Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. 2-га частина

РОЗДІЛ XII
Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

В цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:

- Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?

- Ізвідки би мали знати? - озвався один козопас.

- Так от, щоб ви знали,- вів далі хлопець,- сьогодні вранці помер відомий усім пастух,- він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.

- До Марсели, кажеш? - перепитав інший.

- Та вже ж не до кого,- відповів хлопець.- І ще ось яке диво: написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом,- гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи - понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду хоч би мені завтра знов у село припадало.

- Усі підемо,- заговорили козопаси,- кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.

- Гаразд мовиш, Педро,- сказав один хлопець.- Але, певно, обійдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу - оце якось скабку в ногу загнав.

- Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі,- сказав Педро.

Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона - та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Са-ламанці і повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очи-таним.

- Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється,- вів далі Педро,- і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.

- Не захмарення, мій друже, а затьмарення,- поправив його Дон Кіхот,- так говориться, коли сі два світила померкають.

Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці і оповідав далі:

- І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.

- Ти хочеш сказати: дорідний чи недорідний,- знов поправив Дон Кіхот.

- Дорідний чи доїдний - все на одно виходить,- заперечив Педро.- То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому [ 6] вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було: «Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох». Або: «Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки - ані капелини».

- Ся наука називається астрологія,- впав у річ Дон Кіхот.

- Не знаю, як вона там називається,- сказав Педро,- досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, киптарика вдягнув ще й гирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати, що небіжчик Хризостом був іще й знаменитий віршник: і колядку нову на Різдво, було, скомпонує, і дійство на Великдень напише, що наші сільські хлопці приставляли,- і всі хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тії школярі так раптом на пастухів перевернулись, дивували великим дивом і не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна переміна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синові неабияке багатство: і всякі статки-маєтки, і худоби чимало, що великої, а що і дрібної, і грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем і паном, і треба сказати, що він на те цілком заслуговував: удачі був приязної, товариської, подільчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду - не кажи ти херувим. Згодом довідались люди, що бідолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших місцях слідком за тією пастушкою Марселою, що то хлопець допіру казав, бо закохався в неї напропале. А тепер треба вам знати, що то за дівчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, і не почуєте, хоч і до Іродових літ доживете.

- Не Іродових, а Яредових,- зауважив Дон Кіхот; прикро йому було слухати, як той козопас слова перекручує.

- Іроди теж, буває, довго живуть,- відповів Педро.- Ви мені, пане, краще не перебаранчайте, бо як будете до кожного слова прискіпуватись, то й за рік кінця не дійдемо.
- Вибачай, друже,- сказав Дон Кіхот,- я тебе недурно перепинив, бо одне діло Ірод, а друге - Яред. Зрештою, ти цілком слушно зауважив, що інший Ірод і Яреда переживе. Кажи далі, я вже більше не перебиватиму.

- Так От, паночку мій ґречний,- вів далі козопас,- жив у нашому селі один хлібороб на ймення Гільєрмо, а там такий заможний, що куди тобі Хризостомовому батькові. І дав йому Господь окрім багатства незчисленного ще й дочку-одиничку, що вродила йому жінка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу її: красою мов сонце чи мов зоря сіяє, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не інакше, як душенька її в раю у Бога розкошує. Зажурився тяжко Гільєрмо, що йому така добра жінка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоємиця Мар-села перейшла під опіку дядька свого, нашого сільського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всім матір свою покійничку нагадувала: то була красуня велика, та донька, бачилось, і її вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятій чи п'ятнадцятій весні, то хто було не [68] гляне, всі Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив її; не один же тоді в неї закохався, не один голову стратив. Дядько глядів її пильно, держав більше в зачині, одначе слава про її вроду пишну та про її багатства незліченні не тільки в нашому селі, а й за сто миль навкруги голосно лунала, і звідусіль до неї люди слалися, опікуна того ревне прохали-благали дівчину заміж дати. Та той поштивий чоловік, правдиво християнська душа, хоч і ладен був її одружити, як на порі стала, проте не хотів силувати, поки сама не зохотиться. І не тому він заміж її не пускав, що вигідно йому було сирітським добром заряджу-вати, боронь Боже! Не раз і не два за се в наших сільських бесідах славлено і хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожній, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, і вже повірте мені, як парафіяни, а надто сільські, кажуть на священика, що добрий, то так воно і є.

- Правда,- озвався Дон Кіхот.- Кажи далі, бо історія таки дуже цікава, а оповідач із тебе, друже Педро, знаменитий. Кажи далі, зроби нам усім ласку.

- Аби мене Бог своєю ласкою не поминув, то головна річ. А далі, щоб ви знали, вже й сам дядько почав небогу вмовляти, щоб заміж ішла, зводив їй на очі гарні прикмети численних сватачів, що тільки вибирай собі до мислі, та дівчина затялася: ні, та й ні, ще їй не хочеться, рано ще голову собі зав'язувати. Дядько на ті її докази здався та й не дуже їй докучав: підбільшає, думав, то сама собі любу дружину до пари знайде. Вважав, бачите,- і слушно вважав,- що негоже ті батьки роблять, котрі дітей своїх до того силують. Ну, гаразд, час собі йде, аж гульк - одного дня прибралась наша гордопишна Марсела за пастушку, хоч дядько та інші люди з села й одраювали її, та й подалася з сільськими дівчатами в поле, сама свою череду пасти. Скоро вона так на люди показалась і вроду свою всім навіч появила, як юнацтво навколишнє, і з панів, і з хліборобів заможних, удягшися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях та лугах уганяти - в тім числі був і сам наш небіжчик, що, казали, не просто любив її, а молився на неї. Не думайте, щоб,гуляючи отак по волі, без жадного нагляду й дозору, вма-лила Марсела хоч на стільки честь свою дівоцьку,- навпаки, так цноти своєї пильнувала, що жоден із тих її зітхальників та зальотників не міг похвалитися (та й навряд чи коли зможе), що вона йому хоч маленьку надію подала, не то що волю його вволила. Правда, вона од пастухів не тікає, розмов із ними не уникає, поводиться з усіма ґречно та приязно, але як хто заведе, було, річ про женихання чи й про шлюб святий, законний,- зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак од неї, як камінь із катапульти. І така її поведінка багато в нашому краї лиха накоїла, сказав би, чумна пошесть по ньому пройшла, бо вродою своєю і вітливістю вона прихиляє до себе серця щирих закоханців, а гордістю і неприступністю до розпачу їх призьодить,- не знають уже, горопашні, що їй і казати, тільки всі в один голос узивають її жорстокою і невблаганною та інші такі прізвища прикладають, що натуру її якнайкраще змальовують: щоб ви тут, пане, побули кілька днів, то почули б, як наші гори й долини стогоном стогнуть, жалями згордованих коханців озиваючись. Тут неподалік буки високі ростуть, буде їх зо два десятки, так на [69] кожному на корі гладенькій вирізане-викарбуване ім'я Марсели, а на одному ще й корона вимережана - то ясував якийся залицяльник, що Марсела гідна вінця краси людської. Тут один пастушок зітхає, там другий жалі виливає, звідси чути пісні любовні, а звідти - сумовитії співи. Той цілу нічку просиджує десь під скелею чи під дубом, очей заплаканих і на хвильку не склепляючи, все про неї мріючи та душею мліючи, поки сонце святе не встане; інший лежить усю днину літню гарячу десь на піску палючому, раз у раз тяженько зітхаючи та скарги свої ненастанні милосердним небесам посилаючи,- і над тим, і над сим, і над п'ятим, і над десятим вільно й безжурно тріумфує вродлива Марсела. А ми всі, що її знаємо, дивимось і виглядаємо - коли вже скінчиться те її гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту її вдачу і втішиться красою її несказанною? Все, що я вам розповів допіру, то щирісінька правда, отож вірю я й тому, що сей хлопець сказав: не з якої іншої причини й наш Хризостом помер. Отож раджу вам, пане: сходіть завтра на його похорон, буде там на що подивитись, бо друзів у небіжчика багато, а те місце, де він себе поховати казав, звідси недалеко, може, з півмилі буде.

- Є в мене така думка,- відповів Дон Кіхот.- Спасибі ж тобі за розповідку цікаву, я слухав її з великою втіхою.

- Еге,- сказав козопас,- я й половини того не знаю, що було з Марселиними закоханцями. Та завтра, може, здибаємо по дорозі іншого якого пастуха, що все нам розкаже. А тепер вам уже, либонь, і спочити пора, та лягайте краще в курені, щоб надворі рани, буває, не застудити. Правда, ліків я до неї приклав добрих, боятись нема чого.

Санчо Панса, якому вже давно осточортіли козопасові балаки, і собі став прохати пана, щоб переночував у Педровому курені. Дон Кіхот так і зробив, але цілу ту ніч промріяв, згадуючи володарку свою Дульсінею за прикладом закоханих у Марселу пастухів. Санчо Панса розташувався між Росинантом і ослом та зразу й захріп: кому добре полатають боки, тому спиться краще, ніж згордованому коханцю.


РОЗДІЛ XIII,
де завершується повість про Марселу і оповідається про інші подїі

Заледве світло денне почало струменіти крізь вікна сходу, як п'ятеро з шести козопасівуже встали і, розбудивши Дон Кіхота, спитали в нього, чи не роздумав він іти на пишний Хризостомів похорон; як ні, то вони ладні йому товаришити. Нашому рицареві того тільки й треба було; він одразу схопився і велів Санчові негайно осідлати коня та осла нав'ючити. Той хутко з цим ділом упорався, і всі бадьоро рушили в дорогу. Чи промандрували чверть милі, чи ні, як на перехреснім шляху зуспіли ще якихось пастухів, аж шестеро. Всі вони були в чорних кожухах, на головах мали вінки - хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубі ясенові ціпки. З ними їхало і шляхтичів двоє верхи на конях, у [70] доброму дорожному вбранні, а позаду троє слуг піших. Як ізблизився один гурт до другого, привітались чемненько навзаєм і розпитались, хто куди прямує; довідавшись, що всім в одне місце треба, на похорон, побрались туди разом.

