Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. 3-тя частина

РОЗДІЛ XVIII,
де оповідається про розмову, що провадив Санчо Панса з своїм паном Дон Кіхотом, а також про деякі доволі цікаві пригоди

Санчо під'їхав до свого пана такий знеможений та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив те Дон Кіхот, так до нього промовив:

- Отепер уже, добрий мій Санчо, я певний-певнісінький, що той замок чи нехай заїзд і справді зачарований, бо хто- ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти? Се потверджується ще й ось якою обставиною: коли я стежив з-поза муру за перебігом твоєї сумної трагедії, я зненацька відчув, що не можу ані в двір перелізти, ні навіть із Росинанта зсісти,- таке вони чарами своїми мені поробили. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б. Заради сього я навіть порушив би право рицарське, що, як я тобі вже не раз пояснював, не велить нам піднімати зброї проти нерицарів, за винятком тих крайніх випадків, коли доводиться власне життя і власну персону обороняти.

- Та і я помстився б, якби приміг,- сказав Санчо,- не подивився б на те, що не рицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то наді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами; я навіть знаю, як їх усіх звати, бо чув, коли мене підкидувано, як на одного казали Педро Мартінес, на другого Теноріо Ернандес, корчмаря ж наймення Хуан Паломеке, а дражнять Шульга. А що ви, пане, через мур не могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую: чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив'яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву?

- Ех, Санчо, Санчо,- відповів йому Дон Кіхот,- як мало ти ще розумієшся на рицарській справі! Помовч краще та потерпи трохи: ще кілька днів, і ти на власні очі побачиш, яке це почесне і хвальне покликання. Скажи, чи є на світі більша втіха, чи є де вища насолода, як виграти бій і здолати ворога? Авжеж що немає.

- Може, воно й так,- сказав Санчо,- я того не свідомий, знаю тільки, що відколи ми стали мандрованими лицарями (чи ліпше сказати ви стали, бо мені до тої честі зась), ми ще ні разу не виграли бою, хіба що тоді з біскайцем, та й там ви півуха й півшолома загубили, а після того мали все лише товченики та духопелики, а я в додачу ще й гойдаників скуштував - і то ж від кого? Від якихось зачарованих істот, що я над ними й помститися не можу, і ніколи не дізнаюсь, чи справді, як ви кажете, так солодко ворога подужати.

- Оце ж то й горе наше, Санчо,- погодився Дон Кіхот,- але скоро я дістану такого характерницького меча, що хто його має, того вже ніякі чари не беруть; може, попадеться мені на щастя той самий, що був колись у Амадіса, як він прозвався Рицарем Полум'яного Меча. Над того меча кращого в світі не було: окрім того характерства, ще був гострий, як бритва, хоч яка міцна й заворожена броня не могла перед ним устояти.

- Та моя ж доля така щербата,- сказав Санчо,- що коли й трапиться вам такий меч, то буде помічний тільки висвяченому лицарю, як і той бальзам, а джурі - дуля з маком.

- Не бійся, Санчо,- потішив його Дон Кіхот,- і тобі ще пошле небо кращу долю.[97]

їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать - попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа.

- Настав день, о Санчо,- обізвався тоді Дон Кіхот до джури,- що покаже, яке щастя судила мені доля; настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає? То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різноплеменна рать.

- І мусить бути не одна, а дві,- сказав Санчо,- бо й з другого боку таке саме хмарище суне.

Оглянеться Дон Кіхот - аж і справді. І так йому радісно на душі стало, що й не сказати: серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав:

- А що ж нам, пане, тепер робити?

- Як то що? - перепитав Дон Кіхот.- Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого островаТрапобани, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.

- А чого сі два володарі так проміж себе ворогують? - спитав Санчо.

- Того вони ворогують,- одказав Дон Кіхот,- що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошую та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане.
- Присягаю на мою бороду,- гукнув Санчо,- добре той Пента-полін робить, і я ладен підпирати його, скільки моги моєї.

- А се ж і є твій обов'язок,- сказав Дон Кіхот,- бо в таких боях і нерицарі можуть брати участь.

- Ясно,- сказав Санчо.- Тільки де ж би нам сього осла подіти, щоб потім після бою не шукати? Бо на такій животині нібито не заведено воювати, еге ж?

- Правда,- підтвердив Дон Кіхот.- П) сти його напризволяще, як і пропаде, то не велика біда, бо як наша ііуде перемога, то стільки коней добудемо, що я, може, й самому Росинантові дам переміну. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю най-чільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо.

Так вони й зробили, з'їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що [98] вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом:

- Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевінча-ний лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а на щиті три срі-берні корони на лазуровім полі, то грізний Мікоколемб, великий князь Кіросійський. По правій руці в нього височіє велетенською статурою безстрашний Брандабарбаран Махлярський, повелитель трьох Аравій: броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита - брама з тієї, славлять,святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власного життя помстився над ворогами. А тепер поглянь у той бік, на друге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімонель Кар-кахонський, володар Нової Біскаї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітаний-мальований, блакитним, зеленим, білим і жовтим, а на щиті - золота кішка на шарлатному полі, а під нею напис - «Няв»: то скорочене ім'я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліна, дочка герцога Дженджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу - то рицар-біляк, француз родом, на ймення П'єр Папен, барон Утрехтський. А той юнак у блакитно-срібній збруї, що залізною п'ятою підострожує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Нербії, Еспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему шпараговий кущ і девіз кастільською мовою: «Доля йде в мою тропу».

В такий спосіб Дон Кіхот називав іще багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечуваним божевіллям, що його опанувало. Не зводячи духа, він провадив далі:

- У те військо, що на нас іде, входять вояки преріжних язиків і племен: он ті, що п'ють солодкі води славути-Ксанфа; он ті, що толочать масільські нагірні полонини; ті, що просівають найтонший і най-дрібніший золотий пісок щасливої Аравії; ті, що втішаються на прегарних свіжих берегах чистого, як кришталь, Термодонта; ті, що різними способами розтинають золотодайні жили Пактола; далі йдуть хибкі у слові нумідійці, знакомиті лучники перси, мідяни і парфи, що воюють удаваною втечею, походющі кочовики араби, біляві й жорстокі скіфи, ефіопи з проколеними губами і безліч інших народів, що я їх бачу і впізнаю з виду, тільки не пригадую назви. В супротивному війську йдуть ті, що п'ють із прозорих хвиль лямованого оливними гаями Бетіса, ті, що купаються й виглядаються в свічаді невичерпно багатого Тахо, ті, що розкошують цілющими водами божистого Хеніла, ті, що топчуть гойні тартезійські пасовища і провадять щасливе життя на Єлісейських Полях Хереса; он ідуть багаті манчани, увінчані золотим колоссям, а онде закуті в залізо останні нащадки стародавньої готської крові; он ті, що хлюпочуться в тихоплинній Пісуерзі, ті, що випасають свої отари на розлогих і безмежних луках колінкуватої Гвадіани, славної своїми підземними руслами; ті, що тремтять од холоду [99] в лісистих Піренеях і на снігових шпилях високоверхих Апеннін,- словом, усі племена, що заселяють і залюднюють Європу.

І Боже ти мій Господи, яких тільки країн він не назвав, яких народів не перечислив, з дивовижною бистродумністю приточуючи до кожного відповідні означення взором тих, що вичитав колись у своїх баламутних книжках! Санчо Панса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав його пан; не мігши ж нічого такого розгледіти, він сказав нарешті:

- Що за нечиста сила? Не бачу я ані тих людей, ні лицарів, ні велетнів, що ви, пане, кажете. Може, це все мана одна, як і ті вчорашні прйвидки?

-- Як то? - спитав у нього Дон Кіхот.- Хіба ти не чуєш, як іржуть коні, як грають жоломійки, як б'ють барабани?

- Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають,- відповів Санчо.

Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько.

- Санчо,- сказав йому Дон Кіхот,- ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях. Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці:

- Верніться, пане мій Дон Кіхоте! От їй же Богу, ви вдаряєте на баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, ані щитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє? Гріх один та й годі!

Та Дон Кіхот і не думав вертатись - він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом:

- Гей ви, рицарі, що виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Пентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите - я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапобанським!

По сім слові загнався в саму щирину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що те не помагає, повідв'язували свої швигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на те каміння, а все гасав по полю і кричав:

- Де ти, бундючний Аліфанфароне? Виходь проти мене, я рицар, що хоче помірятися з тобою силами один на один і покласти тебе трупом за ту кривду, що вчинив єси хороброму Гараманту Пентаполінові!

Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло [100] продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але не встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро: воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ще й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гідальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились - неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рушили собі далі.

Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворки, аж бороду на собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з'їхав наниз і кинувся мерщій до Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався:

- Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара?

- Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! - промовив Дон Кіхот.- Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Якщо не віриш, то, дуже тебе прошу, от що зроби: сідай на осла і їдь за ними назирці, то й побачиш, що я тобі щиру правду кажу, бо пройшовши трохи далі, вони повернуть до первісного стану із овець та баранів ізнов людьми вчиняться, такими, як я тобі допіру змальовував. Та тимчасом іще не їдь, бо я потребую твоєї опіки і допомоги. Підійди ближче й подивись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.

Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду свому жалібникові.

- Богородице-Діво! - аж крикнув Санчо.- Що воно таке? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров'ю ригає.

Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендюсі все перевернулось, і він геть обблював свого пана - пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев'язати; глядь - аж торби немає. Мало не стерявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине цю дурну службу й вернеться в село,- нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв!

Тим часом Дон Кіхот зіп'явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) [101] і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав:

- Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі - ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось.

- Як то не сталось? - заперечив Санчо.- А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина? А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене?

- Що, в тебе пропала торба? - спитав Дон Кіхот.

- Авжеж, пропала,- одказав Санчо.

- То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти,- промовив Дон Кіхот.

- А не було б чого,- одказав Санчо,- якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям.

- Так то воно так,- сказав Дон Кіхот,- але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все на світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і нас, що в нього на службі подвизаємось: він-бо піклується і за комашок у повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.

- Вам би, ваше добродійство,- зауважив Санчо,- проповідником бути, а не мандрованим лицарем.

- Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати,- сказав Дон Кіхот.- В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань казати або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо списа.

- Ну, гаразд, нехай буде по-вашому,- погодився Санчо.- А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері!

- Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись,- сказав Дон Кіхот.- їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.

Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав:

- Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку?

- Чотири,- відповів Дон Кіхот,- і всі були цілі й здоровісінькі, окрім зуба мудрості. [102]

- Ану-бо, пане, пригадайте краще,- сказав Санчо.

- Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п'ять,- відповів Дон Кіхот,- бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.

- Так отут зісподу,- сказав Санчо,- у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема: вся щелепа шута, гладенька, мов долоня.

- Ох, я нещасний! - вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину.- Краще б мені були руку відрубали - не ту, звісно, в якій меч тримаю,- бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.

Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі.


РОЗДІЛ XIX
Про мудрі Санчові розмови з паном, про притичину з мерцем та про інші немалозначні подїі

- Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра - Мандрила, чи як його?

- Ти маєш повну рацію, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі: ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.

- А хіба ж я давав яку присягу? - спитав Санчо.

- Хоч і не давав, але то байдуже,- відповів Дон Кіхот.- Так чи інашке, а й ти до того причетний, і нам треба якось ту провину покрити.

- Може, й так,- сказав Санчо,- тільки глядіть же, пане, не забудьте її покрити, як забули вже про ту клятву, а то нечистій силі знов заманеться надо мною потішитись, та й над вами, як побачить, що ви не каєтесь.

їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, [103] а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва намлілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо: сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать - попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі: стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак? Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив:

- Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша: отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати!

- Ой, горе моє! - забідкався Санчо.- Якщо це буде знов пригода з привидами, а воно дуже на те скидається, то де ж я, бідний, ребер настачу?

- Хай вони собі будуть і тричі привиди,- сказав Дон Кіхот,- я не дозволю їм і ворсинки на твоїй одежі зачепити. Той раз вони позбиткувалися над тобою, бо я не міг через мур у двір дістатися, але тепер ми в чистому полі, тут мені є де мечем розмахнутись!

- У чистому чи не в чистому,- не діймав віри Санчо,- а як вони вас ізнов учаклують і силу однімуть, тоді що?

- В кожнім разі, Санчо, прошу тебе, не впадай на дусі,- підбадьорював його Дон Кіхот.- А в моїй безстрашності ти сам зараз пересвідчишся.
- Та дасть Біг, не впаду вже,- відповів Санчо.

От стали вони трохи на узбіч і знов давай придивлятись, що то за блудні вогні такі, аж бачать - сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вид, що Санчо Панса зразу отерп увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила; того трусу-й того дзвону ще більше стало, як вони виразніше тих потороч побачили: було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палахтючими смолоскипами в руках, за ними несено мари погребові в чорному крепі, а за марами знов шість вершників у довгому жалобному одінні, що мало не до копит їхніх мулів сягало, а що то були не коні, знати було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами.

Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої доби і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санча, а й на його пана, тільки що в джури дух уже давно в п'яти заліз, а Дон Кі-хота врятувала власна уява: йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів узята: на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон Кіхотові, судилось за того рицаря відомстити. Не довго думавши, він хвацько випростався в сідлі, наставив списа і, повен мужньої [104] зваги, вибасував насеред дороги, де мали проїздити оті люди в балахонах; підпустивши їх до себе близько, він обізвався до них гучним голосом:

- Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і оз-найміть мені, хто ви єсте, звідки й куди їдете і кого на тих марах несете? Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, і я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви дізнали.

