Заручини (1-ша частина)

 

Оповідання

Суперечка обірвалась, і в кімнаті затихло. Ганенко провів рукою по виду й усміхнувся якоюсь гіркою та іронічною усмішкою. Сухе, негарне лице його з борід кою, що вкупі з стриженою головою скидалась на гречану стерню, з маленькими слабими очима й тонкими синіми губами вражало своїм гострим, злим виразом. Дивлячись на його, мимоволі здавалося, що цей вираз хоче придушити щось, що не дає спокою, хоче заглушити його й тільки ще більше вкриває лице жовтими плямами біля носа й очей. До такого лиця якось ніяково буває звертатися з чим-небудь ніжним та м'яким, ніяково буває дивитись, як воно при цьому стає ще злішим, як золотушні, з червоними повіками очі робляться мов скляні, а крізь силувану іронічну усмішку, гляди, проскочить щось таке зле, жалісливе й наболіле, що сум обгорне і веселі надії, й ніжні почування.

Він подивився на Семенюка й одвернувся. Той, увесь червоний, стурбований, возився біля студентського старенького сюртука і, видимо, думаючи про щось інше, силкувався примостити ґудзика біля коміра. І хоча він був стурбований, роздратований, але і крізь цю роздратованість так і проскакувала ніжність, м'якість та щирість. Ніжність ця визирала і з червоних пухких губ його, і з великих синіх очей; голубила все трохи довге, молоде, ще хлоп'яче лице з тонким носом і рум'янцем, — як у дівчини, -повивала всю постать його, струнку й тонку І, дивлячись на це лице, проти волі робилось весело та легко, проти волі нагадувалось щось молоде, зелене, але добре, хороше, з добрими надіями, хорошими мріями і.. малими силами. І проти волі поруч цього хорошого лиця виглядало вже пом'яте життям лице з такими ж синіми очима, з тою ж доброю, м'якою усмішкою, але без запалу, без палкої віри та незломних надій. І робилось сумно й досадно.

В кімнаті було тихо й темнувато. Жовте світло від невеличкої лампи з надбитим зверху шклом скупо падало невеличким кружком на стіл та одну стіну, лишаючи кутки темними, сумними.
— І не в одному цьому — служба другим,— підводячи голову й дивлячись на Ганенка, промовив знов Семенюк.— Усе життя повинно... усім життям треба служи ти. А я не можу жити якось...

— То йди к чорту! Мені яке діло.. Живи як хочеш! — злісно викрикнув Ганенко і, схопившись із стільця, чогось перебіг у другий куток кімнати й, походивши там трохи, знову сів на старе місце

— Чого ж ти сердишся?

— Ніхто й не думає сердитись!

Знов замовкли. Ганенко посидів трохи і, вставши, почав ходити з кутка в куток, заклавши руки в кишені й якось чудно повертаючись на своїх коротеньких ніжках. Семенюк знов нахилився до ґудзика.

— Заманулося женитись — женись,— глухо заговорив Ганенко.— Захотів чайку з солоденьким — пий.. Тільки не лізь із цим до других. Нецікаво!

- Не чайку, а життя розумного й повного..
— Ну, то й живи! Знов замовкли.

— Я не знав, що це тебе так... що тебе так... розсердить це,— трохи ображений, почав знов Семенюк. Я до тебе, як до найближчого товариша.. Це — питання цілого мого життя.

— Може, ще облобизаємось? — криво всміхнувся Ганенко, сідаючи.

Семенюк подивився на його, хотів щось промовити, але махнув тільки рукою й почав просовувати голку в вушко ґудзика.

В кімнаті стало тихо-тихо. Десь за стіною грали на балабайці, шелестів злегка дощ по вікні, та шаруділи за шпалерами таргани, висовуючи голови й цікаво поводячи вусиками.

— А так жити не можна, як хочеш,— знову почав Семенюк, підводячи голову й держачи руку на ґудзику. — Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу.. Гидко ж все це, сто раз гидко! Цей номерок, ця.. атмосфера, це одиноке життя... А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки... Ех!