Один вершник обізвався до свого товариша:

- Гадаю, сеньйоре Вівальдо, що ми з вами не пожалкуємо, як на похороні трохи загаємось, бо то, напевне, буде велична церемонія, судячи з тих незвичайних речей, що розповіли нам ці добрі люди про небіжчика та про ту пастушку-губительку.

- І я гадаю так само,- відповів Вівальдо.- Я не то на день, а й на чотири дні забарився б, щоб тільки таку дивовижу побачити.

Дон Кіхот спитав у них, що вони чули про Марселу й Хризостома. Подорожанин відповів, що оце вранці зустрів він із товаришем тих пастухів у жалобних шатах і поцікавився, чого то вони так урядились. Тоді один пастух оповів їм про вродливу та гордовиту чередничку Марселу, що в неї стільки юнацтва було закохано, і про смерть Хризостома, що до нього вони йшли на поховання. Швидше сказати, той шляхтич розповів Дон Кіхотові ту самісіньку історію, що й Педро.

Поговорили трохи про се, а потім на інше звернули. Той, кого звали Вівальдо, спитав у Дон Кіхота, чого се він так уворужився, їдучи по такій мирній країні. На те відповів Дон Кіхот:

- Мій стан і моє покликання не дозволяють і не попускають мені їздити інакшим чином: вигоди всякі, розкоші та гулянки створені для розпещених двораків, а труднощі, тривоги та подвиги ратні призначені й приділені тим, кого світ називає мандрованими рицарями, серед яких найменшим єсьм аз, недостойний.

Скоро вони тії речі почули, зараз усі догадались, що він божевільний; щоб той здогад підтвердити і з'ясувати, який блуд на нього напав, Вівальдо знов спитав у нього - що воно таке оті мандровані рицарі?

- Хіба вашмості не читали англійських літописів та хронік,- одрік Дон Кіхот,- що повідають про славетні чини- короля Артура, котрого ми на своїм людовім кастільськім діалекті називаємо звичайно Арту-сом? Про нього по всьому королівству великобританському ходять старовинні перекази, буцімто він не вмер, а силою чарів у ворона перекинувся, і як надійде слушний час, ізнов буде королювати, берло й державу в своїх руках тримати; тим-то жоден англієць і по сей день не наважується ворона вбити. Отож за часів сього доброго короля й заснувався знакомитий орден рицарів Круглого Стола, тоді ж завелися і голосні в історії любощі Ланцелота Озерного та королеви Джі-неври, що мали собі за повірницю та посередницю поштиву двірську даму Кінтаньйону. Про те й романс є прокладений, його часто у нас в Гишпанії виспівують:

Ще за жодним паладином

Так ті дами не ходили,

Як за славним Ланцелотом,

Що з Британії приїхав...

І далі ще так любо та мило співається про його кохання та подвиги во-йовницькі. З тих же то часів почало рицарство помалу-малу по різних землях і краях ширитися і розпросторюватися, і поміж того рицарства [71] найбільше уславились і звеличились діяннями своїми хоробрий Амадіс Гальський з усіма своїми синами та внуками аж до п'ятого коліна, бравий Фелісмарт Гірканський, достохвальний Тирант Білий, а також доблесний і непереможний левень Дон Бельяніс Грецький, котрого ми, можна сказати, бачили, чули й зазнали в наші дні. Ось що таке, панове, мандроване рицарство, ось що таке сей орден, до якого, як я вже сказав, належу і я, грішний, обрікшися тим самим оброком, що й усі виш-меновані рицарі. Тим і блуджу я сими пустками й пустощами в пошуках пригод, готовий повсякчас стати грудьми проти найстрашнішої небезпеки, що пошле мені доля, і лягти кістьми, захищаючи принижених і окривджених.

Тут же подорожани остаточно пересвідчились, що Дон Кіхот обезглуздів, навіч побачили, яке його опанувало божевілля, і чудувалися з того непомалу, як і всі, хто з ним уперше стикався. Вівальдо, чоловік дотепний і на вдачу жартовливий, надумав іще дужче нашого рицаря піддрочити, щоб веселіше їхалось, бо до гір, де мав відбутись похорон, було вже не так і далеко.

- Пане мандрований рицарю,- сказав він йому,- як на мене, то вашець обрікся аж надто суворим і тяжким оброком; братам-картезіян-цям і тим, мабуть, світ вільніший.

- Ну, може, й не дуже вільніший,- заперечив Дон Кіхот,- але скажіть, хто більше людям потрібний - ми чи вони? Найменшого сумніву немає, що ми. Бо як казати правду, то вояк, що виконує наказ отамана, не менше робить, ніж той отаман, що наказ видає. Під цим розуміється ось що: ченці моляться собі в упокої і безпеці, щоб небо ниспо-слало землі всяке благо, а ми, войовники і рицарі, на ділі справджуємо те, за що вони моляться, боронимо його потугою нашої правиці і вістрям нашого меча, і то не в тихій обителі, а під голим небом, шкварячися влітку на палючому сонці, а взимку на лютому морозі дубіючи. Ми немовби служителі Бога на землі, знаряддя його правого суду. А що справа воєнна і все до неї належне та причетне дається лише потом, трудом і зусиллям великим, то ясно, що подвижники її несуть важчий тягар праці і клопоту, аніж ті, що в тиші й спокої благають Бога подати ласку тружденним і нужденним. Я не хочу сказати і в думці того не маю, ніби рицарювання можна до інокування прирівняти, ні; а тільки на власній шкурі досвідчив, що мандрований рицар більшу завжди муку приймає: безвіддя й безхліб'я, стужа і нужа,- якого тільки лиха не випадає йому на віку! Як же которий і доступав мужністю своєю цісарської корони, то, вірте мені, немало проливав за неї крові своєї й поту, а якби їм іще не допомагали так високо вгору знятися мудреці й чародії, то, певне, не одного б надія ошукала, не в одного мрії димом би розвіялись.

- І я так само думаю,- погодився подорожній.- Одно лише мені в тих мандрованих рицарів не подобається: як випаде їм коли якась велика, небезпечна пригода, як стане перед ними видима смерть, то вони ніколи не вдаються до Бога, як подобає в такій притузі всякій душі християнській чинити, а звертаються натомість до дам своїх з такою рвією і таким святобливим трепетом, мов то їхнє божество. Як не кажіть, а воно трохи ніби поганством одгонить.

- Щоб ви знали, пане,- відповів Дон Кіхот,- інакше не може й [72] бути; щоб який мандрований рицар учинив інакше, в великій ходив би неславі. Річ у тім, що в мандрованому рицарстві так уже заведено й годиться, що, йдучи на подвиг, мандрований рицар завжди повинен мати перед собою образ своєї дами, звернувши до неї повний любові й відданості погляд, він просить її помоги і заслони в тяжких випробах, що його чекають. Навіть якщо його ніхто не чує, він мусить хоч пошептом кілька слів сказати про те, що він на неї з усього серця здається,- безліч прикладів тому знаходимо ми в рицарських романах. Звідси зовсім не випливає, що вони ніколи не моляться Богові: на те й під час самого бою завжди знайдеться слушна.хвиля.

- І все-таки,- заперечив подорожній,- одна річ видається мені непевною. Не раз я читав, як ті мандровані рицарі герці заводять: спершу словами зітнуться, а потім, запалавши гнівом, повертають коней, розганяються й летять один проти одного; тут же на повному скаку припоручає себе кожен своїй дамі. Така сутичка, як правило, кінчається тим, що один із них падає з коня додолу, бо спис противника прогнався крізь нього навиліт, а другий тільки тому на землю не брязнув, що якось коневі за гриву вчепився. Де вже збитому рицареві в такій короткій потребі до Бога думкою і словом обернутись! Було б йому краще, до бою ринучи, не даму свою, а Бога згадати, як то належить кожному християнинові. Окрім того, я певен, що не кожен мандрований рицар має даму, якій він може себе припоручити, бо не всі вони закохані.

- Се неможлива річ,- зауважив Дон Кіхот.- Не може бути такого, щоб мандрований рицар не мав дами серця, бо як небові властиво і притаманно зорями сяяти, так само рицареві любити: в жодному романі ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то ніхто його й не вважив би за справедливого рицаря, а всі мали б за якогось виродка, що до фортеці рицарства не через браму ввійшов, а через загорожу, як злодій чи гультяй, перескочив.

- А проте читав я, коли пам'ять мене не зраджує,- сказав подорожній,- ніби дон Галаор, брат Амадіса Гальського, не мав такої дами, одначе ніхто його за те не гудив, бо був із нього хоробрий і славний рицар.

На те одказав йому Дон Кіхот:

- Одна ластівка ще весни не робить, добродію. Окрім того, мені напевне відомо, що сей рицар був потаємно закоханий, хоч і була в нього вдача залицятися до всіх жінок, які йому подобались. Та мав він, безперечно, і єдину любов, що обрав її за володарку душі своєї і волі: до неї він звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарстві цінував понад усе таємничість.

- Коли вже з природи своєї кожен мандрований рицар мусить бути закоханий,- сказав подорожній,- то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохає. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в імені всього товариства, і в моїм власнім так само, прощу вашеці ознаймити нам ім'я, рід і титул вашої дами і вроду її змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь світ знатиме, що го її кохає, що то їй служить такий гідний, бачиться, рицар, як ваша иилость. [73]

- Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що' я їй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повідомляю, що ймення її Дульсінея, родом вона з Тобоса (є таке село в Ламанчі), а на звання мусить бути щонаймен-ще принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети краси, якими поети ущедряють своїх коханих: волосся її - то щире злото, чоло - Поля Єлісейські, брови - веселки, очі - сонця, личко - троянди, вуста - коралі, зубоньки - то перлоньки, шия - любайстер, перса - мармур, руки - мов кість слонова, уся вона - мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти.

- Нам хотілося б також знати, якого вона коліна, уродження й походження,- сказав Вівальдо.