- Ми поспішаємо,- відповів один із білобалахонників,- до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що вашець од нас жадає.

По сім слові торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за оброть і сказав:

- Стійте, будьте до мене гречніші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій.

Мул був полохкий: як схоплено його за оброть, він так схарапудився, що став гопки і скинув вершника на землю. Піший пахолок, побачивши, що той упав, зачав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже непомалу угніваний, наставив не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив: треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли - так жваво він гарцював, так гордо басував. Всі ті балахон-ники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю врозпорош із смолоскипами своїми - сказав би маскарадники закрутили веремію карнавальної ночі. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутись не могли; Дон Кіхот набив їх усіх, і вони теж мусили хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а якийсь пекельник налетів на них, щоб мерця порвати.

Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого пана й мовив собі на думці: «Певне, мій пан і справді такий одважний і потужний, як сам каже».

Обік першого противника, що Дон Кіхот повалив із мула, валявся горющий смолоскип; при тому світлі наш рицар постеріг лежачого, під'їхав до нього ближче і, ткнувши списовою клюгою мало не в саме обличчя, зажадав, щоб той здався, а ні, то він його вб'є. На те лежачий одказав:

- Та куди вже далі здаватись? Я і з місця не можу встати, бо ногу зламав. Благаю вас, пане, якщо ви християнський рицар, не вбивайте мене, бо то було б велике святокрадство: адже я ліценціат і дістав уже висвяту.

- Який же біс вас сюди заніс,- спитав Дон Кіхот,- якщо ви духовна особа?

- Ніякий не біс,- одказав лежачий,- а моя лиха доля.

- Буде вона ще лихіша,- загрозив Дон Кіхот,- як не дасте мені відповіді на всі питання, що я вам із самого першу задав. [105]

- Я залюбки вчиню вашу волю,- мовив ліценціат.- Тож нехай вашець знає, що хоч я й назвався допіру ліценціатом, направду я бакаляр, імення моє Алонсо Лопес, родом із Алькобендаса, а оце їду з міста Баеси з одинадцятьма іншими духовними, що з посвіта-чами розбіглись; ми супроводимо до міста Сеговії останки одного шляхтича, що помер у Баесі і там був похований. Тепер ми перевозимо його, як я вже сказав, до Сеговії, звідки він походить і де міститься його родова усипальня.

- А хто його вбив? - спитав Дон Кіхот.

- Сам Господь,- одвітував бакаляр,- наславши на нього якусь чумну гарячку.

- Коли так,- сказав Дон Кіхот,- то сам же Господь одзволив мене од обов'язку мститься за його смерть, бо я гадав, що його вбив хтось інший; та як його вмертвила Вишня Воля, то я мовчу й клоню низько голову: так само вчинив би я, якби й мене самого навістив Господь. Мусите знати, ваша велебносте, що я рицар із Ламанчі, звати мене Дон Кіхот, а професія моя і покликання - їздити світами і нівечити всяке зло та направляти всяку кривду.

- Не знаю, як ви можете направляти кривду,- одрік бакаляр,- коли я був прямий, а ви мене кривим зробили, зламавши мені ногу, що вже не випрямиться й не направиться поки віку мого; не знаю, як ви там зло нівечите, а мене понівечили так зле, що вже мені до суду добра не бачити... Ви собі їздите, пригод шукаючи, а я, вас спіткавши, знайшов собі знегоду.

- Не все так складається, як гадається,- сказав Дон Кіхот.- Біда в тім, пане бакаляре Алонсо Лопес, що ви всі їхали нічною добою з палахтючими смолоскипами, в тих своїх балахонах та хламидах жалобних, ще й мурмотали щось собі під носа - мимохіть подумаєш, що то якась нечиста сила чи з того світу марюки. От і мусив я, свою повинність виконуючи, на вас напасти і напав би й тоді, коли б ви направду були дияволами з пекла, за яких я вас мав і вважав з самого початку.

- Пане мандрований рицарю,- промовив тоді бакаляр,- коли вже я собі на лихо домандрувався до зустрічі з вами, то прошу вас і благаю, визволіть мене з-під мого мула: нога мені - між стременом і сідлом застрягла.

- Отак би я й до ранку говорив,- зауважив Дон Кіхот.- Чого ж ви мені одразу про свою біду не сказали?

І тут же нагукав джуру свого, щоб ішов мерщій на поміч, але той і вухом не повів, бо жакував саме обозного мула, на якого панотчики нав'ючили багато всякого харчового припасу. Санчо зробив із свого кобеняка мішок, нагорнув туди всякої всячини скільки влізло, переклав те все на свого осла і аж тоді побіг на поклик Дон Кіхота. Допомігши пану бакаляру виборсатись із-під мула, він підсадив його в сідло і подав у руки смолоскипа. Тоді Дон Кіхот сказав бакалярові, нехай доганяє своїх супутників і перепросить їх од його імені за те лихо, яке він їм учинив мимо своєї волі. А Санчо додав насамкінець:

- Коли ті панове хтіли знати, який левень дав їм такої халазії, [106] то нехай вашець іскаже, що то був преславний Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу.

З тим бакаляр і поїхав, а Дон Кіхот спитав у Санча, з якої то речі він назвав його Рицарем Сумного Образу: не коли, а саме тепер.

- Чом не сказати, скажу,- відповів Санчо.- Дивився я оце на вас при світлі смолоскипа, що забрав той бідолаха, та й прикмітив, який у вас вид мізерний, що аж сумно глянути; зроду ніде такого не бачив. Може, воно того, що в бою стомились, а може, що зубів не стало.

- Не в тім сила,- сказав Дон Кіхот.- Очевидячки той мудрець, якому випало написати історію моїх діянь, уважав, що добре буде, як я приберу собі якесь прозивне ім'я на кшталт тих, які вигадували собі старожитні рицарі: один називав себе Рицарем Полум'яного Меча, другий - Рицарем Однорога, той - Рицарем Дів, сей - Рицарем Птиці Фенікс, інший - Рицарем Грифа, інший знов - Рицарем Смерті, і під цими символічними найменнями вони були відомі по всім земнім крузі; отож, мабуть, той мудрець і піддав тобі думку наректи мене Рицарем Сумного Образу, і саме так я буду від сьогодні йменуватись. Щоб же се ім'я до мене краще пристало, я велю при спо-сібності намалювати собі на щиті якесь дуже смутне обличчя.

- То зайва річ, пане,- сказав Санчо,- навіщо час і гроші дурно переводити? Ви тільки одкрийте свою парсуну, поверніться лицем до людей, тоді й без мальовидла на щиті і без ніякого нічого всяке назве вас Лицарем Сумного Образу. Вірте мені, я кажу вам щиру правду, а не всмішки: чи то з голоду, чи тим, що зуби пощербились, ви такий нужденний маєте вигляд, що, їй-Богу, нічого смутнішого не намалюєш.

Засміявся Дон Кіхот із Санчового жарту, проте вирішив залишити за собою те ймення і при нагоді замовити відповідне зображення на щиті або на панцері.

- Гадаю, Санчо,- сказав він по якійсь хвилі,- що мене вже відлучено від церкви за те, що я зняв ґвалтовно руку на її служителя: \"Juxta 'Mud, si quis suadente diabolo...\"*. Правду кажучи, я зняв не руку, а ратище або ж сулицю і навіть гадки не мав кривдити священнослужителів чи зневажати святощі церковні, бо їх я шаную і почитую яко правий християнин і щирий католик: я ж думав, що то були примари і страховища з того світу. Якщо мене й справді відлучено, то я пригадую, що подібне сталось і з Сідом Руй Діасом: він розтрощив крісло королівського посланника в присутності святого отця, за що його папа й анафемував, хоч того дня славний Родріго де Вівар діяв як честивий і мужній рицар.

* Так само, якби хто з диявольського наусту (підняв руку на духовну особу) (латин.). (Початок 45-го розділу постанов Трідентського собору).

Під час цих розмов бакаляр, як ми вже сказали, поїхав собі далі, не зронивши ні словечка. Дон Кіхот хотів був іще подивитись, чи там на марах труп лежав, чи вже самий кістяк, але Санчо його розраяв.

- Пане,- сказав він йому,- ся небезпечна пригода скінчилась для вас щасливіше, аніж усі дотеперішні. Та що як сі люди, яких ви погромили й розігнали, схаменуться, побачать, що всього один чоловік їх стількох урозтіч обернув, та з того сорому й досади згуртуються [107] знов і до нас кинуться - ох і дадуть же нам тоді лупки! Осел у мене з доброю кладдю, гора близько, голод не свій брат. Тож гайда звідси якнайшвидше, бо, як той казав, мертвому гріб, а живому хліб.

Тоді взяв осла за оброть та й повів, сказавши панові слідом їхати; той же, бачивши, що Санчо добре радить, рушив, не змагаючись, за ним. Якийсь час пробирались вони між двома узгірками, а як побачили перед собою розлогу й захисну долину, зараз зробили причал. Санчо зняв із осла свою здобич, і, розташувавшися на зеленій траві, наші зголоджені шукачі пригод одбули за одним присідом сніданок, обід, полуденок і вечерю, набгавши собі животи всілякими наїдками, що запасли були на дорогу панотчики, котрі мерця супроводили (а вони, бачите, не дуже-то люблять постувати). Та от біда - і Санчо вважав, що найбільша: не було в них ані вина, ані води навіть - смажні вуста закропити, і почала їх пекти страшенна згага. Тут Санчо постеріг якось, що долина заросла вся рясною зеленою травицею, і сказав,- а що саме, дізнаєтесь із наступного розділу.


РОЗДІЛ XX
Про небачену й нечувану пригоду, з якої найславетніший рицар у світі не вийшов би так щасливо, як премудрий Дон Кіхот з Ламанчі

- Ся трава, мостивий пане, за те, бачиться, промовляє, що тут десь поблизу джерело якесь має бути чи бурчак, що траві тій віль-готь дає, не інакше. Отож пройдім трохи вперед, то й знайдемо чим сю пекучу спрагноту погасити, що шкулькіше, либонь, за голод чоловікові допікає.

Джурина рада видалась Дон Кіхотові слушною. Він узяв Росинан-та за повід, а Санчо осла за гнуздечку (не забув же й припасу, що по трапезі лишився, на нього нав'ючити) та й посунули по луговині омаць, бо ніч була така темна, що хоч ув око стрель. Чи пройшли яких дві сотні ступнів, чи ні, аж чують - вода реве, ніби з високих да стрімчастих скель на діл іспадає. Боже, як вони зраділи, той гук зачувши: стали, насторошили вуха, прислухаються, з якого б то боку. Зненацька до їхнього слуху долинув інший гук, що мов холодною водою остудив ті палкі мрії про воду, особливо ж у Санча, що зроду вдався боюном та страхополохом. Почулись їм якісь розмірені удари і ще неначе брязкіт кайданів чи залізяччя якого; ті звуки, зливаючись із скаженим бурхотом води, могли пройняти жахом будь-чиє серце, тільки не Дон Кіхотове. Ніч, кажу, була темна, а вони зайшли між якісь високі дерева, що під тихим подмухом вітру шемрали хистким листям своїм якось жаско і таємниче. Це непевне безлюддя, темрява ночі, клекіт води, шемріт листя,- все навівало на душу страх і тривогу, а стукіт не вгавав, а вітер не вщухав, а світ не світав, [108] а куди вони зайшли - невідомо... Та Дон Кіхот, .що в нього в грудях билось безбоязне серце, скочив на Росинанта, нахопив на руку щита, взяв списа на перехил і промовив:

- Друже Санчо, чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби на світі золотий вік, або, як іще кажуть, золоту добу воскресити. Я - той, кому судились жахливі небезпеки, величні діяння, голосні подвиги, я - той, кажу, кому випало відродити Рицарів Круглого Стола, Дванадцятьох Перів Франції і Дев'ятьох Мужів Слави, кому призначено повернути в непам'ять отих Платірів, Таблантів, Оліфантів і Тирантів, тих Фебів та Бельянісів і всю когорту преславних мандрованих рицарів давніх часів, бо в часах теперішніх я доконаю таких високих і неймовірно дивовижних ратних подвигів, які затьмарять їхні найславутніші вчинки. Уважай, щирий мій і вірний джуро, яка темна й невидна ця ніч, яка непевна тиша панує довкола, як глухо й тривожно шумотять ці дерева, як грізно бушує ця вода, що ми її шукаємо, ніби реве-спадає з височезних Місячних гір, як безугавно стукотить щось невідоме, бентежачи й терзаючи наш слух: всі ці обставини, разом узяті чи й кожна зосібна, здатні заронити ляк, острах і жах у груди самого Марса, не кажучи вже про тих, хто не звик до подібних пригод і небезпек, та все те, що я тобі щойно змалював, лише збадьорює і збуджує в мені духа і в серці моїм закипає палке жадання будь-що-будь піти назустріч сій небезпечній пригоді. Отож підтягни на Росинантові попругу, а сам залишайся тут із Богом і чекай на мене три дні, але не більше; як я за цей час не вернусь, їдь собі назад у наше село, а згодом, зроби мені таку ласку й добродійство, сходиш у Тобосо до моєї незрівнянної володарки Дульсінеї і скажеш їй, що відданий їй рицар поліг головою, звершаючи подвиг, яким він сподівався заслужити її кохання.

