Між двох сил (3-тя частина)

 

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Невелика кімната, службовий кабінет Софії. Праворуч, ближче до рампи, стіл до исання; круг його фотелі й стільці. На столі телефон, шафа з книжками. Канапа для Публіки. В задній стіні двері в коридор. Ліворуч другі двері в сусідню кімнату. Годин 6 вечора.
На столі горить лямпа.
В хаті Софія, одягнена в усе темне. Тихон біля неї й делегація робітників.

СОФІЯ. (Встає, за нею робітники. Весело, бадьоро.) Отже, товариші, вся справа в ваших власних руках. Хочете, щоб не було експлуатації, буржуазії, то треба самим енергічно братись до організації промисловости. Заводи, фабрики, майстерні, все тепер ваше. Але треба, щоб самі робітники дбали про те, щоб заводи не ставали. Треба думать не про те, щоб кожному поменьче робить і побільше вироблять, а про те, щоб побільше наших заводів працювало, щоб більше товарів давали, щоб меньче безробітних було.
РОБІТНИК. Да это само собой. Конечно, это уж чего... Да только... (Мнеться.) Непонятно нам одно... (Мнеться, криво, понуро посміхається.)
СОФІЯ. А що саме непонятно вам?
РОБІТНИК. Да то, что украинцев мы выгнали. Ну-с, стало быть, с этим делом кончено. А выходит, они промежду нас остались. Нам это без внимания.
СОФІЯ. Це ви про мене?
РОБІТНИК. Нас эта самая самостийная Украина и так зарезала. Довольно уж.
СОФІЯ. Так вам що ж хочеться? Чим я вам зашкодила?
РОБІТНИК. (До робітників.) Да ничего. Идемте, товарищи. Поищем настоящих товарищей, а тут... (Маха рукою, повертається й демонстративно виходить, за ним решта.)
СОФІЯ. (Посміхається.) Це вже, здається, третій такий випадок.
ТИХОН. (Понуро.) Буде й двадцять третій, коли ти зо всіма будеш говорить тілько по-українськи. Для чого цей націоналізм?
СОФІЯ. Вони в Українській Республіці, а не в Росії, повинні знать нашу мову.
ТИХОН. Е, повинні... Мало чого хто не повинен. А нам через це не довіряють, стороняться...
СОФІЯ. Ну, добре. Хто там ще єсть? Багато ще?
ТИХОН. Може, кінчить на сьогодня прийом? З десятої години без перерви сидимо.
СОФІЯ. Нічого. Хто там ще?
ТИХОН. Селяне. Білянкевич з сахарозаводчиками. Залізничники. Вчорашній панок. І ще душ десять якихсь.
СОФІЯ. Чия черга тепер?
ТИХОН. Білянкевича.
СОФІЯ. Клич.
ТИХОН. (Виходить.)
СОФІЯ. (Знаходить на столі серед паперів довгий лист паперу й читає.)

Входять Білянкевич і ще двоє добродіїв, одягнених дуже просто, під робітників.

БІЛЯНКЕВИЧ. (Уклоняючись, ввічливо, угодливо посміхається.)
СОФІЯ. Доброго здоров'я. Прошу сідати.
БІЛЯНКЕВИЧ. Дозвольте вам представить: сахарозаводчик Штаубе, Карповський. Ми до вас, шановна Софія Микитовна...
СОФІЯ. (Тримаючи листа в руці.) Я прочитала вашу заяву. Вона до мене не стосується. З цим вам треба звернутись до...
БІЛЯНКЕВИЧ. Я знаю, я знаю... Но, зная вас як українку, щиро люблячу самостійну Україну... ми хотіли, щоб ви за нас походатайствовали.
СОФІЯ. (З посмішкою.) Вибачайте, я читала заяву. Але мушу вам одразу сказати, що ви зовсім даремно гадаєте, що я можу вам помогти. Іменно з любови до України я цього не зроблю. Всі заводи, фабрики і взагалі промислові підприємства переходять до рук народу. Ви, панове, ніяк не хочете з цим рахуватись. Забудьте про старе, раджу вам серйозно.
БІЛЯНКЕВИЧ. Но вы хотите нас разорить?
СОФІЯ. Господи Боже, панове. Цілі віки один кляс розоряв мільйони людей, і вам то не здавалось таким страшним. Працюйте, ми вам дамо роботу. Будь ласка. (Посміхається.)
БІЛЯНКЕВИЧ. Ми нічого протів тогр.не маємо, но ведь разоряется. край, гибнет промышленность. Вот о чем, собственно...
СОФІЯ. Повірте, панове, що нам не меньче вас потрібно, щоб не загинула промисловість, ї ми вживемо всіх сил, щоб того не сталось. І це, панове, буде. Але, вибачайте, хазяїном і власником будете вже не ви, а самі трудящі.
БІЛЯНКЕВИЧ. Конечно, ви можете робить все, що хочете. Наш долг сказать вам... І я думав, що для вас інтереси України дорогі. Знаючи, як руські, ваші товариші, вивозять усе з України, як розоряють край, ми думали, що ви, як щира українка...
СОФІЯ. Кожний по-своєму, добродію, любить свій край. Той бажає йому одного, а другий другого. Наша любов, видно, ріжна.
БІЛЯНКЕВИЧ. (Встаючи.) Да, видно, мы ошиблись. Недаром ваш
папенька в таком горе... Честь имеем кланяться. (Уклоняється й іде з кімнати. За ним панки.)
СОФІЯ. Бувайте здорові. (До Тихона, весело сміючись.) Але ти помітив, як ці панки пролетаріями одяглися? Це ж відомий мільйонер Штаубе. Ах, як їм, бідним, не хочеться...
ТИХОН. (Хмуро.) Але вони звернулись до тебе як до українки. Це характерно.
СОФІЯ. (Різко.) Ну, то що з того?
ТИХОН. Та нічого.
СОФІЯ. Ну, клич слідуючих. Я втомилась. Треба швидче. Та чи скоро там перепишуть того папера? Ах, Господи, як не вміють нічого робить. (Нетерпляче, швидко виходить направо.)
ТИХОН. (Помалу виходить в коридор.)

