Краса і сила (1-ша частина)

I

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі,- скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч - тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч - тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш - тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м'якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп'яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір'ї все пошарпане, поруйноване,- клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород - злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на се не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом'яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в'ється стежка з залізних покрівель - то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер,- ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло, пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп'яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав:

«Явдо-о-хо!.. Явдохо-о-о!..» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати. Пройшла ж хмара, виглянуло сонце,- Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість.

- Драстуй, Ільку! - вмить почув він коло себе. Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

- Тю! злякала,- промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову.- Мотря... думав, хто такий... Драстуй!

- Не пізнав? - підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки.- Давно бачились! Як у горосі, так і досі!

- Аж здригнувся,- позіхаючи, промовив Ілько.

- Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От то!

Ілько здивовано подивився на неї.

- Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я - Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця... Ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за се мене ще буде бить... Він мене тільки що знов бив... Диви, о... синяк вже набіг... А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б'є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе... Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхі? Я його люблю, а тебе - ні!..

- Слухай,- підвівшись, поважно промовив Ілько,- ти, їй-богу, здуріла.

- Ха-ха-ха-ха!!.

- Може, випила?

- Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п'ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну, й душно! Чи й тобі душно?.. Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці...

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер іще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, - на ту красу, що не б'є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве світло,- то була й уся краса сієї дівчини.

- Та-а-к...- протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

- Га? - мов прокинулась Мотря.- Що ти кажеш?

- Нічого... Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! - перебив себе Ілько.

- Хіба гарна? - підхопила Мотря.- Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!..

- Ану, дай, зацідю,- побачиш, чи вмію!

- Ну да, «дай»! А крикни на тебе - то й сховаєш хвоста... Хіба ти посмієш? От Андрій... о!.. о!.. ось!..- розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки.- Се так ухопив рукою!

- Ого! - засміявся Ілько.- Ану, підожди... та стій, я подивлюсь.

- Ет! одчепись! - одіпхнула вона його руку й закрилась.

- Та за віщо ж то? - роблено позіхнув Ілько.- Може, й йому руку одпихала? За се стоїть!

- Стоїть? - піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Стоїть, говориш?

- Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

- Не задавайся? - дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.

- Атож! Зв'язалась й мовчи!

- Мовчи?

- А мовчи, бо й не те ще буде!

- Буде?

- Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

- Бачила... пхі! такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і... гарний. Ха-ха-ха!

- А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!

- За Андрія? О ні, ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

- Ні, чого ж, на здоров'я...

- Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? - зразу змінила вона тон.- Заховай мене де-небудь. Ій-богу! А то зараз прийде сюди й побачить... Заховай, Ільку!..

- Та хай бачить. Хіба се первина, чи що, що ти у мене? - знехотя підвівся Ілько.- Куди ж тебе заховать? - повів він очима навкруги.- Нема де... Хіба в хаті?

- Ні, в хаті побачить... Та й правда,- хіба первина? Не треба! - махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт.- Ще нема! - вернувшись, промовила вона.- А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

- Нічого не говорить.
- Як «нічого»! Щось же та говорить?

- Нічого, мовчить усе.

- О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його... Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб'є? Хай убиває... Клопіт!.. Менше мороки!..

- Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? - позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

- За що? - перепитала Мотря, пильно дивлячись на його,- Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

- Правда, гидка я? Як сама послідня?.. От то! Нехай!..

- Та чого він з тобою не одружиться? - поважно промовив Ілько.

- Бо я не хочу!

- І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

- Ну, то вже дулю з'їв би! - гордо блиснула очима Мотря.- То вже чорта пухлого!

- Хіба?.. Хм... а мені здається, що ходила б.

- Ну, то побачили б! - кинула вона.

- А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

- То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб'є мене... Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде...- і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

- Та не вб'є, одчепись!.. Заступлюсь.
- Хто? Ти? - пустивши його руку, зареготала Мотря.- Проти Андрія? Ой господи!

- Тобто не подужаю? - всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори.- Не подужаю? Я?

- Та... подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами... Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

- Я? - знов задоволене всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей.- Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

- Та тільки й того, що гарний і здоровий!

- А мало хіба?

- Та...- і недоговорила.

- А мало хіба? Га? - нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.

- Одчепись, побачать...- безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

- Правда ж, доволі? Правда, не мало? - пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

- Доволі? - скинула вона очима на його.- Доволі? Ой ні, ні!..

- А що ж тобі?

- Що?.. Що?.. А хто його зна... Ой, не тули так - побачать.

- Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема. А то ходім у хату... Га?

- Ні, ні, не треба. Так краще... Ти тепер такий хороший... Стій, я подивлюсь... Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться... якось... ну, як би тобі сказать... весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях...

- Підожди, я тобі розправлю вуса... стій... от так... Ой, не тули так,- і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджусь коло тебе... Нема того, щоб тихо та любо посидіть... Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти... Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, що похмурився і дививсь кудись на вулицю. «Чортова дівка,- подумалось йому,- поки не дивишся на неї - липне; сам почнеш липнуть - од-липа».

- Та й чудні ви, баби! - усміхаючись, вимовив він.

- Чого так? - трохи здивувавшись, спитала Мотря.

- Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата,- собакою зробишся...

- Хм... А ти женись, то раз у раз хороші будуть,- тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на його.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

- А справді, слухай, одружився б ти зо мною? - якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала: - Тільки не думай, що я справді хочу,- я тільки питаю.

- Про всякий, значиться, случай? - усміхнувся Ілько.

- Та то... вже...

- Чи оженився б я з тобою? - протягнув він і, пильно удумавшись, подивився на неї. І за сим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними, як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними, як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга,- Хто його зна...- ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: - А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?

- Так не оженився б?

- Та навіщо тобі знать?

- Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

- Комедія! Ну... не оженився б... Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

- Я так, хотіла тільки довідатись,- сухо кинула Мотря і задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.- Тільки ти не думай, що я набиваюсь, абощо! - стрепенувшись, засміялась Мотря.- Може, не вийшла б за тебе, якби ти й хотів. Я так тільки... Стій, стій,- перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.- їй-богу, Андрій! - зблідла Мотря і нервово усміхнулась.- О! хитрий, чорт! наче він так собі... Ну, і я заспіваю... Нехай' Пхи!..

Ой не ходи, козаче, до мене, Буде слава на тебе й на мене...- взяла вона м'яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.

- Я ж казала, що Андрій! - прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело й швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхавсь до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий, високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями лице з червоними плямами там, де у інших буває смага; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса,- і роблячи се все повагом, не поспішаючи, й собі весело, привітно посміхався й наближавсь до них.

- А! І Андрій сюди! - наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його: - А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди...

- Драстуй, Ільку,- перебив її Андрій,- грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері...

І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком,- і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

- А-а-а-е-е-е!.. Смієшся! А! Смієшся ще! Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

- Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! - схаменувся сторопілий Ілько.- Уб'єш же! Годі! - і потягнув за руку.

- Ільку! Не в своє діло не мішайсь! - прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька.- Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

- Та уб'єш!.. Хіба ж можна так? - одступив трохи Ілько.

- Не твоє діло!

- Та про мене! - здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб'єш, сам одвічать будеш.

- Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! - зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!

- Ну, ти...- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько.- Бо як дам...

- Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! - і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

- Скажена баба, їй-богу! - ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

- Підеш завтра на ярмарок? - помовчавши трохи, спитав Ілько.

- Небезпремінно. А ти? - підвів голову Андрій.

- Та хто його зна...

- Гайда вдвох!

- Чого?

- Поможеш мені.

- Та у тебе ж Остап є.

- Та ну його к бісу - самого Остапа: він або спить, або п'є... Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти... Га?

- Та хто його зна... їй-богу...- зам'явся Ілько.
- «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка:

підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну... Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка... Га? А ще розумний хлопець!
- Та я розумію, чого ж,- образившись трохи, промовив Ілько,- що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але... не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв - та й герехт!.. Або як що - в морду, в ухо...

- А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?

- Ну!..

- От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем - і йди в пивну, і не одвічаєш!

- Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж... Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

- Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне, зрадіє...

- Ну, да, зрадіє... А як його з їм балакать?

- Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що... Приплети сюди свого діда, бабу...

- Та хто його зна... Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу... Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида - палив; чи розбить кого - бив. А се, приставляться... Не можу!

- Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.

- Ну, от ще! Змовкли.

- Чого то вчора до тебе батько твій приходив? - трохи згодом промовив Андрій.

- Та звісно, чого! - засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

- Ну?

- Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.

- А він?

- «Так вони,- каже,- не грабують».-«І я,- кажу,- не грабую».-«Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим і живеш!»-« Ба ні,-кажу,- як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру...»

- Бо чортма того драть! - хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.

- Ну, да! - зареготався Ілько.- На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

- Хоча бідного все-таки жаль...

- Та ну да, жаль! - підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія.- Звісно, бідний - що? Зараз заплаче...

