Олаф Стефензон (2-га частина)

 

Емма, на мій подив, ні одним рухом не виявила ніякого неприємного почування від слів Олафа, навпаки, вона здавалась задоволеною, що довела його, такого спокійного, делікатного, до цього грубого поводження. — А мені краще піти собі геть звідси? — невинно й ніби боязко спитала вона.

— Так, ідіть собі!

І Олаф, тріпнувши чубом, одійшов у свій куток, неначе даючи їй змогу безборонне встати, одягтись і вийти.

Емма так і зробила, все ж таки не виказуючи ні образи, ні гніву, нічого. Одягшись, вона тихо спитала:

— Можна з вами попрощатись?

Я тільки головою про себе покручував: ця чортова дівка вміла-таки сховати себе так, що сам чорт не розбере, чого їй треба.
Олаф мовчки прудко підійшов до неї, подав руку й тим же серйозним, стримано-гнівним тоном сказав:

— Я прошу вибачення за своє поводження, але в даний момент я трохи знервований роботою. Добраніч!

— О, я розумію! — підхопила Емма і потисла йому руку. Потім зовсім несподівано звернулась до мене й сказала найприємнішим голосом: — Добродію Укрен! Чи не могли б ви пройти зі мною декілька кроків по вулиці, я хочу з вами побалакати про одну невеличку але дуже важну для мене справу?

— Зі мною?! — вражено перепитав я.

— А чого вас так це дивує? — засміялась вона. — Хіба ви такий ні до чого нездатний, що з вами ніякої справи не можна мати? 0-ля-ля!

Я потиснув плечима, але зараз же одягся й пішов за нею. На порозі Емма ще раз озирнулась і подивилась на Олафа з ніжною посмішкою, яка немов говорила: «Прощай, не сердься на мене».

І знов я здивувався наївності цеї примітивної гри,— який же дурень повірить цій, так одверто виявленій, ніжності? При тому так неуміло зробленій?

На мою ймовірність вона, у кожнім разі, не рахувала. Це видко було хоча б з того, як зразу змінилось все її поводження, ледве ми вийшли на вулицю. Так скидають люди парадне убрання, коли свято кінчається, і одягають просте. Мені добре не видно було виразу її лиця, але один згук її голосу показував, що парад скінчився.

— Слухайте, пане Укрен,— почала Емма без вагання, діловим, серйозним тоном.— Ви... Вам подобається Сте-фензон?

Цей тон і мене настроїв діловито й довірливо. Крім того, й цікавість прокинулась.

— Так...— обережно сказав я, не знаючи ще, як краще одповісти.— Так, звичайно, подобається...

— Добре. А чи ви могли б зробити дещо на користь йому?

— Розуміється.

— Чудесно. В такому разі, перше, ніж нам далі балакати, ви мені дайте слово, що нічого з нашої розмови не перекажете йому. Добре?

От це вже мені не дуже подобалось!

— Хм!..— зам'явся я.— Це залежатиме від того, що саме ми будемо говорити...

— Ні! Що б не говорили, Стефензон не повинен про те знати ні слова. Хочете — приймайте мої умови, не хочете — чесно скажіть про це.

Я задумався. Чим я міг пошкодити Олафові, згодившись на цю умову? Адже не може вона силою витягти з мене того, чого я не схочу сказати?

А з другого боку, хіба я знаю, що може йому пошкодити, а що ні? Емма, розуміється, не для Олафової користі хотіла балакати,— про це вона могла комусь іншому співати; їй ходило про власний якийсь інтерес. Але який?!

От цього-то я й не витримав, цікавість моя спокусила мене.

— Добре...— сказав я.— Я приймаю ваші умови.

— Дякую... За Стефензона!..— наївно додала вона, і якийсь мент ішла мовчки, ніби роздумуючи, з чого вигідніше почати.— Тільки глядіть: будьте щирим зо мною! — погрозливо попередила вона.— Інакше замість користі ви можете зробить велику шкоду йому.

«Це вже, голубонько, ти мені лиши сушити собі цим голову!» — подумав я, а вголос проговорив:

— Ну, звичайно! Інакше нема ніякої рації балакати! Емма ще трохи подумала.

— Так. Скажіть мені перш усього, в якому настрої був сьогодня Стефензон? Він цілий день був такий веселий, яким я його застала?

— Він веселим, мені здається, й не був...— сказав я.

— Ну, не веселим, а... не сумним?

Ага! їй, очевидно, треба було дізнатись, яке вражіння зробила Олафова робота та Вальдберга! Батько, мабуть, їй не сказав нічого. Так.

— Ій-богу, я нічого не можу вам з цього приводу сказати,— заговорив я якомога щирішим тоном.— Я ніякої зміни в його настроях не помічав ні сьогодня, ні вчора... Може, не звертав на це уваги? Але наскільки собі пригадую...

— Ви зо мною нещиро говорите! — раптом одрубала Емма. (Я проти волі почервонів у темноті).— Це неможлива річ, щоб після татового огляду його роботи він мав той самий настрій! Цього ще не було, ви просто неправду говорите. Я з вами щиро говорю, а ви для чогось крутите. Негарно! І по голосі чую, що крутите, не виправдуйтесь!

Я, справді, збирався виправдуватись, але вона мені не дала.

— Чекайте! Я знаю, що ви думаєте про мене. Ви думаєте: «Ця дівчина закохана в Стефензона і хоче, щоб він виграв премію». Правда?

— О, що ви!! — вирвалось у мене найщирішим, справжнім протестом.— Ні одної хвилини мені ця думка не була в голові. Оце дійсно! Ха!

— О, тепер ви щиро говорите! — задоволене скрикнула Емма.— Це я розумію. А те говорили нещиро. Ну, кажіть, який був Олаф після татової візити?

Для чого їй було це? Що вона мала на думці?

— А навіщо вам це знати? — одверто спитав я.

— Навіщо? — охоче перепитала Емма, ніби тільки й чекала цього питання. — Я вам скажу. Бачите, річ ось в чім... Це цілком для Стефензона. Він — людина страшенно самолюбива. Ви це помітили, правда? Коли він тепер програє конкурс, він неодмінно зробить з собою якусь дурницю. Я вже знаю. Розумієте? Неодмінно! А це страшенно шкода, бо з його вийде справжній художник. Мені здається, що робота його теперішня не дуже удачно йде. Тато мені нічого не казав, ви не думайте, я б тоді й не питала вас. Тато навіть сам не хотів дивитись, бо він же в жюрі. І коли дивився, то не як жюрі, а просто як... учитель. Вм роаумієте? І от, я знаю, що Стефеихом ие міг бути спокійним після цього, він мусив бути або радісякм, або сумним. Я думаю (так, з деяких охнак), що він був сумним. Коли справді так, то треба зробити, щоб Стефензон не подавав тепер своєї роботи, треба спинити крнкурс на якийсь час. Щоб він піддужчав трохи, щоб... Взагалі, він програє, коли тепер подасть. Розумієте? Тільки боже борони вас кому-небудь сказати те, що я говорила оце! Чуєте? Ви ж розумієте, що я видаю тут дон Дієго? Я бачила його роботу, знаю її й даю на цій підставі поради противникові. Ви розумієте, що це не дуже етично. Але я маю на увазі саме мистецтво і користь для його від Стефензона і тільки тому позволю собі це... свинство. Ви мене розумієте?

