Гріх (2-га частина)

ДІЯ ТРЕТЯ

Кімната Марії. Троє дверей: у передпокій, у їдальню, в інші кімнати. Обстановка зі смаком. Телефон. 
Марія (сама. Сидить за столом, обхопивши голову руками і хмарно задумавшись. Безсило кладе голову на стіл і якийсь час сидить так. Раптом схоплюється, прислухається до сусідньої кімнати, звідки чути гомін голосів, підходить обережно до дверей у ту кімнату, слухає якийсь мент, потім щільніше причиняє двері і швидко йде до телефону. Бере рурку й говорить). 75 - 56. Будь ласка: 75- 56. Так. Дякую. (Слуха). Василь Павлович дома? Нема? А коли буде? Ага. Так. Добре. Дякую. (Кладе рурку на апарат, підозріло озирається, прислухається до сусідньої кімнати. Стук у двері. Поспішно сідає за стіл. Голосно). Ввійдіть. 
Ангелок (входячи). Ну, той, товаришко Маріє, ви не маєте права. Таке важне питання, не можна ж... Це ж той... Взагалі, коли так... 
Марія (сидить, приклавши руку до голови, слабким голосом). Товаришу, я ж вам сказала... що я хвора. Не можу я. Невже без мене не можна сьогодні? 
Ангелок. Не можна. Це дуже важне питання. Ми повинні серйозно обміркувати. В нас, безперечно, є провокатор. І коли кожний, як ви, то що ж буде? Це не той... 
Марія (різко). Я не можу, я ж вам сказала. Мені голова болить! 
Ангелок. Ми вам той, ми аспірину... 
Марія. Ах ти, боже мій! Ідіть собі. Я не піду. 
Ангелок (обурено знизує плечима й виходить). Ну, як так, то... що ж... 
Марія сама. Схоплюється й бігає по хаті. Потім іде до дверей і підслухає. Одбігає. 
Стук. 
Марія. Увійдіть. 
Ніна (з серйозним, понурим лицем і з потупленими очима). Можна до тебе? 
Марія (звичайним тоном). Можна, можна. Ти чого така... поважна? Що сталось? Та сідай. 
Ніна (уникаючи її погляду, не сідаючи). Я на хвилинку. Зараз піду. 
Марія. Та що таке? Що з тобою? Та присядь же. 
Ніна (не сідає, хвилюється, потім із зусиллям). Ти не можеш виїхати від нас? 
Марія. Оце маєш! Чого так? 
Ніна. Ти сама знаєш. 
Марія (тривожно зиркає на неї, роблено весело). Абсолютно, Муфтонько, нічого не знаю. 
Ніна (понуро, уперто-суворо). Ні, знаєш. 
Марія (ще неспокійніше поглядає на неї). Та в чому річ? Що за таємності? 
Ніна (раптом дивиться на неї). А чого ж ти так зблідла? 
Марія (сердито). Що ти вигадуєш дурниці? (Різко). В чому річ, кажи швидше! 
Ніна (потупившись). Нехай тобі твоя совість скаже. 
Марія. При чому тут моя совість? Що за комедія така? Кажи, що таке? Що має сказати моя совість? 
Ніна сідає й раптом починає гірко плакати. 
Марія. Ах ти, господи! Ну, що таке? Кажи, коли що знаєш! Ну, годі, кажи ж уже, нарешті. 
Ніна. Я... знаю все. 
Марія (по паузі, глухо). Що ж ти знаєш? 
Ніна тихо плаче. 
Марія (злісно шарпа її за плече). Ну, кажи одверто! Годі ревти! Ну? 
Ніна. Я читала... того листа. 
Марія. Якого листа? 
Ніна. Що Іван тобі дав. 
Марія (з непорозумінням). Іван? Коли? 
Ніна. Сьогодні. 
Марія. Я ніякого листа не одержувала. Що ж в йому було? 
Ніна. Ти сама знаєш. 
Марія. Та кажу ж тобі, що не мала ніякого листа. Ну, що він писав? 
Ніна. Що любить тебе. 
Марія. Ну... І це все? 
Ніна. А що ж тобі ще? 
Марія (раптом піднято, з полегшенням, бурхливо сміється, обійма Ніну). Ах ти, Муфтонько моя! Ах ти, квіточко моя! Ах ти... О, господи! 
Ніна незрозуміло дивиться на неї. 
