Гріх (3-тя частина)

Марія (сміється). О, вже образився. Хіба ж такий доброчинний, святий та божий чоловік може "хапати" своїх добрих приятелів? Та я ж не провокатор, правда? Ну, годі. Давайте, справді, балакати серйозно, поважно, як колись ми балакали. Пам'ятаєте, як ми колись, ще до нашого арешту, часом уміли розмовляти між собою. Так тепло, тихо, затишно. Ох, як же то страшно-страшно давно було! (З вибухом муки). Боже мій, як то давно було! І ніколи, ніколи ж не вернеться. Нізащо, ніякими силами не вернути того... 
Іван (хвилюючись). Але хто ж, власне, винен? Ви самі змінили відношення до мене. Я саме про це й хотів поговорити з вами нарешті. Після тюрми ви так змінилися до мене, що... я просто не знаю, як і тримати себе з вами. Якась через щось ворожість, холодність, уникання мене, наче я... наче ви мене підозріваєте мало не в провокаторстві. Серйозно, я вже й це думав. Я кілька раз починав писати вам листи, але в листі не скажу усього як треба. А сказати я вже мушу. Мушу! І ви повинні самі знати, що я не можу так... Особливо мусите знати після того, що сталось тоді на допиті в охранці. Ви му-сите знати, що я... що те на мене повинно було вплинути в певний бік. Я не знаю, для чого ви тоді зробили, але я маю підстави гадати, що це було зроблено не жартуючи. Я багато думав і потім у тюрмі, і вийшовши на волю. І ніяк не міг зрозуміти вашої поведінки. 
Марія. Здається, там уже перерва? Треба, мабуть, нам іти в їдальню. 
Іван. Ви знов уникаєте вияснення. 
Марія. Не уникаю, а... чи є що виясняти? 
Іван. Ви думаєте, що нема? (З натиском). Ви думаєте, що нема? 
Марія. Не знаю. Мені так здається. 
Іван. Ні, ви повинні знать, є що виясняти чи нема. Кажіть. 
Марія (вагаючись, блідо посміхаючись). Що за чудний тон у вас? 
Іван (хапаючи ії за руку). Маріє! Ви така хороша, така прекрасна, навіщо ви хочете здаватись... 
Марія (різко вириваючи руку). Ну, лишіть. Нам нема про що балакати з вами. Все вже вияснене. Все! 
Іван. Коли? 
Марія. Ну, годі. Ідіть на засідання. 
Іван. Гм. Значить, так?.. (Ходить по кімнаті, схвильовано, хмуро свище, зупиняється біля Марії, понуро питає). Що ж мала значити ваша поведінка там, на допиті? Маю я право хоч спитати про це? 
Марія. Нічого не значила. Просто жаль вас стало. Та й годі. 
Іван. Так? Я інакше зрозумів. Ну що ж, вибачайте. (Уклоняється й виходить). 
Марія робить рух, ніби хоче спинити його, крикнути щось, але не робить того. Якийсь час стоїть непорушно. Потім бачить на столі забутий Іваном маленький блокнот, швидко бере його в руки й жагуче притуляє до вуст. Стук у двері. 
Марія. (хапливо ховає блокнот за блузку на груди). Ввійдіть. 
Іван. (входячи, шукає очима, хмуро). Вибачайте, що турбую. Я не лишив тут свого блокнота? 
Марія. (починає теж шукати). Ні, я не бачила. А ви з ним прийшли? 
Іван. Не пам'ятаю. Пригадується, що десь поклав його на столі. (Раптом). Ну, значить хтось узяв його навмисне. Поруч зі мною був увесь час Ангелок. 
Марія. І ви думаєте?.. 
Іван. Я не думаю, я певен. (Рішуче виходить). 
Марія якийсь час стоїть так само, потім швидко витягає блокнот і злісно шпурляє його на підлогу. Сідає за стіл і в одчаї кладе голову на стіл. Входить без стуку Сталинський. Він у штатському, одягнений елегантно, без бороди, без вусів, волосся пофарбоване на чорний колір, на носі пенсне. 
Сталинський (з перебільшеною ввічливістю вклоняється і трошки насмішкувато каже). Добрий вечір, дорога Маріє Антонівно. 
Марія (швидко підвівшись, вражено, обурено). Ви?! 
Сталинський (спокійно, гумористично). Я. 
Марія. Ви сміли явитися сюди? 
Сталинський. А от, як бачите... 
Марія. Ви хочете, щоб вас тут упізнали? 
Сталинський. Ну, бійтесь бога, хто ж мене може впізнати? Мене сам ваш генерал не впізнав. Ні, про це ви, хороша моя, не турбуйтесь. 