Назустріч Тихонові швидко входять Подкопаєв і Желтухін. Вони хмурі, схвильовані. Щось говорять, але, побачивши Тихона, замовкають.

ТИХОН. (Озирається на тих і виходить.)
ПОДКОПАЄВ. (Озирнувшись.) Отсюда также все ценное немедленно евакуировать. Все. А главное деньги. Да где этот болван, Гринберг?
ЖЕЛТУХІН. Да в чем дело, товарищ? Почему такая спешка?
ПОДКОПАЄВ. (Тихо, злісно.) Гайдамаки уже захватили почту и телеграф. Понимаете? Есть сведения, что они окружают этот район. Каждую минуту могут ворваться сюда. Достаточная причина для спешки?
ЖЕЛТУХІН. Позвольте, товарищ. А красная гвардия?
ПОДКОПАЄВ. (Люто.) Надо было делать, товарищ, так, как я говорил, всех буржуев и хохлов перестрелять. А тепер поздно... (Замовкає, бачачи Софію, що входить, тихо.) Этой ничего не говорить. Идите и все из этого дома уберите немедленно. Идемте, я вам там скажу. (Іде направо, за ним Желтухін.)
СОФІЯ. (Мовчки, пильно слідкує за ними.)

Входить делегація з селян. Деякі одягнені в свитки, деякі в кожухи, в шинелі, між ними одна жінка.