На се Дон Кіхот відповів:

- Рід її ведеться не від старожитніх римлян, Курціїв, Каїв і Сціпі-онів, ані від новочасних фамілій Колонна та Орсіні, не від Монкадів і Рекесенів каталонських, не від Ребельїв чи Вільяновів валенсійських, не від Палафоксів, Нусів, Рокабертів, Корельїв, Лунів, Алагонів, Урреїв, Фосів і Гурреїв арагонських, не від Сердів, Манріків, Мендосів і Гус-манів кастільських, не від Аленкастрів, Пальясів і Менесів португальських,- вона походить із роду Тобосів ламанчських; хоч рід той і не стародавній, та може дати гідний почин найславнішим родинам потомних віків. І нехай ніхто не осмілюється перечити мені, бо я поставлю йому ті самі умови, що написав колись Дзербін під трофеями зброї Роландової:

Не руш цієї зброї,

Як не здолаєш ти Роланда в бої.

- Я сам походжу з роду Скоробагатьків ларедських,- сказав подорожній,- але не смію твердити, що він може зрівнятися з фамілією Тобосів ламанчських, хоча, ніде правди діти, прізвища такого я ще зроду не чув.

- Невже так-таки й не чули? - здивувався Дон Кіхот.

Усі прислухалися до тої розмови з пильною увагою, і навіть козарям та вівчарям ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома. Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що. Хіба тільки сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення і такої принцеси. От посуваються вони так уперед, ті говорять, а ті слухають, аж бачать - з яруги міжгірної пастухи виходять, душ двадцять, усі в чорних кожухах, а на головах вінки (як ізблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового віття). Шестеро мари несуть, квіттям та зеленощами розмаїтими рясно умаєні. Постерігши їх, один козопас сказав:

- Он бачите, то вже несуть тіло Хризостомове. Він же заповідав, щоб його на обніжжі он тої гори поховано. [74]

Тут усі подорожани придали ходи і надоспіли якраз у ту пору, коли носії опустили мари додолу, а четверо пастухів узяли гострі чекани й заходились копати могилу попід твердою кам'яною скелею.

Повітавшися чемненько з погребовими, Дон Кіхот та його супутники підійшли до мар і стали розглядати покійника. Він лежав у вбранні своєму пастушому, весь засипаний квітами; років мав не більше як тридцять, і знати навіть по мертвому, був за життя вродливим і показним юнаком. Округ нього лежали в труні якісь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнуті. І ті, що дивились на нього, і ті, що яму копали,- усі, хто тут був, поринули в благоговійне мовчання. Аж ось один із тих, що несли мари, озвався до другого:

- Подивись гарненько, Амбросіо, чи це те місце, що казав Хризо-стом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як він у тестаменті списав.

- Оце ж воно і є,- відказав Амбросіо.- На цьому самому місці мій нещасливий друг не раз оповідав мені про свою недолю. Саме тут, за його словами, він уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освідчив їй свої щирі й вірні почуття і тут же дізнав од Марсели останньої зневаги і наруги, що й примусило його дати кінець трагедії цього мізерного життя. І ось на згадку про всі ті злигодні заповідав він покласти його в лоно вічного забуття саме тут.

І, обернувшись до Дон Кіхота й інших подорожніх, провадив далі:

- Се тіло, панове, що ви зорите на нього жалісним оком, було вита-лищем душі, прещедро обдарованої небом. Се тіло Хризостома, що був незрівнянний на розум, безподібний на чемність, неперевершений у щирості, бездоганний у дружбі, щедровитий без міри, гордий без пишності, веселий без смішкування, перший у всьому хорошому і єдиний у своїй лихій долі...

Він любив - ним згордували, Він кохав - дознав презирства.

Він благав хижу звірюку, він намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячності і в нагороду за все став здобиччю смерті в розповні віку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку він хотів унесмертельнити, щоб вона вічно жила в пам'яті людській; могли б нам те всі оці рукописи посвідчити,.якби він не велів мені повкидати їх у вогонь після того як ми його останки в землю зариємо.

- Як ви так зробите,- зауважив Вівальдо,- то появите ще більше жорстокості й суворості, ніж сам їхній господар: не честь і не подоба чинити чиюсь останню волю, як вона суперечить здоровому розуму. Не гаразд удіяв би і сам Цезар Август, якби дозволив те зробити, чого вимагав у своїм заповіті божественний мантуанець. Тим-то, пане Амбросіо, віддайте землі тіло друга вашого, та не пускайте в непам'ять його писання, не виконуйте нерозважно того, що він заповів із розпуки. Ні, збережіть тим творам життя, щоб ніколи не забулась безсердечність Марселина, щоб була вона пересторогою на всі потомні часи, аби ніхто більше не поривався до таких безодень. І я, і всі, що зі мною прибули, [75] знаємо вже історію вашого друга, що загинув із кохання та з відчаю, знаємо приязнь вашу до нього і обставини його смерті та що він, умираючи, заповів. З ції сумної повісті всякому розумно, яка немилосердна та Марсела, як щиро кохав її Хризостом, як вірно ви любили свого товариша і яка нещасна доля тих спобігає, хто на одчай душі пускається по стежці, що вказує їм шалене кохання. Зночі ми почули про смерть Хризостома і про те, де його ховатимуть; не так із цікавості, як із спочуття звернули ми з прямого нашого шляху, щоб на власні очі те побачити, про що переказ гіркого нам завдав усім жалю. Аби ті наші жалощі і спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаємо тебе, розсудливий Амбросіо, принаймні я тебе сам від себе прошу - не пали цих рукописів, дозволь мені взяти деякі.

Не чекаючи на відповідь, Вівальдо простягнув руку і взяв кілька аркушів, що ближче до нього лежали; тоді Амбросіо сказав:

- З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти ті аркуші, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти - то була б марна сподіванка.

Вівальдові кортіло швидше дізнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, він прочитав заголовок: «Пісня відчаю». Амбросіо глянув і сказав:

- Це останній твір мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якої скрути довело його кохання, почитайте цю пісню вголос: ще маємо час, поки могилу викопають.

- З дорогою душею,- погодився Вівальдо.

Тут усі присутні, зрушені єдиним бажанням, обступили його, і він зачав голосно та виразно.

РОЗДІЛ XIV,
де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події

ПІСНЯ ХРИЗОСТОМА

Жорстока, невблаганна і запекла!

Як хочеш ти, щоб відали мільйони,

Яка ти неприступна й гордовита,

- Дістану я з глибин огненних пекла

Розпачливі, відчайні, тужні тони,

Щоб голос мій журбою був повитий,

І щоб усьому світові явити

Твою нещадність у любовнім герці,

Я винайду нечувані ще звуки,

Вмішавши в них скривавлені від муки

Шматки мого розтерзаного серця.

Так слухай же, кохана, слухай пильно

Не ніжний спів, а стогін, що свавільно

Встає з грудей, бентежить серце хворе,

Не даючи й на мить заснути лиху,

Мені на втіху, а тобі на горе. [76]

Левиний рик, страшне виття гієни,

Шипіння кровожерливого змія,

Звіриний крик жахливої потвори,

Вороній грай, зловісний, навіжений,

Гудіння ошалілого борвія,

Що на морях здіймає хвилі-гори,

Злий рев бика, якого пікадори

Списами змордували на арені,

Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,

Пугукання сови, лихої птиці,

Несвітський лемент грішників в геєні,

- Всі звуки в себе увібрати мушу

Г вилити із ними скорбну душу,

Усі чуття вміщаючи в одному,

Бо дух, що неприкаянно страждає,

Себе являє в виразі новому.

Куди ж полинуть тії скарги-співи?

Не вчують їх ні жовті піски Тахо,

Ні Бетіса зеленії діброви;

Лунатиме їх відгомін журливий

Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,

Померлих уст живе несучи слово;

Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,

Де ще нога людини не ступала,

Куди проміння сонця не сягає,

Чи у пустелі, у Лівійськім краї,

Де стрінеш тільки гада та шакала...

Луна мій жаль просторами розносить

І скрізь гіркі докори розголосить

Твоїй неперевершеній гордині;

Про мій талан нечувано жорстокий

Весь світ широкий буде знати нині.

Зневага убиває; підозріння,-

Правдиве чи фальшиве,- серце крушить;

Терзають душу ревнощі гризучі;

Розлука геть виснажує терпіння;

Страх забуття усі надії рушить;

В одно з'єднавшись, сили ці могучі

Ведуть назустріч смерті неминучій.
А я живу - о небувале диво! -

Зневажений, розлучений, забутий,

Від певності підозр огнисто лютий

І все ж таки закоханий ревниво!

Я зношу радо муки ці тяжкії,

Не бачачи і променя надії,

Не боячись безоднього відчаю,

І навіть, щоб поглибити страждання,

Всі сподівання гордо відкидаю.

Чи можна одночасно сподіватись

І зневірятись, і чи це розумно,

Як для зневіри певні є причини?

Чи можу я надією втішатись,

На зраду очі закривать бездумно,

Як в рани серця світло правди рине?

Та хто ж відчаю двері не відчине,

Упевнившись, що зрадила кохана,

Побачивши, що сумнів той проклятий

Став правдою - бодай її не знати! - [77]

А з правди уродилася омана.

0 ревносте, губителько любові,

Вклади кинджал у руку бідакові,

Сплети мені мотузку, гордування!

Хоч і жорстока ваша перемога,

Лиш так спромога погасить страждання.

Так, я помру; нічого не загубить

У смерті той, кому життя не миле;

Це не пуста у мене забаганка.

Та я скажу: блаженний той, хто любить,

1 вільний той, чия душа зболіла

- Амура всескоряючого бранка.

І ще скажу, що та моя тиранка

Усе ж прекрасна тілом і душею,

Що сам я винен, що вона гордлива

І що Амура сила справедлива

Всевладно править небом і землею.

Свідомий цього, зашморгом безжальним

Край покладу я дням своїм печальним.

- Щоб не страждати більше від безстрастя,

Пущу на волю вітру тіло й душу,

Уже байдужу до принади щастя.

А ти, чия неправність непоправна

Мені дає на самогубство право,

Поглянь на серце, вражене тобою:

Воно тобі покаже ясно й явно,

Що, змучене і зранене криваво,

Воно вмирає з радістю палкою.

Ні, не порушу я твого спокою,

Не хочу я, щоб мій загин дочасний

В тобі збудив тривогу чи задуму,

Щоб потьмарили чорні хмари суму

Очей коханих небозвід прекрасний.

