Брехня (1-ша частина)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Андрій Карпович — інженер

Наталія Павлівна — його жінка

Карпо Федорович — його батько

Антін Михайлович (Тось)

Іван Стратонович — помічник Андрія Карповича

Пульхера — прислуга.

ДІЯ ПЕРША
Велика кімната просто обставлена. З лівого боку, ближче до кону, канапа. За нею, в глибині, двері до кухні. Між дверима й канапою піаніно. В задній стіні вікна на вулицю; між ними двері на балкон. В правій стіні позаду двері в сіни і в другі кімнати; ближче до кону двері в кімнату Наталі Павлівни. Між дверима буфет. Посередині круглий стіл; на столі наготовлено для обіду. Наталя Павлівна, пораючись біля столу, часом виходить на балкон і дивиться на вулицю. Входить з сіней з пляшкою Пульхера.
Пульхера. Ну, пані, знаєте, що я вам скажу?
Наталя Павлівна. Ні, Пульхеро, не знаю.
Пульхера. Ну, то зараз узнаєте. Щоб я спухла, як гора, коли я ще хоч раз піду до нашого лавушника! Хай до нього чорти ходять, от що я вам скажу, пані.
Наталя Павлівна (сміючись). Чудесно сказано. То ж через що саме?
Пульхера. Через те саме, що він мене зараз так ви-страмив перед людьми, що краще б він мені помиї на голову вилив. «Ти, каже, ще довго ходитимеш до мене по книжці брать? Ти, каже,'заплатила мені за той місяць? Ти, каже, у старців служиш та й сама у старчихи записалась. Ти, каже, стара жінка». Та як почав, як почав.., «Поки, каже, не заплатите, нічого більше давать не буду». От вам і маєте! Хай тепер до нього хто хоче ходить, а я не хочу.
Наталя Павлівна (весело). Нічого, Пульхеро, ось одержу гроші за урок, та й оддамо. А уксусу й не дав?
Пульхера. Не дав, щоб йому дихать не дало. «Нічого, каже, не дам!»
Наталя Павлівна. Сердитий. Ну, нічого, сьогодні без уксусу побудемо. Можна піти за гроші взять, та пізно. Зараз приїдуть з вокзалу. Ідіть, Пульхеро, щоб борщ не перекипів. А то Андрій Карпович нам задасть. Треба гостей прийняти як слід. (Іде на балкон).
Пульхера. А двірник знов нагадував про квартиру. Як не заплатите, то з поліцією, каже, викидать будемо.
Наталя Павлівна (сміється). Та невже? От біда з ним!
Пульхера (мовчки дивиться на неї. Ніби сердито). От знов сміються! А чого, спитатись?
Наталя Павлівна ще більше сміється.
Пульхера. Ну, от! Там, де треба плакать, вони сміються. Де сміятись — плачуть.
Наталя Павлівна. А ви хіба бачили хоч раз, щоб я плакала? 
Пульхера (подумавши, здивовано). Ба ні, таки не бачила. А їй-богу, що не бачила! Другий рік служу, а таки ні разу не бачила. Не розберу я вас, пані! Ну, та дай боже, щоб і довіку не плакали. Так не треба уксусу?
Дзвінок.
Наталя Павлівна (схоплено). О! Невже я їх пропустила?! (Біжить у сіни).
Чути її й чоловічий голоси. Входять Наталя Павлівна й Тось. Т о с ь — молодий, гарний. Рухи розкидисті, нетерплячі. Часто стріпує густим довгим волоссям. Сідає на канапу й понуро дивиться в землю, очевидячки, збираючись щось сказати.
Наталя Павлівна. Ая думала — наші з вокзалу.
Тось (хмуро). Доброго здоров'я, Пульхеро.
Пульхера (ідучи в кухню). Доброго й вам, паничу.
Тось. Ще не приїхали? Я на хвилинку.
Наталя Павлівна (сідаючи біля нього, ніжно-весело, трішки насмішкувато). Ну, розуміється, на хвилинку! Мій котик завжди тільки на хвилинку, на коротюхесеньку хвилиночку! (Жагуче хапаючи його за голову й цілуючи). Мій хлопчику єдиний!
Тось (визволяючись). Не треба, Тасю. Я не цього прийшов.
Наталя Павлівна. Я знаю... Вже по мордочці бачу, що прийшов знов з якимсь «твердим, рішучим» наміром. Правда, котику?
Т о с ь. Я прошу залишити цей тон. Я хочу балакати серйозно.
Наталя Павлівна (беручи немов під козирок). Слушаюсь!
Тось (сердито встаючи). Ну, так я тобі скажу, що це наше останнє побачення. Коли ти хочеш, щоб воно було... щоб воно носило цей... характер, то... прошу.
Наталя Павлівна (теж встаючи, підходить до нього, лащиться). Мій хлопчик сердитий на мене, що я вчора не вийшла? Любий, я так страшенно була вчора зайнята. Ці уроки, потім треба було приготувати до приїзду тата. Потім Андрієві од хвилювання було трішки поганенько.
Тось (різко визволяючись). Ну да, я так і знав. «Андрієві поганенько»... Ах, лиши мене! Ну, от я й прийшов сказать, що я більше цього не можу! Не можу! Рішуче не можу. Або Андрій, або я. От і все. Ти можеш скільки хочеш посміхатись, моє діло заявить тобі, а ти собі хоч танцюй. Я знаю, тобі наплювать на те, що ми розійдемось... Тобі все сміх і дурниці. А я не можу!
Наталя Павлівна. Котику, не кричи так голосно; Дося вдома, може почути.
Тось. І сказать Андрієві, правда? А з Андрієм станеться припадок і... Ну, розуміється, Андрій — будуча знаменитість, Андрій — великий український хімик-механик чи чорт його там знає, а я що? Нещасний студент, невідомий нікому поет.
Наталя Павлівна. Ти — мій котик, ти — моя радість.
Т о с ь. Ну, так от твоя радість тобі заявляє, що у неї нема більше сил терпіти це становище. Чуєш? Нема! Вічна брехня, вічна крадіж хвилинок. Пошло, гидко! Я Андрія поважаю, але я його ненавиджу за те, що брешу йому. І ще це ідіотське становище кузена! Що може бути пошліще кузена? Що? Я не знаю! Всяка дамочка, котра дурить свого йолопа чоловіка, зараз знаходить собі «кузена». Ми навіть не спромоглись на оригінальність і не видумали нічого краще, як «кузена».
Наталя Павлівна. Дитинко, пошла брехня завжди найправдоподібніша.
Т о с ь. Я не хочу ніякої брехні!
Наталя Павлівна. Тш! Не кричи ж так.
Т о с ь. Не хочу! З якої речі я повинен брехать? З якої? З якої речі я повинен цілі вечори бігать, як божевільний, по кварталу, виглядать, красти якийсь поцілунок, червоніть, мучитись за нього? З якої речі, я питаю? Я люблю тебе, ти любиш мене. В чому ж річ, нарешті? В чому? Ах, знаю! Ти знов почнеш про жалість, про святу жалість... Андрій такий був нещасний, ти підняла його, ти надала йому сил, ти зробила його ученим, він зараз робить великий винахід, дасть людськості великі цінності, його не можна кидать, бо він загине, з ним зараз припадок, параліч, чорт-біс. І ти .взяла на себе подвиг любові. Так?
Наталя Павлівна (ніжно дивиться на нього. З радісною, веселою готовністю хитає головою). Так.
Т о с ь. Ти все-таки жартуєш. Але я говорю без всякої охоти жартувать. Ну, Можеш? Ну, так от я тобі говорю, що це все... брехня!... Розумієш, вся ця «свята» жалість, подвиг — все це єрунда, брехня? і більше нічого. Тобі потрібний молодий, здоровий любовник, бо твій чоловік хворий. Але він скоро зробить свій винахід і матиме за нього великі гроші. Тоді ти зможеш пожить. І, розуміється, мінять це на якесь життя з бідним студентом — невигідно! Ось весь твій подвиг і жалість! Так-так! А любить... не любиш ти ні мене, ні його, а тільки себе, хоч зараз ти...— прошу не перебивать! — хоч зараз ти й оддаєш свої сили на уроки й годуєш всю сім'ю. Ти тільки умієш все підраховувать добре. Ти своє візьмеш. Ну, а я не можу буть... буть якимсь знаряддям для дамочки, у котрої чоловік. Та й те: хіба я знаю, чи ти не живеш з ним, як з чоловіком? Хіба я в цій брехні можу розібратись? Може, просто іншого мужчини треба!
Наталя Павлівна (серйозно, тихо). Чекай: це. все ти... Ти в це віриш твердо, що ти говориш?
Т о с ь. А я знаю, чому мені вірить?! Я знаю, де кінчається »брехня, а де правда? Хіба я можу знать? Коли в тебе в принципі брехня,*то звідки я знаю, що ти мені не брешеш? Звідки?
Наталя Павлівна. Котику, для чого тобі?
Т о с ь. А я знаю? Може, теж з жалості? Тільки я не потребую жалості! Не потребую! (Хапається за голову). Головне... ця страшенна щирість брехні, іменно щирість! Після жагучих? обіймів зі мною, після пекучої ніжності — іменно пекучої, болючої! — ти приходиш додому й милуєш Андрія. І як, як^ З такою ніжністю, з такою щирістю, що я... я або горю з сорому, або горю... з болю... Я не розумію! Як хочеш, я не розумію, нічогісінько, ні рисочки з цього не розумію. Як ти можеш?! Як ти можеш навіть не почервоніти при мені, а через дваг дцять, десять, навіть п'ять хвилин після мене з такою турботою, ласкою, ніжністю ходити коло нього, дивитись йомя в очі, брех-ати, і ні трішки муки, ні трішки! От що мене більш усього мучить. Так-так, це мене найбільш мучить, коли хочеш знать. Ти — або надзвичайно бездушна, жорстока, тупа... так-так, я все це передумав цими ночами і хочу тобі сказать: ти — або надзвичайно примітивна людина, або... Або хай" чорт мене забере, коли я хоч що-небудь розумію в цій паскуд* ній плутанині! Одне я знаю, одне: я так далі не можу. Я нел маю покою. Скажи мені, що хочеш, що хочеш, скажи мені/ що ти мене не любиш, що тобі треба було мужчини, що ти/ сміялась з мене, що хочеш, тільки правду, чуєш, правду^ скажи мені! *Л
Наталя Павлівна (сміючись). А ти хіба повіриш,! що це правда? - V
Т о с ь (безсило). Правда... Ти, по своїй теорії, умієш так" правдоподібно брехать* що, дійсно, не повірить не можна.. Єдине єсть: ти покинеш Андрія й підеш зі мною. Це єдине.
Наталя Павлівна. Але, хлопчику, цього єдиного доказу я не можу тобі, на жаль, дати.