Ганенко переклав ногу й задумливо став дивитись у вікно. В мокрих, заплаканих шибках ледве одблискувався світ лампи, постать Ганенка та його стрижена незграбна голова.
— Встаєш уранці — самотою; обідаєш — так само;

лягаєш спати — знов. Сам раз у раз, як палець... Ні одної близької тобі людини... Нігде і... ніколи... Розумієш — нігде і ніколи!.. Може, це сентименталізм, але ж... Ти говориш: «слини розпустив». Підожди, дай мені сказати!.. У других є родичі — батько, мати, сестри, брати... Другі мають щось десь, що і прийме їх, куди вони можуть прихилитися при лихій годині, де вони будуть почувати себе дома... Дома! Ти розумієш це слово?

— Ох! — зітхнув Ганенко й хотів засміятись, але по виду пройшло щось сумне, й усмішка вийшла такою силуваною, що він зараз же сердито нахнюпився знов.

Семенюк побачив цю усмішку:

— Сентиментально, так... Але ж... Та що тобі говорити! Хіба ж ти не такий, як я? Що ми таке з тобою?

— Будь ласка, не приплітай мене до себе. Я ще не збираюсь женитись! — буркнув Ганенко.

— Я цього не говорю. Я тільки обертаюсь до тебе і знаю, що ти повинен мене зрозуміти й дивитися на мій шлюб не так... Я знаю, що тобі добре відомо, який одчай обхоплює, як подумаєш, що цілий вік цей номерок — твій «дом»! Аж холодно робиться!.. Я перше мовчав, але тепер не можу. Мені раз у раз так важко стає, як при мені хтось збирається додому!.. Ти знаєш, я іноді лежу на ліжку й дивлюсь на таргана. І заздрю йому! Тарганові заздрю! Я знаю і бачу, що він лізе додому, туди кудись, у куток, за гвіздок, де у його, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім. Смішно... Хай!.. Накипіло!..

Ганенко суворо дивився в куток, а його зле та похмуре лице не всміхалося й не ворушилося.

— Нікого!.. Хто мною цікавиться?.. Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, десь ходить, для чогось живе, б'ється, мучиться, радіє... Кому, скажи, до мене діло? Знайомим?.. Товаришам?.. Хм... Це ж смішно!.. От хоч би взять тебе, наприклад... Говорить так говорить!.. Мене прорвало, ти не дивуйся... Я, може б, і не «розслинився», якби не такий випадок... Ну, от... Ну, хоч би й ти... Ну, скажи так, по щирості, так, знаєш, по правді, я не ображусь, смішно ж... Чи багато ти про мене думаєш? Чи дуже цікавишся моїм життям? А ти ж все-таки найближчий до мене чоловік... Багато?

— Стільки, скільки й ти про мене! — муркнув Ганенко.

Семенюк, видимо, не ждав такої відповіді, бо зразу й не зрозумів її, але, зрозумівши, ніяково всміхнувся й ще живіше заговорив:

— Ну да... Ну, от... Ну, що тут сентиментальничати? Ми — товариші... Заслабну я—ти мене завезеш у лікарню, заслабнеш ти—я тебе... Звичайно... Ні! я не того, не того хочу! Я хочу сам любити, розумієш, я хочу когось любити, я хочу комусь... Ти знаєш, буває таке бажання, щоб тебе хтось приголубив, хтось сказав хоч дурницю, але так, як я, бувало, маленьким чув. Іноді,— він по-дитячи, жалісно всміхнувся,— я, знаєш, уночі... за стіною сусіди п'ють, грають... а я закутаюсь в одіяло й шепочу: «Мамо, мамо». Гидко, правда? Ну, все одно... Нехай так... Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах, тут... Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за його, але я хочу сьогодня, завтра любити когось... Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухував мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все... Я хочу... Ну, нехай так, нехай навіть, може, це й гидко, погано, нехай,— я хочу, щоб хто-небудь бачив, що я роблю, що я... щоб словом... ну, я не знаю, як це тобі сказати. Ну, нехай я похвастатись хочу... Я хочу, щоб мене любили, от що!

Ганенко сидів, слухав, і видно було, як одне почування за другим перебігало в нім. І невеселі то були почування, судячи по тих тісно зложених губах, по тім суворім виразі усього лиця.