Марія. Але сюди може ввійти хто-небудь, хто був на допиті у вас, і по голосу впізнає. 
Сталинський. Голубонько, повірте ви старому, досвідченому жандармові й не хвилюйтесь даремно. А як і впізнає, то що ж тут такого? Га? (Сміється). 
Марія. Що вам треба тут? 
Сталмнський. О, це інша річ. (Присуває собі фотель, помалу сідає й рукою запрошує Марію сісти). Сідайте, будь ласка. 
Марія не рухається. 
Сталиьський (озирається по хаті). А в вас у хатці непогано. Мені вже давненько хотілося прийти до вас у гості. О, не по службі, не в справі, а так, по-приятельськи. Ми ж з вами - приятелі, правда? (Посміхається). Та сядьте, чого ви стоїте? Хе-хе-хе. Ви так само мовчите, Як колись на допиті. Але, здається, ви вже самі могли переконатись, що з мовчан-ня нічого доброго не виходить. Марія. Що вам треба тут? 
Сталинський. Боже мій! Я ж вам уже сказав, що прийшов у гості. А гостеві чого треба: ввічливості, трошки уваги, приємної посмішки, чашечки чаю. Я за вами скучив. Їй-богу. Цілий тиждень не бачились. Чого ви до нас не завітали цього тижня? Га? 
Марія. Не мала чого. 
Сталинський. Невже? Ну, а хоч би так, побачитись, посидіти. Отже, я скучив і прийшов. Та ще, знаєте, з чим прийшов? Нізащо не вгадаєте. Узяв я, розумієте, відпустку собі, та аж на два місяці. Хочу трошки відпочити. Та оце думаю, знаєте, поїхать десь у Крим, на сонечко. Але не сам, не сам. А маю думку, знаєте, запропонувати вам поїхати зі мною. Га? Як ви до цього? (Посміхається). 
Марія. Більше не маєте нічого сказати? 
Сталинський (добродушно). Ні, маю. Ми матимемо там собі гарну вілку, казенну яхту, ну й автомобільчик. 
Марія (посміхаючись). Цікаво, до чого може дійти нахабство самовдоволеного жандарма. Ну, що там іще буде? 
Сталинськии (тим самим тоном). Там буде гарна музика, квітки, вбрання, знаменитий кухар, вино і... моя любов, розуміється. 
Марія (пильно, довго дивиться на нього). Ви все ж таки розумієге, що ви патякаєте? Ви п'яні! 
Сталинський. А, що ви, що ви! Ото, їй-богу,- п'яний! Бог з вами, як би ж я посмів п'яним явитися сюди? Хоча... може, трошки й п'яний. Маєте рацію, маєте. Але не від алкоголю, не від алкоголю, від чогось іншого. Зовсім іншого. Так як? Га? Їдемо? Чого ви так пильно дивитесь? Думаєте, жартую? Їй-богу, ні. Я маю найсерйозніший намір з вами поїхати в Крим. Давненько вже мрію, та все не було часу. Серйозно, серйозно, Маріє Антонівно. І післязавтра, знаєте, треба їхати, післязавтра. Отже, будь ласка, голубонько, ви вже не задержуйте. Про туалети там і всякі такі штуки не турбуйтесь,- ми це в Севастополі або в Ялті чудесно справимо. 
Марія. Іншими словами, ви хочете, щоб я зараз взяла револьвер і пустила вам у вашу нахабну пику кулю? Так? 
Сталинський (сміється). Оце маєте! Абсолютно, ані на крихту не маю такого бажання. Та й за що? Хіба я вам пропоную що-небудь неприємне? Навпаки, пропоную найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш. Серйозно, серйозно, дорога моя,-це найвища насолода. Вам ніколи не доводилось так любити? А, ото ж бо то й є. Любовників у вас, розуміється, було доволі, але такого, я певен, ніколи. От ви подумайте: вам хочеться схопити мене за горло, задушить, загризти, а ви, в той же час, обнімаєте мене, цілуєте. Га? Запевняю вас, це оригінально, пікантно. Більше того: це гостро, це... не маю слова, щоб висловити як слід. У цьому є щось сатанинське, як казала одна революціонерка, яка мене так само любила. Їй-богу, Маріє Антонівно, не жартую. Вам на перший погляд це здається, може, диким, неможливим жартом, але потім ви самі побачите, як перед таким коханням збліднуть всі ваші найжагучіші попередні кохання. Ну, а щодо револьверів, куль і тому подібного, то не будемо, знаєте, краще говорити. Бог з ними - ми обоє занадто серйозні люди для таких іграшок. Так от, дорога моя, після-завтра ввечері попрошу вас бути у мене не пізніше десятої години. Поїзд одходить рівно в одинадцятій. 