Т о с ь. Чому?
Наталя Павлівна. Ах, котику, ми вертаємось знов до старого. 
Т о с ь. Жалість...
Наталя Павлівна. Жалість, Тосику. Потім у тебе завжди якраз у такий час приходять такі настрої, коли цілком неможливо. Ну, подумай сам... Чекай, і ти цей єдиний доказ вимагаєш у мене зараз же? Правда?
Т о с ь . Розуміється.
Наталя Павлівна (сміється). Ну, само собою. Моментально. Так навіть у цьому хвартушку вийду й піду. Чекай. І це буде якраз в той момент, коли Андрій привозить у свою хату свого старого батька й сестру, коли стоїть на порозі здійснення своєї довголітньої мрії. Чекай, котику. Він п'ятнадцять років мріє дать своєму батькові трішки, трішечки спокою. Розумієш, такому бідному дядюшці, що цілий свій вік ходив за плугом, їв у свята булочку з хлібом і перед кожним піджаком скидав свою подрану шапчинку. Розумієш, котику? П'ятнадцять років він мріє, що ось-ось він стане трішки на ноги і візьме до себе батька й сестру. Ти не бачив їх? Ну да, ти не міг бачити. Я бачила, як тільки ми побрались з Андрієм. Дитинко, ти й це скажеш — брехня.ч але я все-таки скажу тобі: я вперше через його батька почула, яка може бути жалість. За Андрія я виходила, скажу правду, з гордості, з абстрактної любові до людськості, ну от з такої, з якої — не сердься — ти пишеш іноді громадські вірші. Я знала, що Андрій має великі математичні здібності, ну й хотіла через нього дати людськості «нові цінності». Ну, от як, скажімо, революціонери ідуть на смерть, на жертви «за друзі своя». Я теж пішла на жертву. А коли побачила його батька, сестер... смішно, котику,— але мені хотілось стати на коліна перед його батьком, обмити його ноги й витерти їх своїм волоссям. (Схвильовано). Я не знаю, може, кому нічого особливого не покажеться в цій людині, але я не можу без щемлячої, рекучої жалості дивитись на цього «дядюшку».
Т о с ь. Що він, каліка?
Наталя Павлівна. О, ні... Він... він — затурканий життям. Він — селянин. Він... страшенно подібний до мого батька... От це, мабуть, більш усього. Я хочу, щоб ти подивився на них... (Біжить до балкону, дивиться й вертається). І от ти, котику, ти, мій чулий, розумний, сердечний хлопчику, ти хочеш, щоб я на порозі мрії чотирьох людей взяла і брякнула їх об землю, в болото. Ти цього хочеш?
Т о с ь. А ти хочеш брехнею дать їм щастя? Брехнею?
Наталя Павлівна. Все одно. О, людям, котику, зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя, розумієш, щастя, спокою. Коли брехня може це дать — слава брехні! Слава! Та от (лащиться і сміється), наприклад, такий неспокійний, такий дужий, такий свіжий, як... хтось... і той хоче... спокою. А що дає спокій? Правда. Так звикли люди думать. Значить, давай правду! А коли я дам таку брехню моєму котику, що вона дасть спокій йому, то хіба він її не візьме? Ні?
Тось. Ні!
Наталя Павлівна (сміється). Одну правду? Ну, хороший, скажу ж тобі правду. Ти — моя радість. Чуєш? Ти — мій сміх, ти — моє ясне в житті. Ти — моя любов радості, ти — те, без чого людині й нічому живому не можна жити. Це дурниця — саможертва без радості. Треба десь брать, щоб давать. От я у тебе беру і даю другим. Знаєш, як рослина бере у сонця і дає бідній замореній скотинці. Розумієш, моє сонечко?
Тось. А це правда?
Наталя Павлівна. Правда.
Т о с ь. А звідки я це знаю? Хіба говорити важко! Тим паче тому, хто думає, що брехати можна, тільки щоб було похоже на правду.
Наталя Павлівна. 1 давало радість, котику.
Тось (спалахнувши). Та мені нема радості, бо я не вірю, що це правда! Не вірю, не знаю, у всьому сумніваюсь. Слова, слова й слова. Факти давай! Дію.
Наталя Павлівна (вкрадчиво). Чудесно. Хіба це не факт, як ти ридав там, біля шафи, у тебе, і я спитала тебе, і ти казав: «од щастя». Не факт? А то не факт, що ти написав такий ряд робіт, який, може, ніколи не напишеш більше? Це не дія, це слова? Хіба ти не переживаєш щодня муки й радості, що і є справжнє життя? Хіба ти, мій вогнику, не підеш зараз додому і не виллєш свою муку в словах, від яких у людей буде стискуватись серце? Ні? Чого ж ти хочеш? Ти хочеш спокою. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою, щоб ми найняли квартиру, оселились. Ну, і що далі? Ти будеш спокійний. Ти не будеш бігати, чекати на мене, хвилюватись, мучитись, не спати ночі... І не будеш жити. Не будеш страждати, не будеш і радіти, не будеш і людей розуміти. Ти цього хочеш? Так?
Тось мовчить. ',_
Наталя Павлівна. Ну добре, я зроблю. Буду так само, як тепер, цілі дні бігати по уроках, а ввечері, замість-, того, щоб, вирвавшись від усього темного, нудного, жалкого, спішити з хвилюванням до мого ясного, я буду спокійно вертатись на свою квартиру, де жде мене — а то й зовсім не жде, бо знає, що прийду,— чоловік з самоваром і нудьгою. А це «щастя» буде куплено ціною тяжкого, дійсного страждання чотирьох людей. Та якого страждання! Андрій стане ідіотом. Це йому завжди загрожує. Ця сестра зробиться зовсім ганчіркою в руках людей. Та, що приїде, стане хмурим ненависником людей. А батько... Ні, Тосику, ні, моє сонечко, ти не захочеш цього, ти не можеш цього захотіти! Ні, ні! За що ж я тебе люблю, коли так?
Т о с ь. Ну, добре. Нехай... Але ж це довго тягнутись не може. Невже ти думаєш до смерті брехать? Невже не одкриється? Може, вже й зараз є підозріння. Що ж тоді?
Наталя Павлівна. Ні, не одкриється. Коли людина схоче, то може все зробить.
Т о с ь. Що за ерунда! Ось зараз може увійти Андрій, а я обніму тебе, й кінець.
Наталя Павлівна (посміхаючись). Ой! А брехня навіщо! Ти думаєш, що не можна переконати людину, що це не стіл, а грамофон? Хіба не гіпнотизують людей?
Тос ь (зриваючись). Так ти й мене зараз гіпнотизувала тільки?!
Наталя Павлівна (регоче). Так я й знала! Так і знала, що спалахне. Голубчику, може, я все це говорила тільки для того, щоб подивитись, як ти спалахнеш. Я так люблю в тобі, коли ти, ффф! — і загорівсь. Хіба такого можна загіпнотизувати? Гіпнотизують хворих, слабких, жалких. А тебе для чого?
Т о с ь (хапається руками за голову). Ні, я в цій плутанині зверну собі голову! Я нічого не розумію. Де початок, де кінець, де...
Наталя Павлівна. Що ж це вони так довго? (Біжить на балкон, придивляється). О, от уже й Іван Стратоно-вич іде. Хлопчику, не треба так хвилюватись, а то ти такий скажененький у мене, що я завжди аж тремтю, коли ти з нами. Так і жду, що щось випалиш або схопиш Андрія за горло. Іван Стратонович зараз прийде, давай сядемо, як родичі, і будемо ждать гостей.
Тось (беручи шапку). Я піду додому.
Наталя Павлівна. Ні, котюнику, ти будеш з нами обідати. Подивишся на гостей. Саня тобі мусить подобатись. Вона так страшно правдива. От спарувать вас. Тільки наїжена страшенно проти життя.
Тось. А навіщо ти Досі про Івана Стратоновича цю... неправду говорила? Що ніби він закоханий у неї?
Наталя Павлівна. Ні, що закоханий, я не сказала, це занадто раптовий перехід. Я сказала «подобається».
Т о с ь. А це правда?
Наталя Павлівна. Ая знаю? Може, й подобається, може, й ні. І хоч вона образилась, здається, і не вірить і... а все-таки їй приємно. А їй, котику, так треба приємності. її треба поливать. Знаєш, як зів'ялу білу лілейку.
Т о с ь. Брехнею поливать?
Наталя Павлівна. Ні, приємним, водичкою.
Т о с ь. А потім взять і придушить. Правда?
Наталя Павлівна. Навіщо?
Т о с ь. Господи! Та вона ж ясно бачить, що Іван Стра-тонович закоханий у тебе, а не в неї.
Наталя Павлівна. Що-о? (Хрестить його, сміється) .
Т о с ь. Ах, Тасю, ну навіщо ти й тут? Це ж видно. Він на тебе так іноді дивиться...
Наталя Павлівна. Котику! Годі! У мене закохані двірник, лавушник, Рябко — всі, бо всі на мене дивляться. Розуміється, у тебе всі в мене закохані. Звичайно, інакше й не може бути.
Т о с ь (задумливо-хмуро). Ні, він у тебе закоханий. І навіть щось за нами помічає. (Підводячи голову). Знаєш, це так не скінчиться!
Наталя Павлівна. Кінчиться так, як кінчиться. Нема чого про це думать. А ти краще от що, котику,— тільки ти не сердься! — ти цей тиждень трошки потерпи, як я не буду до тебе забігать. Добре? Потерпить моє золотко? Я буду, певне, занята дуже. Ти знаєш, я взяла ще й той урок. Голубе, я не могла інакше...
Т о с ь. Ну, ет! Ет, к чорту все, і більше нічого! Прощай, можеш зовсім не приходить! (Простягає руку).
Наталя Павлівна. Фур-фур, мій вогнику... (Удержує за руку). Хіба я сказала, що зовсім не прийду? Забіжу на хвилинку. І то ж, котику, недовго, перший час, поки трішки гостей устрою... Котику, не треба сердитись на свою Тасю. Не треба, правда? Можеш навіть трішки побуркотіти на мене, а сердитись не треба, ні? І от ще що... Не будь, дитинко, таким скажененьким при Андрієві. Можеш собі гризтись з Іваном Стратоновичем, а Андрія... Ну-ну, от уже вони й образились...
Т о с ь (холодно). Мені ображатись нема чого... Не бійсь, я твого Андрія не загризу... Прощай!
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Котику, ти з нами будеш обіда* ти. Правда? НуГбудь же хорошим... Це, мабуть, Іван Стра-тонович дзвонить. Не треба хмуритись, моє сонечко. Сонечко повинно завжди бути ясним. Ну, сядь... Сядь і вір, що я... люблю тебе. (Обіймає за голову, жагуче цілує й біжить одчиняти).
