Три долі. 4-та частина

 

XVIIІ
Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку; скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло; як радощі проминали і журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, - ми ж усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах і вертався сивіший та похмурнішнй; матії усе смутніла і слабішала. Од Катрі вісті були рідко, та й то неширокі. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, - напише, - живу, богу молюся за свої гріхи і за ваші".
Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного ка язиці, - він не встерігся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив та розславив по селу, - от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на усі питання і жаління, і на ради усі: "Він мені добрий і любий; я його над усе в світі шаную". І жалібниці, і порадниці образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає.

 


Тільки й ходили до неї, що мати да я; ми - частенько.
Одного разу підходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж дзвінкий регіт такий чути, що так і розкочується. Гості в неї якісь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся і Чайченко, і гості - молодиця і чоловік. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пізнала, хоч ніколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, білолиця, уста червоні сміються, очі радісні, убрана світло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всміхатись на ту красу сміливу та веселу. Тільки оті брови її високі і зрощені в'юнкою чорною гадючкою на чолі білому чорніли, - щось недобре віщували. Поруч з молодицею, од вікна у затінку, сидів чоловік плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивіло в його космами; од лівого виска він чорнявий як грак; а з виду дивився він спідлоба, або збоку, наче кого підгледжував злими очима своїми, і Маруся, почастувавши усіх, одійшла; я в неї і питаю:
- Хто се в вас, Марусе?
- Шинкар із жінкою.
- Чи давно се ходять вони до вас?
- Се уперше прийшли сьогодні.
- Як се здумали вони?
-Та шинкар схотів неодмінне до нас.
- Чого то?
- Каже, мене забачити.
- А ти ж до їх підеш?
- Та ще не знаю, Яків ще не казав нічого; як Яків мені скаже.
Спокійна собі, люба - от наче вона без жодної думки важкої по квітчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидів із гістьми дуже смутний, зітхав часто; шинкар поглядав на його - неласкавий був погляд той: неначе яка іскра спахувала з чорного його ока... Шинкарка '^j усе всміхалася.
- Нащо п'єш багато, не пий! -озвалась вона до шинкаря (а він чарку за чаркою випивав).
- Чому не пити мені? Уп'юся - мене люба жінка доведе до господи.
- А як не схочу? - задзвеніла вона жартуючи.
- Не схочеш? - каже, а сам її міряє поглядом - яка. - Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зітхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує - не звів очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собі почув, - тоді шинкар очі в землю врив.
- Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до вас, гостей!
- Дякувати, мене добрі люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за мою щирість, як за те, що жінка хороша, славлють, - то прихильному приятелеві мило подивитися на мою кралю!
Та й засміявся, а такеньки засміявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
- А ваш брат у других, чи здоровий він з молодою жінкою? - пита знов Маруся.
- Пом'яніть його душу, шановна хазяєчко! Хіба ви ще не чули? То б я вам давно вже повістив! Жіночку його молрду взято й завезено кудись... а він втопився.
- Як? Боже мій! Боже мій! Бідна ж вона людина!
- Чого - бідна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у світі... Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився ані повісився б сам один, а хіба вже вкупці з коханкою!
Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.
- Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! - додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
- Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! - Отсе, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, - засміялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
- Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! - відказав їй.
І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
- Бувайте здорові! - Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, - казали, - що став шинкар свою жінку зневажати - вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився - мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: "Не приходь, - каже, - у шинок більше!" А Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар.
Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв... Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.
Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?
- Чоловік нездужа, - смутно вона мені одказала.
- Коли се він занедужав?
- Та вже три дні. І не їсть, і не п'є. А вже по тій сварці три дні вийшло.
- Та де ж він?
- Лежить у кімнаті.
А він тоді кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його.
- Хто се до нас прийшов? - питає.
- Се Хима прийшла мене одвідати.
Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тоді їй говорю:
- Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
- Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! "Чуєш - не приходь, бороню тобі, - крикнула на Якова, - в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде - не йми віри, не приходь". І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собі мовчуші. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!
- Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться!
- Чого жаль? - спитала Маруся.
- Життя молодого, віку загубленого дарма - чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?
- Мені не жаль нічого, - говорить.
Знов змовкли - сидимо... Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.
- Куди тепер підеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.