- Ну, а батько ж що?

- Та що? «За се,- каже,- на тім світі з тебе будуть шкуру драть».-«Еге! - кажу.- До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»

- А він що?

- Плюнув та й пішов додому.

- Ну, да,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне... Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.

- Ну, що там! Ударю раз, два...

- Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?

- А чого ліз? - зареготався Ілько.- Я йому...

- Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш...

- Ну да,- муркнув Ілько.

- А то ти і змалечку усе б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.

- То коло Хаїмовського?

- Еге ж.

- Ну, так їх же було з трийцятеро, а я сам.

- Та то все одно, а вбили б.

- А вбили б, гаспиди! - зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти, убили б!

- А як хлопцями ще були,- підхопив Андрій,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся... Та і в школі...

- А як на ставу? Жиденята? Та і в школі... А як зі школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! - оживився Ілько.- Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці... товариші...

- Хм!..- гірко усміхнувся Андрій.- То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда... А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема... Ех!..
- Та чудний ти, їй-богу, Андрію! - винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?

- Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

- То тільки, говориш, підговорювати у пивну?

- Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.

- Та я піду... А десятка ж буде?

- Як удачна робота буде, то й дві дам!

- Ну?!

- їй-богу! Так обіцяєш?

- Обіцяю.

- їй-богу?

- їй-богу.

- Ну, гляди ж! - встав Андрій.

- О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось...- Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

- Ні, ніколи... Треба ще... Так не обманеш?

- Та вже сказав... Та посидь, поговорили б...

- Ну, гляди! Прощай!

«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

- болить і досі? - тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.- Дуже болить? - ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі - тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ,- се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:

- От!.. Хм! Ти диви... От нещастя... Ну, буде, ну, годі... От то! Та бог з тобою... От то! Ну, годі ж... От то... Ти диви...
І тільки як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки... не кидай... мене...» - заговорив розумно і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов'ю дивилась на його. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

- Андрію! - тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

- Засилай старостів,- іще тихіше додала Мотря і ще нижче нахилила голову.

- Як! Що? - не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій.- Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж... Та брешеш?

- їй-богу. Годі вже... не можу... Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй в очі.

- Ні, здається, не бреше... Правда?

- Правда, Андрію! - усміхнулась Мотря.- їй-богу, правда. Ося бійка, сварка... дитина... Годі вже... засилай старостів...

- Й Ілька кинеш? - здержуючись і трохи тихіше запитав він.

Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

- Зовсім? Не підеш ніколи? Мотря легше хитнула.

- Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Ніколи? Мотря тільки мовчала.

- Ілька?.. Подумай: ти і торік се ж саме говорила і на другий же день побігла... Подумай, одумайся... Я ж і тепер скажу: не бить буду, а уб'ю, як побіжиш жінкою!

- Знаєш що, Андрію,- ніяково всміхаючись, не дивлячись на його, підняла голову Мотря,- я... ще... подумаю... Я скажу вже потім... Ну, в четвер скажу...

- Ага! - зі злістю муркнув Андрій.- Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! - зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одпихнувши її руку, що лежала на коліні у його, насунув картуза і встав.

- Підожди! - зблідла Мотря.- Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе...

- Так скажеш все одно. Прощай!..

- Ну, ні, підожди... Я ж... ти ж... Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж... я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла; я ж мовчала.

- Бо не любила!

- Як не любила? А як же? - здивувалась Мотря.

- Так прямо...

- І дитина тільки так? - глухо, нахмурившись, запитала вона.

- І дитина...

- І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так? Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.

- І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені рудий здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!!

- А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задається... Прощай! - ненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов по вулиці.

- А в четвер прибіжиш! - навздогінці кинула, сміючись, Мотря.

- Не діждеш, гадино!

- Ой прибіжиш!

Андрій гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.

- Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! - почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий голосний її сміх.

Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось:

А я слави тої не боюся, З ким люблюся,- не наговорюся.

II

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу: торохкотять вози з прив'язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; дядьки, поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів із хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в йому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно,- і легкий колір флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.

- Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П'ять копійок за три пари, сім - десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

- Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев'ять оддам!

- Знаєм ваш сахар! - бовкне собі під ніс дядько ітак само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи...

- Ах, какиї ви стали скупиї! - докірливо хитає головою молодий жидок засмаленій, товстолицій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку.- Самая петербургская материя!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня... ето не хорошо!

