П'ятнадцятирічний капітан. 5-та частина

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ І 

Работоргівля
Работоргівля! всі знають, що означав це слово, якому б не повинно бути місця в людській мові. Цю ганебну торгівлю тривалий час із великим зиском провадили європейські країни, що володіли заокеанськими колоніями. І хоч її давно заборонено, невільниками і досі торгують в широких масштабах у світі, а надто в Центральній Африці. Навіть у середині XIX сторіччя деякі держави, що проголошують себе цивілізованими, відмовлялися підписати акт про заборону работоргівлі

Дехто вважає, що купівлю і продаж людей вже давно припинено. А воно зовсім не так, і про це піде мова в другій частині нашої повісті. Читач дізнається, як у наш час полюють на людей і як це полювання загрожує знелюднити цілий континент. Ми розповімо про те, скільки проливається при цьому крові, як палають пограбовані села і, нарешті, хто має з цього зиск.

Торгівля неграми почалася в XV сторіччі за таких обставин. Вигнані з Іспанії маври перебралися через Гібралтарську протоку на африканське узбережжя. Португальці, що на той час володіли цим узбережжям, люто їх переслідували. Чимало втікачів вони захопили й перевезли до Португалії. Там їх обернули на рабів, і саме вони були перші африканські раби в Західній Європі від початку нашої ери.
Ці бранці належали здебільшого до заможних родин, і родичі запропонували за них щедрий викуп золотом. Але португальці відмовились від викупу, бо самі мали вдосталь іноземного золота. їм бракувало дешевої робочої сили в нових колоніях, тобто рабів.

Не зумівши викупити полонених родичів, багаті маври запропонували обміняти їх на африканських негрів, яких могли легко добути. Португальці пристали на цю пропозицію, як дуже вигідну. Так було покладено початок работоргівлі в Європі.
Наприкінці XVI сторіччя ця ганебна торгівля поширилась повсюди. Всі держави підтримували работоргівлю, вбачаючи в ній швидкий і певний засіб для колонізації своїх далеких володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити там, де незвиклі до тропічного клімату європейці гинули б тисячами. Тож на спеціальних суднах стали регулярно перевозити негрів-рабів до американських колоній. Міжнародна торгівля рабами невдовзі призвела до створення на африканському узбережжі великих торгових агентств. "Товар" коштував дуже дешево у себе на батьківщині і давав величезний зиск. Та хоч як були потрібні заокеанські колонії, вони не виправдовували цієї комерції. Шляхетні люди підняли голос протесту і в ім'я гуманності вимагали від європейських урядів закону про скасування работоргівлі.

1751 року аболіціоністський рух очолили квакери, і саме в Північній Америці, де через сто років почалася війна за відокремлення Півдня від Північноамериканського союзу, однією з причин якої було питання про звільнення негрів. Чотири північні штати - Віргінія, Коннектікут, Массачусетс і Пенсільванія - прийняли закон про скасування рабства й дали свободу своїм чорним невільникам.

Але кампанія, розпочата квакерами, не обмежилась північними штатами Нового Світу. По той бік Атлантичного океану - а надто у Франції та Англії - посилився рух проти прихильників рабства, що проходив під гаслом: "Хай краще загинуть колонії, ніж принципи!" І, попри підступи політиків та комерсантів, цей рух могутньою хвилею котився по Європі.
Він дав певні наслідки. 1807 року Англія заборонила работоргівлю в своїх колоніях, а 1814 року її приклад наслідувала Франція. Дві могутні держави укла-
Аболіціоністи - прихильники аболіціонізму - громадського руху наприкінці XVIII і на початку XIX ст. у Північній Америці. Аболіціоністи вимагали скасування рабства негрів у Південній Америці.

Квакери - християнська протестантська секта, що виникла у XVII ст. в Англії, а згодом поширилась і в Північній Америці. Квакери негативно ставились до рабовласництва, вважаючи, що воно суперечить вченню християнської церкви. Проте плантатори й духовенство південних штатів захищали рабовласництво, посилаючись на інші місця з тих самих релігійних книжок.
Проте угода не виконувалась. Судна работорговців і далі курсували морями, раз у раз вивантажуючи в колоніальних портах "чорне дерево".

Треба було вжити інших, більш рішучих заходів, щоб покласти край цій торгівлі. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року оголосили работоргівлю піратством і попередили, що з работорговцями поводитимуться, як із тратами. їх нещадно переслідуватимуть, і їм загрожуватиме смертна кара. Франція невдовзі приєдналась до нового пакту. Але південні штати Америки, іспанські й португальські колонії не підписали його і далі вигідно торгували чорними рабами, дарма що "право огляду" кораблів дістало міжнародне визнання. Цей "огляд" обмежувався перевіркою документів на підозрілих кораблях.

Проте новий закон про скасування работоргівлі не мав зворотної сили. Заборонялось купувати нових рабів, але старі не діставали свободи.
Першою подала приклад Англія. 14 травня 1833 року вона видала закон про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали свободу.
Через десять років, 1848 року, Французька Республіка звільнила у своїх колоніях двісті шістдесят тисяч негрів.
1859 року війна, що вибухнула в Сполучених Штатах між федералістами й конфедератами, завершила справу ліквідації рабства негрів, і в усій Північній Америці негри стали вільними.

Так було врешті скасовано рабство в колоніях трьох великих держав. Нині работоргівля провадиться тільки в іспанських і португальських колоніях та ще на Сході, у турків і арабів. Бразілія не звільнила своїх 'рабів, але не купує нових, і діти негрів-невільників народжуються там вільними.
Проте в глибині Африки й далі ведуться кровопролитні війни. Тубільніліжді полюють на людей, і часом цілі племена потрапляють у рабство. Каравани невіль-

Сто днів - період другого правління Наполеоне І у Франції (від 1 березня по 12 червня 1815 року). В червні 1315 року Наполеонове військо було розбито під Ватерлоо, і він зрікся влади. Дуже небагато цих нещасних невільників прибувають живими до місця призначення. Звідси їх везуть на Кубу, на Мадагаскар і в арабські чи турецькі провінції в Азії - Мекку або Маскат.
Патрульні кораблі не можуть перешкодити цій торгівлі, бо дуже важко встановити пильний нагляд за такими довжелезними берегами.
То чи ж справді цей ганебний експорт і досі такий значний?

Так, дуже значний! Щонайменше вісімдесят тисяч невільників потрапляють на узбережжя, і це, мабуть, лише десята частина тубільців, що залишаються живими. Після набігів зостаються витолочені поля та попелища селищ; річками вниз пливуть трупи, й дикі звірі стають володарями краю. Лівінгстон після цих кривавих набігів не впізнавав провінцій, в яких був кілька місяців тому. Інші мандрівники - Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі - теж твердять, що на цьому плато Центральної Африки повсякчас відбувається варварське полювання на людей.

І в краї Великих Озер, що постачав рабами занзі-барський ринок, і в Борну, і в Феццані, й далі на південь, уздовж берегів Ньяси та Замбезі, і на захід, у витоках Заїру, що його перетнув Стенлі,- одне й те саме видовище: руїни, сліди кривавих побоїщ, пустиз-на. Невже работоргівля в Африці закінчиться тільки тоді, коли буде винищено всю чорну расу? Невже африканських негрів спіткає така сама доля, як тубільців Австралії?
Ні, настане час, коли закриються невільничі ринки в іспанських та португальських колоніях: цивілізовані народи не можуть більше терпіти торгівлі людьми!