Коли почуєш про мою кончину,

Ти смійся безтурботно в ту хвилину,

Немов тобі ця вістка найлюбіша.

Та, мабуть, зайва ця моя порада:

Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.
Хай вийдуть із жахних глибин Аїда

І Тантал, вічно спраглий, невситимий,

І той Сізіф із каменем важенним,

І з бочкою своєю Данаїди,

І Тітій з коршаками навісними,

І Іксіон на колесі вогненнім...

Нехай своїм стражданням невтоленним

Мене напоять і в піснях жалобу

(Коли ця шана подобає грішним),

І жаль свій виллють із плачем невтішним

Над тілом, не спорядженим до гробу.

Хай Цербер, що вартує пекла двері,

А з ним усі почвари і химери

Підхоплять тужні співи погребові

Над тим, хто самохіть цей світ покинув,

Хто радо згинув жертвою любові.

О пісне жалю, я прошу востаннє,

Не говори про муки та страждання;

Повір, що їй, моїй жорстокій милій,

Приємне те, що сталося зі мною,

Й не будь сумною на моїй могилі. [78]

Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про Марселину скромність і честивість: адже Хризостом ревнує її, підозріває, нарікає на розлуку, і все те наводить на дівчину тінь, неславить її чесне ім'я. На те Амбросіо, якому небіжчик сповіряв усі найпотаємніші свої думи, відповів так:

- Щоб вас, пане, ції сумніви більше не бентежили, знайте, що цю свою пісню склав наш бездольник, будучи далеко від Марсели; віддалився ж він од неї по своїй вольній волі, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свій звичайний закон, але закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить, і от і Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими підозрами так, ніби все те існувало насправді. Це аж ніяк не уймає честі Марселі: слава про її цноту цілком справедлива. Дівчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокості, та навіть самі заздрощі не можуть і не важаться ні за що її ганьбувати.

- Коли так, то правда ваша,- погодився Вівальдо.

Він уже збирався прочитати інший вірш, од вогню одрятований, та йому перебило чарівне видиво, що раптом з'явилося їм перед очима, ніби примріялось: на вершечку скелі, що під нею могилу копали, де взялася пастушка Марсела, сяючи вродою своєю, пишною понад усяку славу. Хто її вперше побачив, дивились на неї німуючи, мов зачаровані, та й ті, кому вона по знаку була, з не меншим зорили на неї захопленням. Амбросіо ж, скоро її помітив, заговорив, не стримуючи свого обурення:

- Чого ти прийшла сюди, хижа упирице навколишніх гір? Може, хочеш побачити, чи не пуститься при твоєму наближенні плисти кров із ран цього нещасливця, що йому збавила віку твоя жорстокість? Чи, може, прийшла похвалитися своїм злодіянням, полюбувати на нього звисока, мов той неправедний Нерон, що милувався римською пожежею? Чи хочеш зухвало потоптати ногами сей холодний труп, як та невдячна дочка Тарквінія, що над рідним батьком поглумилася? Скажи нам усім, чого ти сюди прийшла, чого тобі ще від нас треба? Ми знаємо, що за життя свого Хризостом готовий був повсякчас чинити твою волю; по його смерті ми, що звались його друзями, ладні коритися тобі у всьому.

- Прийшла я сюди зовсім не для того, що ти, Амбросіо, гадаєш,- відповіла Марсела,- лише для того, щоб себе оборонити і доказати, як помиляються всі ті, що винуватять мене у муках і смерті Хризо-стома; тим-то й прошу всіх тут притомних пильно мене вислухати: небагато-бо часу треба згаяти і небагато слів потратити, аби розумним головам щиру правду з'яснити. Ви самі кажете, що небо створило мене прекрасною і та краса мимоволі примушує вас мене любити, а від мене жадаєте і вимагаєте, аби за тую любов вас кохала. Даним мені від Бога природним розумом я знаю, що все гарне заслуговує любові, однак же не можу збагнути, чому та, яку люблять за вроду, повинна доконечне любити того чи тих, хто її любить. А ще ж і таке буває, що той красолюб сам із себе бридкий, а бридота викликає лише відразу; яково ж то від нього чути: «Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, [79] хоч я й поганий». Та якби навіть врода вроді і рівна була, то не конче в них мусять бути однакові бажання; не кожна краса збуджує любов: інша тішить око, та не зворушує серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання наші, непевні й невиразні, вічно блудили б манівцями, не знаючи, де пристати; безліч є вродливих істот, то безліч повинно було б бути й бажаннів. А я чула, що правдиве кохання не ділиться і що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно і є), то чи можна вимагати від мене, щоб я несамохіть любила вас - тільки тому, що ви мені про любов свою говорите? А якби я-вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б мені нарікати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собі вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав із ласки своєї, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбиває, бо то в неї од природи, так і я не винна, що вродилась гарною, бо краса жінки честивої - то ніби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не підійде, той не вріжеться і не обпечеться. А честь і цнота - то душі оздоба: без них і гарне тіло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить і прикрашає тіло й душу, то невже та дівчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку він усіма силами й способами важить, аби тільки хіть свою удовольнити? Я вродилась вільною і, щоб вільною на світі пробувати, обрала собі самотину на лоні природи: дерева нагірні - то мої подруги, прозорі води ручаїв - то мої свічада, деревам і водам звіряю я думи свої і свою вроду. Я - дальнє полум'я, я - недосяжний меч. Кого зором причарую - розчарую словом. Бажання надією живиться, а я ані Хризостомові, ані комусь іншому жодної надії не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокість, а радше власна впертість. Дехто, може, скаже, що він мав чесні наміри, тим я мусила його одвітно любити; то хай же знає, що коли на цьому ось місці, де йому нині яму копають, він освідчив мені честиву ціль своїх бажань, я відповіла йому, що хочу вік свій сама-одна звікувати і лише сира земля втішиться овочем цноти моєї і останками моєї вроди. І якщо він після такої відправи ще вперто сподівався без надії і плив проти вітру, то чи ж диво, що втонув у вирі власного шаленства? Якби я надила його, то була б нещира, якби вволила його волю, то зрадила б свої найкращі мрії й поривання. Не слухав він поради і розради, впадав в одчай, хоч не було зневаги... Чи слушно ж буде після цього винуватити мене в його нещасті? Хай скаржиться той, кого одурили, хай розпачує, кого звела надія, хай сподівається, кого я покличу, хай пишається, кого пригорну,- та нехай не зве мене жорстокою душегуб-ницею той, кого я не надила, не манила, не кликала й не пригортала. Небо досі не судило, щоб я когось покохала, а щоб я сама когось обрала - і не думайте. Нехай же ся загальна відмова буде за осторогу кожному, хто хоче здобутися в мене ласки; як, може, хто і вмре через мене, то загине не з ревнощів і не тим, що я його зневажила, бо хто нічого не любить, того не можна ревнувати, а хто відмовляє, той не конче гордує. Хто має мене за хижу упирицю, хай тікає від мене, як від лихої години, хто має за невдячницю - хай за мною не впадає, хто за при-манницю - хай мене не знає, хто за безсердечницю - хай за мною [80] не ходить, бо ця хижа упириця, невдячниця, приманниця і безсердеч-ниця сама ніколи нікого не шукатиме й не знатиме, ні за ким не ходитиме й не впадатиме. Хризостома довела до згуби пристрасть його шалена і вдача поривна - чом же ви картаєте мене за скромність і честивість? Я бережу свою цноту, живучи між дерев,- чом же ви хочете, щоб я її втеряла, живучи між людьми? Ви знаєте, в мене свого добра багато, а на чуже очей не пориваю. Гуляю на вольній волі - і нікому не хочу коритись, нікого не люблю ані ненавиджу, нікого не маню й не принаджую, ні з ким не жартую, ні до кого не примиляюсь. Воджу собі товариство з сільськими дівчатами, пасу свої кози - ото вся моя розвага. Бажання мої не сягають за межі цих гір, як же коли й вийдуть поза них, то хіба для того, щоб красоту небес подивляти: то шлях, яким душа прямує до своєї первовічної оселі.

По сій мові, не ждучи ні від кого відповіді, Марсела повернулась і швидко скрилась у лісовій гущавині; і врода її, і розум усіх великим дивом уразили. Декого ті очі, променисті та урочі, до самого серця пройняли; кілька пастухів, забувши тільки-но почуту осторогу, порвались були йти за нею. Як помітив те Дон Кіхот, зразу вирішив, що настала пора появити свою рицарськість в обороні переслідуваної дівиці; він стиснув у долоні руків'я меча і покликнув зичним голосом:

- Хай ніхто, будь то чоловік значний чи простий, не важиться переслідувати прекрасної Марсели, якщо не хоче наразитися на мій гнів і обурення. Вона ясно й недвозначно довела, що до смерті Хризосто-мової цілком непричетна й непривинна, і ознаймила надто, що жадною мірою не схильна будь-чиї зальоти приймати: тим-то нікому не гоже за нею упадати чи на неї нападати, а всі порядні люди повинні її поважати й шанувати, бо, може, вона єдина в цілому світі таке че-стиве та обичайне життя провадить.

Чи то злякавшись погроз Дон Кіхота, чи здавшись на вмовляння Амбросія, що треба мерщій віддати останню шану небіжчикові, ніхто з пастухів не рушив із місця й не пішов звідти, поки не докопано ями й не спалено Хризостомових паперів. Усі погребові ревне плакали, як тіло його спустили в могилу і привалили важенним каменем. Згодом той камінь мала замінити плита, на якій Амбросіо гадав вирізьбити таку епітафію:

Тут лежить бідак-пастух.

Що покинув світ зарання,

- Жертва вірного кохання,

Найстрашнішої з недуг.

Він вродливицю любив,

Безсердечну гордівницю,

І Амур своєю міццю

Нещасливця погубив.

