Заручини (2-га частина)

 

Скучати не будете? — спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.

— Не знаю,— одповів Семенюк.— Для мене не знайдеться, мабуть, забавки... Не танцюю, не п'ю... Якби хоч пив, то й мені б, мабуть, було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.

— І ніколи нічого не пили?

— Рідко... Можна сказати, що й ніколи...

— Чому?

— Як «чому»? — здивувався Микола.— Гидко... грязно...

Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на його й перевела очі на вітальню.

— Ну, а если б... Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили — випили б? — вмить повернулась вона до його і гостро подивилася в вічі.

Микола трохи здивувався:

— Що це вам прийшло таке в голову?

— Так... Я хочу знати...

— Хм... Мені здається, що ви такого не захочете... Не думаю, щоб...

— Ну, а якби? Випили б? — перебила вона його.

— Та навіщо вам такого бажати?

— Ну, так... Випили б?

— їй-богу, ви сьогодня якась чудна... Що з вами?

— Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили... Ну, я хочу! — нетерпляче тупнула вона ніжкою.

— То я... може, й не піду,— протягнув Микола.

— Не підете? Чому?

— Ну, «чому»! Я ж говорю вам: гидко це...

— Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степанович, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип'єте?

Микола тільки знизнув плечима.

— Ну?.. Что ж молчишь? Сделаешь? Да? Я так хочу... Если любишь, сделаешь... Ну? — зашепотіла вона.— Я хочу, чтоб тьі для меня на все пошел, сльїшишь? Вьіпьешь? Да?

— Чудне бажання,— почав Микола, але вона зараз же перебила його:

— Ну, я так бажаю, я так хочу... Сльїшишь? Тьі должен ато сделать... Тьі мой!

— Дивно! — знов рушив він плечима, знов почуваючи, що голова йому починає крутитися.— Як же я... буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію... Всі ж мені чужі...

— Нічого! — скрикнула Галя задоволене, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике.— Я вам зараз найду компаньона!

І налагодилася вже йти.

— Але, може, я його зовсім не бажаю! — зупинив її хутко Микола.

— Ну, то вибирайте, кого хочете... Скоро! Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.

— Коли так,— промовив він,— то нехай буде Фомушка. Однак він сумує... Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все-таки симпатичний і простий хлопець... Пожалуста, Фомушку.

— Так, значит, Фому Лукича? — ступила Галя і злегка повернулась, не дивлячись на його.

— Фомушку, Фомушку!

Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.

— Ну, ось вам і компаньон! — промовила Галя, не дивлячись на їх.

Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.

—Як вашим услугам! — додав той, привітно всміхаючись.

— Так ми ще побачимось,— аби лиш сказати що-не-будь, звернувся Микола до Галі.— Дві чарки недовго...

— Больше не думаєте? — хитро вставив Фомушка, маючи його слова за facon de parle.

— Конечно, побачимось! — здивувалась Галя.— Жду вас через четверть часа, не більше... Чуєте?

Микола й Фомушка уклонились і вже націлились йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.

— Сию минуту,— кинув цей Миколі й побіг до неї.

— Пожалуста, там под влиянием паров еще не проболтайся...— прошепотіла Галя.— Я зтого не хочу... Сльїшишь?

— Боже сохрани! Й язьік прикушу!

— Ну, йди.

«Мабуть, просить, щоб не давав мені пити багато,— думав тим часом Микола з ніжною подякою.— Голубонька моя мила!»

— Альон! — крикнув Фомушка, підходячи до його і прямуючи просто в їдальню.

III
А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що веди до спальної, замість трьох стільців стояв невеликий стіл. Той стіл,— мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах,— накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками і закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.

— Куда ато? — зупинив їх Сухобрієв.

— На «репетицию»! — весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасьєвич дав таке назвисько.

— Как? И Николай Степанович?

— А что ж! — жваво, але якось роблено засміявся Микола.— Нужно вьіпить!

— А вьі ж умеете?

— Ого!

— Да гляди мне там, надрьізгайся, как конь,— не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин.— Для ради торжества...

Миколі зовсім ніяково стало.

— Не боитесь! — заспокоїв батька Фомушка.— Не маленький... «Мальїй не дурак, знаю сладить с кем й как!» Идемте, Николай Степанович!

— Разрешили, значит? — звернулась до його Варвара Карповна, коли той проходив біля неї.

