Брехня (2-га частина)

 

Саня. Йде! А їй-богу, йде. Я знаю. (Біжить назустріч Андрієві).
Наталя Павлівна. Саню! Не треба, наче ми нена-имисне. Далі, далі.
Співають. Входить Андрій Карповичв такій же робочій сорочці, ик і в Івана Стратоновнча. Не кажучи нічого, починає підтягати. Карпо
Федорович трохи соромиться при синові.
Наталя Павлівна (озираючись). О! А я чую, прибавився ще чийсь голос. (Встає, йде до Андрія Карповича, непомітно, але тривожно вдивляється йому в лице). Туди чуть?
Андрій Карпович. Ото й біда, що чуть. Терпів, терпів та й не видержав. На хвилиночку. Чудесна пісня. Чудесна. Ну, давайте ще раз-два, та й побіжу знов. Сьогодні, Тасюню, кінчаємо. Ну, тату, заводьте, ха-ха-ха! (Тихо, ніжно сміється).
Карпо Федорович (сконфужено). От, доводять старого до гріха. Якби почула стара покійниця, от би вже вилаяла.
Саня (з легкою посмішкою). Тато стидаються при Андрієві співати.
Карпо Федорович. А от при тобі не стидаюсь. От і мовчи.
Саня (лащиться). Та я ж, татку, ваша найменша.
Карпо Федорович. А, ото-то бо й є! «Найменша».
Андрій Карпович (до Наталі Павлівни). А ти диви, на очах дівчина перероджується. Ій-богу, ніколи б не подумав, що вона може буть такою ніжною... А все... наша мама... (Ніжно, любовно цілує руку Наталі Павлівни) .
Наталя Павлівна (хмуро). Ну, Адю, не треба...
Андрій Карпович (здивовано). Тобі неприємно?
Наталя Павлівна. Прости, голубчику. Мені якось сьогодні...
Д о с я. У Наталі голова болить.
Андрій Карпович (злякано). А! Та чого ж то? Та чому ж ти не сказала? А ще співають. (До Сані). Це все ти... «найменша»! Спать, спать!
Карпо Федорович. Ах, господи! А ми ще співаємо... Ходімо, діти, ходім.
Наталя Павлівна (сміючись). Уй-уй! Нещастя? Ми будемо співать! Це найкраще. І Адик з нами. Добре.
Андрій Карпович. Треба йти, Тасюню, Іван Стратонович уже десь аж стемнів весь. Чудесний чоловік, а як хмара раз у раз. Просто хмара. Оце прийшов, і аж душно стало в майстерні. А треба йти... Треба.
Наталя Павлівна (здержуючи його). Ні, ні, ні. Я не пущу тебе сьогодні, не пущу!
Андрій Карпович. Голубонько, ми Мусимо кінчить...
Н"аталя Павлівна. Нічого не мусите. Ти посидиш з нами.
Андрій Карпович (тривожно). Мамуню, щось ми сьогодні якісь чудні. Може, справді хворі?
Наталя Павлівна. Не хвора й не чудна. Я хочу, щоб ти посидів з нами. Ми будемо співать. Ну, хоч з пів годинки. Саню, заводьте: «Тихо, тихо...»
Саня нерішуче дивиться на Андрія Карповича.
Наталя Павлівна. Ну, Саню, заводьте. Тату, сідайте тут з нами...
Сідає на канапу, всаджує по один бік Андрія Карповича, по другий Карпа Федоровича.
Наталя Павлівна. Отак... Так гарно... Так любо.. Нічого не страшно... (Пригортається).
Андрій Карпович. Як дівчинка мала, яка вискочила з темної хати.
Наталя Павлівна. Ну, Саню!
Саня. Що ж? Можу. (Співає). Тихо, тихо...
За нею всі. Наталя Павлівна підбадьорує Карпа Федоровича, Андрій Карпович про себе посміхається, поглядаючи на батька.
Входить Іван Стратонович. В руках у нього пляшечка з чимсь. Похмуро посміхається. Наталя Павлівна насторожується.
Іван Стратонович (з кривою посмішкою). Просто ідилія.
Наталя Павлівна (дзвінко). Прилучайтесь, Іване Стратоновичу.
Іван Стратонович. Нехай колись другим разом.
Андрій Карпович (встаючи). То правда, а зараз до роботи, до роботи. Ви вже не сердьтесь, любий, що я...
Іван Стратонович. О, прошу... Я сам прийшов трошки спочинуть. Та й Наталі Павлівні ось лавро-вишне-них капель приніс. У неї голова боліла. Прошу (подає Наталі Павлівні пляшечку).
Наталя Павлівна (сміючись бере). О, які ви добрі! І не думала, що ви пам'ятаєте. Дякую, дякую! Тільки у мене вже голова не болить і нерви заспокоїлись.
Іван Стратонович. Уже?
Наталя Павлівна. Уже, Іване Стратоновичу, дуже вам дякую. Я все-таки сховаю, може, колись здадуться. (Іде до себе в кімнату).
Андрій Карпович (до Івана Стратоновича здивовано). А знаєте, це чудесні каплі! Я раніше не вірив, що вони помагають, а раз випив, і справді далеко краще сгало. Дале-е-ко краще. Чудесні каплі!
Іван С т р а т о н-о в и ч. О, чудесні!
Наталя Павлівна входить.
Іван Стратонович. А ви б все-таки випили, Наталю Павлівно. Хе-хе-хе! От і Андрій Карпович говорить, що чудесні каплі!
Андрій Карпович (гаряче). Прекрасні каплі. Вірю! Вірю й поклоняюсь. Ти б справді, мамуню, випила, спала б лучче. Тобі потрібно побільше спочивати.
Іван Стратонович. Іменно! Чудесно б заснули.
Наталя Павлівна. Ні, дякую. Я засну й так. Адю. Щось я хотіла сказать?.. Забула... Ага, так. Я чула, що тато хоче вчитись механіці? (Сідає коло Карпа Федоровича, той трішки змішується, але видержує погляди). Правда, тату? Адю, це ж можливо, правда?
Андрій Карпович. Цілком. Тато вже нам і так помагає.
Карпо Федорович. Та що там тієї помочі од темного!
Андрій Карпович (сідаючи теж). Сідайте, коли так, Іване Стратоновичу. (До батька). О, через півроку ви в нас будете таким механіком, що чудно! Ій-богу! Саня артисткою, а Досю заміж! Га, Досю? Хе-хе-хе!
Дося (що шепотілась з Санею). Ти, Андрійку, знаєш, що я нікрли не вийду заміж, ну... і не треба.
Андрій Карпович. Ого! Чудесного жениха тобі знайдемо. Правда, Іване Стратоновичу? Та що ви сьогодні такий хмурий, як гріх?
Іван Стратонович (що ходив, зупинившись). Скучно. Од скуки я навіть хочу запропонувать вам почитать що-небудь уголос... Так, всією сім'єю... У мене тут єсть одна цікава річ...
Андрій Карпович. Чудесно! Тільки робота у нас, Іване Стратоновичу... Га?
Іван Стратонович. Та це недовго... Ви як, Наталю Павлівно?
Андрій Карпович. Тасю, почитаємо? Господи! Що з тобою, ти біла, як стіна!
Всі стривожені. Саня підбігає.
Наталя Павлівна (хоче посміхнутись). Нічого. Це так...
Іван Стратонович. От бачите, я ж вам кажу, лучче випийте лавро-вишневих капель.
Наталя Павлівна мовчки дивиться да нього.
Андрій Карпович. Справді, серце, випий... Випий, голубко, це чудесні каплі, я по собі знаю. Принести тобі? Саню!
Наталя Павлівна (поспішно, різко). Не треба
Андрій Карпович. Та що з тобою?
Наталя Павлівна. Ах! Нічого зі мною нема. Ну, зблідла трохи. Ну, голова болить... Право, Адю, я як маленька дитина у тебе. Ну що тут такого? Ну що тут такого? Та й ви, Іване Стратоновичу, як навмисне сьогодні дуже дбайливі. Давайте краще співать. Це найкраще.
Андрій Карпович. Ну, куди тут співи. Краще дійсно' почитать що-небудь. От Іван Стратонович щось гам має. Хай чита, а ти поклади голівку мені на плече, шплющ оченята, й чудесно буде. їй-богу.
