Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. 6-та частина

РОЗДІЛ XXXVII,
де продовжується історія преславної принцеси Обізіяни та оповідаються інші кумедні події

Слухав усе те Санчо, і жаль непомалу огортав йому душу: всі його надії на титул високий танули й розвіювались димом, бо прекрасна королівна Обізіяна обернулась раптом у Доротею, велетень став любісінько доном Фернандом, а пан його Дон Кіхот спав собі твердим сном і гадки не мав про те, що тут сталось. Доротея не могла ще ніяк повірити, що теє щастя їй не приснилось, Карденіо стояв як очманілий, та й Люсінда не прийшла ще цілком до пам'яті. Дон Фернандо складав дяку Всевишньому, що він, милосердний, вивів його з того безвихідного, здавалось, лабіринту, в якому він мало не згубив життя свого й доброї слави, та і всі. подорожні, що в корчмі зібрались, раділи та втішались із щасливої розв'язки тієї безнадійно заплутаної справи. Парох, яко чоловік зналий і дотепний, зумів пояснити гаразд, як, що і до чого і віншував кожного зосібна щасливою долею. Та найдужче раділа, мабуть, корчмариха, бо Карденіо й священик пообіцяли їй, що відшкодують із чохом усі ті втрати, яких вона зазнала з Дон Кіхотової причини. Один тільки Санчо, як ми вже сказали, був сумний та невеселий; з понурим видом підійшов він до свого пана, який саме зо сну прокинувся, і сказав:

- Можете спати, пане Рицарю Сумного Образу, скільки заманеться вашій милості: не треба вам більше ані велетня жадного вбивати, ані принцизні царства повертати, бо всій тій справі, як то кажуть, уже кінець і вінець.

- І я так думаю,- обізвався Дон Кіхот.- Ох і довелося ж мені з тим велетнем поморочитись! Не знаю, чи ще випаде коли на мою долю другий такий запеклий та завзятий бій. Я як кресонув - раз! - і голова йому з пліч, а крові з нього стільки виточив, що по землі дзюр-ками бігла, як та вода.

- Певніше сказати, як те червоне вино,- поправив Санчо.- Як вашій милості ще, може, невідомо, то знайте: той зарубаний велетень - то бордюг пробитий, кров - то шість гарців червоного вина, що в його череві було, а голова - то пся мама, що мене вродила... А, бодай же йому все зле-лихе!

- Що ти мелеш, навіжений? - обурився Дон Кіхот.- Чи ти з умом, чи без ума?

- Уставайте, пане,- сказав Санчо,- та гляньте самі, що ви тут на-броїли: немало, видно, доведеться нам за те заплатити. Та подивіться заразом і на королицю, що вже на звичайну собі панійку перекинулась, Доротеєю дражнять,- і ще тут багато такої всячини наробилося, що здивуєте, як самі побачите.

- А от і не здивую,- заперечив Дон Кіхот.- Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химо-роди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи.

- Може б, я й повірив,- сказав Санчо,- так добре знаю, що як гойдано мене в ковдрі, то були ніякі не чари й не химери, а все уявки й насправжки діялось. Я ж сам бачив, як оцей самий корчмар тримав ковдру з одного кінця і підкидав мене вгору до самого неба так хвацько і шпарко, що аж ну, ще й реготів на всі заставки. І хоч я собі грішним ділом чоловік простий, проте певно знаю, що як там були знайомі люди, то вже ніяке не чарування, а лихої години шурування, та й годі.

- Ну, нічого,- заспокоїв його Дон Кіхот,- якось-то воно буде. Дай мені в що одягтися, вийду та погляну, які там новини та переміни, що ти оце понарозказував. [241]

Санчо подав панові одежу, і той почав одягатись; поки те діялось, парох розповів дону Фернанду та іншим подорожнім про Дон Кіхотове божевілля і про ті хитрощі, за допомогою яких вони виманили його з Бідної Скелі, де він покутував нібито погорду, що мав од своєї сеньйори; не забув же згадати й за ті пригоди, про які почув од джури. Слухачі дуже тому чудувались і добре сміялись; їм здавалося, як і всім іншим, що про те раніш чували, що такий дивочний блуд не охмарював ще, певно, жодної макоцвітної голови. Парох сказав далі, що тепер, коли Доротеїні справи обернулись так щасливо, вони вже не можуть довершити свого заміру, тож треба знов вигадати й вимислити іншу якусь штуку, аби сердешного гідальга так чи сяк додому допровадити. Карде-ніо зохотився довести попередній задум до кінця, а ролю Доротеї, казав, може перебрати на себе Люсінда.

- Ні,- заперечив дон Фернандо,- нехай уже Доротея далі своє провадить; якщо до села сього доброго гідальга не надто звідси далеко, я радий буду причинитись до його рятунку.

- Буде туди яких два дні дороги.

- Та хоч би й більше було - заради такого доброго діла не жаль і круга накинути.

Тим часом Дон Кіхот вийшов із своєї комірчини у повній озброї, з Мамбріновим шоломом на голові (хоч і добре вже погнутим), щитом в одній руці і ратищем чи сулицею у другій. Чудернацький вигляд рицаря вразив дона Фернанда і всю компанію; уп'явшись очима в те видовжене на півмилі худе й пожовкле обличчя, в ту недомірну збрую, що так не пасувала до його гордої постави, всі мовчали й чекали, що ж він скаже. Він же з великою повагою і гідністю звів очі на прекрасну Доротею і промовив:

- Довідався я од зброєносця мого, препишна сеньйоро, що величність ваша нанівець зійшла, а вся ваша істота відмінилась, бо з королеви й вельможної володарки сталися ви звичайною собі дівицею. Коли те вдіялось силою чарів родителя вашого, короля і чаклуна, який боявся, що я не зможу подати вам потрібної і належитої допомоги, то мушу вам сказати, що він неук і невіголос, несвідомий зовсім рицарської справи. Якби він був пильніше розчитався в рицарських історіях, якби простудіював їх уздовж і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там великанчика; хоч би яким грізним і зухвалим він не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду.

- Зустрілися ви не з одним великанчиком,- упав йому в річ господар заїзду,- а з двома винними бордюгами.

Та дон Фернандо зацитькав його, щоб не перебивав мови рицареві, і Дон Кіхот провадив далі:

- Тим я й говорю вам, висока, хоч і визута з своєї предківщини володарко, щоб ви не давали віри отцю вашому, як він дійсно одмінив з вишменованої причини вашу істоту, бо немає на сім світі такої небезпеки, через яку не проклав би собі дороги мій меч: ним одрубав [242] я і поверг у прах голову супостата вашого, ним же в недовгім часі покладу на вашу голову корону вашого царства.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж, знаючи, що дон Фернандо погодився довести всю штуку до кінця, аби рицаря якось додому спровадити, обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво:

- Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, він увів вас в очевисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в межичасі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змінив мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку: хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі право-правні свої володіння. Тим-то, добродію і пане мій любий, нехай ваше добродійство поверне честь отцю моєму, котрий мене спородив, визнавши його за чоловіка мудрого та обачного, бо то саме він наукою своєю знайшов певний і легкий порятунок на мою біду: адже якби не ви, добродію, то ніколи б не бачити мені щастя, яке випало нині на мою долю. Правдивість моїх слів можуть засвідчити оці віри годні панове, що тут присутні. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця.

Таку орацію виголосила бистроумна Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Санча і сказав спересердя:

- Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу: друге таке лайда-чисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гишпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дівчина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя пся мама, і цими дурницями так мені памо-роки забив, як ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що стане того пам'яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при мандрованих рицарях до кінця світу!

- Упиніть ваше серце, мій пане,- одказав Санчо.- Може, я й справді щось не так блявкнув про переміну пані принцизни Обі-зіяни, а що вже про ту голову великанську чи про ті бордюги розпороті та про вино порозливане, що то не кров - от їй же Богу моєму, що існісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордюги гляньте, вони там у вас у головах, і вина досі калюжа стоїть на помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще: моє, виходить, од мене не втече!

- Ну що ж, Санчо,- промовив Дон Кіхот,- даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі!
- І правда, що годі,- підхопив дон Фернандо,- облишмо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізньої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до зав-трього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а зранку виїдемо і [243] всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі. .

- Це я повинен вам служити і супроводжувати вас,- чемно заперечив Дон Кіхот.- Я глибоко вдячний вам за вашу до мене щиру приязнь, за вашу про мене добру думку, яку я постараюсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо це взагалі можливо.

Дон Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі: на ньому був куцополий каптан синього сукна, з полурукавцями і без ковніра, шаровари тож сині, тільки вже полотняні, на голові шапчина того самого кольору, на ногах полуботки цинамонові, на перекинутому через плече шабельтасі мавританська кривуля. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-мавританська: лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтембасовий, халат на ній довгий, аж до самих п'ят. Чоловік був із себе показний, кремезний, років мав так сорок із чимось, на виду смаглюватий, вуса довгі, борідка викохана - якби краще був одягнений, всякий узяв би його за людину значну, іменитого роду, таку мав шляхетну поставу. Як увійшов до корчми, зараз спитав кімнати і засмутився непомалу, коли дізнався, що нема. Тоді підійшов до тієї ніби мавританки і зсадив її на руках додолу.

Люсінда, Доротея, господиня з дочкою та Маріторна зразу обступили мавританку - цікаво їм було розглянути її дивовижне вбрання, що досі ніде такого не бачили. Помітивши Доротея, що новоприбульці посмутились, бо нема їм кімнати, обізвалась до мавританки приязно, чемно й розсудливо (таку вже мала вдачу):

- Не журіться, пані моя, що не знайшлося вам тут вигоди - то в заїздах річ звичайна. Коли ваша ласка, то переночуйте разом із нами (тут вона показала на Люсінду): ми вас приймемо так доброзичливо, як дай Боже, щоб усі вас по дорозі приймали.

Жінка під запиналом нічого на те не відповіла, тільки підвелася з місця і, схрестивши руки на грудях, уклонилася в пояс на знак подяки. А що вона при цьому не промовила й слова, всі вирішили, що вона таки справді мавританка і не розуміє християнської мови. Тут надійшов до гурту невольник, що доти клопотався чимсь іншим, і, побачивши, що жінота обстала його товаришку, а вона їм не до мови, пояснив:

- Бачите, добродійки мої, ся паночка ледве розуміє по-нашому, а говорити вміє лиш по-своєму і більш ні по-якому, тим вона не відповіла та й не відповість на ваші питання.

- А ми її ні про що й не розпитували,- сказала Люсінда,- тільки запрошували на ніч до свого гурту: у сій кімнаті знайдеться місце й для неї, ми вже постараємось улаштувати її якнайзручніше, бо то, знаєте, приємна повинність - услужити при потребі чужоземцям, особливо коли йдеться про жінку.

- За неї й за себе цілую вам ручки, пані моя,- одказав неволь- [244] ник.- Я високо ціную запропоновану ласку - вона справді подвійно велика: і тим, що дає нам несподіваний порятунок, і тим, що виходить від таких шляхетних, бачиться, осіб.

- Скажіть, пане,- спитала тоді Доротея,- чи ся панночка християнка, чи магометанка? її вбрання, а надто її мовчання примушують нас думати, що вона не зовсім така, як би нам хотілось.

- Одягом і родом вона мусульманка,- одказав невольник,- проте душею щира християнка, бо аж горить до нашої віри.

- Виходить, вона нехрещена? - спитала Люсінда.

- Поки що не трапилось нам слушної нагоди,- одказав невольник.- Відколи вона покинула свій рідний Алжір, над нею, хвала Богові, ще не нависала небезпека смерті, аби ми мали її охрестити, не ознайомивши спочатку з усіма обрядами, яких вимагає свята наша мати церква. Та скоро вже охрестимо її з Божою поміччю, і то урочисто й гідно, як личить її станові - бо він у неї значно вищий, ніж то можна судити з її та й з моєї одежі.

Ці останні слова справили чимале враження на слухачів: їх уже знімала цікавість дізнатися, що ж то за люди такі - той невольник і та мавританка, але ніхто не важився питати, бо, річ ясна, подорожнім треба дати спершу спочити, а тоді вже можна й розпитувати. Доротея взяла гостю за руку, посадовила ЇЇ обіч супутника, ніби питала очима, що се їй кажуть і що вона має чинити. Він переказав їй по-арабськи, що просять, аби вона зняла покривало, тож хай так і зробить. Дівчина відслонилася, і всі побачили чудове личко: Доротеї вона здалась кращою за Люсінду, а Люсінді кращою за Доротею, інші вважали, що мавританка може рівнятися повабною вродою з цими двома красунями, а дехто думав навіть, що вона їх переважила. А тим що врода має силу і владу прихиляти до себе душі й серця, всі щиро прагнули услужити вродливій мавританці й запобігти її ласки.

Дон Фернандо спитав у невольника, як мавританку звати; той одказав, що наймення її - Лела Зораїда. Як вона те почула, зрозуміла про що питав християнин, і приємним голосом, у якому чулась тривога, сказала шпарко:

- Зораїда ні - Марія, Марія! (Тобто, бачите, хотіла сказати, що її звати вже не Зораїда, а Марія).

Почувши ті слова, вимовлені з таким хвилюваням, дехто з присутніх мусив і сльозу втерти, найпаче з жінок, що з натури своєї бувають чулі та жалібливі. Люсінда обняла її ніжно й промовила:

- Так, так, Марія, Марія. Мавританка повторила за нею:

- Так, так, Марія... Зораїда маканш! (Тобто, по-їхньому, «ні»). Тим часом уже добре звечоріло, і з наказу дворян, що супроводили

дона Фернанда, корчмар зладив вечерю, так уже дбав і старався, щоб догодити якнайліпше, коли настав час і всі посідали до столу (він був довгий, як у чернечій трапезні чи в челядні, бо круглих чи квадратних столів у корчмі не водилось), на покуті посаджено Дон Кіхота, хоч він і одмагався. Наш гідальго зажадав, аби поруч нього сіла принцеса Обізіяна, котрою він опікується. Далі посідали Люсінда й Зораїда, напроти - дон Фернандо й Карденіо, потім невольник і прибічні [245] дворяни, а до паній підсіли парох із цилюрником. Усі заходились коло вечері і їли в охотку, та ще охотніше було їм слухати Дон Кіхота. На нього знов найшло таке натхнення, як під час вечері з козопа-сами, коли він ушкварив широкомовну орацію. Так і тепер: їв-їв, а потім раптом зупинився і почав глаголати:

- Воістину можна сказати, панство моє, що великі й нечувані речі доводиться часами тому вбачати, хто обрав собі долю мандрованого рицаря. Якби не так воно малося, то хто з живущих нині на землі, увійшов до брами сього замку і побачивши нас у такому от вигляді, хто, кажу, подумав би й повірив, що ми - це справді ми? Хто сказав би, що отся пані, котра сидить обіч мене, є велика можновладниця, як нам усім відомо, а я - той Рицар Сумного Образу, про якого світами лунає тисячоуста слава? Тим-то немає жодного сумніву, що се ремесло переважує й перевищує геть-чисто всі заняття, які повигадували люди, і його треба шанувати тим більше, чим з більшими воно зв'язано небезпеками. Нехай же сховаються в кут тії, котрі. говорять, ніби вченість варта більше над військову справу: хоч би хто проголошував таку єресь, я йому скажу, що він сам не знає, що верзе. Вони, бачите, підпирають ту свою думку ось яким переконливим (по-їхньому) доказом: розумова праця нібито вище стоїть за мускульну, а для військової справи нібито досить самої лишень тілесної сили. Так наче воїни то якісь поденні робітники, що аби тільки здоровий був та дужий, так наче в військову справу, чи, коли хочете, воєнне мистецтво, не входять також героїчні подвиги, для звершення яких треба неабиякого розуму, так наче полководець, що веде до бою свою рать чи обороняє обложене місто, витрачає тільки тілесні зусилля і не напружує своєї думки! Зважте самі, чи то можебна річ - зрозуміти й розгадати ворожі наміри, задуми, хитрощі воєнні, виявити засідки, передбачити й відвернути небезпеку, чи можна зробити те все з допомогою самих лише тілесних сил? Ні, і ще раз ні, тілесні сили тут ні до чого, це справа розуму передусім і перш за все. Отож військова справа не меншого потребує розуму, аніж наука. Погляньмо ж тепер, чиєму розумові більша припадає робота - розуму вченого чи розуму войовника, а се від того залежить, яку ціль і яку мету ставить перед собою сей чи той: у кого благородніша мета, у того й помисел вищої вартий пошани. Мета і ціль наук (я не говорю тут про науку віри, що має підносити й провадити наші душі до неба, а з такою нескінченно високою метою не може зрівнятись ніщо на світі), отож, кажу, мета світських наук полягає в тому, щоб установити право й справедливість, віддавати кожному належне, дбати й пильнувати, щоб усі дотримували справедливих законів. Мета, безперечно, висока, шляхетна й гідна великої похвали, та все ж таки не такої, на яку заслуговує військова справа, завданням і ціллю якої є мир - найвище благо людства на сій землі. Недарма ж благою вістю, що її почули земля і люди, була та, котру принесли янголи тієї ночі, яка стала нам ясною дниною; виспівали ж її хори небесні ось якими словами: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління». Недарма ж і Божественний Учитель навчав учеників і вірних ближніх своїх, аби, до дому вступаючи, таким вітанням вітались: «Мир дому сьому», і сам говорив їм не раз: «Мир зоставляю вам; мир,мій даю вам; мир вам». Се єсть клейнод і скарб, уділений і доставлений нам його благосною рукою, достояння, без якого жадного не може бути добра ні на небі, ні на землі. Так отсей мир і є кінцевою метою війни, а значить і войовників. Виходячи отож із постулату, що метою війни є мир і що тим самим ця мета вища за мету науки, розгляньмо тепер і дослідімо, які тілесні зусилля випадають на долю вчених з одного боку, а вояків з другого, і побачимо, де вони більші.