Почувши Санчо од пана такі слова, заплакав ревнесенько і заблагав: - Пане мій любий, і нащо то вам у таку непевну пригоду вдарятися? Надворі ніч, ніхто нас не бачить, ми можемо любісінько звернути собі з дороги і уникнути небезпеки, хоч би й три дні довелось нам не пити. А як ніхто нас не бачить, то ніхто, виходить, і боягузами не назве; до того ж я чув не раз, як панотець наш, було, глаголає,- ви ж самі його добре знаєте,- глаголає, що, мовляв, хто шукає небезпеки, у ній і загине. То чи подоба ж довготерпіння Господнє отак-о на спиток брати, устряючи в таке ледаче діло, що з нього тільки чудом можна порятуватись? Чи то вже мало вам, пане, що небо вборонило вас од тих гойдаників, що мені припали, чи не досить, що ви подужали стількох ворогів, які з мерлецем їхали, а самі вийшли з бою живі-здорові? Якщо всі ці речі не можуть зворушити й зм'якшити вашого камінного серця, то, може, воно злагідніє на думку про те, що скоро ваша милость ізвідси рушить, я з великого страху оддам свою душу першому-ліпшому, хто її захоче взяти. Я виїхав із рідного села, кинув жінку й діточок, аби стати на службу до вашої милості, бо гадав, що матиму з того зиск, а не страту. Та недурно кажуть: напала жадоба - пропала худоба... Отак і моя надія пропала: от-от, думав, доскочу того триклятого [109] бісової віри острова, що ним ваша милость мене все манила, а натомість ви хочете покинути мене самого в цих безвістях, на цьому безлюдді. Милим Богом благаю вас, паночку, не робіть мені сієї кривди, а як ви вже притьмом на той подвиг наставились, то заждіть хоть до рана, бо як я колись пастушив і на ночліги ходив, то вже знаю, що до світу яких три години зосталось: віз на небі вже вниз котиться, а голобля на північ показує.

- Як же ти, Санчо, побачив того воза і ту голоблю чи дишля,- спитав Дон Кіхот,- коли ніч така темна, що на небі й зоринки не видно.

- Та воно ніби так,- одказав Санчо,- але, знаєте, страх має великі очі, то й під землею все бачить, а на небі й поготів. З усього знати, що скоро дніти почне.

- Скоро чи не скоро,- заперечив Дон Кіхот,- а про мене ні тепер, ні ще коли ніхто не скаже, щоб сльози чи благання впинили мене од виконання рицарської повинності. Отож, Санчо, мовчи краще: Господь Бог, що натхнув мені на серце думку про сю нечувано жахливу пригоду, подбає про моє спасіння і потішить тебе в твоєму горі. А тепер підтягни тугше попругу на Росинантові й чекай мене тут - незабаром я повернусь сюди живий або мертвий.

Побачив Санчо, що пан так рішуче на своє наважився, що тут ні слізьми, ні порадою, ні просьбою нічого не вдієш, та й надумав хитрощами його на тім місці до дня затримати, тож коли підтягував попруги коневі, спутав йому нишком задні ноги обротькою од свого осла. Дон Кіхот хотів був одразу й рушати, та нічого не виходило: кінь міг пересуватися лише куцими стрибками. Зрадів джура, що та штука йому вдалася, та й каже:

- От бачите, пане: зласкавилось небо на сльози мої і благання та й судило так, щоб Росинант із місця не рушався. Тож нема чого впиратися і стискати його острогами, бо то значило б нещастя на свою голову накликати; негоже, як той казав, проти вітру плювати.

Досадно було Дон Кіхотові - хоч як він Росинанта підганяв та під-острожував, той ані руш не йшов; так і не догадавшись, що коня йому попутано, рицар угамувався ніби й вирішив чекати, поки день устане або поки той Росинант розрухається. І в думці собі не кладучи, що джура був до того лиха причетний, він озвався до Санча такими словами:

- Ну, нехай і так, Санчо: коли вже Росинант на пню став, буду ждати, поки світова зоря усміхнеться, хоч мені аж плачно, що вона десь забарилась.

- Плакати нема чого,- одмовив Санчо,- я хоч і до білого дня ладен розважати вашу милость казками та байками. Чи, може, ви хочете з коня зсісти та звичаєм мандрованого лицарства поспати трохи на зеленій муравиці, щоб потім свіжим і бадьорим зустрінути новий день і нову небувалу пригоду?

- Щоб я з коня встав, щоб спати ліг? - обурився Дон Кіхот.- Хіба я з такого десятка, щоб спочивати в хвилю небезпеки? Спи вже сам, коли зроду соньком удався, чи роби собі що хоч, а я од свого наміру не одступлю.

- Не гнівайтесь-бо, пане мій любий,- похопився Санчо,- це я так собі сказав.

Та й підійшов до нього, одну руку поклав на передній каблук сідла, а другу на задній, притулився панові до лівої кульші, щоб уже од нього й на п'ядь не одходити - так, бачите, боявся стуку того таємничого, що лунав не вгаваючи, як гуп, так гуп. Дон Кіхот нагадав Санчові, що він обіцяв його казками розважати, тож нехай починає; на те Санчо одказав, що зараз почне, от тільки гупання того страшно.

- Ну, гаразд, я вже спробую розповісти вам одну лепську історію, коли тільки зумію, та щоб мене ніщо з плигу не збивало. Слухайте ж сюди, пане, бо вже й починаю. Отож було собі, як було, пошли, Боже, нам усім добро, а хто шукає лиха, тому нехай лихо й буде. Бо то, вважаєте, в старовину як почнуть, було, казки казати, то не просто собі, як хто хоче, а щоб у зачині конечне було те мудре слово римського Бевзура Катона, що то каже: «Хто шукає лиха, тому нехай лихо й буде». І то вже сказав, як зав'язав, воно й вам, пане, годило б ся тихо сидіти, щоб біди собі не напитати. Звернімо краще в інший який бік, ніхто нас не силує іти саме цією дорогою, де стільки страхів на нас чигає.

- Кажи далі свою казку, Санчо,- перебив його Дон Кіхот,- а якою дорогою нам братися, то вже мій клопіт.

- Отож я й кажу,- провадив Санчо,- що в одному селі в Естра-мадурі був собі пастух-козяр, що то ніби кози пас, і той ніби ко-зопас, що за нього мова мовиться, звався Лопе Руїс, і той, значить, Лопе Руїс та був закоханий у пастушку одну, Торральвою звалась, а та пастушка, Торральва нібито, та була дочкою багатого скотаря, і той, значить, багатий скотар...

- Як ти свою казку й далі отак казатимеш,- упав йому в річ Дон Кіхот,- і кожне слово двічі будеш повторяти, то й за два дні краю не дійдеш. Розповідай до ладу, говори по-людськи, а ні, то краще вже мовчи.

- А я ж і говорю по-людськи,- заперечив Санчо,- так у наших краях усі казки й побрехеньки розказують, інакше я й не вмію; що ж ви хочете, щоб я звичай ламав?

- То говори вже як знаєш,- сказав Дон Кіхот,- раз доля так судила, що мушу тебе слухати, кажи далі.

- Отож, паночку мій пишний,- провадив Санчо,- той пастух, як я вже сказав, був закоханий у пастушку Торральву, а то була ді-воха дебела, козириста ще й хлопчачурка ніби трохи, бо вусики в неї на губі засівались,- от наче зарач бачу її перед собою.

- А ти що, знав її хіба? - спитав Дон Кіхот.

- Знати не знав,- відповів Санчо,- але той, хто мені цю сторію розказував, божився, що то все існісінька правда, і якби це я комусь іншому оповідав, то міг би поклястися і присягнути, що сам усе на власні очі бачив. Ну, так от, не так то хутко діється, як швидко в казці кажеться: диявол, мовляли, не спить, а все миром колотить - то любив і кохав пастух пастушку, а то взяв на неї злобу й ненависть, а чого-бо мав, кажуть люди, за що й до кого її ревнувати, таке часом йому витворяла. Ото, значить, зненавидів він її та й надумав зійти з дому світ за очі, щоб довіку вже невірниці не бачити, а Торральва, як побачила, що Лопе од неї одкинувся, так у нього зразу влюбилася, що й сказати не можна.
- Така вже натура дівоча та жіноча,- зауважив Дон Кіхот,- хто любить, тим гордують, а хто зневажає, того кохають. Ну ж бо, Санчо, кажи далі.

- Як же пастух надумав, так і зробив,- правив далі Санчо,- узяв кози свої та й погнався з ними естрамадурськими полями на Португальщину. Як зачула теє Торральва, слідком за милим послідкувала, босим-босісінька шляхи-дороги міряла, в руках костур, а за плечима торба, а в тій торбі дзеркала оскалець та гребінець, та ще якесь красило чи білило, що вже там не було - менше з тим. А тоді, кажуть, пригнався пастух із худібкою своєю до річки Гвадіани, а річка в ту пору саме розлилася, береги затопила, а де він прибився, там тобі ні човна, ні порону, ніякого нема перевозу, щоб на той бік із худібкою перевезтися. І взяла його досада, що вже та Торральва от-от його дожене, почне своїми плачами та просьбами йому настирятися... Ходив отак, ходив, аж бачить - рибалка якийсь, а в нього човник такий ма-ненький, що тільки один чоловік та одна коза вміститься. От і поєднав він того рибалку, щоб йому кози на той бік перевіз - а кіз було аж триста чоловік. Сів рибалка в човник і перевіз перш одну козу, тоді вернувся й перевіз другу, тоді третю... Ви, ваша милость, давайте вже самі рахубу тим козам, що рибалка перевозить, бо як не долічитесь хоть одної, то вже й казці кінець, далі не встигну ані словечка. А при-шиб на зарічку був грузький та слизький, довго мусив рибалка за кожним заходом морочитись, а все-таки возив та й возив: іще одну козу, іще та й іще...

- Даймо на те, що він уже всіх перевіз,- сказав Дон Кіхот,- бо так і за рік кінців не виведеш.

- А скільки ж він їх досі перевіз? - спитав Санчо.

- Біс його знає! - одказав Дон Кіхот.

- Казав же я вам: лічіть добре ті кози, бо як лік загубиться, то й казці кінець, уже ні слова далі.

- Та що ж це таке? - дивувався Дон Кіхот.- Невже кожна коза таку вагу має, що як одної не долічишся, то вже й казки далі казати не можна?

- Ніякою силою не можна,- відповів Санчо.- Як я спитав у вас, скільки вже кіз перевезено, а ви сказали, що не знаєте, вмент мені все з голови вилетіло, що мав казати, а жаль, бо історія путяща була, цікава.

- То що ж,- спитав Дон Кіхот.- Виходить, вона вже скінчилась?

- Еге ж, скінчилась, як моя небіжка паньматуся,- відповів Санчо.

- Ну й розповів же ти мені казочку чи баєчку, чи, може, й побрехеньку,- сказав Дон Кіхот.- Такої дивини ще світ ізроду не чув і не почує ніколи, щоб отак починалось і не кінчалось ні туди, ні сюди. Правду кажучи, інакшого я від такого мудрагеля й не сподівався. Та воно й не дивно: то, мабуть, оте гупання памороки тобі забило. [112]

- Може, й так,- погодився Санчо,- тільки що далі я вже не втну: не склали козам рахуби, то й казці кінець.

- Кінець, то й кінець, про мене,- сказав Дон Кіхот.- Ану, може, хоч тепер Росинант із місця рушить.

Та й знов підострожив коня, а той ізнов підскочив та й став - кріпенько-таки спутаний був.

А Санчові тим часом - чи то від холодку досвітнього, що потягав уже, чи, може, за вечерею з'їв щось таке, що йому шлунок розвіль-нило, чи сама по собі пора настала - приспічило туди сходити, куди нікого не міг замість себе послати, але такий його страх посів, що од пана й на стілечки одступити боявся; знов же терпіти далі не сила була, мусив викласти, що в собі мав. Щоб ту свою потребу справити, він зняв праву руку з заднього сідельного каблука і нищечком розв'язав собі очкура, що на ньому тільки штани й тримались - вони зразу спустились і обвисли йому на ногах, мов ті диби, тоді закотив якнайвище сорочку і випнув на вітер гузно, а воно було в нього чимале. Коли се зробив (а йому здавалось, що в такій халепі та притузі щось іншого годі було вигадати), ще одна труднація перед ним устала: як його одкласти без гуку й гурку. Зціпив сердега зуби, голову втягнув у плечі, надувся чимдуж - та ба, шкода заходу: все-таки не втримався, пустив із себе звучок, вельми одмінний од того, що так його все лякав.

- Що то за звук, Санчо? - спитав Дон Кіхот, почувши теє.

- Не знаю, пане,- відповів джура,- то вже, певне, щось нове, бо ті пригоди та знегоди, бачиться, гуртом ходять.

Тоді спробував іще раз своє зробити - і все вийшло гаразд: тихо і мирно звільнився він од ваготи, що такого завдавала йому фра-сунку. Та в Дон Кіхота був не тільки тонкий слух, а й делікатний нюх, а що джура мало не прилип до нього, то сопухи, йдучи знизу вгору майже по прямій лінії, потрапили частково і в рицареві ніздрі. Дон Кіхот затулив носа двома пальцями і прогундосив:

- Мені здається, Санчо, що ти таки добре злякався.

- А добре,- погодився Санчо.- Тільки чого це ви аж тепер помітили?

- Бо од тебе ще ніколи так дуже не тхнуло,- відповів Дон Кіхот,- і то певне, що не амброю.

- Мо', й справді,- сказав Санчо,- та не я тому причинен, а ви, пане, бо тягаєте мене за собою такої пори по бозна-яких безвістях.

- Одступи, братику, на три-чотири кроки,- попрохав Дон Кіхот, не одтуляючи носа,- і гляди мені, шануйся надалі та й до мене май належиту повагу, а то з тобою говори отак по-дружньому, то ти вже ладен і на голову сісти.

- Б'юсь навзаклад,- сказав Санчо,- що ваша милость на мене подумала, ніби я щось таке стидке зробив.

- Хоч не воруши ж його, друже Санчо,- промовив Дон Кіхот. В таких і подібних розмовах згаяли пан із джурою цілу ніч.