Наталя Павлівна. Ні, я читать не хочу. Щось інше...
Андрій Карпович. Капризна яка сьогодні наша мамуня. Ну, співать так співать. Тільки пізно вже, може? Зачини, Досю, балкон. Ну, будемо співать, Іване Стратоновичу, сідайте, будемо басувать. Тільки якої, панове, га? Я, знаєте, здається, мертвий з могили вилізу, як почую, що коло мене десь співають. Ну, що: тобі лучче трішки?
Наталя Павлівна. Лучче, лучче... Сиди так коло мене.
Іван Стратонович. А я так стояв би за те, щоб читать. Наталі Павлівні спокійніше було б.
С а н я (різко). Співать будемо! (Вороже дивиться на Івана Стратоновича).
Іван Стратонович (здивовано-хмуро дивиться на неї, потім на Наталю Павлівну пильно). Ви думаєте, що Наталі Павлівні лучче буде, як співать?
С а н я. Раз вона так хоче, то, значить, лучче.
Іван Стратонович. Ну, я б цього не сказав.
Наталя Павлівна. Саню... Іди сюди. (Саня підходить, Наталя Павлівна бере її голову, цілує). Моя хороша дівчинко!..
Андрій Карпович. Ну, а тепер співать. Правда, і ату? Трішки заспіваємо й до роботи. Ну, панове, яку?
Іван Стратонович. Давайте «Як умру, то поховайте...».
Саня. Ну, це сумна, і тато не знають.
Іван Стратонович. Нічого, будуть за нами тягнуть.
Андрій Карпович. А пісня чудесна, давайте? Гасю?
Іван Стратонович. Це якраз для Наталі Павлівни. Підходяща.
Андрій Карпович. Правильно. Тільки тихо-тихо, панове, ну, баси починають. Саню, Досю, ви ж глядіть. Ти, Тасю, можеш не співать, ти собі сиди... Ну! (Диригуючи починає).
Як умру, то поховайте...
Співають: Андрій Карпович співає, схиливши лице до Карпа Федоровича, той конфузиться, але тягне за ним, Іван Стратонович з понурою посмішкою дивиться на Наталю Павлівну.
Наталя Павлівна (сидить, одкинувши голову назад з заплющеними очима. Раптом, після другого куплету, встає й говорить рівним стомленим голосом). Ні, піду ляжу. Спів гірше. Ви, справді, краще читайте. Читайте, Іване Стратоновичу, я піду ляжу.
Андрій Карпович. Мамуню!
Іван Стратонович. Бачите, я вам казав, випийте лавро-вишневих капель!
Наталя Павлівна. Може, й вип'ю. (До всіх). Ви собі сидіть, не турбуйтесь, ради бога. Єрунда. Ось вам Іван Стратонович прочитає, а я, може, засну...
Андрій Карпович. Ну, куди тут читать. Ото біда яка... Ніколи не боліла голова... Мамуню, може, лікаря покликать?
Наталя Павлівна. Дякую, Адю. Це ж дурниця, я просто втомилась. Спокійної ночі!
Усі. Спокійної ночі.
Карпо Федорович (поспішно). Ходімте, діти, ходімте. Пора і нам спать.
Іде. Саня й Дося виходять з ним.
Іван Стратонович. Ну, ходімте й ми, Андрію Карповичу! Хай наша хазяйка засне, спочине. А ми, може, вдвох почитаємо...
Наталя Павлівна. Адю, останься на хвилинку! На одну хвилиночку.
Іван Стратонович, А я, значить, сам піду? Ну, спокійної ночі, Наталю Павлівно! А капельки приймете? Хе-хе-хе. (Виходить).
Андрій Карпович (здивовано). Що ж тут смішного? Глупо, й більш нічого. ?
Наталя Павлівн а. < Він дума, що я хочу по дамському звичаю пококетувати своїм стражданням, щоб мене жаліли. (Іде до канапи). Сядь, Адю...
Андрій Карпович. Глупо, й більш нічого. (Сідає • поруч).
Наталя Павлівна (якийсь час сидить з заплюще- , ними очима. Раптом кладе руки на плечі Андрія Карповича). Адю, я хочу дати тобі кілька питань, будеш одпо-нідати мені щиро, по совісті?
Андрій Карпович. Мамуню, хіба я коли...
Наталя Павлівна. Ну, добре. Скажи: ти любиш мене?
Андрій Карпович. Тасюню! Ти б ще спитала, скільки буде два рази по два...
Наталя Павлівна. Ну, добре. Ти віриш мені?
Андрій Карпович. Як богові.
Наталя Павлівна. Чекай. Ти одповідай, подумавши. Скажи, ти повірив би, якби тобі сказали, що я тебе обманюю?
Андрій Карпович. Тасю! Що з тобою? Що за розмова?
Наталя Павлівна. Одповідай, Адю, і не звертай уваги, у мене сьогодні нерви трішки розійшлись... Ну?
Андрій Карпович (подумавши). Ні, не повірив би. (Спалахнувши). А той, хто говорив би... мерзота, (і більше нічого!
Наталя Павлівна (слабко посміхнувшись). А якби я, дійсно, зрадила... Дійсно... Що б ти?
Андрій Карпович (з гайним ляком). Тасю... Тасю...
Наталя Павлівна (весело сміючись). Господи, :іблід як! Заспокойся, хороший, ніякої зради нема, я тільки хочу знать, як ти любиш мене... і як віриш.
Андрій Карпович. Ну, Тасю, ти підбираєш поганий спосіб узнавать... Фу! (Витирає лоба).
Наталя Павлівна (тривожно). Тобі погано? Ну, иибач мені, вибач мені, хороший, я погана, вибач, Адю...
Андрій Карпович. Та нічого, нічого... Тільки, Тіісіо, ти можеш не питать мене про це... Ти знаєш сама, ик я тобі вірю... Здається, малим богові так не вірив. Ій-Гниу. Знаєш, скажу тобі правду: спочатку, як побрались, и не вірив тобі, мучився, думав — просто з жалості ти пішла за мене. Думав, що я тобі як мужчина просто гидкий. Знаєш... я навіть не смів іти до тебе, як до жінки. Чекай, як говорить, то вже говорить. Іноді я навіть думав, ції) ги вийшла за мене через те, що надієшся бути багатою. Одну хвилинку, одну тільки хвилинку раз так подумав! І іо давно, мамуню, давно! Тепер я тільки молюсь на тебе, кміср я іноді такий щасливий, що аж страшно, за що мені ійкг щастя? Зо всіх боків щасливий: як син, як мужчина, иі» брат, як чоловік, як людина, як... Тасю, Тасю! Ти ще пні непі? Та якби це трапилось, що ти... що ти обманювала, йіиниі, це був би якийсь один жах. Це був би кінець!.. Це було б гірше смерті! Куди: якби ти (не дай бог!) померла, це було б в сто — куди! — в тисячу раа легше... Смерть я, може, пережив би, а обман... Ой, мамуню, не треба на-* віть говорить... Не треба!
Наталя Павлівна (тихо гладить його по голові). Не будемо, не будемо, любий... ч Посидимо так трішки і... підем спать. Мені трішки сумно сьогодні, хотілось з тобою на самоті побути.
Андрій Карпович. Я ж вранці прийду... (З жагою). Прийду до моєї жіночки, в теплу постельку до неї. Щастя моє!
Наталя Павлівна (встаючи). Ну, а тепер іди працювати. Годі... Піду ляжу...
Андрій Карпович. Ти б, справді, мамуню, капельок прийняла. Га?
Наталя Павлівна (з посмішкою). Може, й прийму. Ну, прощай! Роби, хороший. (Обнімає й цілує).
Андрій Карпович. Так, наче на поїзд їдеш... Спи спокійно. Іван Стратонович, мабуть, лютує... До ранку, мамуню... (Виходить).
Наталя Павлівна хитає йому головою, якийсь час стоїть непорушно й задумливо на місці, потім стріпується, глибоко зітхає і йде до себе в кімнату. Через якийсь час виходить з пляшечкою в руці. Сідає коло столу, схиливши голову на руки. Встає, дико озирається, іде до балкону, одчиняє двері, немов хоче покликати когось, вертається і знов сідає. Дивиться на пляшку, піднявши її до світла. Входить Іван Стратонович через двері з кухні.