СОФІЯ. (Іде їм назустріч, привітно, весело, вільно.) Доброго здоров'я, товариші. (Здоровкається з усіма за руку, посміхаючись до кожного. Потім сідає в свій фотель за столом, бере в руки олівець і блокнот.) Ну, сідайте, товариші. Тихоне, чи єсть всім стільці?
ТИХОН. Вистачить. Сідайте, товариші.
СОФІЯ. Ну, тілько знаєте що: говоріть коротко, точно, швиденько. Там сидить ще народ, жде. Треба всіх задовольнить. Ну, слухаю. Нехай говорить хтось один з товаришів.
СЕЛЯНЕ. (Переглядаються між собою, шепочуться, не знають, кому говорити.)
СОФІЯ. Ей, товариші, ви наче до станового чи до земського начальника прийшли, а не до своїх товаришів. Ну, швиденько. Хай говорить один, потім другий, аби не всі разом. Тут начальства нема, не мніться. Ну?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛІ. Та еслі по раздєльності, то пущай уже я... Ми по нашій претензії... Как вийшла перемена з резолюцією, так, стало быть, тепер по принадлежності. Оно, конечно, какое начальство, но усьо ж таки, скажем, трудно. Три года на хронті, імею медаль.
СОФІЯ. Чекайте, товаришу. Ви з якого села?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛІ. З Домаховки, Гуляйпольського в'єзду.
СОФІЯ. (Записує.) Так, ну, так в чому ж річ? В чому ваші претензії?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛІ. Претензії так што, как правильно виражаться, то больше з непоніманієм. Той одно, другой по другому соображенію, а как сообща, так...
СОФІЯ. Ви, товаришу, так говорите, що я, їй-Богу, нічого не розумію.
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛІ. (Посміхається, хмуро дивиться вгору.) Та, звесно, ви по-українськи.
СОФІЯ. Ну, так що?
СЕЛЯНИН У ШИНЕЛІ. А ми вже ето знаємо... Видалі довольно.
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Підожди, Салавоне, ти щось таке накрутив, що й сам, мабуть, не вгризеш. Ми оце до вас з отим самим голосуванням.
СОФІЯ. Яким саме?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Та щоб вибірать у депутати, чи що. Совет депутатів.
СОФІЯ. Ну?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Та ми ніяк не поймем. Голосували раз. Ну, так. Кидали там бамажки у скриньку. Потім того вийшло приказаніє уп'ять голосувать. Те, кажуть, голосували не на пользу. А тепер то вже настояще. Проголосували й цей раз. Ну, вже ж годі? Та де. Ну, нехай. Ще не спочили люди, як уп'ять тобі прийшла маніфестація, щоб голосувать. Та це ж уже нащо? А це, кажуть, уже саме настояще, таке вже, що і земля буде, і воля, і, сказать так, усе преподобіє. Ахвішки давали кожному, ти за того, а ти за цього. А я його й на масть не бачив, який той депутат. Ну, та вже хай буде, це вже саме настояще. А воно на тобі - ще таки не настояще, оце впять голосувать. Так ми вже й розум загубили: нащо воно отак багато голосувать? Та вже оце послали нас сюди, щоб тут довідатись, нащо воно й до чого.
СОФІЯ. Ну, так можу вам сказать на це ось що: ідіть додому, голосуйте ще раз і вибірайте...
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Та таки голосувать?
СОФІЯ. (Посміхаючись.) Таки голосувать. Але знайте, що ці вибори то вже справді дадуть вам і землю, і волю, і все, що...
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Умгу, так таки, значить, голосувать? (До селян.) Таки голосувать.
СЕЛЯНЕ. (Хмуро хитають головами.)
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Така штука. Ну, то вже хай так. Тільки ж у нас уже до вас таке прошеніє: чи не можна, господа товариші, прекратить свободу?
СОФІЯ. Як то прекратить свободу?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Та щоб уже швидче минулися оті мобілізації та всякі безубразія. Та ще наказували просить вас, щоб дозволили нам настановить за справника капитана Твердожила. Правда, звиняйте вже, він без ноги. Та то вже нічого, а таки буде якесь начальство. Бо вже, не вам кажучи, така пішла скрізь стіпендія, що хоч сядь та плач, хоч стоячи реви.
СОФІЯ. Чекайте. У вашому селі є большевики?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Та ми всі болшовики. Тих українців аж ні однісенького нема.
СОФІЯ. І ви всі постановили настановить капитана Твердожила за справника?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Ну, нема ж спасения од тої свободи! Там зарізали, там спалили, там обібрали.
СОФІЯ. Ну, і ви хочете, щоб той справник і бив вас, і знущався, як перше було?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Е-е, зачим бить! Ми так не хочемо.
СОФІЯ. Ну, а земля ж як? Прийде справник, то прийде й поміщий. Вони один без одного не можуть ніяк. Ви ж як на цей щот?
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Нє-е, поміщик уже нехай краще не приходить, а то не всидить. Та нам, бачите, як би вам сказать, щоб хтось за старшого був. А то всі старші, а порядку нема. Та ще оці красно... красногвардійонці, чи як їх там? Чи не можна їх повиганять к чортовій матері, у їхню Расєю. То ж чисто грабують народ. Забірають хліб, сало, хапають птицю всяку. То, кажуть, у Расєю. Ну, та й їдь собі у свою Расею, та й хапай там. Чи вже скоро прийдуть ті гайдамаки, скажіть, пожалуста? Говорять люди, що ті вже повиганяють цих гвардійонців. Кажуть, ті гайдамаки нібито з наших таки людей, не кацапня...
СОФІЯ. (Мовчить якийсь мент.) Гм! Добре, товариші, все буде, що ви хочете. Я записала отут, ми обсудимо. А тепер... (Підводиться.) Ви підете з цим товаришем, і з вами ще поговорять.
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. Так буде все? А бомагу нам якусь дасте?
СОФІЯ. Ні, бумаги не треба. Все буде й так...
СЕЛЯНЕ. (Помалу встають, чухаються, мнуться, перешіптуються, - не певні.)
СОФІЯ. Тихоне, будь ласка, треба з товаришами побалакать докладніше про все. Ти розумієш? Поклич товариша Савченка, нехай він поговорить. Добре?
ТИХОН. Добре. Ходімте, товариші.
СЕЛЯНИН У КОЖУСІ. (Уклоняється Софії, за ним другі.) Прощавайте. Так нам уже там дадуть бомагу?
СОФІЯ. Там, там. Бувайте здорові. (Коли селяне виходять, сідає безпомічно, пускає руки по столі й стомлено сидить.)
Входить СЄМЯННІКОВ. (Оживлений, веселий. До Софії.) - Здравствуйте, хохландия милая. Вы до сих пор за работой? Молодчина вы, ей-Богу. Да что вы такая будто кисленькая? А?
СОФІЯ. (Маха рукою.) Раджу не допитуватись.
СЄМЯННІКОВ. Что?
СОФІЯ. Раджу не допитуватись.
СЄМЯННІКОВ. Тьфу, черт. Да говорите вы, товарищ, по-человечески, ей-Богу. Вот наказание Господне.
СОФІЯ. Вчіться розуміть. Я вам заявила ще з самого початку, що ні одного слова по-руськи ви од мене не почуете. Ви живете на Україні й повинні знать її мову.
СЄМЯННІКОВ. Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма? Такая вы славная, енергичная, умная, такая социалистка хорошая и... все портите этим своим украинофильством. Ну, да будем надеяться, это, наконец, выветрится. А дела наши подвигаются, товарищ.
СОФІЯ. Да?
СЄМЯННІКОВ. Буржуи снесли сегодня миллиончик. Затем получена мануфактура. Я думаю предложить комитету пустить весь миллион на організацію работ для безработных. Необходимо реквизовать все особняки под больницы и школы. Ех, ежели бы поскорее нам всю разруху уладить, да за творческую работу приняться. А, товарищ? Да почистить как следует публику нашу. Жулья ведь набилось к нам. Лезут подлецы как мухи на мед и компрометируют, мерзавцы. И мало, мало интеллигентных, культурных сил. А дело громадное, великое дело, товарищ. Дух захватывает...