— Кажуть: «Ах, студентське життя таке приємне, веселе: там день, там ніч п'ють, гуляють, не обідають». Ах, ви ж!.. Попробувала б яка-небудь баринька такого життя... І цілий вік свій! От що!.. Для чого, за віщо? Я люблю, і мене люблять... Кому я заваджу, як женюсь? Ділові? Дурниця!.. Навпаки!.. Я тільки як подумаю, що через тиждень-два мене не буде в цих номерках,— так наче на світ вдруге нарождаюсь... Ти подумай: я маю свій дім! Ти уяви собі: я найму дві, ну, може, три кімнатки... жінці, собі та їдальню... Це вже я обміркував.

— А гроші?

— Гроші є... Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто... Як не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?

— Не знаю! — кинув Ганенко.

— Я думаю, досить... Ну, а як не вистарчить, візьму з «капіталу». Добре, що після матері — хоч ці шість тисяч зостались... Ну, проценти на них ще... Та за це я не боюсь... Вона буде ще заробляти... Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому! Мене хтось зустрічає... Ну, нехай навіть не зустрічає... Нащо справді ідилії зараз... Я застаю там... людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се... Ну, розумієш... Потім чай... Подає не який-небудь номерний, а вона... Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно... І біла коса! Зовсім біла... Не то, щоб руса, а прямо-таки біла, як чистий льон... І чорні брови... Це дуже рідко трапляється... І потім ніжний, невинний рум'янець, як у чистої дитини, прямо святий... Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..

Ганенко подивився на його гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі, хворі його очі дивились сумно та понуро.

— Ну, скажи, що ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк, і голос його затремтів радісними нотками.— Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше... Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті... Ну, та це вже занадто, цього, може, й не буде, але я не зазіхаю на багато... Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального... Це одно може закрасити все останнє життя... А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!

— Та... щасливих! — тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.

— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його.— А вона не буде працювати? Вона? Ех, Іване! Якби ти знав її, їй-богу, закохався б в один мент!

Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:

— Прошу мене не тулити до всяких кохань і... дурниць усяких...

— Бо не знаєш їх, а якби...

— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті.— Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш»! Нема чого й знати! І не треба знати! Не треба!

— Н-ну, це вже ти...— засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.

Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.

— Мене тільки одно тішить,— почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги.— Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться... Чисто тобі масляний... фізіономія ідіотична... Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..

— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.

— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я,— каже,— думав, що вона свята... Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»... Ха-ха-ха!..

Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.

— Це мені нагадує раз у раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони й тісні, й погані, й такі, й сякі...

— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.

— Ну, то тобі здається, бо ти ж ко-ха-єш... Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений про людське око, для продажі блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання... Любов...

Жінка — друг... Дурниця... вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл — усе однаковий крам на потребу чоловікові.
— Іва-а-ане! — з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка. — Це ж — варварство! Що ти говориш?..

— Ха-ха-ха! — радісно-злісно зареготався Іван.— Ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття... Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка — то крам, черевик! Гімназії, інститути — фабрики, де їх виробляють, родини — крамниці, де їх продають, а такі, як ти,— покупці... а покупців раз у раз обдурюють... Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так, так!.. Кривись не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок — продатись, вийти заміж... Це для них все... Так?

— Не всі...

— Всі! Всі! Не бреши!

— Ні, не всі, бо...

— Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити... Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне... яке хочеш становище... У них других інтересів нема. Всі — крам, черевики! А ти — покупець... Ха-ха-ха! Не подобається... Він, бідний, гадав, що у його єсть кохання... Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває спантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її; а все-таки ти платиш... Кохання!..

— Так... Підожди... Чим же наша жінка винна? — промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись.— Хіба ж вона винна тому?

— Та йди к чорту! — скрикнув Ганенко.— Хто тобі говорить, хто тут винний... Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!
— А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком... Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть... Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова... Кохання, друг... У-у, йолопи!

Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутчій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижне зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни й ніби ще більше затемняла і так темну низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.

— Ні! — вмить тріпонув головою Семенюк і зітхнув.— Це — дурниця... Це — філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так... Хіба ж... Підожди, не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше... Вона тільки добра, чесна людина...