— Да, немножко... Хе!
— Й прекрасно, й прекрасно! — похвалила вона.— А то держитесь таким постником, что ужас.

— А вот мьі сейчас!..— хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.

Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік усіх, так що як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.

«Але становище все-таки паскудне,— думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди й салопниць, і всіх.— Ніколи не пив, удавав святого і... Ех!»

— Я думаю, спервоначалу простой? — звернувся до його Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений.— Как-то, знаєте...

— Все равно!

— Й я так думаю... Ну, боже благослови... Ох, чуть не разлил... Ну-с... За ваше здоровье!

Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлу й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.

— Селедочки, Николай Степанович,— присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до «селедочки».

— После первой не закусьівают,— наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи,— За ваше здоровье!

— За ваше также!

«Правду кажуть, що друга йде вже легше!» — всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.

«Хіба ще одну випити та шинки з'їсти?» — подумав Микола, одкидаючись назад.

— Что ж вьі, Николай Степанович? — хитнув на закуски Фомушка.— Ветчинки?

— Нет, спасибо, довольно...

— Что?! — злякався той.— Довольно? Больше й не випьете?

— Не могу...

— Да не может бьіть?! Еще одну, Николай Степанович!

— Еще одну!? — вагаючись, перепитав Микола і подививсь на шинку.— Хм... Ну, давайте еще по одной!

«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип'ю... 'Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити,— заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора І цівка горілки лилась у чарки.— Не вставати ж голодному ! »

— Вот й... великолепно! — радісно говорив Фомушка.— А то «не могу». Я уже испугался... За ваше здоровье!.. Мне так приятно с вами...— глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він,— Вьі такие всегда... как бн вам сказать... скромньїе... Вьі не обижайтесь, что я так говорю... Я, знаєте, просто говорю, необразованно...

Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.

— В гимназии... Что ж я там? Co второго класса вьігнали... Необразованньїй.

— Пустяки! — муркнув, плямкаючи, Микола.

— Что?.. Извините, я не рассльїшал. Микола ковтнув і промовив:

— Я говорю, что й без образования єсть люди честньіе й порядочньїе.

— Ну да,— згодився Фомушка.— Но, знаєте, образованньїй человек... все-таки... как-то...

— Ну да, конечно...

Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальної, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщіпнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:

— Лихо придумано сие: после каждого проигранного рубля хоть вьіпить можно... Д-да...

— Много проиграли? — спитався Фомушка.

— Е ще один — й будет десятка.

— Ого!

— Д-д-да!.. Хм... Ну, нужно идти!

— Зто самьій лучший игрок на биллиарде. Здорово играет! — промовив Фомушка.

— Вьі знакомн с ним?

— Нет, видал, да й пил когда-то с ним у «Гаврюшки». Микола хотів спитати, що це за «Гаврюшка», але підійшов якраз сам «принципал», потираючи вуса й готуючись, видимо, до «вонзенія». Микола наготовився відповідати.

— Ну? Как дела? — звернувся Сухобрієв.— Вьіпивахом?

— Да,— відповів Микола.— А вьі уже окончили игру?

— Нет... А нука-сь, налей-ка мне, Фомушка... Роберок только окончили... А вьі что ж, не боитесь уже? Хе-хе-хе... Полней, полней лей... Нагвозди-ка мне грибка... Ну, а себе й Николаю Степановичу? Зх, тм!

— Нет, я уже довольно,— почав був Микола, але «принципал» зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.

— Co мной не хотите? — нарешті промовив Сухобрієв.— То єсть, просто не хотите? Очень даже ато мне приятно!

— Господи! — скрикнув Микола.— Да я с удовольствием, я только хотел сказать, что я уже й так вьіпил...

— В таком разе, Фомушка, подноси! — звелів «принципал».

Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.

— Есть! — витягнувсь він по-матроськи.

— Ну-с! — підняв злегка чарку Єремей Афанасьєвич і моргнув.

Всі, наче по команді, задерли голови, опустили руки, крякнули і кинулись до закусок.

— А теперь й до свидания! — втерся «принципал» Миколиною серветкою.—Партнерьі уже сердятся...

Миколі зробилось легше, як він пішов. І легше, і якось тепло, й навіть якесь приємне почуття стало розливатись по всьому його тілу

«А їй-богу, добре!» — подумав він і, одкинувшись на спинку стільця, подивився на Фомушку. А Фомушка аж сяв.