Швидко входить СОРОКІН. (До Сємяннікова.) - Наконец вас поймал. Здравствуйте. (Софії.). Здравствуйте, товарищ.

СЄМЯННІКОВ. В чем дело? Что случилось?
СОРОКІН. Ничего особеннаго. Вы мне нужны.

Входить Тихон.

СЄМЯННІКОВ. Сейчас, я хотел вот с товарищем.
СОРОКІН. (Рішуче одводить убік, тихо.) Наши разбиты. Украинцы и немцы в десяти верстах от города. Могут сейчас быть здесь. Только что приехал Васильев. Он еле спасся.
СЄМЯННІКОВ. (Свистить.) Да ведь он хвастал, что...
СОРОКІН. Эх, говорил я... Ну, да что там! Надо немедленно созвать комитет. Да не всех, украинцев к черту. Из-за них все и вышло. В последний момент, подлецы, затеяли ссору с нашими по поводу каких-то своих национальных требований, и это погубило всех. Пока мы ссорились, гайдамаки обошли со всех сторон и ударили. Ну, погодите вы, хохлы, я вам покажу. И эти тоже могут что-нибудь подобное устроить.
СЄМЯННІКОВ. Да, в таком случае ну их к черту. Что ж тепер делать? Разбиты окончательно?
COPOKIH. Вдребезги. Ну, идем, идем, надо созвать ведь еще. (Хоче вийти, мимохідь сухо хитає головою Софії й каже.) До свиданья.
СОФІЯ. Сталось що-небудь?
СОРОКІН. Как?
СОФІЯ. Що-небудь сталось?
СОРОКІН. Если вы, товарищ, хотите, чтобы вам отвечали, то имейте в виду, что не все понимают ваше наречие.
СОФІЯ. (Різко.) Случилось что-нибудь?
СОРОКІН. (Так само.) Нет, ничего не случилось. (Хоче йти.)
СОФІЯ. Подождите минутку. Я хотела вас видеть. Один вопрос. Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские учебники?
СОРОКІН. Да, я.
СОФІЯ. С какой целью?
СОРОКІН. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал везде.
СОФІЯ. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?
СОРОКІН. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму.
СОФІЯ. Школы и учебники вы называете национализмом?
СОРОКІН. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сантиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышите, товарищ? Бес-по-щадно. Это нам слишком дорого стоит.
СОФІЯ. Это называется "самоопределеніем вплоть до отделенія"?
СОРОКІН. Да, вот это самое. До свиданья.
СОФІЯ. По крайней мере, откровенно.
СОРОКІН. (Озирнувшись.) Да, товарищ, откровенно. Семянников, идемте. (Виходить, за ним Семянніков, який схвильовано й трівожно ходить по хаті.)
СОФІЯ. О, принаймні це вже одверто. Принаймні одверто. (До Тихона.) Тепер ти чув?
ТИХОН. У їх щось трапилось.
СОФІЯ. У "їх"?... А ми хто? Ха! "Не было, нет и не будет!" О, як вони всі чудесно засвоїли цю формулу. Од чорносотенця до соціаліста, всі однодушно стоять за неї. Добре, коли так. Чудесно. От коли вони показали свій інтернаціоналізм... Я при йому більше не буду робить! Скажи там.
ТИХОН. Завтра?
СОФІЯ. Не знаю. Ну, скажи, хай завтра приходять. Хтось прийме.
ТИХОН. (Виходить.)

Назустріч йому Г р і н б е р г.