- Добре, зостануся, - заночую в тебе. - І зосталася. Чайченко лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, - зітхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввіходила, не насміла біднесенька. Раз чи два звечора він покликав її, спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її кликав і все каже: "Хтось прийшов до нас!" - "Нема нікого". - "Хтось прийшов; я чув, у двері стукало, хтось під дверима, - відчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов її шле: "Під ворітьми хтось стоїть", то: "Під вікном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала - нікого не було цілу ніч тую чорну, вітряну.
Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом...
Ha світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, - Маруся вибігла, я за нею. "Хутче, скоріш!" - гукав нам услід Чайченко...
Одчиняємо ворота, а під ворітьми шинкар.
- Здорові були! - до Марусі. - А де ваш чоловік?
- Дома.
- Коли б ви до мене його викликнули, коли дома він.
- Він нездужає, лежить.
- Не можна й подивитись на його?
- Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?
- Я йому із ярмарку доброго гостинця привіз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стріну по дорозі! Щасливо!
Швидко пішов, швидко.
Маруся розказує чоловіку, - не дає своїм питанням промовляти їй. Велів їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорні, важкі волоклись по небу, а тільки з краєчку рожево зорялося од схід сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку діждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пішла. Се було в неділю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жінок бачу тут і бачу - ще їх біжить дорогами; бачу, двері збитії виносять з шинку... "Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жінкою забився". Почали мені усе розказувати молодиці; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долівці лежали, сполощені кров'ю. В неї ніж у персях великий стримів; руками вона його як стиснула за шию, так і замерли руки - впились. Сорочки на їх порвані, подрані, намисто її розсипане у крові: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому ніякої порази, й лежав він зчорнівши, - вона лежала біла, біла, з чорними бровами. Як прийшли чоловіки до шинку - зачинено; почали стукати - не відчиняють. Надійшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили двері, а вони обоє лежать... Я метчій до Марусі...
- Боже мій правий! - промовила тільки Маруся. А Чайченко вже кричить:
- Хто прийшов до нас?
- Лихо сталося, - кажу голосно.
- Яке лихо?
- Забився шинкар з жінкою.
Тихо... Аж ось увійшов він до нас у хату білий:
- Що, що? - питається, - сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся біля його.
- Правда сьому? - запитав він Марусі.
- Правда, - промовила Маруся.
- Я на свої очі обох бачила, - говорю йому.
- Я сама піду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся.
- Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побігла. Він дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блідий, замлілий.
Повернулася вона. "Правда", - каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Біда тая зовсім його скрутила; у голові йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гірше - тільки живий та теплий. Громада тим часом дала вже віду справнику. Набігли судські утриконь з бубенцями, із дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усіх людей зібрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка - ходив він до шинку часто. Чайченка тоді гарячка палила; без пам'яті сливе був він. Не вважають - беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумні, чудні... Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть від його...
Вона до нас діток своїх завела - покинула, а сама зновтаки пішла туди до його.
- Не пустять, Марусе! - кажемо їй.
- Я ближче буду до його. - Пішла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нікого і не було винуватого, а інші, і багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали... тоді й їм вільний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз і зробив так, не вповаючи на безневинність свою, а хто угинавсь, той сидів довго. Раду таку подавав усім справників чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нікчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комірцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очі ямкуваті, зубатий такий... Він радив усім дякувати, а хто не слухав, то він грозив, наполягав. Справник сам не казав нічого, - дожидав: цілий день стоїть на порозі, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрішкуватий, - стоїть та свистить - якусь жовнірську ходу висвищуе.
Хіба чай іспиває, то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозі, знов свище...
Подякувала Маруся - її пустили до чоловіка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидів Чайченко тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар... "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його... Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небіжчику, що скаржити прийшов, ніби шинкар колись йому узивав Чайченка "своїм ворогом" і казав, "що тісно їм обом у світі жити". Знов суд судити почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі.
Маруся за ним пішла.
- Прощавай, - каже мені, - спродай усе, пересилай гроші.
- Марусе, - говорить їй мати, - усе ти спродуєш, а в тебе дітки...
- Я знаю... я не забуваю.
Попрощалася з нами, діток пригорнула, - пішла, її до острогу не впускають.
- Мій чоловік там, - доводить вона усім.
- Твій чоловік повинувачений - йому там і сидіти, - тобі не можна.
- І я винна.
- У чому винна ти?
- Винна й я, коли він винний.
- Годі! Іди геть собі! - кажуть їй, жаліючи. Вона не йде.
- Що ж ти признаєшся, що винна ти? - питають в неї знов.