Наталя Павлівна (здригається, ховає пляшечку, встає, суворо й різко). Чого вам ще треба? Знов підслухували?
Іван Стратонович (понуро, мовчки й помалу підходить, виймає з кишені якийсь папір, розгортає, показує і рве). Вексель. (Потім виймає пакуночок листів, кладе на стіл перед Наталею Павлівною). Листи. (І дивиться на неї насторожено-чекаючим, хмурим, гарячим поглядом).
Наталя Павлівна (жадно хапає листи, ховає на грудях, потім дивиться на нього й застигає. Іван Стратонович видушує на губах понуру посмішку). Іване!
Іван Стратонович (так же дивиться, хрипло). Я не читав їх.
Наталя Павлівна, збезсилівши, сідає, не зводить з нього очей.
Іван Стратонович. Ну, тепер можете прогнать мене і скінчить комедію. Кінчайте швидше.
Наталя Павлівна раптом встає, обнімає його й жагуче цілує.
Іван Стратонович (задихаючись). Це подяка чи... чи...
Наталя Павлівна (один мент вагається, але дивиться в його гарячі дикі очі і, обнявши, говорить). Любов... Любов...
Іван Стратонович (жагуче цілуючи). Тасю!.. Тасю!.. Ходім до мене. Ходім... Мн зараз вернемось.
Наталя Павлівна (одхиляючись). Іване... Це — безумство.
Іван Стратонович. А-а! «Безумство»... Тепер геж безумство?
Наталя Павлівна. Ти не віриш мені й тепер?
Іван Стратонович. Не вірю. Що тобі стоїть обнять?
Наталя Павлівна. Значить, я повинна йти для доказу?
Іван Стратонович. Ти боїшся?
Наталя Павлівна. Ні, я для доказу не піду. Піду, коли бажання поведе.
Іван Стратонович. Значить, я мушу вірить словам тільки?
Наталя Павлівна (дивиться в його лице, помалу). Ні, я дам тобі інший доказ... Чуєш, Івасю? Я дам другий доказ, і ти повіриш... Тільки треба заспокоїтись. Чуєш?
Іван Стратонович (хрипло). Коли?
Наталя Павлівна. Коли? Не знаю. Хутко. Три тижні, два, не знаю. Ти мусиш ждать. Чуєш? Я хочу тепер іебе випробувать, чи ти віриш мені... Говори, віриш?
Іван Стратонович. Не знаю. Знаю, що ти отруїла мене своїми словами. Я не знаю, чому вірить. Убий мене, тільки правду дай! Дай.
Наталя Павлівна. Дам. Тільки не зараз, а тоді, коли ти мені будеш вірить, а не доказам. Чуєш? Будеш ждать?
Іван Стратонович. Не знаю... Мушу... Тепер ти бімпечна. Сила на твоєму боці.
Наталя Павлівна. Не говори дурниць. Хіба я не розумію, що ти думав, як вертав листи, і що зараз ггоїть в твоїх очах? Я завжди в твоїх руках і без листів.
Іван Стратонович. А! І через це тільки й поцілунки ці?
Наталя Павлівна. Не говори, кажу, дурниць! Икби через це, я б зараз пішла до тебе. Я хочу дати тобі ти кий доказ, щоб ти все життя вірив мені. Але ти мусиш ждать. І ні одного слова, ні одної сцени. Хоч би я обнімалась на твоїх очах з Андрієм, Тосем, зо всіми мужчинами,— ти мусиш мовчать і ждать. Чуєш?
Іван Стратонович. Доки? Все життя?
Наталя Павлівна. Ні, далеко менше. Сказала, не більше місяця. Я хочу тебе провірить. А тоді доказувать тобі. Будеш ждать?
Іван Стратонович (мовчить). Буду.
Наталя Павлівна. Ну, а тепер іди до Андрія. Я стомилась. Цілуй. (Обнімає). Іди.
Іван Стратонович похилений, похитуючись, виходить. Наталя Павлівна безсило сідає на стілець, кладе голову на стіл і тихо, безнадійно ридає.
Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Там же. Ранок. На столі наготовлено для обіду
Іван Стратонович (з капелюхом в руці). Я не маю більше сил. Чуєш? Не маю. Не можу ждать! Наталя Павлівна. Мусиш, Івасю. Мусиш, бідний... Та не ходи, зараз же обідать будемо.
Іван Стратонович. Я піду пройдусь... Ще якби хоч робота. В роботі забував. А як здали мотор... Цей тиждень мені здається довгими роками... (Криво посміхаючись). Може, ти сподіваєшся, що я збожеволію?
Наталя Павлівна. Іване! Це віра твоя?!
Іван Стратонович (зщулившись). Вибач, я не хотів... Я божевільний...
Наталя- Павлівна. Ох, швидше б уже!
Іван Стратонович. Ти не скажеш мені?
Наталя Павлівна. Нічого не скажу... Жди. і
Входить, наспівуючи, С а н я. Змовкає.
Іван Стратонович. Ну, піду пройдусь. (Виходить).
С а н я. Господи! Він з кожним днем стає таким, що аж душно при ньому в хаті. Ну що, болить голова, Наталю?
Наталя Павлівна. Ні, дитинко, нічого. Трішки.
С а н я. І що сталось таке з вами? Андрій каже, що ви ніколи нічим не слабували. А за цей тиждень ви просто з лиця зійшли. (Несміло). Може, у вас горе є яке, Наталю?
Наталя Павлівна (сміючись). Горе? Що ти, дівчинко моя? Хіба ви мене не любите? Хіба нам не щастить? Ось не сьогодня-завтра грошей матимемо цілу купу.
С а н я (сумно). А все-таки ви невеселі. Пульхера каже, що бачила раз, як ви плакали.
Наталя Павлівна (регочеться). Хіба? От це старенькій привидилось. Я вже забула, коли плакала! Ну що, може, трішки за піаніно сядемо? Га?
С а н я. Сядемо. Тільки щоб у вас голова не боліла. Ви й так цілі дні граєте на уроках.
Наталя Павлівна. О, хутко вже ніколи грать не буду! Ну, сідаймо.
Дзвінок.
Наталя Павлівна. Дзвонять?
С а н я (біжить). Мабуть, Андрій. (Вертається з листом). Лист, Наталю! Лист! Мабуть, від компанії. Дивіться, тут ось на конверті щось не по-нашому надруковано... Що вам, Наталю! Ой матінко!
Наталя Павлівна (дуже схвильовано). Нічого... Це про мотор. Одповідь... Так швидко. (Прикладає руку до серця. Розриває конверт, читає, безсило сідає).
Саня (з ляком). Що? Недобре? Не хотять?
Наталя Павлівна. Ні, навпаки... Просять Андрія прийти підписать контракт.
С а н я. А ви наче не раді?
Наталя Павлівна. Я? Не рада?.. (Раптом підводиться, піднято). Я не рада? Ха-ха-ха!.. Ні, я рада... Я страшенно рада. Тепер кінець... О, я безумно рада! Де Андрій? Лх, він пішов до Сердюкових. Саню, біжи зараз за ним. Знаєш де?
С а н я. Знаю.
Наталя Павлівна. Біжи зараз, клич, хай кида нсс. Де Дося? Досю, Досю!
С а н я. Дося пішла на пошту.
Наталя Павлівна. Ах, на пошту. Так, так, Дося пішла на пошту. Наша тиха, покірна Дося пішла на пошту. Тик, це правильно... Ах! Що ж я хотіла?.. Забула... Це пдарило мені в голову... Біжи, дитинко, біжи! (Ходить).
Саня (тривожно слідкує за нею). Може б, вам води дать?
Наталя Павлівна. Води? (Морщить лоба, пригадуючи). Ах, так... Води... Ну да... (Іде до дверей в кухню). Нульхеро! Пульхеро! Біжи, Саню, біжи...
Саня не рушиться. Входить Пульхера.
Наталя Павлівна. Пульхеро, біжіть зараз до ііішича Тося, покличте його сюди; скажіть, щоб зараз же, зараз же йшов. Щоб кидав усе й зараз же біг сюди! Швидко, Пульхеро!
Пульхера (пильно дивиться на неї, строго). А знаєте, що я вам скажу, пані?
Наталя Павлівна. Ну?
Пульхера. А то, що вам треба, як панові, покласти рушничок на голову, бо щось ви...