СОФІЯ. Ви, товаришу, в якійсь справі? Вибачайте, я зараз не можу.
ГРІНБЕРГ. (Підходить близько, тихо, значно.) Моя справа та сама. Востаннє питаю вас: ви сповните ваш договор?
СОФІЯ. (Різко.) Товаришу! Я вам раз сказала, що ви мене примусите піднять цю справу перед всіма товаришами, я це зроблю.
ГРІНБЕРГ. Це буде ще одна нечесність.
СОФІЯ. А ви гадаєте, що наш договор був чесний?
ГРІНБЕРГ. Який би він не був, я рискував через його своїм життям, репутацією, і я його сповнив.
СОФІЯ. Ви його не сповнили: брата розстріляно.
ГРІНБЕРГ. Я вам уже поясняв, через що. І ви знаєте, що через це мене самого трохи не вбили, коли я хотів оборонить його. Але батька вашого я все ж таки одстояв. Я пам'ятав, що я обіщав вам. І вмер би, а од свого обіщання не одступив би. А ви?
СОФІЯ. Чого ви хочете од мене? Чого ще ви тут...
ГРІНБЕРГ. Щоб ви сповнили своє обіщання.
СОФІЯ. Бути вашою рабою і виконувать всі ваші вимоги, які будуть на користь справі? Я готова. Я вам це весь час кажу.
ГРІНБЕРГ. Ні, виконувать навіть те, що не має відношення до справи і, може. навіть неприємне для вас. Ви забули знов?
СОФІЯ. Ні, не забула, але цього я не робитиму.
ГРІНБЕРГ. Це не чесно.
СОФІЯ. Може буть.
ГРІНБЕРГ. Я рискував своїм життям.
СОФІЯ. Признаю і дякую.
ГРІНБЕРГ. Я рахував так: або смерть, або сповню обіщання.
СОФІЯ. Може буть.
ГРІНБЕРГ. І думаю, що ця умова і для вас обов'язкова.
СОФІЯ. Але я цього не думаю.
ГРІНБЕРГ. Мне достаточно, если я так думаю.
СОФІЯ. Не бороню вам задовольнятись цим.
ГРІНБЕРГ. Но вы, надеюсь, не сомневаетесь, что я одно из этих условій заставлю вас принять?
СОФІЯ. Не сумніваюсь. Але тільки - смерть.
ГРІНБЕРГ. Отлично. (Круто повертається й хоче вийти, але на півдорозі зупиняється, так само круто повертається і підходить.) Считаю своим долгом предупредить вас, что среди бумаг штаба БИЛЬНОГО козацтва найдены документы, касающиеся вашего отца и братьев. В особенности отца. Он состоял отаманом отряда. Он принимал участие в расстреле большевиков еще до нашего выступления. Эти документы известны не только мне. На основании их ваш отец будет сегодня арестован опять и на этот раз расстрелян без суда. Такия лица объявлены вне закона.
СОФІЯ. (Мовчить.)
ГРІНБЕРГ. (Чекає якийсь мент, злегка вклоняється і повертається.)
СОФІЯ. (Тихо, глухо.) Почекайте... (Пауза.) Ви можете показать мені ці документи?
ГРІНБЕРГ. Ви мені не вірите? Можу.
СОФІЯ. Чому ви раніше мені про це не сказали?
ГРІНБЕРГ. Їх знайдено сьогодня. Через це я знов спитав вас про договор. Я сподівався, що матиму ще раз случай рискнути за вас своїм життям. Ви оказались недостойны цього.
СОФІЯ. Ці документи у вас?
ГРІНБЕРГ. Так, у мене.
СОФІЯ. Ви мені їх можете оддать?
ГРІНБЕРГ. Тільки після того, як сповните договор.
СОФІЯ. Перед тим ви мені їх покажете?
ГРІНБЕРГ. Покажу.

Пауза.

СОФІЯ. Добре, коли?
ГРІНБЕРГ. Не пізніше завтрашнього вечора. Сьогодня засідання, я мушу бути.
СОФІЯ. Добре. Ще одне питання. Я знаю, чого ви хочете. Ви гадаєте, що після того вас можна називати товаришем?
ГРІНБЕРГ. Я люблю вас. Це вся моя відповідь. І ще раз повторяю: я на все піду.
СОФІЯ. Добре. Після такої відповіді я не маю більше нічого сказать вам.
ГРІНБЕРГ. Завтра я скажу вам, де і в якій годині.
СОФІЯ. Добре.
ГРІНБЕРГ. (Злегка вклоняється і твердою ходою виходить.)
СОФІЯ. (З силою обхоплює руками лице, кладе лікті на стіл і так хитає головою в один бік і в другий.)
ТИХОН. (Входить.) Щось серйозне сталось. Зустрів Макса. Схвильований страшенно. Кудись побіг. Але мені не хотів сказать. Вони нам не вірять.
СОФІЯ. (Мовчить, сидить у тій самій позі, але непорушна.)
ТИХОН. Так далі, Софіє, не можна. Я принаймні не маю більше си. (Виймає листа.) На, ось почитай. Од батька. Вчора одержав. Не хотіь навіть тобі показувать, щоб не хвилювать. Але тепер треба, щоб ти прочи тала. Все одно.
СОФІЯ. (Трівожно.) Нічого з ним не сталось?
ТИХОН. (Гірко посміхаючись.) О, не турбуйся. Прочитай.
СОФІЯ. (Розгортає листа, трохи про себе читає.) Ні, не можу. Читай ти.
ТИХОН. (Читає.) "Останній раз моє слово до вас, братоубийц!. (На якийсь мент спиняється.) Три тижні минуло, як ви предали мене і сина мого Марка в руки ворогів нашого народу. Але проти вашої волі моє нікчемне життя врятувала доля. Щоб мучився я і в муках кінчив послідні дні свої, обливаючись соромом за діла дітей своїх. Чом я вас малими не придушив, щоб не ганьбили мого сивого волосся? Доки ж ви будете розпинать нещасну націю вашу, мерзенні вилупки? Доки будете знущаться з народу, який на своє лихо породив вас? Що ви робите? Схаменіться прокляті: ви ж руїну робите з нашої любої землі, ви грабуєте її, ви загачуєте ненажерливу пельку грабіжниці - кацапії, нашого вічногг ката, ви калічите дітей свого народу, одбіраючи у них мову, серце, душу їхню. На що ж ви школи українські закриваєте, за що учителів розстрілюєте? Розстрілюйте братів своїх, батьків, але не чіпайте хоч тих, які несуть народові слово правди і науки. "Схаменіться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своїм батьківським, невміручим прокляттям. Не діти в мені, а вороги люті. Своєю старою рукою застрелю зрадників, братоубу ців і ворогів свого народу.
Микита Сліпченко
А листа цього можете показать своїм товаришам, і знов меч схопить, і знову бить прикладами, і знову вести на розстріл. Будь прокляті". (Софія кладе руку з листом на стіл, схиля голову на рі, і беззвучно ридає.)
ТИХОН. (Іде до вікна і мовчки дивиться на вулицю, потім рішу підходить до Софії й нервово з мукою говорить.) Тепер ти бачиш, більше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужі і тут і тут. Тут цураються, зневажають, уникають. Там кленуть, прок нають. Я більше не можу. Або одно, або друге.
СОФІЯ. (Підводячись.) Значить, справді зробитись зрадником? Так чи що?
ТИХОН. (Мовчить.)
СОФІЯ. З якої ж речі нам "або-або"? Через що ми повинні зрікати своєї нації, ми, окривджені національне, пригнічені, зневажені? Чому їм? В о н и до нас прийшли, а не ми до їх. Вони нас гнітили, знeвaжaJ . нищили. І ми повинні тепер зректися? "Не было и не будет". О, вибачай, было и будет.
ТИХОН. (Починає вдивлятись у вікно. Через те що вікно виходить з подвір'я і з його можна бачити вулицю тілько скоса, він стає збоку і стілець і пильно дивиться.)
СОФІЯ. Що там?
ТИХОН. Щось тут непевне діється. Цілий день якісь підозрілі люди лазять круг будинку. (Злізаючи.) Сьогодня вранці була тут мама. Я хотів тобі казати. Говорила, щоб ми з тобою тікали, бо батько й Пан постановили нас схопити й судити. Чи не того ці людці й швендяють.
СОФІЯ. Чом же ти маму не привів до мене?
ТИХОН. Я хотів, але... (Зупиняється, й обоє починають слухати)

