, а ті вечори ще довшії, ті дні, ніяк не перебутні, - що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе ніколи.
Уночі вона мало спала; устане - ні об чім не дбає; сяде коло вікна, ізложить руки, сидить та в віконце дивиться. Такеньки тижні сходили, що вона, живуща, була наче мертва. І ми ходимо - наче що в хаті вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживіє, - такими ревними, гіркими сльозами обіллється! І тужить, і ридає, і б'ється до втоми... - і знов стихне, і знов наче ніщо їй не доходить дожива. Хотіла з нею мати говорити, хотіла питати, - просить: "не говоріть нічого і не питайте нічого". Ні зо мною, ані з Марусею розмови не хоче; часом ніби з нас сміється.

 


Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собі. Вона тільки судила та сварилась, що мати кориться чоловіку, що з того усе лихо встає, - та більш вона доводила того гнівом своїм, аніж словами. Діждали ми батька з дороги. Повернувся він такий, який пішов - неласкавий. Осмалений сонцем та обвітрений, здававсь він ще похмурніший, ніж був. Повернувся додому увечері; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грізний почувся. Ми кинулися, я і мати, йому назустріч, кличемо Катрю за собою: "іди батька стрічати". Він у двір уступив, нас минаючи, тільки мовчки вклонився, - ми так і стоїмо; він опорядив усе, - тоді у хату, сів на лаві оддалік од усіх. Мати вечеряти просила - він кивнув головою, що добре, і вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тільки одного разу його очі бистрі споглянули на Катрю пильно, - начеб осмалене обличчя побіліло трохи, а він нікому не сказав нічого.
А Катря стоїть коло стіни, сама як стіна біла, - бачу - зомліває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
- Втомився я, - каже батько.
- На добраніч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у світлицю. Вона сіла і трусилася уся.
- Що тобі, Катре? - питаю. - Чи ти батька ізлякалася?
- Ні, ні... я тільки спогадала... як тоді благала я батька, як нарікала!.. тоді в мене було щастя... тепер вже ні об чім мені просити дома, нічого сподіватись з сторони... Нема в мене нічого, - я сама нещаслива!
- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годі! - вговоряю її.
- Втиши ж ти перш моє серце! - одмовила ридаючи. Ніч ішла в тузі та в жалю.
- Темна ніч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! - А стала зоря розсвітати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночі - боже милий!
Мати тим тільки свою журбу тішить, що сеє безталання Катрине буде батькові вгодне; хутко й поспішилася сказати йому:
- Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
- Повісти, як усе було, - не вмини нічого! - велить. І усе йому мати повістила, що було.
- Зглянься на дитину бідну, друже мій, - просить батька: - вона послухала, покорилася, а нещаслива.
- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала - гніву не вбачала, тільки думу-думу на чолі високім похмурім.
Далі він пішов собі із двора - так, як ік гаю побрався, - а тії пори вже не було ніякого діла в полі...
- Як він прийняв теє, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Він повернувся увечері пізно.
Увечері всі у хаті зібралися, усі вкупі перебули його, довгого вечора того. Усі робили кожен своє діло.
І багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, - от як, бува, при недужому, що к смерті недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у слові поради, а час іде, тихо йде, дуже тихо, - то ніби разом як промигне кілька годин і знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душі.
XII
Що далі, то гірш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас із Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсім одцуралася усіх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матері як нерідна дитина; від батька далеко сторониться... Де там в селі пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче - і їй наче любо вдивлятися, обміркувати тут - і дивиться і слухає вона так, що ніби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловік нікчемен у світі, і говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокійна, хоч і сумна, і смутная.
- Боже мій, Катрусю! - згадаю їй: - як колись - що ти за весела була!
- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у світі, як дурному з гори бігти... Тут мені дещо нахватилося - зупинило мене... Спитала я тоді: що то за життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ родиться? Живе ыа муку - родиться на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти - усе проходить, як дим, усе минає, як зілина...
Почне було такечки говорити, тільки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
- Скажи мені, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тії мови її суворі, - чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всміхнулася.
- Не бійся, не бійся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю...
- Як? Вже забула?
- Ой, Химо, - промовляє, - як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе - як усе минає! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у світі ані добрих людей, ані правди у людей.
- А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді. А де ті добрі?
- Мати ж наша? - кажу...