— Хорошо! — промовив Микола.

— В самом деле? — підхопив радісно Фомушка.— А я, знаєте, думал, что вам со мной скучно будет... Вьі такие серйозньїе всегда... Думаю, скучно будет... А может, пивца вьіпьем? — закінчив він з радощів.

— Пивца? — протягнув Микола і почув, що й «пивца» непогано б випити.— А есть?

— Ого! Как можно, чтоб не бьіло? Есть... Вот! — нахилився Фомушка і витягнув з-під столу пляшку.— Калинкинское!

— Давайте його сюда!

Пиво запінилось в довгеньких шклянках і наче засміялось до Миколи.

«А їй-богу, добре! — знов подумав він, почуваючи, як настрій його робиться все кращим і кращим.— Що добре, то добре!»

Випили.

— Мне Анна Ивановна говорит,— почав Фомушка: —«Николай Степанович хотят вьіпить й просят вас к себе за компанию». Думаю: удивление просто! Почему так? Почему я, а не другой кто?
— Да ви мне нравитесь, вот й все,— пояснив йому Микола.

Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.

— Да...— знов почав Фомушка, бажаючи, як видно, побалакати з Семенюком по-щирості.— Сказать бьі, пригласил меня какой другой студент, я бьі ничего, потому я с студентами всегда, й ато мне не удивитель-но. Но вьі... Если бьі другой, так я прямо подумал бьі, что, значит, либо денег занять хочет, либо к певицам поехать на мой счет желает. Потому какой я им товариш? Если бьі, скажем, у меня не стало сразу денег, рази б они бьіли со мной так, как теперь? Да, как раз! Они думают, что я зтого й не вижу. Ха-ха-ха! А я вижу ато отлично...

«Та він не такий справді й дурний»,— подумав Микола.

— Да только я такой, знаєте, человек, что сердиться не могу. Вот хоть бн, примером взять, я женюсь... Невеста моя...

— Вьі женитесь? — здивовано скрикнув Микола.

— Да,— здивувався й Фомушка.— А что такое?

— Да ничего... Но... сколько вам лет?

— Мне? А вот месяпа через два будет двадцать. Через два года на призов... Молодой? Да?.. Пустяки! Тут не то. Тут... Вот я же говорю: они думают, будто я ничего не замечаю. Например, моя невеста... Ну, что тут? Ведь я отлично знаю, что она вьіходит не за меня, а за мой капитал... Отлично вижу!

— Й женитесь?

— Й женюсь... А почему женюсь? Потому что нужно... А почему нужно? Потому что... да потому что... согрешил. То єсть, если уж правду говорить, то я тут, вот вам крест святой, прямо-таки не виноват! Видите ли... Я перед вами скрьіваться не буду... Да й что толку? Все равно скоро все знать будут... Но главное что тут, дак ато будто вмходит, я виноват. А если пошло дело на откровенность, то вот как перед истинньїм богом, не виноват, нисколько! Ну, скажите сами, могу ли я порядочной барьішне сделать такое? С певицей там или какой другой, дак мне наплевать, но чтоб, значит, с барьішней в такие дела... Да я й не осмелился б.

— Но факт!..— засміявся Микола.

— А факт єсть! — підхопив Фомушка.—«Вот тут-то й єсть запятая»,— засміявся він.— Зто єсть такие подходяш.ие куплетьі. Да!.. А ведь я отлично знаю, что она все ато устроила, чтоб вьійти за меня... Барьішня она бедная, семья большая. А у меня капитал от бабушки... да й у отца...

— Но позвольте! — скрикнув Микола.— Ведь ато же идиотство... Вм простите, что я так...

— Ничего, ничего, не беспокойтесь...

— Вьі знаєте, что она вьіходит за ваши деньги й — женитесь!

— Ну, а что ж я должен делать?.. Спервоначалу я просто не думал об атом, а когда она стала мне говорить, чтоб я, значит, женился, дак что ж мне оставалось делать? Вьіходит, ежели бн я отказался, то я подлец. А я атого не желаю. Спервоначалу бьіло й папаша й руками й ногами — не хочу да не хочу: она, мол, бескапитальная. А посля, как я ему, значит, вьіставил все, как следует, он й испугался скандала. Нет, тут уж пропало... Вот только они все спешат, а мне... еще не хочется... Еще, знаєте, погулять хочется. Потому — я так рассуждаю себе: если я женюсь, значит, уж к певицам — панихида! Уж не поедешь. Потому я сужу так:

ежели я человек необразованньїй, грубьій, я, значит, должен хоть в супружестве держать себя честно. Правда?