Чути на вулиці глухі, часті вистріли, приглушені крики.

СОФІЯ. Що це може буть?
ТИХОН. (Знов біжить до вікна, стає на стілець і загляда на улицю.) Біжать люди... Тікають... Стріляють...

Стрілянину чути в домі, але не близько. В коридорі тривожні крики, топіт ніг.

ТИХОН. (Біжить до дверей і одчинає їх. - Видно, як метушаться в паніці люди, біжать, штовхаються, кричать.) Украинцы, украинцы. Спасайтесь. Товарищи, сюда. Куда? Там гайдамаки...
ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє двері.) Софіє! Тікаймо! Швидче!
СОФІЯ. Куди? Куди ж тікать? Вони вже тут.
ТИХОН. Куди всі тікають. Швидче ж.

Вбігають справа Сорокін, Сємянніков і ще душ п'ять-шість большевиків. Деякі виймають з кишень револьвери й запихають їх під шафи, другі хапають з столів папери й засувають в кишені, в паніці кричать:
- Дверь, дверь запирайте. (Замикають двері.)
- Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вікна і шарпають.)
- Товарищи. Защищаться. Баррикады.
- Какая там защита. В окна.
- Куда выходит окно?
- Ломайте. Открывайте окно.
ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее.
СОРОКІН. (До Софії.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?
СОФІЯ. (Гнівно випроставшись.) Негодяй...
СОРОКІН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукіт у двері.)
ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.
СОРОКІН. (Кидається до вікна й лізе за другими.)
ТИХОН. (До Софії.) Софіє, швидче. Лізь, я поможу.
СОФІЯ. (Голосно, гнівно.) Я не піду з негодяями і ворогами свого народу. Можеш іти з ними.
ТИХОН. Але ж чуєш? (Чути, як гупають десь у двері, які розбивають.) Швидче, ради Бога. Софіє.

Чути з вулиці крики, стрілянину. Большевики товпляться, всі разом лізуть у вікно, кричать:

- Товарищи, не все разом.
- По одному.
- Не спешите. Ну, да куда вы?
- Скореє же, черт возьми.
- Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.
ТИХОН. (Хвилюється, умовляє Софію. Тягне її за руку, вона незгодливо рішуче, гнівно крутить головою. Він сердиться, кида її, біжить до вікна, звідти з одчаем кричить.)
Софіє, чуєш? Ах ти, Боже мій. Софіє!
СОФІЯ. (Крутить головою.)
ТИХОН. (Люто плюється, вилазить на вікно і зникає.)
СОФІЯ. (Сильно стискує руки, кидається до вікна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов біжить до вікна, знов зупиняється.)

Гомін і крики в коридорі побільшуються, але вистрілів уже не чути. Двері справа торгають, потім починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софія хапливо зачиняв вікно.
Вриваються з рушницями і револьверами в руках українці. Попереду Сліпченко, Панас, Арсен.