Отак розважно і дотепно провадив Дон Кіхот свої міркування, і ніхто з слухачів не міг би тепер сказати, що він божевільний; навпаки, більшість із них була шляхтичами, тобто людьми, причетними до воєнного ремесла, і вони залюбки слухали ті речі; він же, побачивши теє, вів далі:

- Отож які труднощі стоять перед тим, хто вчиться на вченого? По-перше, бідність. Певна річ, не всі вони бідні, я тут беру крайній випадок, та сказавши, що студент бідує, я можу нічого вже більше не говорити про його нещасну долю, бо бідному ніде нема добра. Він приймає всяку нужду: голод, холод, наготу, а часом то і все заразом. Проте він має все-таки що до рота вкинути, хоч, може, їсть і в пізнішу годину, ніж заведено, хоч живиться недоїдками з багацького стола, бо в убожестві їхньому доводиться отим школярам по мантули ходити, як вони це самі називають. Десь їм знаходиться місце і в добрих людей при коминку посидіти - як не зігріє душі, то принаймні не замерзне і спить не надворі, а таки під дахом. Не буду вже казати про всякі дрібниці: сорочок у них мало, взуття небагато, одягу недостача, і той притертий та приношений; змовчу й про те, як вони часом жеруть, мов не в себе, коли дурничка трапиться. Такими ото крутими й тернистими стежками, спотикаючись і падаючи, встаючи і знову зриваючись, доходять вони нарешті до жаданого вченого ступеня. А як того ступеня досягнуто, як пройдено всі ті мілизни, обійдено всі Сцілли і Харібди, як зичлива фортуна підставить свої крила, не раз ми бачимо тих колишніх бідаків, як вони сидять у кріслах і судять та рядять усім білим світом. Голод обернувся їм на ситість, мороз на любу прохолоду, голодранство - на пишні шати, рогожа, на якій спали,- на тонкі голландські полотна й делікатні адамашки,- усе то нагорода за терпіння їхнє й витривалість. Але порівняйте й поміряйте їхні труднощі з трудами й нуждами вояцтва, то далеко вони залишаться позаду, як я вам зараз доведу.


РОЗДІЛ XXXVIII,
де наводяться прецікаві Дон Кіхотові міркування про вченість та військову справу

І Дон Кіхот провадив далі:

- Попереду говорили ми про школярські біднощі у всякій їхній подобі - спогляньмо ж тепер, чи не багатший за жака вояк. Ні, не [247] багатший; над вояка нема в світі біднішого бідняка: тільки й того, що платню свою мізерну, жолд свій нещасний побирає (і той йому не квапляться давати) або потягне щось добичницьким робом, життям своїм важачи та совістю кривлячи. Обіб'ється часом на крем'ях, сердега, що драний кабат править йому і за сорочку, і за параду, ще й лютою зимою в чистім полі, під негодяним небом мусить власним духом-хухом грітися, а яке вже там гріття: утроба голодна, то й пора холодна, і мовчіть мені про закони природи. Та пождіть лишень, як діждеться ночі, то, може, таки одпочине по всіх тих невигодах, бо ліжко для нього всякчас готове. Воно йому ніколи завузьким не буде, хіба сам захоче: одміряй собі на землі скільки хоч ступнів та й валяйся на здоров'я, не бійся, що постіль помнеться... Та ось надходить день і година, коли й він може добути вчений ступінь у своїм ремеслі - надходить день битви; отут і одягають на нього докторську шапочку з корпії, як, буває, куля черконе в скроню або руку чи там ногу понівечить. Як же сього не станеться і ласкаве небо збереже йому життя й здоров'я, не одну баталію мусить витримати і у всіх перемогти, поки чого дослужиться, але таке чудо випадає в рідку стежку. Чи ви зауважили, панове, чи знаєте, що нагороджених на війні завжди багато менше, аніж полеглих? Ви скажете мені напевно, що тут і рівняти нема чого, бо вбитих буває без ліку, а число нагороджених живих можна записати трьома цифрами. Не так воно діється у вчених на уряді, бо ті мають добрий оклад, а до окладу часом ще й доклад, є з чого жити. От воно й виходить, що у вояка робота важча, а плата менша. На се можуть заперечити, що легше нагородити дві тисячі вчених, аніж тридцять тисяч вояків, бо тим надаються посади відповідально до їхнього знання і звання, а сі можуть числити лиш на платню од пана, котрому служать,- але се заперечення тільки потверджує мою думку. Та годі вже про се, бо як у той лабіринт заліземо, то не скоро виберемось, вернімось краще до тих переваг, які військова справа має над ученістю. Се питання й досі не розв'язане, бо обидві сторони наводять усе нові й нові докази на свою користь. Учені правники говорять, між іншим, що без них не може бути й вояччини, бо війна теж має свої закони, яким вона мусить коритись, а закони входять у компетенцію науки і вчених. На те люди військові одказують, що без них не було і законів, бо то ж вони зброєю своєю захищають держави, обороняють царства, охороняють міста, вбезпечають шляхи, очищають моря від корсарів; якби не вони, то в тих царствах і панствах, республіках і монархіях, по всіх містах і по всіх шляхах, морських і суходільних,- скрізь панувала б жахлива розруха, постійна супутниця воєнних дій і ґвалтів. А то вже річ відома: що дорожче коштує, то повинно й вище цінуватись. Хто хоче вивчитись на щось путнє, скільки то мусить часу вбити, скільки всього натерпітися - і голоду, й холоду, і млостів, і нічниць, і завійниць, і ще всяких (почасти вже згаданих мною) невигод і недогод. А хто хоче на доброго вояка вишколитись, мусить ту саму нужду, що й школяр, прийняти, тільки в незміренно вищому ступені, бо, крім того всього, ще й життя своє щохвилі одважує. Страх ошибає часом і школяра перед тією нуждою та бідою, а яково ж то воякові, що десь ув обложеній фортеці стоїть на постерунку чи на чатах коло якоїсь там бійниці або на вичілку [248] вежі, чує, що вороги до того саме місця підкопом підкопуються, і не-годен ніяким світом уступитися звідти, втекти від неминучої небезпеки? Одно хіба може зробити - звідомити про те старшину, аби той зарядив супротивний підкіп абощо. А ти, вояче, стій і жди, чи до хмар зненацька без крил ізлетиш, чи в безодню несамохіть провалишся. А коли ся небезпека, може, мала в вашім очу, то погляньмо, чи не більша буде, як ізчепляться дві галери провами посеред моря безкрайого, притуляться, притиснуться одна до одної, а в тебе під ногами тільки дошка на два ступні завширшки, а смерть заглядає тобі в вічі хто зна скількома гирлами гармат ворожих, як списом дістати; та гляди ж, не схибнись, бо зразу потрапиш до старого Нептуна в гості! І що ж? Гордо і сміло, тільки про славу бойову дбаючи, підставляєш груди під ядра й кулі і пнешся по вузенькій кладочці на чардак ворожого корабля. І то ж іще не все диво: скоро один упаде туди, звідки вже не встане до віку, до суду, зараз другий займає його місце, а як і того поглине злосупротивна пучина, де вродиться і третій, і четвертий, що й не зоглянешся, хто там поліг, а хто живий. Де ще, в якому пекельному бої побачиш таку безумну одвагу?.. Блаженні то були часи, коли люди ще не знали тих джерелатих, огнедихатих потвор, що ригають сатанинською люттю! Той, хто вигадав гармати, непомалу, мабуть, нагороду приймає в пеклі за диявольський свій винахід, що з його допомогою якась підла й боягузна рука може вкоротити віку мужньому рицареві: безстрашний герой доказує слави, йдучи за покликом палкого серця, аж тут де візьметься дурна, сліпа куля (пустив її, може, який страхополох, що сам злякався і втік, як та проклята махина гримнула та блиснула), і в одну мить урве думки і втне життя тому, хто гідний був тішитись ним іще довгі-довгі роки. Мушу вам признатися, що, взявши все те до уваги, я часом починаю вже шкодувати в душі, що обібрався мандрованим рицарем у наш ледачий і спідлений час; хоть ніяка небезпека мене й не страшить, та гірко думати, що порох та оливо візьмуть та й перешкодять потужній правиці моїй і гострому моєму мечеві здобути славу й хвалу по всьому широкому світу. Та вже що буде, те побачимо: як удасться мені мій замір справдити, то стану я славен і хвален над усе колишнє мандроване лицарство, бо більші і грізніші, ніж їм коли снилося, перебуду небезпеки.

Так широко й розлого вів свою мову Дон Кіхот у той час, як усі вечеряли, і так заговорився, що й за їду забув, дарма що Санчо Панса нагадув йому кілька разів про вечерю: перш, мовляв, поїжте, а балачки ніде не дінуться. А хто його слухав, усім знову жаль душу обійняв, що такий розумний, дивитись, і в багатьох речах зналий чоловік, зразу того розуму одбігає, як зайде мова про те проклятуще, про те нещасне рицарство. Парох сказав нашому гідальгові, що він мав рацію, коли говорив про переваги військової справи; хоч я сам, каже, учився й на богослова вийшов, а теж дотримуюсь такої думки.

По вечері поприбирали зі столу; поки там корчмариха з дочкою та Маріторна давали лад комірчині, де спав перше Дон Кіхот, а тепер мало спочивати саме жіноцтво, дон Фернандо попросив у невольника, аби оповів про життя своє і пригоди; судячи з деяких ознак, із того,  наприклад, що він прибув сюди разом із Зораїдою, історія його повинна бути незвичайно цікавою. Невольник радо на те погодився; хоч і побоювався, що, може, не зуміє слухачів по-спражньому зацікавити, проте, казав, ладен уволити їхню волю. Парох та інші подорожні подякували йому і теж собі почали прохати, щоб розказав; побачивши таке діло, він промовив:

- Там, де раз наказано, не треба вже припрохи. Отож, панство моє, слухайте уважно: ви почуєте правдомовну повість, не схожу на ті штудерно й витворно укладені вигадані історії, а проте, може, за них вартнішу.

Тоді всі посідали на свої місця, і зробилося тихо; побачивши невольник, що всі мовчать і наставились його слухати, рівним і приємним голосом зачав своє оповідання.


РОЗДІЛ XXXIX,
де невольник оповідає про життя своє і пригоди

Рід мій бере початок з одної осади на Леонськім підгір'ю і славиться не так своєю маєтністю, як тією шляхетністю, хоч у нашій околиці такі кругом злидені села, що панотця мого всі за багатого мали,- і, може, справді був би він багатий, якби так до дому дбав, як із дому. А відки, спитаєте, у нього та гойність і марнотратність? Бо за молодечих літ у вояках був, а вояччина то така школа, де скупий стає щедрим, а щедрий гайновитим; як же вийметься коли з-поміж вояків скнара, то всі на нього мов на рарога дивляться. Панотець же мій мало сказати щедрець був, скорше марнотратець, хоч воно не годилося б тому, хто має жінку й діти, що треба їм у спадок імення й звання лишити. А нас у панотця було троє синів і вже таких, що пора до якогось діла ставати. Побачив він, що вже своєї натури не переставить (так сам, було, каже), та й надумав так ізробити, щоб не було чим гайнувати та циндрити, себто збутися майна, бо як його нема, то й сам Олександр Македонський мимоволі скупієм стане. От укликав він одного разу нас трьох до себе в кімнату і почав до нас більше-менше такими словами промовляти:

- Сини мої! Нема чого питати, чи я вас люблю: авжеж, люблю, на те ви мої діти. Та люблю я вас, ніде правди діти, не зовсім так, як годило б ся, бо не бережу добра вашого, не можу своєї натури впинити. Щоб же вам показати, що люблю вас отецькою, а не вітчимовою любов'ю, що зичу вам добра, а не зла, вирішив я по довгій розвазі та по зрілому намислі ось яку річ ізробити. Ви вже в мене дійшли літ, то пора ж вам і на стану стати, якесь діло собі обібрати, щоб жити згодом у пошані і в достатках. Так от, усе своє майно я розпаюю нині вже на чотири частки: три вам оддам, обділю кождого по щирості, а четверту собі лишу, аби було з чого віку, скільки вже там Господь подовжить, довікувати. Од вас же я хочу, щоб, діставши кожен свою діленицю, пішов по такій чи такій стежці життьовій, що я вам зараз покажу. У нас в Гишпанії є одна приповідка, дуже, по-моєму, вірна й правдива (як, зрештою, і всі інші прислів'я, що короткими словами підсумовують довгий людський досвід). Маю на думці ту, що то каже: «Чи в церкву, чи на корабля, чи на службу до короля», себто - як хочеш у люди вийти і багатства доскочити, то або духовне звання добудь, або по морю торгом плавай, або королю служити йди, чи до двора, чи до війська, бо сказано: «Краще од короля лата, як од магната шата». Се я до того річ веду, що хай котрийсь із вас у науку йде, другий у торгівлю, а третій королю у війську служити, бо до двора доступитись не легко, а при війську хоч і не вельми збагатієш, зате честі й слави швидше добудеш. На тім тижні дістаньте кожен свій пай готовими грішми, що до останнього шеляга - самі побачите. А тепер скажіть мені, чи до вподоби вам моя рада і чи згодні ви мою волю вчинити.

Мені як старшому випало відповідати першим. Я просив панотця, щоб він не розділяв добра і не біднив себе, а тратив скільки заманеться, бо ми, мовляв, молоді і ще собі всього добудемо. Вкінці сказав, що ладен учинити його волю - піду до війська, послужу Богові й королю. Середульший брат спочатку просив батька, як і я, а потім сказав, що поїде в Америку і там оберне свої гроші на якусь торговельну справу. Найменший же брат (і, по-моєму, найрозумніший) сказав, що піде в священики або поїде до Саламанки докінчати університетську науку.

Як ми отак домовились і обрали діло кожен до своєї любості, панотець обійняв нас сердечно; не довго ж довелось нам і ждати обіцяного - як сказав, так усе впору й зробив. Оддав він нам у руки кожному його частину (скільки я пригадую, припало по три тисячі дукатів на брата з тої суми, що дістав батько за продану посілість, а продав він її дядькові, аби не перейшла до чужих), і того ж самого дня попрощались ми всі троє з добрим панотцем нашим. Перед тим, правда, подумав я, що негоже залишити його на старощах із таким малим засобом і вмовив, щоб він узяв собі з моєї частки дві тисячі дукатів, бо з мене й одної стане на всю вояцьку виправу. Дивлячись на мене, обидва брати також одступили батькові з своїх пайок по тисячі дукатів. Таким чином, йому зосталось чотири тисячі дукатів готовими грішми та ще на три тисячі нерухомості, що йому раніше на пай припала, себто та частина маєтку, що він не продав, а за собою лишив.

Отож попрощалися ми з батьком і з тим дядьком, що я казав; не обійшлося ж там без сліз і жалів обопільних. Батько просив нас, аби не забували вісті про себе подавати, чи добре там чи зле нам у світах діятиметься; ми пообіцяли, він обійняв нас і благословив на дорогу. Один брат подався до Саламанки, другий до Севільї, а я до Аліканте - прочув, що звідти має плисти до Генуї корабель, ладований вовною.

Уплило ось уже двадцять і два роки, відколи я покинув отчий дім, і хоть за сей час я не раз до панотця листами озивався, сам жодної не мав вістки ні од нього, ні од братів моїх. Розкажу вам коротенько, як мені весь той час велося.

Сів я ото в Аліканте на корабель і доплив щасливо до Генуї. Звідти подався я в Мілан і придбав там собі всю вояцьку справу та мундирів [251] пару і хотів уже найнятися затяжцем у п'ємонтське військо, але по дорозі в ту, мовляв, солом'яну Олександрію почув, що великий дук Альба рушає походом на Фландрію, передумав і пристав до його полків. Я відбув усю ту кампанію, бився у всіх боях, бачив, як карали на горло графа Егмонта і Горна, і став укінці хорунжим у преславного капітана з Гвадалахари на ймення Дієго де Урбіна. Через деякий час по моїм прибутті до Фландрії дійшла туди чутка, що блаженної пам'яті найсвятіший отець папа Пій V уклав пакт із Венецією та Гишпанією проти спільного ворога - турка, що під той час флотом своїм здобув преславний острів Кіпр, підвладний доти Венеції: втрата справді тяжка і невіджалувана.

Стало запевне відомо, що верховним рейментарем над усіма союзними військами буде найясніший Дон Хуан Австрійський, неправолож-ний брат доброго нашого короля Филипа, всі говорили про якісь незви-\"ийні воєнні готування, і я загорівся душею - поривало мене й самого в тому очікуваному поході участь узяти. Хоч мені там у Фландрії спершу натякали, а потім і прямо вже обіцяли, що при першій же нагоді поставлять мене на капітана, я вирішив покинути те все й податись до Італії; як же надумав, так і зробив. Добре мені повелося, що під ту якраз хвилю Дон Хуан Австрійський прибув до Генуї, а звідти збирався рушати до Неаполя, щоби з'єднатися там з венецькими потугами; насправді він з'єднався з ними пізніше під Мессіною. Словом, довелось мені бути в тому славетному поході вже в чині піхотного капітана - і доскочив я його не стільки заслугами своїми, скільки щасливим випадком. І того самого дня, що приніс християнству превелику славу, показавши народам усього світу, як вони помилялись досі, вважаючи, що турки на морі непереможні, того самого дня, коли пиха й гординя оттоманська була поскромлена, серед стількох щасливих (бо ті християни, що в бою тоді лягли, щасливші були за переможців, що при життю лишились) один тільки я був нещасним, бо замість вінця морського, якого я міг би сподіватись собі за римських часів, дістав я вже ввечері по тому вікопомному дню ланцюги на ноги й кайдани на руки. Діло ж було ось як: алжірський дей Улудж-Алі, зухвалий і удачливий корсар, напав на адміральську галеру Мальтійського ордену й погромив її, так що зосталось на ній всього троє лицарів, та й ті тяжко поранені; тут кинулась їй на виручку галера Джаннандреа, на якій був і я з своїм загоном. Я зробив так, як і годиться в таких випадках - скочив на ворожу галеру, та вона зуміла одірватись од нашого судна і вояки мої за мною не вспішились. Зостався я один серед тиску ворожого і, певна річ, не довго зміг протриматись - був увесь посічений і мусив здатися. Як вам, панове, мабуть, добре відомо, Улудж-Алі із усією своєю батовою утік, уникнувши поразки, і я залишився бранцем у його руках. Скільки тоді люди веселилося, жадану волю свою святкуючи - п'ятнадцять тисяч галерників християнських одби-то в той день у турчина, лиш я один був сумний-невеселий, невольник серед вольних...