Навіть і нині, 1878 року, ми повинні стати свідками визволення всіх рабів, що ними володіють деякі християнські держави. Правда, мусульманські держави ще протягом довгих років будуть підтримувати цю ганебну торгівлю, яка так спустошує африканський континент. Саме сюди тепер вивозять майже всіх африканських невільників - понад сорок тисяч душ щороку.
Нині тубільне населення Австралії, яке нещодавно налічувало кілька мільйонів чоловік, зменшилося до п'ятдесяти тисяч. Ще задовго до єгипетської експедиції негрів Сен-наару продавали тисячами неграм Дарфуру і навпаки. Навіть' генерал Бонапарт закупив чималу партію негрів, перетворивши їх на солдатів - щось на зразок мамелюків.

Іде до кінця наше дев'ятнадцяте сторіччя, а торгівля рабами в Африці не зменшилася. Навпаки - вона збільшилася.
Іслам сприяє работоргівлі. Чорні раби в мусульманських провінціях заступили рабів білих. Скрізь - навіть в Єгипті і в Борну - негри правлять за своєрідну валюту. Ними часом платять військовим і чиновникам.
То чи гоже мовчати про те, що деякі представники європейських держав у Африці ганебно потурають торгівлі людьми? Адже це - неспростовний факт. Патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного й Тихого океанів, а в глибині країни, буквально на очах у європейських чиновників, провадиться торгівля людьми, тягнуться каравани невільників, відбуваються криваві облави, під час яких убивають дев'ять негрів, щоб поневолити десятого.

Такі справи в Африці й досі.
Тепер зрозуміло, чому Дік Сенд вигукнув із жахом:
- Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
І він не помилився: це справді була Африка, де на нього та його супутників чигала страшна небезпека.
Але в яку частину африканського континенту занесла їх незбагненна фатальна випадковість? Мабуть, у західну, а це погіршувало становище. "Пілігрим", певно, розбився біля берегів Анголи, куди приходять каравани рабів із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.

Так, вони потрапили саме туди, в край, що його через кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні, а Стенлі на півночі. На цій неосяжній території, що складається з трьох провінцій - Бенгели, Конго та Анголи,- було досліджено тільки узбережжя. Воно тягнеться від Нурси на півдні й до Заїру на півночі. Два великих міста на узбережжі правлять за порти: Бенгела й Сан-Паулу-ді-Луанда - столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні області Екваторіальної Африки були майже недосліджені. Мало хто з мандрівників наважувався заходити далеко в глиб материка. Жаркі й вологі області, де лютує пропасниця; дикі тубільці, що з них деякі й досі людоїди; постійні війни між племенами; нарешті, недовіра работорговців до будь-якого чужинця, що намагається проникнути в таємниці їхньої ганебної торгівлі,- ось перешкоди, які постають на шляху мандрівників до Анголи, однієї з найне-безпечніших областей Екваторіальної Африки.

Таккі 1816 року піднявся вгору по річці Конго за водоспади Іеллала. Йому вдалося пройти близько двохсот миль. За цей короткий перехід він не міг грунтовно вивчити країну. До того ж, експедиція коштувала життя більшості її учасників.

Через тридцять сім років доктор Лівінгстон рушив од мису Доброї Надії до верхів'я Замбезі. Звідти в листопаді 1853 року він перетнув Африку з півдня на північний захід, переплив Кванго - одну з приток Конго - і 31 травня 1854 року прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Він протоптав першу стежину до невідомої величезної португальської колонії.
Ще через вісімнадцять років двоє сміливих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши небачені* труднощі, вийшли: один - на південне, другий - на північне узбережжя Анголи.

Першим з них був лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. 1872 року гадали, що експедиція американця Стенлі, послана на пошуки Лівінгсто-на в область Великих Озер, потрапила в біду. Лейтенант Камерон запропонував рушити слідами Стенлі. Пропозицію було прийнято. Камерон вирушив із Занзібара в супроводі доктора Дійона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона.
Перейшовши Угого, вони зустріли слуг Лівінгстона, які несли до східного берега тіло дослідника.

Камерон усе ж пішов далі на захід, маючи на меті перейти від одного океанського берега до другого. Перетнувши Уніаніембе, Угунду, він дістався до Кагуели, де знайшов щоденники Лівінгстона.
Потім Камерон переплив озеро Танганьїку, подолав гори Бамбаре й переправився через річку Луалабу. Він побував у спустошених .війнами, знелюднених після набігів работорговців областях Кілембу, Уруа, верхів'ях Ломане, Улуду, Ловале. І врешті, перейшовши безмежні ліси Кванзи, куди Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, енергійний лейтенант Камерон побачив хвилі Атлантичного океану біля Сан-Феліппе-ді-Бенгела. Ця мандрівка тривала три роки й чотири місяці; вона коштувала життя двом супутникам Каме-рона - докторові Дійону і Робертові Моффа.

Незабаром американець Генрі Стенлі заступив англійця Камерона на шляху відкрить. Відомо, що цей сміливий кореспондент американської газети "Нью-Йорк Геральд", який вирушив на пошуки Лівінгстона, знайшов того ЗО жовтня 1871 року в Уджіджі на березі озера Танганьїка. Однак, успішно здійснивши свою гуманну місію, Стенлі вирішив повернутися до Африки в інтересах географічної науки. Він поставив собі за мету грунтовно вивчити береги Луалаби, що їх уже бачив за своєї першої подорожі. Камерон десь іще мандрував хащами Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року вирушив з Багамойо на східному узбережжі Через рік і дев'ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошене епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу добувся до Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінгстон і Камерон. Тут він був свідком страшного набігу, що його вчинили загони занзібарського султана на області Марунгу й Маніума.

Саме звідси Стенлі вирішив почати дослідження берегів річки Луалаби й пройти аж до її гирла. Для своєї експедиції він найняв у Ньянгве сто сорок носіїв і спорядив дев'ятнадцять човнів. Насамперед його загонові довелося стати на бій з людоїдами з Огусу. Човни спершу тягли волоком через пороги. За екватором, там, де Луалаба вигинається на північний схід, маленьку флотилію Стенлі атакували п'ятдесят чотири човни з кількома сотнями тубільців. Стенлі відбився від них.

Піднявшися згодом до другого градуса північної широти, Стенлі виявив: Луалаба - не що інше, як верхів'я заїру, або Конго; пливучи за її течією, можна дістатися до океанського берега. Саме цей шлях він і вибрав. Майже щодня йому доводилось оборонятися від прибережних племен. З червня 1877 року при переході через пороги Массаса загинув один з його супутників, Френсіс Покок. А 18 червня бурхлива течія понесла його човен до водоспаду Мбело. Тільки якимсь дивом мандрівникові пощастило врятуватися.Нарешті б серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, від якого було чотири дні дороги до океану. Через два дні він дістався до Банза-Мбуко. Тут на нього чекав провіант, доставлений двома торговцями з Ембоми. В самій Ембомі, цьому маленькому прибережному містечку, Стенлі врешті став на перепочинок. Труднощі й злигодні мандрівки через весь африканський материк передчасно постарили цього тридця-тип'ятирічного чоловіка. Зате річку Луалабу було досліджено аж до гирла. Тепер стало відомо, що, крім Нілу - великої північної артерії - та Замбезі - великої східної артерії,- на заході Африки тече ще одна з найбільших у світі рік. Цю ріку, довжиною в чотири тисячі двісті кілометрів, називають у різних частинах її течії Луалабою, Заїром і Конго; вона з'єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.