СОФІЯ. (Притуляється біля вікна до стіни, виправляється і непорушно стоїть, дивлячись на українців.)
СЛІПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де він, проклятий? Хлопці. Обшукать всі кімнати. Нікого не випускать.
ВІЛЬНІ КОЗАКИ. (Деякі кидаються в другі двері, деякі шукають по шафах, під столами.)
Разом:
- Смерть кацапні.
- А-а, порозбігались, як руді миші.
- Бий їх, кацапів проклятих.
СЛІПЧЕНКО. Хлопці. Стійте. Бачите цю... фігуру? (Показує на Софію.) Дивіться пильно, дивіться всі. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажіть. Кажіть ви, вірні сини своєї нації. Судіть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажіть, що їй зробить?

Здивування. Мовчання. Ніякові погляди, непорозуміле переглядання, співчуття.

СЛІПЧЕНКО. Ну, кажіть же. Убить її тут же своєю батьківською рукою.
ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить її в своїй сем'ї.
СЛІПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хіба не видно? Нема часу на суд. Один їй суд.
ПАНАС. Я вимагаю, Микито Івановичу, суду. І не хвилюйтесь так.
СЛІПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Ні. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю України. Не бійтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всі закутки цього кацапського кодла.
ВІЛЬНІ КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходімте, товариші. Ходімте. (Виходять.)
СЛІПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях цеї кімнати вартових і нікого сюда не пускайте.
ХВЕДІР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всіма.)
СЛІПЧЕНКО. (До Софії.) Вийди звідти. Стань посеред хати.
СОФІЯ. (Стоїть в тій же позі, не рухнувшись.)
СЛІПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти.
ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софія. Річ не в тому.
СЛІПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цієї жінки? Ви?
ПАНАС. Не я, але...
СЛІПЧЕНКО. То не мішайтесь. Моя кров і моя воля судить її так, як я хочу. (До Софії.) На середину, паршивко!
СОФІЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить і тут.
СЛІПЧЕНКО. І уб'ю! І уб'ю!
ПАНАС. Микито Івановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.

Двері справа починають шарпатись, ніби хтось хоче одчинить, а другий не пускає.

СЛІПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись.
Я ж казав, щоб...
АРСЕН. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, і входить Хведір. Він починає говорить: "Пане отамане! Там якась жінка хоче, щоб..." Але тут, ніби вирвавшись з рук вартових, вбігає в кімнату Гликерія Хведоровна і кидається до Софії.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.
СЛІПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать більше нікого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведір виходить. До Гликерії Хведоровни грізно.) Що тобі тут треба?
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Стає поперед Софії, захищає її своїм тілом, розставляє руки. Вигляд має рішучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.
СЛІПЧЕНКО. Стара! Одійди. Одійди, тобі кажу.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Не одійду. Убивай мене. Убивай.
ПАНАС. Мамо, ніхто Софії убивать не хоче. Ми хочемо тільки врятувать її. Щоб другі не убили.
СЛІПЧЕНКО. Одійди, кажу, сядь і сиди каменем. Бо так при тобі і вб'ю її. (Націляється револьвером.) Одійди, а то смерть вам тут обом.
ПАНАС. (Підходить до Гликерії Хвед. й одводить її вбік.) Сядьте, мамо. Ви самі побачите. Не треба тільки так хвилюватись.
СЛІПЧЕНКО. (До Софїі.) Слухай, ти. Та слухай українським вухом, а не кацапським. Твоїх приятелів, кацапських краснограбіжників, розбито вщент. В город вступають українські козаки і друзі України - німецькі вояки, кацапню виметем. А зрадників буде покарано. Чуєш: буде люто покарано.
СОФІЯ. (Стоїть все так само.)
СЛІПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою націю. Ти вбила свого брата. Ти руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими віковими національними ворогами запроваджувала свою націю знов у неволю. Чуєш ти це все? Ти злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?
СОФІЯ. (Тихо.) Я не зраджувала свою націю.
СЛІПЧЕНКО. Ти не зраджувала? А хто ж зраджував: я, Панас чи той брат твій, якого ти вбила? Га? Але слухай: ти колись любила свій край. Ради сеї любові тобі може буть милость. Але... слухай пильно, слухай всім серцем. Але ти тут, зараз же напишеш, що зрікаєшся своїх бувших приятелів-большевиків, що проклинаєш цих ворогів нашого народу і каєшся за те, що вони тебе спокусили. Чуєш? Тоді ми всі будемо молить, щоб тебе помилували. Я оддам ще раз своє сиве волосся на глум, на сором, на ганьбу і буду прохати за зрадницю-дочку. Чуєш? Я це обіцяв твоєму братові і Панасові і слово своє здержу. Сідай, пиши. Де твій папір? Бери.
СОФІЯ. (Стоїть непорушна.)
СЛІПЧЕНКО. (Здивовано.) Що ж ти? Не хочеш?..
СОФІЯ. (З усиллям, ледве чутно.) Я не можу бути зрадницею.
СЛІПЧЕНКО. Ти не можеш бути зрадницею кацапні? Значить, ти таки з ними? А Україні ти можеш?.. Так що ж з нею балакать після цього?.. Чули?..
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Встає, іде до Софії.) Дитино. Напиши. Напиши, моя бідна. Благаю тебе, ради твоєї матері. Я ж... Я ж... Боже мій, Боже мій. Що ж це робиться. Брат на брата. Батько на дітей. Софієчко, доню моя. Напиши ж, що він говорить. Хіба ж тобі ті страшні люди рідніші за батька, за братіків твоїх, за матір твою?
СОФІЯ. (Заплющує очі, одкида голову до стіни й, як розп'ята, стоїть так.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Напишеш, дитино? Напишеш?
СОФІЯ. (Не міняючи пози, помалу незгодливо крутить головою.)
СЛІПЧЕНКО. Ну, от. От чуєш, бачиш сама. Що? Розбишаки, грабіжники, національні вороги наші дорогші їй за все. Ну, що ж вам більше. Розуміється, у неї там полюбовнички. Як же вона може одректися їх? У-ух, ти шлюха кацапська.
СОФІЯ. (Хоче щось сказать на перші слова, але при останніх заціплює зуби й одкида знов голову назад.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Софіє. Дитино. Не вбивай же мене.
СЛІПЧЕНКО. Годі. Що з нею балакать. Арсене. Веди її. Нехай судять тепер її власті.
ПАНАС. Підождіть, Микито Івановичу. Я думаю, що Софія Микитовна подумає і... змінить свою думку. Даймо подумать їй. Я пропоную лишить її саму хвилин на десять, п'ятнадцять. Софія Микитовна подумає і зрозуміє, що ми не бажаємо їй зла, а що це є єдиний спосіб урятувать їй життя. Коли б ми не встигли захопить її тут вперед, то другі українці уже розстріляли б її. Значить... значить, треба Софії Микитовні над цим подумать і щось вибрать. Тим паче повинно буть легче написать t таку заяву, що вона ж сама бачила, які большевики друзі нашому народові. А помилятись кожний може. І ніякого сорому нема признати свою помилку. Давайте вийдемо й лишимо її саму.
СЛІПЧЕНКО. (До Софії.) Хочеш подумать ще?
СОФІЯ. (Мовчить.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Вона подумає, вона подумає. Ходімте. Подумай, моя дитино. Подумай і пиши. Ходім, старий, ходім, нехай вона собі... (Бере за руку Сліпченка, і всі тихо виходять, поглядаючи на Софію, що стоїть непорушна.)