Наталя Павлівна (щось згадавши). Ага! (Біжить у свою кімнату, зараз же вертається). Ну, нічого. Та біжіть же, Пульхеро! Та чого ви стоїте, господи!
Пульхера. Ну, знаєте, що я вам скажу?
Наталя Павлівна. Ах, Пульхеро, потім скажете, ідіть швидше. Та скажіть, щоб зараз же йшов.
Пульхера. Та скажу. А вам скажу, що коли ви ще з тиждень побігаєте по отих своїх уроках, то...
С а н я. Та Наталя вже не будуть давать уроків. Вже контракт підписувать буде Андрій. Ось листа одержали.
Пульхера (радісно вражена, хреститься). Ну, слава ж тобі, господи! Так би ж і сказали! Біжу! Біжу!.. (Біжить у кухню).
Наталя Павлівна (тихо сміється, злякано до Пульхери). Та куди ж ви?
Пульхера. Та хустку ж хоч накину на себе.
Наталя Павлівна. Та тут же через дорогу, одна хвилина.
Пульхера. А хоч би й півхвилини, то хіба я молода дівчина, щоб по вулиці отак бігать? Зараз, зараз.
Наталя Павлівна. Ах, боже!.. Саню! А ти ж чому не біжиш?
С а н я. Зараз. Я татові скажу. Добре? От зрадіють, боже! (Хутко вибігає).
Наталя Павлівна швидко ходить по хаті Виходить Пульхера з великою
хусткою на плечах
Пульхера (на ходу говорить). Біжу, біжу. А як нема вдома?
Наталя Павлівна. Мусить бути! Мусить. Він в цей час раз у раз вдома.
Пульхера. Ну, а як не буде?
Наталя Павлівна. Як не буде? Як не буде — я сама піду шукать його. Та він вдома. Біжіть, Пульхеро!
Пульхера. Та біжу, біжу. Ну, слава тобі, господи! {Вибігає).
Назустріч їй хутко входить Карпо Федорович.
Наталя Павлівна (кидаючись до нього, обнімає цілує, милує). Татуню!.. Татуню! Сьогодні наше свято. Сказала вам Саня, сказала? Сідайте тут, сядемо обоє. Ви раді, татусю? Раді?
Карпо Федорович. Змилувався бог, змилувався над нами за наше терпіння.
Наталя Павлівна. Таточку! Ви заслужили. Ви іаслужили. Тепер все буде добре. Тепер ви спочинете, правда?
Карпо Федорович. Тепер спочинемо. До смерті іа вас молитимем бога, щоб дав вам вік довгий, щастя...
Наталя Павлівна. О! Я буду тепер довго-довго жить! Тепер, тату, будемо спочивать. Ми з вами наробились. Правда? Мій тато був за сторожа при церкві. Я вам'уже казала? Він був схожий на вас, такий же тихенький. Він тільки в труні знайшов спочинок. Не довелось, татуню, йому спочити тут. Ви за нього спочинете, правда? І за нього, і за себе. Правда? Я трішки, тату, ніби не при собі, але така ж радість, така радість. (Схоплюється, біжить на балкон, визирає на вулицю. Раптом махає рукою й біжить у сіни). Тось, тату, йде! Треба йому сказать. (Біжить знов до нього, обнімає, цілує). Я здуріла, таточку, з радості. Але ви не лякайтеся, ця дурість не страшна... Правда?
Карпо Федорович (щасливо весь час посміхаючись, гладить руки). Ой ні, не страшна, не страшна. Таку дурість дай боже всякому...
Наталя Павлівна. Таточку, я хочу щось наодинці побалакать з Тосем. Я хочу зробити з ним несподіванку Андрієві, як на іменини.
Карпо Федорович (схоплюючись). Та говоріть, говоріть. Я вийду, я вийду...
Наталя Павлівна. Татуню, ви не сердитесь? Ні?
Карпо Федорович. Ой, що ви!.. Наталю...
Наталя Павлівна. Тату, а коли ж ви мені каза-і ймете «ти» і «доню»? Га? Коли?
Карпо Федорович. Та я... Не смію я, доню.
Наталя Павлівна (радісно цілуючи). Спасибі. Спасибі, таточку!
Входить Тось. Хмурий.
Пульхера (входячи за ним). Ось привела. Заздрять, що не їм таке щастя, та й не радіють. Он які!
Тось. Я, Пульхеро, радію, та в мене сьогодні голова болить. Драстуйте, Карпо Федорович.
Пульхера. А! Панська хвороба. Помекше б книжок читали... (Виходить).
Карпо Федорович (здоровкаючись з Тосем). Та я піду собі. Говоріть, говоріть. (Виходить).
Наталя Павлівна (зразу стихаючи вся). Тосю! Я хочу з тобою говорить.
Т о с ь (з підозрінням). Прошу.
Наталя Павлівна (показує на лист). Сьогодні Андрій підписує контракт.
Тось. Так. Пульхера казала. Дуже радий. Поздоровляю. Ну?
Наталя Павлівна. Який холодний, чужий, ворожий погляд.
Тось. Річ не в моїм погляді. Ну, що далі?
Наталя Павлівна. Не треба так дивитись на мене, Тоську, не треба, коханий мій. Єдиний, коханий мій! (Раптом обнімає Тося, припадає до грудей йому і рвучко, голосно, з мукою ридає).
Тось (злякано). Тасю! Тасю! Голубко! Дорога моя! Що з тобою! Що з тобою, скажи мені... Та що ж з тобою, господи, ти хочеш мене з розуму звести, чи що? Тасю!
Наталя Павлівна (підводиться, дивиться на нього, хапає його за голову й цілує з дикою жагою очі, лоб, ніс, вуса). Єдина радість!.. Єдине світло... Сонце...
Тось. Голубонько, рибко, що з тобою? Що це все значить, скажи ж, не муч мене... Тасю, хтось ввійти може!
Наталя Павлівна. Хай! Хай входять... Хай, всі бачать... Мій єдиний, мій... (Ридає).
Т о с ь. О, що ти зі мною ж робиш! Що з тобою? Ти прощаєшся зі мною? Говори! Прощаєшся?
Наталя Павлівна. Підожди... Я зараз... Це сла« бість... Цього не повинно бути... Я зараз... Тосю! Ти любиш мене?
Тось. Тасю! Ну, що за питання?
Наталя Павлівна. Правда, я сама не знаю, що говорю. Я знаю, ти любиш. І я люблю тебе. Ох, як же люблю!.. Пам'ятаєш, як ми купували у бабуні насіння, а вона думала, що михчоловік і жінка? А хіба ми не чоловік і жінка? Хто може сказать, що ні? (З невимовною ніжністю). Тосику!.. Котику!.. Хлопчику мій!.. Вогнику мій...
Тось. Тасю!.. Та що таке, ти скажеш мені? Що за мука?!
Наталя Павлівна (мовчить. Рішуче). Тосю! Віриш ти мені, що я тебе люблю, скажи?
Тось. Тасю! Для чого ці підходи, говори прямо.
Наталя Павлівна (твердо). Я тебе питаю, ти мені одповідай. Віриш?
Тось. Ні!
Наталя Павлівна. Фр-р. Вогнику!
Т о с ь. Не вірю. Я чую, що ти мені зараз скажеш. Що і спер ми мусимо розійтись. Можеш говорить, я спокійний.
Наталя Павлівна. Спокійний? Зовсім? О, хлопчику мій... Ні, ні, я хочу тобі сказать, що ми ніколи не розійдемось тепер. Чуєш? Ніколи.
Т о с ь (засіявши). Тасю! Це правда? Правда?
Наталя Павлівна. Правда. Ти будеш мені тепер вірить, що я любила і люблю тебе. Чекай, дитинко. Тільки я ще хочу одно сказать. Слухай, Тосю. Ніколи,— чуєш? — ніколи ні одній людині ти не повинен того говорити, що між нами було. Чуєш?
Т о с ь. Я не розумію, Тасю: всі ж все одно будуть бачить...
Наталя Павлівна. Те, що будуть бачить, це друга річ. А вони не повинні знать того, що було. Ти даєш слово?
Тось. Скільки хочеш,.. Тільки я не розумію...
Наталя Павлівна. Ні, ти присягнись мені нашою любов'ю, що додержиш слово. Присягнись, що ти віриш мені.
