Краса і сила (2-га частина)

 

- Щасливо... прощавайте...- потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:

- Так берете дев'яносто два?

- Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

- Ну, то як хочете... Піду. Прощавайте.

- Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

- О! І ви! - наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій.- Не сторгувались?

- Дорого! Волики б і нічого, та...

- Волики... да... Тольки знаєте, я вам так скажу:

лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но... не нравляться... прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой,- мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і... словом, хароший... Мені все одно, чи ти мужик, чи пан... аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «Люби ближнього, как самого себе».

- По Євангелю, значить, живи... А далеко ті волики, що ви говорили?

- Да, да! Не обмани і не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче... А от ето і мої воли... Що, Гришка, напував воли?

- Напував, пане! - схопився Гришка і зняв картуза.

- Пили добре?

- Добре, пане.

- Підкинь же сінця... Ну, що,- повернувся Андрій до Тараса,- нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих... Ви посмотріть... От отседа лучче видно... Мордочки какії... Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі 6 хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би... Накажи мене бог, купил би... Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять... А тут з дому не взял... Узял на всякиї покупки, та што ж? За п'ятнадцять рублєй не купиш їх! Пойдьом, посмотрите...

- Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? - розглядаючи воли, промовив Тарас.

- Ха-ха-ха! А бодай вас! - наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: - Хоча, положить, волики нічево сибі... Тольки ж посмотріть на ті, куди ж етим!

А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

- А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят... Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих,- що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики... Вам ті при-йшлись до душі, а мені сі... Га?

- Та що ви?!

- А от же їй-богу!

- За мої даєте вісімдесять?

- Даю.

- І зараз гроші?!

- І зараз гроші!..-«Та й дурні ж сі панки, прости господи!» - мовив собі в думці Тарас.

- Значить, я можу зараз і ті волики купить? - радісно скрикнув Андрій.- Господи! Та ні, ви... шуткуєте.

- Ну, от!..

- Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас... Тарас... звиніть, не знаю, как по батюшке...

- Семенович.

- Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив... Зараз же могорича вам, Тарас Семенович... Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти... Підожди... гроші ж на... Купиш дві чвертки,- вже пошепки і з виду грізно додав Андрій,- і в одну виллєш з сього слоїка... Чуєш? Не бійсь, се - сонні каплі... На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки... Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що... Іди!.. Та не барись, Гришко! - се вже вголос говорив Андрій.- Купиш там і ковбаски, й палянички... Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою... Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє... А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно - травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

- Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше. А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і... ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій...

- Ви вже той... звиніть, я трошки ляжу... Натомився, юдячи, та щось до сну клонить,- примощуючись, проювив після шостої Тарас і вже п'яненько усміхнувся.

- Нічого, нічого-. Звісно, наморишся... От хоч би, іприміром... От сюди лягайте головою, тут наче горбик... А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька... От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить...

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.

- Спить уже,- прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.

- Ну, йди стань там і дивись,- повернувся Андрій до Гришки,- як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

- Що за чорт! Нема! - хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій.- І за пазухою нема... Невже брехав?.. Уб'ю гада! Ну, повертайсь... Щось у сій кишені... зав'язано...

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.

- А що, багато? - підбіг Гришка.

- Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю... Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять... Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки - там п'ятьорку получиш... А тепер підожди трохи, не йди за мною.

- Андрій Панасович!..- несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм.- Якби зараз... Сьогодня ж неділя...

- Н-ну! - грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці.- Сказав - увечері... Чого ж ще?

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм...

А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

- Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! - заревли декотрі з купи.- Ходім до його, однімем! Се ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.

III

- Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже...

Ілько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.

- Не бачив,- підходячи до неї, усміхнувся й Ілько.- Драстуй.

- А може, ще й досі сердишся?

- За що?
- А за те, що... тоді...

- Ну, от! - знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт.- Хіба ж се первина?

- Ну, а справді не сердишся? Га? - заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

- Та й чудна! - підняв голову Ілько.- Говорю, ні, то й ні... Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця... Ху, ти!

- А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить... Та чого стоїш там, перелазь - та гайда в садок.

- Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

- Хіба й ти з ним на «роботу»?