В цей мент двері одчиняються, і входить Іван Стратонович і Дося.
Іван Стратонович — молодий чоловік літ ЗО, смуглявий, присадкуватий і
хмурий. Борідка росте кущиками на шиї.
Наталя Павлівна (зі сміхом). А вам Дося одчиняла, а я біжу. А більше нікого нема?
Іван Стратонович (з хмурим жартом, пильно зиркаючи на Тося й Наталю Павлівну). А вам мало?
Наталя Павлівна. О, коли ви зі мною, то для мене більш нікого не треба. Я просто з цікавості.
Іван Стратонович. Ні, я не про себе. Доброго здоров'я, піїто. (Здоровкається з Тосем).
Т о с ь. Доброго здоров'я, хімико.
Іван Стратонович. Як? Хімико? Це ж по якому? По-українському, мабуть? Щасливий народ — українські поети, їм закони не писані.
Наталя Павлівна (в цей час дивилась на вулицю). Ну, що ж вони так довго? Може, не приїхали? Чи трапилось що?
Іван Стратонович (наливає в чарку горілки, випиває й заїдає шматочком хліба). Зараз приїдуть. Це ж все-таки не те, що видумать нове слово, Наталю Павлівно.
Тось (сміється). Або зробить великий винахід в мєханиці.
Іван Стратонович (кривиться). Фе, щось ви сьогодні скислі якісь дотепи пускаєте. Новеньке б щось.
Дося (пораючись коло столу, тихо). Знов зцепились.
Іван Стратонович. На жаль, Федосю Карпівно, мусимо розчепитись, бо Антон Михайлович почувають себе сьогодні в занадто мирному настрою.
Тось. Це ви нагнали на мене цей настрій.
Іван Стратонович мовчки дивиться на нього, посміхається й одходить. Сідає за піаніно й, незграбно підбираючи акомпанемент, співає:
Гей, не шуми, луже, Зелений байраче! —

Не плач, не журися, Молодий козаче...

Поглядає на Тося, який хмуро ходить по хаті.

Наталя Павлівна. Ура! їдуть! Досю, їдуть! (Біжить з балкону в сіни, Дося за нею).
Іван Стратонович (встає до Тося). Ви ж наготовили встрічні вірші?
Т о с ь. Ідіть ви к чорту!
Іван Стратонович. О, ви зовсім не в екстазі, що приїжджають «родичі»...
Тось дивиться на нього.
Іван Стратонович. Яб на вашому місці цілу поему зварганив би. «О, ви, которі...» Хе-хе-хе!
Тось. Слухайте, ви, кислото... Я зараз не маю охоти жартувать, але коли ви так дуже хочете, то можу. Тільки щоб потім не жалкували.
Іван Стратонович. У-у, з такою передмовою я пас. З поетами, коли вони не мають охоти жартувать, небезпечні жарти. Ухиляюсь. Покірно ухиляюсь і прошу ласкаво вибачити. О, родичі ваші вже йдуть... Мовчу, мовчу...
Тось. Щось ви сьогодні страшно балакучі.
Іван Стратонович. З вами роллю помінявся.
В сінях чути скрики; гомін голосів, поцілунки. Входить Андрій К а р-п о в и ч, за ним Карпо Федорович, Сан я, Наталя Павлівна
і Д о с я. Всі радісно схвильовані. Андрій Карпович — літ 40, -худий, згорблений, одежа на ньому сидить мішкувато. Сам дуже негарний, з великим червоним носом і блідим
лицем. Очі тихі, промінясті, надзвичайно ласкаві й розумні. Карпо Федорович — похожий дуже на сина. Одягнений по-селянському. Очі з виразом зляканої покірності, угодливості й несмілості. Почуває себе ніяково, ступає несміло, незграбно, весь час соромиться й витирає з лиця піт. Іноді тільки з боязкою ласкою поглядає на дітей.
С а н я — висока, гарна, ще молоденька дівчина з дуже хмурим лицем
і очима, які спідлоба дивляться на все немов байдуже й суворо. Держиться рівно, одягнена по-міщанському.
Андрій Карпович. Ну от, тату, ви й дома... Ви й дома... Тепер усе... От і обід на столі... Хе-хе-хе! І вся наша сім'я... Оце наш родич, двоюрідний брат Наталі, поет, знаєте, складає пісні, чудесні пісні. Ось колись ми... Прекрасний чоловік, познайомтесь... Це мій тато, Тосю, прошу любить і жалувать, як кажуть кацапи. (Щасливо сміється).
Тось мовчки уклоняється й простягає Карпу Федоровичу руку.
Карпо Федорович (з ніяковою посмішкою незграбно стискує її й говорить). Очень довольні. Приятно...
Андрій Карпович. А це, тату, мій компаньйон... Разом працюємо над машиною... Він на вид трішки хмурий а серце чудесне... Хе-хе-хе! Чудесне серце... У хмурих лицеЦі часто серце веселе...
Іван Стратонович (простягаючи руку, серйозно, низько вклоняється). Не компаньйон, а помічник вашого сина.
Карпо Федорович. Очень довольні... Звиніть... Приятно...
Андрій Карпович. Ну, а тепер можна й обідать... її сестричкою познайомились? У, яка хмара... А серце теж .полоте... Рекомендую, панове, за цею хмарою ховається чудесне сонечко. ЧудеснеІ Ну, от церемонія скінчилась. Та-еюню, може, вже й обідати можна?
Наталя Павлівна. А може, вони б трохи умились а дороги... Тату, може, хочете умитись? Саню?
Карпо Федорович (покірно повертається за нею). Ну да, умиться з дороги.., Так що...
С а н я. Я б умилась.
Наталя Павлівна. От і чудесно. У вашій кімнаті иже наготовлено все. Ходіть, таточку, за мною. (Злегка обіймає його). Досю, там усе єсть?
Дося (що шепотілась з Санею). Все, я зараз. Ходім. (Бере Саню й виводить).
Андрій Карпович (піднято ходить по хаті, підходить то до Івана Стратоновича, то до Тося, гладить їх по плечах і весь час радісно посміхається). Значить, у нас прибавилось народу... Нашого полку «прібило», як то співається десь... Де то так співається, Тосю? Га?
Тось. В старослов'янській пісні...
Андрій Карпович. В старослов'янській? Чудесні ці старослов'янські пісні... Чудесні... Тільки я забув уже... А чудесні... Ми, українці, старші слов'яни, ніж руські... Старші, чистіші. Вони помішані з фіннами. Ви не згодні, Іване С/гратоновичу? (Гладить по плечі його).
Іван Стратонович (посміхаючись). Цілком згоджуюсь. Тільки мені здається, що й руські — чудесний народ.
Андрій Карпович (гаряче). Чудесний, прекрасний іиіроді Знаменита нація, просто знаменита. А день, панове, який сьогодні чудесний! Га? Поете! Славте день і сонце... Як то єсть:
Слава... слава_
Хортам, і гончим, і псарям...
Ну, тут точка. Точка, точка. Де точка, то вже годі... Ха-ха-ха! Я, панове, сьогодні трішки переповнений. І ледащо, ледащо страшенне. З самого ранку гуляю. Лаєтесь дуже, Іване Стратоновичу? Дуже? Пропав день? Нічого, надолуджу! Тепер ;чікипить. Голову даю, що через тиждень здамо в комісію мотор.
Іван Стратонович. Раз голову даєте, то здамо. Андрій Карпович. Даю! Дві голови даю! Іван Стратонович. Чиї? Мою й вашу?
Входить Наталя Павлівна.
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Ні! Мою й... (озирається) й ось чию... Ось чию!
Наталя Павлівна (з сяючим обличчям). Що таке?
Андрій Карпович. Тасю! Я кажу, що через тиждень здамо в комісію мотор. Даю дві голови, що здамо. Мою й твою. Правда, здамо? Даєш?
Наталя Павлівна. Даю!
Андрій Карпович. Урра! А ще черев тиждень, як дасть бог, може, вже й авансик нам наші бельгійські капіталісти одпустять. Одпустять, Іване Стратоновичу, га?
Іван Стратонович. Як даєте голову, що одпустять...
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Дві голови даю. А що, справді, вони ж уже до гвинтика знайомі з нашою роботою! Що їм? Спробували та й контракт. Ого! Чортова Бельгія заплатить-таки нам...
Наталя Павлівна. Адю, Адю!.. Спокійніше, спокійніше, а то мокрого рушничка на голову покладу. Занадто ви вже розходились. Дивіться на нього, яким балакунчиком став сьогодні.
Андрій Карпович. Тасюню! Сьогодні ж день... (Бере її руку, гаряче цілує). Ти сама знаєш... І я за нього ніколи тобі не забуду... Ну, й годі... Не буду... Що ж там наші подорожні? Миються? Швидше їх сюди.
Наталя Павлівна. Зараз, зараз...
Входить Пульхера.
Наталя Павлівна. От і Пульхера... Давайте, Пуль-херо, борщ, гості вже приїхали.
Андрій Карпович. Приїхали, "Пульхеро; тепер держіться, варить будете на двох більше.
Пульхера. І слава богу. Аби було з чого, а то хоч на цілий рід варитиму...
Андрій Карпович. Буде, Пульхеро, буде! Ще трішки, то буде так, що й...
Пульхера. І слава богу. А то вже...
Наталя Павлівна. Давайте, Пульхеро, давайте. Ось уже ідуть наші.
Пульхера виходить.
Андрій Карпович. Чуде-есна женщина! Чудесна! А от уже й наші подорожні.
Входять Карпо Федорович, Саня й Дося.
Наталя Павлівна. Ну, тепер можна сідать. Панове, сідайте, де хочете, а я з татом. Тату, ми сядемо тут... Добре? Адю, ти на другий бік.
Андрій Карпович. Чудесно. Чудесно.
Наталя Павлівна ніжно всаджує Карпа Федоровича й сідає біля нього.
Всі розсаджуються. 
Іван Стратонович (до хмурого Тося). А-ми з вами поруч, правда? Як вірні друзі й нерозлучні приятелі. (До Сані). Знаєте, ми (показує на Тося), як нерозлита вода, куди один, туди й другий.
Саня неуважно спідлоба зиркає на них. Весь час слідкує за Наталею
Павлівною.
Т о с ь (з погрозою). Я вам сказав, що до жартів »е маю охоти.
Наталя Павлівна (неспокійно дивиться в їхній бік). Панове, наливайте чарки! Вип'єте, тату?
Карпо Федорович (почуває себе, видно, ніяково. Обережно відсовує серветку, не знає, де діти руки). Спасибі... Очень довольні... Я б... той... (До Андрія Карповича). Я б, може, той... може б, я собі на кухні... пообідав... Га?
Наталя Павлівна (з мукою). О, тату! Ну що ви, бог з вами! Голубчику! Ну що ви! (Саня кусає губу й різко одсовує тарілку).