Перехопила мене:
- Мати, батько, родичі? Та свій своєму поневолі вже брат! А нехай-но в одну річ вкохаються та вдадуться, - побачиш тоді, які добрі і яка правда!
- О, є у світі добрі люди, є правда! - говорить Маруся.
- Хіба у наших мислях із тобою!
- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на світі?
- Що певного у світі? От мені певно те тільки, що я безщасна...
Непорушимо вимовила свої слова... Згадують такеньки давнього давна поховане і придлакаие. А ми ізмовкли. І отсе ні ласкою, ані жартом не визволить її і на хвилину з того льодуватого суму...
Мати терпіла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрі... Батько теж слова не ронив; тільки батько одміннвся якось... Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його ніколи не бачила... Не постерегла того мати, і вже ж ні Катря, а щось у йому одмінило. Се я, цікава, сама тільки я завважила. Став він ніби на виду похмурніший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став піклуватий такий; казав би, ніжний... Якось Катря, дивлячись у віконце, промовила:
- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли тепліш стане! - То як він виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив і дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночі; а, лучалося, удень засне коло свого віконця. Увійшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря іздригнулася... Як він після того тихенько уступав завсіди або пережидав надворі, на пекучому морозі, щось ніби там роблячи, а нудячись без діла, поки довідається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.
- А справді добра, - казала Катря.
- Добре, коли б і тобі таку, - говорить Пилипиха.
- Добре б і мені, - каже Катря.
На другий день рано батько із двору поїхав, - у тиждень повернувся - аж у другому повіті був: привіз нам усім нові кожушанки. Дає Катрі - яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! Як він прийняв якось покірно, що вона брала, не глядячи, що бере, і дякувала... Як він поспішився у місто, коли вона сказала, що там кращі черевики, ніж у нас!
Чайченка ми не бачили ані старої його матері. Часом було перечуєш через дівчат, що зустріли де, або так їх на ім'я згадають - тільки ми й знали.
XIII
Чую, той мені каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, і хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю біжать сльози дрібні... І сама я бачу, що Маруся занепадає.
- Марусе, що тобі? Ти чогось журишся? - кажу їй.
- Ні, - говорить, - мені нічого, і я не журюся.
Катря бачить, слухає-і все їй байдуже. Одного ж разу ми сиділи з нею самі, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а ніколи не жалиться, і не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тільки що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:
- А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що він її не любить...
- Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозуміла ще тоді... А потім я вже не думала, забула усе...
- Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася... Вона ж тепер нікуди не ходить... А може, кохає, та кого іншого...
- Його! Його! Се напевно. І давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усі ми тоді, веселі та дурні дівчата, прибираючись на весілля, як ми питали в неї про його і як вона од нас втікала, як не хотіла розказувати і як нічого не розказала, - пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справді його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?
Тоді я усе згадала собі, і те весілля, і слова усі Марусині; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може, воно й справді так. А все ще віри мені не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очі ж мої усе бачили добре - де ж провидливість моя непомилешна? Де мій розум бистрий?
Я хоч так собі не приказувала, та такеньки думала.
Тільки мені хвилиночка вільна, - я зараз до Марусі побігла, постукала у віконце:
- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
- Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона іздригнулася і пильно на мене поглянула, тихо. Її очі засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, і каже мені:
- То що?
- Правда сьому, Марусе? А я Катрі віри не йняла, я не думала... І дуже ти його любиш? І давно вже?
- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смілим, - я для нього б у світі жити рада... а люблю я його давно, давно... завсіди люблю, як зазнаю.
- Він же до тебе не залицявсь ніколи, Марусе? Він до Катрі... до іншої.
- Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі...
- А тобі ж, Марусе? Тобі тільки мука, печаль та горе?
- Хоч горе, - я від його усе прийму за добре.
- А мати ж твоя?
- Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
- Та вона замічає, що ти в'янеш, вона тим печалиться...
- Коли б же діялось по моїй волі, коли б моя сила, то я б рум'яніла!
- Як же ти заміж підеш?
- Я не піду заміж.
- А мати стане силувати.
- Що ж? Важко мені буде.
- Та вже ж важко за нелюбого йти!
- Ні, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не піду...
- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
- Я нічого не дожидатиму й ні на що не вповатиму.
- Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш!
- Нехай! Аби я його кохала.
- Лихо тобі із тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюсь.
- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде...
- Прощавай, Марусенько! - кажу їй.
- Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пішла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Іду собі та думаю: чого-то на світі не бува, аби здорова наша голова! І той Чайченко! Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася... Подумала, зітхнула та й сказала: "Годі!" І годі.
- А що? - пита Катря в мене всміхаючись, - чи ж я не вгадала?
- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дівчина! Жалко мені її дуже! Гірка їй доля судилася!
- Гірко даремне кохати, - промовила Катря, - гірко даремне дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хіба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у світі?" А Маруся: "А коли серце кохає - як не кохати?" Катря собі: "Який прибиток з тих любощів, - чи ж варті?"
Маруся: "Не знаю, тільки ніхто не залишить свого коаиня..."
Часом Катря як посмівається, часом ніби як завидно їй чогось стане...
Все вона світом нудить, все ні до чого у неї нема охоти, ні до чого жадоби.
- Катре! - кажу їй, - так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!
- Аби то! - вона мені, - аби день до вечора! Мати їй убрання хороші та пишні купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину - ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди світом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:
- Не одходь ти од Катрі, покинь усе, ходи із нею!
Батько нічого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрізь стрінемо несподівано. Нічого не скаже, - спогляне на Катрю і мине...
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лісі. Ходимо з нею - я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такі, було, ходимо, що й птаства не полохаємо...
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той літній - і зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А місце дике таке, неоселяне! Білі крейдяні шпилі гір лощать на сонці, та між горами котить річка глибока - ні древа, ні квіту, ні щебетання...
- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?
- Ходім у печери, - говорить мені та з цим словом і йде, а я за нею.
- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.
Темно було у печерах зовсім, і холод свіжий понімав. Де зверху у гороізу розпадину сонячний промінь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далі та далі - вже душно мені:
- Вернімось, Катре! - йде далі... Вже ми набрели те місце, де кам'яна постіль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголів'я. У тій печері наввишки буде так, що тільки стати схиливши голову чоловіку невеликого зросту; на стіні хрести вибиті, а перед тими хрестами на долівці ямка. Стояв тут хтось роки на молитві, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася і думала - невпокійна, тривожна... Як ірвоне з себе коралі дорогі - геть одкинула - тільки вони гур-гур - розкотилися! Я кинулася збирати:
- Що тобі таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яної постелі на коліна, розливається слізьми.
- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тії печери на світ божий.
- Що тобі, Катре?
Вона як стала, як глянула - чи ж пізнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподівано родину усю свою знайшла - заспокоєна та радісна, та сама дивується...
- Химо! - каже до мене. - Я у черниці піду. Я скаменіла - як стояла.
- Буде мені спокій, - промовляє радіючи.
- В черниці! - кажу. - А мати ж? А батько?
- Ходім додому, ходім, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!
І додому поспішилася, а я за нею.
Увійшли у хату. Було саме тоді свято; батько й мати сиділи у стола говорячи. Катря їм вклонилася до ніг і просить:
- Тату, мамо! Я піду в черниці, - я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
- Катре! Катре! - покрикне мати.
- Я піду у черниці, - промовляє Катря, - стану богу молитися.
- Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втішатись хотіли, а ти нас думаєш покинути при нашій старості... - плаче мати...
- Я за вас буду бога просити, - каже Катря.
- Годі, дочко, годі! - мовить батько. - Я такого слова щоб більше не чув від тебе!
- То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустіть мене! Не губіть моєї душі!
- Я сказав: годі - то й годі! - знов мовить батько. - Я ніколи тебе на се не благословлю!
- Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителі не благословлять, моя дитино? - вмовляє мати.
- Пустіть мене... не губіть моєї душі... Я піду, пустіть мене!.. - слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черниці, просилася та плакала. Нікуди вже не йде - сидить у хаті - плаче.
Тиждень збіг.
Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрі: де вона? Я кличу - не озивається, - я кинулася скрізь шукати, шукає й мати - ніде нема, ніхто з сусід не бачив.
- Десь пішла проходитися, - кажемо, а самі вже не впевняємось, вже серце мре... Нема Катрі і опівдня; вечір, ніч - не вертається. Яково то було матері перетривати; яково їй було батькові оповістити, - а батька той день дома :ве було. Як почув він - біленький став, зовсім біленький...
- Коли? -спитав.
- Вчора ранесенько, - прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пішла! - вбивається мати.
Батько коні запріг свіжі й поїхав зараз. Два дні його іде було - на третій повернувся наче з-під землі.