Мене повезено до Стамбула, де султан турецький Селім іменував мого господаря капудан-башею, бо він у тім бою виконав свою повинність і привіз на доказ хоробрості своєї прапор Мальтійського ордену. [252]

Наступного (себто сімдесят другого) року, веслуючи на триліхтарній адміральській галері, я був самовидцем Наварінського бою. Помітив я там, яку чудову нагоду втратили наші: можна було захопити в гавані геть увесь турецький флот, бо всі турки, що були на суднах, і левантинці, і яничари, певні були, що на них нападуть у самій гавані, і вже тримали напоготові манатки свої та башмаки (черевики б то по-їхньо-му), щоб у разі чого суходолом утікати, у бій навіть не вступаючи - так вони тоді нашої потуги морської боялись. Не так воно, одначе, сталось - і то не з вини того, хто нашими силами верховодив, а, певне, за гріхи миру хрещеного: з Божого допусту все над ними мусить бути якийсь кат, аби карав нас. Улудж-Алі відступив до Модону (єсть острівець такий коло Наваріна), висадив людей на землю, ошанцював підступи до пристані і сидів там, поки Дон Хуан геть не одплив. Під час тої виправи захопили наші галеру під назвою «Здобич», котрою орудував син знакомитого корсара Рудобородька, взяла ж її неаполітанська адміральська галера «Вовчиця», що нею командував перун війни, солдатський батько, таланистий і незвитяжний капітан дон Альваро де Басан, маркіз де Санта-Крус. Цікаво, гадаю, буде вам знати, як ту «Здобич» здобуто. Той Рудобородьків син такий був жорстокий, так над бранцями своїми знущався, що веслярі-невольники, скоро помітили, як «Вовчиця» за ними женеться і вже галеру наздоганяє, зараз покидали гребки всі, як один, і порвались до капітана, що, на чардаку стоячи, покрикував на них, аби дужче на весла налягали. Схопили та й покотили перевертом по всіх лавах, од корми до самої прови - такого гарту катюзі дали, що поки до головної щогли докотили, він уже й душу в пекло визівнув. Сказано, докатувався, що всі вже на нього важким духом дихали.

Ми повернулись до Стамбула, а ще за рік (тобто сімдесят третього року) пройшла чутка, що Дон Хуан здобув Туніс, вигнав з того краю турків і посадив на престол мулея Ахмета, відібравши тим самим усяку надію на панування у мулея Гаміда, що був над усіх маврів у світі жорстокий та хоробрий. Султан вельми жалкував за сією втратою і, бувши хитрим та підступним, як і всі володарі його династії, замирився з венеціанцями, які прагнули покою більше, мабуть, ніж він сам, а наступного, сімдесят четвертого, року напав на Голету і на фортецю, що Дон Хуан почав був ставити під Тунісом, та так і не встиг довершити. Поки те все діялось, я сидів прикутий до весла і жодної вже не мав надії на рятунок; щоб визоволитись за викуп, я про те й не думав, бо вирішив не подавати звістки панотцеві про свою недолю. Врешті вороги здобули Голету, здобули й фортецю, бо таки вельми потугами їх були обложили - самого регулярного війська турецького прийшло туди сімдесят і п'ять тисяч, та ще затяжців мавританських і арабських з усієї Африки понад чотириста тисяч, а за тією хмарою люду - обоз незліченний з припасом і арматою; самого грабарства стільки було, що якби кожен по жмені землі кинув, засипали б заіграш-ки і Голету й фортецю. Першою впала Голета, хоть її доти за неприступну вважали, і оборонці в її упадку не винні - вони чесно виконували свій обов'язок: боролись до останньої снаги. Річ у тім, що в тих пустельних пісках, як виявилось, дуже легко вали насипати: в інших [253] місцях копнеш, було, на дві долоні вглиб, дивись - уже й вода, а там турки й на два локті заглиблялись, та й сухо, і поуз наші рови такі височенні окопища вигнали, чувалів із піском понаскладавши, що піднялися понад мури фортечні - годі ж було нашим обложенцям що вдіяти, коли на них ізгори стріляли.

Багато хто гадає, що не треба було нашим у Голеті замикатись - краще було, мовляв, у чистому полі висадку ворожу зустрінути. Та то тільки збоку так здається людям, котрі тих речей несвідомі. Адже в Голеті і в тій недокінченій фортеці війська було заледве сім тисяч; хоч би які вони були завзяті, чи могла б та жменька устояти в полі проти незліченної потуги ворожої? Та чи можна було й твердиню оборонити, коли нема нізвідки підмоги, а лютий ворог хмарою кругом обліг, на своїй таки землі воюючи? Але чимало людей (і я в тім числі) інакшу думку держать: велика то була милість і ласка Божа для Гишпанії, що згладилася з лиця землі та кузня й комора всякого лиха, та губка несита, та шашіль жеруща, та міль ненатла, що поглинала без пуття величезні гроші - і для чого ж? Аби тільки згадку зберегти, що то, мовляв, завоював колись святої пам'яті непереможний Карло V,- нібито для його нерушимо-вікопомної слави треба ще аж тієї купи каміння!

Упала ж і нова фортеця, та мусили її турки п'ядь за п'яддю добувати, бо оборонці бились так хоробро й завзято, що за двадцять і два приступи, які на них обрушились, більше, мабуть, ніж двадцять п'ять тисяч невірних трупом уклали. З трьохсот вояків, що ворог живими взяв, жодного не було цілого й здорового - з того вже ясно знати, як мужньо й одважно вони боролись, як цупко боронились, як самовіддано до останньої змоги стояли. Здалась і ще одна маленька фортеційка чи, власне, вежа на Циновому острові, яку тримав дон Хуан Саногера, валенсійський шляхтич і знакомитий войовник. Дон Педро Пуертокарреро, комендант Голети, зробив усе, що міг, для оборони фортеці, але теж попав у полон; з того великого горя й помер по дорозі до Стамбула, куди його разом з іншім ясиром везено. Зайнято в неволю й того, хто в новій фортеці старшував: був то міланський шляхтич Габріеле Червеллоне, великий мистець у будуванні і войовник незгірший. Багато ще видатних людей у тих фортецях загинуло, як-от Пагано Дорія, рицар ордену Йоаннітів, благородної душі людина, що виявилось хоч би у його ставленні до брата, славнозвісного Джаннан-дреа Дорія. Смерть його була тим жальніша, що прийняв він її з рук арабів, яким був довірився, побачивши, що фортецю годі втримати. Вони вбрали його в мавританську одіж і взялись допровадити до Табарки, невеличкої пристані чи, вірніше, факторії, куди генуяни їздять на коралові лови, а потім відрубали йому голову й понесли до турецького капудан-баші. Тільки ж турок учинив з тими арабами по нашій кастільській приказці, що, каже, «із зради скористай, а зрадника скарай»: велів він їх за той гостинець повісити, бо не привели йому того рицаря живого.

Серед тих християн, що зайнято їх у полон при облозі фортеці, був такий собі дон Педро де Агілар, родом десь із Андалузії; у війську він був хорунжим, і всі мали його за хороброго й розумного вояка, щсж до [254] того і на віршування був мастак неабиякий. Я тому про нього згадав, що припав він з примхи долі в ясир до мого хазяїна, на ту галеру, де й я був, на одній лавці з ним сиділи. Перш ніж ми з тої пристані в море виплили, склав він дві такі епітафії в формі сонета, одну про Голету, а другу про нову фортецю. Я вам зараз розкажу їх, коли хочете, бо знаю напам'ять: гадаю, що матимете з віршів більше втіхи, аніж зануди. Коли невольник назвав імення дона Педро де Агілара, дон Фернандо переглянувся з своїми супровідниками і всі троє посміхнулись. Оповідач хотів уже читати сонета, коли один із них сказав:

- Стривайте хвилиночку з віршами і скажіть мені з ласки вашої, що сталося з тим доном Педром де Агіларом, котрого ви оце згадали?

- Про те мені небагато відомо,- сказав невольник.- Знаю тільки, що пробув він у Стамбулі два роки, а потім перебрався за арнаута і втік із якимось грецьким шпигом. Чи він добувся на волю, чи ні, напевне не знаю, але мабуть-таки що добувся. Грека того я через рік ізнов у Стамбулі побачив, тільки не вдалось розпитати, як їм тоді вті-калось.

- На волю він таки вийшов,- сказав тоді той, що питав.- Сей дон Педро - мій рідний брат, він живий-здоровий і гараздує собі в наших краях із жінкою своєю та дітьми, вже трьох має.

- Хвала тобі, Боже, за превелику ласку! - вигукнув невольник.- Нема в світі більшої радості, так я гадаю, як одзискати втрачену волю.

- Між іншим,- сказав ізнов той шляхтич,- я теж знаю братові сонети.

- То нехай же вашець їх і продекламує,- запропонував невольник,- певне, воно краще вийде, ніж у мене.

- А чом же й ні,- погодився шляхтич.- Слухайте ж той, що про Голету:


РОЗДІЛ XL,
де продовжується невольникова історія

СОНЕТ

Блаженні душі, ви, що тіло тлінне

Лишили ради праведного діла

І з долу вознеслися просвітліло
В високе небо, чисте і промінне;

Ви, що являли мужній дух незмінно

І яросно змагались міццю тіла,

Аж ваша кров і вража кров збагрила

Піщані береги і море пінне;

Не дух, а подих перше зрадив вас,

Бійців, що навісний ворожий сказ,

Вмираючи, перемагали, вперті,

Та вас підніс дочасний ваш загин

До осяйних, немеркнучих вершин

Земної слави й вічного безсмертя [255]

- Вірно, це і є той самий сонет,- сказав невольник. і

- А про фортецю,- вів далі шляхтич,- ось як було написано, коли не зраджує мене пам'ять:

СОНЕТ

Від пустирів сплюндрованого краю,

Від веж кріпких, поглинутих вогнем,

Три тисячі одважних душ живцем

Піднеслися в ясну обитель раю.

В нерівній прі не знаючи відчаю,

Був кожен з них нескореним бійцем,

З останніх сил орудував мечем,

Щоб подолати зловорожу зграю.

Зазнала на віку земля стара

Багато лиха всякого й добра -

У неї згадок незчисленна сила;

Та ще ніколи з падолів своїх

Не слала в небо душ таких святих

І тіл таких незламних не носила.

Сонети припали слухачам до смаку; невольник же, врадуваний добрими вістями про свого товариша, розповідав свою історію далі.

...Отож як упала Голета й нова фортеця з нею, турки вирішили розруйнувати Голету дощенту (бо в новій фортеці не було вже, власне, чого зносити) і, щоб усе те швидше й легше спроворити, підвели з трьох сторін підкопи, але так і не змогли висадити в повітря старої мурівлі, що здавалась найменш міцною; зате нові укріплення, збудовані «ченчиком», вірніше, те, що від них залишилось після облоги, гряхнуло додолу заіграшки. Переможний турецький флот з тріумфом повернувся до Стамбула, а кілька місяців по тому помер хазяїн мій Улудж-Алі, якого прозивали Улудж-Алі Фарташ, що по-турецьки означає «Шолудивий потурнак», бо такий він і був насправді: у турків, бачите, дають людям прізвище за гандж який-небудь або. навпаки, за хороші якості, бо в них є тільки чотири родові ймення для тих, хто походить із оттоманської династії, а решта, як я вже сказав, прозивається чи то за вадою якоюсь тілесною, чи за душевними достой-ностями. Отой самий Шолудивий чотирнадцять років був весляром-невольником на султанській галері; вже як минуло йому тридцять чотири, якийсь турок дав йому ляпаса, і з тої досади та з жадоби помсти він поламав свою віру й побусурманився. Був такий хоробрий і завзятий, що не потребував навіть звичних хитрощів та підлих інтриг, аби доскочити султанської ласки, і високо пішов - став алжірським деєм, а згодом капудан-башею, себто третім найвищим достойником у царстві. Родом був калабрієць, мав добре серце і до невольників своїх по-людськи ставився, а їх у нього було аж три тисячі. По його смерті тих невольників розділено, як він у тестаменті списав: частина припала султанові (бо він у них є спадкоємцем по вмерлому підданцю [256] нарівні з його синами), а решта його рукодайним слугам, що теж були з християнських недовірків.

Я припав венецькому потурнакові, якого Улудж-Алі захопив у полон, як він іще матрощуком на кораблі плавав, і дуже його влюбив, найдужче з-поміж усіх молодиків. Але то вже був перекинчик лютий та жорстокий, другого такого чи ще де й знайдеш. Звався Гассан-Ага, доскочив уже незліченного скарбу і став нарешті алжірським деєм. 3>ним же то я й поїхав із Стамбула, радіючи, що все-таки ближче буду до Гишпанії; хоть і не думав я нікому писати про свою лиху годину, та сподівався, що в Алжірі мені краще фортуна послужить, аніж у Стамбулі, де я на тисячу способів брався, як би втекти, та все пусто-дурно. Тут же я думав добрати іншого якогось способу і доп'ясти таки свого, бо ніколи не покидала мене надія на волю. Задумаю, було, щось одно, лаштуюся, стараюся, аж гульк - усе зірветься, та я не знижаюсь духом, ізнов щось мудрую, ізнов якусь надію в серці голублю - хоч яка вона хирна й марна, а не дасть чоловікові вмерти.

Такою от надією і жив я в своїй хурдизі, що турки банею називають; кидають туди невольників християнських - і тих, що деєві належать, і хазяйських, і так званих гамазейників, тобто рабів, приписаних до ради міської і вживаних на всякі громадські роботи тощо. Цим останнім найтяжче на волю вийти, бо не опрічному господареві запродані, а громаді, то й нема з ким за викуп трактуватися, хоч би й дістав де гроші. У таких банях, як я вже казав, тримають деяких невольників і хазяї, особливо тих, за кого сподіваються викуп дістати: хай там собі безпечне під вартою пробувають, поки викуп прийде. І деєвих невольників, що на викуп призначені, теж не ганяють на роботу з рештою каторжан - хіба вже як гроші довго не надходять, то, щоб пильніше з дому викупного домагались, і їх посилають з іншими працювати, дрова тягати абощо, а то не абиякий труд.

Отак і мене до викупних притокмйли, дізнались, бачте, що капітан; одмагався я, що несила моя й неспромога, та все дарма - тримали мене в числі шляхтичів-викупників. Поклали на мене кайдани, не так для обереги, як більше на признаку, і поневірявся я в тій бані з багатьма іншими шляхтичами та значними людьми, що їх на викуп виділено й вибрано. Прийняли ми там немало голоду, холоду і всілякої нужди, та найтяжче було нам чути й бачити повсякчас нечувані й небачені знущання пана нашого над миром хрещеним. Щодень тобі у Бога тільки й чуєш - того повісив, того на палю посадив, того безухим пустив, і все ж то безневинно та безпричинно, просто так; на що вже турки, і ті мали його зроду за катюгу всесвітнього. Один лише бранець безпечне собі мався, гишпанський вояк на прізвище Сааведра. Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб то якось на волю вирватись, отже не чіпав його наш пан - і сам не бив, і другим не велів, ба навіть слова гнилого йому не сказав, хоч ми боялись, що й за найменшу витівку не минути йому палі, та й сам він часом було потерпав. Шкода, що часу не маю, а то б розказав вам дещо про подвиги сього вояка - цікавіше й дивніше воно б вам іздалося, аніж моя вбога історія.