- Атож!

- І підеш-таки?

- Та піду ж.

- А може, не підеш... Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?

- Ні, ні... Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але... обіцяв. Прощай!

- Та підожди! - схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душі, і йде... Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде...

- Та хто його зна...- почухався Ілько.

- Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій - то чорт! А я б щось розказала... Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою... А цікаве б розказала... От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і... поставив ногу на тин.

- А справді ж щось скажеш цікаве? - спиняючись, спитав він.

- їй-богу, їй-богу, розкажу!..-«От таки ж піде за мною!» - додала вона в думці.

- Ну, як так...- недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати:

«Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

- Гайда на призьбу! - притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

- Ну, що ж там цікаве?

- А тобі дуже хочеться знать?

- Як... як от се зараз поцілувать тебе!

- Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!

- Та говори!

- Ну, слухай, - не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона,- виходю заміж за... Андрія.

- Та ну?! - спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!

- їй-богу, правда! - повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

- І таки не брешеш? - криво всміхнувся він.

- В четвер і рушники подам.

- Он як...- тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

- Правда, цікаве? - сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.

- Так он як! - дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

- А так...- теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.

«Так он що, заміж за Андрія! - крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима...» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,-метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її...

- А ти не виходь заміж,- тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

- Що ти сказав?

- Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

- Не виходить зовсім? - сумно усміхнулась вона.- Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька... Та й самій... Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б'є раз у раз... Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

- Та так...- нахилився знов Ілько,- якось... Чорт його зна... думаю про се... і якось, знаєш, скучно... Буде скучно без тебе. - Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

- А за мене пішла б? - ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

- За тебе? - наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрій же як?

- А Андрієві можна дать одкоша.

- Та буде так, як учора?

- Ну! - підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла і сховалася в траві.

- Ну, що ж «ну»! - усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

- А то «ну», що тепер не дам бить тебе... Вчора то він мав право, а тепер би... вже... Та побачила б!

- Ех, Ільку, Ільку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора... Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе - і що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

- Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

- Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про се й рішила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побігла б до тебе... Ти, бач, такий:

як зо мною говориш,- ти мене слухаєш; з ким другим - того слухаєш. Як то кажуть: «Куди вітер віє, туди я хилюся...» Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов із дому - вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій - той ще сам, кого хочеш, подужає... Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає,- сьогодня він такий, завтра такий, тоді он який... Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій - то і розкаже, і поб'є, і насмішить, і налякає, і розсердить. Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

- Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш... Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

- От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько... Хіба ти його любитимеш так, як Андрій,- не твій син...

Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.
- Коли ж я подумаю,- тихо знов почала Мотря,- що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки... Та й до Андрія привикла... Се вже, значить, годі,- не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе...

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і... знов похиливсь.

- Страшно жалко...- наче думала «голос Мотря.- Подумаю кинуть Андрія - я вже думала багато вчора,- так якось зовсім і жить не хочеться... І тебе жалко... Якби можна за двох вийти! - засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

- А ти ще подумай,- проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.

- Я сама так думаю.

- А коли скажеш?

- Коли?.. Коли?.. їй-богу, не знаю. Андрісві обіцялась у четвер... скажу тобі в середу... Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? - ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до його.

- Чого ж сердиться? - усміхнувся Ілько і тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, до себе.

- Не тули так...- прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

- Чого? - нахилився він до неї.- Може ж, більше не прийдеться... Здається, задавив би тебе!..

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать у губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м'яким вусом.

- Не підеш за Андрія? Не підеш? - шепотів Ілько.

- Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний... Обніми...

IV

Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п'яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

- А! Ілько! - почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках.- Іди до нас!

Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п'яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти його і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

- Мошку! - гукнув Ілько.

Від стойки одскочив жвавий, маленький жидок і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.

- Пару пива!

- І больше нічево?

- Нічого.

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько утерся, сумно схилив голову на руку і задумався.

- «За-а-аблістє-є-е-ела зорька-а-а-а...» - почув він коло себе і повернув голову до дядька.

- Семене! Та побійся ж бога! - благаючи, заговорила жінка.- Підем додому... Коні ж морені стоять... Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

- Жінко! - миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку.- І ти... і... я... свині... Випий!..