Марія. Так Іван мене любить? Іван сміє мене любить? Ах, поганець! Ах, зрадник! Ах, ви ж мої безмежно хороші! 
Ніна (ображається). Розуміється, ти можеш собі сміятись... 
Марія. Та як же мені не сміятись, Муфтонько ти моя прекрасна? Як же мені не сміятись, подумай ти сама: твій Іван мене любить! Твій божественний, ідеальний, чудовий, розпрекрасний Іван. Га? Та хто б не сміявся з радості, коли б його полюбив Іван? Та так-таки просто написав, що мене любить, та й годі? 
Ніна ображено мовчить. 
Марія. От анафема. Скажіть, який хитрий: написать написав, а листа не послав. І мені ні словечка не сказав. І сьогодні за цілий день хоч би ж натякнув. Може, Муфто, ти помилилась? Га? Може, то тобі той лист написаний? 
Ніна. Ти все неправду кажеш. 
Марія. Ану давай покличемо зараз Івана. Хочеш? 
Ніна. Так ти листа не мала? 
Марія. Ні, не мала. Та й не матиму. Бо це ти все вигадала. Бо не міг мені Іван ні сіло, ні впало писати любовні листи. Оце ще маєте собі. 
Ніна. Так я ж своїми очима читала того листа! 
Марія. Ну, і що ж там було написано? 
Ніна. Що він... Що він мусить тобі писати... що далі він не може мовчати... (Мовчить). 
Марія. Ну? 
Ніна. Щоб ти не ображалась на нього... 
Марія. Ну? 
Ніна. Ну, а більш я не встигла прочитать... 
Марія. Ах, шкода. Ах, та й шкода ж. Може б, далі вичитала, що він мене дуже любить. 
Ніна. Далі, мабуть, це й було. 
Марія. Мабуть, ти трошки дурненька, моя дитиночко. Знаєш ти це? Ти так закохана у свого Івана, що починаєш уже виробляти дурниці. Фе, сором! Така велика дівчинка, а така дурненька! 
Ніна (посміхається). Еге ж! А чого ж ти так злякалася? 
Марія. Як ти прийдеш до мене ще раз з таким страшенно серйозним обличчям, я знов злякаюсь. Обіцяю тобі. От побачиш. 
Стук з передпокою. 
Марія. Ввійдіть. Ну, заспокоїлася трошки ти? Га? (Обнімає її). 
Входить Середчук. 
Середчук (низько вклоняється, трохи п'яненький). Я дуже звиняюсь. Я на маленьку минуточку... Добрий вечір. 
Марія. Доброго здоров'ячка. (Вітається). 
Ніна. Драстуйте. Ну, як Михась? Ви були в нього? Дали побачення? 
Середчук. Дали, дали. Сьогодні вже бачились. Бачились, як же. Нічого, просив кланяться вам. (До Марії). А вам особливо казав поклониться. Так і сказав напослєд: "А Марії Антонівні особливо поклоніться". 
Марія (примушено посміхаючись). Чого ж так? 
Середчук (хитро). Та так уже... 
Ніна. Ну, як же він? Скучає дуже? 
Середчук. Та як же не скучать? Тюрма, понятноє діло. Ну, просив книжок йому. Ви мені звиніть, я сьогодні трошки, знаєте... випив, хе-хе-хе. Не пив уже п'ятнадцять лєт: як жона померла, так запив, та от тепер. Що ж мені тепер? Все одно пропадать. 
Ніна. Ну, чого ж пропадать? 
Середчук. Ну, так как же. Був один син, і того якийсь падлєц, звиніть за вираженіє, запакував у тюрму. (Таємно, гнівно, пошепки до Марії). Просив сказать вам, що неодмінно єсть предатель серед вас. Його предали неодмінно. І просив вам особенно це сказать. 
Марія. Що ж, у нього єсть які-небудь дані, що серед нас є предатель? 
Середчук. Єсть, єсть. Він докопається. 
Ніна (підходить до дверей, прислухається). Уже, здається, перерва? (Весело виходить). 
Марія. А які саме дані, не казав? 
Середчук. Не казав. Не можна було, тут же сидить сторожа. Дожився на старості літ, що з родним сином при салдатах бачиться треба, за рішотками. (Витирає сльози). 
Марія. Нічого, його швидко випустять. 