- Дам тридцять п'ять! - підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

- Меньше, как шезьдесять, накажі міне господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красівая баришня - і тілько трицять п'ять... Здачі? Суре, гіб їм здачі... Нєту?.. Вот я січас дам здачі, одну минуточку... Єслі ви хотітє купіть етот платок, я вам для вас можу отдать за 50 копейок... По знакомству...

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки і, нарешті, розв'язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає жидкові, пильно-обережно склада хустку і одходить тихо, спокійно, задоволене.

А ще тихіше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінній.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький дядечко з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

- Що за бички, «синій ніс»? Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!».

- Дядьку! Земляк із буряковим дюхачем! Що за бички дам?

- Зашмаруй наперед ряботиння,- одмовляв «синій ніс»,- а тоді й питайсь про бичків - полякаються! - І задоволене всміхаючись, прямує собі далі і так само скрізь розмовляє, задоволене посміхається і ходить доти, поки жінка не одніме волів, не продасть їх кумові, і тим самим не одбере у його спроможності ходить, перекидаться гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. В довгій вузькій вуличці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні площі, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються удать із себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокійно, поважно, де-не-де із смішком, із тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:

- Драстуйте! Боже поможи!

- Спасибі! - одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

- А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

- Три красні.

- ...Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові,- чується з купки.-«Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи... як заверещить: «На неделю у тюрму!..»

- А дві? - знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу;

хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:

- Двадцять сім дають.
- Та, мабуть, мевеличких?

- Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.

- Та вже ж! І голова, і вуха є... Дві берете?

- Та що ви, земляк! - всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька.- Хіба вже я як? У бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

- Та й беріть!

- Та й візьму!

- Та й держіть!

- Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

- А що, держите? - ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

- Держу.

- А поснідали добре?

- До обіду недалеко.

- Ну, то... зверху додам два.

- Ні, буде холодно. Коняка добра... молода. Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

- Та що там? - всміхається хазяїн.- Хоч дивіться, хоч ні, а більш п'яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б'є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

- Ну, то от так... Держіть руку... Двадцять п'ять - і...- б'є з повагом,- кришка!

- Ні,- хова руку хазяїн,- як не три, то й не тратьте, куме, сили.

- То так-таки й три?

- Та так.

- Ну, а так, щоб продать?

- Щоб продать? - замислюється хазяїн.- Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім - і беріть. Хай вже...

- А як по-божому?

- Та що ви, дядьку, торгуєтесь? - вміщується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом,- Криця - не лошиця: біжить - дрожить, упаде - лежить. Сестра її в Києві з гори бігає,

В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

- Ну, двадцять шість... Держіть руку!

- Двадцять вісім!

- Двадцять шість!

- Двадцять вісім!

- Ще й цибулю на хвіст,- додає «бриль».

- Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму.

- Держіть руку... Держіть. Двадцять сім!

- Та давай, Данило,- радить «бриль»,- бо вороненька вже стелеться.

- Ще б полтиника...- чухається Данило.

- Е-е...- докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців,- ще мало вам... Беріть!

- Ну, хай іде... Давайте... Хай вам бог помагає, а конячинка, їй-богу, добра! - перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило.- Якби не така скрута... Ех!..

- Прощавайте!

- Щасливо.

- Но!

І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись із земляками, спиниться, розбалакається, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити покупців одповідає:

. - Не продажня.

Тільки ж вмішається де жид або циган, там спокій сей зміняється на крик, на ґвалт, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається галас, і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й жида.

На воловій, біля купки людей, в темному піджаку, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля його, переминаючись із ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок із прищуватими щоками і синенькими, полинялими оченятками.

- Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде,- заглядаючи в очі, вимовив, нарешті, він.- Він, мабуть, десь уже запив... Хе-хе-хе!

Андрій погано вилаявся.

- Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» -«Буду», каже.

- Ти ось що,- почав Андрій,- біжи... того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа,- він там повинен бути. Скажи, що я його кличу.

- Робота буде, хе-хе-хе!

- А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

- Ну, от! Скажу, що є хороша робота...

- Сього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе... Підожди... А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

- Ну, да, бо звісно...

- Та не перебивай! Не тямиш - і мовчи! - Прищуватий ніяково всміхнувся і винувато глянув Андрієві в очі.- До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної... Бачиш яких?

- Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло їх.

- Ет! Дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!

- Ага, бачу!

- Бачиш же?

- їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї... Парубки сидять біля вія... їдять щось. О! Один устав.

- Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї і... сиди. Сиди, та й годі.
- Ну, да, розуміється...

- А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном...