Правду казати, я її розумів. Цебто, слова розумів, але того, що ховала вона поза словами, не міг спіймати ніяк. Одне я знаю, що коли вона й дійсно заклопотана мистецтвом, то в йому не Олафові дає першу ролю й не його інтереси боронить.

Чи не було в неї такої думки: довідатись, як іде праця у Стефензона, оцінити її, а тоді бачити, як далі бути їй і тому дон Дієгові, якого вона немов продає заради мистецтва?

— Ну, добре,— сказав я.— А коли ви дізнаєтесь, що... робота йде неудачно, як же ви зможете примусити Олафа припинити конкурс? Чи він згодиться на це? І як ви можете брати на себе рішення цього? Звідки ви знаєте, як у його далі піде та робота?

Емма й на це мала вже готові відповіді. Судить не вона сама, а батько, який судитиме й на конкурсі. Вона батькові вірить. Як примусити Олафа припинити? На це знайшлась би рада, аби тільки бути певним, що це треба робити. Можна навіть побалакати з ним по щирості, показати йому працю Паблеса, і він сам зрозуміє, що так буде краще.

Щось тут було непевне! В словах ніби була й логіка, й сенс, а почувалось, що не треба вірити, що краще заховати правду, ніж дати її в руки цій дівчині.

— Ну, так я вам скажу цілком щиро! — урочисто й помалу почав я.— Я таки збрехав вам: Олаф був радісний після одвідин вашого батька.

Емма, видно, все ж таки сподівалась іншої відповіді.

— Це дійсна правда? — аж зупинилась вона й пильно-гостро подивилася мені в лице.

Я твердо витримав її погляд. В її темно-синіх, вузько прижмурених очах блиснуло щось, але що саме — я не розібрав, бо Емма хутко одвернулась. Мені здалось, що то було задоволення. А може, насмішка? Але з кого? Невже з мен<;?

— Ну, дякую! — сказала вона, простягаючи мені руку. — Ви можете вертатись додому. Я тут сідаю на трамвай. Глядіть же, ні слова нікому. А коли що нове виявиться, то будете мені помагати?

— О, з великою приємністю.

Емма дуже мило посміхнулась, міцно стиснула мою руку й хутенько побігла до трамвая. Я подивився на напрям його,— він ішов не в той бік, куди Олаф ходив до Вальдбергів, а в протилежний, швидше в напрямі бульвару Распай.

Але мені, сумніву не було, вона повірила. Ну, що ж? Я постановив пильно слідкувати, щоб не нашкодити цим Олафові. Як тільки помічу, що вона справді має на увазі інтереси його, а не Паблеса, я зараз же скажу їй справжню правду.

Вона таки дбала про Стефензона! Я мусив в цьому переконатись. Щодня вона забігала до нас, дуже мило говорила з Олафом, до мене була надзвичайно привітна, не чіплялась, щоб показали їй полотно, щебетала, сміялась.

Часом і Дієго заходив. Він мені мало подобався. Це був наш типічний «брат художник». Він нічим не цікавився, крім мистецтва, та й то тільки свого власного; балакад на теми еротичні або малярські. Коли на еро-тичні, то поганенько-солодко сміявся, і сміх у його вилітав такими згуками: кях-кях-кях! Коли ж на малярські, то всіх лаяв, а себе хвалив з такою одвертістю, що ставало навіть не ніяково, а дивно й трохи непокійно: чи не хворий цей добродій? В інших випадках, коли говорилось про політику або про музику й спів Емми (вона серйозно цим займалася), він пихкав люлькою й без нудьги, але з повним байдужжям мовчав. Емма з ним була хороша, часто жартувала, кудовчила йому чуб, але в усьому поводженні чогось не було того, що я помітив в перший раз, коли бачив їх удвох.

Так, Емма рішуче повірила мені! Це було поза всякими сумнівами. Треба було сказати їй правду. Я постановив признатись їй, як тільки вона прийде. Рішив також признатись і Олафові; він мене не питав тоді, про що ми балакали з Еммою, але мусив же цікавитись, які могла мати зо мною секрети дівчина, що знається з чоловіком якусь пару днів.

Пам'ятаю, постанова ця ясно виникла у мене в Луврі, куди ми ходили з Олафом дивитись Ботічеллі, який для чогось був потрібний Стефензонові.

Але тут виникла одна обставина, яка перевернула догори ногами всякі мої виводи та постанови.

Прийшовши додому — було це вже присмерком,— ми засвітили лампу, й тільки я зібрався повісити пальто, як за мною почувся такий дикий крик Олафа, що пальто випало мені з рук, а все тіло як обценьками здушило. Повернувшись до Сте-фензона, я побачив, що він стояв перед своїм полотном і обома руками міцно тримав за раму, ніби боявся, що воно втіче. Сам нахилився до його й витріщеними, з чоловічками посеред баяьок, очима дивився на щось. Я підбіг, забувши про те, що не можна дивитись, і глянув туди, з чого Олаф не зводив своїх страшних очей. І перше, що я побачив, це була велика жовто-сіра пляма, ряба від смуг, які перехрещувались на всі боки. Смуги були від ножа на тому місці, де була на малюнку голова. Від неї не лишилось нічого, крім одного куточка рота — червоної смужечки. Все було ретельно стерто, вишкрябано, замазано фарбами з фону.

Я в той же мент подумав, що це Еммина робота. Для чого, через що, як,— я про це не мав спромоги міркувати тоді, але знав всею душею, всею злобою знав, що це вона зробила. Тільки вона!

Олаф був у такому одчаю, що мені стало страшно за його. Він більше не кричав, нічого навіть не говорив, не рухався, але це й було гірш усього. Стоячи в тій же позі перед полотном, він пильно, моторошно вдивлявся в його, немов чекав, що ось-ось з його виявиться, хто це й навіщо зробив таку жорстоку, незрозумілу річ.

Я почав обережно говорити до його, але він мене не чув. Тоді я рішив зараз же знайти Емму, привести Її сюди й поставити її перед полотном і Олафом. Хай вони самі розуміються між собою!

На щастя, я знав, де жили Вальдберги. Взявши перший автомобіль, який трапився мені по дорозі, я звелів шоферові гнати, скільки дозволяється законом. Хвилин через десять я був у Вальдбергів. Старого дома не було, а Емма спокійно грала в цей час на піаніно. Стріла мене трохи здивовано,— в темному передпокою вона ще не помічала мого стану. Але, коли я ввійшов у кімнату й вона тільки глянула на моє лице, спокій її як вихорем здуло.
— Ой! — скрикнула вона.— Що трапилось?! Я захакався й не міг говорити; серце билось так, що з горла виривались тільки окремі згуки. Але я помічав усе, навіть те, що Емма була в кокетливому капоті, що руки їй легко трусились і вона навмисне перемінила позу й держала їх так, щоб не було помітно дрижання. Але переляк її видавс;"' мені цілком щирим. Це я мусив признати тоді ж таки. І не тільки переляк (це природна річ,— вона могла боятись, що її вчинок поділав як-небудь занадто). Ні, вона, видно, щиро не догадувалась, в чому річ. Я перевірив це: користуючись тим, що був задиханий, я навмисне перебільшував цю задиханість і мовчав, стараючись в ці моменти піймати на її лиці яку-небудь одзнаку ніяковості, брехливості, гри. Ні, нічого не було! Вона була тільки злякана, тільки нетерпеливилась і хотіла дізнатись, що ж там сталось.