Побачивши нарешті, що от-от візьме світати, Санчо розпутав крадькома Росинанта і взяв на очкур свої штани. Росинант хоч ізроду був плохута, як почув волю, зараз почав бити землю копитами, бо курбетів, [113] не в гнів йому будь сказано, мабуть, не вмів. Побачивши Дон Кіхот, що кінь під ним розігрався, узяв те за добру призвістку: тепер уже, думав, можна рушати на ту небезпечну пригоду. Тим часом уже зовсім обутріло і все гаразд видно стало; оглянеться Дон Кіхот, аж вони під деревами високими, каштанами рясними, що тінь густу од себе кидають. А грюкіт той і гупіт не вгаває, лише не видно, де воно й від чого. Тоді наш гідальго стиснув не вагаючись коня острогами, ще раз попрощався з Санчом і велів ждати його тут три дні, не більше, як і спершу казав, а як він до того реченця не вернеться, значить, так уже од Бога судилось йому полягти головою в тім лютім бою. Потім іще раз нагадав джурі, що має передати й переказати од його імені сеньйорі Дульсінеї, а про заслуженину свою нехай, мовляв, безпечен буде: ще перед виїздом із своїх володінь він зробив теста-мент, ведлуг якого зброєноші мають заплатити сповна те, що належить за весь час служби; як же Бог погодить йому, Дон Кіхотові, вийти ціло з тої небезпеки, то джура напевне дістане обіцяний острів.

Вислухавши од свого доброго пана такі жаліснії речі, Санчо знов ревне заплакав і вирішив не покидати його до остаточного кінця і краю тієї справи. (Санчові сльози і той його вельми шляхетний намір наводять автора сієї історії на думку, що Дон Кіхотів джура був доброго роду дитина і в кожнім разі щира християнська душа).

Тая чулість Санчова зворушила його пана, проте він не подав і знаку якоїсь слабості і рушив без ваги в тому напрямі, звідки, як йому здавалось, чувся плюскіт води і таємниче гупання. Санчо пішов за ним слідком, своїм звичаєм ведучи на оброті осла, вірного товариша свого при добрій і лихій годині. Якийсь час посувались вони отак між каштанами та іншими тінявими деревами і врешті вибрались на лужок, що прилягав до обніжжя високих скель, з яких шумів-лився бурхливий водоспад; попід тими скелями тулились нужденні будівлі якісь, кілька хат - не хат, а так ніби руїн чи пусток; із тих же будівель, як виявилось, і йшла та невгавуща гуркотнява та торохнеча. Сторопів Росинант од того гуку та стуку, але Дон Кіхот укоськав його і став помалу-малу до тих будівель ізближатися, приручаючи подумки душу свою незрівнянній своїй володарці, благаючи її про ласку й заслону в сій смертельній потребі та молячи Бога, щоб не забув його своєю милостю. Санчо не відставав од пана: він аж шию витягав уперед та все вилупляв очі, чи не побачить з-між ніг Росинантових того непевного страшидла, що так його весь час лякало. Пройшли вони отак ще яких сто кроків, звернули за виріжок скелі, і тут очам їхнім одкрилась ясно і явно єдина і безсумнівна причина того непевного зловісного грюкоту, що цілу ніч наганяв їм ляку і холоду: то були (не прогнівайся, ласкавий читальнику!) шість ступарів валюші, що то сукно валяють; своїми мірними ударами вони й справляли весь той гармидер.

Як побачив їх Дон Кіхот, то так і занімів з дива, так і зов'янув увесь. Подививсь на пана Санчо - бачить, той аж голову на груди похилив, мовби ніяково йому стало. Глянув на джуру Дон Кіхот, а той аж дметься, щоб сміхом не вибухнути, так йому, бач, регітно; попри всю свою меланхолію мусив рицар на той вид сам перший засміятись. [114]

Як побачив те Санчо, то годі вже стримуватись - розреготався на всі заставки, аж за живіт хапався, щоб кишок не порвати. Чотири рази вщухав той регіт і все знову й знову вибухав з тою ж силою, що й перше; Дон Кіхот почав уже чортихатися, а згодом і геть-то розсердився, як почув, що джура його кривить:

- «Чиню тобі відомо, друже Санчо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби золотий воскресити... Я той, кому судились страшенні небезпеки, величні діяння, голосні подвиги...»

І так переказав він мало не всю промову, що виголосив був Дон Кіхот, почувши той жахливий грюкіт.

Взяла Дон Кіхота велика й гірка досада, що Санчо отак над ним глумиться; махнув він списом раз і вдруге і так потягнув свого джуру, що якби попав був не по спині, а по голові, то вже не довелось би йому за службу плату платити, хіба спадкоємцям його. А Санчо, діставши взамін за свої жарти щось цілком серйозне, злякався вже, щоб не сталось гіршого, і заговорив до пана покірливо та помир-ливо:

- Спокійтеся, ваше добродійство: їй же Богу, я жартую.

- Ти жартуєш, а я ні,- сказав Дон Кіхот.- А ходіть-но сюди, куме-жартуне! Ви думаєте, може, що якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу і одваги ринутись до бою і переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов'язаний знати всі на світі звуки і розрізняти, котрі од валюші, а котрі ще од чого? Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи ле полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся скільки хочеш!

- Не буду більше, паночку,- запевнив його Санчо,- признаюсь, що я розжартувався через лад. Але тепер, коли все скінчилось гаразд (дай Боже так і в усіх пригодах), скажіть мені, ваша милость, хіба ж то не смішно було, що отаке чорть-і-що нас налякало,- мене принаймні, бо ви, пане, я вже бачу, не знаєте й не відаєте, що таке страх чи переляк.

- Не заперечую, що се справді сміху гідна річ,- погодився Дон Кіхот,- та не варто її розголошувати, бо, знаєш, не всі люди розумні і не кожен потрапить таку подію належною мірою змірити.

- От же й допіру так вийшло,- сказав Санчо,- що ви мірили списом мені в голову, а потрапили в спину, дякуючи Богові святому та моїй моторності, що встиг ухилитись. Ну, то нічого: присохне, як на собаці. Недарма ж, мабуть, і примовку таку проложено - кого люблю, того й луплю. Вельможний пан як і налає коли служебника, то тут же йому й штани подарує абощо. А як попоб'є, то вже не знаю, що дає: коли він мандрований лицар, то, певне, острів або так якесь царство на сусі.

- А знаєш, Санчо, як послужить нам фортуна,- сказав Дон Кіхот,- то все буде так, як ти мовив. Забудь же те, що сталось - ти, яко чоловік розумний, повинен знати, що не в нашій волі буває стримати перший порив. Та й сам надалі будь обачен і не дуже розпускай язика, як зо мною говориш, бо скільки я не читав рицарських романів (а прочитав я їх безліченну безліч), ніде джура так із своїм паном не розпатякував, як оце ти, і ми тут винні обопільно: ти виявляєш до мене не досить пошани, а я не досить од тебе її вимагаю. От Гандалін, зброєносець Амадіса Гальського, був уже графом на суходільнім острові, а розмовляв із паном своїм шапкуючи, низько склонивши голову і зігнувшись удвоє по-туреЦькій. А вже про Гаса-бала, джуру дона Галаора, то нема чого й казати: то такий був мовчун, що автор у своїй широкомовній і правдивій повісті один лише раз згадує його ім'я, і то щоб підкреслити ту його незвичайну мовчазність. З усього цього, Санчо, ти повинен зробити висновок, що не треба забувати різниці між господарем і слугою, між паном і челядинцем, між рицарем і джурою. Отож віднині шануймося навзаєм, облишмо всякі нерозумні жарти, бо хоч у якій формі виллється моя досада, глиняному горщику непереливки буде. А щодо нагород і надань, які я обіцяв, то вони прийдуть до тебе слушного часу, а як і не прийдуть, то заслуженина твоя все одно не пропаде, як я вже казав.

- Це все дуже добре, що ваша милость каже,- впав у річ Санчо,- але цікавий я знати (бо, може, нагород так і не діждусь, так хоч плата буде), скільки заробляли джури мандрованих лицарів у ті часи і як вони наймались - помісячно чи поденно, як ото муляр-чуки?

- Здається мені,- відповів Дон Кіхот,- що давні джури служили не за гроші, а за ласку, і якщо я визначив тобі платню в запечатанім тестаменті, котрий я лишив дома, то се лише про всяк випадок, бо не знаю напевне, що чекає мандрованого рицаря в наші злигоднії часи і не хочу, щоб за таку марницю душа моя на тім світі мучилась, бо знай, Санчо, що на сім світі ніхто не наражається на більші небезпеки, як шукачі пригод.

- То правда,- сказав Санчо,- адже навіть ступарі валюшні гуркотом своїм стривожили і збентежили душу такого хороброго рицаря й шукача пригод, як ваша милость. Але будьте певні, що тепер уже я як і розтулю губу, то не для того, щоб із вас шкилювати, а щоб вас як пана мого й повелителя природного ушанувати.

- Добре єси вчиниш,- похвалив його Дон Кіхот,- і житимеш у благоденстві на лиці землі, бо сказано: чти повелителя паче родителя.


РОЗДІЛ XXI,
де оповідається про знакомиту пригоду з Мамбріновим шоломом та про здобуття сього многоцінного трофея, а також про інші події, що сталися з нашим незвитяжним рицарем

Тут саме почав накрапати дощик, і Санчо був не від того, щоб його в валюші перестояти, але Дон Кіхотові після недавнього лихого жарту та валюша така була осоружна, що він ніяким світом не хотів туди заходити, [116] а повернув натомість у праву руч і виїхав на дорогу - не ту, що нею вчора сюди брались, а якусь іншу. Трохи перегодя наш гідальго постеріг поперед себе вершника, а на голові йому щось блискуче, мов золото, сяє. Скоро його загледів, обернувся до Санча й сказав:

- Думається мені, Санчо, що всяка примовка правду каже, бо всяка приказка і приговірка береться з самого досвіду, що є, як відомо, батько всім наукам. Недарма ж люди і таку проложили: «Одні двері хряп, а другі рип». Отак і з нами: вчора випадок зачинив нам двері до пригоди, котрої ми шукали, обмаривши нас тими ступарями, а тепер навстіж одчиняє перед нами двері до іншої, певнішої й славнішої пригоди, і як я ними не скористаюсь, то вже буде моя вина, не зможу я її ні на темряву, ні на недостатнє знання сукновальної справи звернути. Якщо я не помиляюсь, нам назустріч їде рицар, на голові якого виблискує Мамбрінів шолом, а ти знаєш, якою я клятвою нещодавно обрікся.

- Ой, глядіть, пане,- застеріг його Санчо,- обмірковуйте як слід слова свої, а надто вчинки. Глядіть, щоб то часом не були інші якісь валюші, щоб не довелося нам од них долі валятись.

- Чорти батька зна що говориш, чоловіче! - вигукнув Дон Кіхот.- Як можна шолома до валюші тулити?

- Не знаю, як,- відповів Санчо,- та коли б мені так вільно було говорити, як перше, я, може, й довів би, що ваша милость помиляється.

- Як тО помиляюсь, недовірку ледачий? - обурився Дон Кіхот.- Ти не бачиш хіба, що проти нас жене їздець на сірому в яблуках коневі, а на голові йому шолом золотий?

- Одно мені бачиться і видиться,- відповів Санчо,- хтось їде нам назустріч на сірому, от як і в мене, ослі, а на голові йому щось таке вилискується.

- Ото ж і є Мамбрінів шолом,- сказав Дон Кіхот.- Стань собі десь на узбоччі і лиши мене з тим вершником один на один: побачиш, як я, не тратячи дарма слів і не гаючи марно часу, миттю скінчу цю справу і добуду собі того жаданого шолома.

- Чом не стати, стану,- сказав Санчо.- Дай Боже, щоб то були на вербі груші, аби не валюші.

- Я вже казав тобі, пане брате, щоб ти отих бісових валюш при мені й не згадував,- розгнівався Дон Кіхот,- а ні, то, їй-Богу, зразу в мене язика вивалиш.

Почувши панову божбу, що впала, мов кругле кам'яне ядро, Санчо злякався і замовк.

А з тим конем, рицарем і шоломом, що Дон Кіхотові убачились, річ ось як малася: недалеко од того місця було двоє сіл, одно більше, друге менше; так у більшому була аптека й цилюрня, а в меншому ні, і один цилюрник мусив тут і там управлятись. Випало якраз, що в малому селі одному недужому кров треба було кинути, а другого поголити, от цилюрник і подався туди. По дорозі захопив його дощ, і він, щоб не збагнітувати свого нового ще капелюха, взяв собі на голову мідницю до гоління, а що та посудина була добре вичищена, то виблискувала й ви-сявала на півмилі. їхав цилюрник на сивому ослі, як зауважив Санчо, але Дон Кіхот узяв його за сірого в яблуках коня, а мідницю за шолом золотий, бо все, що бачив, миттю припасовував і пристосовував до своїх [117] рицарських химер та божевільних марень. Підпустивши нещасного вершника ближче, наш гідальго не став із ним у речі заходити, а розігнався чимдуж конем і наважив списа, щоб противника наскрізь прошити; одно лише встиг на бігу крикнути:

- Обороняйся, бестіянський сину, або по добрій волі оддай, що належить мені по праву!