Марія (посміхаючись). Значить, все це цілком сер-йозно? 
Сталинський. Серйозно, голубонько, серйозно. 
Марія (сідає, виймає з шухляди столу револьвера й рішуче наводить його на Сталинського). Серйозно? 
Сталинський (з докором і сумом). Ну, от бачите, от бачите. Ах-ах, як це неприємно: така серйозна, поважна женщина і таки не вдержалась, таки револьвер... 
Марія. Забирайтесь звідси моментально. Буду стріляти. 
Сталинський. Ну от. Ну от. "Забирайтесь моментально", "буду стріляти", а потім ще сльози. Фе, як це вульгарно, шаблонно, я від вас цього не сподівався. Од кого-кого, а від вас, то вже ні. 
Марія. Слухайте, ви: я теж не люблю жартувати. Коли кажу, що стрілятиму, то так воно й буде. На все є межі, через які навіть такому досвідченому жандармові, як ви, переступати не слід. 
Сталинський.Та які ж я тут межі переступив? Я вам пропоную таку насолоду, якої ви ще не мали, а ви мені за це револьвер. Де ж логіка? Але головне ж те, що не стрілятимете, це ж ясно. Тільки самим потім буде соромно й ніяково. Ну, підождіть, яка рація вам стріляти в мене? От розсудіть ви самі. Ну, от ви вбиваєте мене. Чудесно. А що далі? Невже ж ви думаєте, що я пішов сюди, не маючи на увазі, що, може, не вийду? Ні, я мав. І як тільки мене годину не буде, сюди вже прийде поліція, жандарми. Знайдуть мій труп, і... Ну, що далі буде, то ви вже й самі можете собі уявити. Ну, припустім, що ви ще й себе за компанію уб'єте. Що ж ви думаєте, що всіх ваших все ж таки не заберуть? Заберуть, дорога моя, всіх заберуть. І вже, вибачайте, галантності вони тоді од наших нехай не сподіваються. Ну, а через що саме ви мене вбили, то це стане відомо й вашим, і нашим. Цим ви не сховаєте, ким ви були для них. Ну, яка ж рація в револьвері? Його треба сховати в шухлядочку, де він і був собі. А хто-небудь увійде, й буде негарно: сидять двоє пристойних приємних людей і балакають з револьвером у руках. 
Марія. Значить, ви гадаєте, що можете робить зі мною все, що вам забажається? 
Сталинський. Ну, розуміється, дорога моя. Хіба ви цього не знали досі? 
Пауза. 
Сталинський (безпечно сміється). Ви - моя, зіронько, з голови до ніг, з душею, з серцем, із тілом, тепер і навіки. Розумієте, хороша моя? Ви навіть померти без моєї згоди не можете. О, не дурно ж ви револьвера в столику тримаєте. Очевидячки, щоб застрелитись? Правда? А я от не дозволю застрелитись, і не застрелитесь. 
Марія посміхається. 
Сталинський. Посміхаєтесь? А чого ж досі не застрелились? Не смерті ж ви боїтесь? Смерть - що? Один момент сильного напруження волі. Страшніше щось друге. Страшне те, що після смерті буде. І не там, не там угорі, а тут, тут на землі, з отими, що там. (Киває на сусідні хати). От як би було цілком байдуже, ну й тоді... але в тому-то річ, що тоді, коли б було байдуже, то, може, й помирати не треба б було. Одне за одне, розумієте, зачіпається. Через те, що небайдуже, хочеться померти, але не можна померти. Я ж, знаєте, не втерплю й розкажу вашим засмученим, здивованим родичам, чого саме ви померли. Неодмінно скажу, як же ж можна... 
Марія. Що ж ви, власне, такого можете сказати, що мене там навіть, за домовиною, злякати може? 
Сталинський. Та вже щось знайду, знаєте, щось знайду. 
Марія (посміхається). Ви дуже банальний, пане. Ваша метода залякування не завжди годиться. Щоб добре злякати, треба й мати для того відповідні засоби. 