Дізнавшись, вона якийсь час мовчки вражено дивилась мені в очі. Вона виразно зблідла й не могла сказати ні слова.

— Господи! — нарешті тихо вирвалось у неї.— Хто ж це... такий безмірно подлий, що зробив це?! Навіщо? Одну голову?

«Це зробив дон Дієго!» — мигнула в мене думка. Що не Емма — за це я міг голову свою дати!

Вона, не переодягаючись, накинувши тільки на себе пальто, зараз же поїхала зо мною до нас. По дорозі я встиг їй розказати докладніше, як ми прийшли, як крикнув Олаф, як він став перед мольбертом. Емиа слухала мене з таким напруженням, що часом не розуміла навіть простих слів і мусила перепитувати. Сама весь час дрібно, як руки її вдома, трусилась.

В ательє ми піднімались зо страхом, чекаючи застати там що-небудь дуже тяжке.

Але, на наше диво й радість, Олаф був майже спокійний. Він варив чай. Полотно було закутано простинею, як раніше, неначе нічого не сталось. Емму зустрів по-звичайному — привітно, трохи стримано, трохи ніби соромлячись і червоніючи на вилицях.

Вона зарал же кинулась до полотна. Олаф посміхався, коли вояа дивилась, і не підходи» до неї,— він стежив, щоб вода не перелилась.

— Олафе! Хто це зробив? — спитала Емма таким тоном, немов Олаф те хнав, але вперто ховав од нас. Стефензом спокійно розвів руками й промовив:

— Не був тут в той час, не можу нічого з цього приводу сказати.— І загадково посміхнувшись, одвернувся. Погасивши машинку, він поставив чайник на стіл і весело додав: — Хто б то не зробив, панно Еммо, а я йому можу все ж таки дякувати: очевидно, моя робота дечого варта, коли її стараються знищити. Погано тільки те, що це хтось свій, а від свого дуже важко уберегтися. Коли міг раз зробити, то чому не може вдруге й втретє? От тут, знаєте, найбільша біда! Га? Як ви гадаєте, Еммо?

По його посмішці, по поглядах, які він кидав на дівчину, можна було догадатись, що він іменно на неї думав.

Емма так і зрозуміла.

— Ви, здається, думаєте, що це я вробила? — тихо, без гніву й без образи спитала вона, запинаючи картину й одходячи.

— О, що ви! — зо сміхом одповів Олаф.— Як я можу це думати, коли консьєржка навіть говорить, що нікого не бачила, щоб приходив до нас. Я питав. Ніхто рішуче не був. А ви ж не могли надіти шапку-невидимку. Та й навіщо вам це? Бог з вами! От таке скажете!

— А я вам усе ж скажу, що це не я...— так же тихо проговорила Емма й підвелася йти.

Стефензон, видно, не вірив їй, але знов зробив такий рух плечима, немов протестував проти несправедливості. Одначе нічого більше не сказав.

Емма подала нам руку й помалу в задумі вийшла. На порозі вона раптом зупинилась і спитала Олафа:

— Ви правда задоволені тим, що трапилось? Тільки не думайте, що в мені говорить заспокоєне каяття. Я питаю просто з співчуття до вас. Хочете — вірте, хочете — иі. Задоволені?

Я помітив, що очі її якось занадто пильно вдивлялись в Стефензона, занадто з сумом, не відповідним ситуації. Здавалось, вона не дуже була рада тому, що він так прийняв усю цю подіад. Таке вражіння було у мене в той мент, як вони дивились одне на одного.

— Цілком задоволений! — весело й теж наче занадто весело сказав Олаф. Емма неймовірно посміхнулась і, не додавши більше ні слова, вийшла.

Старий Вальдберг аж заслаб від цеї історії. На другий день були скликані всі, хто мав відношення до конкурсу, було зроблено допит кожному окремо й усім разом, але ніхто нічого не міг сказати в пояснення таємного вчинку. Кожний і всі з обуренням говорили про це, і не було навіть натяку на кого-небудь. Олаф же й не добивався,— він був твердо переконаний, що це зробили Дієго й Емма. Мені він цього прямо не сказав, але я це бачив зо всього: як він говори» з Дієго, як відносився тепер qo Емми, як балакав про них зо мною.

Я не знав, що мені думати. Мені здавалось, що я трошки розумівся на людях і не міг помилитись у тому вражінні, яке зробила на мене Емма, коли я в той вечір приїхав до неї. А втім, хто його зна! Може, й справді це вона? В такому разі вона, значить, любила Дієго й боялась, що премію вигра Олаф?

Судяче по поводженню Дієго, по тому, як він насмішкувато ft невинно поглядав на Олафову роботу, коли приходив до нас, можна було мати деякі підозріння. Але знов-таки, якби це дійсно він зробив, то йому ніяк не випадало підсміхатись, бо цим жкраз підтверджував ці підозріння. А зрештою, він був настільки нерозумний чоловік, а до того ще нахаба, що міг собі й це позволити.

Словом, нічого ми не знали. На двері приробили другий замок, і на тім скінчилось.

Олаф узявся ще з більшим завзяттям до роботи. Тепер він був зовсім як п'яний. Очі завжди затуманені, наче сонні, розгублені; шкура на лиці збухла, запалена.

— Хай! — іноді бурмотів він не то про себе, не то до мене.— Я їм покажу Олафа Стефензона! Ого!

Емма приходила й тепер так же часто, як і раніше. Тільки тепер уже не приставала, щоб Олаф показав роботу. Вона, здавалось, зовсім не цікавилась нею. Але я бачив, що вона якось чудно зиркала на його, коли він навмисне починав про це розмову; особливо ж чудно було в ті менти, як Стефензон був у радісно-піднятому настрої. Тоді вона аж потуплювалась, немов їй ставало ніяково за нього.

Так тяглося тижнів зо два. Олаф не одпускав мене ні на крок від себе, і я вже розумів, нащо він запросив мене жити з собою,— я боронив його від Емми. Ні одного слова не було між нами сказано про неї такого, що б показало, що він закоханий у неї, але я хоч би з цього самого мовчання бачив те. Олаф таки попався. Та й дивно було б, коли б не попався!

Але одна річ бути закоханим, а друга — управлятися з тою закоханістю. І в цьому Стефензон був бездоганним; я думаю, що сама Емма не могла б з певністю сказати, чи любить він її, чи ні. Він умів тримати себе в руках!

Одначе я побоювався за його,— хоч би й виграв він цю чудернацьку, фантастичну премію, хоч би й мав право взяти Емму, чи було б з того що добре?