Потому закидали могилу всякими квітами й вітами; висловивши глибоке спочуття Амбросієві, всі з ним попрощались. Так само зробив Вівальдо та його товариш, а Дон Кіхот попрощався з козопасами, що його гостили, і з подорожніми, які все вмовляли його їхати з ними до Севільї, бо там тих пригод на кожній вулиці й завулку - хоч греблю [81] гати, ніде інде стільки не знайдеш. Дон Кіхот подякував їм за пораду і за їхню до нього доброзичливість, але сказав, що тимчасом не хоче й не може їхати до Севільї, поки не очистить навколишніх гір од розбійників та лиходіїв, бо він чув, що тут тої нечисті аж кишить. Бачивши такий твердий намір, подорожні вирішили не турбувати більше нашого рицаря, тож попрощалися з ним іще раз і рушили собі далі; впродовж усієї дороги мали про що говорити - і про історію Марсели та Хризостома, і про Дон Кіхотові дивацтва. А наш гідальго поклав собі розшукати пастушку Марселу й запропонувати їй свої послуги; та не так сталось, як йому гадалось - про се розповість вам продовження сієї правдивої історії, друга частина якої отут кінчається.


РОЗДІЛ XV,
де оповідається про немилу пригоду, що сталася Дон Кіхотові з недолюдками-янгуасцями

Премудрий Сід Ахмед Бен-Енхелі розказує далі, що Дон Кіхот, попрощавшися з козопасами і всіма тими, які були на похороні пастуха Хризостома, подався не гаючись разом із джурою своїм до того лісу, куди, як вони бачили, пішла Марсела. Більше, мабуть, як дві години блукали вони по лісу, даремно її по всіх нетрях шукаючи, і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на всю міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили осла та Росинан-та на попас, нехай німина тією травою досхочу наласується, а самі вив'язали з саков харчі та й попоїли тихо-мирно й без жадних церемоній удвох, пан із слугою, що вже там було.

Санчо і не подумав спутати Росинанта, бо то був, як він гадав, такий смирняга і плохута, що його і всі кобили кордовських пасовищ не могли б на гріх підкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам із Янгуаса отирлуватись поблизу з своїми галісійськими лошицями: вони мають звичку спинятись на обід в якомусь урочищі, де є добра паша й водопій, і те місце, де попасав Дон Кіхот, припало їм якраз до смаку. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про свої звичаї і обичаї: закортіло йому з панночками-кобилицями поженихатись, і він, не спитавшись дозволу в господаря, побіг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошицям, мабуть, більше пастися хотілось, аніж чимось іншим бавитись: вони привітали нахабу зубами й підківками так, що аж попруги на всьому порвали і сідло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничі: побачивши, що їхнім кобилам ґвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом на напасника і поти йому ребра киями окладали, поки він, ледве теплий, на землю не грьопнув. [82]

Побачивши Дон Кіхот і Санчо, якого чосу дають Росинантові, щодуху побігли до нього.

- Увггжай, друже Санчо,- сказав Дон Кіхот своєму джурі,- се вже не рицарі, а гультяї, голота наголо. Я се проти того кажу, що тут ти можеш допомогти мені доконати справедливої помсти за наругу, що вчинено у нас перед віччю Росинантові.

- Яка в біса помста,- одрік йому Санчо,- коли їх двадцятеро з гаком, а нас тіки двоє, а може, всього півтора!

- Я один за сотню стану,- заперечив Дон Кіхот.

Не довго думавши, він добув меча і кинувся на янгуасців; заохочений і запалений пановим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З першого ж маху наш рицар розрубав кажанка на одному погоничеві, та, мабуть, і плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасці, що їх же багато, а напасників лишень двоє; тоді всі похапали киї, обскочили обох ізвідусіль та й ну по чім пбпадя молотити. І молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв і Дон Кіхот, хоч який був бравий та голінний, упав, як на те, до ніг своєму Росинантові, що й досі не спромігся на рівні стати,- добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасці, якого вони накоїли лиха, пов'ючили боржій кобил своїх та й дали звідти ходу, зоставивши обох шукачів пригод у вельми плачевному стані й нітрохи не кращому настрої.

Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же біля нього й пан лежить, він заговорив жалібно й ледве чутно:

- Пане Дон Кіхоте, ох, пане Дон Кіхоте!

- Що тобі, брате Санчо? - обізвався Дон Кіхот таким самим кволим і плачливим голосом.

- Мені б оце, якби можна,- одказав Санчо Панса,- тих ліків Хворобраза хоч два ковточки. Дайте мені, пане, з ласки вашої, якщо під рукою маєте, вони, певне, не тільки на рани помічні, а й на потовчені кості.

- Еге, якби ж то мав,- зітхнув Дон Кіхот,- то чого б нам іще треба? Ох, горе моє... Та присягаюсь тобі, Санчо, на слово мандрова-ного рицаря, що не мине й двох днів, як я добуду ті ліки, коли тільки фортуна не розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали!

- А як ви гадаєте, пане,- спитав Санчо Панса,- за скільки день ми будемо знов ногами володати?

- Як на мене, то не можу певного реченця встановити,- одказав побитий рицар Дон Кіхот.- Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі: отож, мабуть, караючи мене за той переступ закону рицарського, і попустив Бог брані, щоб мене отак подужано. Тим-то, брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу, бо се річ дуже важлива для нашого спільного добра: якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш: коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді я вже я буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати: ти вже на тисячі прикладів міг переконатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці. [83]

Отак, бачите, розпишався наш бідний гідальго після перемоги над хоробрим біскайцем... Та Санчові панова порада не вельми до смаку припала, і він не забарився з відповіддю:

- Пане, я собі чоловік тихий, смирний і потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жінку й діток, а їх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати): ніколи і нізащо в світі я не візьму до рук меча, ні проти рицаря, ні проти простолюдця, і віднині й довіку перед Богом святим присягаю прощати всі кривди, що мені будь-коли сталися чи стануться, чи то від чоловіка значного, чи від посполитого, багатого чи бідного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу.
Як почув сеє пан його, одповів такими словами:

- Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокійно, та ще і в боку так болить і не перестає, а то я б тобі розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаєш. Ти тільки подумай, нещасний: ану ж переміниться той вітер фортуни, що був досі нам супротивний, і, надимаючи паруси бажаннів наших, приведе нас певно й безперешкодно до якого-небудь острова, що я тобі обіцяв? Що б із тобою було, якби я добув той острів і оддав його в твою обладу? І чи може взагалі так статися, якщо ти не рицар і не хочеш у рицарі вийти, бо не маєш мужності й волі мститися за власні кривди й боронити свого панування? Адже ти повинен знати, що в свіжо завойованих державах і провінціях людність буває, як правило, неспокійна і до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоїсь ворохібні, не без того, що хтось підніметься ізнов той лад перевернути, іще раз, як то кажуть, долі поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справувати-ся і мати мужність постояти в разі потреби за свої права.

- В потребі, що нам оце припала,- сказав Санчо Панса,- я хотів би мати той розум і ту мужність, що про них ваша милость говорить. Та даю бідняцьке слово гонору, що тепер мені більше потрібне лічіння, аніж учіння. Спробуйте лишень, пане, чи не підніметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч він того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Ніколи я по нім того не сподівався, все мав за такого смирного й порядного чоловіка, як я сам. Не дарма кажуть, що багато треба солі з'їсти, перш ніж кого добре спізнаєш. Не дарма кажуть і друге, що все на світі перемінне... Хто б міг подумати, що після тих страшенних ударів, що ви завдали нещасному мандрованому лицарю, доведеться в свою чергу і нам кийового бою цілий град на спини прийняти?

- Тобі ще, Санчо, нічого,- зауважив Дон Кіхот,- бо для твоєї спини така халепа не первина, а моя ж то делікатніша, звична до батисту й тонкого голландського полотна, то їй ця лиха пригода дужче дошкуляє. Якби я не гадав,- та що це я кажу? - якби я не був цілком певним, що всякі такі недогоди невідлучні від нашого збройного ремесла, то я був би вмер отут на місці з досади.

- Пане,- мовив тоді Санчо,- якщо мандроване лицарство отакі гіркі плоди пожинає, то скажіть мені з ласки вашої, чи часто такі жнива випадають, чи тільки в особливу якусь пору, бо мені здається, що після двох таких жнив третіх уже не діждемо, хіба що Бог милосердний нас чудом порятує. [84]

- Знай же, друже Санчо,- відповів Дон Кіхот,- що мандровані рицарі зазнають на своїм віку безліч усяких небезпек і негод, та зате, як показує досвід численних рицарів, що їх історія відома мені вся достоту, часто й густо випадає їм нагода стати королями чи цісарями. Якби мені в боку не так дуже боліло, я б тобі розповів про кількох героїв, що єдино силою правиці своєї тих високих гідностей доступили. Але навіть із ними - до того й після того - бували прерізні біди та нещастя. Так, хоробрий Амадіс Гальський упав був у руки свого заклятого ворога чаклуна Аркалая, який, кажуть, узявши його в неволю, прип'яв у замковому дворі до конов'язі і одшмагав віжками, більш як дві сотні всипав. А один автор, хоч мало відомий, зате гідний віри, пише про те, як рицаря Феба заманено в одному замку в западню: поміст під ним провалився, і він упав у підземну глибку. Там йому зв'язали руки й ноги і поставили, як то кажуть, клізму з води снігової та піску, що мало духу не визівнув. Якби в тій великій притузі не дав йому ря-тунку вірний друг його, мудрий чорнокнижник, то лихо було б горопашному рицареві. Я міг би ще кілька таких доблесних мужів назвати, які тяжчої біди дізнали, ніж ми оце тепер з тобою. Коли хочеш знати, Санчо, то рани, завдані якимось знаряддям, що випадково потрапило під руку, не уймають честі враженому, про се ясно й виразно говорять регули поєдинкові. Якщо, наприклад, швець ударить когось копилом, хоч би й дубовим, то не можна сказати, що він його оддубасив. Се я для того тобі кажу, щоб ти знав - хоч нас у цій потребі і побито, та честі нашої не зневажено, бо ті люди лупцювали нас не чим, а киями своїми: скільки собі пригадую, ні в кого там не було меча, шпаги чи кинджала.

- А я й не роздивився, що в них там було,- сказав Санчо,- бо ледве вихопив свого гартованця, як вони вже мене бучками своїми по плечах благословили, що аж білий світ мені перемінився, а ноги підломились. Отож я впав та й досі лежу; чи то моїй честі поруха, чи ні, то малий клопіт, але боляче дуже, що ті кляті буки мені і в спину, і в пам'ять укарбувалися.