Сталинський (сміється). Ай, та й хитра ж ви. Підштрикуєте мене, щоб випитать, що я ще маю. Ну, та бог з вами, я хоч і розумію вас, але як чоловік гарячий, з амбіцією, чоловік нестриманий, я не можу вдержатись. (Дістає з бокової кишені пакуночок, загорнутий у папір, розгортає, виймає фотографію, в цей час говорить із добродушною посмішкою). Мушу вам показати. Що ж, мушу. (Бере фотографію і, не даючи до рук Марії, показує). От подивіться, будьте ласкавенькі. Бачите? Хто це такий? Га? Пізнаєте? Оце ви, моя хороша. О, ось це. Так. А ось це - полковник Сталинський, себто ваш покірний слуга. Ви у мене в кабінеті. Пригадуєте собі? От і капелюшок той, що ви після тюрми купили. Ще й вуалька. Густа вуалька, щоб не впізнали, коли до мене йшли. Це тоді, як друкареньку мені видавали. Пам'ятаєте? Ні-ні, голубонько, дивіться здалеку, в руки не дам. А от друга. Це тоді, як видали Михася Середчука. Це трошки пізніше. І знов-таки зо мною. Я приємно посміхаюсь до вас. Значить, ми собі любенько сидимо й розмовляємо. Ну, яких же доказів більше? Га? Чого ви сиділи зо мною? Чого революціонерка без арешту сама піде до жандарма й буде сидіти з ним у кабінеті? Та ще в такій інтимній позі, за столом із чаєм, пляшками: я сміюсь, а ви посміхаєтесь. Га? 
Марія. Я не пила вашого чаю й вина. Ага, так от для чого вам тоді хотілось, щоб я сіла за той стіл? 
Сталинський. Авжеж, авжеж! Щоб сфотографувати вас. Розуміється. Щоб ви вже не могли сказати, що вас залякували, тероризували. Тут, видно, вже цілком приятельські відносини: пляшки, чайок, посмішки, словом - любесеньке тет-а-тет. 
Марія. Ох, який же ви мерзотник! 
Сталинський (сміється задоволено). Ого, дорога моя, ви ще підождіть хвалить. Ви ще подивіться на оці штучки... (Виймає з пакунка папірці, здалеку показує). Пізнаєте? "Триста карбованців на рахунок гонорару одержала від Михайла Івановича Сокоринського". 
Марія. Ну, і що ж з того? Розписка Сокоринському, моєму патронові, в якого я служу секретаркою. 
Сталинський. Та-ак. Гм. А Сокоринський є співробітник охранки. Гроші ці я сам для вас видавав Сокоринському. Так і по книгах заведено: гонорар "Гордо" стількито. Ви ж у нас "Гордою" прозиваєтесь. Ну, значить, ви працювали у нас не тільки за страх, але й за гроші. І то ж факт. Ви брали гроші Ну, який же дурень платив би вам по триста карбованців у місяць за те, що ви напишете два-три нікчемних листи в день. І я, признаюсь, думав, що ви самі давно догадались, що то за "гонорар". 
Марія. О боже! 
Сталинський. Ну що, моя ви чи не моя? Га? І не тільки життя, але й ваша смерть у моїх руках. Правда? 
Марія схоплює голову руками і спирається ліктями об стіл. 
Сталинський (встає й нахиляється до Марії, тихенько, влесливо). А сказать, у чому секрет моєї влади над вами? Га? Хочете? 
Марія одводить руки й мовчки дивиться на нього. 
Сталинський. Сказать? Ну, слухайте. Секрет у вас самих. Так, так, дорога моя, у вас самих. Не розумієте? Ну, поясню. Чого для вас ця історія така тяжка, а для мене чого байдужа й навіть навпаки? Того, думаєте, що ви порядна, а я мерзотник? Моральність тут не грає ніякої ролі. Того, хороша моя, що ви виступаєте проти своїх, а я виступаю проти ворогів. Ви продаєте своїх. От у чому вся штука. Розумієте? Це є найбільше злочинство серед людей Навіть ми, жандарми, не можемо цього робити. І от чого вас це так мучить. Коли б ви видавали нас, своїх ворогів, то вам справді не було б ні тяжко, ні соромно. Правда ж? Ну от, а в цій муці вашій власній і є моя сила над вами. Як не стане тої муки, то не стане й моєї влади. Це ж ясно. От і уявіть собі, що вам це цілком байдуже, що ви переламали так свій світогляд, що ці люди перестали бути для вас своїми, і шо зразу виходить: що я гля вас моментально стаю нулем. Ну, що я вам тоді можу зробити? Арештую ваших? Арештуйте собі, мені байдуже. Розкрию? Розкривайте, мені не соромно, не тяжко. Рзумієте? Вся моя влада розвіється, як дим. 
Марія (з мукою). Що вам треба від мене? Кажіть уже швидше, що? Якої ще муки, глуму треба? 
Сталинський. Ну от. Ну от. Знов нерозуміння. Я сам собі шкоджу, що відкриваю вам секрет своєї влади, а ви... 
Марія посміхається. 