Камерон і Стенлі пройшли вздовж південного й північного кордонів Анголи. Сама ж область на той час, коли "Пілігрим" розбився біля її берегів, тобто 1873 року, була майже недосліджена. Знали тільки, що це головний західний невільничий ринок з трьома найважливішими центрами работоргівлі - Біе, Кас-санго й Казонде.

Саме в ці нетрі, за сто миль од узбережжя, і завів Гарріс Діка Сенда та його супутників: виснажену втомою й горем молоду жінку, її хворого сина та п'ятьох негрів - ласу здобич для жадібних работорговців.
Так, це Африка, а не Південна Америка, де ні тубільці, ні хижі звірі, ні клімат не загрожували б потерпілим... Це не та благодатна область між Андами й густо заселеним узбережжям, де мандрівник завжди знайде гостинний притулок. Землі Перу й Болівії, куди буря, напевно, прибила б "Пілігрим", якби злочинна рука не змінила його курсу,- далеко за океаном. Звідти потерпілі легко повернулися б додому...

Але це була страшна Ангола, до того ж не та частина узбережжя, куди вряди-годи навідуються португальські колоніальні власті, а глухий її закутень, де під свист нагаїв наглядачів тяглися каравани чорних бранців.
Що знав Дік Сенд про цю країну, куди його закинула зрада Негоду? Небагато. Він читав записки місіонерів XVI - XVII сторіч та книжки про подорожі португальських купців із Сан-Паулу-ді-Луанда по Заїру. Читав він і звіт доктора Лівінгстона про мандрівку 1853 року. Цього було досить, щоб нагнати страху на людину, не таку мужню, як Дік Сенд.

Розділ II

Гарріс і негору
Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.
Це були Гарріс і Негору.

Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.
Гарріс і Негору посідали під величезною смоковни-цею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.

Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.
- Отже, Гаррісе,- мовив Негору,- тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін "капітана Сенда", як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?
- Ні, друже,- відповів Гарріс.- Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! "Мій юний друг" Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...
- Ще б із сотню миль, Гаррісе,- урвав його Негору,- і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого - вони однаково від нас не втечуть!
- Де вже їм утекти! - сказав Гарріс, здвигнувши плечима.- Проте я ледве ветиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах "мого юного друга" бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт.
- Еге ж! - кивнув головою Негору.- І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...
- Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею,- адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забяглося побачити "гумові дерева" й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що "мій юний друг" чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці - це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.
- Розумію,- відповів Негору.- І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!
- Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка - Дінґо. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?
- Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.
- Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. "Мій юний друг" - влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду - він славний хлопчина!
- Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість,- відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.
- Впізнаю тебе! - мовив Гарріс.- Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.
Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:
- До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті - то чимало, дружеі Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.
- Цим мало не скінчилося, Гаррісе.
- Не журися, Негору: колись та повісять.
- Дякую!
- А як би ти хотів? - сказав Гарріс із філософським спокоєм.- Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?
- Атож.
- Англійці?
- Ні. Португальці.
- До того, як ти здав товар, чи після того?
- Після...- трохи повагавшися, відповів Негору.- Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі - коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли...
- І засудили?..
- На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.
- Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!
- Еге, із шибениці не втечеш,- відповів Негору,- а з тюрми...
- То тобі пощастило втекти?
- Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто.
- І без квитка! - сміючись вигукнув Гарріс.- Тобі не соромно, чоловіче? їхати безплатно та ще й на чужих харчах!
- Так,- зітхнув Негору,- до того ж тридцять днів у темному трюмі!
- Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти - знов у трюмі?
- Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.
- Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.
- Так-от. Півтора року...
Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.
- Гаррісе,- мовив він пошепки,- там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
- Що там таке? - Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.
Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
- Нікого немає,- мовив Гарріс трохи згодом.- Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.
Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалецьстав розповідати далі.
- Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.
- То невже ти працював як чесна людина, Негору?
- Довелось, Гаррісе.
- Бідолаха!
- Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно "Пілігрим".
- Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?
- Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедік-том мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель - адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана "Пілігрима". Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день "Пілігрим" покинув береги Нової Зеландії...
- Проте,- урвав Негору Гарріс,- із розповіді "мого юного друга" я зрозумів, що "Пілігрим" не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?
- Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє,- відповів Негору.- Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповіс-ти це "своєму юному другові", коли схочеш.
- Аякже! - сміючись відповів Гарріс.- Тож розповідай, друже, розповідай!
- "Пілігрим",- почав Негору,- мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан "Пілігрима" Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.
- І ти став капітаном корабля?
- У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п'ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти,- себто коком.
- То судно випадково пригнало до берегів Африки?
- Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість - тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився "Пілігрим". А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи - то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! "Твій юний друг" - новачок у навігації: він уміє визначити місце-перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і "Пілігрим", підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. "Пілігрим", гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися!
- І саме в цей час,- докинув Гарріс,- випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені спершу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.
- Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.
- Будь-хто на його місці помилився б, Негору.
- Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.
- Однак тепер вони знають, куди потрапили.
- Це вже не мав значення! - вигукнув Негору.
- Що ти збираєшся далі робити? - спитав Гарріс.
- Та вже щось зроблю! - відказав Негору.- Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживав наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.
- Ну, старий плутяга почував себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.
- Він і досі гендлює в Біе?
- Ні, ось уже рік, як він перевів свою "фірму" в Казонде.
- А як його справи?
- Чудово, хай йому біс! - вигукнув Гарріс.- Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті з одного боку, англійські сторожові судна з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи, в районі Мосамедіша, ще можна досить успішно вантажити "чорне дерево". Саме тепер усі бараки там на-пхом напхані неграми: от-от прибудуть по них кораблі з іспанських колоній. Про вивезення товару через Бен-гелу або Сан-Паулу-ді-Луанда не може бути й мови. З гуВернатором та чиновниками годі й балакати. Треба перебиратись трохи далі в глиб Африки. Це й збирається зробити старий Алвіш. Він мав намір спорядити караван у бік Ньянгве й Танганьїки, щоб обміняти тканини на слонову кістку і рабів.

Гарні справи і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачав невільниками Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери - навіть вони проти нас! Лівінгстон - хай йому грець! - нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!

Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.

Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работорговця Алвіша анітрохи не змінився - тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами "Пілігрима". І він спитав:
- Ну, то що ти хочеш з ними зробити?
- Розділю їх на дві групи,- відповів Негору відразу, як людина, що давно мав план.- Частину продам у рабство, а решту...
Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.
- Кого ж ти продаси? - спитав Гарріс.
- Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту - четвірку міцних хлопців - можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.
- Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці,- на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на "Пілігримі" яких грошей?
- Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я м&ю надію іще на дещо...
- На що ж саме?
- Та в на що! - відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.
- Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар,- зауважив Гарріс.
- А хіба це так важко? - спитав Негору.
- Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекав мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки "мій юний друг" надумав вирушити до Кванзи...
- А якщо не надумав?
- Я певен - він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не мав про те, яка там на нього чигав небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знав, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю "мого юного друга" - він вибере саме цей шлях.
- Можливо...- задумливо сказав Негору.
- Не "можливо", а неодмінно!- вигукнув Гарріс.- Усе вийде так, ніби я і "мій юний друг" домовились зустрітися на березі Кванзи.
- Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.
- Рушаймо, друже!
Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.
Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.
Зненацька пролунав хрипкий гавкіт - із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.
- Дінго! - вигукнув Гарріс.
- Ну, цього разу ти від мене не втечеш! - крикнув Негору.
Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.
Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.
Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.
- Нарешті я поквитався з цим клятим псом! - вигукнув Негору.
Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.
- Видно, Негору,- мовив він,- собака дуже хотів тебе порвати.
- Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!
- За що він так тебе ненавидить?
- Та були колись не помирилися...
- Не помирилися?
Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.
Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.

Розділ III

У дорогу...
Африка! Не Америка - Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що "Пілігрим" опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з'являлася: "Пілігрим" пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту. "Африка! Африка!" - подумки повторював Дік Сенд.
Він вкотре прискіпливо перебирав у пам'яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне! І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили...
"На "Пілігримі" залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Него-ру... Мені сказали, що він уцав просто на нактоуз... Мабуть, це він пошкодив компас!"

У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі "Пілігрима" й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.
Але хто він, цей Негору? Моряк? Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів "Пілігрим" до берегів Африки!

У всякому разі, коли ще й були нез'ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони - в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі - найнебезпеч-нішій її частині, за сто миль від узбережжя. їхній провідник Гарріс - зрадник. За дуже простою логікою виходило: американець і португалець зналися віддавна; випадок звів їх на березі; вони зайшли між собою у змову й задумали щось лихе проти потерпілих з "Пілігрима".

Але що ж саме вони задумали? Можна було б припустити: Негору хоче захопити Тома і його товаришів, щоб потім продати їх у рабство. Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі "образи", шукатиме нагоди помститися йому. Однак що мав цей негідник проти місіс Уелдон та її малого Джека? Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суходолі Він повинен урятувати місіс Уелдон,' малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників - у його руках! І він виконав свій обов'язок до кінця!

Поміркувавши години дві-три над усім цим і зваживши подумки всі шанси на добре і лихе - останнього, на жаль, передбачалося більше! - Дік Сенд підвівся. Він був сповнений рішучості і спокою.
Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.
Юнак підійшов до Тома.
- Томе,- тихо мовив він,- ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?
- Так, містере Дік, знаю.
- Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.
- Гаразд, містере Дік.
- Томе,- провадив Дік,- ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо в ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив,- хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.
- Мої товариші - віддані й хоробрі люди, містере Дік.
- Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?
- Завжди й у всьому, містере Дік!

Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев'ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дівго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку. План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану - байдуже, на північ чи на південь,- добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.

Але як дістатися до узбережжя - тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.
Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, що повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж, Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.
6 інший шлях - коротший і безпечніший - водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Уелдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.

Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.
До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе в своїй стихії!
Отже перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.

Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи "Пілігрима", не могла текти ні з півночі, ані зі сходу - з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір'я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі, водний шлях, якийсь потік - десь недалеко.
І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт - вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.
Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.
Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Уелдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.

Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.
- Діку,- спитала вона, озираючись довкола,- де це Гарріс? Я його не бачу.
Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:
- Гарріса більше тут немає.
- Він, мабуть, поїхав уперед?
- Він утік, місіс Уелдон. Гарріс - зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.
- З якою метою?
- Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.
- Гарріс- зрадник! - повторила місіс Уелдон.- Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?
- Так, місіс Уелдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і...
- Сподіваюсь, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! - озвався Геркулес.- Я розіб'ю голову одного об голову другого! - докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.
- Що буде з моїм Джеком? - вигукнула місіс Уелдон.- Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!
- Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя,- сказав старий Том.- Там здоровіше повітря.
- А ти певен, Діку,- знов озвалася місіс Уелдон,- що Гарріс нас зрадив?
- Так, місіс Уелдон,- коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: - Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я 6 його вбив!
- То, виходить, асьенда?..
- Немає тут ні асьвнди, ні села, ні поселення! - відказав Дік Сенд.- Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.
- Тією самою дорогою, Діку?
- Ні, місіс Уелдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь...
- Я зовсім не стомилася, Діку! - відповіла місіс Уелдон, бадьоро усміхаючись.-Я можу йти пішки. І понесу Джека...
- А ми нащо? - озвався Бет.- Ми понесемо вас обох.
- Так, так! - підхопив Остін.- Зробимо з гілок ноші, намостимо листя...
- Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо!
- Рушаймо! - повторив Дік Сенд.
- Давайте мені Джека,- сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен.- Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.

І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.
Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.
Кузен Бенедікт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо.
Кузен Бенедікт загубив окуляри й лупу!

На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедікту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедікт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа.
Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен 'Бенедікт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем. Маленький загін не пройшов і п'ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.
- А де ж це Дінго? - спитав він.
- Справді, Дінго ніде не видно,- сказав Геркулес І він став кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту.
Дік Сенд нахмурився. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.
- А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? - спитав Том.
- За Гаррісом? Та ні...- відповів Дік Сенд.- Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.
- Цей клятий кок уб'є Дінго! - вигукнув Геркулес.
- Якщо Дінго спершу його не задушить,-відказав Бет.
- Цілком можливо,- погодився Дік.- Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукав нас. Тож уперед!

Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза с блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися перед широкими галявинами, порослими високою, цупкою травою. Подекуди в траві лежали велетенські стовбури дерев, сухі, скам'янілі - певна ознака кам'яновугільних формацій, що часто зустрічаються на африканському континенті. На зеленому килимі рожевіли якісь лози, цвіли червоні орхідеї, синій та жовтий імбір, бліді лобелії. Над квітами роїлися хмари комах.

Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут масличні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовника до двох метрів заввишки. З цього бавовника добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернам-букське. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола копал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранатники і десятки інших деревовидних рослин. В повітрі витав тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне. Всі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю.

Був саме час пропасниць. Але Лівінгстон, який спостерігав за перебігом цієї недуги у хворих, помітив, що вони швидко одужують, коли покидають ті місця, де захворіли. Дік Сенд це знав і сподівався, що малий Джек оклигав. Він так і сказав місіс Уелдон. І справді, хлопчик спокійно спав на руках у Геркулеса.
Загін просувався вперед обережно і швидко. На землі тут і там виднілися свіжі сліди людей або тварин. Де трава була притоптана, а гілки дерев та кущів обламані, йшли швидше. Але здебільшого загін сам усував з дороги численні перешкоди, і це, на превелику досаду Діка Сенда, неабияк затримувало перехід. Перед ними щоразу поставали обсновані ліанами дерева, наче щогли зі сплутаним такелажем. Вигнуті гілки кущів скидалися на дамаські шаблі, втикані довжелезними шпильками. Долі стелилися зміюваті ліани п'ят-десят-шістдесят футів завдовжки, які кололи мандрівників гострими колючками.
Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.

Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Шд могутнім зеленим шатром літали птахи. їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихше й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали "жалібною сплюшкою". Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!

Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.
Мандрівники ще раз бачили жирафів, що їх Гаррі-сові - якби він ішов з ними - вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.

Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше.
До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі. Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з'являвся.
Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей.

Говорили мало. Місіс Уелдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. їсти вона не могла.
- Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Уелдон,- повторював Дік Сенд.- Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.
Місіс Уелдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі, коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись на нього і на п'ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Уелдон відчула, що не час іще впадати з розпач. Та й чого вона мав втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.
Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Уелдон, і ледве витримував її погляд.

Розділ IV

Важкими дорогами Анголи
Малий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.
- Тобі краще, мій любий? - спитала місіс У.елдон, пригортаючи сина до серця.
- Так, мамо,- відповів Джек.- Але я хочу пити. Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.
- А де мій друг Дік? - спитав він.
- Я тут, Джеку,- озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.
- А мій друг Геркулес?
- Тут Геркулес, містере Джек,- велет усміхнувся до малого.
- А конячка? - допитувався далі Джек.
- Конячка? Втекла, містере Джек,- сказав Геркулес.- Тепер я буду твоєю конячкою і ти будеш на мені їздити. Хіба я тебе погано катав?
- Та ні,- відповів хлопчик.- Тільки як я правитиму, коли в тебе немає вуздечки?
- То байдуже! Ти мене загнуздай,- сказав Геркулес, широко розтуляючи рота,- і смикай скільки хочеш.
- Ні, я тягтиму легенько.
- Чого там - добре тягни! В мене рот міцний.
- А де ж ферма містера Гарріса?
- Незабаром ми до неї дістанемось, Джеку,- відповіла місіс Уелдон.- Уже скоро...
- Чи не час нам рушати в дорогу? - перебив ц Дік Сенд, щоб урвати цю розмову.
- Так, Діку, час!

Всі швидко зібралися й рушили, дотримуючись установленого порядку. Щоб не віддалятися від потічка, доводилось пробиратися крізь хащі. Колись тут були стежки, але тепер вони майже зникли - позаростали цупкою травою й ліанами. Цілу милю мандрівники мусили прорубувати зарості - це забрало аж три години. Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем.
На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили сюдою на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями.

Однак невдовзі з'ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризеш хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги.
У Центральній Африці в ще немало доріг, усіяних людськими кістками. Сотні миль проходять каравани невільників, і тисячі нещасних рабів падають мертвими під нагаями наглядачів, від голоду, нелюдської втоми та хвороб. А скільки рабів убивають наглядачі, коли став обмаль харчів! Коли рабів немає чим годувати, їх розстрілюють із рушниць, рубають шаблями, ріжуть ножами... Такі криваві побоїща - тут не дивина!

Отже, цією дорогою ходили невільничі каравани. Вже цілу милю мало не на кожному кроці Дік Сенд і його супутники натрапляли на людські кістки. Мандрівники полохали великих дрімлюг; птахи важко злітали в повітря й ширяли в них над головами.
Місіс Уелдон дивилася на все те, але, здавалось, нічого не бачила. Дік Сенд здригався на думку, що вона от-от почне розпитувати його. Він сподівався довести її та всіх своїх супутників до океанського узбережжя, не признавшись, що Гарріс заманув їх у хащі Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон ніби не усвідомлювала того, що бачили її очі. Вона знов узяла на руки сина; сонний Джек поглинув усю її увагу. Нен ішла поруч з місіс Уелдон, але вони не питали в юнака того, чого він так боявся.

Старий Том ішов, похнюпившись. Він надто добре знав, чому ця дорога всіяна людськими кістками.
Томові товариші вражено роздивлялися навколо. Хм здавалося, ніби вони йдуть через нескінченний цвинтар, де могили повивертав страшний землетрус. Але й вони ні про що не питали Діка.
Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадав в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з "дороги слонів", коли вона одійшла від потічка.

І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.

Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні па-поротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.
Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книгах такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.
- Будьте обережні, друзі! - сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону.- Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!
- Дивно! - вигукнув Том.- Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.
- Однак,- зауважив Бет,- скоро буде гроза.
- Тим паче нам треба поквапитись,- мовив Дік Сенд,- щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Днсека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Уелдон! А ви, містере Бенедікт... Стривайте, що ви робите, містере Бенедікт?
- Я провалююсь,- просто відповів кузен Бенедікт. І справді, ентомолог пішов під землю так швидко, ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витярли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедіктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.

Кузен Бенедікт невдало вибрав яму. Коли його ви-тягли, на поверхні багнюки піднялася сила-силенна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкав цівками води, з велетенською губкою. Такі болотисті землі дуже небезпечні для мандрівників. Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Уелдон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв'язали з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.
Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена. Бенедікта.

Том помагав іти старій Нен, яка без його допомоги давно б уже була загрузла. Троє інших негрів несли коші. Дік Сенд прямував попереду, вибираючи дорогу. Найкраще було йти краєм болота, порослим густою цупкою травою, але й тут нога часто грузла в трясовині.
Врешті близько п'ятої години болото було пройдено. Почався глинястий грунт, однак під ним вгадувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина лежала нижче рівня сусідніх річок, води яких насичували дірчасту землю.
Стояла задушлива спека. Вона була б і геть нестерпна, якби між землею й пекучим сонцем не лежав заслін із темних грозових хмар. На обрії спалахували блискавки і глухо гуркотів грім. Ось-ось уперіщить дощ.

Грози в Африці страшні: дощ як з відра, ураганний вітер, що вивертав найміцніші дерева, безперестанні блискавки. Дік Сенд знав це і дуже стурбувався. Не ночувати ж їм просто неба! До того ж, рівнину неодмінно затопить, а спереду, скільки сягає око,- жодного, бодай маленького, горбика, де б можна знайти пристановище.
Та й де шукати пристановища в цій пустельній і голій низині, в якій немає ні дерева, ні кущика? Навіть під землею не сховаєшся: за два фути від поверхні - знов вода.

Раптом Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби. Вони ніби утворювали стіну до цієї улоговини. На тлі яснішої смуги неба між обрієм і хмарами вимальовувалось кілька дерев.
Дік Сенд подумав: навіть якщо вони і не знайдуть там пристановища, то їх все одно не дістане вода. Може, тільки там вони й урятуються...
- Вперед, друзі мої, вперед! - весело мовив юнак.- Іще зо три милі, і ми виберемося з цієї небезпечної улоговини.
- Мерщій! Уперед! - вигукнув Геркулес.
Цей славний негр ладен був посадити собі на плечі всіх супутників і нести їх аж до горбів.

Слова Діка Сенда й Геркулеса підбадьорили мандрівників, і, незважаючи на втому від тривалого переходу, вони прискорили ходу.
Вдарила гроза, а до горбів залишалося іще зо дві милі. Однак дощ полив не відразу. Спершу - і це було куди небезпечніше - спалахнули велетенські блискавки. Зробилось майже зовсім темно, хоч сонце ще стояло над обрієм. Громаддя хмар поволі спускалося, і здавалось, воно от-от завалиться. Червоні та сині блискавки краяли його тут і там, оповиваючи рівнину безладним плетивом вогнів.