- Та бог з тобою! Не хочу... Підем... Коні ж морені.

- Коні? І ко-о-ні постоять. «За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рька-а-а».

- За-а...- гикнув кум і підняв голову.

- Ну, що ти в світі божому будеш робити? - трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.

- Господін! - торкнув його Семен.- Как... З недєльою вас!

- І вас,- знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

- Спасибі, спасибі... От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип'ю... от з господіном.

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.

- Семене! - благала жінка, підхоплюючи пляшку.

- Дай сюди пиво! - безсило простягнув руку Семен.

- Підем додому.

- Дай сюди пиво...

- От наказаніє господнє! - зітхнула жінка і подала пиво.

Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

- Доброго здоровля...

Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.

- Бо... люблю! - повернувся він до жінки.- І не мішайсь... Уторгував, продав воли і буду гулять... Так, рсоподін?

- Так, так! - усміхнувся Ілько.- А за багато продали?

- За сто та ще й двадцять!.. О!..- вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

- Мошку, пива! - гукнув Ілько.

- Мошку!.. Жиде!.. Пива! - стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

- Та не треба, не треба! - затурбувався Ілько.- Я сам заплатю, я сам... Нехай... нехай...

- Ні!.. Ого! Семен Торба не може пива купить... Фю-фю! Ого!.. Де ж се гроші?.. Ого! Я не можу... Де ж се?..

- Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

- Чи не випали? - поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

- Нема! Ой господи! - скрикнула жінка. Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

- Та я ж у сю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.

- Се ж от сей витягнув у його! - обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.

- Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той...

- Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей. В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.

- Люди добрі! - скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші... Тепер і за пиво нема чим заплатити.

- Ви, Ілько, послушайте, - затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі... Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво... Я в паліция...
- Та якого вам чорта! - повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.

- Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! - закричала жінка.

- Оддай гроші! - тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.

- Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя... Дай мінє за пиво... Хає, бігай за паліцейським!

- Оддай гроші! - зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

- Авжеж, оддай... Що ж се! - почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.

- Оддай гроші!! - заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.

- Повбиваю!! - хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

- Тепер бийте його!! - крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і... піднялись разом з ним.

- Держіте, держіте! Я одберу у його дєньгі!.. Вот, вот оні! - вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров'ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо;

не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться - то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино - козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

- Я. На...

Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.

- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

- Добре... Чого вчора не прийшла?

- Ти сердишся?

- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

- Не можна було.

- Не бреши!

- Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.

- Де ж батько був?

- На «роботі».

- Де?

- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

- Знаю. Багато?

- Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

- А! Он що!.. Хм...- злісно всміхнувся Андрій,- Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю... Мотря мовчки нахилила голову.

- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

- Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?

- Ну, от ще! - підняла голову Мотря і знов нахилилась.

- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі... гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.

- Ні.

- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

- Не змерзла, - промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

- Не бачила Никодима?

- Бачила.

- Що, не говорив нічого?

- Про тебе?

- Ну, да.

- Лається... Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

- А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - зі злістю прошепотів Андрій.

- Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

- Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?

- Та говорив він щось... Розкажи ти... Знаю, що через тебе...

- От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!

- Як же се вийшло?

- Так він каже, що й не лаяв?

- І не думав, каже.

- Гм... Іш, мурло прокляте!
- А лаяв?

- Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились... І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» -«Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його... Він зо всеї сили - трах! - у груди мене... Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать,- каже,- я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом... ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він,- пішли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня... Тільки й розуму, що дивиться... Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти...» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав... Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

- І ти не втік? - похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?

- Тікать не треба.

- Як?

- А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь... А так - я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема... Нехай тепер без заробітку поскаче...

- Діти ж маленькі у його... жінка.

- А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

- Ну да, але ж...

- «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.

- А як засудять?

- Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.

- А як Ілько покаже, що тебе не було... Він тепер ненавидить тебе, то, може...

- Хм... як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.

- Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе... А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихіше додала Мотря.

- Хм... милувались... І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п'яний спав цілий день у повітці. От і все... Та його й питать не будуть, а сам не напроситься - побоїться мене... Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його... буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав...