- Винна.
Казали їй руки ізв'язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду та добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмінилася - тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрічаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: ті ж очі, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забіліла.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло - усе вже спродане було... Дітки гомонять самі одні, і вже така їм утішка з того, як горобці прилетять - зацвірінькають або голуб попогуде; не полохають, самі притуляться під тином, радіючи.
Чайченко усе хворів, усе болів; від людей наче ховався; з хати не виходив хіба пізно, крадькома, за горілкою у чуже село. Пити він став дуже.
Я його бачила двічі. Одного разу він сидів без жодного діла, склавши руки, очі приплющував, - десь сильно в його голова боліла... Другого разу бачила - він спав... Маруся дивилася на його таким поглядом, як і перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловіка у красі його, у квіту, в силі, як зазнати його доброго, а час піде та усе ізможе, то інше покажеться, ніж гадалося. "Мислі ж мої, мислі! До кого ж ви прийшли?" - сказати, та й годі! "Багато жалю мого буде, - не буде вже моєї любові".
XX
Мене сватало два женихи... Еге ж! Згадується мені часто чоловік Палій, що як в його дитина втопилась, хата згоріла, - він ішов улицею та весілля забачив і каже: "А ті люди ще женяться!"
Згадувався мені чоловік Палій... Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний - я не пішла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити - не схотіла робачком стати... Він пожурився за мною та з іншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотів мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, - він таки матір присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пішла. Сей був мені зовсім не до сподоби: ревнивий, незвичайний - він і любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрінути. Як він очима на мене світив! Мати жалкувала, що я не пішла заміж; батько тільки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Він об неї не говорив, та вже й ні об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатів не дбаючи. Його Катря одцуралася, - він усіх за те відцурався людей: і своїх рідних, і чужих. І вже до смерті такий остався самотній і неласкавий. Як занедужав він на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрі, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, і гроші їй послали.
Тяжко було одного дня батькові дуже, - мати сиділа біля його та й каже:
- Друже мій! Дитина наша приїде до нас.
Він разом підвівся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:
- Катря до нас приїде.
Дожидали Катрі - Катрі не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав - як дожидав! І мертвів, і оживав. Ані слова ніколи не промовив - чому не їде, чи буде - ані одного! Тільки звечора казав: "я помру завтра". На завтра і вмер він.
Як поховали його, то в кілька днів лист од Катрі прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а гроші, що мені прислані, на церкву божу віддала, - будуть поминать, будуть гріхи ізбирать..."
Знов жилося...
Була в нас у слободі бублечниця, а в неї наймичка - велика, чорнява дівчина, роботяща, а вже непотороча така, як рідко, - то, було, стрінешся із нею, питаєш: "Що робили ви?" - "Воду носили, бублики пекли", - одкаже вона спокійно. "А завтра що робитимете?" - "Води принесемо, бублики спечемо". - "А позавтрому?" - "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".
Вмер в їх хазяїн - дівчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
- А що в вас?
- В нас хазяїн вмер, і поховали.
- А тепер як?
- Воду носимо, бублики печемо.
Дівчина було говорить спокійно, стоїть свіжа - а тут б слухати ніяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають такі в бога!
Нам день минав, день розсвітався, весна йшла гріючи; наближувалася зима з морозами - усе здавалося якось нудно, якось докучливо... Були в нас давні радощі; були в нас старі сумування - до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсім не так було! Тоді, як серце та душа живі, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вітаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги - які поля, які луги! Аж сміється щось в тобі...
А вже як життя лічиш своє понеділком та неділею, то все тобі байдуже: що нове, то заклопоче тільки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'їішне!
Такеньки ми жили. Коло нас одні люди вмирали, нарождались другі... Часом звали нас на весілля - ми ходили на весілля... Найчастіш я ходила до Марусі.
Марусі не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гіркої, та од живої води... їй сонечко не так світило, як нам; їй і пташки іначій щебетали...
XXI
Чи великий, чи малий час збіг - мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузі була:
- Отсе й мені вмирати, - каже, - отсе і моя година! Біжи, Химо, до священика, проси - нехай пише зараз до Катрі, щоб приїхала поховати матір. Біжи, любко, не барися!
Знов написав лист священик, знов туди гроші послали.
- Отсе, не їде Катря! -мутиться мати. - Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвідати, побачити... Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона... Чи я вже її не побачу?