Ну, добре ж. На подвір'я наше тюремне виходили вікна одного дому, де жив якийсь іменитий, багатий мавр; вікна ті були, як зазвичай у маврів, більше схожі на стрільниці, а до того ще й закривались вузькими, густими насувними ґратами. От одного дня порозходилось усе невольництво на роботу, а я та ще троє товаришів самі зостались, скакали знічев'я в кайданах на наспі земляній у дворі. Скакаю я собі, а це якось гляну вгору, аж із одного того віконця заґратованого очеретина висунулась, а на кінці хустка прив'язана; очеретина та ворушилась, коливалась, ніби навзнаки давала, що підійдіть, мовляв, возьміть мене! Дивились ми, дивились, а тоді пішов один - чи не кинуто йому тої очеретини і що то за знак такий, та левде він наблизився, очеретина піднялась угору, та хить управо, хить уліво, мов хто головою хитає, що ні. Той вернувся назад, аж очеретина знов опустилась, ізнов загойдалась, як перше. Тоді пішов другий, та й його те саме спіткало, що тамтого, пішов третій і той ухопив шилом патоки. Наважився вкінці і я поспитати щастя, і скоро став під вікном, очеретину впустили, й вона впала у двір, просто мені під ноги. Розв'язав я хутенько хустку, аж у вузлику там десять зіянів, десять грошинок малопроб-ного золота; ті гроші ходять між маврами, одна така монета йде за десять наших реалів. Нема що й казати, як я тій знахідці зрадів і як у голову заходив - хто б то міг мені такого гостинця дати? А що гостинець призначався власне для мене, з того було знати, що нікому з моїх товаришів очеретинки не кинули, лише мені. Я сховав грошенята, очеретину зламав, а сам ізнов пішов на наспу й подивився звідти на вікно; дивлюсь, аж ручка чиясь біла в ньому майнула, одчинила його на хвильку і зразу ж зачинила. Тут уже зміркували ми й догадались, що то якась жінка, що в сьому будинку живе, нам таку ласку зробила, і, щоб засвідчити їй нашу вдячність, почали мавританським робом саля-ми бити - схиляли голови і кланялись, схрестивши руки на грудях. Скоро по тому з віконця показався хрестик з очеретини і одразу ж сховався. То була ніби ознака, що там живе якась невольниця-християнка, наша доброхітниця; тільки ж ручка та була біла-білесень-ка, а на ній обручки коштовні. Ні, подумали ми, то певне, потурнач-ка із християнок, а не так собі бранка, бо паші їхні часто з такими по-турчанками одружуються і їх над своїх бусурманок предкладають. Згодом виявилось, що ті наші здогади непомалу розминулись з правдою, але з того дня ми вже всі те тільки й робили, що поривали очі до віконця, як до провідної зорі нашої - чи не блисне вона знову тим очеретяним променем? Та ба - минуло два тижні, а ми не вгледіли ні очеретини, ні руки, ані жодного іншого знаку. Весь цей час ми розпитували та розвідували, як тільки могли, хто живе в тому домі, чи нема там якої потурначки, але так і не прознали нічого певного, крім того хіба, що живе там багатий і знакомий мавр на ймення Хаджі-Мурат, колишній замковий ага в укріпленому місті Пата, а то в них вважається дуже високою посадою. І ось коли ми вже менш за все сподівались, що нам з того вікна дощем посиплюються зіяни, побачили раптом очеретину, яка звідти вихилилась, а на кінці вузлик, на сей раз товщий. Це сталося знов у такий час, коли на дворі тюремному було пусто й безлюдно. І знов ми зробили, як за першим разом: до очеретини підходили [258] чергою троє моїх товаришів, та жодному з'них вона не давалась, аж тоді додолу впала, як я підійшов. Я вив'язав вузол і знайшов у нім сорок золотих талярів гишпанської лічби, а також лист, писаний арабщиною, з великим знаком хреста наприкінці. Я поцілував хреста, забрав таляри, повернувся на наспу, і там уже всі гуртом ми оддали салям; у віконці знов майнула рука, я показав на мигах, що листа прочитаю, і віконце зачинилось. Ми дивувались і раділи з того, що сталось, та ніхто з нас не вмів читати по-арабськи, а всім страшенно кортіло дізнатись, що в тому листі написано. Нелегко було знайти людину, що могла б нам у сій справі порадити; врешті вирішив я звіритись одному потурнакові родом із Мурсії, бо він ставився до мене начебто приязно, а я знав про нього деякі речі і через те сподівався, що він не зрадить моєї таємниці. Між тими недовірками бувають і такі, котрі думають вернутись між мир хрещений, от вони й намагаються дістати од знакоми-тих невольників християнських якесь письмове свідоцтво, що, мовляв, такий і такий потурнак - чоловік хороший, що він завжди ставав у пригоді християнам і при першій можливості гадає втекти з бусурман-щини. Одні добувають такі свідоцтва з чесним наміром, а інші так, про всяк випадок: ану ж попливуть у якусь країну християнську по здобич, а в них галера розіб'ється, або в полон вони потраплять, от і покажуть тоді ті папірці - дивіться, мовляв, які ми люди, хотіли між християни втрапити, тим і сіли на турецьке корсарське судно. Отак і рятуються вони од гніву й кари, ніхто їм не чинить нічого лихого, і вони повертаються в лоно церкви, однак за першої нагоди тікають знов до Берберії і знов стають, чим були раніше. А є й такі, я вже казав, що насправжки хотять вернутись і таки залишаються в християнських краях. Мій знайомий був, здається, саме з такого десятка: мав при собі чимало писульок од нашого брата і все ж то дуже хвальних - якби маври знайшли їх у нього, то, певне, живцем би спалили. Я знав, що він не тільки розмовляє по-арабському, ба й письма вміє. Та все ж таки я не зразу одкрився перед ним до краю, а попросив прочитати листа, якого я знайшов нібито випадково у шпарині того барака, де спав. Він розгорнув його і став роздивлятись та розбиратись, бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Я спитав, чи він розбирає, він одказав, що геть усе, ще й попросив дати йому пера й чорнила, тоді він, мовляв, спише мені все як слід до слова, так воно краще буде. Ми тут же добули йому писарську справу, він сів; не поспішаючи переложив листа по-нашому, а як дописав, промовив:

- Ось вам точний і повний гишпанський переклад того, що в сьому листі написано по-арабськи; тільки треба вам знати, що Лела-Маріям означає по-їхньому «владичиця наша Діва Марія».

Прочитали ми того листа; ось що в нім було:

«Як була я маленька, в мого панотця жила невольниця, котра навчила мене проказувати нашою мовою християнську салаат (молитву) і багато розповідала мені про Лелу-Маріям. Та християнка померла, і я знаю, що вона пішла не до пекла, а до Аллаха, бо після того вона з'являлася мені аж двічі й казала мені, щоб я поїхала в християн-щину і сама побачила Лелу-Маріям, котра дуже мене любить. Я не знаю, як мені туди дістатися: через це віконце я бачила багатьох християн, та з усіх тільки ти один здався [259] мені чоловіком благородним. Я вельми гарна й молода, маю багато грошей на дорогу. Подумай, як би нам із тобою звідси втекти; коли схочеш, можеш там одружитися зі мною, а як не хочеш, то нічого, бо Лела-Маріям пошле мені іншого мужа. Я тобі се пишу, а ти гляди, кому давати на прочитання: не звіряйся на маврів, бо всі вони шальвіри. Я дуже тим журюся і хотіла б, щоб ти нікому не одкривався, бо як дізнається про се панотець мій, то вкине мене в колодязь і засипле камінням. Я тобі спущу ниточку на очеретині, а ти прив'яжи до неї відповідь; як же такого не знайдеться, щоб тобі по-арабському написав, то скажи мені на кивах, Лела-Маріям напоумить мене, і я все зрозумію. Нехай же вона криє тебе з Аллахом і отсим хрестом, що я його цілую багато-багато разів, як навчила мене невольниця».

Не дивуйте ж, панство моє, що ми з того листа дивували й раділи. Те дивування і ті радощі великі дали потурнакові на здогад, що не так собі просто знайшовся той лист, що він ісправді до котрогось із нас був обернутий. От і почав він нас благати, що коли здогад його слушний, то щоб ми звірились йому і все розказали, а він рад і життя своє одва-жити, аби нас порятувати, не то що. Сеє кажучи, добув із-за пазухи хреста цинового і, плачучи ревними сльозами, заприсягся на Бога розп'ятого, в якого він, хоч лукавий і недостойний, вірує твердо і свято, що не зрадить-і не викаже нікому таємниці нашої, як ми йому одкриємось. Він-бо гадав майже з цілковитою певністю, що з допомогою тієї, котра оце до нас писала, всі ми зможемо відзискати свободу, і він разом з нами, бо казав, що віддавна гріє в серці думку повернутися в лоно святої нашої матері-церкви, од якої він був одлучений і одсічений, як член той зігнилий, за недоумство своє та недовірство. Потурнак промовляв до нас із таким ревним плачем, із таким щирим каяттям, що ми поклали однодушне виявити йому сущу правду та таки й розказали чисто все, не криючись. Показали йому те віконце, звідки нам очеретина спускалась, а він оглянув будинок і пообіцяв докласти всіх зусиль, аби довідатись, хто там мешкає. І ще вирішили ми, що треба мавританці на теє письмо одписати, гаразд що писаря мали, та тут же й продиктували недовіркові листа. Я вам зараз прочитаю його до слова, бо добре тримаю в пам'яті всі ті події і не забуду їх, поки живота мого. Ось як одповіли ми мавританці:

«Нехай хоронить тебе праведний Аллах, пані моя, хай криє та благословенна Маріям, праведная Мати його, що возлюбила тебе і надихнула на серце думку податися в землю християнську. Молись їй, хай напутить тебе, як ту спасенну думку до скутку довести: вона, Благая, просвітить твій розум. У власнім імені і в імені всіх християн, що тут є зо мною, прирікаю тобі, що все зроблю для тебе, а як треба буде, то й душу свою покладу. Напиши ж неодмінно, подай мені звістку, що гадаєш робити, а я не забарюся з відповіддю, бо великий Аллах послав нам християнського невольника, який добре вміє по-вашому говорити й писати, що ти й з листа сього побачиш. Отож сміло пиши мені про все, що хочеш. А що ти бажаєш по прибутті в край хрещений стати мені за дружину, то я обіцяю на віру твою, що візьму тебе - а ми, християни, щоб ти знала, додержуємо слова не так, як маври. Нехай же Аллах і Маріям, Мати його, окриють тебе своєю ласкою, пані моя».

От написали ми того листа, запечатали, та мусив я аж два дні чекати, поки подвір'я тюремне спорожніє, тоді я побіг одразу на звичне місце, [260] на тую наспу і став виглядати очеретини, аж гульк - і справді є. Хоч же я й не бачив, хто її тримає, а показав листа, щоб мовляв, ниточку прив'язали; коли подивлюсь, аж ниточка вже там, от я взяв листа та й прив'язав. За якусь хвилю знов указалася наша зірка з білим прапором миру, з хусткою, значить, тією. Хустка впала, я підійняв її і вив'язав більше, мабуть, ніж півсотні талярів у різній монеті срібній і золотій: ті гроші стокротно збільшили нашу радість і покріпили надію на рятунок. Того ж самого вечора прийшов до нас потурнак і сказав, що, як він дізнався, в тому домі живе той самий Хаджі-Мурат, про якого ми перше чули, що він має незчисленні скарби і дочку-одиничку, спадкоємицю всього того добра; люди в місті славлять в один голос, що то найперша вродливиця на всю Берберію. Не один уже султанський намісник приїздив до неї свататись, так же не хотіла ні за кого заміж виходити. Чув він також, що в того Хаджі-Мурата була невольниця-християнка, тільки вмерла вже,- отож усе з тим сходилось, що в листі було написано. От і почали ми з потурнаком раду радити, яким би способом нам тую мавританку умкнути і самим усім між люд хрещений вернутись, і стали врешті на fOMy, що треба заждати на другу вістку од Зораїди (так іще тоді звалась вона, що нині хоче наректись Марією), бо добре розуміли, що вона й тільки вона допоможе нам подолати всі труднощі. На тому всі й погодились, а потурнак іще сказав, щоб ми не журились: хоть сам, каже, загину, а вас порятую. Після того чотири дні зряду в тюрмі було повно народу; тим і не бачили ми очеретини; аж п'ятого дня, коли дворище спустіло, з'явилась вона, та ще й з таким череватим вузлом, що неабияким обіцяв скарбом розродитися. Підбіг я під вікно, очеретина спустилась, і я добув листа і грошей сто талярів, саме щире золото. Потурнак був уже тут, ми завели його до себе в хурдигу, і він перетлумачив нам того листа:

«Не приберу ума, пане мій, як нам утекти до Гишпанії, і Лела-Маріям нічого мені не об'явила, хоть я й питала в неї. Зробимо хіба ось як: я понаспускаю тобі через вікно якнайбільше грошей золотих, а ти за ті гроші сам викупишся і товаришів своїх повикупляєш; тоді хай поїде котрий у християнський край, купить там фелюку і повернеться, щоб усіх забрати, а мене ви знайдете в загородньому домі панотця мого коло Бабасунської брами на узмор'ї,- там я літуватиму з панотцем моїм і челяддю. Звідти ви мене й викрадете вночі, то легко зробиться, і візьмете на фелюку; тільки гляди ж, оженися зо мною, а то пожаліюсь Лелі-Маріям, і вона тебе покарає. Як не маєш на кого звіритись, щоб фелюку тобі купив, то визволяйся і їдь сам: я певна, що ти слова свого понад усіх додержиш, бо ти ж таки шляхтич і християнин. Розізнай гаразд, де та наша літошня оселя. Як я тебе побачу, що по двору гуляєш, і знатиму, що в тюрмі нікого нема, то передам тобі ще багато грошей. Нехай боронить тебе Аллах, пане мій любий».

Ось що було написано в тому другому листі. Ми його прочитали і всі однодушне заявили, що хочем одкупитись; усякий зголошувався один перед одним, що поїде по фелюку і притьмом повернеться товаришів забрати; не відставав від інших і я. Тільки ж потурнак жодною мірою на те не хотів пристати, щоб хтось один раніше за всіх на волю викупився, бо, казав, із досвіду знає, що коли хтось отак поперед усіх вирветься, то не конче квапиться справдити свою обіцянку товаришам по неволі. Не раз уже значні люди в полоні так пробували робити: викуплять [261] одного, пошлють його по фелюку десь у Валенсію або на Майорку! щоб спорядив усе й за товаришами вернувся, що його порятували, та досі ніхто ще назад не вертався - боялись, бачите, знову втратити здоі буту волю, тим і забували всі на світі обітниці та присяги. І тут жщ на доказ своєї думки приточив нам одну недавню історію, що трапилася із певними рицарями християнськими: багато в тій бусурманщині tboJ риться щохвилі див усяких та чуд, а такого страшного нам доти на довелось чувати. Разом кажучи, виходило на його думку, що ті грошу які нам дадуть на чийся викуп, треба передати йому, а він тут-таки в Алжірі, придбає фелюку, нібито для того, щоб до Тетуана по всьому узбережжю торгом плавати, і тоді вже легко добере способу, як нас із хурдиги визволити і до себе на суденце забрати. Се було тим зручніше, що мавританка обіцяла настачити грошей на всіх, а як вони заплатять викупне, то й серед дня можна буде їм на фелюку сісти. Одне тільки його непутило, що маври не дозволяють недовіркам християнським тих фелюк купляти чи тримати (інша річ, якби то був великий корабель для здобичництва морського), бо бояться, щоб ті недовірки, особливо ж гишпанці, не втекли, маючи фелюку, до християнського краю. Та він уже, казав, прирозумів, що має зробити: купить фелюку на спіл із мавром-тагарином, даватиме йому половину чистого виторгу та так помалу й заволодіє судном, а решту вже напевняка зуміє спрово-рити. І хоть мені й товаришам моїм здавалось, що краще буде, як ми на мавританчину раду пошлемо когось по фелюку на Майорку, та ми вже не важились іти йому навсупір: боялися, що як не послухаєм його, то він нас може зрадити, а коли вийде наяв наша змова з Зораїдою, за яку ми ладні і смерть прийняти, то погинемо всі задарма. Тим-то вирішили ми здатись у всьому на Бога та й на потурнака і склали не гаючись відповідь Зораїді. Ми писали, що вчинимо все достеменно так, як вона надумала, бо то така розумна порада, ніби їй сама Лела-Маріям у голову вклала; тепер, мовляв, за нею діло стало, чи зараз усе починати, чи на потім одкласти. Тут я ще раз дав обітницю, що одружуся з нею.

Другого дня як на те у дворищі було порожньо, і Зораїда з допомогою очеретини та хустки кількома наворотами перекинула нам дві тисячі золотих талярів і листа, в якому писала, що наступної джуми (тобто п'ятниці) вже їде з батьком до своєї літньої оселі, та поки те станеться, передасть нам іще скільки там грошей; як же їх не вистачить, то хай ми скажемо, скільки треба, а вона добуде: у батька стільки того добра, що він і не постереже, як трохи надібрати, а ключі всі в неї на руках. Ми зразу ж виділили п'ять сотень талярів потурнакові на купівлю фелюки, а вісім сотень я дав за себе одному валенсійському купцеві, що пробував на той час в Алжірі. Він випрохав мене у дея на слово гонору; пообіцявши сплатити окуп, як тільки прийде корабель із Валенсії, бо як він одразу дав готовизну, володар подумав би, що гроші вже давно в Алжірі були, та купець задля зиску їх притаював. Підозріливу аж надто вдачу мав мій хазяїн, тим я й не важився давати йому окуп одразу. У п'ятницю красуня Зораїда мала їхати на літування, а в четвер вона встигла передати нам іще тисячу талярів і подала вістку про виїзд. Просила мене, щоб, викупившись, дізнався я не гаючись, де [262] та оселя, і постарався якось дістатися туди та побачитися з нею. Я од-писав їй коротенько, що все зроблю, як вона велить, а її прошу, аби при-поручила наші душі Лелі-Маріям та проказала всі молитви, яких навчилась од невольниці. Потім унесено було викуп за трьох моїх товаришів, щоб можна їм було з тої в'язниці вийти, бо, знаєте, побачивши мене на волі, а себе під замком, хоть і з грішми, могли б іще з диявольського наусту наробити Зораїді якої шкоди. Правда, я не вельми того опасувався, бо знав їх таки добре, а проте не хотілось мені наражати на небезпеку весь наш задум, тим я й викупив соузників моїх тим самим робом, що й себе самого, тобто дав гроші купцеві, аби він міг сміло й безпечне випрохати їх на поруки. Змови ж нашої і таємниці ми так йому й не виявили остраху ради.