Середчук. То ж є серед вас страшні люди! Свого, свого взять і предать ворогам! Та такого... (Раптом схоплюється, з ненавистю, трясучись). Та такого... такого нада по куску різать, нада його... пошматувать, сукиного сина. Це ж Юда христопродавець, будь він проклят у всіх ділах своїх! (Зразу лякається, тихо). Звиніть мені, пожалуста. Ну, не можу ж я, не можу ніяк... Сидів оце у трактирі, балакав з знакомими, та як згадав, що він там оце за рішоткою, у камері, сам, а той, що предав його, гуляє собі, сміється, як згадав, то так мене за серце взяло, що давай кричать на весь трактир. Бутилки побив, графінчик... їй-богу, повірите? І сам не знаю, що на мене таке найшло, нікада такого не бувало. 
Марія (хмарно). Хіба йому так погано там? 
Середчук. А чим гарно? Подумать собі: тюрма. І ще дуже просив переказати, щоб ви на снідання до його прийшли, щоб як-небудь виклопотали свідання й прийшли. Дуже він за вами скучає. Любить вас дуже. "Марія Антонівна", каже, "необикновенна женщина така", каже, "тату, замічательна, добра, чесна"... Ну, словом... ви вже звиніть мене, якщо не так... улюбився він у вас. Ви вже не сердьтесь, що... 
Марія (силувано посміхаючись). Ні, нічого. Що ж тут? 
Середчук. І просив, щоб ви особенно береглися того предателя. І щоб товариші шукали його неодмінно. Він єсть серед вас. Серед вас, щоб шукали пильно. 
Марія (підводячись). Скажіть, що знайдено. Чуєте? Так і скажіть, що я сказала, що предатель швидко найдеться. Що вже от-от підходить той час. Чуєте? Ну, а тепер, вибачте мені, я мушу вас покинуть, мені треба... (Протяга руку). 
Середчук (потискуючи руку). Нічого, нічого, я вже піду. Я зайшов, щоб переказать, дуже просив... До свідання. Так я йому так і скажу, що предателя ви найдете... 
Марія. Так і скажіть... Прощайте. 
Середчук. До свідання. (Уклоняється й виходить. На порозі згадує й пошепки). Забувся, звиніть. Ще просив на пам'ять йому карточку вашу. 
Марія (різко). Добре. Передам. 
Середчук (винувато, злякано дивиться на неї, посувається до дверей). Звиніть, пожалуста... (Тихенько виходить). 
Марія (хапа себе за голову, наче хоче з люттю роздушить її. Тихо з мукою). О боже! 
В сусідній хаті чути веселий хоровий спів, потім голосний сміх, знову спів. Входить Олена Карпівна, в капелюсі, в пальті, з маленькою валізкою в руці, з парасолем. За нею Ніна. 
Олена Карпівна (до Ніни). Ти можеш, ти можеш скільки хочеш слухати ці мерзоти в свойому домі. А мене увільни від цього. 
Ніна. Але ж, тіточко, це для конспірації. Вони не справді співають, а... 
Марія. В чому річ? 
Ніна. Тіточка образилась, що товариші співають. Сьогодні страсний четвер. 
Марія. Ах, гріх. 
Олена Карпівна. Так, поважна пані, гріх. Вам смішно? О, я знаю, що для вас гріха немає ні в чому. Я знаю. 
Марія (піднято, з болем сміючись). Ні, не смішно, а... не це гріх, Олено Карпівно. Ні, Олено Карсівно, гріх є, тільки не це, дорога моя. (Раптом). Сказати вам, де є справжній, найстрашніший гріх? Сказати? (Показує на кімнату). Знаєте, для чого вони там засідаюгь і співають? Щоб одкрить отой гріх. Щоб піймати справжнього, страшного грішника. Страшного мерзотника, від якого сіркою тхне. Який сам собі нігтями серце роздирає. Серйозно, серйозно, Олено Карпівно. А ви невинний їхній спів за гріх маєте. Ах, Олено Карпівно, якби на світі всі були такі грішники, як ви та оті, що співають у страсний четвер!.. 
Олена Карпівна (гордо, холодно). Я прийшла сюди не для дебат із вами. З такими людьми я не сперечаюсь. Таке моє правило. Я прийшла взяти у вас мою книжку. "Житіє Марії Єгипетської". Будь ласка. 
Марія. А знаєте що, Олено Карпівно? Давайте поїдемо завтра в монастир. Га? Їй-богу. Я хочу з вами. Даю слово, я не жартую. Ну, вірите ви мені? Поїдемо, мені страшно хочеться. Ну, голубонько... 