Сталинський. А як же не шкоджу? Що ж ви думаєте? Хіба мати повну владу над такою гарною, сильною, прекрасною женщиною, як ви, не велика втіха? От я хочу поїхати з вами в Крим, давно вже хочу, давно вже мрію, як цілуватиму оці гнівні, зневажливі, повні огиди до мене вуста. Що ж ви гадаєте, позбавитись цієї насолоди для мене не шкода? Хе! 
Марія. Вам, значить, для чогось треба, щоб я ставилась до своїх байдуже? Ну, що ж далі? 
Сталинський. І більш нічого. Абсолютно нічого. Далі буде тільки те, що не буде моєї влади над вами. От і все. 
Марія (втомлено, апатично, з посмішкою). Для чого ж вам це потрібно? 
Сталинський. Хіба я вам кажу, що мені це потрібно? Навпаки, я хочу, щоб ви були моєю. Хе-хе-хе. Мені тільки з чисто психологічного боку це інтересно. Я знаю, що ви не зробите, а тільки, ну... тільки пробую свою силу над вами. От мені цікаво: настільки ви мене ненавидите чи настільки, що навіть од своїх одмовитесь. 
Марія. Гм. Вам, очевидно, мало того, що ви маєте. Вам треба всю душу до останнього затягти до себе?.. 
Сталинський (сміється). А ви психолог. Вас трудно обхитрити. 
Марія. Правда? (Ніби ліниво підводиться). Ну, а я вас таки перехитрила. Зараз ви побачите, як я без ваших порад позбавлюсь вашої влади. (З вибухом ненависті). О, ти зараз побачиш мою владу над тобою. Чуєш ти, проклятий? 
Сталинський (в захваті любуючись з неї). От-от-от. Яка чудова, пекуча ненависть. От в такому стані, уявіть собі, хіба б ви не могли б гризти мене поцілунками? Навіть на "ти", навіть на "ти"? 
Марія. А, ти смієшся?! (Рішуче кидається до дверей). 
Сталинський (підводячись). Глядіть, щоб не каялись. Чуєте, ви? 
Марія (зупиняється, злісно сміється). Ага, поганець! Ти поставив там своїх філерів. Ні, голубчику, коли вони сюди прийдуть, вони нас тут уже не застануть. Дякую, що попередив. Ми з тобою поїдемо вдвох "у Крим". Чуєш? Ми вдвох поїдемо. Але поїдемо ж. 
Сталинський. Майте на увазі, що у мене в кишені 
Марія (не слухаючи йде до дверей). О, я все маю на увазі. Все! 
Стук у двері. 
Марія. Ага, вони якраз самі йдуть. Увійдіть. 
Сталинський. Маріє Антонівно, я вам раджу... 
Входять Ніна й Ангелок, ведучи під руки Йвана, який невдоволено пручається. 
Ніна. Ні-ні, не пустимо! Марусю! Дозволь тобі представити нашого Шерлока Гольмса... Він... (Зупиняється, побачивши Сталинського). Ой, вибачай, ми не знали, що ти не сама. (Хоче йти назад, тягнучи за собою Йвана). 
Марія (піднято, весело). О, нічого, нічого. Ми, навпаки, будемо вам раді. Я навіть хотіла сама вас покликати, щоб познайомити от з нашим спільним приятелем. Будь ласка... (Проводить рукою в бік Сталинського, на якого дивиться з сміхом). Ви не впізнаєте цього добродія? 
Сталинський (дуже привітно, ввічливо спішить на зустріч, уклоняється, потискує всім руки). Дуже радий, дуже приємно. Ми з Марією Антонівною старі приятелі. На фронті ще... Полковник Федосюк. Дуже приємно. Полковник Федосюк... 
Іван. Ми наче десь бачилися з вами? 
Сталинський. Дуже може бути, дуже може бути... 
Марія (злісно сміється). Невже ви не пам'ятаєте, полковнику? 
Сталинський (добродушно). Не пам'ятаю, не пам'ятаю... (До Йвана). Ви в Одесі не бували? 
Іван. Ні, не був... (Подивляється на Марію). 
Марія. А ви спитайте полковника, чого він тримає праву руку в кишені. 
Сталинський. Контужена, контужена. (До Йвана). І, знаєте, як тримаю в кишені, трошки грію, то легше. А то весь час ніби щемить. 
Марія. А мороз не ходить у вас по тілі? Га? 
Сталинський. Ні-ні, цього не буває. (До Йвана). Так справді, де ж ми бачились? 
Іван. От щось знайоме, а де... Гм. 