Під час останньої сцени за вікном глухо чулася стрілянина і зчинилася пожежа, яка дедалі поширювалась. Так само під час останніх слів у вікні з'явилась голова Тихона і швидко сховалась. Коли всі виходять, голова знов з'являється і пильно з усіх боків вдивляється в кімнату.

СОФІЯ. (Якийсь час стоїть так само, потім розплющує очі, дивиться поперед себе хмарним, задумливим поглядом і помалу стомлено йде до столу.)
ТИХОН. (Побачивши її, шкрябає пальцем по шклу, стукає.)
СОФІЯ. (Швидко озирається, бачить Тихона, стурбовано дивиться на двері й злякано маха йому рукою, щоб зліз. Але Тихон уперто стукає й манить до себе. Тоді Софія швидко підходить до вікна, одчиняє й шепотом говорить.) - Ради Бога, тікай швидче. Що тобі треба тут?
ТИХОН. Софіє. Лізь. Швидче. Тут Грінберг жде з кіньми, з гайдамацьким пропуском. Швидче.
СОФІЯ. Грінберг?
ТИХОН. Ах, та швидче щас. Що ти, здуріла, чи що? Тут драбина. Лізь. Ну?
СОФІЯ. (Раптом.) У тебе є револьвер? Є?
ТИХОН. Є все. Є. Швидче.
СОФІЯ. Дай мені. Дай. Давай, давай. Швидче, ради Бога.
ТИХОН. (Виймаючи револьвера.) Та навіщо тобі, коли ми...
СОФІЯ. Ах, та давай! (Хапає револьвера, ховає собі на груди.) Дякую, голубчику. Дякую. Тепер тікай. Тікай, зараз ввійдуть, почують.
ТИХОН. А ти ж?
СОФІЯ. Я инакше втічу. Инакше. Тікай, тікай! Тікай, ідуть!

Одчиняються двері, з'являється Сліпченко, Тихон одразу одсовується вбік і ховається.

СОФІЯ. (Озирається на батька, потім зразу приставляє револьвера до виска, стріляє впадає. 8 сусідньої кімнати вбігають Гликерія Хвед; Панас, Арсен, вільні козаки з зброєю, наготовленою до стріляння.)
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Побачивши Софію, з криком кидається до неї, пада на труп, бачить рану на виску і ридає.)
СЛІПЧЕНКО. (Тихо, розтеряно.) Оттак, значить...
ПАНАС. (Безсило спирається об стіл.)

За вікном криваво, ясно пала пожежа, і все ближче чути спів козаків "Як злетілись орли чайку рятувати" та радісні крики народу "Ура! Слава! Слава!"