РОЗДІЛ XLI,
де невольник далі оповідає свої пригоди

Не минуло, може, й двох тижнів, як потурнак наш придбав уже добрячу фелюку, яка могла змістити тридцятеро чоловіка або й більше. Щоб же діло своє краще вбезпечити і справжній намір заличкувати, поплив він нею до города Сарджела, миль за двадцять од Алжіра, як на Оран прямувати, де то фигами сушеними велику торгівлю провадять. Два чи три рази їздив туди з тим своїм спільником тагарином, що я вже казав. Тагаринами, бачите, зовуть у Берберії арагонських маврів, а на гранадських кажуть мудехари, у Фесі знов мудехарів називають уже ельчами, із них-то феський бей і набирає собі здебільша вояків. І як ото він плив уздовж берега, то щоразу, було закидав кітву у невеличкій затоці, звідки до Хаджі-Муратової садиби було як двічі луком дострелити. Він навмисне підходив не раз із своїми маврюками, що на гребках сиділи, до того саду, де нас Зораїда виглядала; то намази справляв, то ніби жартома те проробляв, що думав учинити насправді - ішов до Зораїди в садок і просив овочу всякого, а батько і давав йому, хоть і не знав, що то за один. Згодом він розповідав мені, що спитувався поговорити з дівчиною і сказати їй, що саме він мав з мого наказу везти її до християнського краю, тож нехай буде весела й безпечна, але так і не пощастило йому до неї доступитись, бо мавританки тоді тільки показуються маврові якому чи туркові, як муж або отець ізвелить, а з християнськими бранцями вільно їм бачитись і спілкуватись більше навіть і частіше, ніж би належалось. Та я б і сам не хотів, щоб він говорив із нею, бо ще сполошилася б, якби побачила, що той потурнак утаємничений у нашу справу. Але Господь розсудив інакше і не попустив, щоб наш недовірок справдив свій добрий замір.

Побачив потурнак, що може вільно плавати до Сарджели й назад, де хоч та коли хоч до берега приставати, а спільник його тагарин у всьому на його волю здається; лишалося тільки знайти веслярів-християн, щоб на гребку посадити, а що я вже був на волі, то він [263] попросив, аби я подумав, кого ще з невольників, окрім викуплених, можна з собою взяти, та й домовився з ними на ту п'ятницю, бо на той день була призначена наша втеча. От я напитав собі дванадцятьох гишпанців - усе то були путящі веслярі і могли досить вільно ходити по городу. Не так-то й легко було в ту пору їх назбирати, бо перед тим виплило двадцять кораблів на морське добичництво і майже всі гребці були в розході; ті, що я поєднав, тільки тому в місті лишились, що пан їхній не вибрався того літа корсарувати, бо на корабельні йому споружали саме нову галеру. Всім тим людям я сказав лише, щоб наступної п'ятниці повиходили надвечір поодинці з міста, зібрались потаймиру коло Хаджі-Муратового саду і ждали, поки я прийду. Я розмовляв із кожним окремо і наказав, що як побачить там інших християн, то хай ні про що з ними не говорять, скажуть тільки, що я велів їм чекати на тому місці.

Владнавши цю справу, я міг узятись тепер і до другої, більш для мене приємної: малося ще сповістити Зораїду, як іде наше діло, щоб знала все й була напоготові, а то ще, думав, злякається, як нападемо на неї несподівано, перш ніж на її гадку має пригнатись фелюка з християнського краю. Тим і вирішив я добитись якось до неї, щоб поговорити. Отож напередодні від'їзду пішов я до того саду, нібито зілля якогось нарвати, і здибався там перше з її вітцем. От він і заговорив до мене тим суржиком, що то ним по всій Берберії аж до самого Стамбула маври з нашим невольником розмовляють (воно таке - ні арабщина, ні кастільщина, ані жодна інша мова, а мішаниця з усіх потроху, аби якось порозумітись), заговорив, кажу, і спитав, чого я тут у нього в саду шукаю та чий я єсть. Я одказав йому, що невольникую в арнаута Мамі (бо знав напевне, що то його добрий приятель) і прийшов сюди назбирати зілля всякого на салату. Тоді він спитав ізнов, чи я викупний і скільки господар за мене править. Поки він мене отак розпитував, а я йому відповідав, вийшла з дому красуня Зораїда - вона мене давно вже помітила. Я вже попереду казав, що мавританки не соромляться показуватись на очі християнам і не уникають їх, тож і дівчині було зовсім просто підійти до нас, тим більше що як забачив її отець іздалеку, зараз гукнув до себе.

Де ж би мені тепер слів таких узяти, аби змалювати ту вроду величну, ту знаду розкішну, ту оздобу препишну, якими кохана моя Зораїда сяйнула тоді перед моїм зором! Скажу тільки, що на шийці її вабливій, у вушках та в волоссі більше красувало перлів дорогих, ніж самого волосся на голові було. На щиколодках ніг, одслонених по тамтешньому звичаю, яскріли дві щирозлотні каркаджі (ножані обручки чи браслети по-їхньому), обсаджені рясно діамантами - Зораїдин батько, як я дізнався згодом од неї самої, цінував їх у десять тисяч дублонів; не меншого були варті і її наруччя. Вся вона аж ряхтіла добрими та коштовними перлами, бо то в мавританок щонайперша окраса і оздоба, тим-то в жодного люду не знайдеш стільки перел і бісеру, як у тих маврів, а що вже в Хаджі-Мурата, то на весь Алжір, славили, того добра було та ще грошей готових понад двісті тисяч талярів гишпанської лічби - і всім тим скарбом володіла моя володарка. Нема - що й питати, чи гарною вона мені здалась у тому вбранні - досить [264] глянути на неї, якою в нужді стала, щоб уявити собі, яка була в розкошах. Жіноча-бо краса, як відомо, має свої дні і свої пори, то марніє в пригодах, то знов пишніє, і не диво, що пристрасті та збурення душевні раз квітчають її, удруге в'ялять, а часто й зовсім нівечать. Словом, як уздрів я її тоді таку без міри хорошу, без міри ошатну, то здалось мені, що зроду ще подібної краси не бачив, а надто як згадав, чим я їй завдячую, то мимохіть подумав, що се божество якесь із неба на землю спустилось, аби втішити мене й порятувати.

Як підійшла вона до нас ближче, батько сказав їй їхньою таки мовою, що я - невільник приятеля його, арнаута Мамі, і прийшов сюди нарвати зілля на салату. Тоді й вона втрутилася в розмову і спитала мене тим самим суржиком, що я казав, чи я шляхетного роду і чом я досі з неволі не викупився. Я відповів їй, що вже викупився і що з ціни знати, як мій пан дорожив мною: узяв-бо з мене півтори тисячі солтанів. На те вона зауважила:

- Щоб ти був невольником у панотця мого і за тебе давали удвічі більше, я вмовила б його, щоб не продавав, бо ви, християни, ніколи не кажете правди і все біднитесь, аби тільки маврів одурити.

- Може, часом таке й трапляється, пані моя,- одказав я їй,- тільки я з паном моїм учинив усе по щирості, і так я завжди чиню й чинитиму з усяким.

- А коли ти од'їжджаєш? - запитала Зораїда.

- Завтра думаю,- одказав я,- бо тут саме один французький корабель має в плавбу рушати, от на ньому я й поїду.
- А чи не краще діждатись гишпанського судна? - заперечила Зораїда.- Адже французи - то ваші недруги.

- Ні,- одказав я.- Правда, коли б я знав, що невдовзі сюди припливе якийсь гишпанський корабель, я, може, й почекав би, та поїду, мабуть, завтра, се буде певніше. Так мені хочеться швидше до рідного краю дістатись і побачити милих моєму серцеві людей, що годі терпіти, не буду виглядати кращої нагоди.

- Мабуть, у тебе там дома дружина,- спитала дівчина,- і ти прагнеш якнайшвидше зустрітися з нею?

- Ні, я не жонатий,- заперечив я,- але дав слово одружитись, як тільки на батьківщину вернусь.

- А чи вона гарна, ота, що ти їй слово подав? - допитувалась Зораїда.

- Така гарна, що й не сказати,- одповів я.- Одне слово, дуже на тебе схожа.

Тут Хаджі-Мурат засміявся од щирого серця і промовив:

- Бісмілла, кристияно (клянусь Аллахом, християнине), мабуть, твоя наречена й справді дуже вродлива, коли на мою доньку схожа: адже вона в мене на все царство красуня! Як не віриш, то сам добре придивись, і побачиш, що правду тобі кажу.

У тій розмові за драгомана служив нам здебільша Зораїдин батько, бо найкраще знав ту калічену мову, що я вже згадував; дівчина теж трохи по-такому закидала, та більше все-таки на кивах та на мигах думку свою ясувала. От говоримо ми так про те, про се, аж надбіг маврюк якийсь, репетуючи на все горло, що через мур чи там огорожу [265] перескочило в сад четверо турків і з дерева овоч зеленцем обносять. Старий налякався, і Зораїда так само, та воно й не дивина, що маври бояться турків, а найпаче яничарів, бо надто вже нахабно показують вони владу над підданцями своїми, нехтують і поневіряють маврами гірше, ніж рабами.

- Біжи, доню, додому і замкнися,- сказав Хаджі-Мурат до Зо-раїди,- а я піду побалакаю з тими барбосами. Ну, а ти, кристияно, нарви собі зілля та й іди. Нехай Аллах допровадить тебе щасливо до рідного краю!

Я вклонився йому, і він пішов до тих турків, зоставивши мене вдвох із Зораїдою. Дівчина рушила про око додому, як батько велів, та ледве старий за деревами скрився, як вона вже вернулась до мене й залебеділа, аж очі її сльоза поняла:

- Тамші, кристияно, тамші? (Ти їдеш, християнине, ти їдеш?)

- Так, я їду, 'пані моя,- відповів я,- але тільки з тобою. Жди мене в п'ятницю і не лякайся, коли нас побачиш. Ми неодмінно поїдемо в християнську землю разом.

Я розтлумачив їй усе якомога, і вона, здається, зрозуміла (адже ми й листовно були вже домовились) - обхопила мені шию руками і рушила непевною ходою до будинку. Тут сталось таке, що були б ми пропали, якби небо не судило інакше: йдемо ми з нею отак обнявшись, аж батько вернувся, турків уже прогнав, і побачив, що ми собі вдвох. Завважили й ми, що він на нас дивиться, та тут Зораїда не розгубилась: не одскочила од мене, а, навпаки, ще дужче притулилась, голову мені на груди схилила, коліна під нею гнуться - от зомліла, та й уже, а я теж удав, ніби її хоч-не-хоч підтримую. Батько підбіг, побачив таке діло, став питати, що з нею, а не діждавши відповіді, сказав:

- То вона перелякалась, що ті собаки до нас вломилися, от і зомліла, сердешна.

Одірвавши дочку від мене, він пригорнув її до серця, а вона зітхнула, розплющила очі (на них і досі бриніли сльози) і промовила, звертаючись до мене:

- Амші, кристияно, амші! (Іди, християне, іди!) А батько їй:

- Та що йому йти, доню, адже він тобі нічого лихого не зробив... А турки вже пішли. Не бійся, голубонько, не тривожся, усе гаразд. Кажу ж тобі, я попросив їх, і вони вилізли, кудою влізли.

- Правда ваша, то вони її переполошили,- обізвався я до батька,- та коли вже вона каже мені йти, не хочу їй прикритися. Зоставайтеся ж із миром, а як дозволите, то, може, я ще коли прийду в ваш садок по зілля, бо казав мій пан, що на салату ніде нема кращого, як у вас.

- Приходь, коли хочеш,- відповів Хаджі-Мурат.- Се дочка моя не того сказала, що на тебе чи на інших християн досаду має, а, певне, турків хотіла прогнати чи, може, нагадувала тобі, щоб до зілля свого йшов.

Тоді я зразу ж попрощався з ними обома; Зораїда пішла з батьком, і з личка... знати було, що серце в грудях їй надвоє крається, а я никав по всьому саду, нібито зілля шукаючи, та розглядав усі входи й [266] виходи, дивився, як там будинок замикається, і прикмічав усяку дрібницю, що могла б у нашому ділі так чи сяк придатися. Роздивився, розглянувся та й пішов до товаришів своїх, розповів їм і потурна-кові, як там і що, а сам не міг уже діждатися тої хвилі, коли безтри-вожно зможу впиватися щастям, яке фортуна послала мені в подобі чарівної вродливиці Зораїди.

Ну, та час не стояв на місці, і ми нарешті дочекалися жаданого дня, сподіваної години. Все вже в нас було заздалегідь добре зважено і пильно обраховано, всі дотримували ухваленого плану, тим-то справа вдалась нам якнайліпше. В п'ятницю, тобто другого дня по моїй розмові з Зораїдою, як тільки звечоріло, потурнак закинув якоря в затоці якраз проти того місця, де жила прекрасна мавританка. Християни, що мали сісти на весла, попричаювались хто де поблизу того будинку. Вони чекали мене з радісною нетерплячкою і поривались ударити якнайшвидше на фелюку, що перед самими очима в них стояла; не знаючи нічого про нашу угоду з потурнаком, вони гадали, що доведеться силою собі волю здобувати і тих маврів у фелюці перебити. Скоро забачили, що я йду з товаришами моїми, зараз вибігли всі назустріч. Брами міські були на ту пору вже позачиняні, і кругом ніде не було видно душі живої. Деяку хвилю ми вагались, що нам перше робити - чи зразу по Зораїду йти, чи впорати спочатку маврів-багаринів, що в фелюці на гребках сиділи. Поки ми там собі міркували, надійшов потурнак і спитав, доки ми будемо длятися; зараз саме найліпша пора, маври ніякого опасу не мають, багато хто вже й спати вклалися. Ми сказали йому, що нас турбує; він заявив не вагаючись, що першим ділом треба судно захопити - це справа легка й цілком безпечна, а тоді вже можна й Зораїду піти забрати. Ми на те пристали і, не гаючи даремне часу, пішли під його проводом до фелюки. Потурнак перший скочив на поміст і, добувши криву шаблюку, закричав по-мавританському:

- Ані руш ніхто, бо тут вам і смерть!

Тим часом майже всі християни вибрались уже на поміст. Полохливі маври як почули, що їхній раїс отак на них кричить, то ніхто й до зброї не хопився (та мало в кого вона й була), і всі мовчки далися зв'язати; наші загрозили невірам, щоб не зривались гукати, бо буде всім секим-башка, і швидко поскручували їм руки. Після того одна половина наших зосталась маврів вартувати, а друга рушила знову ж таки під проводом потурнака до Хаджі-Муратовського двору. Ми вже збирались виважувати хвіртку, як вона сама одчинилась, мов чудом яким, так наче й замкнута не була. Тихо й без галасу дійшли ми до самого будинку, так що ніхто нас і не помітив.

Красуня Зораїда вже виглядала нас із вікна. Зачувши кроки, вона спитала пошепки, чи ми нізарані (себто християни). Я відповів, що християни, і попросив, щоб вийшла до нас. Упізнавши мене, вона не вагалася більше ні хвилі і, не говорячи слова, збігла мерщій униз. Одчинила двері і з'явилась перед нами в такій красі і пишноті, що ніяким пером не списати. Як я її побачив, зараз ухопив за ручку і перший по-Цілував її; так само зробив потурнак, а за ним і товариші мої. Решта християн, хоч і не знали нашої таємниці, теж кинулись цілувати їй Руки, бо зрозуміли, що то наша рятівниця і ми всі складаємо їй дяку. [267]

Потурнак спитав у неї по-мавританському, чи дома батько. Вона одказала, що дома, спить.

- То треба розбудити,- сказав потурнак.- Ми заберемо його з собою, а заразом і все, що тут у вас є найціннішого.

- Ні,- заперечила Зораїда,- панотця мого не руште ніяким світом. А що в домі було цінного, я все забрала - тут на всіх вистане, всі будете контентні і багаті. Заждіть лишень трохи, самі побачите.

Тоді сказала, щоб ми тут не ворушились і не гомоніли, бо вона зараз вернеться, і майнула в дім. Я спитав у потурнака, про що вони там говорили, і він переповів мені ту розмову. Я сказав, що ми у всьому мусимо чинити її волю. Тим часом Зораїда вже верталася, несучи повну скриньку талярів золотих - ледве здужала таку ваготу підняти. Та в цей саме час Хаджі-Мурат візьми і прокинься: слухає, аж у саду щось гомонить. Кинувся до вікна, глянув - християни, та як не закричить по-арабському, як не залементує:

- Джавури, джавури! Харцизи, харцизи!

Той ґвалт усіх нас дуже налякав і занепокоїв; потурнак, збагнувши, чим таке діло нам загрожує, вирішив зацитькати старого, поки по всьому дому пополох не пішов, і в два махи кинувся до Хаджі-Мурата, а за ним іще дехто з наших. Я лишився з Зораїдою, бо вона, бідолашна, мало не зомліла і впала мені на руки. Не довго ж наші там і порались - за якусь хвилю вели вже старого, скрутивши йому руки за спину, а щоб не кричав, запхали рота хусткою, ще й пригрозили: мовчи, мовляв, бо тут тобі й саксаган! Як побачила Зораїда вітця свого, то аж обличчя руками затулила, щоб не дивитись; він же перелякався ще дужче, не знаючи, що вона самохіть далася нам у руки. А ми тим часом налягли на ноги і рвонули чимдуж до фелюки, бо там уже нас хтозна-як ждали, потерпали, щоб ми в халепу яку не вскочили.