Марія. Та чого ви всі стоїте? Сідайте, будь ласка. Так нам усім буде краще. Полковнику, сідайте, для вашої контуженої руки буде легше. Нінко, сідай. Так ви Йвана в Шерлоки записали? Це дуже добре, нам якраз це зараз треба буде. 
Ангелок. Власне кажучи, як той... то спочатку не Йван... 
Ніна. Ну, Ангелок, не заздріть: спочатку ви, а потім він. 
Марія. Чудесно, чудесно. А ми з полковником говорили якраз про жандармів, провокаторів. Полковник, майте на увазі, старий революціонер, а тепер... А тепер, полковнику, хто ви? Га? 
Сталинський. А тепер звичайний собі вояка, та й годі. На фронті сиджу, як кріт у норі, хе-хе-хе. Власне, як кріт. Так-так, ми з Марією Антонівною якраз говорили на ці теми. Дійсно, провокатори - то страшна річ. Куди гірше жандармів. Жандарми - це одвертий ворог, він, так сказать, іде в атаку. А провокатор - це зрадник. Провокатора не знаєш, не бачиш, він тут, може, біля тебе сидить, з тобою балакає, обнімає тебе, всі твої плани з тобою обмірковує, а завтра візьме й видасть. Не будь провокаторів, жандарми самі рішуче нічого не могли б. Це вже давно установлено. Давно 
Марія. А хто ж робить тих провокаторів? 
Сталинський. Жандарми. Безперечно, жандарми. 
Марія (раптом з піднятим сміхом). А що, панове, як от серед вас раптом сидить провокатор і ми з ним балакаємо, сміємось до нього, вважаємо його за свого? Га? 
Ніна. Ну, Марусю, що ти таке кажеш? 
Марія. А от же всім стало ніяково. (Дивиться на всіх і беззвучно сміється). 
Іван. Чого ж, може, й є. 
Ангелок. Ну, знаєте, психологія, той, теж річ така, що вибачайте. Ми психологію можемо відрізняти. Взагалі, це не так важко схопити тон .. І крім того... 
Ніна. Ангелок. Я рішуче заявляю, що нічого не зрозуміла. 
Ангелок. Вам ще рано розуміти... (Сміється). 
Марія. А от дивіться: всім стало ніяково. Але ж не можуть всі бути провокаторами. Правда? Очевидячки, кожний думає собі: "А що, як на мене подумають?" А предатель сидить собі і сміється. Га? (До Сталинського). А жандарм, кажете, бореться цілком одверто, не ховається?.. 
Сталинський. Е, ні. Я знав одного жандарма, що переодягався й ходив до революціонерів. Знав, знав. І уявіть собі: раз у раз з бомбою в кишені ходив! На той випадок, що як схоплять, то, принаймні, не сам загине, а всі з ним. (До Марії). Не з револьвером, розумієте, а власне з бомбою. Такої страшної сили, що могла ввесь будинок рознести. Подумайте, яка мерзота: за одного себе він може на той світ одправити цілий будинок із невинними людьми, не тільки з революціонерами, а просто з обивателями. Тільки жандарм може бути такий жорстокий. 
Марія пильно дивиться на нього. 
Ніна. А його не впіймали ніколи? 
Сталинський. По правді сказати, про це нічого не можу сказати. У, страшно поганий народ жандарми: кмітливий, лютий, подлий. Але все ж таки провокатор, на мою думку, куди гірший. Гірший, панове, гірший. 
Ніна Це правда. 
Ангелок. Ну, зате ж провокаторів і той... зовсім інакше... 
Іван (дивиться на нього). Так, провокаторів зовсім інакше. Ви маєте рацію. 
Сталинський (підводиться). Ну, Маріє Антонівно, побажаю вам усього найкращого. 
Марія. Куди ж ви так швидко? Не хочете ще посидіти? 
Сталинський. Та треба вже, знаєте. Та й, може, ви зайняті. (До Ніни). Вибачайте. Я перебив вам. 
Ніна. О, що ви! То ви повинні вибачити нам, що ми перебили. Але ми зараз підемо собі. Ну, Шерлоки, ходім. (До Сталинського, прощається). Бувайте здорові. 
Сталинський. Всього добренького. (До Йвана, добродушно). Так і не впізнали? 
Іван. Ні, не впізнав. Потім, напевне, пригадаю. Бувайте здорові. 
Сталинський. Всього найкращого, всього найкращого. 
Ніна. А ти ж, Марусю, швидко прийдеш? Там гості чекають. 
Марія. Зараз. 
Іван, Ніна й Ангелок виходять. 
Сталинський (витираючи піт з лиця). Ух, аж душно стало. Ну, знаєте, моментик був дуже пікантний. Але я люблю такі хвилини, з перчиком. 