На мою думку, хорошого мало було б,— занадто виразно підкреслювала Емма свою прихильність до дон Дієго. Цим одним вона говорила Олафові: «Не хочу бути твоєю!» А Олаф — чи він розумів це? А коли розумів, то як гадав бути з цим, вигравши премію?

На жаль, я не міг про це говорити з ним. Ми взагалі більше мовч^али та сопли по своїх кутках. На мене теж почав находити невеличкий сказ,— мабуть, я заразився від них. Я навіть почав помічати, що в моїй манері працювати з'явилось щось чуже мені, нове, щось їхнє.

Олаф, на мою втіху, нічого цього не помічав. Він сам дрижав і працював з несамовитістю, заціпивши уперто зуби й майже не спочиваючи.

— Нехай! Я їм покажу!..— бурмотів він.

І мало не казав цього самого в лице Еммі. А Емма що далі, що ближче до терміну конкурсу, ставала все веселіша і веселіша. Дієго теж набирався самовпевненості й задоволення. І я нічого вже не розумів: хто ж з них почуває себе дужчим? Напевне, кожний вважав себе дужчим, але в дійсності?

Коли б не Вальдберг, я б і уяви не мав, як стоїть справа. Але дідок не міг ховати своїх вражінь, хіба що від одного Олафа, який немов осліп і оглух на цей час. По виразу підтягнутих губ учителя, по павзам, які він робив, говорячи з Олафом, по його уважним поглядам на останнього, коли цей пускався в бадьорість, я знав, що премію вигра, в кожнім разі, не Стефензон.

Це незабаром підтвердилось з одного цікавого факту.

Прийшовши раз додому, ми ввійшли в робітню, Олаф, як звичайно, зараз же кинувся до свого мольберта, а я підійшов до столу щось узяти. І раптом на самім краєчку столу я побачив невеличку хустинку до носа. Я добре пам'ятав, що, виходячи, прибрав усе з столу,— в той день була якраз моя черга по прибиранню хати. Я не міг забути хустку, та ще яку — жіночу, малесеньку, пахучу. Я хутко сховав її в кишеню. Роздивившись потім, я побачив в куточку її ініціали Емми. Вона, значить, була у нас в хаті без нас біля Олафового полотна. Значить, це вона тоді попсувала його. Але що їй тепер треба? І як вона пробралась знов, при двох замках? Невже справді їй помагала підкуплена нею консьєржка, як це натякав Олаф? Але яка тепер мета, коли вона сама знає від батька, що Олафові надії марні? Просто слідкувати, як іде у йоги робота, щоб в небезпечному місці знов попсувати?

Я не знав, що думати. Олафові я рішив нічого не казати: навіщо чоловікові завдавати (може, й без потреби зовсім) неприємності? Краще перевірити, чи дійсно вона ходить до нас, ця чудна дівчина. Можливо, що я якось просто не помітив цеї хусточки, хоч це й неможлива річ! І от я зробив так: виходячи кудись, я непомітно для Олафа став щоразу наліплювати воском на двері й на косяк чорну ниточку. Коли б хтось ввійшов без нас, ниточка мусила бути порваною. Але минув день, два, три — ниточку мою ніхто не зачіпав. Я вже рішив, що помилився, й збирався віддати хусточку Еммі. Але одного дня ниточка була перервана! У нас була Емма! В той же вечір вона й так прийшла.

Прийшла й раптом стала прохати Олафа піти з нею до Дієго подивитись на того роботу. Олаф трохи здивувався: чого ради дивитись, коли за якісь десять день має бути рішучий бій?

— Ні, ми вже подивимось тоді, як моя буде готова! — сказав він сухо. (Мушу одмітити, що в цей час Олаф уже не мав своєї самовпевненості: чи сам він помітив, що робота йде неудачно, чи по Вальдбергові таки побачив,— не знаю. Тільки він розмовляв тепер не з гордовитою посмішкою, а холодно, сухо й уперто).

Емма не в'язла більше. Якось чудно посміхнувшись, вона перевела розмову на інше і хутко пішла од нас. Виходячи, вона, пам'ятаю, покликала за двері Олафа, бажаючи сказати йому щось наодинці. Лице її, як зараз бачу, було тихе, м'яке, винувате, їй, певно, стало жаль-ко Олафа. Але він скривив губи й з непорозумінням промовив:

— Я нічого не ховаю від Укрена, можете при ньому говорити. В чому річ?

Емма зітхнула, мовчки подивилась якийсь мент на Стефензона й зачинила за собою двері.

Зоставалось всього три дні до конкурсу. Олаф уже не працював, закінчивши роботу зовсім. Я не міг би сказати, чи був він нею задоволений. Та навряд чи й сам він міг би сказати що-небудь певне з цього приводу. Один раз йому здавалось, що краще не може бути, а другий — що вона не варта й плювка на неї (як бува зо всіма авторами, котрі можуть бути щирими з собою).

Але Вальдберг, Емма і всі, хто знав ііро конкурс, були певні, що вигра Дієго,— про його працю оповідали щось надзвичайне. Стефензон не міг цього не помічати. Мені часом здавалось, що він тільки з гордості не одмовлявся від герця. А проте — хто знав, що він собі там думав, він ні з ким ні слова про це не говорив. Я знав тільки те, що йому було відомо, якої думки був про його й Дікгове полотно сам Вальдберг. Знав не прямо, а посередньо, так мовити,— з того хоча б, що Вальдберг, наприклад, почав приставати до Олафа, що цей хворий, що у його дуже поганий вигляд і що йому конче треба поїхати в якусь санаторію полічитись; і то не колись потім, а зараз, негайно, не чекаючи навіть конкурсу; і конкурс через це пропонував одкласти. Олаф оповідав мені про це таким тоном, з якого я міг розуміти, що він добре розуміє, через що старий був так заклопотаний його здоров'ям. (Він, звичайно, одмовився від усяких санаторій).

Це був досить поганий час. Мені від всеї душі було шкода мого приятеля; особливо тяжко було дивитись на його в ті дні, коли він сам не вірив своїй роботі. Тоді він подовгу стояв біля неї застиглий, суворий, щось тупо й понуро думаючи. Іноді здавалось, що ось він помалу візьме ніж, зціпить зуби і ровріже од краю до краю все полотно. І навіть хотілось цього,— все ж таки йому так було б легше, ніж після ировалу яа конкурсі. Але кожний ра« кінчалось тільки тим, що Олаф характерно хитав сам до себе головою й ««тікав полотно. Мені ж пригадувалось, як вія так само похитав головою, розка—вши про ирополж^ю Вальд&ерга втікти, і при цьому додав:

— Коли б я міг від самого себе втікти, я б поїхав...— І бачачи, що я ме зрозумів, пояснив: — Ви думаєте, що мені перед людьми соромно? їх я можу обдурити. Це не трудно: збрехав, що захворів,— і кінець. Навіть лікаря можна покликати,— пропонував же Вальдберг... А собі можна збрехати так, щоб повірити, га? Перед собою не буде соромно, що втік? Можна, як ви думаєте? А-а, то-то-бо й є! Ні, я нікуди не поїду! На це Олаф Стефензон уже не піде! Хоч би там що!