Цилюрник, неждано-негадано побачивши перед собою таку поторочу, знайшов один тільки спосіб од грізного списа ухилитися: зсунувся миттю з осла і, ледве землі торкнувся, майнув у поле швидше за оленя, що й сам вітрів батько його не здогнав би. Мідниця лишилась на землі, і Дон Кіхот цілком задовольнився з цього, зауваживши, що розумно вчинив той бусурмен, як ото буває бобер, обскочений звідусіль мисливим, одкусує собі й кидає геть те, задля чого, як підказує йому вроджене чутиво, на нього полюють. Тоді велів Санчові підняти шолома, а той, узявши його в руки, сказав:

- Добряча мідниця, бігме, що варта цілу восьмаку і ні копія менше.
Та й подав мідницю панові, а той вложив її собі на голову і почав туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав:

- У того бусурмена, що йому на міру сей преславний шолом скували, мусила бути здоровенна голова; але найгірше те, що спідньої частини бракує.

Як почув Санчо, що пан ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати, однак же згадав він недавнє гнівання рицареве і перемігся.

- А чому се ти, Санчо, смієшся? - спитав Дон Кіхот.

- Тому сміюся,- відповів джура,- що думаю, яка здоровенна гиря була в того бісурменця, що носив цього шолома, який кап-у-кап похожий на мідницю до гоління.

- А знаєш, Санчо, я, здається, догадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни: от він побачив, що то щире злото, та й переплавив знетямки одну половину, щоб поживитись, а з другої зладив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що се таке, і байдуже мені до тії метаморфози: у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знов такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни. А тим часом носитиму його і так, бо щось усе-таки ліпше, як нічого; принаймні од каміння буде мені добра затула.

- Авжеж,- сказав Санчо,- аби тільки те каміння не з швигалок летіло, як ото в битві двох військ, де вашій милості зуби поблагословили і розбили бляшанку з тим свяченим бальзамом, що через нього я всі печінки виблював.

- Не дуже я тією втратою журюся,- відповів Дон Кіхот,- тобі ж, Санчо, відомо, що я його рецепт у пам'яті тримаю.

- Дався він у помку і мені,- сказав Санчо,- та зроду його не зготую й не покуштую, бо то була б моя остання година. Та й не думаю, [118] щоб він мені коли знадобився, бо я вже тих ран з усієї моці стерегтимусь, щоб їх нікому не завдавати й ні од кого не діставати. Хіба що на ковдрі ще доведеться коли погойдатись, бо од того лиха нема способу вберегтись; тут уже тільки вбери голову межи плечі, заплющ очі та й не диш - здайся у всьому на долю й на ковдру.

- Недобрий же з тебе християнин, Санчо,- сказав йому Дон Кіхот, почувши ті слова,- що ти довіку не можеш забути вчиненої тобі кривди. Знай же, що благородні й великодушні серця не звертають уваги на такі марниці. Чи тебе на ногу охромили, чи ребро тобі зламали, чи голову провалили, що ти не можеш забути тих жартів? Бо річ цілком певна, що то були собі жарти й смішки, а якби я вважав, що то поважна справа, я повернувся б туди і, мстячи за тебе, накоїв би більше лиха, ніж греки за вкрадену Гелену. Правда, якби та Гелена жила тепер, або моя Дульсінея жила тоді, то спартанська цариця не славилась би так своєю вродою.

По сім слові зітхнув так тяжко, що теє зітхання аж у хмари вдарило.

- Ну, нехай уже будуть смішки, коли за них не можна оддячити всправжки,- сказав Санчо.- Та я добре знаю, що було всмішки, а що всправжки, і воно мені довіку не зітреться ні з пам'яті, ні з хребтини. Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милость, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-мойому, сивим ослом, котрого одбіг той вражий Лаврін, що ваша милость його з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п'ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг!

- Нема в мене такого звичаю - грабувати переможених,- сказав Дон Кіхот,- бо в рицарстві не заведено забирати їм коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі під верх коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо, не чіпай сього коня чи, по-твойому, осла: як побачить господар, що ми поїхали, то певне вернеться за ним.

- А мені ж Господи як хотілось його взяти,- зітхнув Санчо,- або хоч на свого поміняти, бо в мене таки гірший... Та що ж, коли закони рицарські такі строгі, що й осла зміняти не вільно. Цікаво, чи можна упряж мінька забрати?

- Про сю річ у мене немає цілковитої певності,- відповів Дон Кіхот,- і в такому сумнівному випадку (поки не довідаюсь гаразд) дозволяю тобі змінити упряж, якщо справді припала пильна потреба.

- Ой, пильна, пильна,- сказав Санчо,- пильніше вже нікуди, хоч би й для мене самого.

І, діставши формальний дозвіл, тут же перевів mutatiocaparum* так свого ослика вичепурив, що любо-мило дивитися. Тоді під'їли трохи, споживши решту харчі, що з обозного мула добули, і напились води з потоку, намагаючись не дивитись на ті зненавиджені ступарі валюшні, що такого нагнали на них холоду.

* Переміна мантій (латин.).

Заспокоївшись отак трохи й навіть повеселівши, посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги. Росинант вів їх, куди знав: під його волю [119] нахилявся і пан його, і Санчів осел, що завше слідкував за ним слідком у повній згоді і злагоді. Таким чином виїхали вони знов на битий шлях і пустились ним на галай-балай, без певної мети. їдуть собі та й їдуть, коли це Санчо обізвався до свого пана:

- Чи не дозволили б ви мені, пане, розмовитися трохи з вашою ми-лостю? А то відколи ви на мене тяжку мовчальницьку покуту накинули, п'ять чи шість думок пропали в моєму нутрі намарне, а це ще одна на язиці крутиться, то не хотілось би, щоб і вона змарнувалась.

- Гаразд, говори вже,- погодився Дон Кіхот,- але будь короток у слові, бо довга річ не смакує.

- Отеє я думаю, пане,- почав Санчо,- всі оці дні думаю, що як то мало користі й зиску з пригод, що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все і зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож, мені здається, краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператоря чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить; на тій службі ваша милость могла б появити сповна всі достойності власної персони, силу свою велику і розум високий. Побачив би теє вельможний володар, якому ми служимо, та й мусив би хоч-не-хоч нагородити нас по заслузі, і певно, що знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам'ятку подвиги вашої милості, про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони у лицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками.

- Незле мовиш, Санчо,- сказав тоді Дон Кіхот,- але поки дійде до того діло, треба ще світами поблукати, пригод пошукати, щоб то пробу видержати і неабиякими вчинками імені й слави дослужитись. Отоді ще перш ніж об'явиться такий рицар при дворі якогось монарха, всяке його по ділах величних знатиме: заледве в'їде до міської брами, як дітвора вже за ним ув'яжеться і вчепиться та знай гукатиме, що се, мовляв, Рицар Сонця, чи там Змії, чи ще якої емблеми, що під її знаком він вершив свої голосні подвиги; се той, казатимуть, що подолав у герці потужного велетня Брокабруна, се той, що зняв чари з персидського великого мамелюка, якого перед дев'ятьма віками були зачарували... Отак із уст в уста летітиме пбчутка про славні його діла, а на той гамір дитячий і говір людський підійде сам король до вікна свого королівського палацу, побачить того рицаря і впізнає його по збруї чи по девізу на щиті та й покликне на свої прибічники: «Гей ви, рицарі мої вірнії, всі, що єсте при дворі, виходьте зустрічати цвіт і окрасу лицарства, що нині до нас прибуває!» І на той поклик повиходять усі, а сам король зійде на половину сходів, обійме того рицаря і зложить йому на обличчі поцілунок миру, а тоді візьме за руку та й поведе до'по-кою королеви, що вже чекатиме там на нього з донькою своєю королівською, такою гарною та гожою панянкою, що в усьому світі хрещеному навряд чи другу таку знайдеш. І станеться так неодмінно, що рицар скине оком на неї, а вона на нього, і обоє здадуться одне одному не земними створіннями, а якимись божественними істотами, і не зчуються, як попадуть і заплутаються в нерозривні й нерозв'язні тенета любовні, і з тривогою в серці будуть думати-гадати, як би освідчити навзаєм свої томливі почуття. Потім рицаря одведуть, нема що казати, в якийся розкішно вбраний покій палацовий, знімуть з нього збрую бойову і одягнуть натомість у пишну шарлатну мантію: і в броні ж він гарний був, а в тій мантії та жупані ще кращий стане. Ввечері сяде він до трапези з королем, королевою та прекрасною принцесою і не зводитиме з неї очей, зиркатиме крадькома на вродливицю, а вона так само обережно на нього, бо то, вважай добре, буде панянка скромна і честива. Як же приберуть зі столу, у двері світлиці вступить раптом бридкий низенький карлик і з ним уродлива дама двірська, і та дама завдасть усім гостям якесь хитромудре завдання, вигадане певним старожитним чарівником: хто, мовляв, його виконає, той буде проголошений найліпшим рицарем у світі. І звелить король усім присутнім на той спиток стати, і ніхто тієї справи не зуміє й не докаже, тільки рицар-прибулець видержить ту пробу на честь собі і славу, чим непомалу врадує принцесу: не дарма ж, подумає вона, знесла я мислі до такого високого духа. Ще ж як на те король чи, може, князь або ще там який володар провадить криваву війну з іншим якимось потужником і, прогостювавши кілька днів у нього при дворі, той рицар попросить у нього дозволу послужити йому в тій потребі; король з дорогою душею вволить його прохання, а рицар шанобливо поцілує йому руку на ту ласку і тої ж ночі попрощається з облюбленицею своєю принцесою через садові грати, бо в той сад її покій вікнами виходить і вони вже не раз так перемовлялись удвох з відома і з помоги двірської панянки, принцесиної подруги й повірниці. Він зітхатиме тяженько, вона зомліє, панянка принесе їй води і, про честь своєї пані дбаючи, бідкатиметься, що скоро світ буде, так щоб їх буває хто не застав. Врешті принцеса відчутиться, опам'ятається і подасть через грати білії руки, а рицар поцілує їх тисячу разів і омиє гарячими слізьми. Вони умовляться між собою, як їм про щось добре чи лихе звістки навзаєм подавати, а вона благатиме його, щоб не довго на війні барився. Він пообіцяє під присягою, що вернеться якнайшвидше, знов поцілує їй руки і розстанеться з нею в смертельній розпачі. Піде до свого покою, впаде на ліжко та так і не зможе заснути з тої муки-розлуки, а назавтра рано піде приймати опрощення з королем, королевою та принцесою. З королем же й королевою попрощався, а принцеса, кажуть йому, нездужає і не зможе його прийняти: здогадується рицар, що то од розлуки з ним вона заслабла, і серце крається йому начетверо - на превелику силу стримує він себе, щоб жалю свого не зрадити. Бачить те все і та повірниця, іде до володарки своєї і все їй розказує, а та плаче гірко-прегірко, що, каже, не знаю, хто той рицар і що чи він королівського, чи якого іншого роду. Повірниця запевняє її, що така ґречність, таке благородство, така хоробрість, яку її рицар появляє, притаманні особам високого, вельможного коліна; стривожена принцеса заспокоюється і, щоб не викликати підозри в отця-матері, перемагає своє горе і за два дні виходить на люди. А рицар тим часом уже поїхав вой воювати, він топче ворога під ноги, здобуває не одно місто, виграє не одну битву,- тоді знов вертається до двору, бачиться з коханою своєю на звиклім місці й домовляється з нею, що в нагороду за свої послуги проситиме в короля її руки. Король не згоден [121] дати за нього доньку, бо не знає, хто він і що. Та він таки одружиться з своєю принцесою, чи хватаним шлюбом, чи ще яким способом, і згодом отець її матиме те за велике щастя, бо виявиться, що рицар той - син зацного володаря якогось там царства, якого вже, того не скажу, бо, мабуть, і на мапі його немає. А там король умре, принцеса успадкує всі його володіння, і рицар у три мига сам стане королем. Тут уже нагородить він щедро і джуру свого, і всіх тих, хто помагав йому тої високої достойності доступити. Джуру він оженить із двірською панянкою, тією самою, звичайно, що була посередницею між ним і принцесою, а та панянка теж собі не проста, а дочка якогось можновладного дука...

- Оце по-моєму! - впав йому в річ Санчо.- Правду кажучи, я того й добиваюсь, на те й покладаю всі надії. І все воно так достоту й буде з вашою милостю, як ви вже прозвались Лицарем Сумного Образу.

- Не сумнівайся в тім, Санчо,- сказав Дон Кіхот,- бо таким саме чином і таким робом, як я оце розповів, не один уже мандрований рицар вийшов на короля чи на імператора. Треба тільки розглянутися гаразд, який король, чи то християнський, чи поганський, провадить нині війну і має гарну доньку. Та ми ще матимемо час про те подумати, бо поки що, як я вже сказав, треба залучити собі слави де інде, а тоді вже й до двору якогось братись. І ще тут є одна притичина: хай і знайду я короля, що війну провадить і вродливую дочку має, хай укрию себе голосною славою по всьому світу широкому, та не знаю, як воно може статись, щоб я ніби з королівського роду походив або хоч би якомусь цісареві братом у третіх доводився; король-бо не захоче за мене своєї дочки дати, поки в тій справі не впевниться, хоч мої славетні подвиги, може, й більшого будуть варті, і з цієї причини я боюся втратити все те, що заслужу своєю потужною правицею. Щоправда, я собі вроджений гідальго знакомитого дому, маю неабиякі статки-маєтки і право на п'ятсот сольдів вири; можливо, навіть той мудрець, що спише колись мою історію, докопається до дна в моїм родоводі і виявить, що я паросток якогось короля в п'ятому чи шостому коліні. Уважай-бо, Санчо, родоводи бувають двоякі: одні роди беруть початок і виводяться од князів чи ще яких монархів, та з часом мізерніють і переводяться на швайку, як перевернута догори сподом піраміда, а інші походять із людей низького стану і поступінно йдуть усе вгору та вгору, поки не вийдуть на великих можновладців. Різниця тут така: одні були колись тим, чим тепер уже не суть, а другі суть тим, чим давніш не були. Дуже можливо, що я належу до першого розбору, себто може виявитись, що я походжу з високого і славного роду: тоді король, мій майбутній тесть, муситиме мною задовольнитись, а коли й ні, то принцеса так мене полюбить, що якби я був навіть сином водоноса, вона і всупереч волі отецькій узнає мене за пана свого і мужа. Коли ж і так не вийде, то є ще одна рада - викраду її і замчу, куди сам захочу, а гнів її отця-матері минеться з часом або з їх смертю.