— Совершенно верно! — згодився Микола.— Но вьі ведь не принимаете того во внимание, что если она вьіходит за деньги, то она же изменять вам будет!

Фомушка нічого не відповів і почухався.

— Хм... Видите ли...— почав він, мнучись.— Тут такое дело... Видите ли, она мне й теперь уже изменяет...

— Как?!

— Так... Просто... Co мной, значит, й с другими. Она, положим, баба горячая, огонь, но... все ж таки... Вот я хотел с вами поговорить... Потому считаю, что вьі мне ато скажете, как следует, не так, как те...— хитнув він головою на вітальню, з якої долітали згуки музики й танців.

«А Галя?! — вмить пронеслось у Миколи.— Чекає, мабуть... Фю-фю-фю!»

Але йому було так гарно, спокійно і тепло-тепло, що навіть поворушитись важко було.

«Ну, все одно вже пропало! Вже більше п'ятнадцяти хвилин пройшло... Договорить свою епопею, та й піду».

— С ними рази можно поговорить... Вьіпить, к певицам...

— Но позвольте! — засміявся Микола.— Откуда же вьі меня знаєте? А если й я такой?

— З, нет! — твердо хитнув головою Фомушка.— Ни за что, вьі не такой! Потому я вас знаю...

— Но откуда?

— А помийте, как ви раз говорили про бедньїх й всякое такое у Лидьі Еремеевньї в комнате? Я смотрел тогда на вас... З, нет, я уж вижу... Вот если бьі вьі мне посоветовали...— закінчив він, благаючи...

— Хм...— знизнув плечима Микола.— Что же я вам в атом случае могу посоветовать? Если бьі я хоть знал ее... Кто она такая?

Фомушка знов почухався.

— Вот так история... Хм...— забурмотів він, щось, як видно, згадавши.

— В чем дело? — спитався Микола.

— Да дело в том, что нельзя говорить, кто она такая й когда женюсь... Секрет.

— Секрет? — здивувався Семенюк і мало не розсміявся.— Тайна? Да?

— Да не тайна, черт побери! — крутнув з досадою рукою Фомушка,— А... дал слово не говорить! Тут целая история. Прямо не поймешь... Вьі не сердитесь, право, я бьі сказал вам, но дал слово. А я рассуж-даю так: ежели я человек необразованньїй й грубьій, скверньїй со всех сторон, то надо, чтобьі у меня хоть что-нибудь бьіло хорошеє. Правда? Вот я ежели дам кому слово, то уже — панихида! Сдержу, хоть бьі что!.. Право, вьі не думайте чего, что, может, ато я все вру, чтоб с вами побеседовать, потому я ато могу... Ей-богу, все ато говорил по душе...

— Да я верю, верю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.

— Да вьі все равно скоро узнаєте сами, очень скоро-Тут больше палата все. Ему ато так захотелось. А мне бьі чем дальше, тем лучше... Она, положим, тоже секрет-ничает. Словом, ерунда, я вам скажу! — махнув він рукою.— Такое делается, что й сам Соломон, жидовский мудрец, не разобрал бн, ей-богу!

«Каламуть якась... Сашенька-Машенька, душенька Наташенька,— проспівалось у Миколи,— купецкая дочь»,

— Образованная она? — голосно спитав він.— Или й атого нельзя говорить? — і засміявся.

— Нет, можно,— засміявся добродушно й Фомушка.— Так чтобьі как следует,— скривився він,— значит, по всем наукам... не могу сказать. Бнла в гимназии... Да мьі с ней про образование мало говорим. Она там имеет какого-то дядю, дак он ей дает читать какие-то ученьїе книжки... Богатьій, говорит, я его не знаю сам. Дак она, чтоб, значит, добиться у него милости, как будто читает ати книжки, а на самом деле они лежат у меня на квартире, пока ей нужно видеться с дядей... У меня, знаєте, єсть совсем отдельная квартирка, собственно, значит, для любовньїх свиданий,— додав він, усміхаючись.— Там, бьівает, она иногда у меня й день й ночь сидит... Раз три дня пробмла... И мать знает. Смеемся мьі, бьівало, с атих книжек. Конечно, й географию учила, й другое там... А так чтоб очень...

— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола.— Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вьі чудак большой!

Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем.

— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка.— Я вам говорю, такая баба, что... угу! — Він навіть головою крутнув.— А вот какая она... можно сказать, сладострастная, распутная... Что она только вьідельївает, ежели бн вьі знали!.. Певица так не сделает! А вот, если бьі она отказалась вьійти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бьі... Или запил бьі мертвую, или повесился на железном крючке!

— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.

— Ах, вьі, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху.— Жаль мне вас, чудака зтакого! Славньїй вьі все-таки мальїй!

— А мне, вьі думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка.— Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем... Вот спасибо вам, вьі все-таки... Если бьі я смел,— додав він трохи несміливо,— предложить вам...

— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вьі не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?

— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт... В знак, значит, памяти...

— Ха-ха-ха! — засміявся Микола.— Да с превеликим удовольствием. На «тм», значит?

— На «тьі», на «тьі»! — радісно підхопив Фомушка.— Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.

— Все одно!

— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.

— Теперь рука за руку? — спитав Микола.

—Да

Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.

Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.

«Не треба було більше пити,— пробігла у його думка.— Погано... Треба пива випити, може, освіжить».
— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.

— Пиво? — схопився той зараз же.— Есть! Тут под столом цельїй погреб. О!

Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво,— похвалив він.

— Да, это прекрасное пиво,— згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».

І знов обидва замислились.

— Малоросса!.. Малоросса!.. Украинца...— вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.

— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.

— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.

— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.

— Ну, ну! Ничего, вьі малоросс... Вьі не должньї отказьіваться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому.— Это ваш национальньїй танец! Какой же вьі малоросе, если не умеете танцевать козачка! Стидно, стьідно!

Миколі знов захотілося сміятись і... навіть танцювати. «А от же візьму і покажу вам!» — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев'яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за «коллегу».

— Осторожно, коллега! — піддержав його той.— Хотя на корабле качка больщая, но нужно HOC держать по ветру.

— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола.— Это пустяки! Вьі, может бьіть, думаєте, что...

— Ничего я не думаю,— перебив йому «коллега», ведучи під руку й направляючи до дверей.

— Все благополучно, й мьі будем танцевать! «їй-богу, вони думають, що я п'яний!» — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.

— Потом вьі нам споете что-нибудь из малорусского,— щебетала панночка, йдучи поруч.— Все малороссьі хорошо поют... А сначала протанцуете козачка.

«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.

— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.

— Господа!.. Будьте добрьі!.. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.

«Той, здається, дирижер»,— подумав Микола, слідкуючи за одним.

— Господа! Нельзя же так. Виноват... Коллега, пожалуйте!..

Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.

— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.

— Ну,— хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав.— Ужарьте-ка!

Піаніно загриміло.

«Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові.— Я вам покажу, як українці танцюють!» — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака... А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.

— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!

— Не вьітанцевалось!

— Не мешайте, пусть отдохнет!

— Ха-ха-ха-ха!

До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.

— Но ато... Зто просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах.— Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Сльїшите!

Всі здивовано подивились на неї, й декільки «коллег» кинулись до Миколи й підняли його.

— Спа... си... бі...— ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку.— Голова трохи закру... закрутилась.

І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що «коллеги», які збиралися вже пирскнути з «закру... закрутилась», тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.

— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.

— На воздух! На двор!.. Освежиться! — зразу всі взяли участь.— Пусть освежится!.. Дождик...

— Нет, на холоде хуже!

— Расскажи своєму деду!

— Водьі ему!

— Зто танцьі. В голову ударило...

— Кофе с лимоном!

— Нашатирного спирту!.. Есть нашатирний спирт?

— На воздух!

«Освіжитись, освіжитись»,— з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.

— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет,— злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка.— Дождик освежит.

Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.

— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з «коллег», бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.

— П... по... га... но м... ме... ні,— ледве вимовив Микола,— тяжко.

— Спать? Да?.. Да он спать хочет?! — звернувся «коллега» до другого.— Бери, поведем, пусть заснет... И накачался же!.. Осторожно, осторожно... Что говорите? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!