- Хе-хе-хе! Ну, да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

- Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, господь з тобою! - усміхнувся Андрій.- Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

- Ага.

- І ти не чужий мені, а мій наймит, з села Лементарівки...

- Ну, да, так... Ми з економії... Ara-a-a! - прояснів вмить Гришка й зареготався.

- Розібрав? Ну, так біжи... Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців... Той уже знає, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув:

- Ану, мурло, з дороги! - і пропав серед натовпу. «Нема Ілька, обманув,- майнула в Андрія думка.- Дурень... А!! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю... О, хвойда проклята! Тож-то вона ще хотіла подумать... Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Се батька нема, так вона прямо в хаті обнімає... Якби знав, якби я догадався раніше, я б... Упустю ж таку рибку... Чи, може, плюнуть? Ні, нехай... не треба думать... От якби застать, тихенько підійти й накрить... Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть, у кухні, обідать варить!.. Ні, сьогодня неділя... А може, вона пішла до церкви?.. Ну, да... гм... Я думаю, що пішла до церкви... Гм... от не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь... Ще проґавлю сього діда. Чи не проґавив?.. Ні ще, стоять; давав дев'яносто один... карбованців з сотню має... Ще, чого доброго, купить воли... А тут ще, чи найде того Остапа... Ну, да, мабуть, до церкви, хм... так я й знав... Ну, да. Неділя... хм...»

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п'яний земляк.

- Бий! бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш! Парубок всміхнувся і, подивившись на конячину, іронічно спитав:

- Вона ж хоч вітер повезе?

- Ха! - стрибнув циган.- Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! - і, стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.

- Ну й лошадь!

- Вогонь!

- Ти нею ладан вози!

- Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

- Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! - не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки,- А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно... Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була яа киргизка, якби вона не мала була... Ну, береш п'ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..- Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п'ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув: - Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бий!

- Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

- І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

- Ні.

- Ех! Пропадать - так пропадать! Держи руку, держи руку.

- Та не хочу!

- Держи! Даю дев'ять! Бий!

- Бий, Данило, б-б-бий,- заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

- Та то, дядьку, не Данило.

- Ну, то... Іван...

- І не Іван.

- Ну, то... йди під три чорти! Не з тобою говорю! Сви-ня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий... Або знаєш що? Не б-б-бий...

- Не мішайте, дядьку! - одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусате і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

- Держи руку! Держи! Дев'ять!

- Ні.

- Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!.. Но!.. Береш дев'ять?

- Ні.

- Но!

Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

- Прийдеться дать, нічого не вдієш... Бачу, десятку хоче...

- Та не виймайте,- сказав парубок,- я не поміняюсь... Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця 'й почав лічить.

- Та не давайте, не візьму!

- Сорок п'ять... До пари мені буланий... шістдесят...

- Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й...

- Дев'яносто п'ять... Осе вісім... Вісімдесят... десять! На, бери! - махнувши рукою, скінчив циган.

- Та я ж вам говорю, що не міняюсь... Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

- Тьху, чорт! - схаменувся Андрій.- Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла... Ну, да... Ні, слава богу, стоїть... Що ж Гришка?.. Ні, й той уже лежить.

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

«Ну, пора!» - рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

- їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять. Воли, говорю вам, такі, що... а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що... Роги, гляньте, які... Христом-богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.

- Та воно та-а-ак,- схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою,- коли ж... дорого.

- Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!

- Драстуйте, мужички,- привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

- Доброго здоровля.

- Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь... Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї... Да, да... Скільки просять?

- Не дорого, господін... дев'яносто п'ять!

- Ну да, оно... собственно... А дають?

- А даю дев'яносто два,- промовив чоловічок.

- Гм... Волики нічево сибі... Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє... От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, імєю землю... Да... А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота... Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото... І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев'яносто рублєй... Тольки ж і волики... І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше... Тольки ж опять скажу, хто што любить... От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить... не такиї, как ето воли. Так, мужичок?
- Та, знаєте,- усміхнувся мужичок,- не так любиш, як треба.

- Е, ні! - добродушно підхопив Андрій.- Не скажіть, не скажіть... То таки, значить, нада - што нада, то нада! А то таки і... Как би вам по-простому із'яснить?.. І охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

- Ну да, звісно, що охота...

- О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

- Авжеж, без охоти за роботу не берись,- згодився один з купи, зітхнувши.

- Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать,- наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти.- Волики хорошиї, купуйте, дядьку... А я пойду посмотрю на тії волики... Люблю, хе-хе-хе... Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну - і... хе-хе-хе... дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!

Читати далі