- То виходить,- зауважив Санчо,- недурно деякі ледаща кажуть: «Або дай, або видеру!» Хоч сюди більше таке, либонь, пасує, що краще, мовляв, прудкі ноги, як добрі заступники. Се я проти того кажу, що як найясніший король, тесть вашої милості, не дасть вам добром [122] своєї пані принцеси, то доведеться, як каже ваша милость, украсти її і кудись умкнути. Так от же яка біда: поки ви там замиритесь, поки закоролюєте в лагоді та упокої, бідний джура набереться доброї чиха-виці, виглядаючи нагород та милостей. От хіба що та панянка-вірниця, суджена його дружина, теж утече з принцесою - тоді й джурі вкупі з нею легше буде бідувати і кращої долі ждати: адже пан, я думаю, зразу, може їх законним шлюбом поєднати.

- А хто б міг тому перешкодити? - сказав Дон Кіхот.

- Коли так,- сказав Санчо,- то здаймося на Божу волю і нашу добру долю, а вона вже заведе нас, куди слід.

- Дай же Боже, що мені гоже,- промовив Дон Кіхот,- і що тобі, Санчо, треба. А хто ледащо, тому Божа ласка нінащо.

- Дійся, Божа воля,- підхопив Санчо.- Я собі з діда-прадіда щирий християнин, сього досить, щоб мені на грапа вийти.

- І досить, і задосить,- погодився Дон Кіхот.- Якби навіть ти й не був таким, то байдуже: як стану я королем, то зразу надам тобі шляхетство, не треба буде тобі його купувати чи ще в кого вислужувати. Іменую тебе графом - і все, і вже ти благородний, і хоч-не-хоч всяке буде тебе вельможним узивати.

- А думаєте, та грапська огидність до мене не пристане? - спитав Санчо.

- Гідність треба казати, а не огидність,- поправив його пан.

- Хай і так,- погодився Санчо,- вона буде, як на мене шита. Я служив якось сторожем при одному братстві, дак вірите, так на мені та сторожівська барва ловко сиділа, що всі казали: тобі б, кажуть, старостою в нашім братстві бути, а не сторожем,- от щоб я так жив! А що ж буде, як я візьму на хребтину пишного княженецького жупана чи злотом-перлами приоздоблюся, мов грап який чужоземський? Та тоді, гадаю, за сто миль будуть люди збігатись, щоб тільки на мене подивитись!

- Гарну матимеш подобу,- сказав Дон Кіхот,- тільки бороду треба буде частіше голити, бо вона в тебе така буйна, закустрана й розкудлана, що як не будеш принаймні через день бритвою по ній прохо-дитись, всяке на мушкетний постріл упізнає зразу, що ти за один.

- То не такий клопіт,- відповів Санчо,- найму собі голія, при домі держатиму, а як треба буде, то й за собою слідком водитиму, як ото великі пани своїх стайничих.

- А звідки ти знаєш,- спитав Дон Кіхот,- що великі пани водять за собою стайничих?

- А от звідки,- відповів Санчо.- Тому буде скількись літ прожив я цілий місяць у столичнім місті, так бачив там одного маленького пана (всі на нього казали великий), що як вийде чи виїде, було, на про-гуляння, то за ним чоловік якийсь верхи слідком слідкує, куди той повернеться, туди й той, сказав би, нитка за голкою. Я тоді спитався в людей, чого він із ним не рівняється, а все трохи позаду зостається, так мені сказали, що то стайничий, а великі пани, гранди б то, завсіди тягають їх отак за собою. З того воно й запало мені в помку.

- Мушу признати тобі рацію,- сказав Дон Кіхот.- Ну що ж, ти справді можеш водити за собою голія, бо звичаї, як відомо, заводяться [123] і встановлюються не зразу, а помалу, поступінно, і, можливо, ти будеш першим графом, за яким завжди ходитиме цилюрник. Зрештою, голити панові бороду то довірніша служба, аніж коня сідлати.

- Як із цилюрником бути, в тім уже моя голова,- сказав Сан-чо,- хай тільки ваша милость швидше в королі виходить та мене в гра-пи виводить.

- Так воно й буде,- сказав Дон Кіхот і, підвівши очі, побачив - що побачив, дізнаєтесь із наступного розділу.


РОЗДІЛ XXII
Як Дон Кіхот звільнив багатьох бездольників, яких силоміць вели туди, куди вони не хотіли йти

Повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі, арабський і ламанчський письмовець, у сій поважній, високомовній, докладній, а воднораз і приємній та цікавій історії, що після того, як між преславним Дон Кіхотом з Ламанчі та його джурою Санчом Пансою відбулася розмова, переказана на приконеччі двадцять першого розділу, Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші - мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив:

- Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські не-вольники: їх женуть на галери.

- Як то невольники? - спитав Дон Кіхот.- Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заневолював?

- Може, я трохи не так сказав,- відповів Санчо,- се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.

- Як би там не було,- сказав Дон Кіхот,- але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?

- Авжеж,- потвердив Санчо.

- Виходить,- сказав рицар,- я мушу виконати щодо них свою повинність - поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених.

- Зважте на теє, ваша милость,- остеріг його Санчо,- що правосуддя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.

Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з'ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вони ведуть сих людей в такий спосіб. Один вартовик із тих, що верхи їхали, відповів, що то каторжники, люди, мовляв, королівські, оце і все, що він може йому сказати, та більше йому і знати не належить. [124]

- І все ж таки,- провадив своє Дон Кіхот,- я цікавий би знати, яке лихо приключилось усім цим людям, кожному зосібна.

І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:

- Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих нуж-денників і вироки на них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.

Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під'їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.

- За те, що закохався,- відповів кайданник.

- Як, тільки за те? - здивувався Дон Кіхот.- Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.

- То було не таке кохання, як вашець думає,- сказав кайданник.- Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко: всипали мені сотню нагаїв, дали в додачу три роки вймашки та й уже.

- Що значить вймашки? - спитав Дон Кіхот.
- Галер, значить,- відповів кайданник.

Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П'єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова: за нього одказав знов той перший:

- То, пане, канарка: за співи й музики взято.

- Та ну? - здивувався знову Дон Кіхот.- Хіба співаків та музик теж на галери завдають?

- Авжеж, пане,- відповів кайданник,- немає гірше, як хто заспіває з горя.

- А я не таке чув,- заперечив Дон Кіхот.- Кажуть-бо, хто співає - тугу розбиває.

- У нас же навпаки,- сказав кайданник,- один раз виспіваєш, то вже плакатимеш довіку.

- Не розумію,- сказав Дон Кіхот.

- Пане рицарю,- пояснив йому вартовик,- «заспівати з горя» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою. [125]

- Я теж так гадаю,- погодився Дон Кіхот.

Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:

- Іду на вимашку, на п'ять років, бо не мав десяти дукатів.

- З дорогою душею дав би я вам і двадцять,- сказав Дон Кіхот,- аби вас од сієї халепи одрятувати.

- Шкода,- відповів кайданник,- тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати. Якби ваша милость дала мені слушного часу ті дукати, що тепер ладні пожертвувати, я ними підшма-рував би перо трибунальському писарю і прокуратору піддав би добру думку та й гуляв би собі десь у Толедо, на рабськім ринку, а не плентався б отут, як той хорт на смику. Та Бог не без милості, якось-то воно буде!

Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний на вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала. Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п'ятий, мовби ставши йому за товмача:

- Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі - в повному параді.

- Себто, виходить,- утрутився Санчо Панса,- на позорище його виставили?

- Еге,- відповів каторжник.- А за що його так покарали - бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав.

- Якби не сей останній додаток,- сказав Дон Кіхот,- то, на мою думку, за саме лише звідництво він не заслуговує галер: не веслярем би йому бути, а хіба галерним адміралом. Бо звідництво, вважайте, зовсім не така справа, як дехто собі думає, то річ розумна і вельми в порядному суспільстві потрібна; нею повинні клопотатись виключно люди благородні, а над ними ще слід би поставити певну кількість ревізорів та блюстителів, як то і в інших урядах заведено, приміром на біржі. Таким чином можна було б запобігти лихові, яке постає з того, що сим ремеслом бавляться всякі невігласи та недоуми, безпутні свашки та бездбс-відні блазні, або й ледачі шахраї, котрі в вирішальну хвилину не можуть дати собі ради і з лемеша роблять пшик. Міг би я і ширше про сю річ розвестися, міг би вказати, як добирають людей до такої важливої і всій громаді потрібної справи, та полишу її до слушного часу, подам колись до відома відповідним особам, що зуміють те діло як слід налагодити і направити. Тепер скажу тільки, що зажуривсь я непомалу, як побачив сю сиву бороду, сей поштивий образ, що через те звідництво в великій тепер знаходиться притузі, але журба моя розвіялась, як я почув додаткове звинувачення в чаклунстві. Правда, я знаю, що жодні чари в світі не здолають нашої волі туди чи сюди повернути, як то гадає простацтво, бо воля людська вільна і свобідна, ніяке зілля, ніяке дання не має над нею сили. Безголові баби-ворожки та безсоромні шахраї-знахарі варять, звичайно, всяку труйливу мішаницю і баламутять людей, буцімто нею любов можна привернути, проте, як я вже сказав, волю присилувати неможливо. [126]

- Правда ваша, добродію,- обізвався старий,- тільки ж у чаклунстві я безвинен, а щодо звідництва не заперечую; втім, я нічого лихого не коїв, а, навпаки, про те дбав, щоб усім жилося втішно й весело, тихо й мирно, щоб не було ніяких звад і сварок. Та не зважаючи на ті мої добрі наміри, мушу йти туди, звідки вже навряд чи коли повернусь, бо літа мене к землі прибивають, ще й на пухир недугую, що просто витерпу немає...

Сказавши сеє, знову гірко заплакав, аж Санчові шкода стало старого: видобув із-за пазухи четвертака та й подав йому Христа ради. Дон Кіхот під'їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця; той відповів йому ще бравіше, ніж попередній:

- Я за те попався, що жирував через лад з двома кузинками моїми та ще з двома сестрами, не зовсім рідними,- і до того дожирувався, що дуже наші стосунки заплутались: хто тепер кому чим і як доводиться, того й найзавзятіший юриста не втне з'ясувати. Вина моя наяв вийшла, заступники підвели, бо грошей було не товсто, думав уже, що на горло мене скарають, аж ні - дали шість років галер. Ну що ж, катюзі по заслузі: та я ще молодий, до кінця віку далеко; аби життя, ще все буде. Якщо ваша милость має дещицю на запомогу бідним-нещасним, то Бог вам заплатить у небі, пане рицарю, а ми на землі благатимемо Всевишнього, щоб він послав вашій милості довгий вік і всіляке благоденство, якого ваша доброта безперечно заслуговує.

Сей каторжник убраний був у студентський одяг, і один із вартови-ків сказав, що то великий красномовець і знакомитий латинник. Далі йшов чоловік років під тридцять, дуже гарний із себе, тільки що одно око йому в друге заглядало. Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець - одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «держи-мене» або «задериголова», з'єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.

- Тим на ньому більше кайдання,- відповів вартівник,- що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.

- Які ж там можуть бути злочини,- спитав Дон Кіхот,- коли його тільки на галери засуджено?

- Так на десять же років,- відповів вартовик,- а це все одно, що громадянська смерть. Та що там довго балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий іще Хінесик-Потягусик.

- Пане комісаре, ви не дуже,- обізвався тоді кайданник,- мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім'я Хінес, а не Хі-несик, а прізвище - Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як вашмость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.

- Не розпускай губи, пане шалигане,- гримнув на нього вартовик,- як не хочеш, щоб я її тобі заткнув.

- Ну, що ж,- сказав кайданник,- усі ми під Богом ходимо, та [127] колись я ще покажу декому, чи мене звати Хінесик-Потягусик, чи як інше.

- А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? - спитав вартовик.

- Дражнять, дражнять,- відповів кайданник,- та й додражнять-ся, що всім заціпить, бо я їм з одного місця все волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте - я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.

- Латрига правду мовить,- підтвердив комісар,- він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.

- І викуплю колись,- докинув Хінес,- хоч би й за двісті дукатів.

- Така б то вона добра? - спитав Дон Кіхот.

- А добра,- відповів Хінес,- сховається перед нею в кут і Ла-сарільйо з Тормеса, і всі інші подібні писання, старі й нові. Бо в ній, мосьпане, щоб ви знали, сама щира правда, і така ж цікава та втішна, що ніяка вигадка їй не дорівняє.

- А як тій книзі на титул? - спитав Дон Кіхот.

- «Життя Хінеса де Пасамонте»,- відповів Хінес.

- І вона вже закінчена? - допитувався Дон Кіхот.

- Як же вона може бути закінчена,- сказав Хінес,- коли моє життя ще не скінчилось? В ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.

- То ви вже там і передніше бували? - спитав Дон Кіхот.

- Атож,- відповів Хінес,- довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів. Що знов туди йду, не страшно: се добра нагода книгу дописати, бо зосталось іще чималенько. На гишпанських галерах гулящого часу випадає подостатком, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матер'ял напам'ять знаю.

- Та ти, я бачу, завзятий,- зауважив Дон Кіхот.

- І нещасливий,- додав Хінес,- бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.