Андрій Карпович (стихає зразу). Ну що ви говорите, тату...
Карпо Федорович (винувато). Незвично... Ще щось розіб'ю...
Наталя, Павлівна. Та бийте! Голубчику! Ах, їй-богу... Ну, годі... (Обнімає й гаряче цілує). Ви ж, тату, серед дітей... Досю, ради бога, накричіть на Пульхеру... (Дося •встає й іде назустріч Пульхері). Панове, наливайте. Ось ми вип'єм... Адю, наливай... Я хочу теж випити.
Андрій Карпович. Чудесно! Чудесно! Ви вже наливаєте. Ну, наливайте, Іване Стратоновичу. А от і борщик. Знаменитий, тату, борщ варить наша Пульхера. От наші гості, Пульхеро... Тато наш і сестричка...
Пульхера (з борщем в руках, ставить на стіл і вклоняється). Доброго здоров'я! З приїздом, благослови боже!
Карпо Федорович (вклоняється). Спасибі... Спасибі...
Андрій Карпович. Ну, перше випить... А тоді борщу. (Бере чарку, Наталя Павлівна дає Карпу Федоровичу). Ну, панове... Я хочу сказать маленьку промову, ви вже даруйте мені, не може стриматись... Це мій довгожданий день. Я, панове, не вмію красно говорити... Ну, все одно... Так от, я хочу тільки сказать, що за всю ту радість, яку має наша сім'я зараз, треба дякувати ось кому! (Показує на Наталю Павлівну). Тату, ось хто наш кормилець, ось хто наше... Тасю, Тасю, ти мовчи, ти сьогодні мовчи. Якби, тату, не оце сонце наше, нам би...
Наталя Павлівна. Адю, я протестую!
Андрій Карпович. Ніяких протестів!
Пульхера (стоїть, склавши руки). Іменно! Правда!
Андрій Карпович. Правда, Пульхеро? От вам свідок!
Пульхера. Істинно ж, кормителька... Хай уже бог здоров'я посилає, а що вже...
Наталя Павлівна. Ну, я не хочу так. Адю, що за свинство таке! За здоров'я наших дорогих гостей! От і все. (П'є).
Андрій Карпович. Це розуміється, але... Та я ж хоч кінчу промову! Ну, коли так, то за всю нашу сім'ю! Іване Стратоновичу, я вважаю вас членом нашої сім'ї... А вас, Тосю, й сам бог велів. За щастя, за...
Тось, різко встаючи, хоче щось сказати.
Наталя Павлівна (стурбовано глянувши на нього, радісно, весело кричить). Урра! За щастя, тату!
Тось бере чарку, з посмішкою вихиляє в рот. Сідає.
Іван Стратонович (до Наталі Павлівни). Наталю Павлівно! Ви перебили Антона Михайловича, він теж хотів сказать промову!
Наталя Павлівна. О, прошу вибачення. Таточку, я вам насиплю борщу. Тосю, будьте Саниним кавалером.
Саня раптом встає, дуже, немов їй боляче, стискує брови, підходить до Наталі Павлівни, нахиляється й цілує руку.
Всі здивовані.
Наталя Павлівна. Саню! (Здивована, але зараз же обіймає й цілує її).
Саня одходить на своє місце і з тим же виглядом сідає. -'
Андрій Карпович. "Що це значить? (Саня моаА чить). у
Д о с я (змішано). Та це... От яка!.. Можна сказать, Саню?
С а н я (гордо). Я можу й сама сказать, (До Андрія Кчрповича), Я писала Досі, що мені не подобається Наталя І І.шлівна... Я думала, що... Я не вірила, що вона любить тебе і . нас. Дося лаяла мене за це. Я написала, що коли побачу, що неправда, то при всіх поцілую її руку. От і есе. (Починає ісги).
Андрій Карпович (трішки змішано, але радісно). Ну так сюрприз! Тасю, бачиш, які ми думки породили в цих Голінках? Га? Ну-ну! Ну й слава богу! Слава богу!
Наталя Павлівна (весело). Тепер ми, значить, секретів не маємо!
Андрій Карпович. За це ми по другій вип'ємо. Правда, тату?
Наталя Павлівна. Ну-ну! Хто вип'є, а кому й годі. А то рушничок, знаєш? Андрій Карпович. Це, тату, моя жінка мене так усмиряє. Кар по Федорович (повторюючи окремі слова). Ага. У«миряе.
Андрій Карпович. Мені, знаєте, шкодить, як я хвилююсь чогось...
Карпо Федорович. Шкодить... Ну да, шкодить...
Андрій Карпович. Жар у голові стає, і погано... Твк моя жінка бере мокрий рушник і...
Карпо Федорович. Бере мокрий рушник і...
Андрій Карпович. І на голову мені. Тоді я стаю Іриму, як солоний огірок... Ха-ха-ха!
Карпо Федорович. Як солоний огірок, ха-ха-ха!
Андрій Карпович. Тільки це серйозне ередство.
Карпо Федорович. Серйозне ередство. і Андрій Карпович. Коли дуже вже щось... А знаєш, шию, дай мені шклянку води... Щось серце мені...
Наталя Павлівна (стурбовано). Голубе!... (Хутко встає, наливає води й дає Андрію Карповичу).
Андрій Карпович (випивши). Дякую, дорога... Легше... (Карпо Федорович і сестри злякано дивляться).
Наталя Павлівна. От бачиш, говорила. Промови тобі говорить... (Сідає на місце). Нічого, тату, це так собі... Чекайте, я вам наріжу м'яса... Може, вам з кісточкою? Лк>-йнте?
Карпо Федорович. Благодару вас,.. Очень доволін.
Наталя Павлівна. Ось м'ягший хліб... Навіщо ин твердий? (Карпо Федорович кладе вилку й крутить голо-чин), немов хоче сховать).
Наталя Павлівна. Що вам, таточку? Негарно? Татуню!
Карпо Федорович бере серветку й хоче притулить її до лиця. Одкладае, закриває очі напнутим рукавом і плаче. Всі затихають.
Андрій Карпович. Тату! Татусю!
Наталя Павлівна. Що вам? Рідний!
Карпо Федорович. Діточки!.. Не заслужив я од вас.ч. Хай вас бог...
Андрій Карпович (дуже схвильований). Ну от... Ну, й слава богу, тату... Слава богу... Що було, то минуло, тепер буде краще... Краще, тату.
Наталя Павлівна (тихо). Досю! Дайте води татові...
Карпо Федорович. Нічого, то я так... Знаєте... (Винувато посміхається, витирається полою). Може, стомивсь чи бог його знає... Звиніть мене, господа... що побез-покоїв старий.
Д о с я. Випийте води, тату...
Карпо Федорович. Спасибі, дитино, я не хочу пити... Я вже краще їстиму...
Андрій Карпович. От і чудесно! (Обкидається на спинку стільця).
Наталя Павлівна (голосно, тривожно). Адю!'
Андрій Карпович. Нічого, Тасю, нічого.
Наталя Павлівна (хутко встає, підходить да нього, бере за голову, швидко тре пальцями виски й лоба)., Адю, Адю, спокійніше... Хороший, спокійніше... Ну-ну, не треба. Не треба... Води, Досю... Ах, який же бо ти... Ну, от4 легше... На, випий... (Андрій Карпович п'є й тихо посміхається).
Тось (раптом встає). Вибачайте, панове... Я згадав...^ У мене одна справа. Я забув... Я мушу йти. Прощайте..4
Наталя Павлівна (різко). Тосю! Мені здається.4 що...
Т о с ь. Я не можу! Дуже важна справа. Прошу вибачить мене. (Хапає шапку й хутко вибігає). 
Андрій Карпович (слабо). Що з ним таке? і
Наталя Павлівна. А! Забув якусь справу... Якийсь!
ґедзь уже вкусив... 
Андрій Карпович (добродушно). Одне слово-поет... Мабуть, вірші в голову прийшли, .побіг записувать!
Іван Стратонович (що пильна слідкував за сценою). Гм... Страшенно нетерплячий поет. 
Карпо Федорович (стурбовано встав). Може, щ$ через нас... Може, недовольні, що... з мужиками?
Наталя Павлівна. О, тату! Що ви?! Бідний же ви мій! (Сильно обнімає його й гаряче цілує).
Завіса

ДІЯ ДРУГА
Та сама кімната. Темно. З улиці крізь балкон падають смуги світла ліхтарів. Входить Іван Стратонович. Вій в робочій сорочці. Озирається. Підходить до дверей кімнати Наталі Павлівни, стукає й тихо гукає: «Наталю Павлівно!.. Наталю Павлівно!..» Іде на балкон, одчиняє двері, визирає й виходить. Видно, як спирається на перила й застигає в понурій задумливості. В цей час тихо входять з сіней Наталя Павлівна й Тось. Як тільки вони починають балакать, Іван Стратонович озирається, .щвидко й обережно причиняє двері й ховається за стіну. Іноді визирає.
Наталя Павлівна (тихим голосом). Темно. (Світить лампу). Пульхера, мабуть, вже спить, Андрій в майстерні, а всі у Досі. Ти не посидиш трошки?
Т о с ь. Ні хвилинки! Ти знаєш, за чим я прийшов, і прошу мене не задержувати. Прошу, головне, покинуть цей тон цілковитої невинності.
Наталя Павлівна. Вогнику мій! Кажу ж тобі, що більше не буде. Тепер вже я буду вільніша. Завтра прийду до тебе на ввесь вечір. Скажу, що піду з ученицями в театр, і на весь вечір до мого хлопчика. На весь вечір!
Тось. Можеш не турбуватись і не брехать. Досить уже брехні. Прошу дать мені всі мої листи. Це єдине й останнє моє прохання.
Наталя Павлівна. Навіщо вони тобі?
Тось. Тасю! Я не виношу цього тону! «Навіщо мені листи». Невинність.
Наталя Павлівна. Хіба ми гімназисти, що, розходячись, мусимо вертати листи?
Тось. В твоїх руках мої листи я не хочу лишати.
Наталя Павлівна. В моїх руках? А давно ти цілував їх? Хлопчику, хлопчику, навіщо ти мене так мучиш? Навіщо?
Тось. Ах, лиши, будь ласка... Ніяким твоїм мукам я не вірю, і все це одна комедія.
Наталя Павлівна. Чого ж ти хочеш від мене?
Т о с ь. Ти знов? Я хочу правди! Любиш мене? Так ходім зі мною! Андрія? Так лишайся з ним. Ясно? А ти хочеш дуже легко жертви приносити. «Со всеми удобствами». Ха-ха-ха! Ні! Жертва — так жертва! А зручності покинь нам, грішнцм смертним, які себе не хочуть приносити в жертву, які в святі не записуються. Та, розуміється, які тут жертви! Одні жалкі слова. Ти просто знаєш, що мене такими словами скоріше можна удержати, ну і жариш. Другому будеш друге говорить. Хіба тобі важко? Ну, та це вже стара пісня. Прошу дать мені листи. Мені ніколи, я мушу йти.