Тось. Присягаюсь, Тасю.
Наталя Павлівна. Ну, от і все. Тепер все буде добре... Тільки щоб ти вірив, що я люблю тебе, що тебе одного любила й люблю... Гляди ж, Тосю, особливо Андрій не повинен нічого знать. Чуєш?
Тось. Тасю! Я чую... Але я все-таки не розумію. Ти ж покинеш Андрія? 
Наталя Павлівна. Покину.
Тось. Він же буде знать, через що і для чого покинула. При чому ж тут моє слово? Ти щось... Я не розумію.
Наталя Павлівна. Я це все беру на себе, ти не думай про це. Вибрешусь. Я ж умію брехать. Ха-ха-ха. Безодня, правда!
Тось (з підозрінням). І вже не боїшся, що це вб'є Андрія?
Наталя Павлівна. Не боюсь! Навпаки, я дам йому на все життя спокій і певність у себе. Дам те, що найбільш потрібно. І дам брехнею! Чуєш, брехнею! Хай же живе брехня!
Тось. Тасю! Це негарно.
Наталя Павлівна. Що? Що негарно?
Тось. Ця твоя радість.
Наталя Павлівна (піднято). Хіба? Ха-ха-ха! Мій правдивий хлопчик не любить брехні? Навіть тої, що дає радість? Хлопчику, що єсть істина? Істина є постаріла брехня. Всяка брехня буває істиною... Філософія, правда. Мій поет не любить філософію? Не треба. Не треба її любить. Вона мутить розум... (Задумується).
Тось. Тасю... Ти це серйозно все говорила чи жарт був?
Наталя Павлівна. Що? Про істину?
Тось (різко). Про те, що покинеш Андрія.
Наталя Павлівна. Серйозно... Ох, серйозно..(Схоплюється з жахом). Тосю! Тосю... Невже це серйозно?' Невже це? Тоею!
Тось (холодно). Це від тебе залежить.
Наталя Павлівна. Тосю! Боже мій?.. (Раптом спиняється). Фу, фу. Ще істерики бракує. Зовсім все було б добре.
Тось. Коли ж ти покинеш Андрія?
Наталя Павлівна (дивиться нц_ нього). Тосік не вірить, правда?
Тось. Я повірю тоді, коли ти це зробиш.
Наталя Павлівна. А як не зроблю?
Тось. Значить, ти мене дурила, як і завжди.
На таля Павлівна (тихо). Зроблю, Тосю. Я зроблю, а ти своє слово пам'ятай. Чуєш? І пам'ятай, що б не сталося, чуєш, що б не сталось, що Тася тебе любила і зробила... і... - Словом, інакше не могла вона. Чуєш?
Тось. Що «не могла»? Що б сталося? Що ти не покинеш Андрія? Так?
Наталя Павлівна. Я тобі говорю, що б не сталось. Я не знаю, що може статись. Годі. (Стомлено). Ох, швидше б, швидше!
Тось (обнімаючи Щ. Я не смію, Тасю, вірити своєму щастю... Тебе ж не вгадаєш...
Наталя Павлівна. І не вір, котику. Вір тільки, що я люблю тебе. І все буде добре... Чекай, здається, йдуть. Ти, розуміється, не будеш тікать? Ти мусиш тут бути сьогодні. Сьогодні будемо веселі. Добре? Обіцяєш?
Тось. Обіцяю.
Дзвінок.
Наталя Павлівна. А потім... Що буде, то буде. Коханий, єдиний мій. (Хапає голову Тося, дико, жагуче цілує і біжить у сіни).
Тось в радісному непорозумінаі. Входять Наталя Павлівна, Андрій
Карпович, Саня й Іван Стратоновнч. Всі радісні, сяють,
?крім Івана Стратоновича.
Андрій Карпович. Тасю. (Обнімає її, цілує). Наталя Павлівна. Наша взяла, Адю? Андрій Карпович. Наша! Де лист? Наталя Павлівна (біжить до столу, подає). ОсьІ Андрій Карпович (до Івана Стратоновича). Ану, про віщо воно шкрябає... (Щасливо сміється. Обидва чи-іають).
Іван Стратонович (хмуро, байдуже). Нічого.
Андрій Карпович (обурено). «Нічого». Він каже, «нічого». Ну, ви подивіться на цю мару. (Побачивши Тося). Доброго здоров'ячка, Тосю! Ну, ви подивіться на цього... на цього песиміста. Ну? Я мало не підскочив вище ліхтаря на вулиці, як зустрівся з Санею, а зустріли його, і ось вам... Хмара хмарою. Та ви розумієте, чоловіче, чим це пахне? Га?
Іван Стратонович (з посмішкою). Десятьма тисячами. І ще чим-небудь. (Зиркає на Наталю Павлівну).
Андрій Карпович. «Десятьма тисячами». І це йому так, наче він щодня має по двадцять тисяч... Ні, я з таким чоловіком не зговорюсь, Тасю! Сьогодня у нас бенкет, сьогодня ми... Пульхеро!
С а н я (біжить до дверей в кухню й гукає). Пульхеро! Пульхеро?
Андрій Карпович. Тасю, сьогодня бенкет. У нас ч хоч трохи грошей?
Наталя Павлівна (весело). Рублів десять знайдеться!
Андрій Карпович. Тільки всього? Ех, жаль. Шам-панії б жарнуть.
Наталя Павлівна. Позичить можна... Тосю, у тебе нема?
Т о с ь (з силувано-веселою усмішкою). На таке благе діло мусить бути. (Виймає гаманець, рахує). П'ятнадцять рублів і двадцять копійок.
Входить Пульхера.
Андрій Карпович (до Тося). Чудесно! Знаменито!.. Давайте сюди, давай, Наталю, твої. Пульхеро! Сьогодні у нас буде бенкет, чуєте?
Пульхера. Та чую. Той, що з кокардою?.. Колись приходив...
Всі регочуть.
Пульхера (удаючи сердиту). Еге ж, засмійтеся. Може, що стара догадається, що він за один, отой... як ви його и.ивали. (
Андрій Карпович. Бенкет, Пульхеро, бенкет: гу-мяііка.
Пульхера. А-а! Бенкет... Ну, так би й казали... Ну, ні що буде?
Андрій Карпович. Так от... (До Наталі Павлівни). Ні, я, Тасю, не вмію... Це не моє діло.
Наталя Павлівна. Треба, Пульхеро, купить вина... Чуєте?
П у л ь х є р а. Ба ні, не чую, треба купить картоплі.
Всі сміються.
Наталя Павлівна. Ну, так от тої картоплі, що зветься вином. Тільки... А знаєш що, Адю? Краще написать на записочці, а то Пульхера забуде.
Андрій Карпович. Чудесно! Знаменито! Де папір?
Тось (виймає записну книжку). Ось маєте. (Видирає лист, подає з олівцем).
Андрій Карпович. Знаменито! Так шампанського, панове? Дві пляшки? (Пише). «Шампанського». Так. Ще чо-~ го, Наталю?
Наталя Павлівна. Я не знаю...
Іван Стратонович. Монопольки просто!
Андрій Карпович. Фе, демократ. Ну, можна й простої. (Пише). Все? Чудесно. Ось маєте, Пульхеро. Знаєте, де магазин?
Пульхера. Ще б чого не знала. Це, за церквою?
Андрій Карпович. Де за церквою? Аптека?
Всі сміються.
Пульхера. От раденькі! Яка аптека? Аптека по один бік, а то по другий.
Андрій Карпович. А правильно, правильно. Вибачайте, Пульхеро, вибачайте, ради бога! (Уклоняється).
Пульхера. Та тут все, значить, списано?
Наталя Павлівна. Все. Та швиденько, Пульхеро.
Андрій Карпович. Одна нога тут, а друга там.
Пульхера. А сама посередині: ні туди ні сюди.
Наталя Павлівна. Звожчика візьміть, Пульхеро.
Пульхера. От ще чого не було! Ще на звожчиках мене покатаєте?
Андрій Карпович. Правильно, Пульхеро! Беріть звожчика. Беріть!
Пульхера (сміється). І вигадають же. Що ж, візьму. А обід потім? (Виходить).
Наталя Павлівна. Потім, потім... Саню, а де ж тато? Поклич швидше! От маєш.