- Менше з тим, брате Санчо,- потішав його Дон Кіхот.- Нема такого горя, щоб його час із пам'яті не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала.

- Та яке ж горе може бути гірше, який біль болючіший, ніж ті, що їх тільки час із пам'яті зітре, тільки смерть утамує? - вигукнув Санчо.- Якби ще нашому лихові кількома припарками можна було зарадити, то ще півбіди, а то бачу, що і з цілого шпиталю пластиру не стане, щоб нам хоч якось виходитись.

- Годі вже про те, Санчо,- сказав Дон Кіхот.- Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та довідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало.

- То й не диво, бо він же теж мандрований,- відповів Санчо.- Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема.

- Доля і в найтяжчій біді лишає як-усь браму рятунку,- сказав Дон Кіхот.- От і тепер: ця скромна животина може замінити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своїх вигоюсь. І не [85] буде мені неслави, що я на ній верхи поїду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун і вихователь бога веселощів, теж уїжджав колись до стобрамного міста, сидячи любісінько на гарному своєму ослі.

- Так то ж, ви кажете, сидячи,- зауважив Санчо.- Інша річ верхи сидіти, а інша річ, мов гною лантух, на сідлі висіти.

На те Дон Кіхот так йому відповів:

- Добуті в бою рани честі нікому не уймають, а радше додають, тим-то, друже Санчо, не змагайся словами, а встань краще, як я вже тобі казав, і вмости мене, як знаєш, на осла. Нам треба з цього безлюддя швидше вибратись, поки ніч не облягла.

- А ви ж мені, пане, не раз казали,- знову перебив його Панса,- що мандровані рицарі звикли мало не цілий рік по всяких пущах та нетрях ночувати, і мають те собі за велике щастя.

- Се буває тоді,- пояснив Дон Кіхот,- коли інакше не можна, або коли вони закохаються. І то щирісінька правда, бо був один рицар, що цілих два роки пробув на скелі, і в спеку, і в студінь, і в усяку негоду, а його сеньйора й гадки про те не мала. А той же самий Амадіс, прозвавшись Милосумом, прожив на голій скелі чи то вісім років, чи вісім місяців, не пам'ятаю добре, справляв покуту за те, що чимсь не догодив володарці своїй Оріані. Та годі вже про се, ворушись, Санчо, а то, може, ще й ослові, як Росинантові, яка причина станеться.

- Отуди к бісу! - сказав Санчо.

Тоді ойкнув разів тридцять, разів шістдесят зітхнув, разів сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в таке діло вплутав, та й підвівся на превелику силу, тільки не міг до кінця випростатись і все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бідою осідлав осла, що теж був якийсь ніби не свій, мавши того дня більше волі, ніж звичайно, потім підвів Росинанта, котрий жалівся б не менше свого пана та його джури, якби тільки вмів говорити. Вкінці Санчо підсадив Дон Кіхота на осла, Росинанта прив'язав іззаду, а сам узяв осла за оброть і поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи ні, а доля зичлива його вже на той шлях і спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кіхот вирішив, собі на втіху, а джурі своєму на досаду, що то замок. Довго вони сперечались: Санчо казав, що то корчма, а Дон Кіхот затявся, що замок; так і не скінчивши суперечки, добрались вони до тієї оселі, куди Санчо і втелющився без дальших розвідок з усім своїм обозом.


РОЗДІЛ XVI
Що сталося з завзятим гідальгом у корчмі, яка видалась йому замком

Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте - просто впав чоловік зі скелі та й пом'яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була [86] не така, як у їхньому ділі заведено - зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі наймичка-асту-рійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сім п'ядей од землі сягала, а через свою трохи невкладисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке леговище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж- на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосхо-вище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в'юках та попонах мулячих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна: на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас, такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий обстріпаний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би.

Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши господиня, що на рицареві все тіло басаманами списане, зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито.

- Ба ні, не побито,- заперечив Санчо.- То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло - що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко,- додав по хвилі,- того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане.

- Що, і ви, може, впали? - спитала господиня.

- Та впасти не впав,- одповів Санчо,- а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено.

- Таке часом буває,- сказала корчмарівна.- От і мені сниться інший раз, ніби з якоїсь башти падаю і ніяк додолу не долечу, а як прокинусь, то, здається, така вся поламана й потовчена, ніби справді впала.

- В тім-то й заковика,- заперечив Санчо,- що то мені не в сні приздрілось: я тоді не сонний був, от як і тепер, а в мене на тілі не менше, мабуть, синяків, ніж у пана мого Дон Кіхота.

- Як сього пана звати? - перепитала астурійка Маріторна.

- Дон Кіхот з Ламанчі,- одрік Санчо Панса.- Він мандрований рицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив.

- А що воно таке - мандрований рицар? - спитала наймичка.

- Ти що, вчорашня, що сього не знаєш? - здивувався Санчо Панса.- Мандрований рицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине.

- Як же се ви,- спитала господиня,- мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили? [87]

- Ба, яка швидка! - одказав Санчо.- Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанії не проміняю.

Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмарих.у за руку й промовив:

- Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу: послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам'яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом, то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю.

Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кі-хота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його ґречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана.

Та Маріторна ще загодя домовилась була з погоничем, що прийде до нього вночі пожирувати: ось нехай лише постояльники обляжуться та господарі позасинають, то вона вже скрадеться до нього і вволить усяку його волю. А дівка то була така, що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась і не мала собі за ганьбу, що в корчмі наймичкує: то, казала, не її воля, а лиха недоля.

Отож посеред горища, куди крізь латану покрівлю зорі вночі зазирали, стояло вузьке, мульке, убоге й непевне ложе Дон Кіхота, а обік нього Санчо послав собі мату очеретяну і вкрився ковдрою, вірніше грубим валов'яним рядном. Далі за ними розташувався погонич: він, як ми вже казали, зладив собі постіль із в'юків та попон, що зняв із двох своїх найкращих мулів; а всього мав він дванадцятеро в'ючаків, жвавих, ситих та лиснючих. То був, бачите, один із заможних ареваль-ських погоничів, як свідчить автор сієї історії, що дуже добре знав його і буцімто навіть трохи родичем йому доводився, отже, згадка про нього аж ніяк не випадкова. Загалом беручи, Сід Ахмет Бен-Енхелі - дієпи-сець вельми довідливий і в кожній мализні ретельний, він-бо в реляції своїй не обминув мовчанкою навіть речей дрібних і малозначних. Могли б його взяти собі за приклад інші поважні історики, які часом оповідають про різні події надто коротко і стисло, аби, мовляв, по губах помазати; чи то з недбальства, чи то з лихого наміру, чи з невміння [88] навіть дуже важливі речі лишають вони десь у каламарі на самому дні. Вічна слава й дяка авторові «Табланта Рікамонського» і тому, хто оспівав подвиги графа Томільяса: от уже де докладно та широко геть усе описується!

Ну, добре, так ото, значить, погонич сходив до мулів своїх, заклав їм удруге оброку, а сам вернувся на горище, ліг та й жде, коли вже та моторна Маріторна до його прийде. Санчо уже, весь пластирами обліплений, теж уклався, та сон його не дуже брав - боки боліли. Долягав той біль і Дон Кіхотові, що лежав, мов той заєць, з розплющеними очима. В корчмі все стихло і стухло, тільки над ворітьми один ліхтар світив.

Ця німотна тиша і фантастичні образи з книжок, що охмарили розум нашому гідальгові й раз у раз роїлися в його бідній голові, навіяли йому ще одну дивочну мрію, що іншому зроду таке не приверзеться. Примарилось йому, бачите, нібито він прибув до якогось пишного замку (в його уяві, як відомо, кожна корчма, де він приставав, була замком), а каштелянова донька, себто корчмарівна, зачарована його ґречними манерами, закохалась у нього і обіцяла прийти до нього сю ніч на любую розмову потай отця-матері. Всю ту нісенітницю, що сам же й вигадав, мав наш рицар за щиру й несхибну правду і потерпав уже, яка то буде страшна спокуса його честивості. Проте в серці своїм твердо вирішив, що не зламає віри володарці своїй Дульсінеї Тобоській, хоч би навіть стала перед ним сама королева Джіневра з вірницею своєю Кінтаньйоною.

Довго він так ганяв свої химери, аж ось настав умовлений час і година (дуже для нього нещаслива), коли на піддашшя, де їх троє ночувало, мала прийти астурійка. І таки прийшла; боса, в самій сорочці і в бархановій намітці на голові, скрадалась вона тихою і сторожкою ходою, шукаючи свого погонича. Дон Кіхот зачув її, ледве вона в двері ввійшла; хоч як боліло обліплене пластирами тіло, він звівся на ліжкові й розкрив обійми; щоб пригорнути вродницю-панянку. Астурійка, мовчазна й насторожена, мацала поперед себе руками, пробираючись до свого любчика, і зненацька наткнулась на Дон Кіхота, що міцно схопив її за руку, притягнув до себе й посадив на постіль, а вона ні пари з уст. Доторкнувшись до її веретяної сорочки, наш химерник уявив собі, що то найтонший, найвиборніший єдваб, а скляні пацьорки її наручнів здались йому за коштовні персидські перла. Коси в неї нагадували кінську волосінь, та для нього то було щире арабське золоття, що й саме сонце блиском своїм пересяє. Тхнуло від неї якоюсь позавчорашньою пісною салатою, а йому видавалось, що уста її точать ніжні духмяні пахощі. Одне слово, він наділив її в своїй уяві всіма тими вабами й чарами, які мала одна романічна принцеса, що закохалась у тяжко пораненого рицаря й прийшла до нього на побачення. В своєму осліпі не діймав наш бідолашний гідальго віри ні дотику власному, ні нюхові; хоч од тої принадної кралі всякого потягло б на блювоту, окрім хіба погонича мулів, йому здавалось, ніби тримає в обіймах богиню краси. Міцно пригорнувши її до себе, він став їй казати тихим та ласкавим голосом:

- О, коли б мав я можність, прекрасна й високославна сеньйоро, [89] відплатити вам за ту велику ласку, що ви мені явили, звівши перед мої очі вашу предивну ліпоту. Але злая доля, що не вгаваючи переслідує людей зацних і гідних, прикувала мене, збитого й знівеченого, до сього ложа, аби я попри всю мою хіть не міг вашої волі вволити. А до сієї неможливості ще й друга, більша долучилась: я присяг на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській, єдиній володарці моїх святотаємних дум. Якби не сії перешкоди, то я не був би таким нерозумним рицарем, щоб пропустити щасливу оказію, даровану мені вашою безмірною добротою.