Наталя Павлівна сідає коло столу, кладе голову на руки і якийсь час сидить
непорушно.
Т о с ь. Наталю Павлівно!.. Чуєте?
Наталя Павлівна (підводячи голову, тихо). Знаєш, до чого ти мене присуджуєш тим, що підеш од мене?
Т о с ь. До того, що ти візьмеш другого любовника. Більш зручного.
Наталя Павлівна нахиляє голову. Потім помалу, мовчки встає, іде до себе в кімнату, якусь хвилину порається там і виходить з пакуночком листів у руках. Кладе на стіл перед Тосем і знов сідає на своє місце.
Т о с ь (грубо). Всі тут?
Наталя Павлівна. Всі, Тосю.
Т о с ь (криво посміхаючись). Недовго й вагалась.
Розгортає один з листів і починає про себе читати. Потім злісно мне його в руці й сує весь пакунок у кишеню. Наталя Павлівна поглядає на нього.
Т о с ь. Ну, тепер ваша жертва буде цілком чиста і свята. Бажаю знайти більш святого і жалісливого, ніж я. Прощайте.
Наталя Павлівна (тихо). За що ж ненависть, Тосю, га? Невже інакше не можна розійтись? Ну, я розумію, ти не можеш ділитись, я не можу покинуть Андрія.
Т о с ь. Ну, розуміється. Обов'язок святий.
Наталя Павлівна. Ні, Тосю, не обов'язок. Просто — не можу. Від одної уяви, що з ними зробиться, у мене так стискується серце, що я готова кричать від жалю. Чекай. Розумом я й сама розумію, що це дурниця, що я маю цілковите право покинуть їх і йти з тим, кого люблю. Вини не буде ніякої. Але... Не можу... Хіба я сама, котику, не думала про це? Я не зможу потім жить, вони кожну хвилину будуть стоять передо мною. І не того, Тосю, що я покинула їх, а того, що розбила їхню віру.От що! Умри я — це для них в тисячу раз легше, ніж зрада. В тисячу раз! Це буде просто нещастя, але віра в щастя, в людину не розіб'ється. Розумієш? їм легко буде жить. Розумієш ти мене?
Т о с ь. Ні. Цього я не розумію; тільки те, що кого любиш, того й жалієш.
Наталя Павлівна хитає головою й сумно посміхається.
Т о с ь. Так, так. Ти любиш Андрія і його жалієш, а мене ти не любиш... і не жалієш. А мене можна пожаліти! (Схвильовано ходить по хаті). Я вимучився, я не сплю ночі і мучусь і.ік, що іноді кричу, як божевільний, і вранці сусіди присилають двірника подивитись, що зі мною. Одна думка, що тебе обіймає другий, що ти милуєш його,'смієшся до нього... О! І псяча б- жалких стояли передо мною, я б їх всіх зіпхнув, щоб дібратись до тебе. Ти цього не розумієш, бо ти не любиш. І тепер я спитаю тебе, чому ти жалієш Андрія, а не жалієш мене? Чому?
Наталя Павлівна. Тому, що тебе жалість прини-жть, а його підійме.
Т о с ь. Так? О, ти завжди знайдеш слова. І такі слова, що приємні, що ласкають. Але це одні слова. Кого любиш, про того не будеш роздумувать, чи підіймеш, чи принизиш його, коли утишиш його муки. Е! Що тут говорить. Брехня, одна брехня! Годі. А то я збожеволію. Прощай!
Наталя Павлівна. І руки на прощання не подаси? І не поцілуєш свою Тасю?
Т о с ь. І тут без брехні не можна?
Наталя Павлівна. Яка ж тут брехня?
Т о с ь {з ненавистю). Та та, що ти, може, й рада, що ми розходимось. Може, я вже надокучив тобі, і ти зможеш перемінити на нового.
Наталя Павлівна з тихою, ніжно-радісною посмішкою дивиться на нього.
Тось (грубо). Ну, говори ж, що неправда, що це тобі образа... Валяй комедію... Ні, тобі вона вже непотрібна. Обра-іи для тебе нема ніякої, а комедія ще вдержала б мене коло гебе. Ризиковано.
Наталя Павлівна (підводиться й тихо підходить до нього, ніжно обнімав, лащиться). А вдержала б? Вдержала? Скажи, моє світло, мій вогнику. Скажи, інакше й я ж по-іасну без тебе.
Тось (визволяючись). Я сказав уже.
Наталя Павлівна. Від того я погасну, дитинко, я погасну від того.
Тось. Без Андрія? Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. Котику мій, не ходи од мене, ме ходи, поки любиш. А ти ж ще любиш, я бачу. Бери од мене все, що треба тобі. Полюбиш іншу, будеш з нею жить, я ж нічого від тебе не вимагаю, нічим не в'яжу тебе. Поки пюбиш, не йди од мене. Тепер я буду трохи вільніша, буду частіше забігать до тебе. А коли Андрій получить за мотор, я покину всі уроки, й ми зможемо поїхать з тобою кудись на цілий тиждень або місяць, і я буду вся твоя, вся-вся! Дитиночко! Ти ж такий хороший, чулий, ти ж комашки не роздушиш без потреби, а тут же чотири людини. Людини, Тосику! Якби бачив, які вони бідні, які вони милі, як вони розпустились, одійшли трохи од тепла. Старенький такий комічний, такий славний, як розійдеться іноді, так просто зворушує своєю хорошою душею. А як співать любить! Каже, що вже двадцять років не співав. Тосику! Якби ти ходив до нас, ми б разом вечорами сиділи... Тосику, коли знаєш, що не для себе брешеш, а для того, кому брешеш, то це зовсім не важко. Ми для них брешемо. Схочемо, не будем брехать... Знаємо це, і буде з нас... Котику, радість моя, пожалій же й мене... Невже ти думаєш, що мені не тяжко? От ти так ображаєш мене, що друга б убила тебе за твої слова, а я... не хочу грать комедію, бо знаю, що ти й сам не віриш своїм словам, з муки своєї говориш їх, сам більш од мене мучишся за них. Правда, котюнику? І славно б так було. Ну, хоч рік їм дати спочинуть. Я хочу Саню вчить музиці. Знаєш, надзвичайно музикальна, здібна й багата натура. Просто чудеса робить. За цей тиждень вона схопила те, що другій треба місяці. Котику, ну подивись же на мене так, як ти вмієш. Так жарко, так ніжно, весело, ясно. Ну, посміхнись до мене. Я ж люблю тебе одного, ти єдиний мій!
Тось (що слухав, схиливши голову, не підводячи її). Скажи, Тасю, тільки скажи мені правду, яка б вона не була.
Наталя Павлівна. Скажу, котику, скажу, р'адість моя...
Тось. Ні, чекай... Я дам таке питання, що ти почнеш крутить або збрешеш. Тільки я тобі говорю, скажи правду, яка б вона не була.
Наталя Павлівна. А як вона буде така, що котик розсердиться і схоче мене покинуть?
Т о с ь. А! Значить, є, є якась така правда, що можна тебе за неї покинуть?
Наталя Павлівна. Котику! Ти ж такий гарячий. Правда, може, зовсім малюсінька.
Тось. Ну, добре. Даю слово, що не покину, яка б вона не була. Чуєш?
Наталя Павлівна (радісно, як дитина, лащачись). Чую... Дякую! (Цілує).
Тось. Чекай... Скажи, ти з Андрієм... От, уже насторожилась!
Наталя Павлівна. Дитинко, я слухаю.
Тось. Скажи, ти живеш з ним як... як з мужчиною?
Наталя Павлівна (сміючись). Ось чого зозулька кувала!
Тось (спалахуючи). Зовсім ні!.. Ну, все одно. Я тебе питаю. Говори.
Наталя Павлівна. Котику, я ж тобі вже казала.
Тось. Стій! (Хапає її за голову, повертає лицем до себе й пильно дивиться в очі).
Наталя Павлівна (невинно). Що, милий?
Т о с ь. Безодня! Безодня брехні. Вже потемніли, затуманились, значить — буде брехать.
Наталя Павлівна. Дитиночко! Кажу ж тобі прав- . ну, що нічого нема з ним. Ну, який же ти, їй-богу! Він зовсім хворий, та йому й не до того.
Тось (хапає себе за голову). О-о! Мука ж яка! Неправда, неправда ж!
Наталя Павлівна. Тосю, правда!
Тось (спиняючись). Правда? Значить,правда й те, що тобі я потрібний тільки як мужчина.
Наталя Павлівна. Ну, от! І так горе, й так біда! (З мукою). Та люблю ж я тебе всього, всього, люблю все в тобі, все, все. Андрій... ах! Тосю, ти мучиш мене так, що... (Зупиняється).
Тось. Що, що? Ну, говори ж! Покинеш мене? Так?
Наталя Павлівна. Ні. Що я загублю радість життя. А без радості я не можу ні... любить, ні жартувать, ні жить. Ну, годі. Давай сюди листи. Давай, давай... Пом'яв їх, давай. Я їх знов у шкатулочку.
І ось мовчки стоїть, похиливши голову. Наталя Павлівна, ніжно обнявши, нитягає листи з кишені, гаряче цілує Тося й біжить у свою кімнату. Тось сідає на канапу, лице в руки й не рушиться.
Наталя Павлівна (вертається, сідає біля нього, пригортається). Ну, буря пройшла, тепер мусить визирнуть сонечко. І знов буде тепло, ясно, легко. А завтра Тасик на цілий вечір прийде до Тосика. Тасик буде стомлений, Тасику буде холодно, Тасик буде змучений, а Тосик обніме, і стане гспло, стане легко, бадьоро... Ну, зніми ручки, зніми, котику.
Тось (знімаючи руки, зітхаючи). А знаєш, це все-таки іак не скінчиться.
Наталя Павлівна. Все гарно скінчиться... Чудесно скінчиться, золотко. Ти стрінеш іншу, вільну, покохаєш, іів'єш кубелечко... і кінець. Тоді все скінчиться.
Тось (хитає головою з усмішкою). Ніколи цього не буде... Я не можу дивитись на других. Знаєш, ти з таким болем сидиш у мене на душі, що я чую,— ніколи не вийдеш ти шіДти. Ти тягнеш до себе, як тайна, як безодня. Знаєш, може, іііівіть через цю свою брехню тягнеш... Хай! Я все скажу. От, коли ти дала мені листи, я почув, що став таким одиноким, що смерть — просто радість. Я почув — все одно, знай і це! — н почув, що скажи ти мені повзти за тобою й дивитись, як ти будеш цілувать другого, і я поповзу... (Понуро). А може, тут же вбив би і тебе, і того, і себе... Не знаю...