— Оскільки може бути чесна буржуа...

— Вибачай! Це вже вибачай... Ця людина — не буржуа... Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато... По-українськи вже говорить...

— Певно, сам «просвіщав»?

— Ну, так що? Не криюсь — може, вона саме за те й полюбила мене, що я... скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося... що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її... Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей... Та я у них рідко й буваю. Раз у раз «на уроці» в Сухобрієвих. Сьогодня ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді... Знаєш?

— Я — не ходяча газета!

— Та ти ж його знаєш... Ну, все одно... От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! — весело засміявся Семенюк.— Двоє заручин разом. От сюрприз!

— Дурний піп, дурна його й молитва! — злісно муркнув Ганенко.

— Ех! Іване, Іване! — хитнув головою Семенюк.— Якби ти знав, що значить для мене ця «молитва»! Якби, наприклад, як-небудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися,— я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це... Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить...

— А ти цього тепер ще не знаєш? — зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на його.

— Я знаю, що вона мене любить! — серйозно промовив Семенюк.— Знаю, хоча про це ми й не говорили.

— Як же це так? Хм... Дивно...

— Я — не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би...

— Ага! — потер руки Ганенко.— Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему: «вона не любить»! Ха-ха-ха!..

— Не діждеш... мабуть...— трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.

— А побачимо, побачимо!..

Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши усіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз його, глянув і злорадно всміхнувся. «Ага!» — мов хотіло сказати його сухе, зле лице.

— Невже це... може бути? — тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини, вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на його, походив трохи, похмурившись, ще глянув і тихо зупинився біля його. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.

— А ти ж їй натякав якось? — помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злості, м'яко й понуро.— Чого ж там?.. Якось же ти... бачив... Може, й любить... Спитай...

Семенюк повернув до його голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:

— Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж... Це ж усе життя треба на другий лад перевертати... Ні, вона любить... Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається... Блідне, як за руку торкнусь... Усе на самоті зі мною зостатись силкується... Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй... Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її... То вона боїться, що я не люблю її... Ні! Як згадаю... Ні! Не може бути! Я вірю їй... Фу, який же я комік!

Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.

— А все ти!.. З своїм песимізмом! — додав Семенюк.— Тепер хоч прощення проси у Галі...

Ганенко підвів голову, глянув на його і знову заховав її між долонями.

— Славний жених! Іде свататься — й не вірить... Скажу, що ти мене так... Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить в силу кохання... краси... Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, й морально... Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м'яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці... і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло... Ось як тепер я: прийду до Сухобрієвих... вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі десь у Лідину кімнату,— й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих... А як женюсь...

Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто й, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в калоші.

— Що з тобою? — здивувався Семенюк.— Куди ти? Ганенко натяг калоші, кинув «прощай!» — і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.

II
Коли Семенюк увійшов у сіни сухобрієвської кватири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли — одна просто до зали, ліва в кімнату його учня — Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піаніно. Раз у раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий сміх Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.

Він глянув у вітальню, але там була така метушня, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату. Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім синім тумані:

і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було розпізнати, і Семенюк мусив до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, «сіль» якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чорнявий студент, а друге — в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячись в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковите жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб'єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів-України. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливе повертався до всіх, бив по плечах і колінах «коллег», хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним «крилатим» словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завше поводився серйозно і з пошаною.

— Ну й жених, вошь тебя заешь! — скрикував він за кожним гидким словом, б'ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м'яким, товстим носом аж сяло від задоволення.

«Яка справді мерзота!» — слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихсь добродіїв — не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.

«І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну!» — пронеслося миттю у голові в його. І він навіть з ненавистю глянув на всю групу, що роєм обсіла Ламазіді й жадно стежила за смуглим, чотирикутним лицем його.

— Таким образом, милостивьіе государи й...— милостивьіх государьінь, к сожалению, нет!..— добродетель восторжествовала, й порок наказан по заслугам... А теперь...— устав Ламазіді з серйозним лицем,— прошу пропустить меня, ибо у меня... не-ве-ста! — повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов з кімнати.

— Ну-ну! — зареготався Фомушка.— Там невеста, а он... Ну, жених, вошь тебя заешь! — радісно озирнувся на всіх.