Стиснута в рицаревих обіймах, Маріторна аж упріла з переляку; не слухаючи й не розуміючи Дон Кіхотової мови, вона лише пручалася мовчки. Тим часом бравий погонич, якому не давали спати спорзні бажання і який зачув свою дівку ще як вона на горище ступила, пильно дослухався до того, що казав їй Дон Кіхот; гадаючи з ревнощів, ніби астурійка його зрадила й пригорнулась до іншого, він присунувся нишком до рицаревого леговища, подивитись, що після тої незрозумілої балаканки далі буде; як же побачив, що дівчина пручається, а Дон Кіхот живосилом її не пускає, то й зовсім не вподобав того жарту: розмахнувся і так щиро закоханого рицаря по костявій щелепі навідлі вдарив, що бідолаха зразу юшкою вмився. Ще ж на тому не перестав: підбив рицаря під себе й почав по його ребрах потоптом гасати. Дон Кіхотове ліжко, і так непевне та перекидисте, не витримало тієї додаткової навантаги і грякнуло додолу. Од того гуркоту прокинувся зо сну господар; він одразу догадався, що то, мабуть, наймиччині витівки, бо як гукнув її, то вона не обізвалась. Мавши таку призру, він устав хутенько, засвітив каганця і подався туди, звідки чувся той гармидер. Побачивши наймичка, що господар іде лихий та сердитий, перелякалась і кинулась прожогом у постіль до сонного Санча Панси, звилася там у клубок і причаїлась. Господар ускочив і гримнув: - А де ти там, шльондро? Я знаю, то все твої штучки! Тут саме пробуркався Санчо Панса: почувши, що на нього хтось навалився, він подумав, що то домовик його душить, та й почав кулаччям навсібіч гатити. Набралася Маріторна тих товчеників до самого несхочу, то забула вже й про страх, і про сором та й собі давай Санча кулачити, що з нього вся соннота до решти злетіла; не розібравши ще гаразд, хто його так чеше, він підвівся скільки мога і схопив дівку за барки: таке між ними пішло борюкання та вовтузіння, що всьому світові напродиво. Погонич побачив при каганці хазяйському, що любасці його непереливки, зразу одчепився од Дон Кіхота і кинувся її рятувати; корчмар також до неї рвонувся, та не для рятунку вже, а для покори, бо вважав, що то через неї таку бучу збили. І закрутилась веремія, знаєте, як то кажуть: кішка за мишку, мишка за ніжку, ніжка за ліжко... Погонич насів на Санча, Санчо на дівку, дівка на нього, корчмар на неї - і то ж так завзято, що кулаки й на мить не вгавали. А тут іще в корчмаря каганець погас і потемки всі збилися в одну купу та й гамселили безощадно хто кого влучив, що ні в кого, мабуть, живого місця не зосталось.

А в тій корчмі стояв тієї ночі ще й стражник один із старої толедської Святої Германдади. Почувши ту страшенну бучу, він схопив ознаки [90] уряду свого - патеричку та бляшану скриньку з паперами - і помац-кував на горище, вигукуючи:

- Стійте іменем закону! Іменем Святої Германдади, перестаньте! Першим, на кого наткнувся стражник, був Дон Кіхот: побитий і знетямлений, лежав він навзнак, простягнувшись на своїй розваленій постелі. Стражник ухопив його за бороду й гукнув кілька разів:

- Шануйте правосуддя!

Та бачивши, що той, кого він схопив, не ворушиться і знаку життя не подає, почав заздрівати, що його замордовано, а то все душогуби, і закричав ще дужче:

- Замкнути ворота! Нікого звідси не випускати - тут чоловіка вбито!

Од того крику всі пополошились і як стій припинили бійку. Корчмар подався до себе в кімнату, погонич до мулів, наймичка в свою комірчину; самі тільки горопашні Дон Кіхот і Санчо Панса не могли рушитися з місця. Стражник пустив рицареву бороду й побіг на світло, щоб найти і ув'язнити провинників, але світла ніде не було, бо господар навмисне погасив ліхтаря, як до себе тікав. Мусив стражник із коминка вогню добувати і довго вовтузитися, поки другого каганця засвітив.


РОЗДІЛ XVII,
де оповідається про нові незліченні турбації, що спіткали премудрого Дон Кіхота і його бравого джуру Санча Пансу в корчмі, котру наш рицар собі на лихо вважав за замок

Тим часом Дон Кіхот очутився від зомління і обізвався до свого джури таким самим голосом, як напередодні, коли лежав простягнутий на кийовому боїщі:

- Друже Санчо, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?

- Яке там у лиха спання,- одповів Санчо з серцем.- Сю ніч мене всі чорти з пекла мордували, не інакше.

- Ти можеш так гадати без сумніву,- сказав Дон Кіхот.- Або я нічого не розумію, або сей замок зачарований. Послухай... Тільки присягнися перш, що будеш до самої моєї смерті тримати в тайності те, що я тобі зараз скажу.

- Присягаю,- промовив Санчо.

- Я сього на те прошу,- вів далі Дон Кіхот,- що не хочу нічиїй честі ущербку чинити.

- Таже я сказав, що присягаю,- повторив Санчо.- Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити.

- Чи я тобі, Санчо, стільки вже лиха накоїв,- спитав Дон Кіхот,- що ти моєї смерті так швидко виглядаєш?
- Ні, я не той,- одповів Санчо,- а просто не люблю нічого довго в схованці тримати, бо то все, знаєте, гниє.

- Ну, нехай і так,- сказав Дон Кіхот,- я покладаюсь на вірність твою і порядність. То знай же, що сієї ночі сталася зі мною найдив-ніша пригода, якою я досі міг би похвалитись. Найшвидше сказати, до мене щойно приходила донька властителя сього замку, панянка з усього світу хороша та вродлива. Якими словами можна змалювати її пишні оздоби, її розум чудовий, її скриті принади, яких, доховуючи вірності володарці моїй Дульсінеї Тобоській, не буду торкатись і згадувати? Скажу тобі тільки, що, мабуть, небо позаздрило мені того добра, яке подала в мої руки щаслива доля, або (се річ майже певна), що сей замок, як я вже тобі говорив, зачарований. В той час, як ми з нею провадили любу та милу розмову, де взялася чиясь невидима рука (напевне, якогось потворного велетня), так мені в щелепи двигонула, що я весь кров'ю умився, а потім так мене всього помотлошила, що я нині чуюся гірше, ніж учора, коли, як тобі відомо, погоничі наробили нам тієї шваби за Росинантові вибрики. З сього я висновую, що скарбу краси тієї панянки мусить оберігати якийся заворожений мавр і що вона не мені судилась.

- А мені то й поготів,- сказав Санчо,- бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость: як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку? Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось? Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться!

- То, виходить, і тебе побито? - спитав Дон Кіхот.

- Та не що ж я й кажу, била б його лиха година! - закляв Санчо.

- Не вдавайся в тугу, друже,- сказав Дон Кіхот.- Зараз я наготую той чудодійний бальзам, і все з нас як рукою зніме.

Тим часом стражник добув уже світла й знову побрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов сердитий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана:

- Чи то, добродію, часом не мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здається?

- Не може бути, що то мавр,- одказав Дон Кіхот.- Хто заворожений, того нікому не видно.

- Може, й не видно, зате буває чутно,- заперечив Санчо.- Спитайте, коли хочте, у моєї спини.

- Моя й сама те знає,- сказав Дон Кіхот,- але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра.

Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і досі лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластирами. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав:

- Ну, як ся маєш, чоловіче добрий?

- Бувши вами, я говорив би чемніше,- зауважив Дон Кіхот.- [92]

Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів?

Почувши стражник, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало.

- Так і є, пане,- сказав Санчо Панса,- се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці.

- Маєш рацію,- погодився Дон Кіхот,- і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай - не знайдеш, на кому мсти-тися. Встань краще, Санчо, якщо здужаєш, та сходи до каштеляна сього замку, чи не добудеш у нього дещицю оливи, вина, солі та роз-майрину на той цілющий бальзам. Далебі, зараз він став би мені в великій пригоді, бо й досі з тої рани, що завдало мені привиддя, кров он як іде.

Санчо підвівся, хоч кості йому хтозна-як боліли, і пішов потемки шукати господаря; наткнувшись на стражника, який підслухував, що там роблять його противники, він озвався до нього:

- Пане, хоч би хто ви були, учиніть нам ласку й добродійство, дайте трохи розмайрину, оливи, солі та вина,- все то на ліки одному з найчільніших мандрованих лицарів, які тільки в світі є, бо він лежить отам-о на ліжкку, тяжко поранений від руки завороженого мавра, що пробуває в сьому заїзді.

Почувши таку мову, стражник зміркував, що сей чоловік, мабуть, не при тямі; та що вже почало на світ займатися, одчинив двері до корчми, гукнув господаря й переказав, чого тому дивакові треба. Корчмар розшукав усі ті знадоби, і Санчо одніс їх Дон Кіхотові, що, вхопивши в руки голову, стогнав од болю, хоч од того каганця йому лише дві здоровенні гулі на лобі набігло, а кров зовсім і не йшла, тільки з переляку та перестраху піт дзюрком лився.