Наталя Павлівна. Котику, котику! Тільки тебе, тільки тебе, люблю!
Тось (схоплює її, жагуче обіймає й цілує). Ех! Все одно! (Одхиляється, встає). Ну, до завтра! Іду.
Наталя Павлівна. В пів на восьму, радість моя.
Тось. Буду ждать.
Хутко йде з хати. Наталя Павлівна з ним. Як тільки вони виходять, з балкону швидко входить Іван Стратонович, біжить у кімнату Наталі Павлівни і через якусь хвилинку знов виходить, запихаючи пакуночок листів у кишеню. Зупиняється коло столу і жде.
Наталя Павлівна (з радісним лицем швидко входить з сіней. Побачивши Івана Стратонхзвича, здивовано). О! А ви де це взялись тут?
Іван Стратонович. З неба впав. Вам на радість.
Наталя Павлівна (хутко дивиться на одчинені двері балкону). Ви там були?
Іван Стратонович. Милувався, знаєте, ніччю. Чудова ніч.
Наталя Павлівна (кидає на нього погляд і прудко, неспокійно йде до себе в кімнату. Зараз же вибігає звідти). Де лнстн?
Іван Стратонович (виймаючи з кишені). Ось.
Наталя Павлівна. Ви підслухали й украли потім листи?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Ви обурені? Ви? Ви обурені? Нечесно, правда? Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. Дайте їх сюди.
Іван Стратонович. Ого! Хіба я їх для того брав?
Наталя Павлівна пильно дивиться на нього, кусає губи, напружено думає.
Іван Стратонович (з понурим злорадством). Що? Попались? Тепер-то викрутіться! Хе! Тільки я не Тось... І не Андрій.
Наталя Павлівна (тихо). Для чого ви це зробили?
Іван Стратонович. Ви не розумієте?
Наталя Павлівна. Ні.
Іван Стратонович. З цікавості знаєте.
Наталя Павлівна раптом стрибає на нього й хоче вирвати листи.
Іван Стратонович (хутко одскцкує, ховає ласти). Ого. Так ви он як? Чудесно!
Наталя Павлівна (важко дихаючи, мовчки сідає на стілець і дивиться на Івана Стратоновича. Тихо). Яке ни мали право красти мої листи?
Іван Стратонович. Право? Ну, ми цих сентиментальних виразів вживать не будемо. Ви, може, щось інше хотіли спитать.
Наталя Павлівна. Я так вражена, що мені не до виразів?
Іван Стратонович. Вона вражена! Ха-ха-ха! Та ки тільки увійшли, глянули на мене і'вже зрозуміли, і яке право, і через що... Вона вражена!
Наталя Павлівна (широко дивиться на нього). Боже, яка ненависть, злоба!
Іван Стратонович. Ви вражені й не розумієте, через що? Хе!
Наталя Павлівна. Даю слово, що не розумію!
Іван Стратонович. О! Вашому слову я вірю! Коли ви даєте слово, то я вірю. Ну, так п. сам з'ясую вам. Ненавиджу за те, що ви обманули мене. Чуєте? Так, так, добродійко, обманули! Ненавиджу вас за те, що цілий рік мучився заздрістю до Андрія Карповича. Ненавиджу за те, що цілий рік здушував в собі нечисті (як а думав тоді) помисли про вас. Ненавиджу за те, що люблю вас. Розумієте тепер?
Наталя Павлівна. О! (Закриває лице руками).
Іван Стратонович. Ах, ви зно^ вражені? Бідна невинна жінка, вона нічого не помічала. Може, води дать? (Зціпивши зуби). О-о! Тепер я вам дам! Тегіер я вам одплачу і;і всі мої муки. Я давненько вже помічаю, що Андрію Карпо-иичу, здається, нема чого заздрити! І тільки сьогодні пощастило здобути реальні докази. Хе! Андрій Карпович буде страшенно зворушений вашою жертвою. Це ж така саможертва!.. Вона нізащо не хоче покинути, бо їх жаль. Чого жаль, добродійко? Автомобільчика, якого вії вчора мріяли купи ги? Чи тих килимів, якими ви збираєтесь оббити ваш буду-арчик? Ха-ха-ха! А той поет і губу розпусти^. Велика женщи-іі.і, свята! Мабуть, зараз вірші пише.
Наталя Павлівна (однімає руки, встає. Лице її сне радістю, захватом). Говоріть ще... Говоріть.
Іван Стратонович (хмуро, здивовано дивиться на псі). Це ще що за трюк?
Наталя Павлівна (прикладає &уки до обличчя, <>і)німає їх. Схвильована, на обличчі то мука, то радість; /юбить кілька кроків вперед і назад, видне,, вагається щось і казати). Господи, це як сон...
Іван Стратонович. Що за фокус?
Наталя Павлівна. Нічого. (Сідає знов на канапу, закриває обличчя руками). Нічого, говоріть далі, говоріть усе, усе!
Іван Стратонович (грубо). Та я все сказав уже. Тепер буде розв'язка. Покликать сюди Андрія Карповича чи самі підем до нього?
Наталя Павлівна (знімає руки, щасливо дивиться на нього. Тихо, випнувши голову вперед). Ніколи ви нікого не покличете. Чуєте?
Іван Стратонович. Що-о?! (Страшенно вражений).
Наталя Павлівна. Ніколи!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Он який фокус! Ловко! Ну, знаєте, можете з дурнішими комедії валять. Говоріть: сюди кликать Андрія Карповича чи самі підем до нього? Та, може, й усю щасливу сі^ю покликати? Та й «родича» вашого заразом уже... Ну?
Наталя Павлівна встає, підходить до нього, кладе йому руки на плечі, з глибокою печаллю й любов'ю дивиться в лице.
Іван Стратонович (держиться рукою за кишеню). Ну? Та що буде?
Наталя Павлівна. Скажіть мені, Іване...
Іван Стратонович. Хм! «Іване»...
Наталя Павлівна. Скажіть: пам'ятаєте, ви раз зимою, коли ми всі вертались з театру, страшно грубо обійшлись зі мною. Без всякої вини з мого боку... Пам'ятаєте?
Іван Стратонович. Не знаю... Ну, скажем, пам'ятаю, то що з того?
Наталя Павлівна. Тоді вже було? Тоді вже ви кохали мене?
Іван Стратонович (пильно вдивляється в неї, хоче вгадать її наміри). Ну, кохав... Що далі?
Наталя Павлівна. Ні, ви серйозно скажіть, це страшно важно для мене.
Іван Стратонович. Знаєте що, Наталю Павлівно, ви мене на цю удочку не піймаєте. Не тратьте, куме, сили — пускайтесь на дно.
Наталя Павлівна (різко). Я вас питаю, вам важко сказати?
Іван Стратонович (теж різко й грубо). Для чого я вам буду говорити? Для комедії?
Наталя Павлівна. Ну, я вас прошу, благаю.
Іван Стратонович (пильно дивиться). Ну, добре. Тоді я вже кохав вас. Ну, для чого це вам?
Наталя Павлівна. Для чого? (Дивиться на нього довгим поглядом, глибоко зітхає). Так... Ні для чого. (Понуро шдумується).
Іван Стратонович (криво посміхається). Це робиться цікавим. Вам, може, жаль, що ви того не знали?
Наталя Павлівна (немов прокидаючись). Що ви сказали?
Іван Стратонович. Я питаю, вам, може, жаль, що ви того не знали?
Вона наче не чула.
Наталя Павлівна. Не будемо про це говорити. (Втомлено, в'яло). Кличте Андрія Карповича. (Іде знов до канапи й сідає).
Іван Стратонович (з кривою усмішкою слідкує за нею). Це цікаво. Це цікаво... Ну, Наталю Павлівно, для чого вам було знать? Через що так «страшно важно» знать? Га?
Наталя Павлівна (сумно). Знаєте що, Іване Стра-юновичу, все так склалось, що нам неможливо балакать. Чи я винна, чи що інше, я не знаю та й не хочу знати. Єдине, що лишається — це, справді, покликать Андрія Карповича, дать йому листи, сказать усе, що ви чули... і... кінець.
Іван СтратоновичЛви так легко на це згоджуєтесь?
Наталя Павлівна. Тепер згоджуюсь.
Іван Стратонович. Що значить «тепер»?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. Коли вже виходу іншого немає.
Наталя Павлівна (стомлено). Ні, не того.
Іван Стратонович (якийсь час пильно дивиться на неї, потім хрипло сміється). Ха-ха-ха! Ще, чого доброго, ночую, що мене люблять... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна (тихо, сумно). Так, я вас люблю, І п а не.
Іван Стратонович. Ну, от! Ха-ха-ха! Ні, чекайте! Ні, це вже, дійсно, така безодня брехні, така страшна, на-хпбна прірва брехні, що... Та як у вас духустає говорити це після того, що я чув... Ну, це, знає'те!., С^йпїуди хилився весь ірюк. Придумала в один момент. Нічого, ловко!
Наталя Павлівна (встаючи, гордо, різко). Іване С.іратоновичу! Я у вас нічого не прошу, нічого злого вам по зробила. Я сказала те, що єсть. Сміятись над цим я не дімволю! Можете кликать Андрія сюди й говорить йому все. М нерозумно зробила, що сказала, а я повинна була знать, що іопорить це в моєму становищі — безумство. Ну, та до багатьох безумств ще одне. Хай так. Але сміятись над тим, що мені... Ну, годі, кличте Андрія.
Іван Стратонович (машинально). Яка безодня хитрості, лукавства.
Наталя Павлівна. Іване Стратоновичу!!
Іван Стратонович. Ну, тут дійсно, загубиш голову! Так ви любите мене?
Наталя Павлівна. Ні, не люблю! Годі. Нема про що балакать. Кличте Андрія. Кінець, так кінець!
Іван Стратонович (тре лоба). Фу, чор-рт! Тут, дійсно, голову загубиш! І ви думаєте, що я вам повірю?!
Наталя Павлівна. Я нічого не думаю і думать не хочу. Забудьте те, що я вам сказала, це був «трюк, фокус», як ви говорите, я це придумала для того, щоб вас обдурить, вимануть у вас листи і зберегти свій автомобіль і килими. Ну, от.
Іван Стратонович (крізь зуби). Так. Новий хід якийсь. Хм!-Так кликать Андрія?
Наталя Павлівна. Кличте.
Іван Стратонович. Так... Щире каяття буде... Сльози... Добрячий Андрій Карпович великодушно простить, і... автомобіль вирятувано. Так. Досить ловко. Ну, так ми маємо також ще один хід. І це вже буде вам мат, високоповажана добродійко. Мат, чуєте? Ви не забули, мабуть, що я маю на Андрія Карповича вексельок, який він мені по своїй великій занадтій чесності видав. Тепер я його пред'явлю ко взисканію, скажемо, хоч завтра і післязавтра вся майстерня буде описана й запечатана, і моторчик ваш, що мусить привезти вам автомобільчик, тю-тю! Що? Шах, і мат?