Андрій Карпович. Він уже знає?
С а н я (вибігаючи). Знають!
Тось (бажаючи бути веселим, до Івана Стратоновича). Значить, хімико,. вас можно поздоровить тепер?
Іван Стратонович. А вас?
Т о с ь. Мене? А я тут при чому?
Іван Стратонович ("з хмурою посмішкою). А як же, член щасливої сім'ї!
Т о с ь. В такому смислі... згоджуюсь.
Іван Стратонович. Згоджуєтесь?
Наталя Павлівна (весело). Панове! Тільки хоч сьогодні не гризіться, Іване Стратоновичу, ви мені колись обіцяли бути хорошим. Пам'ятаєте?
Іван Стратонович. Ми й не гриземось, Наталю Павлівно. Просто собі розмовляємо, як добрі приятелі. Я от, наприклад, хочу навіть просить Антона Михайловича написать оду на цей урочистий день і прочитать за шампанським. Я настільки вірю в геній Антона Михайловича, шо думаю, йому досить часу, поки Пульхера з'їздить туди й назад.
Тось (сміється). Можна.
Наталя Павлівна. Ви злий, Іване Стратоновичу. Навіть в такий день ви не можете.
Андрій Карпович. Бить, бить його треба!
Іван Стратонович. Господи! Та що ж я такого сказав?!
Входять С а н я й Карпо Федорович.
Наталя Павлівна (біжить назустріч). Що ж ви сховались, татуню? Тут вся сім'я, а ви десь там.
Андрій Карпович. Ну, тату! Тепер купимо пасіку? Га? Поділимось, я механіку, а ви пасіку. Чи хочете навпаки: я пасіку, а ви механіку?
Карпо Федорович. І так, синку, добре, і так добре. Аби все було добре.
Андрій Карпович. Правильно. Чудесно сказано. Знаменито. Ну, тату, тепер буде все добре.
Карпо Федорович. Дай боже, дай боже.
Андрій Карпович. А як буде погано, то ось хто нас виручить. (Показує на Наталю Павлівну).
Карпо Федорович. А виручить... О, виручить, дай боже, щоб здоров'я більше було.
Наталя Павлівна (дзвінко). Буде, тату! Виручу! Всіх виручу! (Всаджує Карпа Федоровича на канапу).
Тось пильно дивиться на неї, одходить до балкона.
Андрій Карпович. А де ж Дося? Що ж це її не видно?
С а н я. Пішла, Андрійку, на пошту. Мабуть, ще до крамниці зайшла.
Андрій Карпович. А... По хазяйству? Ну, Тасю, давай паперу, сідай, пиши листи на всі свої уроки. Адье, мовляв, і бувайте здоровенькі. Кінець. Сідай, зараз сідай.
Наталя Павлівна. Моментально? Вспію. Зараз я хочу з вами бути. З татом хочу. (Лукаво). Ну, татуню, може, заспіваємо? Ха-а-ха-ха!
Андрій Карпович. А знаєте, цілком справедливо сміються з нас руські. Чи горе, чи радість, зараз «давай заспіваємо». І я вам скажу, панове, це таки чудесний звичай у нас. Ну що, справді, чому б нам не заспівать? Га?
Сміються.
Андрій Карпович (теж сміючись). А, їй-богу, панове. Ну, а що тут такого? От якраз всі зібрались. Га? Як ви думаєте? Поки Пульхера принесе... А то якось, знаєте, в грудях радість, а вилить... якось незручно кричать. Французи зараз починають танцювать. Ну, а ми — співать. Га?
С а н я (злісно). А кацапи горілкою наливаються.
Сміються.
Наталя Павлівна (дивлячись у бік Тося й Сані, які трішки обійшли назад. Піднято). Знаєш, Адю! Може, незабаром ми матимемо ще одну радість, трошки іншого характеру, але теж таку, що заспівать прийдеться. (Показує очима на Тося й Соню). Як думаєте, панове?
Іван Стратонович пильно вдивляється в неї.
Андрій Карпович (з захватом). Чудесно! У, це так чудесно, що й нашій радості далеко!
С а н я (озираючись). Що чудесно? Андрійку, я не чула, що чудесно?
Сміються.
Андрій.Карпович. Щось...
Саия з непорозумінням дивиться на всіх.
Наталя Павлівна. Ми кажемо, що незабаром матимемо ще одну радість. Але про неї тобі не можна знать.
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Не можна, не можна! Ні-ні, їй якраз не можна знать.
Іван Стратонович. А також Антону Михайловичу.
Андрій Карпович. Безумовно! Безумовно.
Карно Федорович. Воспретить.
Наталя Павлівна. Ха-ха-ха. Іменно, тату, воспретить.
Тось (червоніючи). Я, панове, нічого не розумію.
Іван Стратонович. А чого ж ви почервоніли, коли не розумієте?
Тось. Я?
Наталя Павлівна. Ха-ха-ха! Санюсь теж, видно, не зрозуміла. Правда? Правда? (Біжить до неї). Ой, зовсім не розуміє, червона, як сонце.
Тось (спалахнувши, до Наталі Павлівни). Наталю Павлівно!
Наталя Павлівна (швидко до нього). Фр! Фр! Уже!
Тось. Кумедні жарти.
С а н я (раптом, видно зрозумівши). Ой, які ж бо, їй-богу! (Вибігає).
Сміються.
Наталя Павлівна. Саню! Санюсь! Не будемо! Даю слово, що не будемо! Бідна дівчина! Тось. Наталю Павлівно!
І Іаталя Павлівна щось шепоче йому на вухо. Тось пильно дивиться на неї, зразу стихає й робиться серйозним. Кидає на всіх чудним поглядом.
Андрій Карпович (до Наталі Павлівни). Заспокоїла? Хе-хе-хе!
Наталя Павлівна. Ого! Моментально. Сказала таке словечко, що як по щучому велінню. Треба ще й Сані сказать. (Іде за Санею).
Андрій Карпович (до Карпа Федоровича). Чарівниця! Одне слово, татуню, чарівниця у нас, та й годі!
Карпо Федорович (з побожністю), Одне слово, чарівниця.
Іван Стратонович (до Тося). Солодке, мабуть, слово! Га?
Т о с ь (з нудною посмішкою). Солодке, хімико. Солодше іісіх ваших кислот.
Іван Стратонович. Он як!
Андрій Карпович (підморгує до Івана Стратоно-ішча). Може, й ми коли-небудь узнаємо, що за слово?
Тось (все так же чудно посміхаючись). Може, й узнаєте.
Андрій Карпович. Чудесно! Чудесно!
Іван Стратонович (ходячи по хаті, з підозрінням подивляючись на Тося). Побачимо... Побачимо.
Тось. Побачите й почуєте.
Іван Стратонович зупиняється й уважно дивиться йому в обличчя.
Тось. Що? Зараз хочете побачить? Рано, Іван Стратонович. Рано?
Т о с ь. Рано.
Іван Стратонович. Так Наталя Павлівна сказала?
Т о с ь. Так я вам кажу.
Іван Стратонович зривається й знов ходить, трохи швидше.
Андрій Карпович. Що? Не піддається? Тайну свято береже? Та ви вже, Тосю, не мучте Івана Стратоновича, бачите, як потемнів. Може, він якраз і сам на ту лінію хоче стать. Ха-ха-ха!
Іван Стратонович (зупинившись, різко до Андрія Карповича). Ви вгадали, Андрію Карповичу!
Андрій Карпович. Ха-ха-ха!
Входять Наталя Павлівна й Сан я.
Андрій Карпович. Тасю! Ради бога, скажи й Івану Стратоновичу яке-небудь солодке слово, а то тут мало до дуелі вже не доходить між цими лицарями. Заздрить!
Наталя Павлівна. Та не може-буть! А Досі ще нема.
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! (З захватом до Карпа Федоровича). Ну й чарівниця ж! Прямо тобі... Ха-ха-ха!
Саня (весело). Хоч би вже Дося швидше йшла, хай трішки на неї...
Наталя Павлівна (хитро). Іване Стратоновичу! На пару слів.
Іван Стратонович (понуро). Прошу дати мені спокій.
Андрій Карпович. Упирається! Ха-ха-ха! Упирається.
Наталя Павлівна (уважно подивившись на нього). Чекай, зараз і до тебе черга дійде. Іване Стратоновичу, я вам хочу сказати кілька слів по секрету! Чуєте?