Так як о другій годині ночі ми всі вже були в фелюці, тут ми розв'язали Хаджі-Муратові руки і хустку з рота вийняли, проте потурнак знов його попередив, що хай тільки писне - буде йому з душею розлука. Як побачив старий, що й донька його тут, став тяжко зітхати, а ще більшого йому жалю завдало, що я її в обіймах тримаю, а вона байдуже - не б'ється, не пручається, не голосить. Дивився на те все і мусив мовчати, боявся, щоб не справдили ми потурнакової. погрози. Побачивши Зораїда, що всі втікачі вже в фелюку посідали і от-от у весла вдарять, а батько її та інші маври пов'язані лежать, почала казати потурнакові, щоб я тих маврів велів розв'язати, а батька її на волю пустив: він так любив її і кохав, що вона воліє в море кинутись, аніж дивитися, як він через неї в неволі мучиться. Потурнак переказав мені ту мову, і я ладен був уже здатися на її прохання, та він звів мені на очі, що зараз того не годиться робити, бо вони здіймуть галас і сколошкають усю околицю, все місто: пошлють за нами наздогін фрегатів легких три чи чотири, обгорнуть із моря і з суходолу, то вже не втечемо. Нехай до першої землі хрещеної доберемось, тоді їх і пустимо. Ми всі на те пристали, пояснили Зораїді, чом не можемо її волі наразі вчинити, і вона трохи заспокоїлась. Жваво й бадьоро, але без гамору й гаму взялися наші ручі гребці за весла, і, щирим серцем приручивши себе Богові, почали ми на Майорські острови путь верстат», бо то [268] найближча християнська земля; та тут як на лихо звіялась трамонтана, море зашпувало, і годі нам було плисти, куди намірились, мусили повз самий берег в Оранському напрямі братись. Побоювались ми непомалу, щоб, не постережено, буває, нас із Сарджела, що по тому узбережжю од Алжіра миль на шістдесят стоїть, та щоб не спіткалась нам у тім околі якась галіота, пливучи торгом із Тетуана. Щоправда, у декого й інша думка в голові майнула - як зустрінемо не корсарську, а купецьку галіоту, то буде нам зиск, а не згуба, бо, захопивши її, зможемо певніше й безпечніше подорож свою морську одбути. Поки ми отак плили, Зораїда лежала, уткнувшись личком у мої руки, щоб на батька не дивитись, та водно Лелу-Маріям взивала, аби нам помочі-рятунку дала.

Уплили ми вже добрих тридцять миль, коли почало сіріти; як розвиднилось трохи, ми побачили, що од землі до нас як тричі з мушкета стрельнути; хоч на березі такої пори нікого не було, щоб нас побачив, проте старались ми од берега щодальше одвернути і вийти в чисте море. Хвиля тим часом ущухла; пройшли ми по чистому так миль зо дві і хотіли дати гребцям переміну, щоб попоїли чогось, бо харчів мали досить; тільки ж веслярі сказали, що не час і не пора спочивати - нехай уже ті, що не веслують, їжею покріпляться, а вони од опачин не встануть. Так же ми й зробили, але тут раптом піднявся полувітер. Мусили ми гребки кинути і паруси натомість розпустити та й поплили знов так в Оранському напрямі, бо годі було куди-інде керуватись. Все те вчинилося за малу хвилю, і ми побігли під парусами з швидкістю вісім миль на годину, боячись лише одного - як би не нарватися десь на корсарське судно. Маврам-багаринам дали попоїсти, і потурнак потішив їх, сказавши, що ми їх не думаємо в полон брати, а пустимо при першій нагоді. Те саме сказали ми Зораїдиному батькові, але він одповів:

- Міг би я, християни, од вашої доброти й великодушності чогось іншого сподіватись, та щоб ви мене на волю пустили - ого, я не такий дурний, як ви гадаєте! Не на те ви життям важили, одбираючи мені свободу, щоб тепер з доброго дива її повернути - адже ви знаєте, що я за один і який окуп можете ви з мене взяти. Покладіть же самі ціну, я зараз заплачу, скільки заправите, за себе самого й за дочку мою безталанночку, а як ні, то хоч за неї одну, бо то найдорожча й найкраща частина душі моєї.

Тут він так гірко заплакав, що нас усіх живий жаль обняв, а Зораїда мимохіть мусила на нього глянути. Як же побачила, що він так убивається, скочила стривожено з моїх колін і кинулась обіймати старого. Пригорнулась до нього, лицем до лиця притулилась, та як заплачуть у чотири ока! На них дивлячись, і з наших дехто сльози попустив. Коли се батько постеріг, що на дочці чогось убрання святкове і всі найдорожчі оздоби, та й питає в неї по-своєму:

- Що воно за знак, дитино моя? Вчора ввечері, до того, як нас побило се неждане лихо, бачив я тебе в звичайному домашньому вбранні; коли ж ти встигла передягнутись і з якої речі - може, вістку яку радісну одібрала, що так пишно вистроїлась та вичепурилась? Бо сьогодні, бач, на тобі вже найкращі шати з усіх, які ти маєш, найліпші з усіх, які я міг справити тобі, коли ще доля нам сприяла. [269]

Скажи мені, в чім річ, бо се дивує й страхає мене ще більше, ніж несподіване горе, що впало на мою голову.

Потурнак переказував по-нашому все, що Хаджі-Мурат говорив дочці своїй; Зораїда не відповідала ні слова. Ще більше здивувався старий, як побачив у кутку суденця скриньку, де вона переховувала свої клейноди, бо він був певен, що донька залишила її в Алжірі, не брала з собою до літньої оселі. Побачив та й питає, як та скринька тут опинилась і що в ній є. Тоді потурнак, не ждучи відповіді од дівчини, сам одказав за неї:

- Не трудіться, пане, не допитуйте так пильно дочки вашої, я можу відповісти зразу на всі ваші питання. Чиню вам відомо, що вона християнка і що не хто, як вона, розбила наші кайдани і визволила нас із неволі. З нами вона їде самохіттю і чується, я певен того, цілком щасливою, як людина, що сягнула з темряви до світла, з смерті до життя, з пекельних мук до райського блаженства.

- Чи правду він каже, доню моя? - спи гав Хаджі-Мурат.

- Правду,- тихо одказала Зораїда.

- То, виходить, ти християнка,- питав далі старий,- виходить, оддала батька ворогам на поталу?

На се Зораїда так йому одповіла:

- Я християнка, то правда, та лиха тобі зроду не мислила; не гадала я тобі горя та жалю завдавати, гадала іно щастя тобі запобігти.

- Якого щастя, доню?

- Про теє спитай у Лели-Маріям,- одказала Зораїда,- вона все тобі з'ясує краще од мене.

Скоро мавр зачув тую мову, зараз шубовснув у море коміть головою і був би напевне потонув, якби довгий та бахматий одяг не затримав був його якусь часинку на поверхні. Зораїда на пробі гукала, щоб рятували; ми кинулись гуртом, схопили потопельника за бурнус і втягли його, невладущого й ледве живого, в нашу фелюку. Нещасна дівчина голосила над ним ревно й жалібно, як над мерцем. Ми перевернули його долілиць, і з рота йому потекла вода, та за дві години він усе ж таки очумався. Тим часом вітер перекрутився і погнав нас до берега; мусили ми добре одгрібатись, щоб фелюки нашої до землі не прибило. На щастя, нас однесло в затоку, що врізається в невеличкий пів-острівець чи виріжок, званий у маврів Кава Румія, тобто, по-нашому, «лукава християнка»: є в них переказ, що тут похована Кава, через яку Гишпанія пропала (кава - то по-їхньому «лукава» чи «зла», а румія - «християнка»); коли негода чи нужда заганяє їх у ту затоку, то в них погана прикмета, і хіба що в крайньому скруті кидає там невіра свою котвицю. Для нас же ця затока була не вертепом якимось лукавим, а любим і тихим утечищем, бо на морі хвиля не вщухала. Ми вислали на берег чату, а весел із рук не випускали. Покріпившися з того припасу, що потурнак надбав, ми почали ревно благати Бога і Матір Його Всеблагую, аби дали нам помочі-рятунку і спомогли добре почату справу до щасливого кінця довести. Зораїда знов почала просити за батька свого й за маврів, аби їх тут на берег висадити, бо в неї, сердешної, аж душа переверталась, дивлячись, як любий панотець і земляки її зав'язані в неволі томляться. Ми пообіцяли, що випустимо їх перед [270] тим, як далі рушимо - в такому безлюдному місцінам не загрожувала жодна небезпека. Недарма ж ми й Бога святого благали: небо погодило нам, вітер переліг і море вщухло, ніби закликало нас верстати далі путь свою з веселим серцем. Побачивши таке діло, ми порозв'язували маврів і, на превелике диво їм, повисаджували всіх на берег. Як ми стали висаджувати Хаджі-Мурата, що вже зовсім був оклигав, він сказав:

- Чого, ви думаєте, християни, радіє ота непотребниця, що ви мене на волю пускаєте? Того, що мене жаліє? Ні! Того, що тепер, як мене не буде, ніхто не заважатиме їй хіть свою паскудну тішити. І того не думайте, що вона зреклась віри своєї тому, що ваша краща: вона просто дізналася, що в ваших краях вільніше блудувати можна!

Я і ще один утікач тримали його за руки, щоб він знов, буває, не вкоїв якого лиха, а він усе кричав, звертаючись тепер уже до Зораїди:

- Ах ти ж безсоромнице така, безрозумнице! Чи тобі засліпило, чи тобі ум одібрало, що ти далася в руки цим невірним собакам, цим одвічним ворогам нашим? Будь проклята година, коли я тебе спородив, будь прокляті достатки й розкоші, в яких я купав тебе!

Побачив я, що не скоро він до кінця договориться, і поспішив висадити його на землю, та він і там не вгавав, лементував і кляв на всі заставки, взивав до Магомета й Аллаха, щоб вони нас побили, знищили, до ноги повигублювали. Ми одчалили од берега й пішли знов у море під вітрилами, уже не чути було, що він там вигукував, тільки видно, що виробляв: смикав на собі бороду, рвав волосся, качався по землі... Ще тільки раз почули, як, натуживши голос, гукав навздогінці:

- Вернись, доню моя кохана, вернись до мене! Я тобі рсе прощу! Оддай тим людям гроші, вони вже все одно їхні, а сама вертайся до батька старого, утіш його в тузі, бо як ти покинеш його, то він на цьому дикому березі з жалю сконає!

Чула все те і Зораїда, плакала гірко з розпуки і одне тільки сказати змоглася:

- Пошли, Аллах милосердний, щоб Лела- Маріям, що з її ласки я стала християнкою, втішила тебе в горі, панотче мій любий! Аллах бачить: що годі мені було вчинити інакше, християни мене силоміць ні до чого не примушували. Якби я навіть не хотіла їхати з ними, якби дома вирішила зостатись, то все одно нічого б не помогло - так пориваюсь я душею до того великого блага, що тобі, панотче мій коханий, таким великим видається злом...

Та коли вона все це говорила, батько вже не чув її, а ми його не бачили; я утішав Зораїду, як умів. Тепер думки наші клопотались передусім плавбою: вітер дув погожий, і ми мали певну надію вже завтра на світанні побачити рідні гишпанські береги. Та рідко коли випадає нам (або не випадає ніколи) тішитись повним і безумовним щастям - десь поряд із ним або зразу за ним конче крутиться горе, що затемрює його та захмарює... Так же сталось і цього разу - чи то вже наша недоля була, чи побили нас прокльони, що мавр дочці посилав (страшна то річ, як батько прокляне, хто б він не був). Отож плили в чистому морі з ходовим вітром, розіп'явши паруси й піднявши весла, бо гребти було ні до чого, аж десь у третій годині ночі бачимо раптом - при [271] ясному світлі місячному іде проти нас навперейми корабель-кругляк під усіма вітрилами, у ліву руч трохи забирає, проти вітру викеровуючи, і так уже близько, що от-от черкне; мусили ми вітрила зібрати, а ті й собі на демено чимдуж налягли, аби нам проплив дати. Аж чуємо, гукають із помосту, питають, хто ми і звідки, та що говорили вони по-французькому, потурнак сказав:

- Не важтесь ніхто відповідати, бо се напевне французькі корсари, а вони нікого не милують!

Почувши таку осторогу, жоден із наших не обізвався. Пройшли ми трохи вперед, а той корабель за вітром зостася, коли це гармата на нас ізвідти грим, грим! Ядра, здається, ланцюгові були: одно щоглу нашу розтрощило, так що вона з вітрилом разом у воду впала, а друге, зразу за ним вистрілене, пробило навиліт фелюку нашу на самій середині, нікого, правда, не зачепивши. Побачили ми, що на дно йдемо, та й давай що є голосу «рятуйте» кричати, давай тих розбишак благати, щоб нас до себе на корабель узяли, бо тонемо. Тоді вони згорнули вітрила і спустили на море човна чи байдарку, куди сіло з десятеро французів озброєних, у кожного мушкет і гніт запалений. Підпливши до фелюки, бачать - вона тоне, а нас багато, забрали всіх і сказали, що то кара за неґречність нашу, бо ми їм на питання не відповіли. Потурнак схопив скриньку з Зораїдиними клейнодами і вкинув у море, так що ніхто і не постеріг. Дістались на той корабель французький: харцизи розпитали нас про все, що їм було треба, і обібрали всіх геть до ниточки, у Зораїди навіть каркаджі з ніг стягли. Непомалу засмутилась тим моя Зораїда та ще тяжче я душею засмутився: боявся, щоб, відібравши в неї дорогі й коштовні клейноди, не замахнулись розбишаки та той неоціненний скарб, яким вона найбільше дорожила. Але ції люди, виявилось, на одно лиш били - на гроші та на здобич; так така ненаситна була жадоба, що й одяг наш невольницький були б із нас постягали, якби він їм на щось придався... Навіть така вже була між ними думка, щоб нас усіх у парусину зав'язати та в море вкинути, бо вони, бач, хотіли завернути в деякі порти гишпанські, виставляючи себе за бретонських купців, тим і потерпали, щоб ми їхнього розбишацтва не викрили та кари на них не стягнули. Але капітан їхній, той самий, який пограбував любу мою Зораїду, сказав, що буде з нього і сієї здобичі, тож не хоче він у жодні гишпанські порти запливати, а думає перехопитись через Гібралтарську протоку затемна, чи як там уже вийде, та й прямувати до Ля Рошелі, звідки вони на плюндрування вирядились. Тоді вони вирішили одступити нам того човна, що на кораблі мали, і дати якого там припасу, щоб нам на недовгу вже подорож вистачило; так же вони й зробили другого дня, коли перед нами замріли гишпанські береги. Як ми їх забачили, зраділи несказанно, забули вмить усі біди, всі злигодні наші, ніби нічого того й не зазнали. Сказано, з неволі на волю вирвались!

Так як ув обіди посадовили нас у човен, дали нам води два барильця і сухарів трохи, а капітан - не знаю вже, з якого дива на нього милосердя таке найшло,- дав красуні Зораїді, як вона у човен сідала, сорок золотих талярів і не попустив людям своїм одежі з неї здерти, тієї самої, що ви на ній тепер бачите. Ми сіли в човна і подякували фран- [212] цузам за ласку, не виявляючи своєї досади. Вони поплили в чисте море, керуючи деменом до протоки, а нашим дороговказом була рідна земля, що мріла перед нами в далечині. Гребці рвали хвилі з усіх сил, і над захід сонця ми були вже зовсім близько од берега: мали надію, що вийдемо на землю ще заки споночіє. Та вечір був безмісячний, небо хмуре й темне, а місце нам не по знаку, то й не важились ми так навмання причалювати. Дехто, правда, інакшої був думки: треба, казали, притьмом до берега пристати, хоть би й до скелястого та дикого, щоб не нарватись часом на морських розбишак тетуанських; вони,було, осмерк-нуть у Берберії, а освінуть коло гишпанських берегів - пошарпають, кого трапиться, та й гайда знов додому спати. Гадали ми туди й сюди, врешті стали на тому, що треба плисти помалу до берега і, як хвилі на морі не буде, висадитись де вже Бог дасть. Так як опівночі ми підплили до обніжжя здоровенної та височенної гори, вона підступала не до самого моря, то вже можна було знайти якийсь пришиб. Човен уткнувся в пісок, ми повискакували на берег, поцілували землю і з відрадісними, щасливими слізьми зложили дяку Господеві Богу нашому, що незмов-ленну в такій небезпечній подорожі появив нам ласку. Витягли човна на берег, взяли той припас, що в ньому був, і побралися на гору; височенько вже піднялись, а хвилювання сердечного ніяк не могли вгамувати, аж не вірилось якось, що стоїмо оце на християнській землі.