Марія. Ви, розуміється, збрехали, що у вас бомба? 
Сталинський (задоволено сміється). А от уявіть собі, що й збрехав. Га? От досадно. У мене навіть ніякого револьвера нема, а ви мене злякались. Хе-хе-хе. А все ота ваша любов до своїх. Не будь її, ви б мене схопили. Ух, ви казали б. А так... прийдеться в Крим їхати. Га? Їдемо, значить? 
Марія (стомлено сідає й заплющує очі. Потім зразу благаюче простирає до Сталинського руки, з сльозами в голосі). Ради бога, ради всього вашого святого,- є ж і в вас що-небудь святе,- відпустіть мене. Я скоряюсь. Я ж зробила для вас усе, що могла Пожалійте, пустіть мене. Я вже не можу більше, я не можу. 
Сталинський. Ну от, я ж казав: тепер сльози. Як це негарно. А така сильна, серйозна женщина. І не сором вам? Та я б на вашому місці... світом заволодів би. Мати таку красу, такий розум... Та станьте ви вище всяких зрад, вище всяких своїх. Що вони вам, оці людці? Перед вами тисячі людей ждуть, щоб ви скрутили їх, панували над ними. А ви плачете отут передо мною, канючите. Ех, ви! 
Марія. Ви не хочете відпустить мене? 
Сталинський. Ні, не хочу. З якої речі? Коли ви самі себе не хочете відпустить, то чого ради я повинен це робить? 
Марія (мовчить, потім тихо). Добре. Я післязавтра їду з вами в Крим. 
Сталинський (пильно вдивляється в неї). Так, значить, ви хочете в Крим? Ой, голубонько, глядіть: коли ви щось замишляєте, то бережіться. 
Марія. Що я можу ще замислить? Ви самі знаєте, що я ваша. 
Сталинський. Глядіть. 
Марія (посміхається). Ви не зовсім вірите, що я ваша? Трошки сумнів бере? 
Сталинський. О ні, не турбуйтесь, дорога моя. Чого ж мені сумніватись? Я тільки так, не вірю, що ви хочете їхати в Крим. А коли помиляюсь, то тим краще. Тим краще. (Підходить до неї й сідає на канапі). Значить, ви все ж таки не настільки ненавидите мене, щоб за всяку ціну вирватись од мене? Правда? Може, навіть... і... трошечки цікаво проїхатися зо мною? Га? (Бере її за руку). 
Марія (визволя руку). Сидіть тихо, а то й бомба ваша не поможе вам. 
Сталинський (сміється). Ого! А як же в Криму буде? 
Марія. Шо буде в Криму, то того тут не буде. 
Сталинський. Хе-хе. А буде ж напевне. (Пробує знов взяти за руку) Та хоч маленький завдаточок. Га? А то ж я не повірю... 
Марія не вириває руки. 
Сталинський. Манесенький завдаточок. Яка чудова, прекрасна ручка. (Цілує). А хочеться мене задушити за горло? Га? (Сміється). 
Марія (схоплюється). Ідіть собі. Ідіто швидше. 
Сталинський Так? А завдаточок. Це ж мало. Мало, їй-богу. Хоч посидьте коло мене. Ну, сядьте. А як же ми разом їхати будемо в одному купе? (Ввесь час допитливо вдивляється). 
Марія підходить і сідає. 
Сталинський. Ну, от. От і добре. (Бере її руку, цілує, потім злегка обнімає Марію). А правда, є щось сатанинське в цьому? Га? (Цілує в уста й довго-довго не випускає). 
Марія не пручається, не рухається, очі заплющені. 
Сталинський (вдивляється в неї, на губах йому посмішка, шепотом). А потім ще не так цілуватиму. Чуєш? (Сильно обнімає, слідкує за нею). 
Марія (мертвим голосом). Сюди можуть увійти. 
Сталинський. Що ж такого? Хай увіходять. 
Марія. Я вас прошу піти вже. Післязавтра я буду у вас о десятій годині. 
Сталинський. Гм. Будете? Майте на увазі, що за вами слідять сотні моїх очей. Ви це знаєте? 
Марія. Знаю. 
Сталинський. І все ж таки кажете, що прийдете? 
Марія. Прийду. 
Сталинський. Значить, моя влада над вами не така вже огидна вам? 
Марія. Я буду у вас о десятій годині. 
Сталинський. Ну, чудесно, чудесно. Тим краще. Хе-хе-хе. Я так і знав. Буду вас ждати. Ну, поки що, бувайте здоровенькі. (Подає руку). 
Коли Марія протягає йому свою, він її цілує. 