Авесалом поворухнувся, зітхнув, видимо, ще під вражінням анекдота... тріпнув головою й зареготався.

— Да, действительно,— промовив він.— Это, я знаю,— єсть еще такой анекдот, подобньїй атому.

Всі, чекаючи, повернули до його голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, умостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, й наставився слухати. Семенюк повернувся і вийшов з кімнати.

— Фу, гидота! — плюнув він з злістю й, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піаніно під руками нанятої тапьорші гриміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали різні пари. Було ясно аж надто від ламп, канделябрів та великої люстри, що спускалась по середині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піаніно було запхнуте аж у куток;

згорнуті килими лежали біля його; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шафку з книжками,— розгардіяш надзвичайний!

Семенюк почав шукати «білу косу й чорні брови». Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за намощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари, а Галі щось не було.

«Може, не прийшла ще?» — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до його, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джиґуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.

«Чи перестануть вони скакати?» — з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.

«Ет! чорт! Іти так іти!» — одваживсь він і, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзкій підлозі, став простувати в куток.

«Та й фігура ж у мене тепер, мабуть, тричі йолоп-ська»,— червоніючи проти волі, думав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари.

Галя повернулась.

— А! Аристократ! — крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку.— Ви чого так пізно?

— Не мав часу! — одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на його, одмовив Семенюк.

— Що?.. Не чую...

— Часу, кажу, не мав...— «Чорт їх пре прямо на тебе!»

— А я думала, що ви вже й не прийдете! — кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилась у вічі.

— Ні... чого ж... Добривечір! — насилу підійшов він і простягнув руку.

— Думала, що, може, яке діло не пустить... Ви знайомі? — подивилась вона на Семенюка, а потім на Сер-жа.— Семенюк... Горон...

— Знайомі! — простягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк.

Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.

— Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати,— подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.

— Нічого, нічого. Я так...— угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.
— Вас ще зіб'ють...— засміялась Галя.

Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи і хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.

— Ви бачили вже Ліду? — спитала Галя.

— Ні, я ж тільки що прийшов...
Горонський нахилив голову.

«Помішав, мабуть»,— пронеслось у Семенюка.

— І не поздравили?! «Хоче спекатись!»

— Ні... коли б же я міг...

— Ай-я-яй! — докірливо-ласкаво похитала головою Галя.— Такий празник для неї! «Хоче спекатися!..»

— Справді треба знайти та поздравити,— вголос промовив він.— Та й з Єремєєм Афанасьєвичем і Варва-рою Карповною поздоровкатись... Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.

«От тобі й зустріч... Поетична, ніжна зустріч! — з мукою злості, сорому й ніяковості думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й «того дурня».— От тобі й кохання, і друг, і... У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають,— злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них.— Фу, гидота яка!»

Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.

— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремєй Афа-насьєвич, підвівши голову від карт і задоволене сміючись.

Партньори озирнулись до Семенюка.

— Наш репетитор... Имею честь...— повів Сухобрієв в повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові.— Не пьет, не курит й в рассужде-нии женского пола непорочен...

Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що звичайно по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовара, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовара позіхала Варвара Карповна, невеличка чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар, та зітхали салопниці.

З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.
«Мабуть, стукалка!» — подумав Микола, підходячи до Варвари Карповни і здоровкаючись з нею. Салопни-ці провели його очима. Варвара Карповна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров'ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.

— Ромцу, Николай Степанович!.. Свеженький! — крикнув з-за карт Сухобрієв.— Варвара Карповна, подлей!

— Да Николай Степанович не пьет же!.. Может, вьіпьете, Николай Степанович? — узялась була за пляшку Варвара Карповна, але Микола одмовився.

— А сухариков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.

Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше й більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карповна подивилась на вікно й позіхнула.

— Дождик...— зітхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.

— Да... Й когда оно, господи, уже зима будет... — промовила байдужно Варвара Карповна.— Январь месяц, а как будто сентябрь или октябрь.

— Сказьівают,— почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула,— перемещение климата должно произойти... Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам... Телеграфист, племянник кумн, сказьівал... Как будто ученьїе доискались...

— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.

— Что вьі такой грустннй, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно.— Зажурились, що рано оженились?

Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.

— Ні... нет, напротив...— промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого.— Сегодня такой праздник...

— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці.— Может, грустно, что праздник, да не ваш?

— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.

Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.

— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла... Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.

Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:

— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!

— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна.— Комплиментьі!

— Чего «комплиментьі»? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна.— Думаєте, не найду?.. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая... свой дом й двадцать тьісяч хоч сейчас... Да! Зто не «комплимент»!

— Образованная?

— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же... За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! «Мне,— говорит,— офицера, чиновника или, по край-ности,— говорит,— студента подавай»... Вот как! Да... Зто не «комплиментьі»!

— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мьі вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва.— Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вьі, студенти, теперь все ищете, как бьі побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо...

— Собой приятная такая мамзель,— додала Глафіра Кондратьєвна,— на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров... Такая приятная...

Микола скінчив чай, встав і подякував.

— Может, еще стаканчик?

— Нет, спасибо... Пойду найду Лидию Еремеевну... не видел еще.

І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни й, посовуючись іноді, став дивитись на їх. І вмить йому стало чудно і навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «коллег», сердитий, сумний?.. Галя? Чи вона ж любить його?..

І знов холод пройшов по тілу, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зітхнув повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись, до людей, як вмить над вухом у його продзвеніло:

— Я зараз.

І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.

За хвилину вона вже була коло його.

— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.- Шукала, шукала... Ходім звідсіль... Ходім до Лідиної кімнати... Мені так багато єсть казати вам... Який хороший: утік і сидить десь... Шукай ще його...

Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й... тільки балансував поміж парами.

— Ну, сідайте...— складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе.— Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?

— Всього-на-всього в їдальні був,— весело одповів Микола.— Пив чай і балакав про своє весілля з Варва рою Карповною.

— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла.— Ви женитесь?

Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» — подумав він.

— Ні,— промовив далі вголос,— мене лиш женили Вже найшлась якась і «мамзель»... свій будинок і двадцять тисяч... Гидко, розуміється...

— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?

Миколі хотілось крикнути: «От через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:

— Хіба я вже такий... що... не можу бути мужем?

— Ні... Но... ви такий молодий... Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.

— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола.— Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами...
— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.

— Вам комплімента хочеться?

— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь... А що я говорю це, так це просто... потому, що...

— Через те...— поправив Микола.

— Через те... Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи...

— Нічого, нічого. Ну, так «через те, що»... Що?

— Через те, що для вас не маю нічого інтересного... Ви чоловік другий, я друга... А мені з вами легко, то правда! Ви такий... простий... молодий... Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудо&е личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко.— Любили?

— Нікого й ніколи...

— Правда?

— Правда.

Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:

— А знаєте, ви сьогодня якась... чудна...

— Як іменно?

— Так... Якась не така, як завжди... Щось таке рішуче... Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий... Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому... Щось уперте таке...

Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася. Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

— Ой, болить, милий... Не дуже...— прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

«Милий, милий!» — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

— Ну, і... що ж?..— не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт...

Галя стрепенулась.

— Що ви сказали? Вибачайте, я недочула...— здушила вона йому руку.— Ви щось питали?

— Ну да... Ні... Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати... Ага! Ви казали, що маєте щось сказати... Що таке?

— Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...

— Тільки що?

— Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...

— Усім серцем слухаю!

— Правда?.. Ну, слухайте...

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

— Слухайте,— підняла голову Галя.— Ви, мабуть... Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.

— От тобі й на! — засміявся Микола.

— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні, ні! Микола здвигнув плечима.

— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

— Голова тому порукою!

— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя.— Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?

— Та що ж таке?

— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

— Не знаю...— засміявся Микола.— Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

— А! Ну, так не скажу зовсім... Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.

— Ну, Галя...

— Як? «Галя»? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...

— Га-а-ля...

— Ну, обіщаєте?

— Та що ж таке, господи?

— Що не будете... що... Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.

— Ні, не знаю.

— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя.— Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

— От що... ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все... Я об'ясню, ви подумаєте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?

— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо...

— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути... Я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!»

— Ну, даєте слово?