Наталя Павлівна. Ви цього не зробите!
Іван Стратонович. Дошкулило? (Ніжно). А то ж чому не зроблю?
Наталя Павлівна. Вони не винні!
Іван Стратонович. О, мені нема діла до піщок, коли треба дати мат королю. Хай гинуть. (Люто). Хай гине все! Все зруйную: себе, їх, але й ти підеш з нами! Чуєш?! Хай гине моя робота, надії, все, ну зате... мат!
Наталя Павлівна закриває лице руками.
Іван Стратонович. Що? Мат, мат, ходів нема більше... Ха-ха-ха! Вона мене любить. Дума, досить їй сказати, і вже все, вже впаду до ніг її й поповзу! О! Я не Тось ще, слава богу! Вона мене любить... Яке нахабство!
Наталя Павлівна. Яж вам сказала, що це брехня. Чого ж вам треба?
Іван Стратонович (шипить). Я й сам знаю! «Сказала»... Сказала, як побачила, що не вигоріло.
Наталя Павлівна. Яз самого початку це бачила.
Іван Стратонович. І все-таки сказала? Вирвалось з душі?
Наталя Павлівна. Як ви мене мучите! Кінчайте швидше.
Іван Стратонович. Ви мене рік мучили! Дайте ж і мені помучить. О, проклята!.. (Ходить по хаті. Зупиняється). Ну, добре... Мені цікаво... Ви мене теж давно любите?
Наталя Павлівна (з мукою). Іване Стратоновичу, навіщо мучить і себе, і мене! Все одно ви ні одному слову не повірите. Не треба. Годі.
Іван Стратонович. Я мучусь? Ха! Я просто з цікавості питаю. Мені інтересно, які б ви ходи робили, якби я повірив вам. Ну, допустіть, що я вірю кожному вашому слову. Ну?
Наталя Павлівна (глибоко зітхає). Я вас не люблю. От весь мій хід.
Іван Стратонович (хапає її за руку, з ненавистю). Ну, говори ж! Говори, бреши, давно любиш?
Наталя Павлівна (з ніжною ласкою гладить його по голові). Бідний мій, бідний!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Жалко? Ну-ну. От, от! Ну, ще! Ну, що далі?
Наталя Павлівна. Я невинна, Іване, що так склалось, бачить бог, невинна...
Іван Стратонович. Навіть «бог», ну-ну...
Наталя Павлівна. Господи! Могла я думать? Такий завжди суворий, хмурий, лишнього слова не почуєш від нього...
Іван Стратонович. Так, так...
Наталя Павлівна. І стільки видно пережитого страждання. Я знаю все, Іване. І як ви поховали свою наречену, як ви голодували, знаю всю вашу самоту й остервені-лість проти людей. Але я не могла підійти до вас. Я зовсім не думала...
Іван Стратонович. І щоб утішитись, полюбили Тося...
Наталя Павлівна (мент мовчить, закусює губи, рішуче). Тося? Ех, Іване, хіба це любов? Ви самі чули. І він сам добре розуміє і бачить, що він для мене тільки... молоденький мужчина. Ну да, я погана, гидка, я це знаю, я, дійсно, хочу жить, хочу мати розкіш життя, хочу багатства, я обманюю Андрія й маю любовника. Але, Іване, мені цього мало. М хочу любить. Любить душу, любить... (Спиняється).
Іван Стратонович (одхиляється, вдивляється в неї, тихо, помалу). Коли правда, що ви любите Тося, так, як казали йому, то скільки треба жорстокого цинізму, щоб обплювать так свою і його душу. А коли не любите, то скільки цинізму й нахабства в тій брехні. Хіба ні, Наталю Павлівно?
Наталя Павлівна (похиливши голову). Кожний бореться, як уміє, Іване.
Іван Стратонович. Безодня! Чиста безодня! (Починає ходить по хаті, про себе посміхаючись. Наталя Павлівна, іноді позираючи на нього, сідає коло столу).
Іван Стратонович (зупиняючись коло неї. Суворо). Ну, добре. Ви хочете, щоб я вам вернув листи?
Наталя Павлівна (байдуже). Навіщо вони мені?
Іван Стратонович. Так чого ж ви хочете?
Наталя Павлівна. Нічого тепер не хочу.
Іван Стратонович. «Тепер»? Що ж трапилося такого?
Наталя Павлівна. Нічого. -Іван Стратонович (дратуючись). Та що ви знов крутите? Говоріть, що думаетеГ
Наталя Павлівна. Я хочу спокою, Іване. Хоч смертного, аби спокою. Робіть зі мною, що хочете, мені все одно.
Іван Стратонович (хвилюється. Якийсь мент мовчить, хрипло й насильно сміючись). Все, що хочу?
Наталя Павлівна (так же). Все...
Іван Стратонович. Хоч би й... цілувать вас почав??
Наталя Павлівна (живо, радісно повертаючись до нього). Іване! (Зараз же опадає, щулиться і глухо говорить). Я вами так не гралась.
Іван Стратонович (хапається руками за голову). Безодня!.. Безодня!.. О! Бережіться, коли ви граєте! Чуєте?! Бережіться! Ця гра вам не минеться так!
Наталя Павлівна. Я нічого не боюсь.
Іван Стратонович. Говоріть: ви любите мене?
Наталя Павлівна. Люблю.
Іван Стратонович. Проженете Тося?
Наталя Павлівна. Прожену.
Іван Стратонович. Покинете Андрія?
Наталя Павлівна. Андрія?.. (Тихо). Не можу.
Іван Стратонович. Та я вам дам таке ж саме ба- _, гатство, що й він. Ми ж пополам ділимо заробіток!
Наталя Павлівна (з мукою). Боже... Іване, я люблю вас, але не вимагайте цього від мене... Я не можу...
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! От в чім діло? Ну, вибачайте, добродійко; я за поцілунок, навіть за ніч не дам нам листів!
Наталя Павлівна. Я їх не прошу у вас.
Іван Стратонович. О, я розумію. Ви просто знаєте, що не можу ж я показувать їх Андрієві, будучи вашим любов-ником. А то ще й сам верну. Хе! Гра тонка! Тільки я вам не вірю! Ні одному слову не вірю. Вона мене любить. Ха-ха-ха! Ач як ловко! Та ви землю тут їжте — не повірю. Навіть якби пішли зі мною, покинули Андрія, і то не повірю. За гроші покинула б!
Наталя Павлівна (тихо). А смерті повірили б?
Іван Стратонович. Ой! Страшно! Смертю докажете? Ви, смертю? Ха-ха-ха! Це мені подобається. Повірю! Вашій смерті повірю. Прошу... (Показує на балкон). З третього поверху смерть буде напевне. Доказуйте.
Наталя Павлівна. І це ви мене так любите?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Ач куди повернула! Та я вас ненавиджу, а не люблю. Докажіть, що любите, стрибайте, тоді любитиму.
Наталя Павлівна. Любитимете?
Іван Стратонович. Любитиму і віритиму. Ну?
Наталя Павлівна. А як не вб'юсь, а тільки покалічусь?
Іван Стратонович. Ага, сюдою висковзнуть хочете? Ну, так я вам дам ціаністого калію, у нас є в лабораторії. Навіть зараз можу спуститись вниз, взять і дать вам. Од нього вже напевне помрете. В п'ять хвилин смерть.
Наталя Павлівна. Муки великі? 
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Як той циган, що хотів повіситись, та злякався, що болітиме. Муки великі. Великі! Ну, принести?
Наталя Павлівна. Андрій знатиме, що я йому зраджувала. Це вб'є його.
Іван Стратонович. О, присягаюсь вам, що нічого не знатиме. Можна випить калій замість, скажемо, лавро-ииіпневих капель. Помилка, мовляв... О, так легко та ще такій актрисі, як вам, провести цю штучку... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна. І листи мені оддасте?
Іван Стратонович. А-а! Оддам, але тільки тоді, коли вип'єте лавро-вишневі каплі.
Наталя Павлівна. Я ж не встигну знищить їх. Андрій догадається.
Іван Стратонович. Затопіть у себе... Можна зро-ґжіь таку дозу, щоб за десять хвилин померли. За десять хпилин можна від двадцяти любовників листи понищить... Що? І так не подобається? Чи, може, ви б згодилися так померти, щоб через десять хвилин ожити? Га? Це вам більш подобається?
Наталя Павлівна сидить в глибокій задумі.
Іван Стратонович. Ну, так як? Наталю Павлівно! Та можете не думать: повний мат, виходів нема більше, є один — лавро-вишневі капельки. Ну? Принести? Наталю Павлівно!
Наталя Павлівна (підводячи голову, глибоко зітхає). Дайте мені строку до того часу, як скінчите мотор і зробите з компанією контракт.
Іван Стратонович. А?.. Щось придумала... Одтяг-нуть трішки, а там щось придумаєм... Хм! Добре! Даю вам строку... Мотор ми кінчаємо завтра.
Наталя Павлівна. Завтра?
Іван Стратонович. А що? Занадто швидко? Еге ж, кінчаємо. Ну, тиждень на пробу. Днів дев'ять-десять вам ще жить... Ха-ха-ха... Хоча знаєте що? Навіщо мені рискувати собою? Ви така женщина, що не задумаєтесь доказать мені моєю смертю, а не своєю. Знаєте що, лучче покінчім уже сьогодні. Я зараз піду принесу вам калію, і ви докажете. Або ж... як це вам не подобається, прочитаємо в компанії всією сім'єю листи. Добре?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. І так не подобається? Ну, так от що. Даю вам строку до завтра, а сьогодні (жагучим шепо-' том) ви прийдете до мене. Чуєте?
Наталя Павлівна (швидко). Що-о?
Іван Стратонович. Сьогодні я хочу, щоб ви були моєю. Я знаю, що ви мене не любите, але тим більше я цього хочу.
Наталя Павлівна. Цього не буде!
Іван Стратонович. Буде!
Наталя Павлівна. Нізащо! Насильно я ніколи не оддамся. Та ще людині, яка мене не любить. Ніколи!
Іван Стратонович. Я люблю вас.
Наталя Павлівна. Я не вірю. Досить, ви показали це. А хоч би й любили, то краще смерть, ніж з примусу бути вашою. Я люблю вас, говорю ще раз, хоча після цих всіх розмов... Ну, та я розумію вас, розумію, що й вам не легко; на вашому місці я, може, теж так само поводилась... Але вашою я не буду, хоч би й згодилась на «лавро-вишневі каплі». Одна свідомість, що ви мене примусили цими листами! О, ні!
Іван Стратонович. Значить, я вперед мушу верну-пі вам листи?