— Что он? — зустріли їх питаннями.— Не хочет си-деть?

— Спать хочет... Дайте дорогу, господа... Клади на кровать... Васька й на полу поспит... Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.

— Может, раздеть его?

— Нет, й так заснет...

«Спати, спати, спати,— крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою.— Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту».

— Зто хохлик так? — увійшов хтось новий.— Ай, бедняга! А еще идеалист!

— Да, идеально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос.— Ха-ха-ха!

«Нехай, нехай сміються... Все одно, все одно... Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути»,— крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.

— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою.— Напила-а-ся бідна-а... А ведь сначала ловко танцевал, каналия! Даже разбирало! Потом уж стал кренделя вязать... Разобрало украинца... Иш!
— Что он — спит? Может, сльїшит?

— К-кой черт! Куда ему там слишать!.. Эй, коллега!.. коллега!

«Нехай сміються, нехай говорять... заснути, заснути... Хоч на хвилину ж заснути!» — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.
— Дядько!.. Дядько-хохол!.. Йдем! А то еще разбудим себе на горе.

— Зто, положим, верно!

— Удивительно, как он еще «по Фридрихштрассе» не прошелся...

Потроху всі вийшли, і в кімнаті стало тихо.

«Не можу... не можу...— мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено.— Хай усе пропада... Хай Галя сердиться... Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша... голову вниз... Треба думати щось... Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз...»

А в залі так само гриміло піаніно, крутилися пари, й сміх гучно розбігався по покоях.

Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув...

А пари все крутились.

Прибігали «коллеги», глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піаніно, вже загриміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому... Якась маленька хатинка, уся в шпалерах з написами: «Калинкинское, калинкинское». В однім кутку — груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум'яна, товста «Сашенька-Машенька, душенька Наташенька» й їсть книжку, на якій золотими літерами написано: «Ученая книга сочинения Лєрмонтова». Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: «Необразованньїй, необразованньїй».— «Молчать! Зто подло»,— накидається на його Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. «Тьі мой! мой!» — кричить вона йому, і Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає й вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. «Це погано,— дума він,— піп вінчати не може».—«Плевать,— каже Галя,— плевать! Глафира Кондратьевна имеет свой дом, она повенчает». Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. «Це благодать»,— дума він. «Ур-р-ра!» — розкочується по церкві, й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: «Я вас не боюсь, потому я необразованньїй».—«Ур-р-ра!» — знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. «Ур-р-ра»,— не стихає гук. Микола прокинувся.

— Ур-р-ра! — загриміло в їдальні. Микола опам'ятався: в руках і під губами у його була холодна залізна штаба з ліжка.

— Ур-р-ра! Микола сів.

«Що таке? — подивився він на себе, навкруги і на ліжко. І згадав.— Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову.— Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... «Малорос, українець...» Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п'яну пику?»

Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.

«Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили.— Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!..

Ні! — раптом зупинився він.— Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?»

Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декільки голосів вмить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:

— Так разбудить его, что ж там!

У Миколи страшенно завмерло серце.

Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.

— Вот пустяки! Разбудить, й баста!

«Мене!» — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовне.

Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.

— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав.— Вставайте!..

«Встану, краще встану! — тим часом думав Микола.— Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!»

— Николай Степанович! Вставайте!..

— М-м-м...— замурчав Микола й підвів трохи голову.— Что такое?.. Я спать хочу...

— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин...

— Все? — здивувався Микола і повернувся до його.— Чего ради?

— Так... нужно...— зам'явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.

— Но для чего? — похмуро спитав Микола.— Еще смеяться?

— Что вн! — злякався Фомушка.— Да разве... Господи! Да никто про ато й помьіслу не имел... Да разве я пошел бьі звать вас на такое? Друга?!

— Да для чего я вам?.. Я красньїй, заспаними, пьяньїй.

— Вовсе нет! Напротив!

— Зх, что вьі мне говорите!

— Зй! Фома Лукич! — почулося з їдальні. Микола перелякався. «Прийдуть, потягнуть... треба йти!»

— Ну, Николай Степанович, идемте, зовут! — благав Фомушка.— Все ожидают вас.

— Идемте,— рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір'ячко з подушки,— він зняв його, глянув на пом'яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.

«Пропадать так пропадать! — понуро рішив він.— Але чого всі хотять бачити мене?» — вмить вискочило звідкись питання.