— Даю, даю!

— Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?

— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

— Хто-небудь увійде,— ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «коллег», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Бр-р!

— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя.— Так собі? Да?
— Ні, ні...— відказав, не одриваючи руки, Микола.

— А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона.— Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум'ям щоки і стала скажено цілувати всього.

— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий... Говорі, любіш?

— Не «говорі», а говори!..

— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь... Говори... Ну, скорей!

— Люблю...— задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум'ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

— Ввійде хто-небудь...— одкинувсь трохи назад Микола.

— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю... Сльїшишь тьі! Целуй, целуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

— Тьі мой, мой! Сльїшишь тьі, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

— Загрьізу!.. Всего загрьізу! Болит! Не смей, не смей,— тм мой! Я хочу, й тьі будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями... й всем... Сльїшишь!.. Тьі ж любишь... Любишь же? Да? Больше всего?

— Люблю, люблю...

У Миколи крутилась голова.

— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить «просвещением»? Да? Любил й прежде или «просвещал»?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход... Сльїшишь тьі!..

— Люблю, люблю...— важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум'ям било від Галі.

— Тьі мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, сльїшишь?! Убію, если завтра не придешь... тьі слово дал... Оставишь все й придешь.

— Оставлю, оставлю... В двері щось постукало.

— Ідуть! — штовхнула вона його й швидко одкинулась назад.

— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала: — Говорите что-нибудь... Скореє! Можно! — гукнула вона до дверей.

— А вона каже...

Двері розчинились, і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й зобачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:

— А я ищу вас!

— Та так-таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.

— До... до... лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя.— Ха-ха-ха!

Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж почав сміятись.

— А... а... ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку і ще голоснішим залилась реготом.

— Да что такое? — засміявся й Фомушка.

— Ох, ох, ха-ха-ха-ха! Фомушка нічого не розумів.

— Что-то, видно, смешное! — догадався він. Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи, й навіть сам Фомушка зареготався.

— Ox, ox, Фома Лу... Лукич!.. Дайте... по...жалу—ста, водьі,—викрикнула Галя.

Фомушка повернувся й полетів.

— Ну, целуй... еще... Будет... Придешь завтра? Да?

— Прийду, прийду...

— Мой?

— Твій, твій...

— Ну, будет... Пусти... Идет... Вона пригладила волосся, поправила злегка пом'яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.

— Даже водн захотели,— ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи шклянку.— Зто что-то смеш-ное! — додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.

Але Галя навіть і не усміхнулась.

— Вредно так много смеяться,— промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку.— Красньіе, как раки...

Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зітхнув.

— А я, Анна Ивановна, за вами,— беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.

— Куда? — холодно спитала вона.

— Кадриль...

— Ох, Фома Лукич! Простите, ей-богу, не могу,— твердо подивилась вона на його.

— Хм...— жалібно, по-дитячи хмикнув Фомушка.— Анна Ивановна!..

— Фома Лукич! — тихше промовила Галя і якось подивилась на його. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову набік. Галя пильно подивилась на його і промовила: — Вьі уже забьіли?

Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.

— А! Вьі тут? — забачивши Галю, промовив він і ввійшов.— Лебединая песнь моя, Анна Ивановна!..— підходячи, засміявся він і підставив руку бубликом.

— Что такое? — здивувалась Галя.

— Как? Не понимаете? — здивувався й Ламазіді.— С женихом кадриль... Последний, может бьіть, раз танцуем с вами.

— А-а! — протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.

— Простите! — звернувся Ламазіді до його. Микола криво усміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:

— Нічого, нічого...

— З, Анна Ивановна,— жалібно обізвався вмить Фомушка,— я ведь просил...

— Но я ведь жених, Фомушка! Разве вьі не понимаете? — скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:

— Ходіть в гостінну... Я скоро... Почекаєте там... Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піаніно мовчало, тільки по кімнаті гасав якийсь студент — дирижер — і щось несамовито кричав парам, що купились в одному кутку.

— Ну, когда уже все станут, придете за мной,— звернулась Галя до Ламазіді,— а мне нужно е ще поговорить с Николаем Степановичем.

Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п'ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.