Олена Карпівна. На жаль, шановна пані, я виїжджаю з цього города й не можу виконати вашого хорошого бажання, коли воно є щире. Прошу дати мені мою книжку. 
Ніна. Ну, тіточко, вони ж ненавмисне. Вони для того, щоб не знали, що тут засідання, щоб думали, що гості. 
Олена Карпівна. В такі дні й засідання робити негарно. Негарно. Можете сміятись, як ті там, а я говорю вам, що негарно... 
Марія. Ну, покиньте, Олено Карпівно. Давайте поїдемо. Роздягайтесь. Не треба. Запевняю вас, це все не гріх, це невинність, це... Ніно, бери парасоль, давайте сюди валізочку. І нехай вони співають, дорога Олено Карпівно, нехай собі. І нехай собі судягь під цей спів справжнього грішника. 
Олена Карпівна. Почекайте, почекайте. (Хоче вирвать пирисоль і валізку з рук Ніни й Марії). 
Ніна (сміючись, тікає). Ні-ні-ні, не дам. Ви арештовані. Урра! 
Олена Карпівна. Ніно! Ніно! (Строго). Ніно, кому я кажу? Ну, знаєте, я не сподівалась. Ніно, віддай! 
Ніна. Не дам. (Тікає з хати). 
Олена Карпівна (за нею). Ніно, я буду сердитись. (Виходить). 
Навстріч співаючи входять Ангелок і Іван. Іван стає рівно, як солдат перед офіцером, перед, Оленою Карпівною. 
Олена Карпівна з гордовитим холодним виглядом проходить повз нього. 
Іван (посміхаючись). От буде сьогодні катавасія!.. 
Ангелок. Ну, це той... Неважно. (До Марії). Ми до вас. 
Марія. Слухаю. Ну що, вирішили що-небудь? 
Ангелок. "Вирішили". Коли всі так взагалі, то хіба можна? Ми рішуче настоюємо, щоб ви... Рішуче. Бо що ж це... 
Іван. Так, Маріє, вам би також слід взяти участь... 
Ангелок. Розуміється Що тут? Я кажу, що провокатор тут. О! Без свого, розумієте, свого провокатора тут не було. О! Перше: друкарня. Через що? Ага? Потім той, як його, ну,- та Василь, потім Михась... і взагалі. Неодмінно провокація. 
Іван (з натиском, дивлячись на нього, помалу). Так, провокація, ви маєте рацію. 
Ангелок. Я навіть.. От підождіть, нехай я справу з новою друкарнею, тоді... В мене є дещо... (Заклопотано шукає в кишенях, виймає купу папірців, листів, довбається в них, вони падають на землю, він піднімає, знов губить). Я маю дещо... Тут є деякі дані. А, чорт... Тут, безперечно... 
Марія (сміючись). Ой, та невже, навіть дані маєте? Молодчина, Ангелок! 
Ангелок. Безперечно, тут справа досить той... Де ж це я?.. Чорт. Я, мабуть, там забув... (Щось про себе заклопотано бормочучи, виходить, розпихаючи по дорозі папірці по кишенях). 
Марія (сміючись). Страшенний комік. Провокатори в нього стають уже манією. 
Іван. А мені здається, не тільки комік, трошки більше. Мені ця манія видається перебільшеною і... підозрілою. 
Марія. Ого! Чим саме? 
Іван. Тим, що звичайно провокатори теж люблять одвертати від себе увагу перенесенням цеї уваги на кого-небудь іншого. 
Марія (злякано). Ну що ви! Ради бога! Ще тільки цього не доставало... 
Іван (хмуро). Мені його поведінка здається дуже підозрілою. Сентименти ми лишім. Серед нас, це правда, мусить бути провокатор. Це факт. Але хто? Ну, переберіть усіх інших. Не я ж? І не ви. І не Семенко. А коли дійде до Ангелка, то неодмінно спинитесь. 
Марія. Ні-ні! Бог з вами. Чого ради? Він чудний, розхристаний, але щоб здатний на таке... Ні-ні, я абсолютно не вірю! 
Іван. Ну, це ми скоро вияснимо. (Раптом іншим, жагучим тоном). О, нехай тоді бережеться той... гад! 
Марія. Ну, а що б ви зробили, якби дізнались? (Криво посміхається). 