— Да в чем дело, скажите мне! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче недочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.

«Щось непевне!» — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковості.

Вони вступили до їдальні.

— А! Как чувствуете? — добродушно крикнув Сухобрієв,— Садитесь, за вами остановка!

— Сюда, сюда, Николай Степанович! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від ламп, сили тарілок, шклянок, якихсь голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками і грушами посередині стола.

Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому «йолопському, п'яному рилі» погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобріє-ва —«за вами остановка».

— Вот здесь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.

«Галя!» — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.

«Господи! Невже?..— несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка.— Ні, ні, не може бути!..»

— Ну-с, теперь друг Фомьі Лукича уж єсть... Господа! — почав був голосно «принципал», але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки: — Ну, теперича можно? А то еще что вам...

— Нет, нет, теперь можно! — радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.

«Але ж не може бути! — думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю.— Вона й не дивиться на мене... Ні, ні!.. Але ж...»

— В таком разе, господа! — знов гукнув Сухобрієв.— Позвольте вам... То єсть спервоначалу надо вам сказать, что ато будет для вас большой, вьіходит, суприз... а потому уж не больно ртьі раззевайте! Д-да!

Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м'яти серветку.

— После, значит, первого обіявления жениха й невестьі... у нас... то єсть, будет сейчас й второе.

Всі справді здивувались.

Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.

«Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові.— Який же я жених?.. Хоч би ж упередив... «Не будете сердиться, что бьі я ни сделала?» — згадалось йому вмить.— Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?»

Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м'яла серветку, злегка тремтіла.

— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його.— Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка.— Позвольте вам, честньїе господа, предложить... поздравить... з... другую парочку, каторая... з... в той же... в том же святом храме з... а... примет обручение...
Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.

«Значить, вставать?» — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.

«Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці.— Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі.— В таких хвилинах торжественність повинна бути».

Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх. ...— А именно в каком храме, то ато в Кресто-Воздвиженском...— тягнув далі «принципал».— Надеемся, что благородньїе гости посетят в следующее воскресение свадьбу моей дочери Лидии Сухобриевой й Анатолия Ламазиди й...

Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік,— у Миколи серце зовсім завмерло,— і скінчив:

...— Анньї Леванской й Фомьі Лабазникова! З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:

— Я вам говорил, что скоро! — і сховалось. «Що? — ледве не заревів Микола не своїм голосом.— Фома Лабазников?! Фомушка?!»

Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазникова, що весело сміявся свойому «су-призові», на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до його, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, і зразу якось похиливсь, зімлявів.

«Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?..— думав він, не почуваючи нічого — ні гніву, ні злості, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння.— Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазникові..»

— Ур-р-ра-а!!—вмить загриміло у його над вухом, і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.

«Але ж навіщо все то було?.. Сьогодня навіщо?.. Любить же... «Будешь мой!..» Що же це, господи?..»

В ушах у його шуміло, дзвеніло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.

— Ур-р-ра! — грохотіло в їдальні.

Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.

— Ур-р-ра! — не затихало в їдальні.

Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно, і накрапав дощик.

«Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у його в голові.— Була ж така люба... Цілувала... Кусала... А-а-а! — вмить наче все освітилось у його, і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути.—«Сашенька-Машенька, душенька Наташенька! У меня свой капитал... Распутная...» Галя? Моя Галя?.. Моя чиста, свята?.. Господи, що ж це?! Навіщо ж усе це сьогодня?.. Як же це?..»

І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками, в якімось дикім неладі приходити йому на пам'ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв'язати їх, з'ясувати собі все; вони пролітали вихором без жодної логіки, без зв'язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варте було уваги.

Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали ізвощики, іноді закликаючи —«свєзті», а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти...

«Так... В «друга дома» готувала... «Будешь мой, несмотря ни на что. Я хочу, чтоб тьі сделал подлость...» Он що!.. А я... Хе!.. Свята, непорочна... Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. «Дядя» книжки давав, сміялась... з Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. «Средство!..» По-українськи говорила... А я... За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?»

І від цієї думки у грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він вмить зупинився й пошукав очима, де б спертися на що-небудь або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.

«Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар,— Як же жити?.. Жити як? Знов у номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і... Навіки?..»

А дощик сік собі дрібненько. Миготіли ліхтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було, і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної ридання.