- Нема? - питає мати, хоч ще здалека його самого побачила і заплакала.
- Нема, - одказав.
Ще шукали, ще питали - не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала.
- Де ж вона пішла? Де ж вона поділася? - раз у раз говорить мати. - Може, тепер у великій пригоді, може...
Батько нічого свого не каже...
Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе.
Говоримо, було, із мамою та згадуємо, - батько слухає, - бровою не здвигне... Приходили раз по раз люди звідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони, було, в нас і нащебечуться, і наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самі провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вісень і зиму; діждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподівання. Прочуємо, що десь там, в повіті, бачили дівчину, нікому не знайому - батько їде питати - об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено - їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято - їде батько її побачити. Певності дожидаємо - плачемо; дознаємось, що не вона - дякуємо, раді - і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.
Коли кличуть одного рана батька й матір до священика. Мати й налякалася, і зраділа, і заплакала.
- А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли знаєте, скажіть нам, голубчику!
- Мені батюшка нічого не признавався, то й я не знаю нічого, - одкаже дяк.
Такий був справді, що сам собою не знав нічогісінько, - і голівка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, він їм каже:
- Дитина ваша жива.
- Господи боже мій добрий!
Розказує тоді священик, що вона вже в монастирі далекому, аж під Києвом десь, і отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дівчина з вашого села прийшла у наш монастир і зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителів має заможних, то нехай родителі оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такім убожестві, що й не сказати; черниці, які милостиві, здарували їй щомога; а ще нехай родителі не заборонять їй спасенія, бо се тяжкий гріх їм буде, і нехай присилають дочці своє благословеніє. "Молимося богові, - пишуть, - а вас просимо, щоб напутить і навести родителів на добрі і хороші мислі та вчинки".
- Пишіть дочці благословеніє, - каже священик, - не спортеся, не відмагайтесь - все рівно її не вернете, а жалю наробите, і гріх вам буде.
- Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Ніколи вже не можна?
- Авжеж, - одказує священик: - пишіть благословеніє.
- Хай же її бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог її благословить!
А батько стоїть - не говорить.
- То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так і напишу, що батько й мати благословляють...
- Ні, - озвавсь тоді батько, - за мене, за батька, не пишіть, батюшка; я не благословлю.
- Як же? Та се гріх тобі великий! - страхає священик. Батько знов нічого не говорить.
- Годі, годі вже! - вмовляє священик. Батько усе нічого не говорить.
- Напишу, що батько й мати благословляють.
- Ні, батюшка, батько не благословить ніколи - се напишіть, коли хочете, - правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається - тільки плаче та тужить.
- Що ж се таке? - говорить священик до матері. - Чи ж так рідну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а І'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, - зібрала мати гроші, зараз однесла священикові, щоб переслав Катрі.
- Це добре, - каже священик, - колись, може, він і поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила...
А тут люди прочули, ідуть - радіють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвідати, хоч і далеко. У доброму місці знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".
Мати до усіх озивається то жалем своїм, слізьми, то исловом, - батько ні до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене нема дочки", -одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов одмовив.
Тижнів у три одібрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матір за ласку і за гроші і просить, щоб її не забували.
- Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А священик каже:
- Авжеж!
А дяк:
- Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподіваючись Катрі, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивіє; на високому чолі .морщина у всю довж лягла, глибока та понура.
XV
По усіх тих випадках та бідах мати якось стрінулася із Чайчихою: заплакали обидві та з того часу почали знов одна до 'днії ходити та вкупі горювати. Частіш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зійдуться, згадають давнє - й смутують. Прийде і Пилипиха... Була і в неї своя журба та ніколи вона не жалілася і зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усіх, поглядає, наче судить судом, і розказує:
- Моя Маруся в'яне. Нічого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Між дівчата не йде; за гуляння байдуже їй... Тепер сватає Похиленко -."не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхіть, то я тебе силою віддам. "Оддайте, та ви мені, мамо, світ зав'яжете, - і мені, і йому. Не буде у нас в хаті ні любові, ні ласки... Я його не знаю і не кохаю, і не буду... Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубкові світ зав'язати!"
Що ж, кажу, і ти хочеш у черниці? І ти мене думаєш при моїй старості покинути? "Ні, мамо. Поки вас господь на світі держить, я вас ніколи не покину"...
- Може, кого любить та боїться признатись, - говорить мати, - може, якого сироту вбогого покохала.
- Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? - "Ніхто мене з ума, з розуму не зводить".
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання світове почнуть, а зведуть усе на діток своїх...
- А що, Марусе, голубко, - було кажу їй, - що се у світі робиться?
Вона осміхнеться мені.
- Як ти живеш, Марусе? - питаю. -Чи усе любиш так само?
- Так само, - одкаже.
- Може, він хутко ожениться - його мати усе плаче: оженись та оженись... хвалилася, що обіщавсь: оженюся...
- Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було і розмовляє зо мною, часом співає, ласкава та ввічлива.
Чайченко знов між нашу челядь уявився... Такий самий хороший, може, ще кращий... бо як хороший та любий поболіе або потерпить, міцній до його дурне серце прилягає... Знов він до всіх привітний, знов зо всіма говорить і знов нікого не кохає... Удова його люблена тоді вже звінчалася з якимсь шинкарем.
Маруся бачить його... Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очі - хто б пізнав, що кохає його! Тільки рум'яніти стала, як став він бувати...
- Отсе ти рум'янієш, - кажу.
- А мати усе говорить, що занепадаю. Піду - нехай побачить мене рум'яну.
- А чого все ти смутная?
- Невесело, Химо.
- Ти усе їм печалишся, - а чого? Йому у світі не гірш, як іншим, живеться!
- Йому не добре! - вимовить і на лиці побіліє.
Якось розмовляли та радилися у нас в хаті Пилипиха, Чайчиха й мати, - коли Чайчиха й каже вдові:
- Дуже мені ваша дочка Маруся мила: коли б мені таку невісточку господь послав!
А Пилипиха каже:
- В'яне моя МарусяІ
- Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!
- Не кажіть - получчало: вона в'яне!
- Мій Яків - добрий парубок, - знов Чайчиха говорить, - я таки йому од господа сподіваюся долі. Тепер вмовляю його: сину мій, одружися! - "Добре, моя мати, - одкаже, - одружуся, чи не виясниться мені з хорошою людиною!" Нащо ж мені кращої питати йому, як ваша дочка? Кажіть мені, голубочко, кажіть мені до вас старости слати!
- Моя Маруся не схоче, - я силувати не хочу.
- Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кімнати чуємо з Марусею. І чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка і кличе Марусю.
Маруся тоді устала од шитва свого, йде... Я її за руку:
- Марусе! От диво!
- Яке диво, Химо?
Увійшла у хату.
- Марусе! - пита її мати, - Чи ти підеш за Чайченка за Якова?
- Піду, - одмовила.
Пилипиха аж руки зняла угору, - здивувалася. Чайчиха радіє так, боже мій добрий! Усіх обнімає, цілує, плаче та дякує. І мати вітає, добрить, а смутніш їй, мабуть, стало, - мабуть, згадалося...
- Се ти мені коришся, дочко, чи по своїй любові за його йдеш? - пита Пилипиха.
- По своїй любові, мамо.
- Давно се ти його любиш?
- Як його знаю, мамо.
Більш Пилипиха дочки не питала, тільки промовила:
- Я не бороню тобі, дочко!
Почали умовлятися та почали радитись... почалося за віно, за весілля...
Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Він був до неї привітний, як до інших, трохи смутний, недбалий... Вона була спокійна та ясна...
Став він до неї ходити щовечора.. Іде до неї - не спішиться; прощається з нею - не забариться...
- Марусе! - говорю. - Отсе ти за його заміж ідеш - чи ж тобі не приходить на думку, що бере він тебе не по великій любові-коханню?
- Знаю, - каже, - що він мене не кохає; се я давно і добре знаю, - та він мене і не цурається. Він до мене приходить, говорить... Я його розважатиму, я йому догоджатиму, - веселіш йому у хаті буде зо мною, як тепер самітному.
- Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!
- По чому мені трудно буде? Чого каятись? Я ніколи не думаю, трудно чи важко мені буде: як буде, так і буде; я перетриваю: я роблю, як мені моє серце чує, що лучче...
XVI
Повінчали їх восени.
Мені тоді було важенько. Усе було кажу собі: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було міркую і обміркую добре, - а не помагається... Почала я тоді частіш до Марусі ходити - легше наче мені стало... Одно, що Маруся була мені завсіди добра, а друге, що цікавість моя; як то вони живуть із собою? Почала я до них учащати.