Андрій Карпович. Та не впирайтеся, Іване Стратоновичу. Швидше йдіть, та хай до мене доходить черга.
Іван Стратонович підходить до Наталі Павлівни. Та Шепоче йому щось на вухо. Він одповідае. Вона знов. Всі слідкують. Лице Івана Стратоновича
прояснюється.
Андрій Карпович (аж підскакує). Заспокоїла! І цього заспокоїла.
Наталя Павлівна (з сміхом іде до себе в кімнату). Зараз тебе заспокою, чекай!
Андрій Карпович. Ну, це ж подумайте тільки. Заспокоїла! Ну? Саню, а тобі що сказала! Га?
Саня. Ай, одчепіться од мене. Нічого: Он на Івана Стратоновича нападайтесь, бачите, який ходить уже.
Андрій Карпович (лукаво). А Досі нема! Хм!
Наталя Павлівна (з мокрим рушником в руках, підходить до нього). Ну, а тепер твоя черга. Покажи свої очі... Так. (Кладе руку на голову). Заспокоїть треба. Тільки тобі ось що... Рушника ще можна не вживать. (Одклада). Сидіть тихо, добродію!
Андрій Карпович. Мамуню, їй-богу, я себе чудесно почуваю.
Наталя Павлівна. Навіть занадто чудесно. (Тре виски пальцями). А голова болить?
Андрій Карпович. Трішки. їй-богу, не дуже. Я спокійний.
Наталя Павлівна. Ну от, щоб зовсім був спокійний, посидь тихо. (Тре).
Андрій Карпович (до Івана Стратоновича). От що значить деспотизм! Колись і вам така біда буде.
Наталя Павлівна. Біда? Ах, ти ж! Так я тобі біда? От же тобі, от же тобі. (Тре).
Андрій Карпович. Ой, мам... мамуню! Годі!
Наталя Павлівна (покидаючи терти, раптом співає).
Якби тобі горенько та печаль, Якби тобі горенько та печаль, То б ти вийшов на вулицю та кричав...
Андрій Карпович моментально підхоплює, пристукує ногою, підморгує всім, щоб підтягували.
Наталя Павлівна. Ех, жаль, вина немає! Хочу повної радості. З вином, з муками, з брудом, з брехнею! Ха-ха-ха! Правда, Іване Стратоновичу? Де ж взять чистої радості? Єрунда! Давайте співать, Адю!
Андрій Карпович. Єсть, ваше благородіє.
Наталя Павлівна. Тосю, Саню! Що ви, справді? Хіба вам не весело? Що, справді, як мокрі миші сидять. А ще молодь називається. Співать, грать. (Голосно, жагуче).
Пиймо, панове, пиймо, молодці, Пиймо, ще поки нам п'ється. Поки недоля нас не спіткала, Поки ще лихо сміється!
Всі заражаються її настроєм, кожний відповідно своїм переживанням. Рухи робляться нервові, одчаянні, веселі, навіть Іван Стратонович оживає й співає разом зі всіма, часом тільки з злісно-насмішкуватою посмішкою, поглядаючи на Андрія Карповича й Тося. Наталя Павлівна підбігає до піаніно, сідає й акомпанує. Входить Пульхера з пляшками.
Всі кричать «ура!», підбігають до неї, видирають пляшки, регочуть, кричать.
Т о с ь. Давайте, Пульхеро, сюди. Давайте! Вони не вміють.
С а н я. Тосеві! Тосеві!
Пульхера. Христос з вами! Та дайте дихнуть! А диви на них! А матінко! Та беріть, беріть!
Іван Стратонович. Сюди, сюди!
Наталя Павлівн* а (що теж підбігає). Адю! Штопор давай! Саню, шклянки, чарки. З буфета, швидко!
Т о с ь. Ніяких штопорів. Шампанське з штопором? Ха! Пустіть! Не мішайте. Чарки давайте. Швидко! (Починає одтикати).

Іван Стратонович хапає другу пляшку. 
То с ь. Іване Стратоновичу, не чіпайте. Ви не вмієте.
Іван Стратонович. Подумаєш! Глядіть,'щоб ви вміли.
Наталя Павлівна. «Не сваріться, чортові сороки, начальство велить». Адю! Я хочу тебе поцілувать! Татуню! А татуня забули! Таточку, ідіть до гурту.
Карпо Федорович (з тихою щасливою посмішкою слідкує за всіма). Та куди вже мені старому. Я хоч подивлюсь на вас.
Наталя Павлівна. Ні-ні! (Підбігає, веде його до столу). Сьогодні треба всім укупі бути. Ах, Досі немає. Панове, як же без нашої тихої Досі?
С а н я. Почекаємо!
Т о с ь. Панове! Чекать уже пізно. Бережіться. Чарки підставляйте! (Затичка з тріском вилітає). Чарки, чарки!
Всі підставляють чарки.
Наталя- Павлівна. Татуню, давайте свою чарку! Адю, ти маєш?
Т о с ь. Не штовхайтесь! Помалу.
Іван Стратонович. Антон Михайлович на своєму місці.
Наталя Павлівна. Прошу без сварок, дотепів і тому подібного. Мир і радість мусить бути. Правда, тату?
Карпо Федорович. Правда, доню. Ох, правда... Та яке шипуче...
Наталя Павлівна. Стійте, тату, не пийте, я хочу наперед сказать слово. Прошу слова! Прошу слова!
Андрій Карпович. Просимо, просимо.
Тось (піднімаючи чарку). Слухаєм.
Наталя Павлівна. Ах, Досі немає! Ну, нічого. Панове, вип'ємо за те, що дає радість.
Андрій Карпович. Ур-ра!
Наталя Павлівна. Чекайте! За все, що дає радість, що б воно не було! Що б воно не було: брехня,»правда, любов, ненависть, хвороба, навіть... навіть смерть! Добре?
Всі нерішуче дивляться на неї.
Наталя Павлівна. Ну? За все, що дає радість! Не хочете?
Андрій Карпович. Мамуню! Радість — річ чудесна, але брехня, хвороба, смерть...
Наталя Павлівна. А коли вони дають радість? Радість, чуєш? Велику, довгу...
Т о с ь. За радість — ура, а за брехню... геть!
Наталя Павлівна. Ха-ха-ха! Ах, ви ж... Страуси мої! Страуси!
Іван Стратонович. Ур-ра за все, що дає радість!
Наталя Павлівна. Браво, Іване Стратоновичу! Я п'ю з вами!
Андрій Карпович. Е, чорт його бери, подумаєш! 1 я ур-ра! Ур-ра за все, що дає радість!
Наталя Павлівна. Молодця, Адю!
Т о с ь. Саню! Тільки за радість і правду!
С а н я (нерішуче). Я не знаю.
Андрій Карпович. Пий за все! От подумаєш. Головне пий, а за що — потім розбереш. За радість пий, яка зараз є. От і все.
Наталя Павлівна. А ви, татуню, за що? Га?
Карпо Федорович. Щоб було добре.
Наталя Павлівна. Значить, з нами. Ур-ра!
Т о с ь. Ні, з нами.
Наталя Павлівна. Нічого подібного, вони занадто молоді, щоб пить з вами. Правда, тату?
Карпо Федорович. Правда, доню.
Наталя Павлівна (радісно). А що? Ага! Урра! Тосю, давай другу пляшку. Тепер вип'ємо за спочинок, ти хий, мирний спочинок. Правда, тату? Тихий, тихий, щоб... Ех! Ну, все одно. Лий, Тосю!
Карпо Федорович. А смачне, нехай йому...
Андрій Карпович. Смачне, тату? Та й гроші смачні. Десять рублів одна ця пляшечка!
Карпо Федорович (злякано).Та бійся бога!
С а н я (смішливо). Ха-ха-ха!
Карпо Федорович. Та хай воно #о"му скисне... Десять рублів? (Дивиться на свою шклянку). Та за десять рублів я б ціле село упоїв так, що дороги б додому не знайшли... А нехай тобі... Шампанське зветься?
Андрій Карпович. Шампанське, тату.
Т о с ь. Бережіться! Підставляйте чарки!
Наталя Павлівна застигло, задумано стоїть з чаркою в руці.
Т о с ь. Наталю, що ж ти, чарку давай!