- Через тиждень? - перепитала Мотря.

- А що, тобі жаль? Так чого ж - просю ж тебе - украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся - і посадять... І не будеш розлучаться з ним... А то ж жаль!..

Мотря промовчала.

- ...Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

- Скучила! - піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.

- І за Ільком скучиш? Мотря почала кутаться:

- А ще довго до суда тобі?

- Та ти зуби не заговорюй,- мимоволі всміхнувся Андрій,- а говори те, що питають.

- Та я не чула зовсім, що ти говорив.

- Ех! Не чула...

- Холодно, Андрію, уся змокла... Я вже піду...

- Убирайсь к чорту,- чого ж стоїш?

- Ну, то я зостанусь,- ти сердишся...

- Йди, йди...

- Ні, ти сердишся... Скажи, що не сердишся...

- Та йди, простудишся. Прощай.

- Прощай. А завтра прийти?

- Як хочеш,- зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

- Я прийду.

- Приходь,- байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і буянами. Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою монопольки, яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:

- У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла-таки за Ільком!

- Ба за тобою! - радісно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину,- до Мотрі не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався - і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з нмм було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій,- і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів,- без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його,- при Мотрі махав кулаками і... щиро задавався.

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Соице гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки дерева оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старий дозорець,-«соцаяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з Біблії і не любив багато балакать,- навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем'ян, ватажок штундарів, із симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти їх, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» - високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею і житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки, сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

- Ха-ха-ха! - зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето - факт!.. Ха-ха-ха!.. Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи... ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!

- Будлі-де,- усміхнувся Дем'ян,- можна і в скриню покласти.

- Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи...

- Воші теж од бога.

- Ну!

- Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

- Хто ж то миє? Піп ваш?

- У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

- Ну, так! Підождіть,- ухопився Гаврило,- ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

- Має.

- Хто ж йому його дав?

- Ми.

- Ето факт! А ви ж маєте право давать право?

- Таке ж саме, як ваш архирей або синод.

- Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис - синод! Ха-ха-ха! Славная пропорція!..

- От, Гаврило Петрович,- перебив чоловічок, протягуючи листа,- чи так? Бо той... Гаврило поважно взяв і став читать:

- «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав... «що Марко будь тоби Масло»... ето вже... Ага, отседа: «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»...

- А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.
- А в писанії що сказано? - поважно і навіть строго перебив Гаврило: -«Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите,- се ж по Євангеллю...

- Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:

- Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

- Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! - крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

- Дурний піп, дурна його й молитва! Помовчали.

- Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем'ян,- чиї ворота минеш, а попових не минеш... Деруть вони з вас, як самі хотять.

- Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі,- протягну» знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем'янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

- ...І... то побачите...- промимрив він, шукаючи нового.- Ага!.. «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору... Как господь дасть міні благодать то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде. А я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй просьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров'я у мене плохо потому што досадую. Ну все байдуже хкось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте»...

- Вони усе, значить, мені маслом дорікають,- пояснив чоловік,- а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид...

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись,- жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.

- Підожди ж! - злісно просичав Андрій, підкрадаю-чись до льоху, де сів жовто-рябий.- Політаєш у мене!

- Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла...

- От ви говорите,- перебив чоловіка Дем'ян,- гріх окони палить... А я на се можу сказать...

Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось... піймав!

- Та не бий!! - крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.

- Та пусти, не муч! - крикнув Ілько. Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався,- Андрій зламав йому ніжку. Сей хруск, розкритий вмить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання -'все се наче морозом пройняло Ількові тіло.

- Пусти!! - рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи, в чому річ, стали дивитись в їх бік.

- Пусти, не муч!..- глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

- А тобі яке діло?! - блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

- Та чого ти присікався до його? - сухо промовила Мотря.- Випустить!.. Який сердобольний!..

- А! Так ти за Андрія!! - блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: - Пусти, говорю!

Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

- Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!! Андрій важко дихав, з презирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

- Так от же!! - розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

- Ах, ти ж! - тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в'їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся,- в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.

- Стережись, Ільку!!! - вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов із буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір'ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хати й грунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали на поселення, куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».