Іван (здивовано). Як то що? Знищить поганця моментально! 
Марія. І невже ви могли б убити? 
Іван. А як же інакше? 
Марія. Ну, а якби раптом виявилось, що це хтось із ваших близьких. Га? От цікаво, як би ви тоді реагували? 
Іван (здивовано). Я гадаю, так само. 
Марія. От який ви герой. Ну, а коли б, припустім, вияснилось, що чоловік зробив те не ради своїх егоїстичних інтересів, а ради спасіння другої людини? Ну, от уявімо собі, що той самий Ангелок продав нас ради того, щоб урятувати од смерті матір або дружину? 
Іван (спалахнувши). Чорт забирай! Та яке ж він мав право жертвувати ради своєї близької людини громадою й нами! Добра мені справа... 
Марія. Ну, коли б ради вас це було зроблено, то ви все ж таки, мабуть, трошки інакше поставились би до цього. Якби, наприклад, Ніна взяла та й... 
Іван. Ну, знаєте, не будемо говорити про те, що неможливе. 
Марія. Ні, мені все ж таки цікаво познайомитись з вашою психологією. От уявіть собі. Що б ви тоді? Га? 
Іван. Гм. Невже ви гадаєте, що як ради другого, то це погано, а ради мене, то інакше? 
Марія. І ви б убили Ніну? Бідну Муфту? 
Іван. Власне, чого ви хочете? Чого ради така оборона цих... поганців? 
Марія (раптом сміється). Не розумієте? А може, я закохана в провокатора й хочу як-небудь виправдати його. Га? 
Іван. Хіба що так. 
Марія. Може, він задля мене став провокатором? Га? А я, як грішна негеройська людина, не така, як ви, не можу, ну, не можу вбити його й хочу якось виправдати хоч перед собою. Нехай судять його другі, нехай усе, що хочете, а мені треба перед собою мати його чистим. Га? 
Іван. Та буває всяко, розуміється... 
Марія. А ви ж уявіть собі, що той чоловік мусить переживати. От ви тільки уявіть. Стати провокатором, зрадником. Га? Хіба не жах? От ви подумайте тільки це про себе. От уявіть, що ви, саме ви, раптом - провокатор, зрадник, що ви сидите отут, балакаєте зі мною, а самі собі знаєте, що ви є зрадник, що вас ловлять ваші товариші, що вас мають убить, розшматувать. Ви можете собі уявити таку страшну ситуацію? 
Іван. Ні, не можу. 
Марія. Ні, підождіть. "Не можу". Ви зараз же страшно чеснотно одповідаєте. Але ви можете собі уявити, що ви кого-небудь любите? Можете? 
Іван. То що з того? 
Марія. І можете собі уявити, що ви ради тої людини зробили маленьку, ну, зовсім маленьку, майже невинну зраду. Ну, це ж навіть з вами могло б бути, їй-богу, могло б. Правда? Правда ж? 
Іван. Вам, здається, дуже хочеться, шоб це могло бути Ну, припустім. 
Марія. Припускаєте? Добре! От ви зробили. Так. Зовсім невинно. Але це все ж таки зрада. І от це саме й губить вас. Ви ж не можете сказати про нього вашим товаришам Правда? Хто вам повірить, що маленька? А може, й велика. Ви мусите мовчати. Мусите... Ну, от. А в цьому і є загибель для вас. Жандарми цього тільки й хотіли, щоб ви мусили мовчати, щоб піймати вас оцим мовчанням і тримати в руках. Розумієте? І от, щоб вони вас не видали вашим товаришам, ви мусите видавать їм своїх товаришів. Але чекайте, чекайте, це не все. Коли б тільки це, ви б махнули на себе рукою - і чорт його бери. Але ж вас піймано не тільки на цьому, а на тій самій любові. Коли ви не будете видавати, то ту ж вашу кохану людину знов будуть мучити. Для чого ж ви тоді зробили перше злочинство? Правда? Треба вже далі йти. І от потроху, помалу ви стаєте зрадником. Ні, ви уявляєте собі цю страшну річ? От ви, Іван Чоботар, поважаний усіма, чесний старий товариш, ви потихеньку ходите до жандармів, до ворогів своїх, і по одному видаєте своїх товаришів. Га? А ті товариші поводяться одверто, щиро. А ви собі сидите з ними і знаєте, кожної хвилини знаєте, що ви той, якого всі шукають, якого ненавидять, од якого з жахом і огидою одсахнуться всі, коли дізнаються. Розумієте? Уявляєте собі свої почування? Правда, досить інтересні?.. 