Зрештою наш гідальго взяв той припас, перемішав усе гарненько й поставив на вогонь, поки добре не вкипіло. Тоді попрохав якогось бутля, щоб вариво злити, та в корчмі не знайшлось ніякої гулящої посудини, окрім бляшаної оливниці, що її господар не пошкодував для такої справи. Дон Кіхот проказав над тією оливницею більш як вісімдесят отченашів і стільки само богородиць та «вірую», покладаючи за кожним словом благословлющого хреста; тій церемонії придивлялись Санчо, корчмар і стражник, а погонич байдуже - пішов десь мули свої порати. Як усе було готове, Дон Кіхот вирішив не гаючись досвідчити на собі цілющу силу цього нібито дорогоцінного бальзаму і випив майже все, що не влізло в оливницю і лишилось у казанку, де варилося,- з півкварти, чи що. Як тільки ж ковтнув того дива, зараз така блювачка на нього напала, що геть-чисто все з себе викинув, а з великої натуги та надсади ще й потом рясним облився. Тоді він попросив, щоб його добре вкрили й лишили на самоті. Проспав отак годин зо три; а як прокинувся, зразу відчув на всім тілі полегшу, навіть кістки зовсім не боліли: здоровий став, та й годі. Тепер уже Дон Кіхот був цілком певний, що йому справді вдалося зготувати бальзам Ф'єрабраса [93] і що, маючи такі ліки, він може сміливо йти на будь-який небезпечний бій, на будь-яку битву чи баталію.

Як побачив Санчо Панса таке чудесне уздоровлення, то зразу спитав у пана, чи можна йому той бальзам допити, що в казанку (а там його чимало ще лишилось). Рицар дозволив, і Санчо, вхопивши казанка обіруч, припав до нього з щирою вірою та й видудлив того дання не менше, мабуть, ніж Дон Кіхот. Але шлунок у бідолахи Санча був, знати, не такий делікатний, як у пана: доки що виблюнув, так його канудило, крутило і судомило, так у піт кидало, що от-от, здавалося, духу пуститься сердега. У тих лютих муках він проклинав і бальзам, і того шахрая, що ним його пригостив. Побачивши таке діло, Дон Кіхот сказав:

- Я гадаю, Санчо, це все через те, що тебе на рицаря не висвячено, а таким людям, я цілком певен, сей напій не йде на пожиток.

- А як ви се знали,- одказав Санчо,- то якого ж бісового батька давали мені його на куштунок?

Тим часом дання своє діло вчинило, і бідолашного джуру почало проносити верхом і сподом з такою навальністю, що очеретяна мата, на яку він знову бебехнувся, і валове рядно, яким укрився, більше вже, мабуть, нікому ні на що не придалися. Так його корчило й кидало, такими потами проймало, що не лише він сам, а й усі присутні гадали, що тут йому й амінь буде. Та уразлива злива бушувала годин десь зо дві, по упливі яких Санчо не дізнав жадної пільги; на одміну од пана, він чувся весь розбитим і розламаним, навіть на ногах триматися не здужав. А Дон Кіхот, як ми вже сказали, оклигав і очуняв, йому вже знову у мандри манулося, пригод шукати: чого ж йому, думав, баритися, коли в світі стільки людей потребують од нього заслони й запомоги, коли він має до того такий надійний цілющий бальзам? Підохочений такими думками, він сам осідлав свого Росинанта і нав'ючив джури-ного осла, поміг Санчові убратися і верхи сісти, а тоді скочив на коня і, майнувши в кінець подвір'я корчемного, прихопив там ратище, яке мало йому за списа бойового стати.

Всі люди, що під той час у корчмі знаходились (а було їх душ двадцять із чимось), дивились на нашого рицаря; дивилась на нього і молода корчмарівна, а він і собі вп'явся в неї очима і раз по раз зітхав ізглибока, та всі, особливо, хто бачив, як його зночі пластирами обліплювано, гадали, що то він стогне, бо під ребрами йому болить. Як уже рицар і джура під'їхали верхами до воріт, Дон Кіхот підкликав господаря і промовив до нього спокійно й поважно:

- Великі і премногі суть добродійства, пане каштеляне, що їх дознав я у сьому замку, і я буду вам за них удячен і уважен по всі дні живота мого. Хотів би і я вам навзаєм прислужитися, помстившись на якому свавольнику, що кривду вам наважився заподіяти, бо то, щоб ви знали, повинність моя і обов'язок - безборонних рятувати, покривджених помщати, а віроломців карати. Засягніте поради у власної пам'яті, і якщо вам колись таке лучилось, то тільки скажіте мені: прирікаю на честь мою рицарську тій вашій волі повну догоду і сатисфакцію вчинити.

Корчмар одказав йому так само спокійно: [94]

- Пане рицарю, я зовсім не жадаю, аби вашець за мої кривди на комусь помщався: як прийде до діла, то я й сам зумію одсіч дати. Я одного лише вимагаю - нехай вашець заплатить мені за ночівлю в моїм заїзді, себто за обрік для скотини, а також за харч і за дві постелі.

- Як то? - спитав Дон Кіхот.- Хіба се заїзд?

- Авжеж заїзд, та ще й несогірший,- одказав корчмар.

- Виходить, я помилявся до сієї хвилі,- промовив Дон Кіхот,- бо гадав, правду кажучи, що се замок, і то неабиякий. Але якщо се не замок, а таки заїзд, то мушу вам сказати, що вже плати вибачайте, бо я не годен переступити законів мандрованого рицарства; ніхто з таких рицарів, скільки я знаю з романів, ніколи не платив за ночівлю в заїзді та інші подібні речі, бо по праву і правді всі повинні приймати їх гостинно за нестерпучі муки, що вони в пошуках пригод набираються вдень і вночі, влітку і взимку, пішо і кінно, на безхліб'ї й на безвідді, в студінь і в спеку, зносячи од неба всяку негоду і терплячи на землі всяку недогоду.

- Мені про те все байдуже,- заперечив корчмар.- Платіть гроші та й квит, а ті рицарські штучки нам без інтересу. Не треба мені ані помсти, ані відплати, лише звичайнісінької плати.

- Тоді ти просто кеп і нікчемний трактирник,- сказав Дон Кіхот. Стиснув Росинанта острогами, взяв ратище на перехил та й виїхав ніким не спинений із корчми - так розігнався, що не оглянувся навіть, чи їде за ним зброєноша.

Побачивши корчмар, що рицар поїхав і не розплатився, надумав стягти постояле з Санча Панси, але той сказав, що раз пан не захотів платити, то й він не заплатить, бо, будучи джурою в мандрованого рицаря, мусить тим робом, що й пан його, ходити, тобто, не платити ні шеляга по шинках та заїздах. Господаря взяло за печінки, і він загрозив Санчові, що коли той добром не розплатиться, то хай начувається, бо він свого не подарує. На ті нахвалки Санчо одказав, що буде дотримувати правил рицарського ордену, до якого належить його пан, і нічогісінько не заплатить, хоч би йому за те й жизню довелось наложити, бо не хоче ламати давнього доброго звичаю мандрованого рицарства, не хоче, щоб потомні джури нарікали й жалкували на нього за порушення такого праведного закону.

На Санчову лиху біду серед постояльців корчемних було в ту пору четверо сукновалів із Сеговії, троє голкоробів з кордовського Жереб'ячого плацу і двоє тандитників із севільського ярмарку, люди все веселі, шутковиті, вигадливі і на все зле проворні. Так ніби їх одна думка пройняла, кинулись вони гуртом до Санча, стягли його з осла, кинули на хазяйську ковдру (хтось швиденько по неї збігав), а потім, побачивши, що підсіння корчемне занизьке для тої забави, що вони намислили, вийшли на подвір'я, під високий небесний намет, почали підкидати Санча на тій ковдрі, туляючись ним, як собакою на карнавальних ігрищах.

Несвітський репет бідолашного підкиданця долетів до слуху Дон Кіхота; рицар пристав, наслухаючи пильно, думав уже, що то якась нова пригода йому трапляється, але зрештою розчув, що то ж його джура так верещить. Тоді повернув коня і важкуватим чвалом покатав [95] назад до корчми, але ворота були вже замкнуті, і він поїхав кругом, шукаючи, кудою б туди дістатись. Добравшись до муру, не з-так і високого, яким було обведене подвір'я, він побачив, як над його джурою збиткуються: Санчо літав у повітрі то вгору, то вниз так шпарко і з винно, що якби наш рицар не був такий лютий, то сам би розреготався. Він спробував перелізти через мур із коня, але був такий замлілий і захлялий, що і з сідла встати не здужав. Тоді сидячи верхи почав шпетити і паплюжити підкидачів такими словами, що на письмі їх і переказувати негоже. Але вони на те не зважали Г своє робили та все, знай, гигикали, хоч як той несамохітний літун кричав, стогнав, погрожував і благав; аж тоді бешкетники Санча пустили, коли підкидати втомилися. Потому підвели осла й підсадили на нього Санча, накинувши йому на плечі кобеняк. Як побачила жаліслива Маріторна, який він змучений та змордований, принесла йому з колодязя води свіженької - душу одволожити. Санчо вхопив глека з водою і вже до рота підніс, як раптом зачув голосне панове гукання:

- Сину мій Санчо, не пий тої води! Не пий її, синку, бо то погибель твоя! Ось бачиш,- він показав йому свою бляшанку,- тут у мене свячений бальзам: вип'єш дві крапельки, і все мов рукою зніме.

Санчо позирнув на нього скрива і ще голосніше гукнув йому на відповідь:

- Еге! Чи ви вже забули, що я не рицар, чи хочете, щоб я після вчорашнього останні тельбухи виригав? Сховайте той бальзам ік нечистій матері, а мені дайте спокій!

По сій мові припав пожадливо до глека, та, допевнившися зразу з першого ковтка, що то вода, попрохав у Маріторни вина; дівка з дорогою душею почастувала його на свої гроші - мала, кажуть, Бога в животі, дарма що вшетечним ремеслом бавилась. Випивши вина, Санчо вдарив осла п'ятами в боки, розчинив навстіж ворота і майнув на волю, радий та веселий, що доказав-таки свого і не заплатив ні шеляга, хоч завсідні його заручники, себто спина й боки, і потерпіли при сьому. Щоправда, корчмар взяв у заставу його сакви, але Санчо того навіть не помітив спохвату. Як він виїхав, корчмар хотів був засунути ворота, але ті бешкетники не дали; там такі були зухи, що для них не то Дон Кіхот, а й правдивий рицар Круглого Стола не варт був печеної цибулі.

Читати далі