Ледве могли діждатись, коли вже той світ буде, та таки діждались. Зійшли на самий верх гори і давай розглядатись, чи не видно де оселі якої або хоч колиби пастушої, та як очей не натужували, не доглянули ніде ані душі живої - ні осади кругом, ні стежки, ні доріжки. А проте поклали далі йти - десь же та здибаємо когось, розпитаємо, що се за околиця. Мені було сумно дивитись, як Зораїда моя пішки по тих нетрищах пробирається: я вже брав її навіть собі на коркоші, та їй од тієї полегші не легшало, її томила моя втома, і вона воліла йти поруч зі мною. Так і ступала всю дорогу, тримаючись за мою руку, не нарікала, не жалілась, ще й ніби веселенька була. Пройшли ми там чверть милі чи не пройшли, коли чуємо - дзвіночок десь калатає, певна ознака, що череда близько. Роздивляємось навсібіч - аж пастушок під дубом корковим сидить, струже собі кийочка та й гадки не має. Гукнули ми на нього, він підвів голову та як не зірветься на рівні ноги! Згодом ми дізнались, що першими, кого хлопець узрів, були Зораїда та потурнак, вбрані обоє по-мусульманському; от він подумав, що то всі маври з Берберії на нього сунуть, та й чкурнув щоніг до лісу, репетуючи: - Маври, маври на нас ідуть! Маври, маври! Гей, до зброї, до зброї! Тії вигуки дуже нас збентежили, і ми вже не знали, що почати. Та потім зміркували, що на ґвалт того чередника розбухається вся околиця і з'явиться неодмінно прибережна сторожа, і сказали потурнакові скинути з себе турецьку одіж та перебратися в єлек, тобто каптанець невольницький; один із утікачів оддав йому свого, а сам зостався в одній сорочці. Здавшись на Божу волю, ми рушили всі туди, куди побіг пастух, щохвилі чекаючи зустрічі з тою сторожею. Наші здогади швидко справдились: за яких дві години, ледве ми вибрались з тих нетрів на рівне, побачили з півсотні вершників, які мчали навзаводи просто на нас. Помітивши їх, ми стали й давай чекати. Прискочили [273] вони, аж замість маврів, що вони сподівались, стоять бідні християнські невольники. Зніяковіли всі, спинились, а один і питає, чи то часом не ми так пастуха налякали, що він на ґвалт крик підняв. Я сказав, що ми, і хотів уже розповісти їм, хто ми, що і звідки, як один із наших утікачів упізнав вершника, котрий мене розпитував, і закричав, не давши мені прийти до слова:

- Хвала Богові милосердному, панство моє, що він привів нас сюди! Коли я не помиляюсь, ми вже в околицях Велес-Малаги, а якщо неволя не прибила мені до решти пам'яті, то ви, пане, що оце нас питаєте,- Педро де Бустаменте, мій дядько!
Ледве невольник промовив ті слова, як вершник скочив з коня до долу, обняв молодика і сказав:

- Ох, небоже мій любий та милий, я впізнаю тебе, це справді ти! А я вже оплакував тебе разом із сестрою моєю, а твоєю матір'ю, та всіма родичами, котрі ще живі. Певне, Господь подовжив їм віку, аби вони діждались цієї радісної хвилі. Ми знали, що ти був десь в Алжірі, а з одягу твого й товаришів твоїх бачу, що якимось чудом вам пощастило врятуватися з неволі.

- То правда,- відповів молодик.- Встигнемо ще все розказати.

Тоді й інші прибережники, почувши, що ми втекли з полону, позіскакували з сідел; стали навперебій пропонувати нам своїх коней, щоб доїхати до міста Велес-Малага, що лежало звідти за яких півтори милі. Дізнавшися, в якому місці ми висадились, деякі з них пішли туди, щоб забрати човна до міста, а інші посадили нас до себе на забедри, хто кого. Зораїду взяв до себе дядько нашого молодого товариша. Зустрічати нас вийшло все місто, бо один прибережник поскакав був наперед і сповістив про нашу втечу з неволі. Не так же дивувались люди на невольників утеклих і на маврів-бранців (до них давно вже звикли бережани), як на Зораїдину пишну вроду: вона в ту хвилину була особливо гарна, вся аж сяяла з радості, що скінчилась нелегка дорога, що вона прибула безпечне в християнську землю; на личку їй грав такий знадливий рум'янець, що я міг би присягнути (не думаю, щоб захоплення мене осліпило): другої такої чудовної істоти немає на цілім світі, принаймні я ніде не бачив.

Ми всі подалися навпрост до церкви, щоб подякувати Богові за даровану нам ласку; як зайшла туди Зораїда, сказала, що бачить там образи, схожі на Лелу-Маріям. Я їй пояснив, що ото ж вона і є намальована, а потурнак розтлумачив їй, як міг, що на якій іконі зображено, щоб вона їх шанувала і поклонялась їм так, ніби то й була та сама Лела-Маріям, що до неї промовляла. Зораїда, дівчина зроду розумна й кмітлива, зразу збагнула все, що їй про ті образи розповіли. Після церкви нас повели до міста і розібрали по домах. Нас із Зораїдою запросив до своїх батьків той молодий невольник, що тікав разом з нами; ті люди, досить заможні, привітали нас так само щиро й приязно, як і рідну свою дитину.

Шість день пробули ми в Велесі, а потім потурнак, зібравши потрібні відомості, подався до Гранади, щоб там за посередництвом святої інквізиції повернутися в лоно праведної церкви; решта врятованих невольників теж пороз'їздились хто куди. Зостались тільки ми з Зораї- [274] дою; за ті таляри, що дав їй із своєї ласки француз, я купив їй під верх осла, на якому вона оце й приїхала. Досі був я їй за вітця і за слугу, а не за мужа; тепер ми їдемо довідатись, чи живий іще мій батько і чи братам моїм краще в житті повелось, ніж мені. Правду кажучи, як подумаю я, що небо послало мені таку супутницю, як Зораїда, то не хочу просити собі якоїсь щасливішої долі, бо вище я її все одно не оціню. Я подивляю безмежне терпіння, з яким Зораїда зносить оці злигодні й нестатки, схиляюсь перед її пристрасним бажанням стати християнкою і хочу служити їй до останнього мого подиху. Це величезне щастя - відчувати, що вона належить мені, а я їй, але щастя це затьмарюється і закаламучується непевністю, чи знайдеться де в рідному краї куточок, який прихистить мене з нею. Адже стільки часу минуло, може, панотець мій і брати вже нанівець звелись, а може, а може, й повмирали - хто ж тоді мене тут, як рідного, привітає?

Оце ж вам, панство моє, і вся моя історія; наскільки вона незвичайна і наскільки цікава - судіть, здорові, самі. Я ж із свого боку можу тільки додати, що хотів був розповісти її коротенько й стисло; може, це мені не зовсім удалось, але я й так, аби не набридати вам зайвою балаканиною, пропустив чимало всяких подробиць.


РОЗДІЛ XLII,
де оповідається про те, що сталося в корчмі далі, та ще про всякі цікаві речі

По сім слові невольник замовк. Тоді обізвався до нього дон Фернандо:

- До правди, пане капітане, майстерність, з якою ви оповіли нам сю незвичайну історію, цілком відповідає небуденності й незвичайності самих подій: усе в ній дивне напрочудо, всі оті пригоди сприймаються слухачами з неослабною цікавістю. Ми слухали вашу розповідь за такою уподобою, що хоч би вона й до самого рана протяглася, слухали б іще й не наслухалися.

Після цієї похвали парох та інші присутні почали навперебій пропонувати капітанові свої послуги, обіцяючи допомогти йому по спромозі своїй; ці щирі й дружні почуття сповнили радістю капітанове серце. Найдужче, мабуть, упадав сам дон Фернандо: він запрошував капітана їхати з собою, кажучи, що вмовить брата свого, маркіза, аби став Зораїді за хрещеного батька, і сам усе зробить, аби капітан зміг повернутись до рідного гнізда з почестями й вигодами, які подобають його особі. Невольник подякував за ласку з витонченою чемністю, але відмовився від усіх тих люб'язних пропозицій.

Тим часом вечір не стояв: як уже зовсім споночіло, до корчми під'їхала якась карета в супроводі кількох верхівнів. Подорожні попросились на нічліг, але господиня одказала, що у всьому заїзді не знайдеться і от стілечки вільної місцини. [275]

- Для кого, може, й не знайдеться,- сказав один із верхівнів, що в двір уже вступили,- а для пана авдитора повинно знайтись.

Почувши такий титул, корчмариха збентежилась і сказала:

- Бачите, пане, в чім тут сила - у нас немає ліжок. Якщо його милость пан авдитор возить із собою постіль (а певне так воно і є), то просимо ласкаво до нас: ми з чоловіком поступимось своєю кімнатою, аби лише його милості догодити.

- Оттак би й зразу,- сказав пахолок.

Поки там вони домовлялись, із карети виліз чоловік, що з убрання одразу знати було, який у нього уряд і яке звання: довга мантія з широкими рясними рукавами свідчила про те, що слуга недаремно називав його авдитором. Він вів за руку панянку років, дивитись, шістнадцяти, вдягнену по-дорожньому; таку гарну, та любу, та милу, що аж очі на себе брала: коли б не було в заїзді Доротеї, Люсінди та Зораїди, всякий подумав би, що такої вроди в світі пошукати. Дон Кіхот, який теж був притомен, коли авдитор із дівчиною з'явився, промовив:

- Ваша милость може сміливо розгоститися в цьому замку; хоть він, може, тісний та невигідний, але нема в світі такої тісноти і такої невигоди, що не відступили б перед військовою умілістю і вченістю, особливо коли вченість і військова умілість мають за провідницю й керівницю таку пишновеличну вроду, яка супроводить вашу вченість в особі сієї вродливиці, що перед нею не лише замкові брами повинні одкриватись і одчинятись, але й скелі розступатись, гори розходитись і розпадатись. Най же ваша милость зайде до сього раю - знайдуться тут зорі й сонця під пару небові, що вашець із собою приводить, знайдеться тут і військова доблесть у найвищому своєму прояві, і чудовна краса в найдосконалішій своїй подобі.

Здивувавшися з такої орації, авдитор почав пильно приглядатися до Дон Кіхота, і подоба нашого рицаря вразила його не менше, ніж промовлені ним слова. Не здобувшись на відповідь, мусив він уже новій дивуватись появі: то Люсінда, Доротея та Зораїда, почувши від господині про нового гостя та вродливу дівчину, яка з ним приїхала, вийшли поглянути на неї і привітати її. Дон Фернандо, Карденіо й парох якнайгречнішими висловами засвідчили своє шанування панові авдито-рові, і він нарешті ввійшов до корчми, непомалу зачудований усім тим, що тут почув і побачив, а красуні, що вже були там, сердечно привітали новоприбулу вродливицю. Авдитор дорозумівся зразу, що всі постояльці тут - люди шляхетного роду, один тільки Дон Кіхот збивав його з плигу химерною постаттю своєю та не менш химерними манерами. Обмінявшися ще раз і ще милими речами та оглянувши приміщення, подорожні вирішили зробити так, як і раніше було задумано: дами переночують у тій комірчині, про яку ми говорили, а кавалери в сінях залишаться, покою їх стерегтимуть. Авдитор охоче погодився на те, щоб дочка його, ота панянка, пристала до жіночого гурту, а вона й сама була тому рада. На нічліг улаштувались вони з більшою проти їхнього сподівання вигодою, приставивши до вузького корчмаришиного ліжка дещо з постелі, яку авдитор із собою віз.

Невольника ж нашого, як він уперше глянув на авдитора, щось ніби в серце торкнуло, що то, може, його брат. Він запитав у одного, служебника, [276] що з авдитором їхав, як його панові на' прізвище і відки він родом. Служебник одказав, що пана звуть ліценціат Хуан Перес де В'єдма, а родом він десь із Леонського підгір'я. З сієї відповіді капітан остаточно впевнився, що то і є його брат, який за отецькою порадою в науку пішов; без міри своїм відкриттям урадуваний, він одкликав набік дона Фернанда, Карденія та священика і об'явив їм несподівану новину, що сей авдитор подорожній - його рідний брат. Од слуги він дізнався також, що дон Хуан Перес їде в Америку, бо його іменовано авдитором у мексіканський трибунал, а та вродлива панянка, що з ним їде,- то дочка його, а мати її вмерла при породі, залишивши панові, крім дитини, ще й віно по собі пребагате. Капітан просив у своїх нових друзів поради - як йому перед братом одкритися. Може, краще буде вивідати заздалегідь, чи не згордує багатий своїм віднайденим убогим братом, чи таки ладен прийняти його з щирим серцем.

- Дозвольте мені тую пробу зробити,- попрохав священик.- Я чомусь переконаний, пане капітане, що він прийме вас по-рідному, бо з його благородної появи і поважної поведінки можна судити, що пиха й зарозумілість йому чужі і що він зуміє вірно оцінити химери мінливої долі.

- Так воно чи ні,- сказав капітан,- а все-таки краще буде, як я не зразу йому одкриюсь, а манівцями зайду.

- Не турбуйтесь,- заспокоїв його священик,- кажу ж вам, я так цю справу зорудую, що всі будуть задоволені.

Тим часом подали вечерю, і всі посідали до столу, крім невольника та дам, які вечеряли окремо у своїй комірчині. За вечерею священик сказав:

- А знаєте, пане авдиторе, в Стамбулі, де я прожив кілька літ у неволі, був у мене товариш один, ваш тезко по прізвищу. Такого хороброго вояка, такого бравого капітана важко було знайти у всій гишпансь-кій піхоті, але в того сміливця та завзятця доля була нещаслива.

- А як того капітана звали, пане мій любий? - спитав авдитор.

- Звали його Руй Перес де В'єдма, а родом був десь із Леонського підгір'я,- одказав священик.- Так от цей товариш розповів мені про батька свого і братів таке, що якби я не знав його за людину й геть-то правдомовну, подумав би, що то якась казочка, от як бабусі, буває, взимку край коминка розказують. Розповів мені, що батько розділив добро своє на трьох синів і порадами їх мудрими обмислив, що твій Ка-тон. Послухався він отецького слова й пішов у вояки, і так йому добре повелося, що за кілька років мужністю й хоробрістю своєю капітанського в піхоті чину доскочив, без жодної, як то кажуть, протекції; невдовзі мали його вже на полковника настановити, але тут стала йому на заваді лиха доля: якраз тоді, коли сподівався певної од неї ласки, в той щасливий день, коли стільки невольників волю свою одзиска-ли, мусив він свою волю втратити (маю на думці день битви під Ле-панто). Я ж потрапив у полон під Голетою, і за який час недоля звела нас докупи в Стамбулі. Звідти він дістався до Алжіру, де йому приклю-чилась, як мені відомо, надзвичайна, можна сказати, небувала пригода.

І тут священик переповів йому коротенько історію його брата з Зораї-дою. Багато всяких справ довелось переслухати авдиторові, та жодної [277] він, мабуть, не слухав так пильно. Оповідач дійшов до того моменту, коли французи сплюндрували втікачів, які пливли фелюкою, зоставивши товариша його та красуню-мавританку в великій біді й нужді. А що з ними потім було - він, мовляв, не знає; може, вони якось до Гишпанії втрапили, а може, ті французи їх у Францію завезли.

Капітан, стоячи оподаль, слухав священикового оповідання і стежив пильно за найменшими порухами свого брата; той же, вислухавши все до кінця, зітхнув глибоко й промовив зі слізьми на очах:

- Ох, пане, коли б ви знали, яку се ви сказали мені новину, як глибоко вона мене зворушила, що аж сльози мимохітні та мимовільні на очі мені набігли... Той завзятий капітан, про якого ви отеє розповіли, то мій старший брат; бувши зроду сильніший за нас із другим братом і душею величніший, обрав він собі почесне й достойне воєнне ремесло. То був один із шляхів, що панотець наш нам на волю давав, як вам відомо вже з оповіді вашого товариша, життя якого здалось вам за казку. Я вкинувся в науку і Божою волею та власним старанням дійшов на сій дорозі до становища, в якому ви мене отеє бачите. Другий мій брат поїхав у Перу і вбився там у велике багатство: гроші, що він нам звідти присилав, не тільки повернули з наддатком частину майна, що на нього при поділі припала, а й дала можливість батькові знову стати щедрим, а мені - гідно й поважно скінчити студії і доступитись уряду, який я тепер обіймаю. Панотець наш живий іще, але гине від бажання діждатися звістки про любого первістка свого і безнастанно благає Бога, щоб смерть не склепила йому очей, поки він живовидячки сина свого загубленого не побачить. Дивуюсь тільки братові, що він же такий розумний, а не здогадався про гаразди свої та злигодні вісточки батькові переслати; щоб ми з батьком та братом знали були про такі речі, був би його викуп той давно готовий і без тої чарівної очеретини. А тепер я мушу серцем потерпати, чи пустили ті французи його з душею, чи, може, погубили, аби розбій свій приховати. Розпочав я подорож свою з радістю, та тепер одна цяя думка перемінює її в превелику печаль і тугу. О, братику мій любий, якби хто сказав мені, де ти тепер, я розшукав би тебе і вирятував од мук, хоть би й сам за те мусив муки прийняти! Якби приніс хто батькові старенькому вістку, що ти живий і знемагаєш десь у глибці підземній берберійській - видобули б ми тебе звідти гуртом, усе багатство своє положили б! О, прекрасна й великодушна Зораїда, якби ми могли нагородити тебе колись за добро, що вчинила єси моєму братові! О, як би мені хотілось бути присутнім при відродженні душі твоєї і погуляти на твоєму весіллі, що для всіх нас превеликою було б радістю!

Такими словами промовляв авдитор, глибоко зворушений цими несподіваними новинами про брата, і всі слухачі, що були при тому, щирим серцем журбі його спочували. Бачивши тоді парох, що замір його добре вдався, як і хотів того капітан, вирішив, що пора вже покласти край тому загальному смуткові! От устав він із-за столу і, пішовши до комірчини, вивів звідтіля за руку Зораїду (Люсінда, Доротея та молода авдиторівна теж вийшли слідком за нею). Капітан чекав, що ж парох далі робитиме, а той і його взяв за руку та й підвів еюю пару до авдитора і до решти кавалерів, говорячи: [278]

- Осушіте ваші сльози, пане авдиторе, і нехай бажання ваші вінчаються найвищим благом, яке тільки можна собі уявити, бо перед вами рідний брат ваш і ваша мила братова. Оце, щоб ви знали, капітан В'єд-ма, а це - красуня-мавританка, що його в біді порятувала. Французи, про яких я вам розповідав, довели їх до убожества, аби ви могли появити супроти них великодушність доброго вашого серця.