Щомиті в когось із мандрівників могла вдарити блискавка. Адже на цій пустельній рівнині вони притягають до себе електричні розряди.
Джек, розбуджений громом, сховав личко на грудях у Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх од матері, щоб не засмучувати її ще дужче. Геркулес, ідучи сягнистим кроком, заспокоював Джека.
- Не бійся, Джеку,- повторював він.- Хай-но тільки грім наблизиться до нас - я його переломлю навпіл однією рукою! Адже я дужчий від грому!
І малий Джек заспокоювався, знаючи, що велет-си-лач заступиться за нього.
От-от уперіщить дощ. Що буде з місіс Уелдон, Дже-ком та іншими супутниками, коли вони не знайдуть захистку?
Дік Сенд зупинився на мить біля старого Тома.
- Що робити? - спитав він.
- Іти вперед, містере Дік. Нам не можна залишатися на цій рівнині. Дощ перетворить її в непрохідне болото.
- Томе, я не про це. Де б його знайти якийсь захисток?
Раптом Дік замовк. Сліпуча блискавка осяяла рівнину від краю до краю.
- Що воно таке виднів там, за чверть милі від нас? - вигукнув Дік Сенд.
- І я наче щось бачив...- відповів старий Том.
- Якийсь табір, чи що?
- Так, містере Дік... Схоже на табір... Але табір тубільців. Коли знов спалахнула блискавка, вони краще роздивилися цей табір. На рівнині симетричними шерегами стояло десь із сто конічних наметів од дванадцяти до п'ятнадцяти футів заввишки. Але біля наметів не було видно жодної живої душі. Де ж люди? Чи поховались по наметах від грози, чи табір покинутий? Якщо там живуть, то, незважаючи на страшну негоду, треба мерщій забиратися геть. Якщо ж у таборі нікого немає, то мандрівники знайдуть там пристановище. "Зараз я про це дізнаюся!" - мовив подумки Дік Сенд. І, повернувшись до старого Тома, сказав:
- Стійте тут! А я піду до табору і роздивлюся, що та як.
- Дозвольте комусь із нас супроводити вас, містере Дік!
- Ні, Томе. Я піду сам. Я підкрадуся непомітно. Чекайте мене тут!

Маленький загін зупинився. Юнак рушив уперед і відразу зник у непроглядній між спалахами блискавок темряві.
Кілька великих крапель дощу впали на землю.
- Куди це пішов Дік? - спитала місіс Уелдон, підходячи до старого негра.
- Ми побачили попереду якийсь табір, місіс Уелдон,- відповів Том.- Може, то навіть селище. Наш капітан вирішив піти сам на розвідку, перш ніж вести нас туди.
Місіс Уелдон більше ні про що не питала. Хвилини за три Дік Сенд повернувся.
- Ходіть за мною! - крикнув він.
- У таборі нікого немає? - спитав Том.
- Та то не табір. І не селище. То мурашники.
- Мурашники? - радісно вигукнув кузен Бене-дікт.
- Так, містере Бенедікт, але мурашники футів дванадцять заввишки. В них ми й спробуємо сховатись від зливи.
- В такому разі, це мають бути будівлі тропічних термітів. Ці геніальні комахи вміють зводити споруди, що прославили б будь-якого архітектора.
- Терміти то чи ні, містере Бенедікт,- одказав Дік Сенд,- а нам доведеться виселити їх і зайняти їхнє житло.
- Таж вони нас загризуть! Що їм залишається робити?
- Вперед! Уперед!
- Стривайте! - раптом вигукнув кузен Бене-дікт.- Я вважав, що такі термітники в лише в Африці.
- Вперед! - сердито крикнув Дік Сенд.
Він боявся, що місіс Уелдон почув слова кузена Бенедікта.
Маленький загін швидко рушив за Діком Сендом.
Тим часом повіяв лютий вітер. Великі краплі дощу залопотіли по землі. Ще трохи, й гроза зовсім розшаленіє.

Незабаром вони дісталися до однієї з конічних споруд. Далі вони мали або якось ужитись із грізними термітами, або ж виселити їх.
В нижній частині термітника, зліпленого з рудуватої глини, зяяла дірка. За кілька хвилин Геркулес роздовбав її так, що міг пролізти в неї.
На превеликий подив кузена Бенедікта, не було видно жодного із сотень тисяч термітів, які б мали жити в термітнику. Може, вони покинули своє житло?
Дік Сенд і його супутники по одному позалазили в термітник. Тієї ж миті вперіщив такий дощ, що здавалося, він погасив блискавки.
Але нашим мандрівникам уже була не страшна гроза. Дякуючи щасливому випадкові, вони дістали захисток набагато кращий і надійніший, ніж намет або хижа тубільця.

Лейтенант Камерон уважав, що такі велетенські споруди, вибудувані такими дрібними комахами, гідні куди більшого подиву, ніж піраміди стародавніх єгиптян.
"Щоб досягти такого мистецтва, людям треба б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв!" - захоплено писав він.

Розділ V

Лекція про термітів у термітнику
Через кілька хвилин розійшлася така гроза, про яку в помірних широтах і гадки не мають. Отож Дікові Сенду і його супутникам справді пощастило, що вони знайшли цей захисток.

Дощ лив товстими струменями, які подеколи зливалися в широчезні потоки, що вивергались на землю справжніми водоспадами.' Здавалося, бездонний небесний басейн зненацька перекинувся, і вся вода ринула на землю. Від такої зливи рівнини обертаються на озера, струмки - на бурхливі потоки, річки виходять з берегів, затоплюючи величезні простори. На відміну від помірних поясів, в Африці такі грози тривають по кілька днів. Годі збагнути, як нагромаджується вгорі стільки водних випарів та накопичується стільки електрики. Мимоволі спадає на думку, що почався всесвітній потоп.

На щастя, крізь товсті стіни термітника не проникала вода. Це мурашине житло могло позмагатися з земляними хатками бобрів. Хай би навіть на термітник ринув водоспад - і тоді б жодна крапля не просочилась би всередину.
Дік Сенд та його супутники насамперед засвітили ліхтар і почали оглядати термітник. Це був конус футів дванадцять заввишки та футів одинадцять завширшки в основі. Вершина термітника була закруглена, як ото голова цукру. Товщина стін становила близько фута.

Хоч декому й здасться неймовірним, що міріади дрібних працьовитих комах зводять такі монументальні споруди, однак колоній термітів рясно у внутрішній Африці. Голландський мандрівник Смітмен пише, що на вершечку одного такого конуса помістилися він і четверо його супутників. Лівінгстон бачив у Лунде багато термітників із червоної глини, які сягали від п'ятнадцяти до двадцяти футів заввишки. Лейтенант Камєрон, дивлячись здалеку на ці споруди, гадав, що то військовий табір. В Ньянгве він бачив велетенські термітники від сорока до п'ятдесяти футів заввишки. Вони мали вигляд здорозенних конусів з дрібнішими надбудовами вгорі у вигляді дзвіниць.
- Які ж це терміти здатні зводити такі дивні споруди? - спитав Дік Сенд.
- Це витвір войовничих термітів,- відповів кузен Бенедікт, роздивившися матеріал, з якого вибудувано термітник.
Стіни термітника були з червоної глини. Якби їх виліплено з сірого намивного грунту або чорної землі, то їх би належало приписати кусючому або лютому термітові. (Тегтез тогсіах, Тегтез аігох.) Як бачимо, види цих комах мають не вельми сумирні назви; вони сподобались би хіба що такому затятому ентомологові, як кузен Бенедікт.