Сталинський (нахиляється до Марії, шепче). А все ж таки не забувайте, що в ваших руках величезна сила. Чуєте? Гроші, люди, розкіш,- все до ваших послуг. Не над вами буде влада, а ваша над іншими. Подумайте перед Кримом про це. Чуєте? 
Марія. Добре. Я подумаю. 
Сталинський раптом обнімає її, довго, брутально, цинічно цілує її, часом пильно вдивляючись у неї й ніби ждучи якоїсь реакції на ці обійми. Марія стоїть в обіймах нерухомо. 
Сталинський (люто). Але глядіть: усіх немилосердно закатую, коли що. Чуєте? Я не жартую. Прощайте. До післязавтра. (Виходить). 
Марія (поспішно біжить до туалету, хапає пляшку з одеколоном, падає на канапу й гірко ридає. Миє собі руки, обличчя, губи. Далі якийсь мoмент сидить непорушно, схоплюється, виймає зі столу пакет і кладе перед собою. Підводиться, рішуче прямує до сусідньої кімнати, але на півдорозі зупиняється, вагається, нарешті одчиняє двері й гукає): Іване, на хвилинку можна? 
Входить Іван. 
Марія. Зачиніть двері й ідіть сюди. (Іде до столу й зупиняється). 
Іван (зачинивши двері, підходить до неї. Хмуро). Чим маю служити? 
Марія. Скажіть: коли б треба було, вся наша родина могла б за один день виїхати десь і сховатись, маючи на увазі, що за нами є надзвичайно пильне слідкування? 
Іван (зиркає на неї, думає). Дуже напруживши енергію,- можна. 
Марія. Напевне можна? Всім? Вам, Ніні, Олені Карпівні й іншим товаришам? Паспорти є? 
Іван. Є. У чому річ? Хто цей тип, що був? 
Марія (бере зі столу пакет і подає йому). З цього пакета ви все дізнаєтесь. Навіть про цього типа. Тільки от що: ви мусите дати мені слово, що почнете читати листа тільки через три години. Даєте? 
Іван. Що сталося? 
Марія. Даєте? 
Іван. Ну, даю. Але що сталося? Кажіть мені без листів. Що? 
Марія. Що? (Якийсь момент дивиться на нього, потім одразу обіймає, починає цілувати). От що сталось. От що... 
Іван (стискує її в обіймах). А-а, нарешті!.. 
Марія. Так-так, нарешті. Все одно. Нехай. Ти ж мій болючий. Чуєш ти? Ти - мій єдиний на все життя, знаєш ти це? Ох, ти ж... Ні-ні, стій так, я хочу нарешті надивитись на тебе. От так просто, близько, всією душею. 
Іван. Підожди. Я хочу спитати... 
Марія. Ні-ні, питати нічого не можна. Потім питатимеш. І мовчи. Чуєш? Мовчи, нічого не кажи. Ми будемо говорити потім про все, про все. Це ж ти! Ти, господи, який ти... (Тихо, довго цілує). Ні-ні, не треба ворушитись. Отак... 
Іван. Марусю, два слова... Тільки два слова... Ти ж... 
Марія. Шш. Слухай. Дай мені посидіть отак з тобою тихо-тихо. 
В сусідній кімнаті співають урочисто й сумно. 
Марія пригортається до Йвана, сидить, слухає, потім раптом плаче. 
Іван. Марусю, що таке, що ти? 
Марія. Нічого, нічого. Я так, од радості, од щастя. Я так довго, так жагуче ждала такого моменту, й тепер... тепер, коли... Ну, годі, годі, йди. Але приходь до мене, як прочитаєш листа. Чуєш? Зараз же приходь. Але не читай раніш, як через три години. Пам'ятай. А тоді приходь. Я ждатиму тебе. Це буде годині о другій вночі. Всі вже спатимуть. І тоді... Тоді ми будем говорити Чуєш? Тоді ти будеш моїм Чуєш? Прийдеш? 
Іван Ти ще питаєш? Ти ще можеш сумніватись? Га? 
Марія Ну, а тепер іди. Чекай (Обнімає, цілує). Тепер можна. Так я ждатиму... 
Іван цілує виходить похитуючись як п'яний, та ховаючи пакета в кишеню. Марія розбито іде до столу й сідає. 
З сусідньої кімнати знову спів. 
Марія плаче. Потім виймає з шухляди столу слоїк, іде з ним до дзеркала дивиться чепуриться. Потім підходить до канапи, і приладжує настільну лампу гасить електрика під стелю сідає на канапу. Якийсь час сидить так. Потім рішуче підносить слоїк до вуст.

 Завіса