Капітан кинувся обіймати свого брата, а той поклав йому руки на плечі, аби краще роздивитись; як же впевнився остаточно, що се він і єсть, то пригорнув його міцно до себе, плачучи з радості так ревно і чуло, що, на них дивлячись, і з присутніх не один сльозу змахнув. Які вже там слова говорили одне одному брати, які почуття навзаєм виявили, того, мабуть, ніяким пером не спишеш і думкою ніякою не здумаєш. Ось вони вже розповіли коротенько один одному, як кому велося, ось упевнили один одного в щирій братерській приязні, ось уже авдитор обійняв Зораїду, пропонуючи їй до послуг усе своє добро, ось уже сказав своїй доньці поцілуватися з Зораїдою, ось уже знов заплакали всі присутні, дивлячись на вродливу християнку і ще вродливішу мавританку. Ось уже Дон Кіхот, що мовчки і з пильною увагою на ту сцену дивився, пристосовував її у думці до химер мандрованого рицарства. Ось уже стали всі на тому, що капітан і Зораїда подадуться разом з братом до Севільї і дадуть знати батькові, що пропащий син об'явився, з неволі втік, аби приїхав, коли змога, до Зораїди на хрестини та на весілля, бо авдитор ніяким світом не міг перервати своєї подорожі - за його відомостями через місяць із Севільї до Нової Гишпанії мала вирушити флотилія, і було б вельми необачно пропустити таку нагоду.

Отак раділи всі та втішалися, що невольникова доля раптом так на добре повернула, і аж тоді схаменулись, що ніч десь уже на дві третини збігла, то треба хоч за останню відпочити трохи й поспати. Дон Кіхот визвався тримати варту перед замком, щоб не напав буває велетень який-небудь чи там лихий чоловік, знаджений безцінними скарбами вроди, що в замкові тому сховок знайшли. Ті, що нашого гідальга вже знали, подякували йому красненько і розповіли тут же авдиторові про його химороди, чим той непомалу потішався. Один тільки Санчо Панса не міг діждатись хвилі одпочинку і примостився раніше й краще за всіх на збруї свого осла, не знаючи ще, яка йому за неї складеться халепа; та про се буде в нас річ десь там далі. Отож дами подалися в свою комірчину, а решта подорожніх примостилась як хто міг. Дон Кіхот зробив, як обіцяв - вийшов на двір замку чатувати.

Так як перед світом до слуху дам долинув раптом голос чийсь, такий дзвінкий та гарний, що всі мимохіть заслухались, а найпаче Доротея, яка лежала побіч із панною Кларою де В'єдма (так-бо звали авдиторову дочку) і ще не спала. Ніхто не міг здогадатися, хто то так хороше співає, та ще й без усякої пригравки. Раз здавалось, ніби з двору той голос лине, вдруге - ніби вже зі стайні... Наслухали вони спильна, дивувались, що воно й хто, аж тут підступив до дверей Карде-ніо і сказав стиха:

- Хто не спить, слухайте: то співає молодий погонич мулів. Що за чарівний у нього голос! [279]

- А ми вже й слухаємо, пане,- одказала Доротея.

Карденіо пішов собі, а Доротея, прислухавшись пильніше, розібрала слова тої пісні:


РОЗДІЛ XLIII,
де оповідається втішна історія молодого погонича та інші незвичні пригоди, що в корчмі приключились

Я моряк, моряк любові,

І в її пучині бурній

Я блукаю і не знаю,

Чи до берега приб'юся.

Я пливу й дивлюсь на небо,

Бачу зірку золотую:

Ні, така прекрасна й світла

Не сіяла Палінуру!

А куди веде та зірка,

Я не знаю і мандрую,

І до неї, все до неї

Пориває мою душу.

Раз у раз зухвала скромність

І дурна благорозумність

Вид ясний її від мене

Закривають, ніби тучі.
Зоре ясна, світлосяйна,

Ти життя мені даруєш!

Як сховаєшся за хмари,

То від розпачу помру я...

Дослухавши пісні до сього місця, подумала Доротея, що жаль буде, коли Клара не дізнає приємності, проспавши такий чудовий спів; от вона поторсала туди-сюди сусідку, розбуркала її і каже:

- Даруй мені, дитино, що я тебе розбудила: се я для того зробила, щоб послухала ти собі на втіху прехороший голос, якого, може, зроду ще й не чула.

Клара не розібрала спросонку, що їй казала Доротея, і перепитала в неї, а та повторила; тоді авдиторівна молода наставила вуха; як же почула, сердешна, перші два рядочки, що співак далі вивів, зараз затремтіла цілим тілом, ніби пропасниця перемінна на неї раптом напала, притулилась до Доротеї, пригорнулась і зашепотіла:

- Ох, панійко моя пишна та люба, навіщо ви мене розбудили? Краще-б мені була доля очі склепила і вуха заклала, щоб я не бачила й не чула того безталанного музики.

- Що-бо ти кажеш, дитино? Отямся, таж то співає погонич мулів!

- Ні, не погонич,- заперечила Клара,- а володар маєтнастей [280] шляхетських і серця мого дівочого: довіку воно йому належатиме, хіба що сам кине.

Здивувалась Доротея, що дівчина така молоденька таким напрочуд розумним і проречистим словом до неї обізвалась, і сказала їй:

- Ви так висловлюєтесь, панно Кларо, що я нічого не збагну. З'ясуйте мені, будь ласка, по щирості, що то ви говорили про маєтності, серце і про того співака, що голос його так вас бентежить... Але ні, краще не кажіть зараз нічого, а то мені доведеться заспокоювати вас, а я так би хотіла ще тим співом порозкошувати, тим більше що він уже іншої завів - і пісня якась нова, і голос не той.

- Нехай! - сказала Клара і, щоб не чути співу, заткнула собі вуха руками, чим знову здивувала Доротею, а та, прислухавшись пильно, вловила ось які слова:

Ясна моя надіє,

Ми шлях важкий самі собі обрали;

Іди ж назустріч мрії

Крізь ніч і тьму, крізь хащі і завали

І будь безстрашна, люба,

Хоть жде тебе на кожнім кроці згуба.

Не осягне лінивий

Почесного тріумфу й перемоги,

Не буде той щасливий,

Хто сам до щастя не шука дороги,

А згорне руки кволі

І жде знічев'я милості від долі.

Любовні насолоди

Високу ціну мають справедливо;

Амур свої клейноди

Оберігає пильно і ревниво;

Одвіку так ведеться:

Нікчемне те, що дешево дається.

Незламність духу може

В коханні осягнути неосяжне,

Вона мені поможе

Амура міць поборювать звитяжно,

І сподіватись треба,

Що я з землі таки дістану неба.

Тут спів урвався, і почулися знов Кларині ридання. Доротея ще дужче загорілась дізнатися, в чому причина того ніжного співу й того сумного плачу, і вона знов почала допитуватись у дівчини, проти чого вона їй допіру оті слова сказала. Тоді Клара, боячися, щоб її не почула Люсінда, ще ближче присунулась до Доротеї і зашепотіла їй над саме вухо - тепер уже ніхто сторонній не міг би її підслухати:

- Той співак, пані моя люба, то син уродженого шляхтича з королівства Арагонського, властителя двох маєтків, а живе він тепер у столиці, якраз навпроти будинку мого татка. І хоть у нас у домі всі вікна взимку фіранками полотняними заслонені, а влітку віконницями ґратчастими, кавалер той, що в столиці навчається, побачив таки мене - чи то в церкві, чи ще десь, не знаю. Ну, побачив та й закохався [281] і давай із своїх вікон знаками різними та сльозами ревними те кохання своє мені освідчувати - мусила я йому хоч-не-хоч повірити і сама його покохала, не знаючи навіть гаразд, хто він такий. Найчастіше він мені ось який знак подавав: руку з рукою з'єднає, мовби хоче сказати, що думає зі мною одружитись. Я б тому була рада, та коли ж сирота, матері немає, то нікому й поради дати. От я ніби й нічого, хіба тільки часом ось яку ласку йому робила: як татко мій із дому вийде, та і в нього так само, тоді відслоню, було, фіранку або віконницю відхилю та й покажуся йому вся - а він то вже такий радий, такий щасливий тоді був, що аж шалів із радощів. Та ось надійшов час, що таткові виїжджати треба, і юнак про те довідався - не од мене, певна річ, бо я ніяк не могла вістки йому переслати. Довідався та й захворів, сердешний, мабуть що з горя, так я не побачила його перед від'їздом, не попрощалась хоч би очима. Проїхали ми отак день, другий, завертаємо до двору заїжджого в одному посіллі, за день дороги звідсіля, аж бачу - він стоїть коло воріт у перевдязі парубка-погонича, та так же ловко одягнувся, що й не впізнала б, якби образ його навіки в мою душу не врізався. От упізнала я його, здивувалась і зраділа, а він тільки глянув на мене крадькома, щоб татко не постеріг - він усе від нього ховається, як ми зустрічаємось десь на шляху або в заїзді. Знаю добре, що він мене любить і з тої любові пустився йти пішки, труд такий великий приймає, а я аж гину з жалю, і куди він ступенем ступить, туди й моє око біжить. Не знаю, що він собі думає і як йому вдалось від батька свого втекти, бо батько дух за ним ронить - адже то його єдиний син і такий юнак, що вартий найніжнішої любові; ви самі в тому переконаєтесь, як його побачите. А ще скажу вам, що пісні оті він сам придумав - говорено мені, що добре вчиться і до віршування вельми дотепний. І ще одне: скоро побачу його чи почую, як співає, зараз тремчу вся від страху та тривоги, боюся, щоб татко його не впізнав і про наші любощі не здогадався. За весь час я й словечком із ним не перекинулась, а так люблю, що жити без нього негодна. От і все, люба моя пані, що можу я розповісти вам про цього співака, котрого ви так уподобали за голос: із самого голосу вже знати, що то не простий собі парубок-погонич, як ви сказали, а володар маєтностей і сердець, як сказала я.

- Годі, годі вже, панно Кларо,- обізвалась тоді Доротея, виціловуючи дівчину,- не кажіть мені більше нічого, а ждіть тихо ранку: маю в Бозі надію, що доведу вашу справу до щасливого кінця, якого вона заслуговує за такий поштивий початок.

- Ох, пані! - зітхнула панна Клара.- Чого там мені ждати, коли батько його такий родовитий і багатий, що йому здається, ніби я його синові не то за дружину, а й за слугиню не годжуся? А потай свого татка я теж нізащо в світі не вийду заміж... Одного я хочу: нехай сей юнак покине мене і вертається додому, може, розлука й далека сторона, в якій я житиму, загоять мою сердечну рану, хоча знаю, що ліки ті дуже непевні!.. Не можу збагнути, яка це мара мене обмарила, як те кохання в серце моє закралось - адже ми обоє такі ще молоденькі. Ми з ним, здається, одної верстви, а мені ще й шістнадцяти немає; каже татко, що на Михайла якраз шістнадцять мине. [282]

Доротея аж посміхнулася, почувши ті дитячі міркування панни Клари.

- Відпочиньмо трохи, панночко,- сказал вона,- вже й ночі тієї мало зосталось, а дасть Бог світ, все буде як слід. Не я буду, коли вашої справи не залагоджу!

Тут вони заснули обидві, і в усій корчмі запанувала глибока тиша. Не спали в ній тільки-но корчмарівна та наймичка Маріторна: наслухавшись про Дон Кіхотові химери і знаючи, що він вартує при брамі кінно і збройно, вони вирішили пожартувати з ним трохи або хоч посміятися з його чудної балаканини.

У всій корчмі, треба сказати, не було жодного вікна, що в поле б виходило, за виїмком відтулини в амбарі, кудою солому надвір викидали. Коло сього ж то віконця причаїлись дві полудіви і стали дивитись на Дон Кіхота, як він сидів на коні і, спершись на списа, зітхав час від часу так тяжко та смутно, ніби з кожним зітханням душа йому з тіла відлітала. А ще почули, як промовляв він тихим, чулим та любосним голосом:

- О володарко моя, Дульсінеє Тобоська, вершино краси людської, глибино й безодне мудрості, скарбнице люб'язності, виталище доброчесності, взоровзоре всього непорочного, благовісного й відрадісного, що тільки є на світі! Скажи, чим у сій хвилі бавиться твоя велич? Може, зносиш ти мислі свої високі до вірного твого рицаря, що з вольної своєї волі, аби лише тобі услужити, на різноракі і незчисленні небезпеки життя своє наражає? Повідай мені про неї хоч ти, о вночішнє три-образне світило! Можливо, споглядаєш ти нині заздрим оком на її незрівнянний образ, як вона походжає собі по кружганку пишного свого палацу або, злігши на балкон грудьми, про те гадає, як би, честі своєї не вронивши і гідності не вщербивши, втишити муку палкую, що безталанне серце моє з її причини приймає, про те думає, яке б мені дати блаженство за страждання мої, яку відраду за мою журбу, яке життя за смерть мою, яку, врешті, нагороду за вірную мою супроти неї службу! А ти, о Фебе-Аполлоне, що, певне, спішиш уже запрягти коні свої золотії, аби з самого рання виїхати назустріч володарці моїй, як тільки узриш її - благаю, вклонися їй од мене низенько. Та дивлячись на неї і вітаючи ЇЇ, не важся торкатися устами ланит її, бо я запалаю ревнощами дужче, ніж ти колись палав до вітроногої гордівниці, що за нею вганявся єси до знемоги чи то по долинах Фессалійських, чи то по берегах Пенея,- не пам'ятаю вже гаразд, якими світами ти гасав тоді, закоханий і ревнивий...

Та на сім слові корчмарівна перебила жалібне Дон Кіхотове просторікування; вона озвала рицаря й сказала:

- Пане мій і добродію, чиніте ласку і під'їдьте сюди!

На той озив її і оклик Дон Кіхот повернув голову і при місяці, що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з амбару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими ґратами - інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму,- і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власниці того замку, яка, не маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть [283] любовну, знову домагається його кохання. З сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росинантові, під'їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив:

- Жаль мені за вас превеликий, ясновельможна панно, що помисли ваші любовні до того спрямовані серця, котре не має можності такими почуттями назустріч озватися, яких заслуговують краса ваша і цнота,- лише не виніте за те нещасливого мандрованого рицаря, котрому Амур заборонив зносити мислі до будь-якої іншої особи, крім тієї, що від хвилі, коли він скинув на ню очима, сталася єдиною над його серцем царицею. Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби не мусив я знову невдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені - клянуся йменням далекої і солодкої ворогині моєї, що я тут же вчиню вашу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Медузиного волосся, того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене.

- Моїй пані нічого такого не треба, пане лицарю,- відповіла йому на те Маріторна.

- А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє? - спитав Дон Кіхот.

- Тільки вашої прекрасної руки,- сказала Маріторна,- аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що й вуха цілого не лишиться.

- Хотів би я бачити, як він се зробить! - вигукнув Дон Кіхот.- Нехай бережеться, як не хоче добутися найганебнішої смерті, якою будь-коли помирав отець, що важився піднести злочинну руку на ніжне тіло закоханої дочки своєї.

Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росинантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, грато-ваного вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка, простягнув їй руку і промовив:

- Возьміте, панно, сюю руку, вірніше кажучи, сюю покарницю всякого ледарства на світі; возьміте, кажу, сюю руку, до котрої ніколи ще не приторкалась жіноча рука, навіть рука обранниці моєї, якій належу я цілим тілом і душею. Не на те вам подаю її, абисте її цілували, іно на те, абисте поглянули на сплетіння її сухожиль, на зчеплення мишиць, на розгалуження тугих та широких її жил і спізнали з того, яке могутнє мусить бути рам'я, що до тої руки належить.
- Зараз побачимо,- одказала Маріторна. Зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап'ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кінцем до засовня. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхот промовив:

- Здається мені, що ваша милость не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, [284] якою моє серце до вас обернулось, тож не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно. Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Ро-синант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушиме. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність: ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога - якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу - надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Роси-нанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш - або стій, або руку собі вирви.

Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла в світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санча Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоб порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоб помочі йому дала... Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його на віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. І ввижалося гі-дальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів...

На щастя, він помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили До брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрикнув до них дужим і гордим голосом:

- Рицарі чи зброєносці, чи хто ви там єсте, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочивають, та й не подоба фортецям одчи- [285] нятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні.

- Де той у біса замок, де фортеця? - гукнув один вершник.- Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду, то кажіть нам одчинити: тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється.

- Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я на господаря заїзду? - спитав Дон Кіхот.

- Не знаю, на кого ви так скинулись,- одказав другий вершник,__

тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком.

- Бо се і єсть замок,- заперечив Дон Кіхот,- і то найкращий на всю околицю, бо властителі його тримали в руках берло, а на голові корону носили.

- А може, навпаки: на голові берло, а на руках корону? - спитав єхидно подорожній.- Певне, в сьому заїзді кумедіянти якісь отаборилися, що звикли носити берла й корони, про які ви говорите. Не думаю, щоб у таку задрипану корчму, в такий загумінок завертали коли особи, гідні справжнього берла й справжньої корони.

- Не знаєте ж ви світові ладу,- сказав тоді Дон Кіхот,- коли вам невідомо, які пригоди трапляються мандрованим рицарям.

Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі його постояльці. Господар устав і спитав, хто там стукає. Тут як на лихо одна з кобил, котрі були під подорожніми, наблизилась понюшки до Росинанта, що, сумно опустивши вуха, смирнесенько стояв під витягнутим своїм паном. Хоть же й здавалося, що кінь той дерев'яний, та живчика все-таки якогось мав і собі давай нюшкувати, хто там до нього лащиться; та ледве зворухнувся трохи, як ноги Дон Кіхотові роз'їхались і з сідла виковзнули - щоб не був за руку прив'язаний, то певно беркицьнувся б додолу. І так же йому сильне заболіло, мов хто руку в зап'ясті різав або плече з суглоба викручував: висів так низько, що пальцями ніг от-от, здається, землі дістане, та то було для нього ще гірше, бо тужився щосили ступнями на землю стати, і все не міг дотягнутись, як от буває до диби кого припнуть, а він дригається, бідолашний, сподіваючись до долу якось досягнути, і тим тільки збільшує свою муку.

 Читати далі

Джерело: www.ukrcenter.com