Од Катрі такий самий лист одібрали, що: "молитимуся за материну душу, а гроші на поминання віддала - будуть поминать, гріхи будуть одпрошувати".
- О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! - промовила мати і заплакала. - Поховай мене, Химо, - говорить мені. - Поховай мене гарненько. Тобі буде нехай наша хата, се тобі нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! - усе прохала мене.
Перед смертю говорила:
- Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, боліти, - послужи їй, серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася - до останньої години. Тихо і сумно вмерла.
Як її поховали, то знов Катрі знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи і гроші. Тоді одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дісталося. Ми стали її дожидати.
Діждали.
Як бачу той віз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, - ранок славний, ясний, пахучий:уночі дощ перепав.
Я вибігла за ворота.
- Катренько, де ти?
Ніхто не обізвався мені. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця і хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила - ледве на мене глянула вона - і за черницею у хату увійшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає - забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко...
- Ох, як же втомилися ми, - почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорні свої ряси одну по другій. - Вже їхали ми, їхали, та й годі сказали.
Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарніла, і очі впали, і сама, як нитка, біленька стала. Вона якось захолоділа... На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, із своїм поглядом безпричасним... А ще в тій довгій рясі чорній, у тій чорній покривальниці!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
- Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! - А там додає: - Вже сонечко підбилося на снідання...
Глянула на Катрю - Катря стоїть, не чує і не озивається.
- Сестро! - до Катрі, посмикаючи її міцненько за рукава. - Треба нам підживитися?
- Як завволите, сестро Меланія, - одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомоніла.
- Дівчино! - прикликає мене сестра Меланія. - Ходи лишень ближче, - як на ім'я?
- Химою звуть, - кажу.
- Химо, чи не дала б ти нам поснідати?
- Зараз ізготую, - кажу.
Почала я готувати снідання, а черниця за мною у комору, пшона одміряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хліб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стіл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-світе!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланія одхилила її рукою од столу, накриваючи, - Катря сіла на лавці тоді.
Готове снідання - стали снідати. Сестра Меланія Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нічого не їла вона, окрім малесенький шматочок хліба із водою. Сестра Меланія снідання впорала. Мала вона тридцять і два зуби білі та здорові, та роботящі. О, які ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.
По сніданню стала сестра Меланін до Катрі говорити:
- Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися... - А очі в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовільно, мостила вона ближче до себе дві великі подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.
- Не треба баритись, - ще промовила зітхаючи, - о... о... - вимовила ще раз, вже зовсім на подушки схилившися головою...
Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали - спала. Катря сиділа, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось і рум'янцем закрасилася живим. Я до неї близько підступила і кажу:
- Катре, чи ти вже мене зовсім забула? Чи не пізнаєш? - Рум'янці одразу збігли з її обличчя; обернула на мене вже безпричасні очі свої і одказала мені:
- Я тебе пам'ятаю.
- Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
- Усі слова пражні. Треба молитись...
- Катре, чи ти знаєш, що Маруся заміж пішла?
- Боже благослови.
- За Чайченка пішла.
- Боже благослови.
- Вона нещасна дуже.
- Божа воля.
Усе мені одказує, як наче по псалтирю читає.
- Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
- Я молюся за вас і за всіх людей.
- Спасибі. А ти вже мене тепер і трохи не любиш?
- Господь повелів усіх любити, - і ворогів.
- То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема і в світі нікого любого? Нема нічого милого?
- Мені усі рівні, за всіх молюся.
- И усі вороги тобі?
- Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, - промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло - як колись.
- А сім'я? А родина? - кажу.
- Усі! Усі! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
- Так усіх кидати?
- Кидати, кидати! В бозі спасете! Боже мій! Боже ній! Помилуй нас! - покликнула сумно.
- Амінь, - одказала з лавки сестра Меланія глухо. Переспала вона свій дзвінкий голос. - Амінь, - ще раз ркаже та й позіхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а які мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насіння од вітру. Довго ще потягалася на лавці. Далі стала, прибралась у ряси: - Ходім вже до батюшки, - приказує Катрі.
І пішли. І мені веліла йти із собою сестра Меланія, дорогу показувати.
Поки ми дійшли до священикового двору - біля церкви стояв з двома коминами і з рундучком під піддашшя, - поки дійшли, кажу, то вже сестра Меланія зовсім чуйна була: хоч очі од спання помаліли, та дивилися густо і жваво.