В самому конусі термітника, де спершу розташувався маленький загін, не вистачило б усім місця. Але в камери, розміщені ярусами, могло влізти кілька не дуже товстих людей. Ізсередини стіни терміча "са скидалися на шафу з багатьма полицями або ж комод із повитягуваними шухлядами; в них рясніло безліч чарунок для термітів. Полиці йшли ярусами, як ото койки в каюті пароплава. На горішніх "койках" полягали місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт. Нижче примостилися Остін, Бет і Актеон. Дік Сенд, Том і Геркулес влаштувалися долі.
- Друзі мої,- мовив до них Дік,- на долівку затікав вода. Треба підсипати глини. Але дивіться не заваліть входу, бо тоді ми задихнемося - сюди не проникне свіже повітря.
- Але ж ми перебудемо тут тільки одну ніч,- сказав старий Том.
- Ну то й що? Треба відпочити як слід. Адже це перша ніч за десять днів, коли ми маємо дах над головою.
- Атож, десять ночей ми спали просто неба,- кивнув головою старий Том.
- Крім того,- додав Дік Сенд,- ми, можливо, пробудемо тут днів зо два: адже цей термітник - надійне пристановище. А я тим часом розвідаю, чи далеко та річка, яку ми сподіваємось знайти. Власне, краще не йти звідси, доки не побудуємо плота. Тут нам не страшна ніяка гроза. Ну, друзі, до роботи: підсиплемо долівку, щоб була тверда й суха.
Наказ Діка Сенда було відразу виконано. Геркулес сокирою розбив нижній ярус і насипав глини на долівку. Вона повищала майже на фут над болотистим грунтом, на якому стояв термітник. Дік Сенд упевнився, що повітря вільно проникав крізь дірку внизу.

Маленькому загонові таки справді поталанило, що терміти покинули своє житло. Якби їх зосталося бодай трохи, годі було б тут усидіти. Тільки ж чи давно вибрались ці комахи?
Кузен Бенедікт, не виявивши, на свій превеликий подив, у термітнику жодного терміта, перший з усіх замислився над цим. Незабаром він переконався, що мурахи повтікали з термітника зовсім недавно.

Почав ентомолог із того, що, спустившись додолу й присвічуючи собі ліхтарем, заходився нишпорити в найпотаємніших закутках. Врешті він виявив "головний склад" термітів, тобто те місце, де ці працьовиті комахи зберігають свій харч.
Склад містився в нижньому ярусі обік маточної чарунки, що її - а також чарунки для личинок - зруйнував своєю сокирою Геркулес.
Все ж кузенові Бенедікту пощастило виявити кілька чарунок із незатвердлою ще камеддю та соком якихось рослин - зовсім свіжі запаси.
- Ні, ні! - вигукнув він, ніби заперечуючи твердження невидимого опонента.- Ні, термітник покинуто зовсім недавно!
- А хто вам каже, що ні, містере Бенедікт? - спитав Дік Сенд.- Хоч би коли терміти покинули своє житло, для нас важливо тільки те, що вони пішли геть, а ми вселилися.
- Ні,- заперечив кузен Бенедікт,- для нас дуже важливо дізнатися, чому вони пішли звідси. Вчора, а то, може, й сьогодні вранці ці кебетливі сітчастокрилі ще були тут: ось бачите, камедь досі не засохла. А десь надвечір...
- Ну й що з того, містере Бенедікт? - спитав Дік Сенд.
- Річ у тім, що лише інстинкт міг погнати термітів геть із свого житла. І не тільки жоден терміт не засидівся в якійсь чарунці, а вони позабирали з собою навіть усі личинки! Ні, вони не пішли собі просто так. Ці завбачливі комахи відчували наближення грізної небезпеки.
- Може, вони передбачили, що ми вдеремося до їхнього житла? - мовив, засміявшись, Геркулес.
- Казна-що! - сердито відрубав кузен Бенедікт, якого дошкуляв Геркулесів жарт.- Невже ви вважаєте, що ви дужчий за цих хоробрих комах і можете становити для них серйозну небезпеку? Та кілька тисяч термітів об'їли б вас до кісток, якби знайшли ваш труп на своєму шляху!
- Ото велика штука - обгризти мерця! - відповів Геркулес, не бажаючи здаватись.- Хай-но спробують обгризти мене живцем. Та я їх чавитиму тисячами.
- Ви розчавите сто тисяч, п'ятсот тисяч, ба навіть мільйон, але не мільярд! Бо мільярд термітів з'їсть вас і живого й мертвого, обгризе до останньої кісточки!
Поки точилася оця начебто марна суперечка, Дік Сенд замислився над тим, що сказав кузен Бенедікт. Він не сумнівався: вчений, який Досконало знає життя термітів, не помилився. Якщо інстинкт і справді погнав термітів геть із свого житла, то, певно, їм загрожувала неабияка небезпека.

Однак годі було й думати про те, щоб піти з термітника, коли надворі бушувала гроза. Дік Сенд не став шукати пояснень тому, що здавалося незбагненним, а тільки мовив:
- Ви сказали, містере Бенедікт, що терміти покинули свій продовольчий склад у термітнику. А ми свій провіант принесли з собою. Тож повечеряймо. А завтра, коли перейде гроза, подумаємо, що робити далі.
Вони заходилися швидко готувати вечерю. І хоч хай як потомилися - попоїли добряче. Консерви, що їх мало вистачити ще на два дні, здалися всім дуже смачними. Сухарі не встигли намокнути, і протягом кількох хвилин було чути, як вони хрумтять під міцними зубами мандрівників. А могутні Геркулесові щелепи терли харч, наче млинові жорна.
Тільки місіс Уелдон їла через силу і то лише тому, що її просив Дік Свнд. Юнакові здалося, що ця відважна жінка стурбована й засмучена більш, ніж раніше. А тим часом маленький Джек почував себе краще. Напади пропасниці не поверталися до нього. Він спокійно спав. Дік Сенд і гадки не мав, чому місіс Уелдон така пригнічена.

Зайве казати, що кузен Бенедікт добре повечеряв. Тільки не подумайте, ніби він помічав, що їсть. Він був радий, що трапилася нагода прочитати супутникам лекцію про термітів - та й годі. О, якби в покинутому термітнику залишився бодай один терміт! Та, на жаль, кузен Бенедікт не знайшов жодного!
- Ці гідні подиву комахи,- почав він, байдужий до того, чи його хто слухав,- належать до вельми цікавого ряду сітчастокрилих. Сітчастокрилих можна пізнати по довгих вусиках, дуже розвинених щелепах і чотирьох однакової довжини, з густою сіткою прожилок крилах, які вони звичайно складають дашком. До згаданого ряду входять п'ять родин, а саме: скорпіонові мухи, мурашині леви, золотоочки, веснянки й терміти. Ясна річ, комахи, чиє житло, можливо, ми зайняли - навіть зовсім даремно,- належать до родини термітів. ,
Дік Сенд слухав лекцію кузена Бенедікта дуже { уважно. Чи ентомолог, бува, не здогадався, що вони і в Африці,- хоч і не уявляв собі, який фатальний випадок заніс його сюди? Тож юнак вельми тривожно дослухався до його слів.