Емма ж ці дні, як навмисне, була в такому піднято-веселому настрої, що аж гидко ставало,— могла ж хоч для гуманності приховати трохи своє ликуваяня. Реготалась, майже обнімалася при всіх з Дієго, без причини раділа і, головне, неначе мстилася за щось над Олафом:

заклопотано питала про його полотно, а сама тут же посміхалась і кидала на Дієго значні погляди. Олаф поводився по-джентльменськи, але це йому коштувало багато: раніше він мав часами рум'янець на щоках, а тепер вони були такі, як у людини безнадійно хворої — темно-жовті, з олов'яним відтінком, запалі. Погляд був весь час похмурий, сонн.уватий, тупий.

І от, за день до конкурсу, до нас несподівано прийшли Емма й Дієго. Вони сіяли й без крихотки ніяковості раділи з своєї завтрашньої перемоги. Олаф байдуже й сонно дивився на них і ледве одповідав на їх чіпляння з розмовами. Іноді він посміхався, ліниво й з тою зневагою, яку почуває переможений до неблагородного переможця.

Раптом Емма знов попрохала показати картину. Олаф одмовився й на цей раз.

— Все-таки боїтесь, що перехоплять у вас ідею? — кинула вона.

— Я ніколи цього не боявся...— стомлено сказав Олаф.— А просто нема для чого. Завтра, як виграю премію, самі побачите...

Він сказав ці слова без насмішки над собою. Може, то було просто від утоми (він третю ніч уже не спав), а може, й серйозно говорив, будучи під хвилевим настроєм віри в себе. Можливо ж, що він так собі сказав, щоб одчепитись. Але це зробило на Емму несподіване вражіння. Вона невідомо чого почервоніла, скочила з стільця і майже з ненавистю закричала:

— Хто виграє?! Хто? Ви? 0-ля-ля! Коли б ви хоч на хвилину вірили самі, що виграєте, ви давно показали б усім. А ви просто боягуз і хвастун! Ви боїтесь показати, щоб вам не вбили вашу маленьку надію, за яку ви судорожне держитесь. «Виграю»! 0-ля-ля! Чом Дієго, я вас питаю, не боїться показувати всякому, хто хоче подивитись. Чом? А-а! А ви навіть на його полотно боїтесь глянути. Розуміється, боїтесь! Бо, глянувши, у вас так само помре ваша малесенька надія. Ну, ходімте зараз до Дієго! Ходімте! Що, боїтесь?

Олаф сидів весь темний від крові, що прилила йому до лиця. Я не міг дивитись ні на його, ні на бездушну, глупу дівчину, ні на її нахабу коханого, який посмоктував свою люльку з таким виглядом, немов уся ця розмова не мала в собі нічого не то що особливого, а навіть цікавого.

— Що ж, ходімте...— раптом ліниво проговорив Олаф.— Я, до речі, давненько збираюсь зайти що добродія Паблеса.

Тут і сам добродій Паблес здивувався. Але не одмовився. О, ні! Він аж оживився,— зараз же вибив для чогось тютюн з люльки, застібнувся на всі ґудзики й піднято крикнув:

— Ну, так не гаймо ж часу! Раз-два! Ходім! Олаф, не дуже хапаючись, одягся. Емма якось одразу після згоди Стефензона затихла,— було таке вражіння, немов вона аж злякалась чогось. Я принаймні, пам'ятаю, звернув на це тоді увагу. І такою вона була до тої пори, поки не прийшли до Дієго. (Мене дон Паблес теж запросив).
Але, як тільки ми ввійшли в його робітню, настрій її круто змінився. Вона зараз же кинулась до столу, на якому стояли різні наїдки й напитки. (Це також звернуло на себе мою увагу,— очевидно, вони були певні, що ми прийдемо, раз у них було все зарані заготовлено!) Наливши в чарки, Емма підняла свою й крикнула:

— Панове! Перш ніж дивитись полотно, ми мусимо

випити! Ур-ра!

Через що «перше», через що «ур-ра», через що взагалі цей надприродно піднятий тон — все це було нікому, та й самій, певно, Еммі, невідомо.

Одначе ми випили.

Після того дон Паблес показав нам свою картину. Олаф сидів проти неї на стільці, розставивши ноги й похиливши голову так, що погляд його виходив немов спідлоба. Він не змінив ні на крихту виразу свого лиця, наче давши собі слово бути весь час однаковим. Коли б йому тут показали колекцію метеликів, у його був би той самий вираз.

А полотно між тим варто було найсерйознішої уваги. Насамперед воно вражало підбором фарб. Ще нічого не розбираючи в малюнку, я почув незрозумілу теплу симпатію до всеї картини. Зразу стало легко й цікаво, як від несподіваного, звучного, соковитого акорду.

Але найцікавіший, розуміється, був зміст цеї роботи. Це було щось таке гидке, при погляді на яке мимоволі могло прийти в голову питання: що єсть мистецтво? Що це за сила, яка примушує навіть на таку огиду дивитись з хвилюванням, з незрозумілою приємністю, з вдячністю до автора цеї мерзоти?

На картині було: стіл широкий, низький, немов роздавлений вагою пляшок і закусок; за столом чоловік. Цей чоловік був центром всеї композиції, він їв. Лоб у його був вузький, лисий, жовтовато-рожевий, покритий легким жиром. Од лоба розходились вниз щоки, падаючи., білуватими м'якими брижами на обмотану круг шиї серветку. Лице звичайного одгодованого рантьє.

Але вираз його був не зовсім звичайний. Це було лице людини, яка робить щось гидке, знає про це й раює з того, раює лукаво, злорадно, самовдоволено. Ця самовдоволена злорадність, це раювання настільки певні в собі, настільки дужі, що навіть дають вражіння невинності, правоти, законності.

В одній руці рантьє була виделка з м'ясом, а в другій для чогось годинник. Він сидів на фотелі з тонкими, загостреними на кінцях ніжками. Одна з ніжок наступила на дитину, якраз в пахві ноги. Дитина, вся синя, судорожне, в дикому жаху кричала і корчилась. Одна ручка її вп'ялась собі в тільце, а другою вона спиралась об підлогу. Товстий чоловік лукаво слухав крик і скоса позирав униз. Нижче серветки з-під чорного фрака виступав йому цілком голий живіт. Цей живіт був похожий на роздутий, білий, облізлий, з'їдений червами труп собаки. Він випинався й блищав рівним мертвим блиском, викликаючи в горлі такі спазми, які бувають, коли нудить.