Іван (пильно дивлячись на неї). Гм. Досить інтересні. Ну, далі... 
Марія. Ах, слухайте. Невже ви не можете хоч хвилину побути просто людиною? Невже ви не можете мати хоч трошки уяви? Невже ви не почуваєте, що... "далі"? А далі ви починаєте страшно брехать. А далі ви починаєте плювать на себе. Ви лежите вночі й думаєте, думаєте. І бачите, як ви страшно самотні Ах, яка ж страшна, чорна, безнадійна самотність! Ні одної близької людини у зрадника не може бути, ні товариша, ні друга. Ви ж подумайте: він навіть не може одкритись тій людині, ради якої сталось це. Яку він любить, за яку прийняв ввесь цей жах на себе. Він не може прийти до неї й пожалітись, хоч пожалітись їй. І яке смішне, правда, яке комічне становище? Ну, скажіть самі, невже не можна хоч пожаліти такого дурного, такого романтичного зрадника. Га? 
Іван Гм. Справа стає серйозною. (Рішуче, строго). Ви, очевидячки, щось знаєте? 
Марія. Ну, розуміється, знаю Я ж вам сказала, що закохана в такого дурня. Ви шукайте його біля мене, тут, тут. Даю слово, найдете. 
Іван. Ні, серйозно? 
Марія. Та цілком же серйозно Але невже ви можете так само вбить такого зрадника, як і того, щоб ради своїх інтересів це робить? Га? 
Іван. Хто це такий? 
Марія. Ой, як рішуче. От так і скажу вам... 
Іван. Слухайте, Маріє, коли ви це серйозно, то мене дивує ваше відношення. 
Марія (пильно дивлячись на нього, по маленькій паузі). А ви як гадаєте? Серйозно чи жартую? 
Іван. Я гадаю, що щось серйозне ви знаєте. 
Марія. І ви сподіваєтесь, що вам віддам цю людину, яка душу поклала за мене? Так, власне, душу поклала, продала її, заплювала, втокмачила в бруд, в гидоту, в розпусту. Щоб я її видала вам, тупим, жорстоким, сухим? Ви гадаєте, що я могла б це зробити? Могла б? 
Іван. Коли для вас інтереси громади важніші, то могли б. 
Марія. А ви могли б? Ви могли б? По щирості. Тільки, ради бога, подумайте серйозно, вдумайтесь, не спішіть. Могли б? 
Іван (думає). Міг би. 
Марія. І могли б ту людину виставити на ганьбу, на посміховисько, на зневагу, на смерть. Могли б? 
Іван (по паузі). Міг би. 
Марія (сміється). Браво! Ви видержали блискуче іспит. Браво. Я вами задоволена. Ну так дозвольте вам сказати, що ви дуже чесний, дуже громадський, благочестивий і таке інше чоловік, але... трошки непрозорливий. Ну, скажіть ви мені, ради бога, звідки ж я могла б узяти провокатора? Га? Як ви могли серйозно повірити, що я закохана в якогось дурного, романтичного зрадника? Га? Ех, смішна ви, велика людина. 
Іван. Гм. Ви так правдоподібно говорили, так хвилювались... 
Марія. "Гм". Але ж я давно відома брехлива людина. Я можу вам заграти, кого хочете, й ви подумаєте, що щиро. Навіть можу представити закохану в вас. І ви хіба повірите? Повірте? 
Іван. Гм! Невже ви жартували тільки? 
Марія. Ні, серйозно балакала. 
Іван. Ні, скажіть серйозно. Дайте слово, що жартували. 
Марія. Оце мені подобається. Я кажу, що балакала серйозно, а він вимагає чесного слова, що жартувала. 
Іван. З вами таки трудно серйозно балакати. 
Марія (гірко, з посмішкою). Ого! Підождіть, колись побачите, як ще можна серйозно балакати зі мною. Аж здивуєтесь. Ого!.. 
Іван (з усиллям). А я таки хочу побалакати з вами серйозно про деякі речі. 
Марія. Хіба? То ж то й я помічаю, що ви все на мене так пильно поглядаєте. Наче прицілюєтесь, з якого боку краще вхопить. 
Іван. Ухопить?