А вчений, осідлавши свого улюбленого коника, погнав чвалом.
- У термітів,- говорив він,- вусики куці й налічують від восьми й до тридцяти восьми члеників. Термітів часто називають білими мурахами, маючи на увазі різні види, як-от, скажімо, відважний, жовточе-ревний, кусючий, руйнівник, мураха, що тікав від світла... Але це неправильно: мурахи належать до ряду перетинчастокрилих, що охоплює ще такі, скажімо, родини, як бджоли, оси та трачі. Термітів плутають з мурахами, бо вони живуть великими громадами і за способом життя та звичками нагадують мурах. Більшість термітів - це безплідні безкрилі робітники. Робітників з великими головами й розвиненими щелепами називають солдатами. У громаді ще самиця й самець. Вони крилаті, але після першого весільного польоту втрачають крила. В цієї пари -"царя" й "цариці", як їх іще часто називають,-є тільки одна мета: продовження роду.
- А які терміти побудували цей конус? - спитав Дік Сенд.
- Войовничі, які ж іще! - відповів кузен Бенедікт таким тоном, ніби називав македонців або яке інше античне плем'я, славне своєю хоробрістю на війні.- Еге ж, войовничі! Войовничі терміти бувають різні за розмірами. Між Геркулесом і карликом була б менша різниця, ніж між найбільшим і найменшим войовничим термітом. Робітники в них п'ять міліметрів завдовжки, солдати - десять, самець і самиця - по двадцять. Дуже цікавий вид - так звані сірафу. Голова в них більша за тулуб і озброєна довгими щелепами у вигляді обценьків. Це справжні акули серед комах! І якби зав'язався бій між сірафу та акулою, то я поставив би на сірафу.
- А де звичайно живуть ці сірафу? - спитав Дік Сенд.
- В Африці, в центральних і почасти а південних областях. Африка - це в основному країна мурашок. Варто почитати, що пише про термітів Лівінгстон в останніх своїх нотатках, які привіз Стенлі. Докторові, набагато щасливішому, ніж я, поталанило бути свідком битви між двома арміями термітів - чорних і червоних. Чорні - їх скрізь називають "драйвере", а тубільці "сірафу" - перемогли. Червоні -"чунгу" - після мужнього опору відступили в певному порядку, прихопивши з собою яєчка й личинки. Лівінгстон твердить, що ніколи ще ні люди, ані тварини не билися так завзято. Від велетенських щелепів сірафу тікають навіть леви та слони. Ніщо не годне спинити їхнього наступу - ні дерева, на які вони здираються миттю, ані струмки, що їх вони переходять, послуговуючись своєрідними містками з термітів, які позчіплювалися між собою. А які численні їхні армії! Інший дослідник Африки, дю Шайю, цілий день спостерігав за маршем нескінченної колони термітів! Зрештою, немає нічого дивного, іцо він їх бачив таку силу-силенну. Плодючість цих комах неймовірна: скажімо, самиця войовничого терміта може покласти за день до шістдесяти тисяч яєчок! До того ж, ці комахи - непоганий харч для тубільців. Що може бути смачніше, друзі мої, за смажених термітів!
- А ви їх уже їли, містере Бенедікт? - спитав Геркулес.
- Ще ні,- відповів учений.- Але я їх неодмінно скуштую.
- Де?
- Тут.
- Але ж ми не в Африці! - квапливо обізвався Том.
- Та ні... Ні...- відповів кузен Венедікт.- А втім, досі войовничі терміти і їхні поселення траплялися тільки на африканському континенті. О, ці мандрівники! Вони зовсім не вміють спостерігати! Зрештою, тим краще! Я вже знайшов муху цеце в Америці. Моя слава тільки збільшиться, коли я заявлю, що виявив тут також і войовничих термітів. Який матеріал для сенсаційної статті, що вразить увесь учений світ Європи! Та що там стаття - про це можна написати книгу з таблицями й кольоровими ілюстраціями!

Отже, кузен Бенедікт і не підозрював, де вони перебувають насправді. Бідолаха ентомолог і його супутники, крім Діка Сенда та старого Тома, й досі вірили, що вони в Америці! Потрібні були інші, куди серйозніші від наукових курйозів події, щоб похитнути цю віру.

Доходило вже дев'ятої години. А кузен Бенедікт водно просторікував. Чи ж він хоч помітив, що його слухачі один за одним позасинали в своїх глиняних комірках під його балаканину? Скорше всього, що ні. Насамперед він говорив для самого себе, до слухачів йому було байдуже. Дік Сенд ні про що його не питав, бо давно вже не слухав, хоч і не спав. Геркулес змагався зі сном довше від інших, але втома врешті склепила йому очі, а водночас затулила вуха.
Кузен Бенедікт зрозводився ще якийсь час. Та врешті сон зморив і його, і він подерся у свою комірку під самісінький верх термітника.
В термітнику запанувала глибока тиша, а надворі шаленіла гроза, повнячи простір шумом води, гуркотом грому й спалахами блискавок. Ніщо не віщувало, що гроза незабаром перейде.

Ліхтар погасили, і в термітнику було темно, аж чорно. Всі міцно спали. Тільки Дік Сенд, попри страшну втому, не міг заснути. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Катастрофа "Пілігрима" - не край їхнім жорстоким випробуванням: інші, багато тяжчі страждання чигають на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.

Але як тепер уникнути цієї, страшнішої від усіх, небезпеки? Ясно, що Гарріс і Негору завели їх за сто миль у глиб Анголи, керуючись якимсь підступним наміром. Що ж задумав негідник-португалець? І на кого він має таке зло? Дік був певен: Негору ненавидить тільки його одного. Він знову й знову згадував події, що відбулися під час плавання "Пілігрима": зустріч із "Вальдеком", що зазнав катастрофи, полювання на кита; загибель капітана Халла й усієї команди...
Дік Сенд згадав, як він, п'ятнадцятирічний юнак, став капітаном "Пілігрима" та як з вини Негору вони залишилися без компаса й лага. Згадав і суперечку із знахабнілим португальцем, коли він, капітан, примусив того підкоритися, пригрозивши закувати його в кайдани, а то й застрелити. Чом він, Дік, тоді цього не зробив? Викинули б труп Негору за борт, і не скоїлося б з ними стількох нещасть!

Отакі думки роїлися в голові Діка Сенда. Потім- він згадав катастрофу "Пілігрима". Де не взявся отой зрадник Гарріс, і Болівія потроху перетворилася на страшну Анголу з її згубною пропасницею, хижими звірами і ще страшнішими від хижих звірів людьми! Чи ж удасться його маленькому загонові дістатися до океанського берега? Чи ж легше й безпечніше буде плисти на плоту річкою, яку Дік Сенд сподівався знайти, а чи, може, краще мандрувати пішки? Юнак відкидав свої сумніви, бо добре знав, що про новий стомильний перехід через цей негостинний край не могло бути й мови.

"На щастя, ні місіс Уелдон, ні інші й гадки не мають, в якій ми скруті! Тільки старий Том і я знаємо, що Негору скерував судно до Африки, а його спільник Гарріс заманив нас у глиб Анголи!"
Дік Сенд лежав і думав свої невеселі думки, аж ураз почув чийсь легкий подих на своєму чолі. Ніжна рука лягла на його плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:
- Я знаю все, мій бідний Діку! Та господь ще може нас урятувати. Хай буде його воля!

Читати наступний розділ