Наталя Павлівна (різко). Я знаю, що ви їх не исрнете, знаю, що думаєте, ніби це мій «хід», і годі. Годі!
Іван Стратонович. Ах, і цей ходик зірвався. А так схопилась. Аж устала. Ну, та будете моєю!
Наталя Павлівна. Іване, ідіть краще читайте Андрієві листи.
Іван Стратонович. А «лавро-вишневих капель» ні- хочете? Доказать мені?
Наталя Павлівна. Вам вони не потрібні. Ви й смер-іі не повірите.
Іван Стратонович. Ні, смерті повірю. Даю навіть слово, що буду жаліть Андрія так, як ви... Хе! А ви святинею будете в моїй душі. І в Андрієвій... Ха-ха-ха! Ну?
Наталя Павлівна стоїть в понурій задумі. Входить С а к я.
С а н я. О! Ви дома, Наталю? А я думала... (Зупиняється).
Іван Стратонович. У Наталі Павлівни нерви трошки попсувались сьогодні. Я їй пропоную лавро-вишне-инх капель, а вона мовчить. Випустіть мене, Саню, я піду иниз до Андрія Карповича... Спокійної ночі, Наталю Пав-ліино!
Наталя -Павлівна. Спокійної ночі.
Саня з Іваном Стратоновнчем виходять.
Наталя Павлівна (схоплюється з місця, скажено б'є кулаком по столі й шипить). О, проклятий! Проклятий! (Швидко ходить по хаті, ломить руки, потім безсило сідає на канапу й, затуливши руками лице, недвижно сидить).
Входить Саня.
Саня (підходить до Наталі Павлівни й тривожно говорить). Наталю, у вас голова болить? Може, намочить рушник?
Наталя Павлів на (знімаючи руки). Ні, дякую. Спию. Зараз пройде, я трішки втомилась. (Сміється). Боже, икл тривога на лиці. Наче я вже вмираю... Ні, Саню, я ще хичу жить! (Встає, починає ходити по кімнаті).
С а н я. Ви страшенно бліді...
Наталя Павлівна. Нічого, дитинко, пройде... (За-<1цмиється).
С а н я. Може б, ви лягли трішки?
Наталя Павлівна. О, ні... (Прислухається).
С а н я. Що ви?
Наталя Павлівна. Нічого, я так. Де тато?
С а н я (з усмішкою). Та де? В майстерні, розуміється. Вже збираються вчитись у Андрія на механіка.
Наталя Павлівна. Та невже?
С а н я. А їй-богу! Раз, кажуть, син такий розумний, так ' батько, значить, удвоє. Аби наука.
Наталя Павлівна (з неуважною ніжністю). Любий.
С а н я. Тільки бояться, що ви, може, будете недовольні або сміятиметесь.
Наталя Павлівна. Господи! Чого ж я можу буть недовольна?
С а н я. Тато вас дуже любить... Чи не більше, як мене або Досю.
Наталя Павлівна. А ти ревнуєш, може?
С а н я (з гарячим поривом, хапаючи її руки). О, я вас так люблю!.. Ви такі... такі добрі... такі... Я не вмію цього сказать, але я вас так люблю, що аж плачу...
Наталя Павлівна. За що, дитинко?!
С а н я. Я Андрія так не люблю... Може, за тата?.. Ви... як матір божа!
Наталя Павлівна. О, Саню, не треба так... Я погана, я страшно погана, чуєш?
С а н я. Ви?! Ой, боже? Та краще вас на світі немає. Якби мені це хто другий сказав, так я б йому очі видерла! Господи! Ви погані? Я тільки не вмію говорить, а то б я вам сказала... Я таки теж бачила людей. Поки ти їм потрібний, доти й хороший, а як висмокчуть, так і викинуть. Хіба я чула коли* щире, правдиве слово? Все брехня,»обман... Знаю. Я їм на злість правду казала. Як хтось при мені бреше, а я на злість візьму і скажу правду. Скільки татові за мене доставалось. Вони не вміють, плохі. О, я б їх загризла всіх! На! Мене б'ють, бувало, а я огризаюсь.
Наталя Павлівна. А мені ти віриш?
С а н я. Ой! Скажіть мені головою вниз кинутись отуди, на вулицю, побачите! Ну, хочете? (Встає й наготовлюється бігти до балкону).
Наталя Павлівна. О! (Затуляє лице руками й починає швидко ходить). 
С а н я (злякано). Наталю, що вам таке?
Наталя Павлівна. Нічого, Саню, нічого... Голова трохи... Нічого. (Стає і слухає). Ти нічого не чуєш?
С а н я. Ні, нічого... А що?
Наталя Павлівна. Мені почулось, що Андрій з Іваном Стратоновичем ідуть сюди по сходах.
С а н я (слухає). Ні, я нічого не чую.
Наталя Павлівна. Саню!.. (Хоче щось сказати, вагається). Ні, нічого. От що, Саню. Я дуже тривожусь за Андрія, він тепер дуже працює і... той. Я боюсь, щоб з ним не було чого поганого... Може б, ти пішла поглянула униз, н майстерню, до них, як він там... Нічого не кажи, а так — ніби прийшла подивитись... Або за татом... Піди, дівчинко моя.
С а н я. Добре... Я ніби за татом... (Нерішуче). Тато якраз хотіли просить вас, щоб ви їм трошки пограли сьогодні. Та не сміють.
Наталя Павлівна. От і чудесно. Скажи, що грать буду...
С а н я. Та вам голова болить... Хай другим разом, може.
Наталя Павлівна. Ні-ні, це нічого... Може, й Андрій піде. Ти тільки йому нічого не кажи... Добре?
С а н я. Добре...
Наталя Павлівна. Ну, йди, хороша. Чекай: а про що ви вчора так гаряче балакали з Тосем? Га?
С а н я (змішавшись). Та так... Нічого...
Наталя Павлівна. А! Почервоніла? Ну, про що? Га?
С а н я. Та він мені казав, що... Та, їй-богу, нічого.
Наталя Павлівна. Ні-ні... Чи ти мені не віриш, може? Ну, тоді...
С а н я. Ой, ні!.. Він мені казав, що я йому вподобалась за те, що тоді, як приїхала, поцілувала вам руку.
Наталя Павлівна. Так?.. Ну, а він тобі подобається?
С а н я. Я не знаю...
Наталя Павлівна. Ну, дякую, що... Ну, нічого. Іди, дитинко. Та зараз же прийди сказать.
С а н я. Я швиденько. (Вибігає з хати).
Ппталя Павлівна ходить по хаті, стиснувши голову руками, часом зупиняючись і прислухаючись. Входить Д ося з книжкою.
Д о с я. Куди то Саня так побігла? Я питаю, а вона тільки руками замахала.
Наталя Павлівна. За татом. Я хочу заграть йому що-небудь...
Д о с я. А він сьогодні ще зранку до нас підходив, щоб ми вас попрохали. Що, вам голова болить?
Наталя Павлівна. Та трішки... Нічого... Стомилась, мабуть... Дурниця.
Дося (тихо). Наталю! Ну, дозвольте-»мені приймать шкази... Я не можу так. Ви нас годуєте... Я вже добре тепер шию.
Наталя Павлівна. Досю! Я ж вам уже сказала, що цього не буде. Шить ви не вмієте і... Та це тепер і не потрібно. Андрій не сьогодні-завтра продасть мотор, і я сама покину уроки... (Підходить до неї, ніжно). Досю, ви вірите, що я вас люблю?
Д о с я. Вірю.
Наталя Павлівна. Ну, так... Ну, так вірте, Досю, що б там не було. Чуєте? Що б там не трапилось.
Д о с я (злякано). Що ж може трапитись?
Наталя Павлівна. Я не знаю... Не знаю. (Прислухається). Ідуть, здається?
Д о с я. Санину ходу чую...
Наталя Павлівна біжить до дверей. Вбігає С а н я.
Наталя Павлівна. Ну? Як?
С а н я. Нічого... Ху! Тато там позаду... Нічого...
Наталя Павлівна. Спокійний? Що робить?
С а н я. Щось там з баночками якимись. Не може прийти, бо щось там таке. Вони всю ніч будуть робить...
Наталя Павлівна (з полегкістю глибоко зітхає). Ну, слава богу! Тепер ми заграємо... А! Ось і тато! Татуню! Заспіваємо, правда? Ех, що буде, то буде, а ти, Марку, грай! Правда?
Карпо Федорович. А ти, Марку, грай... Авже-же... Ху! Загнала мене капосна дівчина... Ніяк не звикну до цих городських сходів. Лізь аж на небо.
Наталя Павлівна (піднято сміється). Ха-ха-ха! Звикнете, татуню! Звикнете, хороший. І до мене звикне-те-таки, як до дочки, а не до пані... Ха-ха-ха!
Карпо Федорович (змішується). Та я вже звик, спасибі... Як у раю живемо...
Саня (з здержаною радісною посмішкою). Тато кажуть, що бояться себе за чуб потягнуть, щоб не прокинутись.
Всі сміються.
Карпо Федорович (серйозно). Ой, дитино. Як натерпиться чоловік лиха, то вже й носом боїться чхнуть, щоб не злякать свого щастя... Ой-ой... Іменно, діти мої, як у рай ми попали. Дай боже вже нашій Наталі всього, що вона од бога собі просить...
Наталя Павлівна (перебиваючи). Е! Вже завели свою пісню... Давайте краще всі заспіваємо... (Раптом обнімаючи його). Я, тату, тільки одного прошу у вашого бога, щоб він вам дав трішки спочинку. От і все... Ну, якої вам грать? «Голоту» чи «За тучами»? Га?
Карпо Федорович (закладаючи руки за спину а починаючи ходити по хаті). Та коли вже той... то «Голоту» б, може...
С а н я. Ха-ха-ха! Любиму!
Наталя Павлівна. Досю, розчиніть двері на балкон. Може, Андрію скортить, то й він прийде.
Дося (розчиняючи двері). А сусіди не будуть сердитись?
Саня (злісно спалахнувши). Овва! А як вони співають?
Карпо Федорович (злякавшись). Ой, дітки: а чи не пізно. Га?
Наталя Павлівна. Хоч би розпізно, то будем співать. Ну, я починаю! Саню, другого голоса. Досю!
Грає. Співають. Карпо Федорович спершу підтягає несміло, конфузиться, далі розходиться.
Наталя Павлівна (зупиняючись, слухає). А що, не йде Андрій?
Всі слухають.
Саня. Ні, не чуть.
Наталя Павлівна. Давайте його любимої. Сільської. (Грає й співає).
По той бік гора,
По цей бік гора,
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря...
(Слухає і знов ще голосніше й завзятіше).
Гей, то не зоря,
Дівчина моя,
З новенькими, гей, та відерцями
По водицю йшла.
(Слухає).