Фарб уже не було помітно, вони десь зникли, але, без всякого сумніву, робили своє таємне діло, яке саме — я не знаю; можливо, що без такої їх комбінації не було б того чуття жаху, страшної тривоги, тоски, які чисто фізіологічне виникали в грудях. Я весь час уперто доводив собі, іцо це тільки малюнок, що це робота того самого Дієго, який стоїть он там з таким же самовдоволеним виразом лиця, як і його рантьє, що глупо хвилюватись,— і ніякого вражіння на мої чуття не робили мої міркування. Я почував виразно, як мені тоскно, тісно в грудях, як мені душить горло, як в моїй пахві щось не то ниє, не то ніяково, як мені хочеться одвернутись, щоб не бачити цеї наступленої ніжки посинілої дитини. І в той же час я чув найщирішу, найгострішу ненависть до лиця чоловіка з мертво-збухлим черевом. Я не знаю, чи в цій композиції було те, чого вимагав Вальдберг від своїх учеників, але тут була безумовна, надприродня, якась просто чародійна сила таланту. Я певний, що Дієго й сам не знав, як це у його так вийшло, як йому прийшла ця ідея, як підібрав він відповідні їй фарби. Це було поза його свідомістю — напевно! Він був занадто дурний, щоб розумом зробити це.

Тепер я розумів Емму. Розумів її підняття, її крик «ур-р»!» — все розумів.

Але Олаф, видно, не розумів, він навіть не ворухнувся за весь час. Так принаймні я пригадую собі тепер;

тоді ж, може, не помітив, будучи захоплений картиною. У кожнім разі, коли Дівго, нарешті, запнув і одставлв її до стіни, коли я поспішно глянув на Олафа, щоб подивитись на вражіння від неї, я нічого не побачив,— Олаф сидів у тій же позі, що й раніше. Так же схилив голову, як бик, так же очі дивились спідлоба, так само широко розставлені ноги твердо упирались в підлогу, немов його хтось мав стягувати з стільця. Навіть руками цупко уп'явся в кінці сидіння. Ще було таке вражіння, що Олаф раптом несподівано стрибне на полотно й почне люто топтати його ногами. Але це мигнуло у мене на один мент і зараз же зникло.

Емма щось робила коло столу на протилежному кінці робітні. Я звернув на це увагу тільки тоді, як вона чогось скрикнула. Виявилось, що в своєму хвилюванні вона ровлила на підлогу нафту, котру наливала в машинку, готуючи чай для нас. Нафта жирною широкою плямою розлилась по підлоіі, наповнюючи хату неприємним кисло-солоним запахом.

Дієго й я кинулись помагати Еммі, але було вже пізно: нафта просочилась в килим і розлізлася в йому.

— Ні, я абсолютно не хазяйка! — весело закричала панна.— Дієго! Коли ви виграєте премію, раджу вам не брати мене! Матимете клопіт.

(Це вперше я чув від неї про цю безглузду умову конкурсу). І при цьому, я помітив, подивилась на Олафа. Олаф чув її слова. Він вмить устав і голосно проговорив:

— Ходімте вже, Укреп? У мене від нафти голова заболіла...

Я поспішно й охоче згодився,— мені не так од нафти, як від чогось іншого хотілось утікти.

— О, ми теж підем! — закричала Емма. (Пригадуючи тепер всю історію, я пам'ятаю, що вона майже весь час не говорила, а кричала, кричала немов весело, навіть сміялась, а вся була надзвичайно бліда й ніби чимсь в глибині себе страшно перелякана. Особливо стоять передо мною її очі, синьо-сірі, напружені, бігаючі, і дуже бліда верхня губа з темною смужкою усиків на ній).

...— Я також не хочу дихати нафтою! О, красно дякую! Тільки треба вікна одчинити. Ідіть, ідіть, я сама поодчиняю, я наробила, я й мушу поправити. Прошу, прошу, виходьте! Швидко, швидко! 0-ля-ля! От тобі й чай! 0-ля-ля!

Ми вийшли, а Емма лишилась ще на якусь пару хвилин. Догнала вона нас уже на сходах, задихана від швидкої ходи, ще більш піднята. Схопивши Дієго під руку, вона потягла його зо всіх сил уперед, сміючись і дуріючи так, що навіть він запротестував.

— 0-ля-ля! — якось безглуздо повторяла вона, ще дужче регочучись від того, що їй це забороняли.

Будинок, де жив Паблес, був якийсь безконечно-довгий, і коридор здававсь тунелем.

— Це щось безкрає! — весь час обурювалась Емма, кудись страшно поспішаючи.— Ми ніколи, здається, не вийдемо з його, з цього проклятого коридора. Швидше, Дієго! Ви йдете так, як осли в Італії!

Нарешті ми вийшли. Пам'ятаю — виходячи, я почув позад себе в тунелі-коридорі якийсь невиразний крик, але не звернув на його уваги, — дім був повний художників, ішла, мабуть, якась друга компанія й кричала так само, як ми.

Але не встигли ми дійти до воріт, як за нами вмить почувся зойк і крик:

— Сюди! Сюди! Горимо! Пожар!!

Ми всі, мов по команді, круто повернулись і обвели очима будинок: в самому кутку, на другому поверсі його, з вікна якоїсь робітні бурими пасмами й клубами помалу тягнувся дим. Він так поволі це робив, що якось аж дивно було чути з його приводу цей жахливий, виючий крик за негайною поміччю.

Раптом Дієго кинув об землю своїм чепурним прутиком і, крикнувши фальцетом: «Ай, моє ательє!!» — прожогом кинувся в двері коридора. Ми ж троє так і застигли на місці: вікно, з якого валив дим, було в тому кінці, де й Дієгова робітня, це горіло у його!

«Нафта... Машинка...» — мигнуло у мене.

Я глянув на Емму. Вона стояла з поширеними очима й щось швидко, майже божевільне шепотіла синіми губами.

З будинку раптом почали вилітати люди. Вони з такою прожогливістю це робили, що, здавалось, там десь стояв якийсь велетень, набирав їх жменями й якомога швидше викидав одного за другим. Вилетівши, кожний з них, як одурілий, починав крутитись на одному місці й, задравши голову, дивитись вгору. Забачивши дим, вони немов заспокоювались і кидались розпитувати одне одного.

Хутко біля входу й під вікнами, з яких ішов дим, метушилась людська комашня, виповнюючи подвір'я безглуздим криком, стогоном, гомоном десятків зляканих різномовних голосів. Звідкись узялась драбина, котру тяг чоловік без піджака, кричачи щось на якійсь нікому не зрозумілій мові й сердячись, що його не розуміють. Бігала для чогось туди й сюди консьєржка з ключами к вЦром у руках. З вікон сусідніх будинків визирали голови, здіймаючись одна над одною, як в театрі.

А дим усе побільшувався, прибираючи різні кольори — то зеленявий, то рудий, то з підозрілими червоними плямами. Що далі, то він ставав густіший, серйозніший, немов його вивів з апатії цей крик і зойк людей.

Ми автоматично посувались все ближче та ближче до місця пожежі. Коло нас хвилювалась купка англійців, але я не слухав, що вони балакали. Раптом хтось серед них сердито крикнув по-французькому:

— Та кажу ж вам, що у Паблеса горить! У іспанця, на другому поверсі, а ви на четвертому...