Наталя Павлівна (стріпнувшись). Ах, чарку? На!
Андрій Карпович. Задумалась?
Наталя Павлівна. А Досі все нема. Треба, щоб сьогодні всі були. Завжди скривджена. Навіть тут.
С а н я (вибігає на балкон, дивиться). Нема.
Тось. Нічого, колись іншим разом і вона вип'є. (Дивиться на Івана Стратрновича).
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Іване Стратоновичу, чого ж Тось на вас дивиться?
Іван Стратонович (з насмішкою дивиться на То-ся). Треба ж і йому щось сказать.
С а н я. Ой, як їм не докучить гризтись от так щодня!
Тось. Кого люблю, того й б'ю, Саню.
Іван Стратонович. От іменно.
Наталя Павлівна. Ви знов? Краще пийте. Тепер, панове, знаєте що? Давайте всі сядемо.
Андрій Карпович. Так. Та що буде?
Наталя Павлівна. Це значить, щоб у цій хаті все добре сідало.
Іван Стратонович. А як буде добре стоять, то не годиться?
Наталя Павлівна закриває очі рукою, мовчить.
Андрій Карпович (тривожно). Тасю! Тобі погано?
Наталя Павлівна (глибоко зітхаючи). Голова трішки закружилась.
Карпо Федорович. Вино в голову вдарило.
Наталя Павлівна. Еге ж... Ну, все одно, панове, будемо стоять. Тільки давайте заспіваємо щось поважне, урочисте, тихе... Мені хочеться чогось такого поважного.
Іван Стратонович. «Як умру...»
Наталя Павлівна (здригнувшись). Ой, ні! Не хочу!
Карпо Федорович. Ну, так «Ой сів пугач» 
Співають.
Наталя Павлівна (знов затуляє очі рукою. Раптом зриває її, блискає очима й голосно, дзвенячим голосом кричить). Ой, панове, я впилась! Я впилася- Ха-ха-ха! А Досі все немає... Панове! Я хочу вас всіх розцілувати. Всіх, всіх! Я впилася і хочу всіх розцілувати. Татуню, вас першого: ви — мій тато, і я вас першого розцілую, розцілую. (Жгуче цілує). Татуню мій, татуню. Прошу не сміятись з п'яної! П'яний, як малий. Правда, тату? (До Андрія Карповича). Тепер тебе, Адю... Ти не сердишся на свою жіночку, що вона впилася, ні?
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Я сам п'яний! (Здивовано), їй-богу, панове, п'яний! Це знаменито. Цілуй мене, жіночко, цілуй. Ми всі з радості п'яні. (Цілуються).
Наталя Павлівна. Саню! Тебе цілую за правду. Хай живе правда і Саня з нею! (Цілує. До Тося). І тебе, вогнику, за правду! Ти вогник... (До Івана Стратоновича). І хмару нашу, і хмару. (Цілує). Це ще не доказ. Доказ потім... Ха-ха-ха! Ой, п'яна... А Досі немає. Ще Пульхеру, піду Пуль-херу цілувать. (Кличе в двері). Пульхеро! Пульхеро... Ідіть сюди, я вас хочу поцілувать. (Сміються). Прошу не сміятись.
Входить Пульхера.
Наталя Павлівна. Пульхеро, ви також повинні випить за нашу радість. 1 я вас поцілую. Тосю, дай Пульхері шампанського.
Т о с ь. З великою охотою. (Підносить).
Пульхера. А воно, може, таке кріпке, що уп'юся.
Т о с ь. Ні, од нього тільки співають.
П у л ь х є р а. Е, як так, то хай же і я заспіваю. Ну, давайте... Хай же бог посила щастя, здоров'я і многії літа дому цьому.
Наталя Павлівна (серйозно). Хай, Пульхеро!
Пульхера (теж серйозно). Хай цвіте, як весна, а родить, як земля. Щоб наша доля била, як з криниці вода. Пошли, боже! (П'є).
Наталя Павлівна. Пошли, боже!
Пульхера. Ой, та й чудна ж яка... А добра, щоб її побільше. (Вертає чарку).
Наталя Павлівна. А тепер я вас поцілую, та й давайте обідать. (Цілує).
Пульхера. То давать обідать?
Наталя Павлівна. Ах, Досі ще немає. Ну що вона там так засиділась? Почекаймо ще трохи, Пульхеро. Ох, упилась я, панове, аж голова крутиться. (Сідає й схиляє голову на руку).
Андрій Карпович. Мамуню, може б, ти трошки полежала?
Наталя Павлівна мовчить.
Андрій Карпович. Чуєш, мамусю?.. Полеж трошки, це вино вдарило з непривички в голову. (До всіх). От мені й самому ніби закрутило... А вам, тату?
Кар по Федорович махає з посмішкою рукою. Саня й Тось одійшли до балкона.. Іван Стратонович хмуро слідкує за Наталею Павлівною.
Наталя Павлівна (встаючи, помалу, чудно обводить всіх очима, зупиняється на Тосеві й Сані, посміхається і рівним, тихим голосом говорить). Ні, піду, мабуть, прийму лавро-вишневих капель: може, трохи заспокоять. Дуже в голову вдарило.
Андрій Карпович. Прийми, мамуню, прийми. Ти страшенно бліда, й очі так блищать,, що аж моторошно. (До батька). З непривички.
Карпо Федорович. Атож...
Наталя Павлівна (підморгує з блідою посмішкою на Тося й Саню). А тим якраз навпаки.
Андрій Карпович. Ха-ха-ха! Е, тим якраз навпаки... А вам як, Іване Стратоновичу?
Іван Стратонович (хмуро). «Чудесно, знаменито».
Андрій Карпович (добродушногрозиться). Ну-ну! Вже перекривляєте...
Наталя Павлівна (схопившись за серце). Ні, треба прийнять. (Твердо й рівно йде в свою кімнату. По дорозі бере мокрий рушник).
Андрій Карпович. Прийми, мамуню, прийми. Ну, й справді, ця Дося як піде, так наче по смерть. Я уже обідав би, їй-богу. Саню, там не видно Досі?
Карпо Федорович. Та не перебивай їм. 
Андрій Карпович. Нічого.
Саня. Досі? Ні, не видно.
Андрій Карпович (лукаво). Пішли б ви, може, пошукали її, Іване Стратоновичу?
Іван Стратонович мовчки, важким зневажливим поглядом дивиться на нього.
Карпо Федорович. Сама прийде, не заблудиться. Андрій Карпович. Чого ви на мене так дивитесь?
З кімнати Наталі Павлівни раптом чується страшний крик.
Андрій Карпович (схоплюючись злякано). Що таке?!
Всі кидаються до дверей її кімнати.
Наталя Павлівна (вбігаючи бліда, кидаючися до Андрія з мокрим рушником в руці). Адю!.. Нічого... Не лякайся. На на голову.
Андрій Карпович. Тащо таке?! Чого ти кричала?
Наталя Павлівна (хитаючись). Саню! На... На голову йому... Швидше... Швидше...
С а н я (хапає рушник, кладе на голову Андрію Карпо-оичу). Ой боже!.. Андрійку! Айдрійку. (Сама дивиться на Наталю Павлівну).
Андрій Карпович (одбиваючись). Одчепись! (До Наталі Павлівни). Та що з тобою? Що сталось?!
Наталя Павлівна. Саню!!. Держи... Нічого... Я-Я помилилась... Я замість капель... Випила... ціаністого калію... Саню... Голову його...
Андрій Карпович помалу весь опадає й падає додолу.
Тось (до Наталі Павлівни). Тасю! Боже!
Іван Стратонович (кидаючись до Наталі Павлівни, люто до Тося). За лікарем!! Швидше!!
Наталя Павлівна. Тосю!.. Пам'ятай слово... (Страшно мучиться, але ледве стогне).
Тось хапається за голову й біжить з хати.
Наталя Павлівна (тихо до Івана Стратоновича). Це... доказ... Тепер віриш? Бережи їх. Ох! (Витягується й помирає).
Андрій Карпович сидить долі з тупо, безглуздо витріщеними очима.
С а н я (з жахом давить йому голову рушником і шепоче). Боже мій!.. Боже мій!..  Карпо Федорович застиг на одному місці. Хутко вбігає Лося. Бачить все і кам'яніє.

Завіса