Священик стрів нас, увів у кімнату. Сестра Меланія посіла у якомусь великому кріслі, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхів. Катря стала біля неї, а я поза Катрею.
- Сідайте ж бо, батюшка! - просить його сестра Меланія.
Батюшка сів проти неї та й закашлявся.
- А що се - кашель вас напав, батюшка? - пита сестра Меланія. - Липового цвіту напийтеся увечері, на ніч. Та чого се ви такі на виду жовті? Чи не жовтяниця? Й посивіли ви зовсім, а, мабуть, ще не дуже й старі, - боліли на голову?
Батюшка сам був розумний і розсудливий, та смирний - сторопів, слухаючи її та на не! дивлячись - тільки головою кивав.
- Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафіянкою, - починає другу вже річ сестра Меланія. - Вона мені приручена. Спадок їй од родителів, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звісно, що тут їй належить, - покажіть мені, коли ласка ваша буде. Разом вкупі з нами для господа бога нашого потрудімось.
Тоді пішли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цінувати. Сестра Меланія никала скрізь по всіх кутках, мутилася, підбігала, приглядала, прислухала.
Катря ходила за нею слідом, не глядячи округи. Місця знакомі коло неї процвітали - вона не вважала. Ніде не припинилась і разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вітали Катрю, питали... Вона наче нікого зроду не бачила і нічого не знала, хто й які прийшли.
Одчинили скрині, .стали лічити гроші, які там були. Батюшка усе зашептував і записував; сестра Меланія теж собі пірцем черкала - Катря усе стояла оддалік, не глядячи...
Люди потроху розійшлися...
- Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цій дівчині приділена від небіжчиків? - питалася батюшки сестра Меланія аж двічі.
- Знаю добре, - говорив батюшка.
- Та вона ж далека родичка, а дочка є рідна...
- Така була воля їх. Вони дівчину жалували.
- І другі знають те?
- Як же! Свідки є.
- А! - каже. Більш вже не питала.
XXII
Прийшла Маруся до Катрі. Була вона тиха, смутна і ласкава.
- Знає? - спитала мене.
- Знає, - кажу, - та їй за все байдуже.
Катря її спершу не пізнала, а на вітання одказала:
- Благослови, господи!
- Се Маруся, - говорю їй.
Тоді вже вона пізнала і знов каже:
- Боже благослови!
Маруся стояла перед нею.
- Сідай, Марусе! - прошу.
Вона не схотіла чи не вчула, стояла і дивилася на Катрю. Катря непорухома сиділа. Більш не було нікого в хаті.
- Катре, - промовила до неї Маруся, - чом ти слова не промовиш? Чи мені звелиш говорити, Катре?
- Що? - пита Катря. - Що говорити?
- Бач, Маруся вже сива стала зовсім, - кажу, знявши хустку з Марусі.
Подивившися, каже:
- Сива.
Посиділа Маруся мовчки і попрощалась. Катря її хрестить.
- Катре! - промовила Маруся, - в мене діти.
- Боже їх благослови! - одказала Катря по своєму звичаю.
Як сама вже вона нічим людським не мутилася, - то вже й не вважала, як в інших серце колотилося.
Маруся додому пішла.
На третій день Катря із сестрою Меланією поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як віталась... Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!
- Як одмінилася! - промовила Маруся, дивлячись услід за тим возом критим по дорозі.
- А пам'ятаєш, яка була вона? - кажу.
- Як же!.. Добре пам'ятаю.
Ще ми постояли, подивились. Маруся пішла до своєї господи, а я її провела і в неї трохи посиділа.
Яків усе хворів, усе болів. Давно вже він не робив нічого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй діла в господі, велико печалі на серці.
Весело, як є ким радіти, та й те добре, коли є об кім поплакати. Ій-же богу моєму, добре! Гірка та жива вода, кажу вам...
Виходжу я од Марусі, і вена мене до воріт доводить, а за нею дітки топотять дрібненько-важенько...
- Подивись, - каже вона, - подивись, Химо, усі тройко у його вилились - мої чорнявенькі!
І згорнула їх усіх до себе. А вони хто з паличкою у руці, хто з хлібом, з пісочком у жменьці, жвавенько дивляться... Тиха і вбога хата з вишневим садком!
Я живу собі придобно на своїй селитьбі. Сусіди до мене ходять, а я знов до їх - одвідуємось. Радимось, як городи засіваємо; вкупі наш одпочивок у свято...
Час за час, а к вечору ближче...