Я так і кинувся: до цього часу я якось не вірив, що це дійсно у Паблеса. Справді, то було його вікно. Тут я проти волі знов подивився на Емму. Вона вся виразно нервово трусилася і, було помітно, напружувала всі сили, щоб здержати це дрижання, — кусала губи, глибоко зітхала, вирівнювалась. Але ніщо не помагало. Помітивши, що я дивлюсь на неї, вона криво й розгублено посміхнулася. І зараз же забула про мене,— очі її десь поза її волею тягнулись до диму. І тільки, ніби на мент прокидаючись, вона прудко-гостро зиркала на Олафа. Зиркнувши, в той же мент одверталась. Мене це здивувало, й я за нею глянув на його. Глянув і також же швидше одвів очі вбік.

Чого я одвів, я б сам не сказав у перший момент. Але, глянувши вдруге, я міг уже сказати: Олаф таким ще ні разу не був при мені. Щось жальке, винувате, боязке було в його лиці, такому раз у раз спокійно-твердому, уважному, сильному. Погляд був непокійний, злодійкуватий, навіть самі очі стали ніби менші, чудно-блискучі. Я одразу догадався: Дієгова ж картина горить! Конкурсу не буде!

Піймавши на собі мій погляд, Олаф швидко одвернувся.

— От яка неприємна історія вийшла! — пробурмотів він і стиснув плечима.— Страшенно неприємна! Це, розуміється, не у Паблеса, але все-таки.

Я мовчав. Емма чудно зиркнула на Стефензона й провела язиком по губах,— їй, певно, сохло в роті.

Гамір розростався. Дим ставав густіший й густіший. Раптом з його вихопилась червона смуга й лизнула І.! стіну.

— Вогонь, вогонь! Уже вогонь! — почулись побільшені крики, неначе всі сподівались, що його не буде.

За першою смугою, насмілівши, потягнулись другі. Я згадав наш вираз по селах —«пустити червоного півня». Смуги страшенно були похожі на хвіст червоного півня, тільки вітром розкудовчений.

З коридора теж сунув уже дим. А Дієго все ие було, — напевне, не можна було пробратись в робітню.

Емма почала заспокоюватись; як це не дивно було, а я це ясно бачив по ній. Вона вже ие трусилась так безпереривно, як раніше, не переводила духу, не шепотіла нічого. На Олафа вона поглядала частіше, й я помічав якесь задоволення в її погляді, сховане раптово, але, пригадую, таке виразне, що я тоді ж таки здивувався.

Вмить Олаф голосно по-своєму вилаявся,— так він лаявся при мені за роботою, коли його що-небудь дуже неприємно й раптово вражало. Я подивився на його. Він злісно зустрів мій погляд, потім з якоюсь ненавистю озирнув Емму й одвернувся від нас.

— Що ж там той дурень робить?! — сказав він голосно.— Чом він не рятує своє полотно?

Я не знаю, до кого він балакав, бо стояв до нас обох боком. Я здивовано мовчав. Взагалі, я нічого вже не розумів. Емма, наприклад, при цих словах його неспокійно почала озиратись, наче боялась, що Дієго справді звідкись винесе вирятоване полотно. Олаф чогось злостився на мене. В голові крутились всякі безглузді підозріння, яким не було часу дати якусь раду.

Навкруги стояв гомін, галас, сварки; чогось бігали всі, штовхались, продирались наперед, хоч і звідси було так само видко все.

Олаф раптом круто повернувся до входу в коридор і зробив до його два кроки. Але тут же зупинився, певно, роздумавши, і вернувся на місце. Емма широко дивилась на його. Чого широко? А чорт їх там міг розібрати!

Знов Олаф вилаявся, причому люто здушив кулак і трохи підвів його. На нас не дивився.

— Та чого він туди побіг, той йолоп?! — нарешті, не витримавши, звернувся до мене Стефензон, неначе це я направив туди «йолопа».— Хіба він тудою пробереться в ательє? Чорт би їх побрав усіх!

Чого він так занетерпеливився раптом, що йому від того, що Дієго побіг в коридор, а не кудись інде. І куди б той міг бігти, як не в коридор? Я й не брався вже розуміти що-небудь,— вони мене почали дратувати. Але тут трапилось те, що одразу прояснило мені в голові.

З дверей коридора. вибіг нарешті Дієго, розпатланий, замазаний в сажу, з одчаєм і розпукою в очах.

Олаф, побачивши його, підбіг і майже закричав:

— Куди вас чорт носить? Ви! Чого ви побігли в коридор? Лізьте в вікно знадвору, коли хочете мати своє полотно. Чуєте? Швидше. Ідіть сюди... Сюдою! Швидко ж, вам говориться. Там, по ринві... Ну?
Дієго злякано упирався й з жахом дивився на Олафа:

куди? на яку ринву? яким способом? сказився чоловік — посилати в самий «огонь?

Вмить Емма схопила Олафа за руку й одірвала її від його.

— Що ви хочете? — скрикнула вона з таким гнівом і тривогою, які якось мало були заслужені Олафом:

можна було думати, що цей посилав Паблеса не на рятунок його ж власної картини, а на якесь страшне, непоправне діло.

Олаф плюнув, зірвав з себе капелюх, потім пальто й шпурнув їх мені на руки. Все це він зробив в один мент. Не встигли ми подумати, що він хотів робити, як його вже не стало коло нас і тільки попереду хутко посувалась між юрбою його голова.

Ми, нарешті, ясно зрозуміли його намір: він хотів пролізти крізь вікно і витягти полотно. І тільки тепер я зрозумів, за віщо він так злісно глянув на мене,— це за те, що я бачив його слабість. І мені згадались його слова: «А собі можна так збрехати, щоб повірити? Ні, себе не обманеш».

Упертий швед таки хотів боротись до кінця! Він не хотів перед собою бути боягузом. І для того в вогонь І ліз. Це вже було трохи занадто! Він міг дуже дорого за це заплатити.

На щастя, цього не сталось. Горіла якраз та половина робітні, де стояв стіл. А та, що була біля стіни, по якій дряпався Олаф, тільки диміла стовпиками з щілин вікна.

Весь час, як він ліз, як розбивав кулаком шибки в вікні, як пролазив у робітню, як сидів там, Емма держала мене за руку з такою силою, так цупко, неначе страшно боялась, що я вирвусь і побіжу кудись на страшне й небезпечне для мене діло. Звичайно, вона й сама не помічала, що когось тримала за руку. І я нічого їй не говорив. Але, не дивлячись на те, що й сам замирав за кожним рухом Стефензона, усе ж таки чув ці конвульсійні стиски її руки. (Потім на тому місці поробились великі синяки).

І от Олаф, нарешті, появився! Крізь дим забілів задній бік картини. Більше нічого не треба було. В юрбі до цього моменту було так тихо, що чути було, як рявкали на вулиці автомобілі, як кричала в сусідньому подвір'ї дітлоха. А тепер піднявся такий крик, що ніхто не чув самого себе.

Це був тріумф, який достається тільки героям. Олафа понесли на руках через весь двір, не звертаючи ніякої уваги ні на його сердиті протести, ні на полотно, за яке він рискував своїм життям, ні на благання Дієго, котрий здурів від радості і навіть кусав тих, що несли Олафа.