- Скажи краще тумановитих,- обізвався комісар.

- Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той,- огризнувся Пасамонте.- Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, їй-Богу... Словом, як білизна попереться, все одно давні плями знати буде. Отож помовчім краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу - потеревенили трохи, ну й годі.

Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв'язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:

- З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без [128] жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерпу не стало на муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають, примушують і наглять мене спевнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв'язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива - повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики,- це вже наш рицар до конвою звертався,- що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи надгородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою.

- От так штука! - вигукнув комісар.- Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в'язнів на волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте на голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п'ята нога!

- Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка,- крикнув люто Дон Кіхот.

І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу; нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із сієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в'язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хінесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хінес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного вартовика, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась - і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив те Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовики напевне повідомлять про все Святу Германдаду, а та вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і по--радив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах. [ І29]

- Гаразд, гаразд,- відповів йому Дон Кіхот.- Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити.

Тоді поскликав каторжан, що тим часом обдерли пана комісара до цурки з великим гомоном і галасом; вони обступили рицаря, цікаві почути, що то він скаже.

- Порядні люди,- заговорив Дон Кіхот,- завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного - щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і ознайми-ли їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, в якій ви одзискали жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров'я куди самі знаєте.

Хінес де Пасамонте відповів за всіх такими словами:

- Те, чого ви од нас вимагаєте, добродію наш і визволителю,- річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Германдада, яка, безперечно, нарядить за нами погоню. Що ваша милость може зробити (і воно було б цілком справедливо), се не слати нас на поклін і на ралець до сеньйори Дульсінеї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки а стільки отченашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров'я вашої милості, бо то річ така, що де-хотя й коли-хотя спроворити можна - вдень і вночі, на втеках і на спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли на себе кайдани й пішли до Тобоса - це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.

- Он як! - вкинувся в пасію Дон Кіхот.- Ну, тоді ж, скурвий сину хінесику-потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те та се!

Пасамонте зроду був не дуже терпливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсунувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і одійшов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний Росинант уже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санчо захилився за свого осла, щоб ту страшенну шурю-бурю, ту камінну градову тучу, що на обох спала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу. Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась. Зняли дра-буги з рицаря й каптанок, що поверх збруї носив, і ногавиці були б стяг-ли, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобеняка і все чисто в нього забрали, що могли. Попаювавши між собою той луп, [130] вони розбрелись безбаш хто куди - не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись.

На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Санчом та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки ушима час від часу пряв - ще йому торох од того камінного граду не перешумів і досі; Росинант лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів, голем-голісінь-кий, щоб їх Свята Германдада тут не зуспіла, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха.


РОЗДІЛ XXIII
Про те, що спіткалось славетному Дон Кіхотові в горах Моренських, себто про одну з найхимерніших пригод, що оповідається в сій правдомовній історії

Побачивши таку оплакану годину, Дон Кіхот обізвався до джури свого:

- Недарма ж то, Санчо, кажуть люди: «Не чекай дяки од репаного мугиряки». Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов'я. Ну, та що сталось, те вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму.

- Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану,- відповів Санчо.- От ви кажете, що якби були мене послухали, то нам би не сталось сієї біди; то послухайте ж хоч тепер, щоб гіршого лиха собі не напитати. Свята Германдада, щоб ви знали, на лицарство не вважає, у неї мандровані лицарі йдуть по сім штук на два шеляги... Ух, уже мені ті братські стріли, здається, в ушу дзижчать!

- Ти зроду вдався боягузом, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- та щоб ти не казав, що я такий уже впертий і ніколи не слухаю твоєї ради, нехай сей раз буде по-твоєму: ухилімось од загрози, що такий наводить на тебе трепет. Але я зроблю се під однією умовою: щоб ти, живий чи мертвий, ніколи й нікому не казав, що я одступився й одсторонився од сієї небезпеки із страху,- ні, я просто зважив на твоє прохання. Як же ти скажеш інакше, то буде брехня, і я заперечую її однині й довіку, одвіку й донині, і мовлю тобі, що ти брешеш і брехатимеш щоразу, як тільки таке скажеш чи навіть подумаєш. І більше не кажи мені нічого й не говори, бо на саму думку, що я одступаюсь і одстороняюсь од небезпеки, та ще од такої, як ся, де, може, декому тільки тінь страху примріялась, я ладен лишитися тут сам-один і чекати не тільки Святої Германдади, про яку ти з таким ляком говориш, а й усіх братів з дванадцятьох колін Ізраїлевих, і сімох Маккавеїв, і Кастора з Поллуксом, і всіх братів і всі братства, які тільки є на світі.

- Одступитися, пане, се ще не значить утекти,- сказав Санчо.- Необачно й небезпеку виглядати, коли вона всі сподіванки перевищує. [131]

Мудрий чоловік береже себе нині для завтрішнього дня і ніколи не ставить на карту всього, що має. Я собі людина проста й, може, неотесана, а світові лад знаю. Отож не жалійте, що послухаєтесь моєї поради, сідайте на коня, якщо здужаєте, а ні, то я підсаджу, та й їдьмо звідси, бо чує моя душа, що зараз нам більше ноги потрібні, як руки.

Дон Кіхот, не промовивши більше ні слова, сів на коня й поїхав слідом за джурою, що попереду на ослі трюхикав. Подались же вони до ближнього передгір'я Моренського: Санчо мав думку через гори на той бік пересмикнутись, виїхати десь до околиць Вісо чи Альмадовара дель Кампо та й переховатись кілька день у тій глухомані, щоб Герман-дада не знайшла їх, як буває шукати кинеться. Його дуже підбадьорила та обставина, що на ослі якимось чудом лишився цілий харчовий припас, хоч каторжани, грабуючи його, здається, добре всюди нишпорили.

Під вечір забились вони в саму нутрину Моренських гір, де Санчо радив сю ніч ізночувати або і ще кілька днів перебути, поки їм того харчу стане, та й розташувались на нічліг між двома бескетами серед густого дуб'я. Але зловорожа доля, яка, на думку непросвічених світлом праведної віри людей, править, керує й заряджає по своїй уподобі всім на світі, влаштувала так, що горезвісний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте, врятувавшись од кайданів завдяки божевільній доблесті Дон Кіхота і не без причини боячися Святої Германдади, теж задумав знайти собі в тих горах криївку і, гнаний страхом та своєю примхливою долею, приблудився до того самого врочища, де вже стали на привал Дон Кіхот і Санчо Панса; впізнавши їх, він виждав, поки обидва поснули, і - звичайно, лихі люди завжди не вдячні, ладні при першій-ліпшій нагоді якесь неподобство вчинити і дбають більше про хвилевий зиск, аніж про майбутнє,- отож, кажу і Хінес, що зроду не грішив на вдячність та на добромисність, надумав украсти в Санча Пан-си осла; на Росинанта він і дивитись не хотів, бо то була така здобич, що ані заставити, ані продати. От як Санчо заснув, він і вкрав осла, а до світу був уже десь далеко,- шукай, хто хоч, вітра в полі.

От і зоря вранішня зазоріла, всю землю звеселила, одного тільки Санча Пансу засмутила: побачив, неборак, що Сірого вже немає, та й почав ревне плакати-ридати, на весь світ жалібно тужити. Те його голосіння і Дон Кіхота зо сну пробудило:

- Ой ослику ж мій ріднесенький, у моїм дворі зроджений і зрощений! Та з тебе ж була моїй жінці втіха, моїм діткам радощі, сусідам заздрощі! Та ти ж мені в трудах помагав, та ти ж мені півдуші годував, бо ти ж мені щодня коповичку заробляв, а я ж собі за дві душу обавляв!

Почув Дон Кіхот той плач, розпитав у чому річ та й утішив Санча, як міг: нехай, мовляв, потерпить, а він йому вже квита напише на трьох ослів із п'яти, що на хазяйстві лишились. Санчо повеселів, утер сльози, погамував свої хлипи й подякував панові за таку велику ласку.

А наш рицар, опинившися в горах, радів душею: в таких місцях, думав, напевне знайде якусь пригоду. В пам'яті йому зринали різні дивовижні випадки, що траплялися мандрованим рицарям у таких диких застумах, у безлюдних нетрищах. Заглиблений у ті картини і захоплений ними до краю, він їхав собі й ні про що більше гадки не мав, [132] та й Санчо, почувши себе в безпечному місці, одним лише клопотався - як би заспокоїти голод останками припасу, позиченого колись в отців духовних; ідучи позад пана з клажею, що мав би Сірий везти, він -раз у раз сягав в торбу і пхав собі в кендюх всяку всячину,- за таким приємним заняттям байдуже йому було до всіх пригод на світі. Тут якось підвів джура очі й побачив, що пан його силкується підняти списовою клюгою якийсь ніби клунок, що на землі лежав, і кинувся підбігцем уперед, щоб підсобити в разі потреби. Але в цей час Дон Кіхот підчепив уже на клюгу ту знахідку: то була сідельна подушка, а до неї баульчик прив'язаний, і все те вже добре надгнило і надтрухло, одначе важило чимало. Тому Дон Кіхот звелів Санчові підняти клунок і глянути, що там у тому баулі. Санчо зробив те дуже проворно і^оч баул був замкнений на замок і на ланцюжок узятий, роздивився крізь дірки й щілини, що в ньому було: чотири сорочки тонкого голландського полотна та ще деяка дорога білизна, і вже ж то чиста. Як же побачив у хусточці добру жменю золотих круглячків, гукнув на радощах:

- Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода!

Пішов далі по нишпорках і знайшов іще записника в коштовній оправі; Дон Кіхот попросив у нього ту книжечку, а гроші, сказав, нехай собі бере. Санчо взяв гроші й поцілував панові руки за тую ласку, а потім витрусив із баула всю білизну й переклав її до себе в торбу для харчів.

Дон Кіхот, що на все те дивився, сказав йому:

- Здається мені, Санчо (і певна річ, так воно і є), що то якийсь подорожній заблукався в цих горах, а на нього напали розбишаки, вбили й поховали його десь у глушині.

- Такого не могло бути,- заперечив Санчо.- Якби то були розбійники, вони б не зоставили грошей.

- Правда твоя, Санчо,- погодився Дон Кіхот.- Отут уже я й сам не знаю, що про сю оказію думати... Зажди лишень, а чи не знайдемо ми в сьому записничку якої ознаки, що нас на слід наведе і розкриє таємницю, яка нас цікавить.

Розгорнувши книжчину, він натрапив там першим ділом на сонет, написаний хоч і начорно, зате дуже розбірним письмом, і зачитав його вголос, щоб і Санчо почув. Ось що в тому сонеті говорилось:

Чи то в Амура мало розуміння,

Чи він жорстокий без кінця і краю,

Чи я, мабуть, ніколи не вгадаю

Причин мого жалю, мого боління.

Ні, бо Амур, а не земне створіння,

Він мудрий і благий, я добре знаю;

То чом же я так солодко страждаю,

З чийого невідпорного веління?

Чи, може, ви, Філідо, в цьому винні?

Так ні - добро одвіку злу вороже,

І не від неба іспит цей великий.

Я чую, скоро буду в домовині,

Бо хто причини мук знайти не може,

Яким же чудом відшукає ліки? [133]

- Із сієї вірші,- сказав Санчо,- дізнаєшся не гурт. Хтось нахваляється на якусь хвалиду, а за що і про що - невідомо.

- Яку ти бачиш хвалиду? - перепитав Дон Кіхот.

- Та ви ж самі, ваша милость, ту хвалиду вичитували,- сказав Санчо.

- А, ти хочеш сказати Філіда,- здогадався Дон Кіхот.- Так, очевидно, звати даму, на яку скаржиться автор сього сонету, а з нього, бачиться, неабиякий поет, або я зовсім не розуміюсь на мистецтві.

- Як же це? - спитав Санчо.- Виходить, ваша милость і віршування тямить?

- І тямлю більше, ніж ти думаєш,- відповів Дон Кіхот,- я доведу це тобі, як напишу листа до володарки моєї Дульсінеї Тобоської; він у мене буде в віршах з початку до кінця. Чиню тобі відомо, друже, що в давнину всі мандровані рицарі (чи в кожнім разі більша їх частина) були незгіршими поетами й музиками; сі два таланти чи, ліпше сказати, обдарування властиві передовсім мандрованим закоханцям. Щоправда, в піснях давніх рицарів ми знаходимо більше почуття й надиху поетичного, аніж правдивої майстерності.

- Ануте, пане,- попрохав Санчо,- почитайте ще, може, там буде щось цікаве.

Дон Кіхот перегорнув сторінку і сказав:

- Далі йде проза, лист якийсь, чи що.

- Канцелярський, певне? - спитав Санчо.

- Та ні,- відповів Дон Кіхот,- судячи з початку, нібито любовний.

- То читайте його, пане, вголос,- знов попрохав Санчо,- я страх як люблю всякі такі любовні штучки.

- Зроблю так з дорогою душею,- сказав Дон Кіхот і голосно, як просив його джура, почав читати ось яке послання:

«Твоя лицемірна обітниця і моя очевидна недоля завели мене в нетрі, звідки до твого слуху швидше долине вістка про смерть мою, ніж слово моєї скарги. Ти, невдячнице, відкинулась від мене, пригорнулась до іншого, що, може, й багатший за мене, але не варт-ніший: якби ж то чеснота в нас над марні скарби шанувалась, не заздрив би я чужому щастю й не оплакував би власного безталання. Що спорудила твоя врода, те зруйнували твої вчинки: дивлячись на першу, я мав тебе за янгола, поглядаючи на другі, вбачаю в тобі лише жінку. Живи в упокої, причиннице тривоги моєї, і нехай небо навіки закриє од очей твоїх зради малжонка твого, щоб ти не каялась у тому, що єси зробила, а мені щоб не довелось діждати помсти, якої я не прагну».