І було як не прийдеш до їх - сумирно і согласно, та тільки чогось дуже вже порядно, - от кажіть, гості усе сидять, а господарів і нема. Нема, як то бува часом, чоловік і жінка гостей вітають: "Ану, чоловіче, внеси з комори, що там!" - "Ану, лишень, жінко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, і все у їх вкупі: болещі і радощі, думки і гадки, варти і жарти: чи заговорить один, другий перехопить - докаже... А молоді Чайченки хоч і рядком сидітимуть, та була між ними як стіна залізна. Чи той підніметься, другий уступає геть, місце дає, - доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, - він до неї, як зять до тещі.
Пилипиха сумувала, віддавши Марусю заміж; з суму того занепадати стала.
- Як бог милує? - пита було в неї мати.
- Сама живу, - одмовить; того не скаже, що сумно самій жити, ні в світі.
Ходить до дочки, і завидно їй бачити, що там без неї своя сім'я.
- А що, як дітки ваші? - спитаємо.
- Була у їх в гостині, то усе гаразд.
- Свекруха вашу Марусю дуже любить, - як свою рідну дитину.
- Маруся годить свекрусі, як мені годила... З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тільки як з чужим-чужісіньким чоловіком, що нічого йому казати, ні об чім його поспитати.
- Мій зять, - говорить було, як от кажуть: "далекий повіт".
- Отеє в вас тепереньки двоє діток: і дочка й син, - думає хто улестить кажучи.
- В мене одна рідна дитина!
Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй - в неї наче і очі й вуха позавішувані. Нікому вона так низько та гордо так не кланялася, як тій бідній Чайчихі, що та було ночі не досипляє, - дума, за що ласки одпала та як знов під ту ласку підійти? Сама так нам признавалася. Далі стратила надію власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату - вона тихенько з хати, - десь хоч під тином перебуде. "Діждуся, що вона попрощається, тоді і увійду - не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнівити - бог із нею! Якби не вона мене смутила, то б мені таке добре життя було з ними. У хаті в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я більше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? І такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"
Стара не довго ще пожила: на другий рік по весіллю вмерла. Не дуже й боліла.
Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тільки на ніч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселіш стала.
Заздрісна та радісна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тільки навідується; що який він смутний, та нетерплячий, та неспокійний ту рідку хвилину, як посидить дома... Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? Чи все те бачила Маруся... Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нікому не казала - я хотіла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої ті підходи цікаві, а тиха, добра та ясна у своїй хаті.
Що далі забувалася небіжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурніша - важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу раділа, що він з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устріч йому виходить... По ниточці до клубочка, як-то кажуть, і Пилипиха вже вмічати почала, що дома він не говорить і смутує, а йде - вибирається з господи - то й очі блищать...
XVII
Як іти од нашої слободи до Любчиків, то при дорозі шинок стояв і шинкував там жид Гершко. Давно вже все він держав той шинок, сам старий дуже. Звісно, як ті жиди живуть довговічні: посивіє, побіліє, пожовкне та й тоді ще живе, - аж лихо! Так і той Гершко жив-жив... а тут разом і вмер. От і одержав шинок другий шинкар з наших людей, - багатир, славили люди, сам жартовливий і злий, а жінка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.
Се було саме тоді, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнів ізо два не виходить з своєї хати і кроку нікуди, - не буває і Маруся в неї...
- А що се ви усе дома? - питаємо. - Як же господь милує?
- Спасибі, добре.
- Ви вже давненько у діток не були у своїх, - чи вони здоровенькі? Чому Маруся не буває?
- В неї дитина нездужає.
- Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?
- Нехай сама собі живе, - промовила Пилипиха.
- Що се ви, бог із вами, голубочко! Чи у нас з вами діточок поле засіяно? Вже мені господь послав лихо та горе - його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!
- Яв своєї дитини ні за що... Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене заміняла на свекруху, вона мене заміняла на свого чоловіка... Чи зроду вони кохали її, як я, мати рідна, питима мати! Він її не кохав - хотіла за його, а тепер він до іншої ходить.
- Та, може, се неправда...