Нарешті якось пощастило, не попсувавши, взяти з рук Стефензона полотно. Потім він ублагав юрбу однести його на звощика, доводячи, що йому треба вимитись. Цей аргумент, здається, поділав більше, ніж його протести й обурення. Ми сіли й під крик та махання шапками поїхали додому, загубивши Емму й щасливого Паблеса.

Всю ніч Олаф не спав. Я прокидався кілька раз і все бачив, як він сидів за столом і щось писав. Або стояв над своєю картиною й дивився на неї неодривним тупим поглядом.

Вранці, коли я встав, він мені сказав:

— Слухайте, Укрен... Ви вчора дуже мене зневажали? І при цьому ледве помітно посміхнувся. Я, невідомо для чого, зробив вигллд, що не зрозумів, про що він питав.

— Ну, ви знаєте...— скривився він.— Я вам тільки хочу сказати, що потім... поліз в вікно не через те, що засоромився. Не думайте цього. Добре? Мені неприємно, що ви можете так думати. Не я запалив робітню і не моє діло рятувати когось. Для себе зробив...

Я бачив, йому неприємно було говорити про це, й поспішив сказати, що відразу зрозумів його ще тоді, як він тільки поліз.

— О? Так? — прояснів Олаф.— Не може бути! Я дуже радий. В такому разі, я вам покажу мою картину. Хочете? Сьогодня ж конкурс. Знаєте? Я хочу, щоб ви подивились. Можете не казати мені про неї ні одного слова. Я знаю, що вона не може рівнятись з тою, котру ви вчора бачили. Ну, нічого. Я принаймні знаю, через що це так... Дивіться...

Дійсно, мені стало навіть ніяково. Це було полотно, яке далеко нижче стояло від того, що він писав на перший конкурс. Тут також був робітник — коваль, мабуть; в руках йому було щось блискуче, і руки були в крові, а на лиці немов захват перемоги, досягнення мети, гордість, щастя. Картина не тільки не робила приємного вражіння, а викликала ще чуття жалості й ніяковості за себе, немов ти сам брав участь в її писанні.

Не дивлячись на те, що Олаф сам сказав, що не треба нічого про неї говорити, що він говорив це цілком щиро, що сам бачив всю нікчемність своєї роботи, він все ж таки насторожено бігав очима, ждучи моєї оцінки.

І я одверто й навіть з образою за його сказав:

— Ви хочете таки нести її на конкурс? Олаф, очевидно, не сподівався на таку оцінку й якийсь мент навіть не міг мені одповісти, удавши, що щось поправляє біля рами. І, нарешті, зовсім спокійно одповів:

— Так, хочу. Я знаю, програю, але я це роблю для Дієго й панни Емми. З мого боку буде неблагородне, коли я не дам йому спромоги бути переможцем...

— Але ж він все одно премію дістане!

— Ні, не з таким правом, як тепер... Ви сьогодня що будете пити — чай чи кофе?

Був день його черги, і він, не вважаючи на таку подію, як конкурс, не хотів нарушувати порядок. Його ж питання мусило значити: годі про це говорити. Я сказав, що хочу чаю, і ми більше не говорили на цю тему.

Тільки вже збираючись іти на конкурс і держачи обома руками полотно, Олаф раптом сказав:

— А ви знаєте, чого у Дієго так гарно вийшло? Ні? Тому, що він узяв те, що є, а я те, чого нема. От в цьому й є моя головна біда. Я брехав собі, коли писав, а він — ні... Ну, до скорого побачення!

Побачились ми справді дуже скоро, скоріше, ніж я думав. Олаф, розуміється, програв. Як там одбувалось, я не розпитував. Та й не було 6 на це часу, коли б і схотів! Олаф зараз же, як тільки коротко й спокійно кинув мені, що виграв Дієго, яолрохав мене вийти з дому години на три,— у його мала бути тут одна справа. Я хутко я підозріло подивився ма його. Мабуть, я мав при цьому досить комічний вигляд, бо він проти волі засміявся й скааав:

— Ви гадавте, що я збираюсь стрілхтись? Але ж це неекономно — так багато яа це часу класти. Ні, це не мій фах. Я ще хочу жити...

Тоді я подумав, що до його прийде хто-мебудь. Розуміється, я в ту ж хвилину одягся й вийшов, сказавши, що прийду навіть пізніше, як через три години, бо мав, мовляв, до речі, одну справу на правому березі Сени.

Я між іншим був чомусь певний, що у його буде Емма. Як вона могла прийти до його в той день, коли була програна другому, я про це не думав; мені уявлялось, що це мусить бути вона.

Дійсно, я пробув більше, як три години. Коли підходив до нашого будинку, ліхтарі вже запалювали.

А у нас, теж правда, застав Емму. Але вона була сама. На столі горіла лампа, чогось неприкрита абажуром. В хаті було щось чудне, але я того не розумів спочатку, тільки почував, що щось не так стало. Моя увага вся зупинилась на Еммі. Вона, очевидно, незадовго перед цим дуже і багато плакала,— очі були червоні, повіки на них опухлі, ніс теж. Але сліз уже не було; коли я ввійшов, вона якось дуже рівно й обережно ступала по хаті, тримаючи в руках лист. Пізнавши мене, вона, не вітаючись, подала мені листа й тихо додала:

— Це вам від Стефензона. Я розпечатала його тому, що думала в йому найти адресу...

І знов заходила. Ошелешений, я машинально почав читати:

«Товаришу Укрен! Я виїжджаю з Парижа. Більш-менш назавжди. Я покидаю вам свої деякі речі. Про це я сказав консьєржці, отже, не бійтесь, що вона вам робитиме перешкоди, коли схочете розпорядитись ними, як вам буде вигідніше. За ательє заплачено за терм. Бувайте щасливі! Дякую вам за все. Стискаю руку. Ваш Олаф Стефензон».

Олівцем була ще приписка:

«Надіюсь, що колись зустрінемось в Парижі. Але це буде при тій умові, що я тоді вже знатиму, як і що маю малювать, щоб не програти Дієгам свого...»

Останнє слово було так закреслене, що я ніяк не міг прочитати. На поміч мені прийшла Емма.

— Ви хочете розібрать, що він закреслив? — спитала вона апатично.— Там було написано «щастя».— І зараз же звернулась до мене з питанням: — Слухайте, Укрен...— Вона помовчала, немов забувши й про своє питання, й про мене.— Ну, нехай так...— махнула вона рукою.— Скажіть, Стефензон говорив вам що-небудь про те, що то я запалила ательє Паблеса? Тільки, молю вас, скажіть правду. Все одно!

— Даю слово, що скажу правду! — гаряче скрикнув я.— Він ні одного слова про це не говорив...

— А як ви думаєте, підозрівав мене?

— Ні. Ручаюсь, що йому і в голову не прийшла ні разу ця думка!

Емма вмить сильно прикусила нижню губу так сильно, що вона вся побіліла й натягнулась. Коли губа лягла на своє місце, на ній синіли глибокі сліди зубів; з одного виступила кров.

— Сама винна...— прошепотіла немов про себе Емма і, повернувшись, не попрощавшись, помалу вийшла з хати.

З Олафом я більше не зустрічався. Чи зустрінусь коли-небудь?