Дочитавши листа, Дон Кіхот промовив:

- З цього листа, як і з тих віршів, небагато чого дізнатись можемо; ясно тільки, що писав їх якийся згордований коханець.

Він перегорнув таким чином мало не всю книжечку і знайшов у ній ще всякі вірші та послання, хоч і не міг деяких до ладу відчитати: були там усе жалі, плачі та докори, радощі й горе, милування й гордування, палкі захвати й гіркі сльози. Поки ж Дон Кіхот того записника розглядав, Санчо порався коло баула: кожен закапелочок у ньому і в подушці сідельній перетрусив, перешукав і переглянув, де яке було шво, все порозпорював, де який кутасик шерстяний - усе розтіпав і розпорпав, [134] щоб, крий Боже, ніде ніщо не сховалось і. не зосталось через його недбальство,- таку жадобу розбудили в ньому ті золотії круглячки, що він знайшов (грошинок, мабуть, зо сто). І хоч він більше вже нічого не витрусив, йому здавалось, що й те гойдання на ковдрі, і той блювотний бальзам, і кийове благословення, і погоничеві товченики, і загублені сакви, і здертий кобеняк, і голод і спрага, і всі труднощі, яких він зазнав, служачи своєму доброму панові,- все це було недарма і окупилось тепер сторицею, як йому відступлено з ласки цю знахідку.

А Рицареві Сумного Образу все кортіло дізнатися, кому ж той баул міг належати. Сонет і послання, золото й тонка білизна свідчили, здається, про те, що се був закоханець не простого роду, що через гордування й неласку дами своєї пустився берега на одчай душі. Та що в сій безлюдній глухомані не було в кого про те розпитатись, він рушив собі далі, не вибираючи певного напрямку: Росинант продирався крізь хащі куди хотів, чи радше куди міг, а наш гідальго водно думав, що в цих нетрях йому доконче спіткається якась незвичайна пригода, їде він отак, у свої думки поринувши, аж гульк - на щолопку гори невеличкої, що раптом їхнім очам одкрилась, чоловік якийся легким скоком з прискалка на прискалок, од одного куща до другого перескакує. Чудний такий, трохи не голий, борода йому густа та чорна, волосся на голові буйне й розкудлане, ноги босі, коліна гоголіють, од жовтожа-рих оксамитних штанів тільки лахміття на крижах зосталось, що й тіло подекуди світилось, голова невкрита. Хоч біг він, як я вже сказав, прудко, Рицар Сумного Образу встиг роздивитись і примітити всі ці подробиці; порвався був ту прояву доганяти, та шкода заходу: заслабий був Росинант по тих кручах п'ястися - на вдачу плохута, а на ходу не-доступ. Дон Кіхот миттю зміркував, що ото ж, певн(у, і був власник баула та подушки сідельної, і поклав собі на думці розшукати його будь-що-будь, хоч би й цілий рік довелось по тих горах тулятися. Тим і наказав він Санчові злізти з осла й піти навперейми по одному схилу гори, а сам збирався поїхати попід другий - може, таким чином і знайдуть вони десь того чоловіка, що так несподівано з'явився і зник їм з-перед очей.

- Ні, пане, не піду, незмога моя,- одмагався Санчо.- Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється. Вже хоч гнівайтесь, хоч ні, а я од вашої парсони зроду-звіку ні на ступінь не віддалюся.

- Хай буде й так,- погодився Рицар Сумного Образу,- мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух. А тепер слідкуй за мною слідом, як тільки можеш, та візьми очі в руки; ми об'їдемо цю.гірку навкруг, чи не натрапимо де на того чоловіка, що оце перед нами на верху промайнув. Жодного сумніву нема, що то не хто інший, як властитель знайдених нами речей.

- А може, краще нам його не шукати? - сказав на те Санчо.- Адже як ми його знайдемо і виявиться, що то його гроші, то річ ясна, що треба буде їх вернути... Навіщо ж нам даремно старатися? Нехай би вже я користався ними з чистим сумлінням, поки хазяїн не об'явиться ненароком. До того часу я, можливо, вже все розтрачу, з голого й король, мовляли, нічого не візьме.

- Е, ні, Санчо, так не годиться,- заперечив Дон Кіхот.- Раз уже ми спали на здогад, кому та згуба належить, і чоловік той десь тут, ми повинні розшукати його і все віддати. Як же ми утримаємось од пошуків, то наш уґрунтований здогад обернеться проти нас незаперечною виною. Отож, друже Санчо, не журись, що нам доводиться його шукати, бо як ізнайдемо, то я журбою об землю вдарю.

По сій мові підострожив Росинанта, а Санчо рушив за ним на батьківських, з причини Хінеса де Пасамонте, ще й клажу мусив на собі рйчити. Просуваються вони отак попід горою, аж бачать - у ярку мул дохлий лежить, уже собаками добре надшарпаний та птаством надкльований, а ще й сідло на ньому, і вуздечка. Тут вони ще більше в своїм здогаді впевнились: той чоловік, що плигом по горі біг, був господарем і сій животині, і клунку, що вони знайшли.

Дивляться вони на того мула, коли чують - свиснув хтось, як ото пастухи, буває, свистять попасуючи. Аж і справді, з лівої руки де взялися кози, чималий гурт, а за ними на узгірку й козопас вигулькнув, підтоптаний уже дідок. Дон Кіхот гукнув йому, щоб униз спускався, а той відгукнувся, питаючи, яка нетеча завела їх у сі нетрі, де нога людська, либонь, не ступала, хіба що кози, чи вовки, чи ще яка звірина сліди свої значать. Санчо знов крикнув, щоб до них ішов, тоді вони все йому до ладу розкажуть. Козопас зійшов униз і, наблизившись до Дон Кіхота, промовив:
- Еге ж, пане, ви на того мула дивились, що онде в жолобку витяг-ся? Він тут уже з півроку лежить. А хазяїна його не бачили?

- Нікого ми не бачили,- відповів Дон Кіхот,- наткнулися лише на подушку сідельну та баул десь тут недалечко.

- Бачив їх і я,- сказав пастух,- та не хотів не то брати, а й торкатись до нього, бо, може, воно з примхою, та й гріх, щоб не сказали - злодій. Нечиста сила лукава: такого тобі під ноги підсуне, що незчуєшся, як і спотикнешся.

- І я так кажу,- похопився Санчо.- Набрів і я на ту знахідку та й відсахнувся: цур їй, нехай собі лежить. Хоч і гарний гончик, так на ньому балабончик.

- Скажіть мені, діду,- звернувся Дон Кіхот до козопаса,- ви не знаєте, чиє се майно?

- Я тільки ось що знаю,- відповів старий,- місяців тому буде шість абощо приїхав до одної котари пастушої, миль за три звідси, молодий та гарний панич, верхи на оцій самій худобині, що дохла валяється, і з тією самою кладдю, що ви, кажете, знайшли та не взяли, і спитав у нас, де тут у цих горах найглухіша глушина. От ми йому й кажемо, що в сій таки місцині - та так воно і є, бо як далі ще трохи пройдеш, то навряд чи вже назад виблудишся; мені оце аж дивно, як ви сюди забились, що тут нігде ані тобі стежини, ані сакомки не знати. Ну так от, як почув панич нашу одповідь, зараз мула завернув і подався туди, куди ми показали, а ми всі тільки дивувались, що який то бравий молодець, та чудувались, що в нас таке питав і так притьмом у гірську дичу вдарився. Потому не бачили ми його довший час, та одного дня він перейдиняв якось по дорозі пастуха нашого і, не кажучи ні слова, почав бити його кулаками та носаками, а тоді мотнувся до ослиці, на якій харчі були пов'ючені, забрав увесь хліб і сир і знов у нетрі гірські подався, мов вітром його здуло. Як ми про те дізнались, пішло нас кілька чоловік по диких безседах його шукати: два дні скрізь лазили і таки знайшли його в дуплі товстелезного здорового дуба. Він зустрів нас вельми приязно, та одяг на йому вже подерся, а на лиці він дуже змінився, засмаглів на сонці, так що на превелику силу ми його впізнали - більше по одежі, що тоді бачили, хоч вона вже вся на дрантя звелась. Він привітався до нас чемненько і в коротких словах цілком розсудливо сказав нам, щоб ми не дивувались на чудний його прожиток, бо так, бач, треба - за премногі свої гріхи він таким оброком обрікся. Стали ми в нього допитуватись, хто ж він такий єсть, та так і не допитались нічого. Тоді попросили, що як треба йому харчів (а без них же ніяк не можна), нехай скаже, де його шукати, і ми з дорогою душею принесемо йому всякої всячини; як же те йому не до вподоби, то хай прийде й попросить чого треба, замість у пастухів однімати. Він подякував нам на добрім слові, перепросив за той колишній наскок і пообіцяв, що однині прохатиме в нас ради Христа, не чинячи нікому жодної кривди. Щодо житлища, то сказав нам, що певного притулку в нього нема: де ніч спобіжить його, там він і голову прихилить. Розказав нам оце все, а тоді як заридає, та так же ревно та жалісно, що й ми за ним заплакали, хіба б із каменю були, тоді б, може, вдержались. Та й як нам було не плакати, побачивши, який він тоді був і який тепер став! Я вже сказав попереду, що то був панич гарний і ставний із себе, а на мову ґречний і розсудливий, зразу видно, що високого роду й доброго хову. Нащо вже ми, люди прості, а й то, його слухаючи, одразу постерегли ту його чемність і ввічливість. От він говорив-говорив, а тоді раптом затнувся і ні пари з уст, а очима в сиру землю врився. Ми вже й не дишемо, ждемо, що далі буде, аж моторошно, що він так заціп. А він то витріщить очі і пильно в землю дивиться, ані змигне, то знов заплющить, та губи зціплює, та брови супить,- догадались ми, що то причина на нього найшла. Скоро той наш здогад стався певністю, бо тим бідолахою вдарило як стій об землю; як не схопиться ж він тоді, як не кинеться на того, що скраю стояв! Щоб ми його не вдержали, то був би на смерть убив. Б'є кулаками, кусає і лементує несамовито: «А, віроломцю Фернандо! Зараз, зараз заплатиш ти за кривду, що мені єси вчинив! Оцими руками я вирву тобі з грудей серце, де звили собі кубло всі на світі пороки, а найпаче зрада і облуда!» І ще говорив багато такого дечого, все шпетив того Фернанда і взивав його зрадником та віроломцем. Сяк-так ми од-зволили од нього свого товариша, тоді той навіжений, ні слова більше не кажучи, шурх од нас у оці чагарі та хащі - був та й нема, шукай його, де знаєш. З усього того ми зміркували, що на нього часами находить і що якийсь Фернандо мусив його чимось непомалу скривдити, коли вже он до чого людину довів. Пізніш ми не одну мали нагоду в тому здогаді впевнитись; він почасту виходив отут на дорогу - коли попросить, було, в пастухів чогось попоїсти, а коли то й силою видере, бо як паде на нього падь, то зроду по-доброму, ні в кого не візьме, а все з кулаками кидається. А коли притаманний ходить, то любо та мило [137] Христа ради попросить і дякує щиро, часом і не без сльози. Повірите, панове,- казав далі козопас,- ми оце вчора ще з чотирма хлопцями (двоє пастухів і двоє підпасичів) вирішили шукати його, поки не знайдемо; як же знайдемо, то чи по волі чи по неволі одведемо його в місто Альмодовар (туди звідси миль так із вісім буде) і там уже або вилікуємо його, якщо на сю хворобу є ліки, або хоч дізнаємось принаймні, як просвітла хвиля на нього найде, хто він такий і чи є в нього родичі які, щоб їм про те лихо вістку подати. І знайте, що речі, які ви знайшли, саме цьому чоловікові належать: ото ж ви й бачили його, як скакав трохи не голий по верхогір'ю.

Дон Кіхот, бачите, одразу сказав був пастухові про ту прояву, яка їм перед очима майнула; тепер же, вислухавши уважно його розповідь, він іще дужче загорівся дізнатися, хто такий той нещасний шаленець, і твердо поклав здійснити свій недавній намір - шукати його по всіх горах, заглядаючи в кожну ущелину і в кожну печеру. Та доля так ту справу повернула, що він зроду не ждав і не сподівався: у ту ж саму хвилю з яруги, що виходила на те місце, де вони стояли, вирнув юнак, якого вони збирались шукати. Він ішов, мурмотячи собі щось під носом, що і зблизька не розбереш, не то здалеку. Одяг на ньому був такий, як ми вже сказали, тільки як надійшов він ближче, Дон Кіхот помітив, що його роздертий шкіряний колет пропахчений амброю, не низького ж, певно, стану мав бути молодик, що таке вбрання носив.

Підійшовши ближче, молодик привітав їх дуже чемно, хоч і безвиразним та хрипким голосом. Дон Кіхот віддав йому чолом з не меншою ввічливістю, а тоді встав із Росинанта і обняв його щиро та приязно; так довго його до грудей пригортав, немовби знав уже хтозна відколи. Молодик, якого ми могли б назвати Ланцем Жалюгідного Образу (подібно як Дон Кіхот прозивався Рицарем Сумного Образу), тим обіймам не противився; за хвилю він одсторонив нашого гідальга трохи від себе і, поклавши йому руки на плечі, вп'явся в нього очима, немов пригадуючи, по знаку він йому чи ні. Вид, постать і збруя Дон Кіхотова здивували його, мабуть, не менше, ніж нашого рицаря вигляд незнайомця. Після тих обіймів першим заговорив ланець, а що він сказав - читайте далі.

 Читати далі

Джерело: www.ukrcenter.com