- Неправда? Я вже давно бачу, як він з дому рветься, як вона його дожидає, стрічає, а він мимо йде - чи гляне; я стала назирати. От і дозналась, що ходить він у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусі: "Чи ти знаєш, що твій чоловік усе до шинку ходить?" Вона зблідла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". - "Як я його маю не пускати, - одмовляє тоді: - може, йому діло яке..." "Скажи йому", - наполягаю. Вона таки ані словечка йому не промовила, як він пішов. Я її докоряла - вона стояла передо мною та мовчала. "А ти віри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пішла я за ним у тропі і назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очі й при людях, - може, дочка віри пойме тоді. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мій зять - його голос. А місяць світить. Ближче я дивлюся - сидить під яблунею молодиця: рукава в неї за білі лікті закасовані, у перснях вона срібних, руками у стан хибкий узялася, очі поночі блищать блискучі; слухає, що мій зять говорить, і сміється. А зять мій до неї такі речі промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навіки - нехай я тільки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай і неласкаве, почую... А вчора, - каже, - вчора і позавчора я усю ніч під цією яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жінка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" - й сміється. "Нічого", - одмовив їй (правду одмовив!). "Як нічого? Чи вона ж тебе не любить?" - "Не знаю". - "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?" Голосно засміялася. "Ой, чоловік мій почує!" - схопилася з місця, поцілувала, як вразила, і зникла.
Він кликав - рукою махнула, пішов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке діло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий він тобі судився, тебе їм бог скарав". - "Мамо, не гнівіть бога, се ви вже бога гнівите!" - мені дорікає дочка моя!
Тоді я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" - "А тобі лучче, як дурять, любити?" - "Він мене не обманює". - "То ще віри не ймеш мені?" - "Я його ніколи не питала об сьому, чи мене любить". - "Не питала, чи тебе він любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" - "Кохаю..." Спориться та змагається ізо мною... Такеньки, аж поки він повернувся пізно... Повернувся він, а моя дочка іде навпроти його, двері розчиняє, як батькові шановному, як чоловікові любому... "Як вже ти уваги на себе не маєш, - кажу, - то я свого зятя спитаю: де був він до півночі? За якою причиною? У кого?".
Він змішався і в мислях і в словах, дивиться убік, а дочка моя: "Годі, мамо! Се ми вже між собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже більш нічого не казала, більш не слухала, серед ночі додому пішла. Не була з того часу у їх і не буду.
- А унучечка ваша дуже слаба?
- Не велика там слабість, та велике побивання.
- Журяться вони дуже?
- Хто вони? Та зять мій чи й знає, що дитина нездужає - він не питає і не дивиться.
- Не відрікайтесь діток, любко, - просить вже мати Пилипиху, - не відрікайтеся втіхи своєї!
- Я сама собі раду раджу, - одкаже на те Пилипиха.
- Подаруйте вже дочці своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! - говорить мати.
- І я її дуже люблю, - одказала Пилппиха.
- Хоч я вже одвідаю Марусю, - кажу матері та й пішла до неї.
Маруся сама була в хаті, сиділа на лаві, хитаючи в обіймах недужу свою дитинку.
- Боже поможи, Марусю! - вітаю її.
- Спасибі. Сідай, Химо.
- А що дитинці?
Вона глянула на дитинку й одмовила!
- Терпить малесеньке.
- Була у нас твоя мати, Марусю, - кажу.
- Яка вона була? Що говорила?
- Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.
- Смутно мені те! - промовила Маруся.
Я вже більше нічого не говорила за се й питати ні об чім не питала.
Почали ми тиху розмову - згадування. Згадали нашї забавки давні дитячі, - пригадали й дівочі безсумнії часи... Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла ізо мною, хитаючи недуженьке.
Чайченко усе не приходив, а вже вечоріло. Вже пізно - він не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне - прислухається пильно; стихне усе знов і нема нікого, - вона не зітхне навіть, знов дожидає... Я й пішла так - не бачила його, - не повернувся при мені. "Скажи матусі моїй, що прийду до неї, як моя дитинка ірохи одужає", - просила мене Маруся прощаючись.
А тут у кілька днів занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усіх знатниць і лікарок, - здається, нікому не впізналася її недуга - яка була. В неї нічого не боліло, казала вона, тільки ходила все кволій та кволій, поки не збулася сили своєї - і тоді лягла вже, знемоглася і лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою - дитинка ще не зовсім одужала, - усе ще квиліло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночі не спимо всі, а вулиця, село у сні, і всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей і хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, - не пригорнулася вже мати до неї ніколи; ніколи не всміхнулася ласкаво до самої смерті своєї. Що було Маруся просить:
- Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? - Вона не прийма нічого того. І останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, ніж так на світі жити". - І вмерла.